Сутність і поняття верховенства права як соціально-природного явища

Термінопоняття «верховенство права» є україномовним еквівалентом англійського виразу «rule of law».

Як надбання спершу англійської політико-правової докт­рини XVII ст. (А. Дайсі), воно з середини ХХ ст.

Про це свідчить, наприклад, те, що зазначене поняття вживається у преамбулі Загальної декларації прав людини (1948 р.). Його також можна зустріти у Статуті Ради Європи (1949 р.), в її Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), у низці установчих та інших договорів Європей­ського Союзу, в його Хартії основоположних прав (2000 р.).

Вперше в українській історії у чинній Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві «визнається» і «діє» принцип верховенства права (ст. 8). Зго­дом цей принцип почав фіксуватись й у деяких інших вітчиз­няних законах (ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України», ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України). А поняття верховенства права стало використовува­

тись також в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та й, зрештою, інших судових органів.

Показовим є те, що верховенство права досліджується за­звичай «у парі» з правовою державою. І це не випадково: адже такою державою вважається лише та, в якій панує, «верховенс- твує» право - причому як явище позадержавне (не державно- вольове), тобто соціально-природне.

Насамперед слід зазначити, що верховенство права - це пріоритетність у суспільстві буттєвих (так званих «приро­дних») прав і свобод людини. Але таке - по суті правильне - розуміння означеного явища є дещо неповним і тому потре­бує уточнення.

Так, варто зауважити, що такі права і свободи притаманні не тільки кожній окремій людині, а також (як зазначалося ще у Вступній частині посібника) і соціальним спільнотам, об'єд­нанням, суспільству, зрештою, людству в цілому.

І якщо для демократичної, соціальної, правової держави найвищою цінністю є людина, то для кожної людини найви­щою соціальною цінністю є суспільство (формально, зазвичай, уособлюване державою). Адже тільки «з рук» суспільства лю­дина може отримати усі основні блага, які є вкрай необхідними для її нормального існування і розвитку.

З огляду на це можна зробити висновок про те, що верхо­венство права - це, по-перше, не стільки верховенство самих по собі, так би мовити, статичних буттєвих прав і свобод людини, скільки їхня реалізація, узгоджена з такими ж правами і свобо­дами інших індивідів, людських спільнот, об'єднань й усього суспільства. А по-друге, - це реалізація не тільки таких прав і свобод, а й основоположних («природних») обов'язків.

Сьогодні є загальновизнаним фактом те, що цілком безме­жного здійснення буттєвих прав і свобод не існує. Цю обставину з достатньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнарод­них актах, які вважаються виразниками всесвітніх і регіональ­них стандартів прав і свобод людини. Так, у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпе­чення прав інших, громадського порядку, загального добробуту і

задоволення справедливих вимог моралі у демократичному сус­пільстві. Схожі положення містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18, 21), а також у Міжнарод­ному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текстуальними особливостями, у кількох статтях Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод (ст. 8-11).

З наведених положень випливає, що у назвах зазначених «обмежувачів» здійснення буттєвих прав і свобод людини фік­суються якраз буттєві права і свободи (тобто соціально- природні можливості певних суб'єктів) також тих колективних суб'єктів суспільства, які у відносинах з кожним індивідом ви­ступають, відповідно, другою, протилежною стороною.

Такими суб'єктами є як суспільство в цілому, так і його окремі частини - спільноти й об'єднання людей.

І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб'єкти зобов'язані не порушувати, не руйнувати права і свободи лю­дини, індивіди, у свою чергу, зобов'язані не ушкоджувати права і свободи не тільки індивідуальних, а й колективних суб'єктів.

Йдеться, отже, про те, що будь-чиї соціально-природні мо­жливості (буттєві права і свободи) стають здійсненними лише за умови виконання певними суб'єктами відповідних соціаль­но-природних обов'язків. Якщо зважати на те, що здійснення прав і свобод будь-якого з означених у темі 1 видів за змістом (характером) людських потреб, які цими правами і свободами забезпечуються, не повинно руйнувати, утискати права і сво­боди інших осіб, не може перешкоджати їхній реалізації, то виявляється, що жоден окремий вид буттєвих прав і свобод не може бути безвинятково, безумовно домінуючим, «верховним» стосовно прав і свобод інших видів (вирізнених залежно від онтичного статусу їхніх носіїв - статусу індивідуального, гру­пового, загальносуспільного або ж загальнолюдського).

Здійснення кожного із вказаних у темі 1 «потребових» різно­видів буттєвих прав і свобод неминуче обмежуються - головно, у

їхньому змісті й обсязі - тими чи іншими видами буттєвих прав і свобод. Отже, йдеться про змістову й обсягову взаємо­залежність, взаємозумовленість здійснення будь-чиїх буттє­вих прав і свобод, тобто про взаємну узгодженість, збалансо­ваність їхньої реалізації. Досягнення такого стану існування і реалізованості згаданих прав і свобод якраз і давало би підс­таву констатувати, що у суспільстві встановлено верховен­ство права - верховенство, зрозуміло, права буттєвого, «при­родного».

Отож, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верховенство права - це взаємозумовлене існуван­ня і взаємоузгоджена реалізація буттєвих прав і свобод та обов'язків людини, а також буттєвих прав і свобод та обов’язків людських спільнот, об'єднань, суспільств йусього людства.

Ознаки верховенства права

Встановлення у суспільстві верховенства права у повному обсязі - постійного і повсюдного - є, радше, ідеалом, до досяг­нення якого має докладати зусилля кожна держава, яка прагне стати правовою. Щоб рухатись у цьому напрямі, у державі ви­голошується визнання принципу верховенства права як од­нієї з фундаментальних засад діяльності усіх її органів та інших суб'єктів суспільства. Втім, саме по собі закріплення такого принципу, очевидно, ще не означає існування у суспільстві такого соціального явища, як верховенство права. Адже досяг­нення зазначеного ідеалу буває надто складним, а подекуди, можливо, і проблематичним.

Досить нагадати, що органічно притаманна феномену верховенства права «збалансованість» прав, свобод, інтересів, потреб є, власне, його оцінювальною властивістю і, відповідно, оцінювальною категорією, яка може витлумачуватись і засто­совуватись до конкретних ситуацій різними суб'єктами неод­нозначно, неуніфіковано. Але суспільство - в особі держави чи міжнародних організацій - задля того, щоб констатувати у кожному конкретному випадку остаточну оцінку стану збала­нсованості чи, навпаки, незбалансованості конфліктуючих прав і свобод (конкуруючих інтересів), за взаємним пого-

дженням утворює певні інституції, рішення яких із цього пи­тання вважатимуться остаточними і не підлягатимуть офі­ційному оскарженню. (Прикладом такої інституції є Європей­ський суд з прав людини, який вже понад шістдесят років офіційно тлумачить і застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод).

Принцип верховенства права - задля його практично­регулятивного впливу - має бути ще конкретизований через опис ознак певних соціальних явищ, в яких (ознаках) якраз і знаходитиме вияв верховенство права. Характеристиці таких ознак присвячений спеціальний документ Венеційської комісії Ради Європи - «Верховенство права. Перелік контрольних пи­тань» («Rule of Law Checklist»),ухвалений у 2016 р. Згадуваними явищами можуть бути, зокрема, певні способи організації дер­жавних органів, їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб'єк­тами, їхні документовані акти, певне співвідношення інтересів різних суб'єктів.

Можливо, найбільш докладно ознаки прояву верховенства права охарактеризовані на сьогодні Європейським судом з прав людини. Серед них цей Суд відзначає, насамперед, такі:

1) визнання пріоритетності, визначальної ролі буттєвих прав і свобод людини у діяльності держави, усіх її органів, оскі­льки - за висновком цього Суду - принцип верховенства права втілено в усіх статтях Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод, яку зобов'язались дотримувати держа- ви-члени Ради Європи;

2) правова певність, визначеність (legal certainty) стано­вища людини у тій чи іншій ситуації;

3) неприпустимість затримання особи на невизначений і непередбачуваний термін, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні;

4) обсяг будь-якого правового розсуду органу держави і спосіб його здійснення мають бути з достатньою точністю ви­значені законом;

5) майже безвиняткова можливість доступу до суду;

6) наявність судового контролю за втручанням виконав­чих органів у права і свободи людини;

7) підпорядкованість судовому рішенню усіх органів дер­жави, безвиняткова обов'язковість його виконання будь-якими органами і посадовцями;

8) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності;

9) незмінність, неоспорюваність остаточного судового рі­шення, яке набрало чинності.

2.