Розділ 10 Суверенітеті сучасні політичні процеси

М. Хардт і А. Негрі — прибічники пірамідальної структури, що складається з ярусів, які послідовно розширюються¹. На вершині розташована наддержава — Сполучені Штати Америки. На підставі проведеного дослідження вони визначили основну тенденцію світового політичного розвитку і описали один з гі­потетично можливих варіантів глобально-імперського устрою центру і його суверенної влади. Головна роль у цьому устрої від­ведена США.

Американський вчений И. Валлерстайн на межі третього тисячоліття стверджував, що історично держави ніколи сувере­нітетом не володіли, а лише прагнули до нього, що правлячий клас національних держав лише висловлював своє бажання ним володіти і мав лише «претензії на суверенітет»^{[724] [725]. На його думку, суверенітет формується відповідно до міждержавної системи взаємовідносин між Ті акторами. При цьому його характер діа­лектичний. Апріорі він розширює можливості і права держави, але при цьому одночасно де-факто заганяє його в певну матри­цю дій, за яку не можуть вийти ані непідвладні носію суверені­тету, ані сам його носій.}

Результати наукових досліджень наднаціонального за своєю політико-правовою природою Європейського Союзу, а також аналіз проектів подібних утворень на інших континентах під­тверджують існування загрози суверенітету держав, що входять до їх складу. Правлячий клас національних держав у процесі розвитку процесу глобалізації поступово втрачає контроль над своєю територією і населенням.

Наприкінці XX ст. у черговий раз серед науковців розпо­чалися дискусії з приводу можливості існування різних варі­антів суверенності. Так, А. А. Кокошин вводить у науковий обіг термін «реальний суверенітет», під яким він розуміє «здат­ність держави насправді (не декларативно) самостійно про­водити свою внутрішню, зовнішню і оборонну політику, укла­дати і розривати договори, вступати або не вступати у відно­сини стратегічного партнерства»¹. Науковець вказує на можливість існування «декларативних суверенітетів», коли суверенність держави визнається іншими акторами політич­ного процесу, проте це не означає його фактичне існування і здійснення. З протилежних позицій підходить до проблеми американський політолог 3. Бжезинський, який у рамках те­орії failed states розглядає як справжню суверенну державу США^{[726] [727].}

М. Бердяев у праці «Філософія нерівності» у процесі роздумів над критеріями демократії констатує: «У народному сувереніте­ті гине народ, він потопає в механічній кількості и не знаходить виразу для свого органічного духу, Цілісності і неподільності. Він набуває виразу лише ірраціонально. У народному суверені­теті гине і людина. Оскільки самодержавство народу не обмежує себе невід’ємними правами людини і не гарантує недоторкан­ність цих прав. Самодержавній демократії мають бути проти­ставлені і дух народу, і права людини»^[728].

Питання про суверенітет є одним з головних у сучасній міжнародній політиці. Це обумовлено появою наднаціональних утворень, передусім Європейського Союзу. На сучасному ета­пі розвитку дедалі більшого значення і актуальності набуває питання еволюції ролі держави і їх взаємовідносин, що зазнає кардинальних змін під впливом глобалізації. Наприкінці XX ст. з’явилося багато наукових праць з проблематики політичної глобалізації таких відомих політологів, як У. Бек, В. І. Бурен- ко, К. С. Гаджиев, Ю. А. Головін, О. С. Панарін, В. Г. Ледя- єв та ін.¹, в яких робляться прогнози стосовно майбутнього світового порядку. Слід зазначити, що висновки політологів з цього питання досить відмінні.

В. В. Путін як кандидат в Президенти РФ в одній зі своїх передвиборчих статей в 2012 р. звернув увагу на якісні транс­формаційні зміни у світовому політичному процесі. Він зокрема зазначив: «Світ змінюється. Процеси глобальної трансформації, що відбуваються в ньому, містять у собі ризики різного, часто непередбачуваного характеру. В умовах світових економічних та інших потрясінь завжди є спокуса вирішити свої проблеми за рахунок когось іншого, шляхом силового тиску. Не випадково вже сьогодні лунають голоси, що, мовляв, незабаром «об’єктивно» постане питання про те, що національний суверенітет не пови­нен поширюватися на ресурси глобального значення»^{[729] [730].}

Науковці зазначають, що на сучасному етапі розвитку від­бувається радикальна трансформація політичної структури світу, внаслідок чого особливої значущості набуває проблема забез­печення основного атрибуту політичної влади — державного суверенітету. Це пов’язано з тим, що в сучасному світі держави дедалі більше вимушені поступатися частиною своїх прерогатив, внаслідок чого вони обмежені в прийнятті певних політичних рішень. Особливо гостро ця проблема проявляє себе на сучас-

йому етапі, коли держави шукають ефективні механізми спіль­ного виходу зі світової економічної кризи. Проведення самітів «великої двадцятки» у 2008—2012 роках засвідчує зацікавленість провідних держав світу в гармонійному розвиткові усіх акторов політичного процесу.

У сучасному світі спостерігається процес «розмивання» і «девальвації» статусу суверенної держави та послаблення цен- тралізованних інститутів державної влади. Дослідники бачать передусім ряд тенденцій, що свідчать про поступову «ерозію» суверенітету в його традиційному розумінні. Невипадково, що ця проблематика фактично виокремилася на сьогодні в само­стійний напрям політології.

Як зазначає керівник паризького відділення Інституту демо­кратії і співробітницва Н. О. Нарочницька, «у нинішньому ста­ні національного презирства нас переконують, що можна нена­видіти свою Батьківщину і навіть бажати їй поразки, якщо держава облаштована не так, як хотілось би. Але чи буває іде­альна держава, позбавлена недоліків і гріхів? Коли доречно і правомірно сперечатися про державу, і коли нація зобов’язана піднятися над цим, відкласти чвари з приводу устрою держави і об’єднатися, аби захистити Батьківщину, бо інакше буде нічого обговорювати потім, не буде взагалі нічого потім»^[DCCXXXI].

Зазначимо, що реалізація державного суверенітету може при­вести до зміцнення держави завдяки консолідації нації під ке­рівництвом правлячого політичного класу, зростання економіч­ної, технологічної, військової, культурної могутності, підвищен­ня рівня і якості життя населення і всебічного розвитку суспільства. Однак відсутність консенсусу серед осіб на рівні прийняття стратегічних рішень може призвести до регресу, край­ньою точкою якого стане втрата народом своєї державності. Результат реалізації суверенітету в цьому випадку значною мірою буде залежати від вибору вектора розвитку держави, відповід­ності завдань державного будівництва обраним стратегічним

цілям, а також адекватності інструментів, що використовуються для вирішення поставлених завдань. Зрештою цей результат за­лежатиме від того, хто саме, яка політична сила (правляча чи опозиційна) вийде на рівень прийняття рішень від імені народу. Акцентуємо увагу на позициї російських вчених Є. С. Іванова і А. І. Конурова, які пишуть: «враховуючи те, що держава є засо­бом, за допомогою якого народ здійснює своє історичне призна­чення, державний суверенітет стає вищою цінністю для народу, оскільки надає йому на новому рівні ту свободу, від частини якої він відмовився, коли перейшов з природного стану у державний»¹. Найважливішою умовою реалізації державного суверенітету є недопущення зовнішнього втручання в процес волевиявлення громадян країни. Дослідники справедливо звертають увагу на той факт, що «попередження розвитку ситуації за ворожими для держави сценаріями з необхідністю вимагають від неї підвищеної уваги до виховання свого населення, формування ставлення до державного суверенітету як до вищої цінності, а також до ото­тожнення у суспільній свідомості самого суверенітету з політич­ним механізмом його реалізації і реальною державною політикою для того, щоб невдоволення народу останньою, досить часто цілком законне, не було перенесено на перше»^{[732] [733].}

Виходячи з реалій сучасної політичної дійсності, правлячий політичний клас Російської Федерації зацікавлений у розробці національної стратегії збереження суверенітету. В. Ю. Сурков у статті «Націоналізація майбутнього» запропонував розробити національну ідеологію. У вересні 2006 р. «правляча партія» су­часної Росії — «Єдина Росія» проголосила в своїй програмній заяві напередодні виборчої кампанії до парламенту «стратегію якісного оновлення країни як «суверенної демократії», голов­ною метою якої є збереження демократичних завоювань кінця минулого століття і відновлення повноцінного суверенітету держави.

Термін «суверенна демократія» був запозичений з лексико­ну країн західної демократії. Наприкінці минулого століття його активно використовував державний секретар США У. Крісто- фер, а на початку нового тисячоліття — віце-президент США Р. Чейні. Специфика російської суверенної демократії, на дум­ку В. Ю. Суркова, має синтезувати світові традиції з російською дійсністю і враховувати традиції, що склалися в Російській державі. М. В. Богданова пропонує своє визначення російсько­го варіанту суверенної демократії — «це концепція, яка перед­бачає створення в Росії демократичної держави, що зберігає незалежність у зовнішніх і верховенство у внутрішніх справах»¹.

У запропонованому В. Ю. Сурковим терміні «суверенна де­мократія» поєднуються два поняття — «суверенітет» і «демокра­тія». Першее стосується більше держави як актора світової по­літики. Друге — втілює політичний режим, що склався в держа­ві, і репрезентує форму політичної влади. Держава може мати суверенітет незалежно від форми політичної влади.

Суверенна демократія передбачає потужну державу, яку по­важають у світі і яка має достатньо ресурсів для проведення самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. На думку В. Ю. Суркова, «концепція суверенної демократії претендує на вира­ження сили і гідності російського народу шляхом розвитку гро­мадянського суспільства; надійної держави, конкурентоздатної економіки і ефективного механізму впливу на світові події»^{[734] [735].}

Слід зазначити, якщо Росія піде з глобальної політики, пере­стане впливати на світові процеси і рішення, то, скоріше за все, ці рішення будуть ухвалюватися без урахування її інтересів. Тому «слід перешкоджати монополії однієї чи двох держав у будь-якій життєво важливій сфері, підтримувати створення нових резерв­них валют, нових транспортних та інформаційних систем, нових міжнародних центрів високих технологій»¹.

Росія має бути демократичною державою, відкритою для взаємо­дії і діалогу з світовими акторами. В. Ю. Сурков вважає, що «коли ми не будемо відкритим демократичним суспільством, ми не будемо широко інтегруватися у світову економіку, у світову систему знань, то не отримаємо доступу до сучасних технологій Заходу, без яких модернізація Росії неможлива»^{[736] [737]. Аналізуючи викладені ним 13 тез, можна зробити висновок про прагнення Росії розиватися в демо­кратичному напрямі і мати позитивний імідж у світі. Російська де­мократія повинна засновуватися на класичних демократичних прин­ципах: влада більшости при повазі прав меньшості; свобода слова і засобів масової інформації, політична конкуренція, розбудова право­вої державності. При цьому інститути громадянського суспільства будуть формуватися з урахуванням історичного досвіду і соціокуль- турних особливостей країни. Як зазначає М. В. Богданова, Сурков виводить змістовну формулу: «Суверенітет — це політичний синонім конкурентоздатності»[738]. Бути суверенним — означає самостійно ви­рішувати, «що переносити на свій ґрунт одразу і повністю, що по­ступово і частково, а що і зовсім не слід»[739].}

Досить цікавими є погляди на суверенітет ще одного росій­ського автора, О. Чадаєва, який вважає, що у сучасному світі існує три типи суверенітетів: делегований (неядерний), власний (ядерний) і абсолютний (тобто такий, що має право делегування суверенітету іншим). При цьому реальним, тобто абсолютним суверенітетом є лише суверенітет «ядерний». Якщо держава во­лодіє ядерною зброєю, то це означає, що вона є суверенною не лише за формою, але й фактично. Інакше Ті суверенітет може оспорюватися. «Ядерний суверенітет» забезпечує не лише авто-

номію внутрішньополітичного режиму певної країни, але й певну кількість інших режимів у неядерних країнах, що зорієн­товані на «ядерного суверена». При цьому, якщо «ядерний суве­ренітет» Франції є лише французьким, то «ядерний суверенітет» США виступає джерелом суверенітетів для десятків країн, що перебувають у сфері її тяжіння. Фактично суверенітет тієї ж Іс­панії чи Японії існує тому, що забезпечується американським ядерним щитом, а отже, є не власним, а делегованим¹.

Система суверенітетів як основа існування держав є додат­ковим захисним механізмом збереження національної ідентич­ності, культури, традицій і незалежності, що засновані на демо­кратичних цінностях. В. Ю. Сурков зазначає, що в умовах гло­балізації дружба залишається дружбою, а дивіденди американці рахують у себе, англійці — у себе, канадці — у себа, ми (росія­ни) — у себе, а більшість країн рахує збитки. Тому, коли нам говорять, що суверенітет, як і національна держава, застарів, то виникає питання, чи не намагаються нас ввести в оману^{[740] [741].}

Колектив вчених Московського державного інституту (уні­верситету) міжнародних відносин під керівництвом професора А. Ю. Мельвіля здійснив масштабний дослідницький проект визначення потенціалу 192 держав-членів ООН. Так, потенціал міжнародного впливу цих країн автори оцінювали і порівнювали на основі аналізу певних ресурсів держав: витрати на оборону, частка країни у статутному капіталі МВФ (%), частка у світо­вому експорті, частка у світовому ВВП, частка країни у фінан­суванні ООН (%), чисельність регулярної армії, частка населен­ня країни в загальносвітовій чисельності населення. Крім того, були введені фактори посилення зовнішнього впливу: постійне членство в Раді Безпеки ООН, членство в Паризькому клубі країн-кредиторів, наявність ядерної зброї, авіації четвертого й

вище поколінь, Нобелівські премії, постійне розміщення за кор­доном військових контингентів¹.

На основі проведенного дослідження потенціалу міжнародного впливу Росія посідає сьому позицію (перша — США, друга — Китай, третя — Японія), а в інших напрямах цього ж дослідження положен­ня Росії виглядає досить песимістично. За станом державності — 27-е місце, за якістю життя — 73-є, за індексом мінімальних основ демо­кратії — 93-е. Досить високий політичний стан Росії на світовій арені обумовлюється успадкованим від СРСР військовим і ядерним потенціалом, членством у Раді Безпеки ООН і т. ін.

Щоб мати міцний суверенітет, на думку В. Мау, необхідно, щоб держава була у високому ступені конкурентоздатною^{[742] [743]. Росія відпо­відно до проведених міжнародних досліджень за цим критерієм перебуває у шостій десятці країн. Курс політичного керівництва країни на модернізацію і розвиток нанотехнологій пов’язаний з кардинальними змінами стану в середньостроковій перспективі.}

Головним наслідком процесів глобалізації, з точки зору про­блеми державного суверенітету, є протиріччя між зростаючою економічною і політичною взаємозалежністю країн і народів, з одного боку, і збереженням за державою права самостійно і на свій розсуд вирішувати власні проблеми — з другого. Наслідком цього процесу є втрата державою окремих своїх функцій на між­народній арені і поява значної кількості нових акторов — між­урядових міжнародних організацій, що беруть на себе функції, делеговані їм окремими державами, що фактично обмежує зо­внішній суверенітет останніх. Зворотня сторона процесу глоба­лізації і виникнення наднаціональних інститутів влади — етніч­ний сепаратизм, посилення влади на місцях — свідчить про «девальвацію» і внутрішнього суверенітету.

О. П. Бойко, Т. А. Горелова, В. В. Журавльов, І. М. Ьіьїн- ський, А. А. Королев, В. В. Памятущева, І. С. Хорін, Г. П. Хо- ріна та інші дослідники глобалізації вказують на два, здавалось би, таких, що взаємно виключають один одного, процеси — ін­теграцію і децентралізацію, кожний з яких не сприяє збережен­ню «статус-кво» для принципу суверенітету^[744].

Крім того, останні події на міжнародній арені показали, що держава втрачає свою головну ознаку — монополію на законне застосування примусу через поширення й утвердження універ­сальної ідеології пріоритету прав людини, які досить часто став­ляться міжнародним співтовариством выще за державні інтереси. Слід погодитися з російськими політологами В. І. Буренком, Ю. О. Головіним, Л. Г. Титовою, на думку яких держава часто нездатна подолати виклики глобалізації, що обумовлює необхід­ність реструктуризації владних відносин у суспільстві.

Державний суверенітет означає самостійність, незалежність держави у здійсненні нею своєї політики як у межах власної території, так і в міжнародних відносинах, за умови поваги до суверенітету інших держав.

У суверенітеті держави втілюється політичне й юридичне повно­владдя панівних політичних, економічних та інших еліт. У ньому також виражається здатність держави незалежно від інших держав форму­вати і реалізовувати свою внутрішню і зовнішню політику. Міжна­родне право виходить з цієї властивості держави і закріплює її, під­носячи повагу суверенітету до норми міждержавних взаємовідносин.

Про суверенітет народу як про політичний факт вперше було сказано в Конституції Франції (1793 р.): «7. Суверенний народ — це сукупність усіх французьких громадян. 8. Народ безпосеред-

ньо обирає представників. 9. Він доручає виборщикам обрання органів управління, громадських третейських посередників, суд­дів, кримінальних і цивільних. 10. Народ обговорює і постанов­ляє закони». У Конституції РФ (1993 р.) у свою чергу закріпле­но положення: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Російській Федерації є Ті багатонаціональний народ».

Слід зазначити, що в світі завжди існували і існуватимуть держави з формальним або обмеженим суверенітетом. Формаль­ним суверенітет держави вважається тоді, коли він юридично і політично проголошений, а фактично, внаслідок поширення на таку державу впливу інших держав, що диктують їй свою волю, не здійснюється. Часткове обмеження суверенітету може бути примусовим і добровільним. Примусове обмеження сувереніте­ту може мати місце, наприклад, стосовно держави, що зазнала поразки у війні, з боку держав-переможниць, як це мало місце у випадку з Німеччиною, коли після її капітуляції в 1945 р. со­юзники вирішували майбутнє її політичного устрою.

Добровільне обмеження суверенітету реалізується самою державою відповідно до взаємних домовленостей з іншими дер­жавами заради досягнення певних спільних для них цілей.

Активний розвиток глобалізації ставить під сумнів абсолютний характер суверенітету держави. Вирішення глобальних проблем людства неможливе без чіткого і розгалуженого правового регулю­вання, що забезпечує цивілізовані відносини між акторами світової політики, без дієвого режиму контролю за виконанням юридичних приписів. Роль права, і передусім межнародного, у сучасному світі суттєво зростає, що є об’єктивною закономірністю глобального світового порядку. Багато політичних акторов, серед яких передусім слід назвати міжнародні організації (наприклад, МВФ, ВТО тощо), регіональні, транснаціональні корпорації, інвестиційні фонди, страхові компанії, мегаполіси і навіть окремі особи, що володіють достатніми фінансовими й інформаційними ресурсами, активно підтримують цей процес. Вказані актори позитивно ставляться до усунення державних бар’єрів, оскільки зацікавлені в подальшому поглибленні інтернаціоналізації і глобалізації. У сучасному полі­тичному процесі помітне зменшення ролі державних інститутів

призводить до посилення ролі міжнародних і регіональних структур, які перебирають на себе функції захисту і охорони як внутрішньо­го, так і зовнішнього для кожної країни порядку, і при цьому ви­ступають як єдиний консолідований механізм. Більш конкретні і тісно співпрацюючі з населенням владні інститути замінюються на більш абстрактні, віддалені від національної специфіки глобальні структури, що функціонують на основі міжнародного права.

Протягом останніх десятиліть багато що змінилося в питанні визначення місця права окремих держав у системі міжнародних відносин, його взаємодії з міжнародним правом, регіональними і національними правовими системами, що зрештою має сприяти зближенню держав і цілих регіонів світу, зниженню міжнародної напруженості. Епоха глобалізації — це період суттєвих перетворень національних правових систем, активного сприйняття загально­визнаних правових норм і принципів міжнародного права, по­зитивних, апробованих на практиці юридичних конструкцій, зразків, моделей окремих країн і на цій основі зближення право­вих систем усіх цивілізованих народів. Одночасно це й також період зростання ролі і обсягу міжнародного права, суттєвого збільшення сфер регулювання суспільних відносин його нормами, активного впровадження в право окремих держав його норм и принципів. Посилюється також соціальне значення права як ін­струменту чіткого нормативного регулювання діяльності міждер­жавних господарських та інших об’єднань, спеціальних процедур розв’язання спорів між ними, укладення договорів.

Сучасний світовий правопорядок потребує, аби принцип охорони і забезпечення прав особистості, гарантованості її сво­бод був втілений не лише на державно-правовому рівні, але й у глобальному, планетарному вимірі. Забезпечення прав і свобод людини перестало бути внутрішньою справою окремої держави (у ч. З ст. 46 Конституції РФ зазначено: кожний вправі відповід­но до міжнародних договорів РФ звертатися до міждержавних органів із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі іс­нуючі внутрішньодержавні засоби правового захисту), оскільки стало завданням міжнародної спільноти, що, зокрема, підтвер­джується Декларацією Гельсінської зустрічі ОБСЄ 1992 р.

На сучасному етапі вважається, що з метою захисту прав лю­дини виправдана і юридично допустима можливість втручання світового співтовариства у внутрішні справи тих держав, які не гарантують ці права або порушують їх. Діяльність Європейського суду з прав людини є наочним прикладом такого втручання. Його рішення є загальнообов’язковими в Російській Федерації з ЗО березня 1998 р., коли вона ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

Сьогодні стає дедалі більш очевидною необхідність доповни­ти ряд міжнародно-правових актов, зокрема Загальну декларацію прав людини, Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод новелами, що відображають нові ас­пекти свободи особистості. Сфери діяльності міжнародних ор­ганізацій могли б бути розширені за рахунок здійснення, напри­клад, контролю, постійного моніторингу за глобальними еконо­мічними процесами і фінансовими потоками у світі. Вирішення цього завдання особливо актуально в умовах пошуку шляхів ви­ходу зі світової фінансової кризи і попередження Ті в майбутньо­му. Координація зусиль по стабілізації глобальної економічної ситуації; розгляду скарг, позовів держав, окремих господарських структур (у першу чергу країн, що розвиваються) про несправед­ливий розподіл світових прибутків, нав’язування кабальних умов укладення економічних угод, що призводять до посилення еко­номічних диспропорцій, дестабілізації ситуації і соціальних конфліктів. У цьому зв’язку слід вказати на необхідність ство­рення системи міждержавних правових заходів, зокрема юри­дичних санкцій, що перешкоджають недобросовісній діяльності (фінансовій агресії) окремих держав, транснаціональних корпо­рацій, фінансових структур. Йдеться, зокрема, про підготовку й прийняття Кодексу світового геоекономічного порядку, а сто­совно окремих країн — рамкового закону про державну політи­ку в сфері геоекономіки і геофінансів. Такі кроки можуть стати найбільш ефективним шляхом вирішення багатьох глобальних проблем. Вони не порушують суверенітет, оскільки прийняття державою на себе міжнародно-правових зобов’язань є способом реалізації Ті суверенітету, а не його обмеження, за умови, що такі

зобов’язання не суперечать основним принципам міжнародного права, що мають імперативний характер.

У рамках політичної і правової складових глобалізації відбува­ється формування сфери транснаціональної політики. У середині XX ст. паралельно з «революцією» у міжнародній торгівлі та зрос­танням ролі ТНК відбувається «революція» у сфері міжнародної бюрократії, на що вказує безпрецедентне зростання числа як між­урядових, так і неурядових міжнародних організацій. Поряд із зростанням таких міжнародних організацій відбувається переорі­єнтація їх діяльності відповідно до нових цілей і завдань.

З середини XX ст. міжнародні організації зосереджують свої зу­силля на вирішенні гуманітарних проблем. Ця діяльність міжнарод­них організацій передбачає відчуження частини державного сувере­нітету на користь створених на основі міжурядових угод організацій, що діють на субнаднаціональному рівні (наприклад, ООН, ЮНЕС­КО, Всесвітній банк тощо), і неурядових транснаціональних органі­зацій, що діють на субнаціональному рівні, але на території багатьох держав (Greenpeace, Amnesty International, Human Rights Watch тощо).

Як і стосовно економічної складової глобалізації, тенденція оформлення транснаціональної політики, тобто політики, що не пов’язана кордонами і інтересами національних урядів, наро­джується слідом за кризою, викликаною двома світовими війна­ми першої половини XX ст.

Таким чином, у середині XX ст. визначився контраст між старим і новим типами політики, що характеризуються, відповідно, «за­критістю», що заснована на принципі національно-державного суверенітету, і «відкритістю», що заснована на принципі пріорите­ту міжнародного права і взаємозалежності держав і наднаціональних структур. У нових умовах змінився і характер міждержавного спів­робітництва, що набув нових рис, які максимально чітко проявили себе наприкінці XX — на початку XXI століття.

Глобалізація не здійснює негайного ефекту в національному праві і не обмежує державний суверенітет. Навпаки, внаслідок якісного розвитку міжнародного права, міждержавних відносин й інтеграційних процесів, глобалізація збагачує поняття сувере­нітету, принаймні за рахунок розвитку об’єктного складу регу-

лювання міжнародного права. При цьому «каркас» концепції державного суверенітету разом з іншими рівнозначними прин­ципами міжнародного права залишається незмінним і не може бути юридично іншим у рамках чинного Статуту ООН. Будь-яка держава, незалежно від свого соціально-економічного розвитку, володіє суверенітетом нарівні з іншими державами, і це резуль­тат політичної історії, а не продукт міжнародного права.

Політолог Карл Шмит ще у 20-ті роки минулого століття сфор­мулював відому тезу: «Суверен той, хто приймає рішення про над­звичайний стан», тобто суверенність репрезентується в ситуації, коли виникає потреба в прийнятті рішень у нестандартних умовах. Це сприяє акторам політичного процесу, які приймають рішення, ставати творцями політичної історії. Таким чином, у сучасному політичному процесі справжнім сувереном може бути той актор політики, який не вписує себе в порядок загальновизнаних техно­логій прийняття рішень і не піддається тиску з боку глобалізації.

У сучасному світі, на думку С. В. Попова, можна виділити два специфічні види діяльності, які дозволяють політичному актору претендувати на суверенний статус.

По-перше, вміння створювати і нав’язувати власне бачення того, що відбувається, по-своєму бачити і облаштовувати май­бутнє. Здатність оформлювати символічний простір, трансфор­мувати дискурси, марганізувати смисли, що задані опонента­ми, — це справді самостійна, цілеспрямована діяльність.

По-друге, оволодіння «схемами суспільної перебудови», коли навички технологічних прийомів суспільних перетворень в інших політіях стають головною зброєю в боротьбі за самовиживання і контролі за ресурсами^[DCCXLV].

Питання про суверенітет держави в епоху глобалізації, очевид­но, не може бути однозначно вирішене, оскільки сприймається доволі болісно будь-якою державою. Однак на підставі позитив­ного досвіду співробітництва держав у різних сферах життєдіяль­ності варто і далі розширювати і поглиблювати подібну взаємодію з урахуванням иітересів усіх акторов політичного процесу.