§ 2. Форма державного правління

Форма державного правління — це спосіб структурної організа­ції влади в державі, який визначає систему та правове становище її вищих органів, порядок їх формування та особливості розподілу по­вноважень між ними.

Форма державного правління має такі ознаки:

— характеризує порядок формування вищих органів державної влади, їх структуру і термін повноважень;

— визначає зміст принципу розподілу влади між вищими орга­нами держави;

— характеризує компетенцію вищих державних органів у процесі здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію, у тому числі з іншими центральними та місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян.

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією осо­бою чи колегіальним виборним органом), визначається форма дер­жавного правління. Відповідно, формами державного правління є монархія і республіка.

Монархія (від гр. povap/ia — єдиновладдя) — це форма держав­ного правління, за якої верховна державна влада в повній або частко­вій мірі зосереджена в руках однієї особи і, як правило, передається у спадок.

Монарх — одноосібний глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу.

Для монархії характерні такі ознаки:

1) монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутріш­ньої і зовнішньої політики держави як глава держави;

2) монарх здійснює одноосібне правління, тобто теоретично мо­же прийняти до свого розгляду будь-яке питання державного життя;

3) монарх, як правило, є головнокомандувачем збройних сил;

4) влада монарха оголошується священною і має у багатьох ви­падках релігійний характер;

5) владні повноваження монарха поширюються на всі сфери сус­пільного життя (принаймні, формально);

6) наявність персональної власності, що забезпечує королівську сім’ю і передається у спадок;

7) влада монарха є спадковою, безстроковою^[5], формально неза­лежною, але обмеженою територією держави;

8) монарх не несе юридичної відповідальності^[6] перед підданими за прийняті ним рішення.

Монархія як форма державного правління пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, сеньйоральна (ленна), станово-представ­ницька, абсолютна, дуалістична, конституційна (парламентська).

В залежності від наявності вищих державних органів влади та ха­рактеру розподілу повноважень між ними розрізняють монархії абсо­лютні (необмежені) та конституційні (обмежені).

Абсолютна монархія (від лат. absolutus — безумовний, необмеже­ний) — це монархія, в якій монарх:

а) не обмежений конституцією;

б) здійснює законодавчу діяльність;

в) формує, контролює та очолює уряд;

г) контролює відправлення правосуддя та здійснення місцевого самоврядування.

До 1996 року в чистому вигляді абсолютна монархія існувала лише в Султанаті Оман, де не було ні конституції, ні парламенту. В цій країні парламенту немає і досі, але в 1996 році султан дарував на­родові конституцію.

Більшість сучасних абсолютних монархій, як правило, мають і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада в дер­жаві виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламент є дорадчим консультативним органом при монархові, який може бути розпущено в будь-який час.

Абсолютними монархіями на сьогодні є Королівство Саудівська Аравія, Султанат Оман, Об’єднані Арабські Емірати, Держава Катар і Ватикан (Святий Престол).

Абсолютні монархії поділяють на світські і теократичні. Світ­ських монархій більшість. Сутність їх полягає у тому, що влада аб­солютного монарха, попри відсутність стримуючих його факторів, відмежована від духівництва і не поширюється на релігійну сферу життя суспільства. Однак існують також і теократичні монархії (від гр. veoZ — Бог; краток — влада), в яких монарх поєднує в своїй особі релігійну владу духовного лідера і світську владу верховного держав­ного правителя. Джерелом влади такого монарха є воля Бога, а дже­релом права в державі — релігійні норми. До теократичних монархій належать Саудівська Аравія (король є верховним імамом) і Ватикан (папа римський є главою римо-католицької церкви).

Конституційна монархія — це монархія, в якій:

а) влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено прин­цип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову та визна­чено правовий статус монарха та інших органів державної влади;

б) монарх не має права прямо впливати на склад і політику уря­ду, що формується парламентом і йому підзвітний;

в) законодавчу діяльність здійснює парламент.

Конституційна монархія може бути парламентською або дуаліс­тичною.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, ви­конавчій та судовій сферах є дуже символічною. Монарх лише під­писує законодавчі акти, ухвалені парламентом, і формально зберігає статус глави держави, виконуючи тільки представницькі функції. Він не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії. Вся від­повідальність покладається на уряд та прем’єр-міністра — фактично­го главу держави, — яким стає лідер політичної партії, яка володіє найбільшою кількістю депутатських мандатів у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний. Монарх діє лише за порадами своїх міністрів. Це підтверджує наявність інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затверджен­ня їх главою уряду або окремим його членом.

Сучасні монархії є здебільшого парламентськими. До них нале­жать: Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірлан­дії, Князівство Монако, Князівство Андорра^[7], Королівство Іспанія, Королівство Данія, Королівство Норвегія, Королівство Швеція, Королівство Бельгія, Королівство Нідерландів, Велике Герцоґство Люксембург, Японія, Малайзія, Королівство Таїланд, Королівство Камбоджа, Королівство Лесото.

У дуалістичній монархії юридично і фактично влада розділена між урядом, що формується монархом або призначеним ним прем’єр- міністром, і парламентом, що здійснює законодавчу діяльність. Мо­нарх, відповідно, не має законодавчої влади, однак він зосереджує у своїх руках всю повноту виконавчої влади і формує уряд, відпо­відальний перш за все перед ним, а не перед парламентом.

Розвиток буржуазних відносин і виступи проти абсолютизму в XVIII-XIX століттях призвели до обмеження влади монарха і заміни абсолютної монархії дуалістичною.

Проте у деяких країнах, де ще зустрічаються елементи фео­дальних відносин, окремі риси дуалістичної монархії мають місце і сьогодні. До дуалістичних монархій можна віднести такі держави: Князівство Ліхтенштейн, Йорданське Хашимітське Королівство, Держава Бахрейн, Держава Кувейт, Королівство Бутан, Держава Бруней Даруссалам, Королівство Марокко, Королівство Свазіленд, Королівство Тонґа, Незалежна Держава Самоа.

Окрім перелічених вище власне монархічних держав, існує ряд країн, що мають лише формальний статус монархій, а по суті є держа­вами з республіканською формою правління. До них, зокрема, нале­жать колишні домініони Британської Корони, а сьогодні — незалежні члени Британської Співдружності Націй: Канада, Співдружність Ба- гамських Островів, Федерація Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Сент-Вінсент і Гренадіни, Барбадос, Гренада, Австралійська Спів­дружність, Нова Зеландія, Тувалу, Незалежна Держава Папуа-Нова Гвінея, Соломонови Острови.

Держав з монархічною формою правління сьогодні нараховуєть­ся близько шостої частини країн світу. Після Другої світової війни республіками стали Болгарія, Греція, Угорщина та багато інших кра­їн. Відновлення монархій мало місце в Іспанії, Камбоджі тощо. Час від часу виникає питання про відновлення монархій в Албанії, Бра­зилії та ряді інших країн.

Республіка (від лат. respublica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої верховна державна влада зосередже­на в руках глави держави та загальнонаціонального виборного пред­ставницького колегіального органу влади — парламенту, обраних усім або частиною населення держави на певний строк.

Основні риси республіки:

1) народ визнається єдиним джерелом влади і здійснює її безпо­середньо або через обраних ним представницьких органів — парламент і президента;

2) колективне правління, колегіальність у прийнятті важливих державних рішень;

3) державно-владні відносини будуються за принципом поділу влади;

4) всі органи державної влади обираються народом або форму­ються загальнонародною представницькою установою;

5) чітке законодавче розмежування повноважень вищих органів державної влади;

6) органи влади обираються на певний строк;

7) можливість дострокового припинення повноважень представ­ників державної влади;

8) існує принцип взаємовідповідальності і взаємопідпорядкова- ності між органами влади (імпічмент президента, відставка уряду, розпуск парламенту, відкликання депутата тощо).

Схема 5. Форми правління

Найважливішою ознакою і найголовнішим республіканським ін­ститутом влади є парламент.

Парламент (від фр. parler — розмовляти) — це загальнодержав­ний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом прийняття законів, які регулюють найважливіші суспільні відносини, а також здійснення в межах своєї компетенції контролю за діяльністю виконавчої влади.

Парламент є загальнонаціональним вищим представницьким і за­конодавчим (установчим) колегіальним органом влади у демократич­них державах, який відображає суверенну волю народу і здійснює свої повноваження на постійній основі. Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавньої Греції та Риму (легіслатури). Так, перші відомості про участь представниць­ких органів в управлінні полісами Стародавньої Греції датуються близько 1300 р. до н.е., а в Афінах уже в 1045 р. до н.е. вищим органом влади стали Народні збори — загальний установчий орган влади.

У Стародавньому Римі влада перейшла до колегіального пред­ставницького органу після вбивства останнього (сьомого) царя («рекса») Риму Тарквінія Гордого.

Протягом VIII-XIV ст. у країнах Європи виникали станово- представницькі установи, які певною мірою обмежували владу монар­ха (наприклад, іспанські кортеси, французькі Генеральні Штати, Рада королівства в Англії). Класичним у цьому плані є приклад становлен­ня та розвитку представницької установи в Англії, яка вважається іс- торично першим в світі парламентом^[8]. Його історія бере свій початок з 1215 року, коли було підписано Велику хартію вольностей, а впер­ше він був скликаний у 1265 році, коли разом зібралися поважні кола англійської громади, які досить широко як на той час представляли інтереси країни (поряд із баронами в ньому засідали по два лицарі від кожного графства і по два представники від кожного вільного міста).

З кінця ХІІІ ст. англійський парламент почав працювати на по­стійній основі — згідно з Вестмінстерським статутом 1330 року він повинен був збиратися на сесії не рідше одного разу на рік.

Утім, історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького законодавчого органу почалася лише після буржу­азних революцій XVII-XVIII ст.

Сучасному парламенту притаманні такі ознаки:

1) загальнодержавний орган, наділений верховною законодав­чою владою, яка уповноважує його монопольним правом на видання актів вищої юридичної сили — законів;

2) парламент діє в системі колективного прийняття рішень — це обов’язково колегіальний орган, що складається з парламен­таріїв (депутатів), чисельність яких має бути достатньою для адекватного забезпечення його представницького характеру;

3) як представницька установа народу парламент провадить свою діяльність згідно з належними йому правами, визначе­ними виключною сферою його компетенції;

4) формується парламент (у повному складі або частково, на­приклад, лише нижня палата) на виборних засадах — шляхом загальних прямих виборів населення, що забезпечує його легі­тимний характер;

5) парламент — це орган загальної компетенції, до його відання належить широке коло питань державної діяльності, які по­требують законодавчого врегулювання; він бере участь у реа­лізації практично всіх основних функцій держави.

Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою обу­мовлюється тим, яка модель організації влади і, відповідно, форма правління, існують в тій чи іншій державі. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів:

1. Парламенти типу арени — існують в країнах, де в основу орга­нізації державної влади покладено модель «гнучкого» поділу влади. Парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уря­ду, який несе перед ним політичну відповідальність. Діяльність пар­ламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямів державної політики, що формується урядом. Подібні пар­ламенти формуються у країнах з парламентською формою правління (Велика Британія, Італія, Греція тощо).

2. Парламенти типу конгресу (трансформаційні, або перетворю­вальні парламенти) — існують в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі «жорсткого» поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президентською (дуалістич­ною) формою правління, яка характеризується відсутністю інституту парламентської відповідальності органів виконавчої влади. При цьо­му головним завданням подібних парламентів є законодавча діяль­ність, визначення основних напрямів політики держави, тобто без­посереднє перетворення політичних ідей в реальні закони — звідси і їхня назва. Виконавча влада за таких умов може ініціювати певний політичний курс, але всякий раз «він має апробуватися на міцність і розсудливість» у парламенті (США, Росія).

3. Парламенти змішаного типу — існують в країнах із змішаною формою правління, де в основу організації державної влади покладе­но елементи як моделі «гнучкого», так і моделі «жорсткого» поділу влади (Україна).

4. Представницькі установи соціалістичного типу — існують у соціалістичних країнах і грають роль «маріонеткової» установи при органах виконавчої влади, забезпечуючи видимість демократичного характеру процесів організації і здійснення державної влади (КНР).

5. Консультативні ради — існують у монархічних державах абсо­лютистського типу і є дорадчими органами при главі держави, які мо­жуть бути ним розпущені в будь-який час (Саудівська Аравія).

За характером функцій, здійснюваних парламентами, а також їх взаємовідносин з органами виконавчої влади, виділяють парла­менти:

1) активні — відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю (Конгрес США, Верховна Рада України);

2) реактивні — на їх діяльність значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження у сфері контролю за виконавчою владою (парламенти Великої Британії, Канади, Австралії);

3) маргінальні — фактично повністю контролюються виконав­чою владою, через що їхній внесок у формування політики держави досить незначний (Національні збори Йорданії, Па­лата представників Марокко);

4) мінімальні — органи, які виконують декоративну функцію, утворюються з метою надання видимості легітимності існую­чому режиму (парламенти соціалістичного типу).

Зрозуміло, що органи, віднесені до третьої та четвертої груп, лише умовно можуть називатися парламентами, оскільки порядок їх фор­мування, характер компетенції та організаційні принципи і форми ді­яльності не мають нічого спільного із парламентаризмом.

За структурою парламенти поділяють на однопалатні (монока- мерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів великих і середніх за розміром демократичних країн мають бікамер- ну структуру (наприклад, Велика Британія, США, Іспанія, Італія, Ні­меччина, Франція, Польща). Вибір тієї чи іншої структури парламен­ту обумовлений формою державного устрою (федерації найчастіше мають двопалатні парламенти: нижня палата представляє інтереси всього населення, верхня — безпосередньо інтереси суб’єктів феде­рації), історичними традиціями (парламент унітарної Британії скла­дається з двох палат починаючи з XIV ст.), вимогами законодавчого процесу (парламент ФРН, нижня палата якого — Бундестаг, приймає закони, а верхня — Бундесрат, схвалює деякі з них, може накласти на них вето, пропонувати доповнення до законів, вже прийнятих Бундестагом, направляти спірні питання на розгляд погоджувальної ради, що складається з представників обох палат) тощо.

Проблема структури парламенту неоднозначно оцінюється в юридичній науці. Чимало вчених схиляються до думки про доціль­ність бікамерної структури парламенту (звичайно, якщо мова не йде про парламенти невеликих за чисельністю населення країн). На ко­ристь цієї позиції висловлюються такі аргументи:

— бікамерні парламенти відповідають європейській демокра­тичній традиції, згідно з якою необхідність подвійного представництва пов’язується з соціальною чи географічною різноманітністю;

— наявність двох палат є важливою гарантією гласності, публіч­ності законодавчої влади, врахування позиції меншості (опо­зиції) в парламенті;

— бікамерна структура сприяє підвищенню якості законодавчої діяльності, здійсненню ефективного парламентського контр­олю та втіленню державної політики на національному та ре­гіональному рівнях.

Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять фактори ускладнення та уповільнення перебігу законодав­чого процесу.

Бікамерні парламенти, у свою чергу, поділяють на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких ма­ють однакові повноваження в законодавчій сфері, а уряд підзвітний кожній з них у рівному обсязі (Бельгія, Італія). Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових по­вноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування (Велика Британія, Іспанія, Франція).

Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виділяють такі види парламентів:

1. Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парла­менти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією), які існують у країнах з парламентською формою правління, де в «чистому» вигляді реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верхо­венство парламенту у системі органів державної влади. Конституції цих держав (наприклад, Конституція Японії 1946 р.) не містять пере­ліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеже­ність його компетенції за предметом, тобто вважається, що він може видавати закони з будь-яких питань державного та суспільного життя.

2. Парламенти з відносно обмеженою компетенцією функціону­ють у федеративних, децентралізованих унітарних державах, а також в державах, де в основу організації державної влади покладено мо­дель «жорсткого» поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами, питаннями, які згідно з конституцією віднесено до сфери компетенції виконавчої та судової гілок влади, до виключної компетенції суб’єктів федерації чи до сфе­ри компетенції місцевого самоврядування (США).

3. Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією харак­терні для країн, де реалізовано французьку конституційну модель організації влади. Конституції таких держав встановлюють чіткий і вичерпний перелік питань, з яких парламент має право приймати за­кони (Україна).

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різно- векторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а щоби парламент виступав реальним представником народу і виразником його інтересів (представниць­ким мандатарієм нації), до його складу мають входити відносно чис­ленні об’єднання парламентарів (депутатські групи та фракції), які відображали б інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (профільних комітетів та спеціальних комісій), які здійснюють законопроектну і контрольну діяльність. З іншого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організа­цію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів.

Водночас на чисельність парламенту можуть впливати й такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність членів парла­ментів європейських країн коливається від 60 (Палата депутатів Люксембургу, Національна асамблея Уельсу) до більш як 600 (659 у Палаті громад Британського парламенту, 669 в Бундестагу ФРН). Рекордну кількість депутатів має Національний конгрес КНР, який складається з 10000 членів.

Правовий статус члена парламенту відіграє неабияку роль у ви­значенні характеру повноважень та діяльності самого парламенту. Виділяють імперативний та вільний депутатський мандат.

Чимало держав на ранніх етапах розвитку парламентаризму за­кріплювали у своїх конституціях імперативний характер депутат­ського мандата, що обґрунтовувався на основі положень доктрини на­родного суверенітету, сформульованої Жан-Жаком Руссо у XVIII ст. Його доктрина базується на ідеї неподільності і непредставництва на­родного суверенітету: представляти можна не сам суверенітет, а лише владу. За Руссо, депутати не можуть бути представниками народу, вони є лише його уповноваженими. Звідси випливали такі необхідні елементи імперативного депутатського мандата як пов’язаність де­путата волею своїх виборців і можливість відкликання його останні­ми. У практичному плані імперативний мандат не має ніякого сенсу, оскільки звернення депутата до своїх виборців із кожного питання, яке обговорюється парламентом, внаслідок суто технічних і органі­заційних проблем, не кажучи вже про інші аспекти, може повністю дезорганізувати його роботу.

Конституції сучасних демократичних держав здебільшого закрі­плюють принцип вільного депутатського мандата, сформульований англійським законодавцем Едмундом Бруком в 1774 році: «Парла­мент не є зібранням послів, котрі мають різні та ворожі інтереси, що їх кожен член парламенту повинен захищати, діючи як агент і адвокат та борючись з іншими агентами і адвокатами; парламент є спеціаль­ною асамблеєю однієї нації з одним загальнодержавним інтересом, інтересом цілого, в якому керівними принципами повинні бути не місцеві цілі, а користь для всіх, яка результатом захисту інтересів усіх як одного цілого».

Сутність цього принципу полягає у тому, що парламентарій є представником усього народу (нації), ніхто не може відкликати його або давати йому імперативні настанови. Беручи участь у здійсненні функцій парламенту, він пов’язаний нормами конституції, відпові­дальністю перед людьми, яка повинна демонструвати їм, яке рішення слід приймати щодо тих чи інших суспільних проблем, які обговорю­ються в парламенті. До основних положень вільного депутатського мандата в сучасному його розумінні належать:

— мандат є загальним (хоча депутати і можуть обиратися по ви­борчих округах, вони представляють усе населення країни);

— мандат носить факультативний характер (його здійснення вільне від примусу, депутат не зобов’язаний робити щось кон­кретне, зокрема брати участь у парламентських засіданнях, працювати у профільних комітетах, навіть не зобов’язаний враховувати думку своїх виборців, хоча, звичайно, має мо­ральний обов’язок дослухатися до них);

— мандат не підлягає відкликанню;

— мандат за його здійснення не потребує схвалення дії манда­тарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню).

В різних країнах парламенти мають різні назви: парламент (Пала­та лордів і Палата громад) у Великій Британії, Конгрес (Сенат і Па­лата представників) у США, Верховна Рада в Україні, Національна рада в Словаччині, Народна рада в Сирії, Федеральні збори (Держав­на Дума і Рада Федерації) в Росії, Державні збори в Угорщині, На­родні збори в Болгарії, Національна асамблея в Польщі, сейм у Латвії, Литві, Естонії, Генеральні кортеси в Іспанії, Асамблея республіки в Португалії, фолькетинг у Данії, стортинг в Норвегії, риксдаг у Шве­ції, Генеральні штати в Нідерландах, бундестаг і бундесрат у Німеччи­ні, Сабор у Хорватії, кнесет в Ізраїлі, меджліс в Ірані, Азербайджані, Туркменістані, Великий Державний Хурал в Монголії, Загальноки- тайські збори народних представників у Китаї, Національний конгрес у Мексиці, Народна асамблея народної влади на Кубі тощо.

Парламенти виконують чимало функцій. Класичну їх класифі­кацію запропонував відомий англійський державознавець Уїльям Берджгот. До них він відносив: законотворчість, участь у формуванні інших органів влади (виконавчих органів), політичне волевиявлен­ня та контроль за урядом, загальне представництво нації та інтересів суспільства.

Не менш важливим, аніж парламент, інститутом влади як у рес­публіці, так і в монархії, є глава держави.

Глава держави — це особа, яка формально займає найвищу схо­динку в державній ієрархії та здійснює верховне представництво дер­жави у внутрішньополітичних та зовнішньополітичних відносинах.

Інститут глави держави притаманний всім політично організова­ним країнам, але в різних країнах місце та роль глави держави суттєво різняться і обумовлені його юридичною формою, формою правління, характером політичного режиму, обсягом наданих йому конституцій­них повноважень.

У сучасних державах існують такі юридичні форми глави держави:

1) монарх — суверенна і не зв’язана політичною відповідальніс­тю особа, якій влада належить за власним правом. Розрізня­ють спадкових монархів (Велика Британія, Іспанія, Швеція), монархів, призначених на престол королівською сім’єю — правлячою династією (Саудівська Аравія), монархів держави, обраних колегіальним органом спадкових правителів окремих територій, що складають цю державу (Малайзія, ОАЕ);

2) президент — обраний народом, парламентом або представ - ницькою колегією глава держави, який отримує владу на ви­значений термін у порядку делегування;

3) колегіальна президентура — обраний парламентом на ви­значений термін колегіальний орган, який здійснює функ­ції глави держави (наприклад, Державна рада на Кубі, два капітан-регенти в Сан-Маріно, Федеральна рада у Швейцарії, Президія Республіки Боснія і Герцеговина тощо);

4) глава уряду, на якого покладено здійснення функцій глави держави (землі ФРН);

5) одноосібний або колегіальний узурпатор — особа чи колегі­альний орган, які здійснюють владу без правових на те підстав, не маючи при цьому ні монархічного походження, ні мандату виборців.

У більшості сучасних республік главою держави є президент. Президент (від лат. praesidens — той, що сидить попереду) — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом державної незалежності та територіальної ціліс­ності держави.

Президент обирається на строк від 4 до 7 років^[9]. Переобрання гла­ви держави в деяких країнах допускається без обмежень (Єгипет). В більшості країн з республіканською формою правління не допуска­ється обрання президента більше, ніж на два строки підряд. Існують також країни, де не допускається обрання президента більше, ніж на один термін (Мексика). Є країни, де президент обирається пожиттє- во (Туркменістан).

Президент вступає на посаду шляхом інавгурації, може бути усу­нений з поста в порядку імпічменту.

Отже, інавгурація (від лат. inauguro — посвячую) — це урочиста церемонія вступу на пост глави держави. Як правило, ця церемонія відбувається на спеціальному засіданні парламенту або більш широ­кої колегії за участі депутатів парламенту, членів уряду, представни­ків великих політичних і бізнесових кіл, авторитетних громадсько- політичних і культурних діячів, представників дипломатичних місій іноземних держав і міжнародних організацій. На цій церемонії ново­обраний президент виголошує промову і складає присягу народові, який його обрав. Приведення до присяги новообраного президента здійснюється зазвичай головою вищого юрисдикційного органу в країні (наприклад, Головою Верховного чи Головою Конституційно­го суду, Головою Державної чи Конституційної Ради тощо).

Імпічмент (від англ. impeachment — недовіра; від старофр. Empeech- ment — осуд, обвинувачення) — це спеціальна процедура притягнення до юридичної відповідальності вищих посадових осіб держави (пре­зидента, міністра тощо) у випадках вчинення ними державної зради чи інших злочинів. Як правило, імпічмент президенту робить парла­мент після проведення ним спеціального розслідування всіх обставин справи і винесення офіційного обвинувачення.

Особливу правову форму має інститут президента в ряді мусуль­манських країн, що пов’язано з концепцією халіфату (правдивої фор­ми держави). Відповідно до цієї доктрини, в управлінні такої держа­ви беруть участь не лише офіційні представники владних структур, а й окремі поважні громадяни, з якими глава держави (президент) має обов’язково проконсультуватися, перш ніж прийняти рішення з важливого питання суспільного життя країни. У мусульманських країнах вибори не вважаються найкращою формою визначення ліде­ра, позаяк обраними можуть стати не найкращі кандидати. Напри­клад, в Ірані президент вважається лише другою посадовою особою в державній ієрархії. Першою особою в державі є духовний лідер Ірану. Як сказано у Конституції 1979 року, країною керує автори­тетний мусульманський богослов-законник — Керівник («рахбар»), котрий вирішує найважливіші державні справи. Так, з метою «за­безпечення державних інтересів» за пропозицією парламенту або за рішенням Верховного Суду, він має право усувати президента з по­ста, призначати на вищі державні посади, оголошувати мобілізацію збройних сил, війну, укладати мир тощо. Ця посада стоїть в Ірані над усіма іншими державними посадами та інститутами і має практично «божественний» характер.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані (напівпрезидентські та напівпарламентські).

Парламентська республіка — це республіка, в якій:

а) президент обирається парламентом з числа членів останнього або більш широкою колегією за участі парламенту;

б) президент здійснює переважно представницькі функції;

в) президент не може впливати на склад і політику уряду, який формується з представників партій, що мають більшість у пар­ламенті, і лише йому підзвітний, несе політичну відповідаль­ність за виконання покладених на нього завдань і функціонує протягом усього терміну повноважень парламенту;

г) президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури);

д) парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за со­бою його відставку.

Прикладом парламентської республіки є Італія, ФРН, Індія, Гре­ція, Чехія, Угорщина тощо.

Президентська республіка — це республіка, в якій:

а) президент обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами населення;

б) президент є главою держави і здійснює виконавчу владу, яку в особі уряду особисто і з наступним схваленням верхньою па­латою парламенту формує, контролює і очолює;

в) президент має право відкладного вето щодо законів, які при­ймаються парламентом, та право розпуску парламенту відпо­відно до закону;

г) уряд несе відповідальність перед президентом і функціонує протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Бразилія, Арген­тина, Мексика, Швейцарія, Росія тощо.

Змішана (напівпрезидентська або напівпарламентська) респуб­ліка — це республіка, в якій поєднуються окремі елементи президент­ської і парламентської республік, зокрема:

а) президент обирається позапарламентським шляхом;

б) президент має право законодавчої ініціативи, має право вето щодо актів парламенту, право видавати власні нормативно- правові акти, обов’язкові для виконання;

в) президент є главою держави, однак виконавча влада належить не лише йому, а й прем’єр-міністру, який очолює уряд;

г) свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у на- півпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарла- ментських республіках);

д) прем’єр-міністр призначається президентом за згодою парла­менту (у напівпрезидентських республіках), або парламентом за поданням президента (у напівпарламентських республіках);

е) члени уряду призначаються парламентом за поданням прези­дента (у напівпрезидентських республіках), або за поданням прем’єр-міністра (у напівпарламентських республіках);

ж) уряд може бути відправлений у відставку за рішенням пре­зидента чи парламенту (у напівпрезидентських республіках), або за ініціативою президента чи членів парламенту за рішен­ням останнього (у напівпарламентських республіках);

з) уряд складає свої повноваженням перед новообраним прези­дентом (у напівпрезидентських республіках), або перед ново­обраним парламентом (у напівпарламентських республіках);

и) уряд перебуває у подвійному (біцефальному) підпорядку­ванні, оскільки є підзвітним і підконтрольним парламенту і відповідальним перед президентом (у напівпрезидентських республіках), або відповідальним перед президентом і парла­ментом та підзвітним і підконтрольним останньому (у напів- парламентських республіках).

У більшості змішаних республік існує інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уря­ду, який несе за них політичну відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширені­шою. Прикладом такої республіки може бути Франція, Фінляндія, Польща, Болгарія, Португалія, Україна.

Як бачимо, роль президента в президентській, парламентській та змішаній республіках має свої особливості.

Президентська республіка характеризується вагомою роллю глави держави в механізмі державної влади. Президент зазвичай обирається незалежно від парламенту і поєднує повноваження гла­ви держави і глави уряду. Уряд не залежить від парламенту. Пост прем’єр-міністра або відсутній, або відіграє координаційну роль. В ряді президентських республік є посада віце-президента, що відіграє допоміжну роль. Цю посаду зазвичай займає другий за кількістю на­браних голосів виборців кандидат на пост президента. Президент може здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих підзаконних актів, ініціювати створен­ня законів, реалізовувати право вето на прийняття законів, застосо­вувати низку засобів впливу на законодавчу владу з метою досягнен­ня збалансування владних сил. Президентом стає, як правило, лідер партії, що перемогла на виборах, із числа членів якої найчастіше фор­мується і уряд.

Президент у парламентських республіках зазвичай не має у сво­єму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто представницьких, належать прем’єр-міністрові і здійснюються за згодою і з ініціативи очолюваного ним уряду, створеного на парламентській (коаліційній) основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд на свій власний розсуд, незалежно від розстановки політичних сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави має при­значати такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку політичних сил у парламенті, що дає змогу уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра автоматично займає лідер політичної партії, яка здо­була перемогу на виборах. Існує парламентська відповідальність уря­ду, що нерідко носить солідарний характер — недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відстав­ку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових ви­борів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи як парламентської, так і президентської її форм, наділений повно­важеннями глави виконавчої влади, але нерідко поділяє цей статус із прем’єр-міністром. Як і в парламентській республіці, у змішаній відсутня посада віце-президента. Президент, як правило, має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами уряду. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи. Характер взаємовідносин уряду і пар­ламенту в змішаних республіках є неоднорідним, тож конкретного визначення не має.