<<
>>

5.2.2. Структура механізму держави

Традиційно українська наукова еліта механізм держави тлумачить під кутом зору інституціонального підходу. В цьому розумінні механізм держави є атрибутом держави, що відбиває інституціональний аспект державності, зміст якого складає система державних організацій, а саме державних органів, державних підприємств та установ, які покликані забезпечити реалізацію завдань та функцій держави.

Для нього притаманні такі ознаки:

1. Механізм держави – це система взаємозв'язаних, взаємодіючих, ієрархічно підкорених державних органів, державних підприємств та установ.

2. Організаційна структура та відносини між елементами механізму будуються на принципі субординації (мають ієрархічний характер):

- рішення вищестоящих елементів механізму є обов’язковими для нижчестоящих;

- державні підприємства та установи здійснюють свою діяльність під керівництвом державних органів.

3. Структурні елементи механізму держави є юридичними особами.

4. Створюється та функціонує механізм держави на державній формі власності.

5. Мета існування механізму держави – забезпечення реалізації завдань і функцій держави.

Наведені ознаки у своїй сукупності дають можливість відмежувати державні організації від недержавних структур у політичній системі суспільства. Але треба мати на увазі, що таке розмежування переважно має інституційний характер і не виключає необхідності взаємодії усіх елементів політичної організації суспільства. Державний механізм діє та розвивається не ізольовано від інститутів громадянського суспільства. Його взаємодія, наприклад з органами місцевого самоврядування, які не входять до системи органів державної влади, має дві правові підстави. Вона ґрунтується на спільності завдань, які вирішуються у сфері економіки та соціального розвитку, на можливості наділення органів місцевого самоврядування окремими державними повноваженнями. Причому останнім повинні бути передані необхідні матеріальні та фінансові ресурси для їх реалізації. Держава контролює реалізацію переданих повноважень.

У контексті вищезазначеного слід звернути увагу на одну обставину. Україна останні десятиріччя просувається шляхом роздержавлення усіх сфер життєдіяльності суспільства до ринкової економіки, усе більша кількість державних установ і підприємств переходить до недержавного сектора економіки, відповідно частка приватного сектора невпинно збільшується. Враховуючи цей факт, повинна змінюватися і виявлятися роль державного механізму в суспільстві.

Нині формування правової держави і громадянського суспільства відбувається на трьох рівнях суспільних відносин.

На першому рівні суспільних відносин, що охоплюють сферу сім’ї, побут, освіту, опанування культурними цінностями, вплив державного механізму через державні органи повинен бути обмеженим, спрямованим на створення всебічних умов для розвитку цих суспільних відносин.

На другому рівні суспільних відносин – сфер власності та економіки, матеріального та духовного виробництва, обміну предметами, продуктами, результатами діяльності – діяльність державно-правових інститутів повинна бути більш інтенсивною. Проте вплив держави через державні органи на ці суспільні відносини має бути законодавчо чітко визначеним з метою запобігання обмеженню діяльності окремих індивідів, соціальних груп і об'єднань громадян, пов'язаної зі створенням основ громадянського суспільства: вільної конкуренції, самоврядування, спроможності самостійно розвиватися і визначати свій розвиток.

На третьому рівні суспільних відносин у сфері політики державний механізм повинен забезпечувати захист суверенітету, національної безпеки держави, стабільність суспільства; охорону всіх форм власності, правопорядку прав й інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів споживання, виконання соціальних функцій.

Держава, матеріальним уособленням якої виступає державний механізм, повинна діяти виключно в тих сферах громадського життя й у тих обсягах, якими громадянське суспільство не може управляти самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності й еволюційного розвитку [206].

Частину механізму держави, а саме, систему всіх державних органів, що наділені державно-владними повноваженнями з метою безпосереднього управління суспільством та виконання завдань та функцій держави називають державним апаратом.

Для державного апарату притаманні певні ознаки, які його відокремлюють від інших державних організацій механізму держави:

1. Він представляє собою систему, тобто упорядковану сукупність державних органів, пов’язаних між собою загальними принципами побудови та функціонування, єдиною кінцевою метою діяльності. До апарату держави входять законодавчий орган (парламент), президент, виконавчі органи (уряд, міністерства, державні комітети, відомства тощо), судові органи (конституційні, верховні, господарські та інші суди), контрольно-наглядові (прокуратура, омбудсман та інші), правоохоронні органи (міліція, збройні сили, митні органи тощо).

2. В основу побудови та розподілу компетенції між органами державного апарату покладений принцип поділу влади.

3. Його діяльність здійснюється в одній із правових форм державної діяльності (правотворчій, правозастосувальній, правоохоронній, контрольно-наглядовій, установчій).

Наведений перелік ознак не є остаточним і може бути із певними уточненнями та доповненнями змінений або доповнений. Наприклад, деякі автори вважають, що кожний орган державного апарату має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій [207]; що державні органи мають свій правовий статус, але, на нашу думку, такими характеристиками наділяється будь-яка державна організація, включаючи державні органи, а тому запропонований вище перелік ознак є оптимальним для характеристики апарату держави.

Сучасна юридична наука висуває три основні моделі побудови державного апарату:

1) централізовано-сегментарну, згідно якої органами державної влади визнаються тільки загальнодержані (центральні) органи, які функціонують на всій території держави (парламент, президент, уряд), а також їх представники на місцях. Місцеві виборні органи розглядаються як органи місцевого самоврядування, що мають свою особливу сферу діяльності. Така модель побудови державного апарату характерна для сучасних демократичних країн. Вона є найбільш ефективною в умовах політичної стабільності в державі;

2) моноцефальну, при якій уся система державних органів єдина. Начолі цієї системи стоїть особа або орган, наділений усією повнотою влади, який у свою чергу наділяє нею нищостоячі органи, які, як правило, призначаються вижчестоячими. Така система державних органів має жорстко ієрархічний характер, максимально персоніфікована та пірамідальна за своєю побудовою. Місцеві органи влади представляють собою не органи місцевого самоврядування, а органи влади. Моноцефальна модель державного апарату притаманна для антидемократичних режимів, так як гарно пристосована для здійснення централізованого контролю за суспільством. Він утворюється переважно в умовах політичної нестабільності у післяреволюційний період або у результаті військових переваротів.

3) монотеократичну, при якій поєднується єдиновладдя глави держави, підкріплене релігійними догмами, та тривале зберігання родових правил поведінки. Глава держави є одночасно і вищою духовною особою. Відсутній поділ влади та парламентаризм. Така модель притаманна для держав, які проголосили іслам державною релігією (Іран, Саудівська Аравія, Катар) [208].

В Україні державний апарат побудований відповідно до централізовано-сегментарної моделі, оскільки в основу його організації та діяльності покладається наступна система принципів – основоположних засад, які визначають основні підходи до формування і функціонування державних органів. Основними з них вважають:

1. Принцип пріоритетності прав і свобод людини, який передбачає обов’язок для державних органів та службовців визнавати, реалізовувати та охороняти прав і свобод людини.

Цей принцип закріплений у ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Два обов'язки держави, закріплені в цій нормі, виконуються за допомогою здійснення однієї з внутрішніх функцій держави – функції охорони прав і свобод громадян, усіх форм власності, правопорядку. Тим самим охорона та розвиток політичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав і свобод громадян складає зміст діяльності всіх державних організацій.

2. Принцип демократизму, який виражається перш за все у широкому залученні громадян у формуванні та організації діяльності державних органів. Елементами якого є:

- принцип народовладдя, який передбачає, що джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України). Представницькі державні органи поділяються на первинні, ті що обираються народом (парламент та глава держави) і вторинні, які формуються за допомогою первинних (усі інші органи державної влади).

- принцип поділу влади. В основу поділу державних органів на фундаментальні гілки влади (законодавчу, виконавчу і судову) покладено теорію поділу влади, що є структуротворчим та функціональним принципом раціональної організації і контролю за діяльністю інститутів з боку державної влади.

У державно-правовій практиці України цей принцип уперше був проголошений у Декларації про державний суверенітет України, а пізніше в ст. 6 Конституції України, яка закріпила його більш широко, наголосивши, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Це має істотне значення для забезпечення функціонування державних структур на основі законності, у межах своєї компетенції.

Поділ влади забезпечує чітке функціонування механізму держави в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою фундатори теорії поділу влади в її основу поклали принцип стримувань і противаг. До системи стримувань і противаг відносять визначення різних термінів повноважень парламенту і президента, призначення різних строків їх виборів, право парламенту притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту, право президента на розпуск парламенту, спільне призначення президентом і парламентом деяких вищих посадових осіб.

Водночас принцип поділу державної влади означає не стільки жорсткий поділ функцій та компетенцій між владними структурами, скільки механізми їхньої тісної взаємодії для вирішення проблем державного будівництва. Прямо про існування такого принципу говорять у своїх наукових дослідженнях Ю. Тодика [209], М. Цвік [210], В. Шаповал [211], Ю. Шемшученко [212].

Таким чином, поділ влади не є абсолютним. Одночасно він означає єдність влади на основі загальних політико-правових принципів і цілей гуманного суспільства. Більше того, він вимагає тісної взаємодії всіх владних структур.

Водночас практика побудови владних структур у багатьох сучасних демократичних країнах свідчить, що поділ влади на окремі гілки здійснюється з огляду на первинність законодавчої влади, яка від імені народу приймає закони, створює судові, а також спеціальні органи виконавчої влади, визначає їхні повноваження з метою реалізації законів шляхом активної виконавчо-розпорядчої діяльності і примусу щодо інших.

- принцип взаємної відповідальності та взаємодопомоги особи й держави. Передбачає обмеження державної влади правами і свободами людини та громадянина (влада визнає невідчужуваність прав громадян). Держава, в особі державних органів, повинна забезпечувати і одночасно нести політичну та юридичну відповідальність за порушення справедливості та рівності у взаєминах із громадянином, інститутами громадянського суспільства, іншими державами на підставі норм права. Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, а саме: відповідальністю уряду перед первинними представницькими органами; дисциплінарною, цивільно-правовою або кримінальною відповідальністю посадових осіб держави за порушення прав, свобод конкретних осіб, за перевищення владою, зловживання службовим становищем; імпічментом президента тощо.

До форм контролю з боку громадськості за виконанням обов’язків державних структур відносять: референдум, опитування, звіти депутатів перед виборцями.

Відповідальність особи перед державою будується на таких самих принципах. Застосування державного примусу має відбуватися у межах діючого законодавства, не порушуючи міру свободи особистості, відповідати тяжкості скоєного правопорушення.

3. Принцип законності. Передбачає точне та неухильне дотримання та виконання норм права усіма громадянами, державними органами та іншими суб’єктами права. Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

4. Принцип професіоналізму та компетентності – створює сприятливі умови для залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів у діяльності державного апарата, гарантує вирішення основних питань державного життя в інтересах населення держави.

5. Принцип ненасильства – у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення.

6. Принцип гласності та врахування громадської думки – забезпечує відкритість діяльності державних органів. У зміст цього принципу входить право кожного на отримання інформації, яка торкається його прав та законних інтересів, а у більш широкому розумінні – формування громадської думки про діяльність державного апарату.

7. Принцип поєднання колегіальності та єдиноначальності, який забезпечує поєднання демократичних та бюрократичних засад державного апарату.

Називаються й інші принципи побудови та функціонування апарату держави, а саме: поєднання виборності та призначеності; економічність та науковість; позапартійність державних службовців [213]. Врахування цих принципів як при утворенні державних органів, так і у процесі їх функціонування дозволить забезпечити максимальну ефективність державного управління суспільством [214].

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що апарат держави – це не механічне поєднання окремих органів цього апарату, а їх чітко організована, строго впорядкована цілісна система.

До числа чинників, що мають вирішальний вплив на функціонування і постійний розвиток державного апарату як єдиної, цілісної системи, входять: спільність економічної основи державних органів – системи господарства і різноманітних форм власності на засоби виробництва; єдність політичної основи державних органів; наявність загальних принципів побудови і функціонування різноманітних державних органів – складових частин державного апарату; спільність кінцевих цілей і завдань, що стоять перед різними державними органами.

Ми поділяємо точку зору тих науковців, які до рис, що багато в чому визначають функціонування держапарату як єдиної системи, відносять і такі, що пов'язані з забезпеченням усіх його ланок єдиними організаційними, фінансовими, а в разі необхідності – і примусовими засобами, загальною спрямованістю їхньої діяльності на проведення політичної лінії і вираження інтересів усього суспільства чи окремих соціальних прошарків.

Окрім державного апарату складовими механізму держави є державні організації, які під керівництвом державних органів практично здійснюють завдання й функції держави:

1. Державні установи (заклади), які утворюються компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності і входить до сфери його управління (це системи охорони здоров'я, медичної допомоги й медичного страхування, відпочинку, соціального захисту, освіти, культури тощо).

2. Державні підприємства – самостійні суб'єкти господарювання, створені компетентними органами державної влади на основі державної власності для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому главою 7 Господарського кодексу України [215] та главами 7, 8 Цивільного кодексу України.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Діють на основі статуту, якщо законом не встановлено інше. Являються юридичними особами, мають відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом (п. 2, 3, 4 ст. 62 Господарського кодексу України).

В залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, до механізму української держави в повному обсязі належать, державні унітарні підприємства, що утворюються компетентними органами державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, і входять до сфери його управління (ст. 63).

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ст. 73).

Державні комерційні підприємства є суб'єктами підприємницької діяльності, які зобов'язані приймати та виконувати доведені до них в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку (ст.74, 75).

Казенне підприємство створюються у галузях народного господарства, в яких:

- законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

- основним споживачем продукції виступає держава;

- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

- переважаючим є виробництво суспільно необхідної продукції, яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76).

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського Кодексу України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Аналіз чинного законодавства дає підстави дійти висновку, що державні підприємства та установи, на відміну від державних органів:

- не наділені владними повноваженнями, тобто не є носіями державної влади;

- здійснюють функції управління в межах підприємства або установи;

- керуються у своїй діяльності статутом.

Слід зазначити, що в юридичній літературі наведена точка зору не є загальновизнаною. Окремі науковці вважають, що саме підприємство є державним органом [216], [217]. Інші правники, і таких досить багато, висловлюють аргументовані заперечення проти такої точки зору [218], [219]. Дехто з юристів органом держави визнає не саме підприємство (установу), а його адміністрацію[220], з чим також не можна погодитись, оскільки органом держави є не одна або декілька осіб, а певна державна структура в цілому. І вже на цій підставі адміністрація підприємства (установи) не може бути визнана державним органом. Адміністрація представляє собою орган виключно для самого підприємства. До того ж вона здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, у рамках самого підприємства або установи.

Водночас не слід протиставляти державні підприємства та установи державним органам, бо всі вони належать до державних організацій, що діють у єдності та узгодженості. Державний апарат (як сукупність державних органів) забезпечує практичне здійснення функцій держави завдяки діяльності установ і підприємств, якими він керує.

До основних напрямків удосконалення механізму сучасної демократичної держави можна віднести:

- створення державою належних умов для запровадження принципів самофінансування щодо елементів механізму держави;

- децентралізація і скорочення штату службовців державного апарату;

- удосконалення роботи з кадрами державного апарату, підвищення професіоналізму державних службовців;

- реорганізація державного апарату з метою усунення дублювання повноважень його структурних елементів;

- неухильне дотримання в організації та функціонуванні державного апарату конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову;

- переорієнтація роботи державного апарату на проблеми забезпечення повної та безперешкодної реалізації прав і свобод людини та громадянина;

- розробка правових процедур вирішення конфліктів між елементами державного механізму;

- підвищення ролі судових органів, забезпечення їх незалежності.

<< | >>
Источник: Бостан С.К. та ін.. Теорія держави і права (Актуальні проблеми). Навчальний посібник. Київ-2013. 2013

Еще по теме 5.2.2. Структура механізму держави:

  1. §5. Механізм держави і його структура.
  2. 5.2.1. Поняття «механізму держави»
  3. 5.2.2. Структура механізму держави
  4. 9.2.1. Поняття, особливості та структура механізму правового регулювання.
  5. 2.2. Структура методології теорії держави і права
  6. Розділ 9МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ9.1. Поняття і структура механізму державиМеханізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її постійно функціонуюче вираження.Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв'язок. Оскільки механізмстворюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв'
  7. 9.1. Поняття і структура механізму держави
  8. 9.4. Принципи організації і функціонування механізму держави
  9. 1. Поняття механізму держави та його складові елементи.
  10. 2. Напрямки вдосконалення функціонування механізму держави у сучасній державі.
  11. §3. Механізм держави та основні тенденції його розвитку
  12. Поліція в структурі державного механізму
  13. Перебудова державного механізму CPCP (УРСР) на воєнний лад (1941-1945 pp.)
  14. § 2. Криміналістична характеристика видів взаємодії у структурі механізму вчинення злочину
  15. § 3. Структура теорії права і держави
  16. § 1. Поняття механізму держави, його структура, принципи організації та діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -