§ 4. Форми порушення прав і свобод особистості

Конституція України 1996 року закріплює положення, згідно з яким усі люди є вільними і рівними в своїй гідності та правах. Права і свободи людини невідчужувані й непорушні. Це поло­ження закріпило загальновизнану цивілізованим людством і нормами міжнародного права засаду невіддільності від людини її прав і свобод.

Незважаючи на досягнутий поступ щодо забезпечення ре­алізації прав і свобод людини, особливо в другій половині XX ст., у світовому масштабі досі збереглися такі нелюдяні форми порушення прав і свобод людини, як геноцид, апартеїд, расова дискримінація, тортури.

Геноцид - це дії, спрямовані на повне або часткове знищен­ня національної, етнічної, расової або релігійної групи шля­хом вбивства членів цієї групи, спричинення тяжкої шкоди їх здоров’ю, насильницького перешкоджання дітородінню, при­мусової передачі дітей, насильницького переселення або іншого створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення членів цієї групи. Карним є безпосередньо сам геноцид, змова з метою його здійснення, публічні заклики до геноциду, виготов-

лення і розповсюдження матеріалів із закликами до геноциду (ст. 442 Кримінального кодексу України). Один з найсерйозні­ших проявів геноциду мав місце з боку фашистської Німеччини стосовно слов’ян і євреїв.

Апартеїд (на африканській мові бурів apartheid - роздільне мешкання, розділення, відособлення) - міжнародний злочин, спрямований проти людства. Це політика і практика расової дискримінації.

Расова дискримінація означає будь-яку відмінність, виклю­чення, обмеження або перевагу, засновану на ознаках раси, ко­льору шкіри, родового, національного або етнічного походжен­ня, що мають на меті чи наслідком знищення або обмеження здійснення на рівних засадах прав і свобод людини.

Під злочином апартеїду маються на увазі акти, скоювані з метою встановлення і підтримки панування однієї расової групи людей над якою-небудь іншою расовою групою та її система­тичне пригноблення: позбавлення члена расової групи права на життя і свободу особи різними способами; умисне створення таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення расової групи; будь-які заходи законодав­чого характеру, що перешкоджають брати участь расовій групі в політичному, соціальному, економічному та культурному житті країни; будь-які заходи, утому числі законодавчого характеру, спрямовані на розділення населення за расовою ознакою, за до­помогою створення ізольованих резервацій і гетто, заборони змішаних шлюбів, експропріації (від лат. ех- від, з та proprius - власний) земельної власності; експлуатація праці членів расової групи, використовування їх примусової праці; переслідування організацій і осіб шляхом позбавлення їх основних прав і свобод за те, що вони виступають проти апартеїду.

Тортури - це будь-яка дія, якою особі умисне заподіюється сильний фізичний біль або фізичне чи моральне страждання, шляхом нанесення побоїв, мук та інших ґвалтівних дій з метою одержати від неї або від третьої особи відомості або визнання, по­карати її за дії, вчинені цією особою або третьою особою, а також залякати або примусити її. Ці страждання можуть бути заподіяні будь-якою особою, у тому числі посадовцем за його підбурюван­ням, з відома і за мовчазною згодою.

Положення Конституції України у сфері забезпечення прав і свобод людини відповідають положенням багатьох міжнарод­них документів, у тому числі Конвенції про попередження зло­чину геноциду і покарання за нього 1948 року, Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року, Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискри­мінації 1966 року. Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або таких, що принижують людську гідність видів навернення і покарання 1984 року та ін. Крім того, за окремі види злочинів проти людства за законодавством України перед­бачено кримінальну відповідальність (розділ XX Кримінального кодексу України).

Форми порушення прав і свобод особистості не обмежуються тільки тими міжнародними угодами, що заборонені. У цьому ряду можна виділити і позасудові репресії, заборони займатися професією, незаконні привілеї, «телефонне право», вторгнення в приватне життя, порушення таємниці особистого, сімейного життя тощо. Тягар боротьби з такими порушеннями більшою мірою покладається на внутрішньодержавне законодавство. За твердженням професора А. Б. Венгерова, держава повинна забезпечувати захист прав і свобод людини, і в цьому значенні вона - слуга людини, а не навпаки, людина - не гвинтик у дер­жавному механізмі. Підвалиною взаємостосунків держави і особи є створення режиму законності та підтримки правопорядку.