4.2.3. Поліархія: поняття й види

Накопичений досвід побудови державних форм в епоху громадянського суспільства свідчить про те, що на зміну монархії прийшов якісно новий тип форми державного правління, якому притаманні власні характерні ознаки:

1.

2. Правління у такій державі, на противагу монархії, є результатом колективних дій відповідних органів влади.

3. У таких державах влада деконцентрована – єдина за своєю суттю вона розділена на ряд гілок: законодавчу, виконавчу і судову.

4. Вищі державні органи влади обираються на певний строк, тобто реалізується принцип змінюваності.

5. Державні органи через посадових осіб несуть відповідальність, яка має насамперед політичний характер і може виражатися в таких діях як достроковий відзив (депутата), відхід у відставку (уряду, міністрів), розпуск парламенту тощо.

6. Поліархія як система влади є передусім правовою конструкцією, закріпленою на рівні конституції, з одного боку, з іншого, як владна система, вона є системою політичною. Тобто в ідеалі поліархія має бути правовою та політичною конструкцією, де формально-правовий та політико-практичний компонент повністю збігатимуться.

Але, на відміну від монархії, де проблема розриву політичної та формально-юридичної структури влади взагалі не поставала, сучасна поліархія в цьому плані характеризується певним дуалізмом. Мова йде про те, що вона має дві сторони (грані): «правову (конституційну) форму» – стійку, що закріплена в конституційних нормах, інституціональну систему влади, зміст котрої визначається порядком формування, правовим статусом, принципами організації та взаємодії вищих органів законодавчої й виконавчої влади, та «політичну форму» – сукупність функціональних взаємовідносин відповідних суб’єктів влади, які здійснюють реальне (практичне) правління в державі.

Спираючись на головні з наведених ознак і на ті, що кардинально різнять її з монархією, можна дійти висновку, що поліархія – це спосіб вираження сутності держави епохи громадянського суспільства, який відображається у сформованій на основі волі громадян (народу) правово-політичній системі законодавчих та виконавчих органів влади, організація й функціонування котрої ґрунтується на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань і противаг. Види поліархії

Видові розходження змісту форм правління поліархічних держав визначені компетенційними взаємозв’язками між вищими законодавчими і виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою типом поділу влади передусім у виконавчо-законодавчій системі.

Парламентська поліархія. Прародительками парламентської поліархії вважаються Англія та Франція (особливо починаючи з 1875 р. – Третьої республіки), досвід котрих був перейнятий багатьма іншими країнами. Сьогодні держави з парламентською формою державного правління переважають, їх нараховується близька 70.

Парламентська поліархія – це заснована на «м’якому» типові поділу влади політико-правова система вищих органів держави (глави держави, уряду та парламенту), серед котрих провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє парламент, що формує відповідальний тільки перед ним уряд.

Наведена дефініція створює загальний (теоретичний) образ цього виду поліархічної форми державного правління. У його межах, як показує аналіз теоретико-юридичних (конституційних) моделей форм правління держав, що належать до цієї групи, існує певна диференціація, яка дозволяє за певними критеріями класифікувати держави за окремими підвидами парламентської поліархії. За традиційною точкою зору, міцно закріпленою в державознавчій літературі, парламентська форма правління представлена двома видами республіканською й монархічною формами правління: «парламентською республікою» та «парламентською монархією».

З зазначеним не можна погодитись, оскільки такий поділ здійснено за зовнішнім і другорядним у сучасних умовах критерієм, яким виступає порядок заміщення поста глави держави.

У межах згаданого виду поліархічної форми правління держави поділяються на дві групи за порядком формування інституту глави держави. Форму правління тих держав, де її глава (як правило, президент) заміщує цей пост на основі виборчої процедури, учасником котрої обов’язково є парламент пропонується визначати як «парламентську поліархію з обраним главою держави»; а форму правління тих держав, де досі зберігається архаїчна процедура заміщення поста через певний порядок престолонаслідування, – як «парламентську поліархію зі спадковим главою держави». Позначати останнього як «монарха», тобто «єдиноправителя» не можна, оскільки він уже юридично, і тим більше, фактично втратив свій колишній статус єдиновладного органу державної влади.

Парламентська поліархія є однією з гнучких форм правління на сучасному етапі. В основі цього лежить те, що її юридична модель формувалась у результаті тривалого історичного процесу, в ході котрого утворювалася її інституціональна структура, складалася відповідна система стримувань та противаг цих інституцій, «шліфувалися» принципи їх взаємовідносин. Оскільки парламентська поліархія стала плодом не теоретичних конструкцій, а насамперед певним відгуком на практичні потреби державного будівництва багатоукладної Європи ХVII-ХІХ ст., то найбільшого поширення вона набула тут. Інший же вид поліархічної форми правління – президентська поліархія – найбільш поширеною виявилася в інших регіонах світу, передусім, в Америці й Африці.

Президентська поліархія. Президентська форма державного правління, хоч і ґрунтується на тій же, поліархічній, основі, що і парламентська, від останньої суттєво відрізняється.

Президентська поліархія – це заснована на «жорсткому» типові поділу влади політико-правова система вищих законодавчих та виконавчих органів держави, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє сформована, очолювана та відповідальна перед обраним позапарламентським шляхом президентом виконавча влада.

Оцінка президентської поліархії як такої форми державного правління, що має більше недоліків, ніж переваг, та поступається парламентській поліархії, є справедливою, оскільки вона показала свою ефективність по суті тільки в США. «Жорсткість» президентської форми правління з наявністю в її структурі сильної, незалежної від парламенту, виконавчої влади особливо приваблювала політичну еліту слаборозвинених та середньорозвинених країн, котрі, запозичивши її в США, не досягла бажаних результатів. В умовах відсутності відповідної соціально-економічної бази, духовної та політико-правової культури президентська поліархія одержала розбалансовані та перекручені (персоналіфіковані і навіть монархізовані) форми. Про це яскраво свідчить географія поширення президентської форми державного правління: вона була конституйована в абсолютній більшості слабко й середньорозвинених держав Латинської Америки, Азії та Африки, і, по суті проігнорована країнами Європи.

Змішана поліархія. Серед європейських країн найпоширенішою стала змішана форма державного правління. Вона була певною відповіддю на запит часу, коли запозиченні у ХХ ст.

Змішана поліархія – це вид поліархічної форми державного правління, що являє собою засновану на «помірному» типові поділу влади систему вищих органів законодавчої, президентської та урядової влади, де остання формується за спільною участю створених у результаті загальних і прямих усенародних виборів парламенту та президентури й несе таку ж подвійну відповідальність перед ними.

Теоретично змішана поліархія мала бути найбільш ефективною серед інших видів поліархій, оскільки в її юридичній конструкції закладений механізм, покликаний урівноважити і збалансувати систему влади якщо не цілком, то принаймні суттєво пом’якшити властиві парламентським та президентським формам правління недоліки. Але, як показує досвід конституціоналізації цього виду поліархічної форми правління в інших державах, їх юридичні моделі не завжди збігаються з прототипом. Більше того, вони різняться незначними або ж суттєвими відхиленнями від нього. Останнє спричинило різні класифікації змішаних форм правління, серед яких, після започаткування політичної реформи в Україні, найпоширенішою й загальновживаною у вітчизняному політичному лексиконі та державознавчих науках стала та, що передбачає поділ змішаних поліархій на президентсько-парламентські й парламентсько-президентські.

Проведений аналіз юридичних конструкцій наявних на сьогодні змішаних поліархій свідчить про те, що зазначена класифікація є досить узагальненою й не відображає максимальною мірою того ступеня диференціації, який існує серед держав з такою формою правління.

Завершуючи, ще раз акцентуємо увагу на наявність у змісті зазначених видів поліархічного правління певного дуалізму, який проявляється в їх юридичних і політичних моделях. В ідеалі обидві ці моделі мають збігатися, але характерним для сучасного етапу державотворення є поки ще суттєвий розрив між ними. Юридична, закріплена, як правило, в конституційних нормах, модель є досить автономною і може відображати не реальний стан речей (оскільки є породженням суб’єктивної волі законодавців), а певні бажані перспективи. Політична (фактична) модель, як така що зумовлена субстанціальними якостями держави та її внутрішньою формою (політичним режимом), ближче до життя і може вплинути на юридичну форму, перекручуючи її. Тому найважливішою методологічною вимогою пізнання сучасних форм державного правління є врахування саме цієї їх дуалістичної природи.