1.3. Форма правління Радянської України

Радянська влада в Україні в “соціалістичному” своєму варіанті проіснувала, як відомо, понад 70 років. Той факт, що упродовж усього цього часу Україна формально-юридично (за деякими винятками в 1919-1922 рр.) і тим більш фактично не була суверенною державою (а форма правління, ще раз підкреслимо, — Це політико-правова характеристика саме суверенної держави.

Бостон С.К. Форма правління сучасної дерзкави; дослідження форми правління сучасної української держави, котра бере свій початок з серпня 1991 р. Але це питання (точніше, цей період. — С.Б.) ми “обійти” не можемо, оскільки “форма державного правління” України навіть як “квазідержави” у складі CPCP є однією з тих базисних конструкцій, на основі котрої будувалася форма правління сучасної української держави, тим “ключем”, що сприяє розкриттю багатьох нинішніх проблем у системі організації державної влади.

Період відносної самостійності Радянської України припадає, як зазначалося, на 1919-1922 роки. Радянська влада, встановлена на частині території України в 1919 р., бажала юридичного підтвердження своєї прихильності до державної незалежності. У березні цього року в Харкові відбувся Ш Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому 10 березня було обговорено, а 14— затверджено проект першої Конституції Радянської України — Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Теоретичною основою й формулою, що легітимно закріплювала радянський режим^7з7 була концепція К. Маркса, Ф. Енгельса й В. Леніна про диктатуру пролетаріату як форм}' держави при переході від капіталізму до соціалізму. Це, відображено і в перших радянських конституціях, у тому числі й Конституції УСРР 1919 р. “Українська Соціалістична⁷³⁸ Радянська Республіка, — проголошується у першій її статті, — є організацією диктатури працюючих та експлуатованих мас пролетаріату й найбіднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями та експлуататорами — капіталістами й поміщиками”⁷⁵⁹.

Що відрізняло форму правління держав, заснованих на диктатурі пролетаріату, — “соціалістичної республіки” — від класичних форм державного правління?

По-перше, економічною основою соціалістичної республіки стала суспільна власність. Приватна власність, яка, згідно з марксистко-ленінською ідеологією, породжувала експлуатацію людини людиною, підлягала знищенню. На це скеровувала й ст.З Конституції 1919 р., котра визначала, що з метою здійснення свого основного завдання У CPP “а) провадить у життя заходи, безпосередньо спрямовані на знищення наявного економічного устрою й виявляються у скасуванні приватної власності на землю й на всі інші засоби виробництва”.

По-друге, джерелом державної влади не був увесь народ, а тільки його частина. Незважаючи на те, що прототипом “соціалістичної республіки” стала Паризька комуна 1871 р., усі державні органи котрої формувалися на основі принципу загального й рівного виборчого права, цей принцип радянське керівництво відкинуло. Закріплюючи за виборцями рівні права за релігійним, народним (національним), осілим та іншим станом. Конституція УCPP 1919 р. водночас встановила виборчий ценз за соціально-класовою ознакою, який визначав перелік тих громадян, котрі мають право голосу, та тих, хто такого права був позбавлений. Так, ст.20 надала виборче право особам, які займались загальнокорисною й продуктивною працею: робітникам, службовцям, домогосподаркам, солдатам Червоної Армії, матросам Червоного Флоту.

По-третє, вищі та місцеві органи об’єднувались у єдину • представницьку систему — систему Рад, яка засновувалася на принципі демократичного централізму. Демократизм передбачав виборність усіх державних органів знизу до верху, їх

и ∙ відповідальність та підзвітність народові, централізм — проведення єдиної політики, підпорядкування меншості більшості. Згідно з Конституцією УСРР 1919 р., зазначені вище соціальні категорії, щ₀ мали право голосу, обирали органи Радянської влади на місцях- “а) Ради Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів (міські та сільські), а також обрані ними Виконавчі Комітети (Виконкоми); б) З’їзди Рад (губернські, повітові й волосні), а також обрані ними Виконавчі Комітети (Виконкоми) (ст.18. Конституції). Представники місцевих рад формували органи центральної влади: 1) Всеукраїнський з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів; 2) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВКР); 3)Раду Народних Комісарів (PHK), котрі складали основні елементи “радянсько-соціалістичної” форми державного правління.

Всеукраїнський з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів — вища Влада Української Соціалістичної Республіки (ст.10) — скликався двічі на рік, а за рішенням ВЦВКР й частіше. Між двома з’їздами функції такої влади виконував ВЦВКР, котрий самостійно або разом зі з’їздом визначав загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського уряду й усіх органів Радянської влади в країні (ст.И). ВЦВКР та PHK відповідали за свою діяльність перед Всеукраїнським з’їздом Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів (ст.

По-четверте, республіка Рад не визнавала принципу поділу влад, і в цьому вона була стійкою наступницею Паризької Комуни. Нагадаємо, що найвищим органом влади останньої була Рада комуни, яка складалася з обраних у комунах депутатів. Рада комуни обирала зі свого складу десять комісій, склади котрих було затверджено на першому засіданні Комуни 29 березня 1871р. ’ Центральне місце серед них посідала виконавча комісія, на яку покладалася координація праці всіх інших комісій та втілення в

життя всіх декретів останніх та Комуни в цілому. Оскільки структура державної влади, встановлена Комуною, повністю відкидала т.зв. “буржуазний парламентаризм” та пов’язану з ним теорію розподілу влад, К. Маркс характеризував ії як працюючу корпорацію, котра водночас створює й виконує закони⁷⁶¹. На підставі того, що “створювали й виконували” ці закони одні й ті ж люди, обрані на основі загального й рівного виборчого права депутати, К. Маркс дійшов висновку, що Паризька Комуна покінчила з ілюзією стосовно того, ніби керувати державою можуть лише професійні чиновники ⁷⁶².

У цій частіші наступність із Паризькою Комуною в організації центральної влади УСРР простежується досить чітко. Незважаючи на формальне визначення Всеукраїнського з’їзду Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів вищою Владою, реально такою владою володів ВЦВКР. Окрім того, що ВЦВКР готував усі необхідні законопроекти для прийняття їх депутатами з’їзду, Конституція 1919 р. називає перелік виключних прав цього виконавчого органу. Це вибори та звільнення Народних Комісарів, Голови Ради Народних Комісарів, розподіл державних прибутків та зборів між центральною й місцевою владами, визначення порядку виборів місцевих органів Радянської влади, норми представництва й загальні постанови щодо внутрішньої організації цих органів, меж відання і влади між ними тощо (ст.11,19 Конституції).

Значний, забезпечений конституційними нормами, вплив ВЦВКР мав на радянський уряд. Він, як зазначалося, призначав Голову Ради Народних Комісарів, формував склад останньої. Цікавим є те, що серед народних комісарів мали бути: а) усі керівники окремих відділів ВЦВКР, які відали окремими галузями управління країною, б) інші особи, котрі обирались окремо ВЦВКР на його власний розсуд (ст.15). Додамо, що PHK відповідала за свою діяльність не тільки перед з’їздом, а й перед ВЦВКР. Без спеціального уповноваження ВЦВКР, а коли не було такого уповноваження, з наступним його затвердженням, Рада Народних Комісарів не мала права розглядати питання й справи, що відносилися до законодавства й загального управління країною, вирішувати своєю владою ті чи інші питання або справи (ст.16).

Таким чином, закріплена в Конституції УСРР модельфо*^ державного правління являла собою сформовану “трудящі ^и масами” на основі багатоступеневих виборів систему _τt∕^n, центральних органів влади — Всеукраїнського з’їзду р* Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів, ВЦВ^ та PHK УСРР, які, взаємодіючи між собою, здійснювали правлінь в державі. Якщо оцінити форму такого правління з суто формально юридичних позицій, то вона сильно не відрізнялася наприклад _bu сучасної їй парламентської республіки в тій же Франції. І там, і ₁y_τ маємо вищий орган законодавчої влади, сформований прямо або ж опосередковано “частиною” народу (якщо в радянських країнах цією частиною були маси трудящих, у Франції — тільки чоловіки (“диктатура чоловіків”) та відповідальну перед ним урядову владу Певні застереження є й стосовно поділу влади. У межах законодавчо-виконавчих зв’язків, тобто зв’язків елементів форми правління простежуються риси “м’якого” поділу влад, характерного для парламентських країн. З цього приводу П. Стучка, Нарком юстиції в першому радянському уряді, зазначав, що радянська влада “не заперечує технічного розподілу праці, але вона відмовляється від лицемірних теорій незалежності однієї від іншої”⁷⁶³.

Те, що кардинально відрізняло “радянську соціалістичну республіку” від західних республік, лежало не в юридичній, а в політичній площині й було пов’язано з місцем та роллю політичної партії в політичній системі країни. При створенні останньої після Жовтневої революції було кілька основних комбінацій: розчинення партії в уряді; передача функцій уряду партії; збереження партії й уряду як автономних структур та здійснення управління в обхід уряду або через нього шляхом обійнятгя лідерами ∏ap^τn найважливіших посад у виконавчій владі ⁷⁶⁴. Реально переміг останній варіант: партія й держава зберегли автономність об’єднуючись не організаційно, а на рівні кадрового складу ^в органах виконавчої влади. Ця система дозволяла більшовик³⁵' приймати політичні рішення в межах партії та здійснювати і* ■ подальшому через систему державних установ. На підтверджу цього зазначимо, що й проект Конституції УСРР, розроблс Центральним Виконавчим Комітетом та Радою Народних KoMic р

України на виконання постанов Ш з’їзду КП(б)У (1-6 березня [919 р.), тільки після його схвалення ЦК КП(б)У був винесений на обговорення Ш Всеукраїнського з’їзду Рад. Більше того, за всіма найважливішими положеннями Конституція УСРР відповідала своєму прототипові — Конституції РСФРР 1918 р., виробленій Центральним Комітетом (ЦК) більшовицької партії на чолі з В. Леніним.

Історичним прототипом такої організації влади були якобінські клуби часів Великої Французької революції. Вони, не зливаючись з органами управління, практично підпорядковували собі уряд ШЛЯХОМ жорсткої внутрішньої дисципліни, одноголосного голосування, розподілу ключових посад у держапараті. Останнє, однак, певною мірою притаманне й для парламентських країн; новим для радянської влади було встановлення замість конституційної” диктатури пролетаріату фактичної диктатури однієї партії — РКП(б) узагалі й КП(б)У зокрема. Така модель політичного устрою, за словами А. Медушевського, “виявилася найбільш оригінальним винаходом більшовиків і використову­валася всіма наступними однопартійними диктатурами незалежно від їх політичної спрямованості”⁷⁶⁵.

Але диктатура партії більшовиків встановилася дещо пізніше, зі зміцненням на території колишньої Російської імперії радянської влади. У процесі прийняття першої Конституції Радянської України мав місце елемент “плюралізму й багатопартійності”: в обговоренні ї проекту взяли участь представники трьох найбільших політичних фракцій - більшовики, боротьбисти та ліві есери. Прийнята за аідіримки переважної більшості більшовицьких депутатів, Конституція хоча б на рівні “радянського номінального конституціоналізму” (А. Медушевський) закріпила факт існування УСРР — відносно самостійної держави, до складу котрої на початку 20-х років XX ст. входила найбільша частина українських ⅛eπκ площею 452 тис. кв. км. та 25,5 мільйонним (за даними ^1ерепису 1920 р.) населенням ^7δ6.

Українська Соціалістична Радянська Республіка, завдяки биллям виконувача поряд із головуванням у Раднаркомі Зв’язків наркома закордонних справ УСРР X. Раковського, ^ЇОсіупово набувала міжнародного визнання. Як суб’єкт міжнародного права 14 лютого 1921 р. вона підписала ∏ep∏₁₁₁^ мирний договір із Литвою, у 1921-192% рр. були встановлені Дипломатичні відносини УСРР із Латвією та Естонією, підписані торговельні угоди з Австрією, Італією, Чехословаччиною. Договір Уряду УСРР з Німеччиною від 23 квітня 1921 р. свідчить ∏p₀ визнання України великою європейською державою. Після візиту До Туреччини та укладення договору про дружбу й братерство з Цією країною в січні 1922 р. заступник голови Раднаркому України М. Фрунзе з почуттям гордості говорив: “До нашого відвідування у Туреччині про Україну знали мало, але тепер я заявляю, щ₀ українське ім’я користується там надзвичайною популярністю”⁷⁶⁷.

Але ставало все більш очевидним, що договірна “федерація” соціалістичних радянських держав⁷⁶⁸, створена в роки громадянської війни, не задовольняє ні правлячий центр, ні комуністичні партії окремих республік. Останні почали виступати проти того, щоб роль центральних органів договірної федерації виконували органи Радянської Росії. Зокрема, навесні 1922 р. ЦК КП(б)У висловив скаргу стосовно порушення договору про воєнний та господарський союз між Росією й Україною та суверенітету України з боку народних комісаріатів РСФРР. Улітку 1922 р. національні республіки виступили з ініціативою й запропонували ЦК РКП(б) розглянути питання взаємовідносин радянських республік з російськими радянськими органами. Сенс цього кроку полягав у тому, щоб ЦК РКП(б), котрий водночас був як російським, так і надреспубліканським “верховним органом влади”, “закликав до порядку” російський урядовий апарат і нагадав йому, що його юрисдикція не поширюється на національні радянські республіки, оскільки в них існують національні органи влади.

10 серпня 1922 р. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло постанову про створення комісії, яка мала підготувати до пленарного засідання ЦК питання “про взаємовідносини РСФРР і незалежних республік”. На розгляд цієї комісії наприкінці серпня 1922 р. було Представлено підготовлений Й. Сталіним проект резолюції, шо Пізніше одержав назву сталінського плану автономізації. План Сталіна передбачав ліквідацію навіть формальної незалежності Національних радянських республік, зведення їх державного

управління автономних республік у складі Російської Федерації, підпорядкування національних органів апаратові рСФРР- Серед керівних партійних і радянських працівників України у ставленні до цього плану виявилися великі розбіжності: зокрема, позицію Сталіна підтримував перший секретар ЦК КП(б)У д Мануїльський, проти сталінського проекту рішуче виступав голова Раднаркому УСРР X. Раковський. Як відомо, В. Ленін, котрий безпосередньо не брав участі в обговоренні цього питання за станом здоров’я, розцінив план входження республік до РСФРР як неправильний та несвоєчасний і запропонував створити нову федерацію — “Союз Радянських Республік Європи та Азії”.

Пропозиції В. Леніна комісія з питання про взаємовідносини РСФРР і незалежних республік певною мірою були враховані. Під упливом ленінських зауважень було змінено також порядок обговорення цього питання: його оформили ще й рішенням з’їздів рад національних радянських республік. ЗО грудня 1922 р. 1-й з’їзд рад CPCP, за пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе, в основному затвердив декларацію про утворення Союзу PCP і союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень та пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з’їзд рад.

Під час конституційного оформлення CPCP ряд керівників CHK України (X. Раковський, М. Фрунзе, М. Скрипник та інші) відкрито виступили проти шовіністичних за своїм спрямуванням домагань центру. Український підхід до проблем конституційного оформлення CPCP вироблявся колегіально, за активної участі й під контролем ЦК КП(б)У. На початку травня 1923 р. комісія Раднаркому з розробки проекту Конституції CPCP заслухала Доповідь X. Раковського “Про Конституцію CPCP, взаємовідносини між наркоматами УСРР та CPCP і формування бюджету”. Після Цього Політбюро ЦК КП(б)У створило комісію для практичного втілення в життя рішень ХП з’їзду партії (1923 р.) у складі X- Раковського, М. Фрунзе, В. Затонського та Е. Квірінга. Результатом спільної роботи став український проект Конституції CPCP, в основному схвалений 23 травня на об’єднаному засіданні Президії ВЦВК та Раднаркому України.

Автори проекту намагалися забезпечити господарську автономію республік, їх рівноправність у культурних _Та адміністративних питаннях. Гарантією їх рівноправності мало стати розширення прав Ради національностей (одна з двох палат законодавчого органу), через яку повинні були проходити всі рішення верховних органів Союзу, котрі змінювали або скасовували ухвали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським проектом, кожна з двох палат мала самостійну президію, уряд повинен був формуватися за участю обох палат. Проектом передбачалося також переведення союзних наркоматів закордонних справ і зовнішньої торгівлі з розряду злитих у розряд об’єднаних (директивних). Три об’єднані наркомати (робітничо-селянської інспекції, продовольства та праці) пропонувалося перевести до розряду самостійних. Ці пропозиції навряд чи могли надійно забезпечити суверенітет республік. Проте, у разі їх урахування, можна було сподіватися на головне: ліквідацію виключного права на прийняття політичних рішень без погодження з республіками.

Таку позицію керівництва України та інших суб’єктів федерації (наприклад, Грузи), підтримав М. Бухарін. Це змусило Сталіна виступати на XII з’їзді РКП(б) зі звинуваченням Бухаріна в нерозумінні національного питання. II з’їзд рад CPCP, що відкрився 26 січня 1924 р., у ключових питаннях підтримував сталіністів. У прийнятій на ньому першій Конституції CPCP, за зовнішніми формами ленінської радянської федерації, фактично було закріплено сталінський план автономізації. Українська CPP, як і всі інші національні республіки, що увійшли до складу CPCP, остаточно втратила рештки суверенітету, припинивши своє існування як незалежна держава. Форму ж державного правління CPCP, використовуючи методологічне положення про “юридичні” та “політичні” форми правління, можна було б визначити так: юридична, “номінально конституційна” її модель була близькою до парламентської, “політична, реальна” за часів Сталіна — явна монархія, де влада зосереджувалася навіть не в руках партократії, а, як у минулі абсолютистські часи, у руках однієї особи. Повертаючись до питання про смислове наповнення терміна “монарх”, відзначимо, що за своїм фактичним статусом саме таким монархом був Сталін.

На відміну від реального механізму влади, “реконструкція” основних етапів розвитку радянського конституціоналізму в Україні, як у цілому в CPCP, не викликає в дослідників особливих труднощів, оскільки їх межі окреслені досить чітко роками прийняття наступних радянських конституцій. В Україні це Конституції 1929, 1937 та 1978 рр., котрі, звертаємо на це увагу, стали основними законами не незалежної держави, а конституціями суб’єкта федерації CPCP. Виходячи з цього, форму державного правління України цих радянських часів ми повинні сприймати умовно, як певну систему влади “державного утворення”, закріплену на рівні “номінального радянського конституці­оналізму”⁷⁶⁹.

Конституція України 1929 р. значних змін у “форму державного правління” не внесла. Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, який до цього скликався двічі на рік, за Конституцією 1929 р.,мав скликатись уже один раз на два роки (ст.22, 23)™. Ст.24 Конституції 1929 р., на відміну від Конституції 1919 р., містить конкретну виборчу квоту делегатів з’їзду: “від міських та селищних рад — один делегат на кожні 10.000 виборців, а від сільських — один делегат на кожні 50.000 населення”⁷⁷¹. У періоди між Всеукраїнськими з’їздами рад верховним законодавчим, розпорядчим та виконавчим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), котрий здійснював свою роботу у формі сесій •— чергових та надзвичайних. Чергові сесії відбувалися не менш як тричі на рік (ст.25-31). Надзвичайні сесії скликав новий орган — Президія ВЦВК, яка в періоди між сесіями останнього була вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР (ст.32). Підзвітним та підконтрольним Всеукраїнському з’їздові рад, ВЦВК та його Президії розпорядчим та виконавчим органом визначалася Рада народних комісарів (ст.38). конституційних формулювань “законодавчий,

Конституцією

Переплетення виконавчий,

розпорядчий” стосовно кожного з зазначених органів влади свідчить не тільки про фактичне, але й про конституційне обмеження навіть їх “технічного розподілу праці” (П. Стучка). Схема відповідальності цих центральних органів у цілому зберігалася: народні комісари відповідали перед Радою народних комісарів, остання у свою чергу була відповідальною перед Всеукраїнським з’їздом рад, ВЦВК та його Президією. Президія в системі реальної влади витіснила ВЦВК.

Слідом за Конституцією CPCP 1936 р. надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд рад ЗО січня 1937 р. прийняв нову Конституцію УРСР ⁷⁷². Серед її новацій, по-перше, було скасування “станового” та уведення загального, рівного та прямого виборчого права при таємному голосуванні, яким користувалися всі верстви населення, включаючи жінок, за винятком божевільних та осіб, засуджених судом з позбавленням виборчих прав (Розділ XI. Виборча система) ⁷⁷³„ Це означало “конституційний” кінець диктатури пролетаріату, впровадження формально- юридичної демократизації виборчого законодавства, розширення соціальної бази радянської влади.

По-друге, для нової Конституції характерне більш чітке розмежування за компетенцією в системі центральних (вищих) органів влади. Найвищим державним та єдиним законодавчим органом УРСР визначалася Верховна Рада УРСР, котра обиралася громадянами УРСР по виборчих округах на термін 4 роки за нормами: один депутат від 100 000 населення (ст.20, 21, 23). Верховна Рада обирала повністю підзвітну собі Президію у складі голови, двох його заступників, секретаря й 15 членів Президії Верховної Ради УРСР. Верховна рада також утворила Уряд ⁷⁷⁴ — Раду Народних Комісарів — найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади у складі голови, його заступників, голови Державної планової комісії УРСР та народних комісарів УРСР.

Уряд був відповідальним та підзвітним перед Верховною Радою, а в період між сесіями Верховної Ради — перед Президією Верховної Ради (ст.40). Новацією в цьому відношенні була ст. 53 Конституції, котра передбачала можливість звернення депутатів Верховної Ради до Уряду УРСР або Народного Комісара УРСР з запитом. У цьому випадку Уряд або народний комісар, до якого надходив запит, були зобов’язані не більше як у триденний термін дати усну або письмову відповідь у Верховній Раді.

Таким чином, у формально-юридичній (конституційній) площині “форма державного правління” України все більше

набувала парламентських рис, а в політико-практичній (1937 р. — це розквіт сталінізму) посилювалися елементи монархізму, що граничив із деспотизмом. Лібералізація радянського режиму після смерті Й. Сталіна зумовила прийняття нової Конституції CPCP (07.10.1977 р.) і, відповідно, нових конституцій союзних республік. В Україні нова Конституція була прийнята 20 квітня 1978 р. позачерговою сьомою сесією Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання.

За її нормами, “форма державного правління” України ще більше наблизилася до парламентської моделі. Це виражалося у тому, що головне місце в її системі посіла Верховна Рада УРСР, яка складалася з 650 депутатів, обраних шляхом прямого голосування терміном на 5 років (ст. 98, 75). Верховна Рада формувала уряд країни — “Раду Міністрів” у складі Голови, перших заступників і заступників Голови, міністрів, Голів державних комітетів. Уряд був уповноважений вирішувати всі питання державного управління, окрім віднесених Конституцією УРСР виключно до ведення Верховної Ради УРСР, а саме внесення змін до Конституції УРСР, затвердження державних планів економічного й соціального розвитку УРСР, державного бюджету УРСР та звітів про’ їх виконання, а також утворення підзвітних Верховній Раді органів (ст.97). Рада Міністрів була підзвітна й відповідальна перед Верховною Радою; на першій сесії новообраної Верховної Ради Уряд складав перед нею свої повноваження. За типовою для “соціалістичних” держав схемою, функції “колективного” глави держави юридично виконувала Президія Верховної Ради УРСР у складі Голови, трьох його заступників, секретаря та двадцяти членів.

Формального закріплення в Конституції УРСР 1978 р. також набуло право законодавчої ініціативи, яке належало у Верховній Раді — її Президії, Раді Міністрів, постійним та іншим комісіям Верховної Ради, депутатам Верховної Ради, Верховному Суду та Прокуророві. Право законодавчої ініціативи отримали також громадські організації в особі їх республіканських органів (ст. 101).

Найсуттєвішою ж новацією була “конституціоналізація” КПРС і, відповідно, її республіканських організацій. Уперше за всі роки радянської влади в основних законах було закріплено становище

Бостон С.К, Форма правління сучасної ∂epm_aβu. комуністичної партії, котрій надавалося право керувати всіма сферами суспільного й державного життя_ч Відповідна ст.б Конституції УРСР 1978 р. точно копіювала ст.б Конституції CPCP 1977 р., котра проголошувала, що “керівною й спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. KHPC існує для народу й служить народові” ⁷⁷⁶. Зазначалося також, що Комуністична партія керує творчою діяльністю радянського народу, визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої й зовнішньої політики країни.

Ця стаття, яка юридично закріплювала монопольне становище КПРС серед інших суб’єктів політичної системи та ставила заслон багатопартійності в країні, згодом, у роки Перебудови, стала своєрідною “мішенню” для різних політичних сил. Можна навіть сказати так; боротьба за скасування шостої статті Конституції CPCP стала “початком кінця” Радянського Союзу та “початком початку” історії нових незалежних держав, що виникли на його теренах на початку 90-х рр. минулого століття. Серед них і Україна, процес відродження котрої як незалежної держави розпочався 24 серпня 1991 р. — з дня проголошення незалежності.