2.2. Класифікаціяформ державного правління

Якщо в питанні про типологію форм державного правління, тобто поділу їх на монархію й республіку погляди вітчизняних та зарубіжних державознавців у цілому сходяться, то результати спадних класифікаційних рівнів суттєво різняться.

Серед зарубіжних дослідників держави особливу увагу класифікації її форм приділяють французькі державознавці. Ж. Бюрдо, наприклад, грунтуючись на принципові взаємовідносин між вищими державними органами, виділяє три демократичні форми правління: парламентську, конвент та президентську ³³². У межах парламентської форми правління автор виділяє кілька її різновидів: 1) моністичний парламентаризм, тобто парламентська форма правління в чистому вигляді, заснована на принципові суверенітету парламенту; 2) дуалістичний парламентаризм, при якому існують два ініціативних центри політичного життя — парламент і виконавча влада; 3) кабінетна форма правління, при якій єдина верховна політична й державна влада, що спочатку належала тільки парламентові, поступово перейшла до рук уряду; 4) парламентська форма правління з переважанням парламенту.³³³ Як приклад конвенту Ж. Бюрдо розглядає форму правління Швейцарії. Серед президентських форм правління він виділяє президентський режим за американським типом, президентський режим за французьким типом на основі конституції 1848 р. та “президентський парламентаризм” ³³⁴. Президентський парламен­таризм учений розуміє як форму правління, закріплену у Франції конституцією П’ятої республіки 1958 р.

У запропонованій Ж. Бюрдо класифікації, де відображено характерне для зарубіжних державознавців поєднання понять форми правління й політичного режиму, можна побачити певний потенціал для класифікації форм правління за правовими та політичними ознаками.

Особливу увагу класифікаційним роботам приділяє співвітчизник Ж. Бюрдо М. Дюверже. З численних його класифікацій форм правління (і політичного режиму, оскільки автор також вкладає в них однаковий зміст. — С.Б.) нас цікавить та, котра заснована на формально-догматичному (позитивістському) підходові. З огляду на стан відносин між вищими органами державної влади М. Дюверже виділяє форми правління, засновані на: 1) єдності державної влади (як приклад він наводить абсолютну монархію й політичну диктатуру); 2) поділові влади (президентська республіка в США); 3) співпраці гілок влади (конституційна монархія Великобританії й парламентські республіки континентальної Європи) ³³⁵.

Хоча інші класифікації М. Дюверже засновані на соціологічних критеріях і, у нашому розумінні, стосуються політичних режимів, у них також можна знайти деякі цікаві авторські рішення. Привертає увагу його класифікація, у якій критерієм поділу виступає взаємозв’язок між вищими державними органами та характером партійної системи. Вона цінна з точки зору вивчення функціонального боку форми правління, оскільки розглядається в тісному зв’язку з партійною системою, котра у XX ст., за справедливим твердженням Й. Благожа, для багатьох розвинених країн стала ядром конституційної системи ³³⁶.

Заслуговує на увагу також ще одна класифікація форм правління, запропонована М. Дюверже. їх він розподіляє на безпосередню й представницьку демократії. Першу автор розуміє як форму правління, за якої глава виконавчої влади (він же глава держави) обирається безпосередньо громадянами, другою — як форму правління, за котрої глава виконавчої влади безпосередньо не обирається громадянами. З політико-практичної точки зору, Цілком логічним видається його твердження про те, що представницька демократія існує не тільки в США, але й у Великобританії, де парламентські вибори одночасно є й виборами прем’єр-міністра — фактичного глави держави.

Західнонімецький державознавець К. Доллінгер поділяє форми правління (він також використовує термін “форми держави”) на монархію, республіку й диктатуру. Хоча ця класифікація хибує на еклектичність використаних критеріїв — юридичних (монархія),

соціальних (республіка) і політичних (диктатура), проте, вважаємо, заслуговує на увагу міркування дослідника з приводу монархії’ Монархію, за сформованою традицією, К. Доллінгер поділяє на абсолютну (в одній особі поєднуються всі законодавчі й судові повноваження) та обмежену форму правління, при якій частина державних повноважень належить не монархові, а іншим державним органам. Обмежену монархію К. Доллінгер поділяє на станову (коли для винесення рішення монархові необхідна згода стану), конституційну (коли монарх при здійсненні державної влади обмежений конституцією) та парламентарну, котру автор визначає як владу народу з монархом на чолі. Тут він солідаризується з тими державознавцями, які взагалі не вважають парламентарну монархію монархічною формою правління на тій підставі, що уряд несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом. Ми також вважаємо, що в цих твердженнях К. Доллінгер має рацію.

Окремий інтерес становить класифікація форм правління, запропонована англійським державознавцем К. Лідсом. Вона досить громіздка, тому ми зупинимося на деяких, на нашу думку, важливих моментах. За ступенем централізації він виділяє держави унітарні, федеративні й конфедеративні; за становищем глави держави — республіку та монархію; за ступенем учасг громадян в управлінні державою — автократію, або деспотичну форму правління (будь-яку форму тиранії чи диктатури), елітарну форму правління, тобто правління невеликої групи осіб, яке може бути реалізоване у формі аристократії, олігархії, теократії, тимократії чи геронтократії; демократичну форму правління, що може або бути безпосереднім правлінням народу, або правлінням народу через своїх представників. За роллю виконавчої влади К. Лідс розрізняє президентську й парламентську, абс кабінетну форми правління.

Особливу увагу дослідник приділяє понягпо “гібридних, або “змішаних” форм правління, до яких він, зокрема, Великобританію. Слідом за В.Беджготом, котрий ще в XIX ст. визначив британську конституційну систему як форму об «н™ монархії аристократії й демократії, К. Лідс ствердіє, що в цей час “ _λ ^Р* ’ XX ст — C Б) необхідно розцінювати форму правління Mep_inθκp_π,_αo

(управління суспільством і державою інтелектуалами й експертами) та бюрократією (управління суспільством і державою професій­ними адміністраторами) ³³⁷.

К. Левешптейн для класифікації форм правління бере ідеологічний критерій. Поняття форми правління, що його автор також ототожнює з політичним режимом, виводиться з поняття політичної системи як ідеологічної структури суспільства. Оскільки головною ознакою політичної системи дослідник вважає ідеологічну основу політичної й державної влади, то його класифікація в широкому розумінні має такий вигляд: теократія, абсолютизм, конституціоналізм, колективізм і фашизм; а у вузькому — демократичний конституціоналізм та абсолютизм ³³⁸.

^^Справедливим, на нашу думку, є твердження К. Левенштейна про те, що форми правління можуть бути віднесені до певного типу не лише на основі того, що закріплено в конституціях, а й з урахуванням політичних реалій здійснення влади. Тому кожній політичній системі відповідатимуть свої форми правління. Для політичної системи демократичного конституціоналізму: 1) безпосередня демократія', 2) конвент (приклад — конституції французької революції); 3) парламентська форма правління, котра, у свою чергу, поділяється на дві підгрупи — з пріоритетом представницького органу та з пріоритетом уряду (кабінетна форма правління); 4) президентська форма правління', 5) директорія (як і К. Доллінгер, учений до цього виду зараховує Швейцарію). Політичній системі абсолютизму (або “автократичної” системи), на Думку К. Левенштейна, характерні: абсолютна монархія, форми правління соціалістичних країн, фашизм, вождизм, нацизм тощо.

Але розгорнуті класифікації К. Левенштейна, М. Дюверже та інших політологів не були поширеними в американській політичній науці. Для останньої характерний розподіл форм державної влади на автократію й демократію. Демократія, у свою чергу, може бути президентською та парламентською (або кабінетною).

На відміну від зарубіжних дослідників, результати класифікації форм державного правління вітчизняних державо- знавців не відзначаються особливою різноманітністю. За поодинокими винятками, ні теоретики, ні конституціоналісти не виходять за межі загальноприйнятої класифікаційної схеми форм

державного правління, котра, наприклад, наведена в підготовленому харківськими юристами сучасному підручнику “Загальна теорія держави і права” ³³⁹. Класифікуючи форми правління сучасних держав, вони, зокрема, пишуть, що “традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію й республіку”. Усі монархії, залежно від обсягу й характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення та взаємин монарха з населенням, поділяються на необмежені та обмежені. Серед необмежених монархій, тобто форм правління, де влада монарха не обмежується будь-якими органами або законом і монарх відіграє роль єдинодержавного правителя, автори називають такі: 1) деспотична монархія — історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап та характерну для останнього етапу існування феодальних держав; 2) абсолютна монархія, де влада (політична й економічна) монарха є необмеженою, поділ влади не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди — станово-представницька та конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях. Для сучасних держав характерна конституційна монархія, котра представлена двома підвидами: 1) дуалістична; 2) парламентська. Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин та абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів та буржуазії, а парламентська монархія є формою правління сучасних держав (Великобританія, Швеція, Данія, Іспанія та інші).

Сучасні республіки автори зазначеного видання поділяють на такі: парламентські, президентські та змішані. Останні вони також відзначають як напівпрезидентські. Інші дослідники серед республік виділяють, наприклад, суперпрезидентську, напівпрези- дентську (або напівпарламентську), соціалістичну, директоріальну, монократичну, теократичну (або ж міліарну), котрі певним чином доповнюють цю класифікацію^34!.

Незважаючи на існування інших підходів до класифікації форм державного правління — приміром, поділ республік на єдиновладні (ідеократичні й неідеократичні) та засновані на поділові влади [Е. Григонис] ³⁴², або ж поділу форм правління на “чисті”, класичні (монархія, республіка) та нетипові (змішані — дуалістична монархія, президентсько-парламентська республіка; гібридні — монархічна республіка, республіканська монархія)[Р. Мухаєв] ³⁴³, у вітчизняній юридичній науці загальноприйнятою є така узагальнювальна класифікаційна схема. Усі сучасні держави за формою правління поділяються на два види: монархія й республіка. Монархії бувають необмежені (абсолютні) та обмежені, або ж конституційні (дуалістичні та парламентські). Республіки — класичні (президентські та парламентські), гібридні (змішані) та деякі особливі, що існують в одній або ж у невеликій групі держав.

Підвалини цієї класифікації, котрі певним чином були “модернізовані” вітчизняними державознавцями радянських часів, як зазначалося, закладені ще на рубежі минулого століття. Постає питання: чи відповідає ця класифікаційна схема політично- правовим реаліям і науковим потребам початку XXI століття? Загалом так, оскільки базові елементи цієї конструкції досі збереглися. Але в певних деталях є можливості для її вдосконалення.

Звернемо увагу передусім на класифікаційну операцію, яка дає вихідні (основні) види форм державного правління: монархію та республіку. Слабким місцем цього поділу, окрім відзначеного нами раніше дисбалансу між самими термінами “монархія” і “республіка”, вважаємо обраний для цього відповідний класифікаційний критерій. Ним, як відомо, є або “традиція”, або ж “порядок заміщення посади глави держави”. “Традиція” як такий критерій не підходить, тому що його науковий зміст є досить

Бостан С.К. Форма правління сучасної держави* сумнівним. Також не зовсім придатним для визначення основних форм правління сучасних держав, на нашу думку, є й другий зі згаданих критерій, використання якого дає суперечливі результати Це яскраво простежується на прикладі так званих сучасних “парламентських монархій”, котрі, якщо взяти за основу традиційні критерії, з одного боку, на третину є “монархіями”, оскільки державу очолює спадкоємний, безвідповідальний глава держави; а з іншого — на дві третини “республіками”, позаяк органи законодавчої та урядової влади, формуються безпосередньо (парламент) або опосередковано (уряд) громадянами. Питання виникає й стосовно наявності таких, що вже віджили, “феодальних” монархічних форм у розвинених країнах Європи, Північної Америки, Азії й Австралії, та конституювання множини “прогресивних” республіканських форм у відсталих державах Африки.

На сучасному етапі такі протиріччя все більше стають очевидними і свідчать про наявність певної кризи в питаннях про класифікацію форм державного правління. Тому цілком закономірними є спроби вчених знайти нові підходи до поділу держав за їх формами правління. У цьому плані заслуговує на увагу точка зору Е. Григдніса, котрий стверджує, що “всі форми правління можна поділити на єдиновладні й засновані на поділі влад, причому як тими, так і іншими можуть бути і монархія, і республіка” ³⁴⁴. На перший погляд, автор дає нібито зрозуміле пояснення з приводу того, що являють собою “африканські республіки”, котрі, за цим критерієм, виступають “єдиновладними республіками”. Але “єдиновладна республіка,” як і “монархія, заснована на поділі влад”, — це “нонсенсні”, взаємовиключні за своїм змістом словосполучення, оскільки в принципі монархія має бути тільки єдиновладною, а республіка — тільки такою, що заснована на поділі влад. У такому випадку ми маємо справу зі своєрідним “підлаштуванням” нового змісту під традиційні, непорушні поняття, що, однак, чіткості цьому питанню не додає.

Вихід із цієї ситуації, на нашу' думку, полягає у створенні комплексного класифікатора форм державного правління як певної сукупності ієрархічно розміщених критеріїв, котрі, залежно від свого змісту, будуть використані для визначення типів, видів та

підвидів форм державного правління. До складу такого класифікатора ми пропонуємо включити такі класифікаційні критерії.

. Принцип поділу влад, відсутність або наявність котрого вирішальним чином впливає на спосіб організації та взаємодію органів влади — елементів форми правління.

2. Режим взаємодії вищих органів законодавчої й виконавчої влади (режим злиття, режим поділу, режим співпраці) та ступінь впливу інститутів глави держави й законодавчої влади через засоби формування та контролю на урядову владу.

3. Порядок формування вищих органів виконавчої та законодавчої влади.

Як бачимо, критерій, що вказує на способи формування державних органів (особливо інституту глави держави) і котрий завжди вважався головним, ми помістили на останньому місці. І це не випадково, тому що в сучасних умовах він набув формального характеру. На підтвердження цього можна вказати на однаковий правовий статус глав держав з так званою парламентською формою правління, коли одні з них наслідують цю посаду (“парламентська монархія), а інші на неї обираються (“парламентська республіка”). У сучасній юридичній літературі справедливо відзначається, що ці “обидві форми державного правління не мають принципової відмінності в організації та функціонуванні вищих органів державної влади, за винятком визнання главою держави обраного президента або, відповідно, спадкового монарха”³⁴.

Порядок заміщення посади глави держави на певному історичному етапі (майже до початку XX ст.) справді був одним із тих основних чинників, що визначали зміст форми правлпіня. Але в подальшому він втратив своє колишнє першорядне значення, оскільки визначальним для поділу форм правління стало не те, хто е главою держави і яким шляхом він заміщує цю посаду, а те, на яких принципах будується та система владних органів, котра здійснює правління в державі. З урахуванням цих концептуальних положень ми спробували використовувати деякі інші підходи до класифікації форм правлпіня сучасних держав. Базою для цього слугує запропонована нами типологія форм державного правління на монархію та поліархію, в межах яких, за допомогою відповідних критеріїв (класифікаторів) здійснений поділ форм державного правління на види.