§ 8. Сім'я мусульманського права

П’ята частина населення Землі живе в межах сфери дії му­сульманського права. Беручи свій початок з часів діяльності пророка Мухамеда, мусульманське право не втратило свою стій­кість і вплив дотепер.

Головною відмітною ознакою мусульманського права є його відвертий релігійний зміст. Р. Давід вважав, що мусульманське право не є самостійною галуззю науки, воно являє лише одну зі сторін релігії ісламу. Ця релігія містить теологію, що встановлює догми і вказує, у що мусульманин повинен вірити, і шаріат, що подає приписи віруючим, що вони повинні робити і чого не по­винні.

Наука мусульманського права складається з двох розділів. Перший вивчає витоки права і пояснює, яким чином, виходячи з яких джерел виник комплекс правил, що становлять шаріат, божественний закон. Другий розділ вивчає зміст права, тоб­то рішення, які містять норми матеріального мусульманського права. Мусульманське право не поділене на загальне і приватне право чи на право справедливості і загальне право, як у право­вих системах Європи й Америки. Сім’ю мусульманського права сформовано представниками основної мусульманської течії (ри- тів) - сунітських і несунітських - через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім’я, грома­да. Сферами правового регулювання вважають: відносини віру­ючих з аллахом; взаємостосунки між людьми; відносини держав і релігійних конфесій. Кожна течія створювала норми, необхідні для регулювання відповідних відносин. Ці норми об’єднували в комплекси, відносний аналог галузі права. Існує такий розпо­діл норм мусульманського права:

• правила здійснення релігійних обов’язків;

• норми, що регулюють взаємостосунки між людьми.

Друга група норм, своєю чергою, поділяється на:

• норми права особистого статусу (реіулює сімейні, спадкові й інші подібні відносини);

• норми деліктного права (укубай), що встановлюють заходи кримінальної відповідальності;

• норми цивільного права (муамалат), що регулюють цивільно-правові відносини, забезпечують захист п’яти

основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму, продо­вження роду, власності. Особливе місце в цій галузі посідає інститут вакуфу - норми, що регулюють порядок відчу­ження майна державою або приватною особою з релігійно доброчинною метою.

Мусульманське право не знає торгівельного права як само­стійної галузі, але надає увагу різним формам комерційних об’єднань.

Окрім вказаних комплексів норм, у структурі мусульмансько­го права існують:

• «владні норми», що регулюють державні й адміністративні правовідносини;

• судове право - норми, що регламентують судову діяль­ність;

• міжнародне право (сийар) - норми, що регулюють зовнішні зносини мусульманської держави.

Мусульманське право своєрідне не тільки за своєю структу­рою, а й своїми джерелами. Джерелами мусульманського права є:

• Коран - священна книга мусульман. Невелика її частина містить пункти, де регламентовано правовідносини му­сульман.

• Сунна - тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті Мухамеда. Як і Коран, сунна також містить небагато правових розпоряджень, що мають характер конкретних випадків з життя Мухамеда. Коран і сунна є головними джерелами правових норм шаріату і фікха (теоретичного обґрунтування шаріату).

• Іджма - це підсумки і висновки стародавніх юристів (мудж- тахідів) про обов’язки правовірного, на підставі тлумачен­ня перших двох джерел.

• Кияс - правила застосування розпоряджень попередніх джерел до конкретних випадків.

Своєрідність структури і джерел права сприяла певній ста­тичності мусульманського права. Тільки з середини XIX ст. роз­починають роботи з кодифікування, причому новостворені кодекси дуже схожі з моделями французького цивільного зако­нодавства. На початку минулого століття кодифікування розпо­всюджують на царину сімейного і спадкового права, а у середині

століття воно охоплює державне й адміністративне право. Вплив загальносвітових тенденцій розвитку права виявляється й у му­сульманському праві, воно за своєю формою все більше починає нагадувати європейське право, але зовнішня схожість не усуває внутрішніх, етично-релігійних джерел, які, як і раніше, стійко визначають тип поведінки мусульман.