Мусульманське правоу сучасних правових системах

144

X ст. у період розпаду родоплемінного устрою і встановлення ранньофеодальної держави на заході Аравійського півострова.

Особливістю мусульманського права, на відміну від романогерманського й англосаксонського, є зв'язок з релігією ісламу, («іслам» у перекладі з арабської означає "покірність".

З різних джерел відомо, що Магомет не ставив за мету створення права у повному розумінні. Він бажав навчити людей, як треба поводитись у життєвих ситуаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. Тому особливої уваги нормативним положенням мусульманське право не надає (за винятком детального регулювання окремих видів відносин, наприклад, спадкування), вирішення яких залежало від волі правовірних. Основною метою мусульманського права є визначення загальних орієнтирів поведінки.

Ще одна особливість ісламу, те, що, на відміну від християнства або іудейства, він не мав переслідувань з боку держави. Навпаки, він став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою іслам набув авторитету і панівного становища у суспільстві. Це послужило довговічністю його форм і змісту, що започаткував Магомет.

Складовою частиною ісламу прийнято вважати шаріат (з арабської "шлях прямування", «шлях праведного життя») сукупність обов'язкових норм мусульманського права, приписів Аллаха, релігійних та обрядових настанов і правил. Ці норми покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки та почуття і походять не з ідеї прав, свобод і гідності людини, а безпосередньо з ідеї обов'язків людини перед Аллахом.

145

Шаріат умовно поділяють на чотири групи приписів:

1) норми, які встановлюють релігійну догматику ісламу, що є основою віри мусульман;

2) норми мусульманської моралі і етики;

3) норми, що регулюють відносини віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов'язків);

4) норми поведінки між мусульманами та немусульманами.

Дві останні групи є нормативною частиною шаріату, тобто «практичні» норми вчинків правовірних «фікх». Ще прийнято ці дві групи називати мусульманським правом у широкому розумінні, до складу якого входять не тільки власне юридичні норми, а й релігійні правила.

Враховуючи те, що юридичні норми базуються на релігійних настановах, а держава надавала обов'язковості значній кількості релігійних обрядових правил та забезпечувала їх примусове виконання, в науковій і навчальній літературі прийнято називати терміном «мусульманське право» право саме в широкому розумінні.

Мусульманське право можна розглядати як специфічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, яка має державний характер і більше, ніж інші світові релігії, пов'язана з правом.

Норми шаріату, на думку науковців, охоплюють релігію, мораль, право. Сутність її полягає в ідеї несплатного боргу перед Аллахом, нерівності людей (між жінкою і чоловіком, між мусульманами і немусульманами тощо). Шаріат побудований на принципі персонального характеру, а не територіального, мається на увазі, що всі правомірні мусульмани становлять єдину общину і зобов'язані незаперечно, безумовно підкорятися його вимогам.

Уся віра побудована на принципах шаріату, одним з яких є принцип рівності. Цей принцип не поширюється на немусульман, він стосується лише правовірних. Та й навіть

146

серед мусульман нема формальної рівності. Норми шаріату також стверджують становище жінки.

Наступним принципом шаріату вважають «братерство», що має на увазі обов'язок багатих допомагати бідним. Але у своїй більшості норми шаріату найжорстокішими засобами захищають власність та інтереси заможних від зазіхань бідних.

Ще один принцип принцип «свободи», який проявляється, насамперед, у дозволі для «невірних» зберігати свою релігію. Разом з тим положення шаріату проголошують священну війну з "невірними", що сповідують іншу релігію.

Принцип справедливості вбачається в обов'язку общини і правителя забезпечити кожному мусульманинові рівність перед судом. Та реальність цього принципу сумнівна, якщо врахувати те, що правосуддя повинні чинити судді (каді), яких призначає правитель, котрий підзвітний лише Аллаху.

З вищевикладеного аналізу положень шаріату зрозуміло, що його суперечливі та взаємовиключні норми надають можливість використати приписи мусульманського права, в першу чергу, для захисту інтересів владних структур.