Взаємовідносини між державою і суспільством: зміст та розвиток. Правова держава і громадянське суспільство

Характер відносин між державою і суспільством виявляється передусім в обумовленості та формі державно-владних впливів. Будь-яка держава тією мірою, якою вона є саме державою, відо­бражає і реалізує загальносуспільні інтереси.

До основних форм участі народу в здійсненні державної влади слід віднести:

■ безпосереднє виявлення загальнодержавної волі на референ­думах;

■ визначення репрезентантів держави шляхом їх обрання на вільних і відкритих виборах із змаганням різноорієнтова- них політичних сил, які відображають впливові суспільні інтереси;

■ надання підтримки або відмова в ній щодо дій органів дер­жави як через засоби, ініційовані державними органами (кон­сультативні опитування), так і за власною ініціативою (різно­манітні прояви громадської активності);

■ безпосереднє ініціювання певних проявів активності держа­ви або її органів у формі прийняття рішень або вчинення дій.

При цьому використання окремих із вказаних форм має знач­ну національну специфіку. Наприклад, у США проведення загаль­нодержавних референдумів конституцією взагалі не передбачене. Однак законодавство цієї держави найбільшою мірою допускає участь громадян у здійсненні адміністративної нормотворчості (у тому числі шляхом ініціювання прийняття конкретних норматив­но-правових актів).

Слід відзначити, що ці форми пройшли певний розвиток у межах процесу утвердження сучасної демократичної держави. Зокрема, обрання парламенту (а в республіках і глави держави) тривалий час було справою вельми вузької частини населення, що породжувало і підсилювало відчуження народу від державної вла­ди і сприяло знеціненню самого інституту держави. Антидержав­ницьке спрямування поглядів Михайла Бакуніна, Фрідріха Енгель­са, Петра Кропоткіна, Карла Маркса, Жоржа Прудона відобража­ло не стільки особисту позицію окремих політиків, скільки кризу суспільної довіри до держави як суспільного і політичного інсти­туту. Повернення довіри до держави стало наслідком як активно­го подолання відчуження абсолютної більшості населення від дер­жавної влади, так і зростаючою участю держави у вирішенні ши­рокого кола суспільно значущих завдань.

Потужним чинником подолання відчуження держави від суспільства стала зростаюча самоорганізація суспільства, яка ви­значалася як “громадянстве суспільство”. Саме виникнення цього поняття значною мірою відображало переосмислення ролі особи в державі під впливом просвітницьких ідей та революційних зру­шень: місце “підданого” посів “громадянин”, крім того громадян­ство передбачало рівність усіх фізичних осіб, які належали до даної держави, у відносинах з нею. Громадянське суспільство поста­ло як особлива організація суспільної життєдіяльності, яка забезпечує результативний, диференційований і збалансований вплив громадян на державу через свою самоорганізацію.

Становлення громадянського суспільства пов'язане із ви­никненням та розвитком певних передумов. Найпершою є форму­вання вільного громадянина, який обстоює власні усвідомлені інте­реси у відносинах з державою через різноманітні форми об'єднан­ня з іншими громадянами.

Другою передумовою є розвиток і врівноважування струк­тур громадянського суспільства. Кожна з цих структур займає свою, тільки їй властиву “нішу” в суспільній життєдіяльності. Основни­ми структурами громадянського суспільства, формування і розви­ток яких забезпечує вплив особи на державу, слід розглядати полі­тичні партії, групи тиску і засоби масової комунікації.

Політичні партії - об’єднання громадян, зорієнтовані на здо­буття і використання державної влади - дають змогу громадяни­нові стати владою, перебрати на себе відповідальність за форму­вання і здійснення державної політики.

Групи тиску - громадські (неурядові) організації, які пере­слідують мету задоволення певних інтересів (майнових, профе­сійних, вікових, конфесійних, етнічних, наукових, освітніх, твор­чих тощо) громадян і з цією метою вступають у відносини з орга­нами державної влади і посадовим особами. Групи тиску, висува­ючи вимоги до держави, однак не беруть на себе відповідальності за її політику.

Незалежні засоби масової комунікації забезпечують духов­не єднання окремих груп населення у їх ставленні до влади, да­ють гарантовану можливість окремо взятому громадянинові бути почутим владою, незалежно від того, хоче вона цього чи ні.

Оптимальне співвідношення між структурами громадян­ського суспільства забезпечує раціональність функціонування всьо­го механізму взаємовідносин між громадянином і державою.

Важливою передумовою громадянського суспільства є за­конодавче закріплення гарантій його функціонування, без чого можливим є згортання громадської активності у тих випадках, коли вона є “незручною” для держави.

Громадянське суспільство в такому вигляді відображає прак­тику початку ХХІ ст. На початку ж ХІХ ст., коли це поняття поча­ло входити в обіг, воно було скоріше декларацією намірів. У цьо­му відношенні сучасне громадянське суспільство є не тільки чин­ником обстоювання інтересів громадян та їх колективів у відно­синах із державою, а й результатом тривалого розвитку, спрямова­ного на якомога краще обстоювання цих інтересів.

Значною мірою саме розвиток громадянського суспільства забезпечило перетворення в повсякденну практику ідеї правової держави. Постаючи щодо права формуючим та гарантуючим чин­ником, держава протягом тривалого часу свого існування не вияв­ляла помітної схильності до самообмеження у приписах позитив­ного права. Останні тривалий час більшою мірою відображали суб’єктивну позицію суб'єктів правовстановлення, ніж об’єктивні потреби суспільства.

Становлення та розвиток громадянського суспільства стало потужним чинником не тільки більшою мірою відображення у праві потреб та інтересів суспільства, а й обмеження держави нею ж установленими нормами права.

Для попередника правової держави - поліційної держави - були характерними заборонна система і дозвільний порядок, за яких несанкціоновані прояви індивідуальної та колективної ак­тивності заборонялися. При цьому адміністрація на власний роз­суд визначала доцільність своїх дій у тих чи інших випадках.

Сама згадка про “правову державу” Карлом Теодором Вель- кером, як і дещо пізніші напрацювання Роберта фон Моля, відо­бражали таке бачення держави, де адміністрація у своїй практичній діяльності зв’язана матеріальними і процесуальними нормами права. Отже, у відносинах з громадянами адміністрація як і гро­мадяни, постає суб’єктом певних прав і обов’язків. А переосмис­лення практики нацистської Німеччини, яка проголошувалася як своєрідний “зразок” правової держави, зумовило висування на чільне місце серед ознак такої держави гарантованість суб’єктив­них прав особи у відносинах з органами публічної влади.

Вважається, що правова держава має неодмінно забезпечити правове регулювання загального статусу громадянина, а статус гро­мадянина в державному управлінні врегулювати тією мірою, якою це необхідно в інтересах самого громадянина і держави. Сьогодні практично немає проблем із врегулюванням загального статусу гро­мадянина. Оскільки змістово він визначається сукупністю прав, сво­бод і обов’язків, наданих і гарантованих кожному громадянинові, то відповідні розділи містять, як правило, усі сучасні конституції. Значно складніше врегулювати статус громадянина в державному управлінні. Основні проблеми виникають тут унаслідок:

■ складності систематизації правових норм, що визначають статус громадянина в державному управлінні;

■ необхідності узгодження прав громадян і обов’язків органів державного управління, їх посадових і службових осіб;

■ прогалин в інформуванні громадян як про зміст прав, так і засоби їх реалізації та захисту.

Розглядаючи громадянське суспільство як потужний чинник утвердження правової держави, слід вказати і на зворотний взає­мозв’язок. Розмаїття суспільних інтересів, їх суперечливість і по­декуди антагонізм публічним інтересам зумовили проблему взаємоузгодження цих інтересів у цілому. Оскільки демократич­на держава має забезпечувати не тільки пріоритет публічних інте­ресів, а й створювати умови для належної реалізації приватних і групових інтересів, що не суперечать публічним. Більше того, саме виокремлення інтересів публічних є складним процесом інтегру­вання інтересів приватних і групових. Норми права постають не тільки проявом загальнодержавної волі, а й важливим засобом урегу­лювання суспільних суперечностей, унаслідок чого виняткового значення набуває адекватна суспільним потребам організація нор- мотворчого процесу.

Передусім ідеться про законодавчий процес, виняткова важ­ливість раціональної організації якого визначається тим, що закон є нормативно-правовим актом, який безпосередньо відображає загальнодержавну волю. Однак не менш важливою є належна впо­рядкованість підзаконної нормотворчості, її здатність “вловлюва­ти” та відображати суспільно значущі інтереси.

Наприклад, у США передбачено такі процедури адміні­стративної нормотворчості:

■ подача громадянами петицій про видання, зміну або скасу­вання нормативного акта;

■ попереднє сповіщення адміністративним органом про підго­товку нормативно-правового акта;

■ надання вільного доступу до матеріалів установ, які стосують­ся видання, зміни або скасування нормативно-правових актів;

■ проведення консультацій, конференцій, створення дорадчих комітетів;

■ проведення громадських слухань (формальних або нефор­мальних).

Демократизація суспільної життєдіяльності має неодмінно включати надання не тільки можливості періодично змінювати носіїв публічної влади, а й безпосередньо впливати на практичне здійснення цієї влади.

В Україні конституційно-правовою основою механізму ефек­тивної взаємодії державного апарату з громадянами слід вважати наявність відповідних конституційних норм, які регулюють не тільки доступ громадян до інформації про діяльність публічної адміністрації (ч.

Важливою складовою цього механізму є також норми за­конів та підзаконних актів, які регулюють право громадян та їх колективів отримувати інформацію про діяльність публічної адмі­ністрації, звертатися до органів влади із пропозиціями. Наприк­лад, ст. 10 Закону України “Про інформацію” передбачає, що пра­во громадян на інформацію забезпечується: обов’язком органів державної влади інформувати про свою діяльність і прийняті рішення, створенням у державних органах спеціальних інформа­ційних служб, здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію тощо. Закон України “Про звер­нення громадян” встановлює (ст. 14): “Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, посадові особи зобов’язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідо­мити громадянина про результати розгляду”.

Водночас до основних проблем у відносинах держави і суспільства слід віднести:

1. Збереження високого ступеня відчуження громадян від практичного здійснення публічної влади, що зумовлене:

■ традиційним очікуванням патримоніального ставлення до себе з боку держави;

■ небажанням брати на себе відповідальність за вирішення суспільно значущих справ;

■ зневірою у власній здатності впливати на зміст урядування;

■ відсутністю позитивних прикладів такого втручання.

2. Живучість суто бюрократичного підходу до визначення змісту публічного врядування, який передбачає монополію адмі­ністрації на компетентне вирішення суспільно значущих справ, унаслідок:

■ значної централізації апарату управління та процесу прий­няття управлінських рішень;

■ традиційно критичного ставлення вітчизняної бюрократії до будь-якої ініціативи знизу;

■ недостатності кваліфікації працівників апарату особливо на найбільш наближених до населення рівнях для зваженої оцінки поданих пропозицій.

3. Відсутність апробованих в Україні інструментів, які б реально забезпечували врахування суспільних потреб, інтересів, настроїв під час прийняття управлінських рішень, з огляду на:

■ непотрібність таких засобів для управлінської діяльності в недавньому минулому;

■ необізнаність працівників апарату щодо таких інструментів та практики їх застосування в демократично організованих державах;

■ неадаптованість відповідних форм, методів, засобів діяль­ності до умов українського суспільства.

Подальший розвиток демократичного врядування в Україні потребує нормативного закріплення таких механізмів і процедур функціонування державного апарату, які б забезпечували реальну участь громадян у формуванні та реалізації державної політики.