Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

8.2.2. Законотворчість – змістовна основа законодавчого процесу

Законодавча діяльність – особлива юридична діяльність державного апарату, що «дає закони» суспільству. Ця діяльність за своїм змістом є нормотворчою діяльністю (нормотворчістю), яка не зводиться лише до вироблення окремих норм і формулювання їх як положень законодавчих актів, а передбачає формування цілісної системи законодавчих актів, котрі виступають як закони держави; ця нормотворча діяльність являє собою законодавчу діяльність.

Як нормотворча юридична діяльність, законодавча діяльність містить у собі творчий момент, що дає підстави називати її законотворчою діяльністю, або законотворчістю, на що вказується в літературі. Для позначення процесу створення законів поряд з терміном «законодавчий процес» автори використовують термін «законотворчий процес», за аналогією з правотворчим.

Тривалий час в юридичній науці правотворчість пов’язували із формуванням радянського права, розглядаючи її як організаційно-правову форму діяльності радянської держави, спрямованої на створення правових норм, визначали її як форму державного керівництва суспільством, яка виражається в діяльності органів держави, громадських організацій, у різних формах безпосередньої демократії, спрямованих на встановлення, зміну або скасування правових норм за уповноваженням або з санкції держави. Правотворчий процес розпочинається лише з того моменту, коли справа створення нормативного акта стає на правовий грунт, коли виникають правовідносини з приводу його підготовки та прийняття. Правотворчий процес розпочинається з прийняття офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акта, в якій би формі не виступало таке рішення [344]. Це може означати, що правотворчість обмежується юридичними рамками правотворчого процесу, а отже абстрагується від реальних джерел формування права, від факторів суспільного життя, які впливають на правотворення.

Крім того, навіть такі споріднені терміни як «правотворчість», «правотворча діяльність», «правотворчий процес» використовуються в літературі неоднозначно. Щодо терміна «нормотворчість», його звичайно вживають у літературі як синонім терміна «правотворчість», без переконливих пояснень необхідності використання двох термінів однакового значення.

Правотворчість і нормотворчість – це сфери, які певною мірою збігаються, однак не є тотожними. Якщо правотворчість буквально означає «творення права», то нормотворчість буквально слід розуміти як «творення норм». Враховуючи, що в суспільстві діють різні норми (технічні, санітарно-гігієнічні, граматичні, етичні тощо), з яких лише незначну частину становлять соціальні норми (до них належать також юридичні норми), – нормотворчість як така є поняттям більш загальним щодо правотворчості (у значенні творення норм права, юридичних норм), виступає як родове поняття щодо творення соціальних норм, тільки одним із різновидів якого є правова нормотворчість, поряд з нормотворчістю релігійною, мовною тощо.

Виходячи з того, що юридична норма – це атрибут права, який структурує правову матерію, надає праву формальної визначеності, правова нормотворчість держави здійснюється різними способами. Так, законодавча функція передбачає «законну» нормотворчість, адміністративна функція – підзаконну нормотворчість, а правоохоронна функція – «судово-прецедентну» нормотворчість (у тих правових системах, де остання має місце).

Вироблення державним апаратом нормативно-правових актів за своїм змістом є правовою нормотворчістю, а за спрямованістю, призначенням даного процесу, підпорядкованості його формуванню правової матерії воно являє собою момент правотворчого процесу.

Правотворчий процес визначається в літературі як специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що включає систему дій з підготовки, затвердження та офіційного оголошення нормативно-правових актів. Вона має на меті створення і підтримання системи права у належному стані, який відповідає потребам правового регулювання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства [345]. З цієї точки зору законотворчість у літературі розглядається як різновид правотворчості, хоча й не завжди послідовно і переконливо.

Створення законодавчих актів, зазначає С. Поленіна, є різновидом правотворчості. Разом з тим законотворчості притаманний ряд особливостей, які роблять доцільною і необхідною її спеціальну наукову розробку. Головне полягає в тому, вважає вона, що мова йде про специфіку підготовки та прийняття законів, які мають вищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів. Це означає, що поглиблене вивчення проблем законотворчості дозволяє більш повно та різнобічно розкрити сутність і дію принципу верховенства закону, як невід’ємної умови побудови правової держави.

Законотворчість, як і будь-який інший різновид правотворчості, охоплює процес створення правової норми, починаючи з зародження ідеї про неї у зв’язку з виявленням потреби у правовій регламентації відповідних суспільних відносин і закінчуючи її прийняттям та введенням у дію. Цей процес розпадається на два різних етапи. Перший передує початку офіційної роботи над законопроектом за ініціативою самого законодавчого органу або суб’єкта законодавчої ініціативи. Другий включає період офіційної роботи над проектом суб’єкта законодавчої ініціативи, самого законодавчого органу або, згідно з затвердженим ним планом, відповідної державної, наукової установи або громадського об’єднання [346].

Очевидно, що законотворчість, як один з різновидів правотворчості, не є тотожною з будь-якими іншими різновидами правотворчості (хоча б тому, що мова йде про різновиди). Наприклад, судово-прецедентна нормотворчість здійснюється за іншою «технологією» творення правової норми. Відтак, на перший план виходить визначення правотворчості як родового поняття по відношенню до законотворчості.

Оскільки продуктом правової нормотворчості є закони держави, цю нормотворчість логічно розглядати як законотворчість, котра визначається, залежно від видів законодавчих актів (конституційних законів, ординарних законів та квазі-законів), відповідно як конституційна законотворчість, ординарна (звичайна, головним чином парламентська тобто квазізаконна) та субститутна, (найперше, делегована) законотворчість. Нормотворчість, продукт якої становлять підзаконні нормативно-правові акти, є, відтак, підзаконною (виконавчою, адміністративною) нормотворчістю, формою адміністративної правотворчості.

Законодавчі акти і підзаконні нормативно-правові акти можуть набувати різноманітного змісту, залежно від змісту тих юридичних норм, положення яких формулюються в цих актах. Відтак ускладнюється уявлення про межі законотворчості, що відрізняють її від підзаконної нормотворчості. Законотворчість становить, образно кажучи, матеріальне наповнення законодавчого процесу, тому нечітка визначеність її меж ускладнює уявлення про законодавчий процес. Особливо це стосується таких суміжних сфер нормотворчості, як звичайна (парламентська) законотворчість, делегована законотворчість уряду, що набула досить значного поширення у багатьох сучасних правових системах світу, та підзаконна нормотворчість, яку здійснюють уряд або глава держави.

Відтак, проблема співвідношення законодавчих актів та підзаконних нормативно-правових актів постає у нормотворчій діяльності як проблема розмежування законотворчості та підзаконної нормотворчості різних органів державної влади. Очевидно, що об’єктивну основу вказаного розмежування необхідно шукати в характері продуктів законотворчості та підзаконної нормотворчості, у суттєвих відмінностях між законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами, які (відмінності) обумовлюються не так формально-юридичними властивостями зазначених актів, як специфічними властивостями їх змісту.

Справді, в уявленнях теоретиків законодавчі акти фігурують, образно кажучи, у вигляді деякого «будівельного каркаса» системи законодавства, «фундамент» якого складають конституційні закони (конституція як основний закон); а підзаконні акти виступають як деталізуюча “надбудова” над цими актами. Разом з тим, у такій досить своєрідній нормативно-правовій конструкції, якою є законодавство, другорядні, похідні конструктивні елементи, тобто підзаконні акти, нерідко визначають практику правозастосування більш дієво, ніж увесь законодавчий «каркас», включаючи конституцію. Це означає, що не лише юридична сила законодавчих актів, а й їх «первинний» або «правотворчий» характер, їх «фундаментальність» не є вирішальним чи єдиним фактором видового визначення названих актів, який зумовлює їх пріоритетне значення в системі законодавства. Не випадково, у конституціях більшості держав або взагалі відсутні, або містяться лише фрагментарні положення, які стосуються визначення родо-видової характеристики різних нормативно-правових актів, що використовуються у відповідній правовій системі.

Відсутність чітко визначених меж між звичайною законотворчістю та делегованою законотворчістю і урядовою підзаконною нормотворчістю породжує конфлікт нормотворчих повноважень у діяльності державного апарату, колізії юридичних норм, а з ними – труднощі у сфері правозастосування, у зв’язку з чим виникає потреба зняти суперечності, які тут виникають, усунути існуючу невизначеність у правовій нормотворчості взагалі і, особливо, невизначеність законотворчості.

У практиці зарубіжних країн з цією метою запроваджується конституційний механізм співвідношення закону та підзаконних актів, що визначає пріоритет закону і його сталість, допускає видання підзаконних актів лише на виконання законів, встановлює ієрархію підзаконних актів. Іншим елементом такого механізму стає визначення процедур тимчасового делегування законодавчих повноважень, а також юридичної природи «квазі-законів», статусу урядових і відомчих актів тощо [347].

Таким чином, ми стикаємося з визначенням необхідного способу законотворчості, оскільки процес творення та реалізації права має складний, позбавлений видимих закономірностей, характер. Цей процес сприймається як результат відповідної діяльності державного апарату, де має місце формулювання положень юридичних норм у різних джерелах права та їх застосування, за яким стоїть певний порядок втілення змісту юридичного закону в юридичних нормах. Це юридична техніка, як необхідний спосіб здійснення юридичної діяльності.

Юридична техніка – необхідний спосіб вироблення та реалізації юридичних норм в юридичній діяльності державного апарату, визначається змістом зазначеної діяльності, а отже характером суб’єкта, цілі, засобів, матеріалу, технології (функцій, методів, прийомів) та продукта цієї діяльності. Відтак, юридична техніка вироблення та реалізації юридичних норм буде різною для кожного з цих видів діяльності державного апарату, оскільки останні передбачають різних суб’єктів юридичної діяльності, її особливі завдання, засоби, продукти тощо. Це означає, що юридична техніка нормотворення суттєво відрізняється від юридичної техніки нормозастосування; істотними відмінностями характеризуються законодавча, адміністративна та правоохоронна техніка, що, своєю чергою, набувають різних конкретних форм.

Уявлення про нормотворчу техніку досить часто в літературі й на практиці зводять до техніки законодавчої, а з іншого боку, ототожнюють з юридичною технікою взагалі. Нормотворча техніка, як техніка законотворчості (законотворча техніка), «техніка » підготовки організаційно-правових передумов законотворчості, а також техніка перетворення названих вище текстів законопроектів у закони держави разом становлять законодавчу техніку. В Україні, як і в деяких інших країнах, частина юридико-технічних вимог закріплюється в нормативних актах, якими регламентується правотворча діяльність.

Законотворчість являє собою квінтесенцію законодавчої діяльності, її змістовну основу, оскільки без вироблення й формулювання необхідного змісту законодавчих актів вказана діяльність є чимось безпредметним. Законодавча діяльність підпорядковується загальним вимогам техніки законотворчості, що є основою законодавчої техніки, визначаючи необхідні моменти у здійсненні законодавчої функції держави, за відсутності яких законодавча діяльність взагалі втрачає своє якісне визначення як така. Разом з тим рівень юридико-технічної досконалості законодавства у тій чи іншій країні значною мірою визначається конкретно-історичними тенденціями і проблемами його функціонування, що, своєю чергою, зумовлюються об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, реальними умовами і потребами суспільного життя.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 8.2.2. Законотворчість – змістовна основа законодавчого процесу:

  1. 1.3. Становлення та реформування місцевих загальних судів, як основної ланки системи правосуддя
  2. § 28. Правотворчість: поняття, види.
  3. 8.2.2. Законотворчість – змістовна основа законодавчого процесу
  4. 8.2.3. Законодавча діяльність та законодавчий процес, сутність законодавчого процесу
  5. 8.2.4. Види законодавчого процесу
  6. Література для поглибленого вивчення окремих питань розділу
  7. 12.2.3. Юридична діяльність в країнах мусульманського права
  8. І. Про Підсудність.
  9. Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі
  10. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  11. Як правильно розуміти поняття «змагальність сторін», «диспозитивність процесу» у контексті нового ЦПК?
  12. Поняття, сутність та сучасні тенденції розвитку криміналістичної методики
  13. § 2. Сутність та наукові основи визначення поняття «Криміналістична характеристика злочинів»
  14. § 5. Стадії законотворчого процесу в Україні
  15. Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях
  16. 3.1. Відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -