Формування території радянської України

20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. Ці кордони характеризувалися так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшості Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму).

Визначення Центральною Радою кордонів України змінило ставлення до цієї проблеми з боку керівництва ленінської партії. Раніше, проголошуючи право націй на самовизначення, більшовицька верхівка формально не торкалася проблеми кордонів. Однак вона стояла в цьому питанні на боці Тимчасового уряду. Відтак територію України вона бачила в межах п'яти губерній - Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без чотирьох північних повітів). Приблизно цю територію й охоплювала утворена в липні 1917 р. обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного краю. До її складу входили Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина і частина Херсонщини. Станом на серпень частка більшовиків у цьому краї становила 22,1% від загальноукраїнської²¹. Об'єднання більшовиків Донецько-Криворізького басейну включало в себе Харківщину, Катеринославщину та Донбас. Члени більшовицьких організацій цього краю в серпні 1917 р. становили 67% від загальної кількості більшовиків в Україні²². Ще майже 11% членів РСДРП(б), переважно з Одеси, Миколаєва та прилеглих до цих міст територій, не входили до названих крайових об'єднань.

Сам факт утворення на території України двох крайових об'єднань свідчив про те, що до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Україну як єдине ціле, яким вона була в очах керівників УЦР. Місцеві більшовицькі організації часом або зовсім обходили національне питання (переважно в Донецько-Криворізькій обласній організації) або вважали національний рух реакційним явищем. Потреба боротьби з Центральною Радою змусила В.Леніна (спочатку - в радянському порядку) визначити своє ставлення до територіальної проблеми і, по суті, визнати кордони України в проголошених ІІІ Універсалом межах. Свідченням цьому є рекомендації щодо подальших дій, надані 30 (17) листопада 1917 р. наркомом у справах національностей Сталіним у телеграфних переговорах з представником ЦК УСДРП Миколою Поршем і членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Сергієм Бакинським. Сталін наголосив на необхідності скликання Всеукраїнського з'їзду рад робітничих і селянських депутатів з утворенням на ньому Центрального виконавчого комітету рад України. При цьому, за його порадою, «взятися до скликання з'їзду повинні ви - кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно з Центральною Українською радою»²³. Хоч у словах Сталіна й пролунали нотки сумніву щодо законності такого визначення кордонів України («Центральна Рада цілком довільно і зверху анексує нові губернії»²⁴, - говорив він), однак надалі «Україна» для більшовиків складалася з дев'яти губерній колишньої Російської імперії. З опорою на збільшовизовані регіони України було легше захопити решту її території. Таку війну можна було формально кваліфікувати як внутрішньо- українську, а не російсько-українську: ленінському керівництву була потрібна вся Україна, а не її частина.

Підтримуваний Раднаркомом Народний секретаріат від самого початку існування претендував на ті ж території, що й Центральна Рада. Власне, завоювання всієї України було однією з головних цілей створення радянської УНР. На цьому, приміром, чітко наголошувалось у резолюції ІІ Всеукраїнського з'їзду рад, що відбувся 17-19 березня 1918 р.: «Намагаючись об'єднати в боротьбі з контрреволюційною Центральною Радою всіх трудящих на території України, опанувати якою намагалася Центральна Рада, тобто Україною в межах ІІІ та IV Універсалів, трудящі маси України розглядали Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об'єднує всі совітські об'єднання - міста і республіки, як автономні частини Української Федеративної Совітської Республіки»²⁵.

Наприкінці 1917 - на початку 1918 р. поняття «всіх територій, на які претендує Центральна Рада» не було сталим. Крім названих восьми основних губерній і материкової частини Таврійської губернії, Народний секретаріат претендував і на інші території. Хоча внаслідок короткостроковості перебування при владі офіційно оформити кордони радянської України не вдалося, про бачення українськими радянськими урядовцями названої проблеми свідчить низка фактів. Так, у телеграмі Народного секретаріату за підписом народного секретаря в продовольчих справах Емануїла Лу- гановського, надісланій у повітові центри 6 лютого (24 січня) 1918 р., наголошувалося: «Отримав від Голови РНК Леніна, що очолює Російську Федерацію, повідомлення, що в арміях Південно-Західного фронту голодують. Ленін прохає застосувати іменем революції все, що необхідно зробити для порятунку армії»²⁷. Тобто народний секретар звертався до підпорядкованих йому повітових центрів із вимогою прискорити постачання продовольства. У телеграмі, крім міст, що входили в міжвоєнний період (у тому числі й до 1925 р.) до складу радянської України, вказані також Сімферополь, Євпаторія, Керч, Перекоп, Феодосія, Ялта (тобто весь Крим) і Курськ²⁸.

Іншим документом, з якого можна зробити висновок щодо бачення радянськими урядовцями територіального наповнення радянської УНР, є «Інструкція в справі виборів на ІІ з'їзд рад», що була опублікована в газеті «Звезда» 12 березня 1918 р. і надіслана всім губернським радам, території яких Народний секретаріат уважав належними Україні. Крім дев'яти губернських центрів, що згодом увійшли до складу радянської України, ця інструкція передана також Кишинівській, Курській, Ростовській і Воронезькій «губерським радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, в усі міста цих губерень, редакціям усіх газет»²⁹.

У 1919 р. сталися певні зміни в розумінні меж УСРР. Не менш важливу роль, аніж етнічний критерій, відігравав відтепер довоєнний адміністративно-територіальний поділ. Такий підхід переміг не відразу, про що свідчить постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, опублікована 16 січня 1919 р. У ній наголошувалося: «В виду естественного тяготения Белгородского уезда к Харьковской губернии, Временное Рабоче-Крестьянское правительство Украины постановило: по ходатайству Белгородского ревкома включить Белгородский уезд в состав Харьковской губернии»³⁰. Та вже 11 лютого 1919 р. була опублікована постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України». У документі зазначалося: «Если губернский город лежит на Украинской территории, то... после освобождения его и учреждения губернского административного аппарата, все уезды подчиняются этому вновь образованному губернскому центру». У разі, коли губернський центр знаходився на території РСФРР, уся територія губернії (незалежно від етнічного складу населення) автоматично підпорядковувалася урядові РСФРР³¹.

Водночас у травні 1919 р. до складу новостворюваної Гомельської губернії РСФРР (рішення було затверджено 11 липня 1919 р.) за згоди вищого керівництва УСРР було передано чотири північні повіти Чернігівської губернії³². Натомість у 1920 р. постановою Ради Української трудової армії на чолі з Й.Сталіним були остаточно затверджені межі заснованої ще 5 лютого 1919 р. Донецької губернії (тоді - у складі Слов'яносербського та Бахмутського повітів)³³.

Уже за рік представники РСФРР намагалися повернути собі частину цих територій. У відповідь Рада Української трудової армії, яку на той час очолював Християн Раковський, ухвалила: «Совтрударм считает изъятие Таганрогского Округа нецелесообразным и настаивает перед Совтрудобороны о недопустимости приведения в исполнение подобного решения. Совтрудармия обращается в Совнарком, ВУЦИК и ЦК партии Украины с предложением поддержать постановление Совтрудар- мии также и по своей линии, так как такое разделение может вызвать политические неудобства»³⁶. Кремль прислухався і змінювати нічого не став.

У результаті таких територіальних змін, а також змін у внутрішньому адміністративно-територіальному поділі України, станом на 28 квітня 1920 р. територія УСРР складалася з 10 губерній: Волинська (центр - Житомир), Катеринославська, Київська, Донецька (центр - Луганськ), Одеська, Подільська (центр - Вінниця), Полтавська, Харківська, Херсонська (центр - Миколаїв), Чернігівська. Оскільки на той час ще не було підписано мирний договір із Польщею, то до складу Волинської губернії входили й повіти, територія яких з 1921 і до 1939 р. перебувала в складі Польщі. Станом на квітень територія Волинської губернії офіційно складалася з таких повітів: Житомирський, Овруцький, Новоград-Волинський, Ровенський, Луцький, Дубенський, Старо-Костянтинівський, Ізяславський, Кременецький, Острозький, Ковельський, Володимир-Волинський (виділено ті повітові центри, що відійшли за Ризьким мирним договором 1921 р.

І надалі кількість губерній і повітів та їхні межі не були сталими. Щоб продемонструвати динамічність процесів, порівняємо кількість губерній та їхній склад станом на 1 вересня 1920 р. та 15 листопада 1921 р. (табл.15.1). Усі адміністративні одиниці подані в абетковому порядку, курсивом виділені ті повіти, яких не існує в сусідній колонці. Зазначимо, що в обох випадках була однакова кількість губерній, яка протягом 1918-1923 рр. теж досить часто змінювалися. Зокрема, кількість губерній спочатку зросла від дев'яти до дванадцяти, а потім зменшилася до дев'яти, щоправда, вже в іншій, ніж раніше, конфігурації.

Загалом протягом 1919-1923 рр., за влучним висловом сучасника тих подій професора М.Гуревича, «административная перекройка приняла во многих местах совершенно беспорядочный характер, сбивая с толку население и саму власть»³⁹. Як приклад він наводить Донецьку губернію, яка після 1920 р. мала 12, 13, 14, 10 та 8 повітів, а один лише Бахмутський повіт мав у своєму складі 4, 6, 8, 12, 18, 20 і 34 волості⁴⁰.

Таблиця 15.1. Губернії та повіти УСРР у 1920 та 1921 рр.

Продовження табл.15.1

Урешті в жовтні 1922 р. було ухвалені принципи нової адміністративно-територіальної реформи, за якою замість повітів і волостей мали бути утворені округи та райони, а губернії згодом ліквідовані. Ця адміністративно-територіальна реформа була здійснена протягом 1923-1925 рр. Відповідно до змін адміністративно-територіальних одиниць змінювалися й кількість і перелік посад державних службовців. Хаотичність цього процесу не дає змоги виявити точну кількість державних службовців. Однак це не заважає простежити форми і методи здійснення радянської влади в українському суспільстві.

4.