§ 1. Рабовласницька держава

Східна деспотія.

Східна деспотія існувала в стародавніх країнах Близького Сходу (Шумер, Аккад, Вавилон, Єгипет), в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та деяких інших країнах.

Деспотія (давньогрецьк. деспотес - господар, глава дому, той, хто керує загальним сімейним господарством, розподіляє обов’язки та вказує рабам, кому, коли і чим слід займатися) - це нічим не обмежена безконтрольна влада, що не обмежена ніякими формальними правилами або законами і спирається виключно на насильство.

Необхідною умовою існування Східної деспотії є панування державної та суспільної власності, насамперед, на землю, і залежне становище індивіда, при якому відносини між людьми визначаються не ними самими, а владою, що стоїть над ними.

Класична марксистська теорія, що найбільш повно розробила проблеми формаційного підходу до типології держав, об'єднувала держави Східної деспотії (для якої характерною була монархія) і рабовласницькі держави Середземномор'я (Рим і Елладу) в одне загальне поняття рабовласницьких держав. Сучасна теорія держави їх розділяє.

Існує низка ознак Східної деспотії, що відрізняє її від рабовласницької держави.

Першою ознакою слід вважати абсолютне домінування держави над суспільством. Держава являє собою домінуючу силу, що стоїть над людиною. Формуючи суспільні ідеали, вкуси та відносини, вона виступає як тотальна держава, що ставить собі за мету врегулювання усю різноманітність відносин - як у родині, так і в державі чи суспільстві. В умовах Східної деспотії не було чіткого розмежування між релігійно-ідеологічними постулатами і вимогами життя, між релігійною та світською владою. Не було і не могло бути незалежного суду.

Друга ознака Східної деспотії полягала в великій регулятивній ролі релігії. Не випадково всі деспотії були ідеологізованими державами, де етика і мораль не відрізнялися від державного закону.

Проте влада деспота завжди освячувалась не лише зверху, а й знизу. Деспот втілював найбажаніші примхи підданих, їх жадобу до ситого та безбідного життя. Проте при цьому деспотія ніколи не надавала народу обрати собі власний шлях до щастя.

Четверта ознака Східної деспотії полягала у тому, що в своїй діяльності вона опиралася насамперед на примус та терор. Ця політика сприяла тій атмосфері страху, за допомогою якої система не стільки карала злочинця, скільки намагалася залякати підданих. При цьому останні також підтримували зазначену систему шляхом доносів та шпигунства.

П’ята ознака полягає у тому, що в умовах деспотій страх перед верховною владою поєднувався з безкрайньою вірою у її носіїв. Піддані покладають на деспотів надію на відновлення потоптаної справедливості. В їхніх очах деспот являє собою грізного захисника народу, що карає зло та свавілля, які панують на всіх щаблях

продажної адміністрації. Внаслідок цього любов та страх переплутуються у нерозривну єдність.

Економічною основою державної влади була суспільна власність на землю та інші природні ресурси. Людина ж, згідно релігійних поглядів, що панували на Сході, не могла присвоювати собі частину землі, адже, як стверджувалося, земля, вода, повітря та інші ресурси були надані усьому людству. При цьому жодна з деспотичних держав ніколи не визнавала за приватними особами права власності на землю. Будь за що вона зберігала її за собою, хоча б і в формі верховної власності. Правитель був „господарем” усього, що знаходилось у його владі - „деспотом” у прямому значенні цього слова. За приватними ж особами зберігалося виключно право землеволодіння та власність на дрібне майно, житло та рухоме майно. Але й при цьому піддані були позбавлені гарантій того, що деспот не забере зазначене майно.

Були й інші риси:

1. Приватні особи не мали господарської самостійності.

2. Відсутність станів та природної аристократії, що була б незалежною від волі деспотів.

3. Можливість удосконалюватися і робити кар’єру в рамках деспотичної

системи.

4. На низовому рівні існували автономні та самоврядні колективи - сільські общини, цехові організації, касти, секти та інші корпорації релігійно-виробничого характеру.

5. Неформально існувало право народу на повстання проти тирана, який намагається знищити існуючу деспотичну систему.

Держава класичного рабовласництва.

Перші рабовласницькі держави виникли в Елладі. На їх формування суттєво вплинув той факт, що сусідська община змінилася на сімейну. Це призвело до того, що відбувся розпад суспільства на два антагоністичних класи: рабовласників і рабів.

Відмінність між ними полягала не стільки у різному становищі стосовно системи влади та системи розподілу, скільки стосовно засобів виробництва. При цьому клас рабовласників став власником не лише власником землі та знарядь праці, а й власником самих виробників, тобто рабів. Саме клас рабовласників узурпує публічну владу, перетворює її на знаряддя класового гноблення та придушення опору рабів.

Становище останніх у різних державах рабовласницького світу було різним. Так, в Елладі, зокрема демократичних Афінах, закон забороняв вбивати рабів або ж знущатися з них. У Римі ж такого обмеження влади рабовласників не було. Однак та обставина, що повсюди рабів було більше, аніж рабовласників, вказує на неприпустимість уявлень про те, що труд рабів було засновано виключно на насильстві. Діяли і методи переконання (зокрема ідеологічні), і методи стимулювання (зокрема матеріального). На певних етапах розвитку рабовласницької держави становище рабів покращувалось. Так, у Римській імперії раби виконували функції лікарів та вчителів. Багато з них, займаючись ремеслами та торгівлею (особливо в період домінату) багатіли. Будучи звільненими, колишні раби дуже часто займали високі посади у системі державної влади.

Однак це не означає, що в рабовласницьких державах, де влада монопольно належить рабовласникам, раби могли займати такі посади. Саме тому класовий характер держави не має сумнівів. Функції держави здійснюються практично в інтересах рабовласників, а загально-соціальні - лише у тій мірі, наскільки це не суперечить інтересам пануючого класу. Не випадково, що в рабовласницьких державах мав місце опір рабів, що зазвичай виливався у повстання проти рабовласників, найвідомішими з яких були повстання Аристоніка, Спартака та інші.

Основними формами правління в умовах рабовласницької держави були монархія, демократична республіка та аристократична республіка. Щодо державно- територіального устрою, то найвідомішими різновидами тоді були або імперія (Римська чи Македонська держава) або конфедерація (Еллада).

Найзавершеніший вигляд рабовласницька монархія отримала в рамках римської державності, тоді як Македонія (мається на увазі правління Олександра Великого) мала дещо спільні риси із Східною деспотією.

Щодо римської монархії, то вона була заснована на більш розвинених економічних відносинах. Характерно, що перехід до монархічної форми правління у Римі було пов’язано з загостренням класової боротьби всередині країни. Гострі суперечки в суспільстві довели непридатність республіканського ладу вирішити завдання, що стояли перед римською державою в нових умовах. Проте спочатку римляни пройшли етапи диктатур, найвідомішими з яких були диктатури Л.К. Сулли та Г.Ю. Цезаря. Наприкінці І століття до н.е. Рим перейшов від республіки до монархії. Спочатку це була дещо обмежена монархія (принципат), коли влада монарха (принцепса) формально обмежувалась республіканськими традиціями. Проте у III столітті н.е. Рим перейшов до домінату - необмеженої монархії. Деякі риси цієї форми правління (обожнення імператорів і вимога молитися їм немов богам) дозволяє стверджувати, що в Римі того часу закріпилася своєрідна Західна деспотія.

Рабовласницька демократична республіка існувала в Аттиці.

Важливим органом державної влади в Афінах протягом тривалого часу була Рада п’ятисот, що вирішував поточні державні справи. Вона також впливала на діяльність Народних зборів в силу того, що готувала для них справи, виносив попередні рішення тощо. Законопроект, що приймався Народними зборами, набував чинності лише після затвердження галиеєю - судом присяжних, члени якого

обиралися за жеребом. Армія рекрутувалася як народне ополчення з вільних громадян.

Для рабовласницької аристократичної республіки характерним є те, що у виборах вищих органів державної влади брали участь не усі вільні громадяни, а лише їх привілейована частина - рабовласники.

Аристократичні республіки існували в Лаконіці на чолі із Спартою (Еллада), в Римі у VI-I ст.. до н.е. Тут вищим органом вважалися народні збори. Проте їм належала влада лише формально, адже права законодавчої ініціативи вони не мали, хоча приймати та відхиляти законопроекти вони могли. Право ж затвердження законопроектів належало сенату - найважливішому органу римської республіки, куди входили представники великої військово-землевласницької аристократії. Саме сенату належала вся повнота державної влади в країні.

Щодо римської армії, то на відміну від афінської, вона попервах складалася з вільних громадян Риму, що до того ж володіли певним майном, а потім перетворилася повністю на наймане військо.

Рабовласницький етап розвитку держави повалився разом із падінням Римської імперії під ударами варварських союзів племен в епоху Великого переселення народів.

Питання для самоконтролю.

3. Що таке деспотія?

4 . Які класи були домінуючими в державах класичного рабовласництва?

5. Які форми правління були характерними для держав класичного рабовласництва?