<<
>>

2.3. Медичний працівник як суб’єкт злочинів проти життя та здоров’я особи

Медичний працівник як суб’єкт розглядуваних злочинів є різновидом спеціального суб’єкта. Як слушно зазначає В. Устименко, спеціальний суб’єкт злочину – це особа, яка має поряд із осудністю та віком, з якого можлива кримінальна відповідальність, й інші додаткові юридичні ознаки, що передбачені в кримінальному законі або прямо витікають з нього, та які обмежують коло осіб, спроможних нести відповідальність за цим законом [408, с.

23]. Подібним чином розмірковує Д. Бараненко, який пише, що суб’єкт вважається спеціальним, якщо його здатність бути учасником кримінальних правовідносин пов’язана з його певними особливостями; останні становлять собою ознаки, які доповнюють загальні ознаки суб’єкта злочину, наділяючи певну особу властивостями, характерними для складів конкретних злочинів. Завдяки цим ознакам особа здатна нести кримінальну відповідальність за вчинення того чи іншого злочину [36, с. 6].

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 131 КК, є медичні працівники, фармацевтичні працівники, працівники інших сфер. На думку А. Байди, діяння, передбачене ст. 131 КК, може бути оцінене як спеціальний вид злочину, за який відповідальність встановлено у ст. 140 КК [18, с. 165-166]. У більшості випадків таке твердження є правильним, бо якщо в разі неналежного виконання своїх професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником допускається порушення певних правил, що призводить до зараження ВІЛ або іншої невиліковної інфекційної хвороби, відповідальність повинна наставати за ст. 131 КК. Разом з тим відповідальність за ст. 131 КК можуть нести, наприклад, працівники косметологічного салону, перукарні, працівники станцій з переливання крові, працівники підприємств, на яких виготовляються тест-системи для діагностики ВІЛ-інфекції, особи які провадять лабораторні дослідження на наявність ВІЛ-інфекції у крові та її компонентах.

Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 132 КК, є спеціальним. Це: службова особа лікувального закладу; допоміжний працівник такого закладу (наприклад, прибиральниця, секретар), який самочинно здобув інформацію; медичний працівник. Г. Чеботарьова до згаданих у ст. 132 КК «допоміжних працівників» пропонує відносити технічних службовців і робітників, які працюють у лікувальних закладах і до завдань та обов’язків яких не входить надання медичної допомоги. У зв’язку з цим запропоновано уточнити диспозицію ст. 132 КК, визначивши відповідного суб’єкта як допоміжного працівника лікувального закладу [430, с. 474]. Таке уточнення видається слушним, але нижче мною буде запропонований інший варіант уточнення визначення суб’єкта аналізованого злочину.

Під службовими особами лікувальних закладів слід розуміти працівників указаних закладів, які здійснюють функції організації та управління в сфері охорони здоров’я (директори, головні лікарі, їхні заступники, керівники структурних підрозділів – завідуючі відділеннями, начальники відділів тощо). Конкретні назви посад керівників закладів охорони здоров’я та їх структурних підрозділів визначаються типовими штатами та штатними нормативами цих закладів. Оскільки службові особи лікувальних закладів є медичними працівниками, їх виокремлення як самостійної категорії суб’єктів злочину видається недоцільним.

Деякі автори суб’єктом злочину, передбаченого ст. 132 КК, визнають також працівників органів прокуратури, слідства, дізнання і судів, інших відомств, якщо така інформація стала відома їм у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків [212, с. 243], з чим погодитись не можна. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, не зазначеною в диспозиції ст. 132 КК (суддею, працівником прокуратури тощо), за наявності підстав може тягнути відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК). З’ясована різниця у колах осіб, спроможних нести відповідальність за ст.ст. 132, 145 КК, слугує одним з аргументів на користь пропозиції щодо об’єднання цих норм КК.

Стосовно суб’єкта злочину, передбаченого ст. 145 КК («Незаконне розголошення лікарської таємниці»), то ним на сьогодні є медичні працівники та інші особи, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків (зокрема, співробітники правоохоронних органів, працівники суду, нотаріуси, працівники дошкільних навчальних закладів).

У літературі з медичного права до основних суб’єктів збереження лікарської таємниці віднесено такі категорії осіб: особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (лікарі, провізори); особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти); молодший медичний персонал (санітари, няньки); особи, які навчаються (студенти вищих і середніх медичних закладів освіти); немедичний персонал лікувально-профілактичної установи (працівники кадрових, юридичних, фінансових, господарських служб тощо); працівники страхових організацій; посадові особи органів управління охороною здоров’я (головні лікарі, керівники структурних підрозділів міністерства тощо); працівники судових і правоохоронних органів, яким інформація, що становить лікарську таємницю, стала відомою завдяки професійним обов’язкам [349, с. 218; 350, с. 63].

І. Сенюта виокремлює такі групи суб’єктів медичної таємниці: медичні працівники (головні лікарі, їхні заступники, лікарі, медичні сестри, акушери, санітари та ін.); інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стала відома інформація, яку не можна розголошувати: особи, котрі не належать до медичних працівників, але працюють у закладах охорони здоров’я (водії, працівники їдалень, працівники медичних архівів, реєстратори тощо); фармацевтичні працівники; студенти, які ознайомилися з відомостями, що становлять медичну таємницю, під час проходження навчання і практики у закладах охорони здоров’я; працівники страхових організацій; працівники управлінь охорони здоров’я органів державної влади та органів місцевого самоврядування; працівники освітніх закладів (дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні школи соціальної реабілітації, навчально-реабілітаційні центри тощо); особи, яким відомості було передано в установленому законом порядку [334, с. 193-194; 333, с. 45].

В юридичній літературі наголошується на тому, що обов’язок зберігати лікарську таємницю повинен розповсюджуватися і на студентів медичних (та інших) вузів та коледжів, які проходять практику у лікувальних установах. Адже і такі особи реально можуть стати володільцями відомостей, що охороняються у зв’язку із здійсненням діяльності у сфері охорони здоров’я. Вони, здійснюючи свої навчальні функції, контактують із хворими, оглядають їх, знайомляться з історіями хвороб, іншими медичними документами тощо [323, с. 186; 278, с. 163; 350, с. 63–65]. У зв’язку з цим ст. 40 Основ потребує відповідного уточнення, яке, вочевидь, не має порушувати правило, згідно з яким збереження лікарської таємниці є саме професійним обов’язком відповідного суб’єкта.

Існує точка зору, відповідно до якої суб’єктом розглядуваного злочину слід визнавати медичних, фармацевтичних та інших працівників, які безпосередньо беруть участь у лікуванні хворого (лікарі, провізори, медичні сестри тощо), осіб, які прямо не задіяні в цьому процесі (статистики, працівники прийомних відділень тощо), а також працівників допоміжних служб лікувальних установ (їдальні, обслуговуючий персонал, водії тощо). Разом з тим віднесення співробітників органів прокуратури, слідства, дізнання, суду та інших відомств до суб’єктів злочину, передбаченого ст. 145 КК, вважається принаймні спірним [5, с. 76, 78].

Ця точка зору видається обмежувальним тлумаченням закону – як кримінального, так і регулятивного. У диспозиції ст. 145 КК вказується на незаконне розголошення лікарської таємниці не медичним та фармацевтичним працівником, а особою, якій певна таємниця стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, звідки випливає, що такою особою може бути не тільки медичний чи фармацевтичний працівник. А у ст. 40 Основ встановлено, що не тільки медичні працівники не мають права розголошувати відомості, які становлять лікарську таємницю, а і інші працівники у зв’язку з виконанням ними професійних чи службових обов’язків [33, с. 221].

На перший погляд, проблема уточнення суб’єкта злочину, передбаченого ст. 145 КК, може бути вирішена шляхом доповнення кримінального закону вказівкою на іншу законну підставу (поряд із зазначенням виконання професійних чи службових обов’язків). Тим більше, що згідно зі ст. 286 ЦК [426] фізична особа зобов’язана утримуватись від поширення інформації про стан здоров’я особи, факт звернення її за медичною допомогою, діагноз і відомості, отримані при медичному обстеженні, якщо ця інформація стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел. Щоправда, за такого варіанту вдосконалення КК лікарська таємниця, як видається, втратить статус різновиду професійної таємниці. Адже суб’єктом розглядуваного злочину визнаватиметься, наприклад, і випадковий набувач інформації. Більш прийнятним вважаю таке визначення суб’єкта злочину, передбаченого ст. 145 КК: «медичний працівник або інша особа, якій лікарська таємниця стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків або навчанням».

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134 КК («Незаконне проведення аборту»), є особа, яка досягла 16-річного віку і не має спеціальної медичної освіти[39]. Це можуть бути у т.ч.: лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної діяльності не уповноважені на проведення операцій штучного переривання вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти); особи середнього медичного персоналу (медичні сестри, акушерки, фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів. Останнє, як слушно зазначає К. Черевко, не стосується випускників медичних вузів, які, будучи лікарями-інтернами, у встановленому законодавством порядку здобувають практичні навички за спеціальністю «акушерство і гінекологія» для отримання сертифікату лікаря-спеціаліста [437, с. 5, 12].

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134 КК, крім зазначених категорій осіб, можуть виступати особи, які мають спеціальну медичну освіту. Незаконним вважається аборт, який проведений не тільки особою, яка не має спеціальної медичної освіти, а і лікарем акушером-гінекологом (медичним працівником, що має належну медичну освіту, наявність якої надає право на проведення операції штучного переривання вагітності) з порушенням визначеного законом порядку його проведення, про що вже йшла мова при аналізі об’єктивної сторони розглядуваного злочину.

Навіть якщо аборт здійснюється належним фахівцем, однак не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров’я (наприклад, у домашніх умовах), за відсутності необхідного медичного обладнання або із застосуванням нових, таких що не пройшли клінічних випробувань, препаратів, він може заподіяти серйозну шкоду життю і здоров’ю жінки, у зв’язку з чим підстав для виключення лікарів акушерів-гінекологів з числа суб’єктів розглядуваного злочину немає [117, с. 123, 129; 151, с. 33–34; 362, с. 68–69]. Вельми показовим у розглядуваному контексті вважаю визначення, наведене у п. 1.5 Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності [139]: небезпечний аборт – це процедура переривання небажаної вагітності спеціалістом, який не володіє необхідними навичками, або в умовах, які не відповідають медичним стандартам. На тому, що злочином має визнаватись будь-яке незаконне проведення аборту особою медичного персоналу, свого часу справедливо наголошував В. Глушков [82, с. 119]. К. Черевко також висловлюється за розширення кола осіб, спроможних нести відповідальність за ст. 134 чинного КК, за рахунок «лікарів-спеціалістів акушерів-гінекологів», які проводять аборт незаконно [437, с. 4, 16]. Подібної точки зору дотримуються й інші автори [273; 360, с. 63, 182]. Суспільну небезпеку незаконного проведення аборту Г. Чеботарьова справедливо пов’язує не стільки з тими негативними наслідками, що настають для здоров’я вагітної жінки, скільки з порушенням визначених державою вимог (заходів безпеки), покликаних мінімізувати можливість настання цих наслідків [430, с. 172, 343–344].

З огляду на викладене, диспозицію ч. 1 ст. 134 КК пропоную викласти у такій редакції: «Проведення штучного переривання вагітності особою із спеціальною медичною освітою в порушення встановленого порядку або особою, яка не має такої освіти, – карається…». Цю пропозицію підтримали 65,1 % опитаних мною респондентів [Додаток Д]. На користь такого варіанту вдосконалення КК України вказує і зарубіжний досвід кримінально-правової боротьби із незаконними абортами, висвітлений як у підрозділі 1.1 цієї дисертації, так і в монографії М. Хавронюка, який розглядає такі діяння як «злочини проти майбутнього життя» [420, с. 891–896].

Мабуть, не варто у тексті ст. 134 КК акцентувати увагу на тому, що особа із спеціальною медичною освітою штучно перериває вагітність у порушення порядку, встановленого законом. Адже належний порядок штучного переривання вагітності регламентується як законами (Основи і ЦК), так і підзаконними нормативно-правовими актами. Крім згаданої Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, це, зокрема: постанова КМУ від 15 лютого 2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України»; Нормативи надання медичної допомоги жіночому населенню за спеціальністю «Акушерство і гінекологія» в умовах акушерсько-поліклінічних лікувальних закладів, затверджені наказом МОЗ від 28 грудня 2002 р. № 503; Нормативи надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги, затверджені наказом МОЗ від 29 грудня 2003 р. № 620; Положення про Комісію органу охорони здоров’я з визначення показань до штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів, затверджена наказом МОЗ від 20 липня 2006 р. № 508.

Пропоноване у цій роботі формулювання «проведення штучного переривання вагітності особою із спеціальною медичною освітою в порушення встановленого порядку», дозволяючи охопити у т.ч. випадки протиправного переривання вагітності, строк якої становить понад 22 тижні, та беручи у такий спосіб під кримінально-правову охорону життєздатний плід людини, дозволить, крім всього іншого, не загромаджувати текст ст. 134 КК положеннями регулятивного законодавства.

З приводу суб’єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК, то більшість науковців вважає, що він є спеціальним: ним є медичний працівник (лікар, медичні сестри, акушерки, фельдшер тощо) [266, с. 354; 265, с. 347; 208, с. 66; 262, с. 291; 263, с. 95]. Разом з тим деякі науковці вважають, що суб’єктом цього злочину (який є спеціальним) може бути як медичний, так і фармацевтичний працівник [215, с. 408; 209, с. 64].

Вироком Турійського районного суду Волинської області встановлено, що 7 серпня 2003 року о 15 год. 45 хв. лікар-інфекціоніст інфекційного відділення Ковельської ЦРЛ, будучи зобов’язаною як медичний працівник згідно з правилами, установленими ч. 1 ст. 52, ч. 1 ст. 78 Основ, надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані, й надавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу, після безпосереднього виявлення нею у хворої, яка перебувала в маніпуляційній палаті інфекційного відділення Ковельської ЦРЛ, різкого погіршення функції дихання з розвитком дихальної і серцевої недостатності й супутніх явищ акроціанозу губ та крил носа, без поважних причин не почала негайно проводити їй штучну вентиляцію легень і закритий масаж серця до відновлення функцій її дихання й серцебиття або до приходу працівників реанімаційного відділення та залишила хвору в критичному для життя стані без відповідної невідкладної медичної допомоги. При цьому підсудна завідомо знала, що невжиття щодо хворої зазначених реанімаційних заходів може мати тяжкі наслідки.

Допитана в судовому засіданні підсудна свою винуватість у вчиненні інкримінованого їй злочину не визнала та пояснила суду, що попри госпіталізацію хворої в інфекційне відділення Ковельської ЦРЛ, виконуючою обов’язки завідувача котрого та водночас єдиним лікарем-інфекціоністом була вона, і ведення нею особисто її медичної карти, вважала лікуючим лікарем хворої лікаря-реаніматолога відділення реанімації та анестезіології Ковельської ЦРЛ, оскільки саме він 27 серпня 2003 р. робив всі медикаментозні призначення хворій і вносив записи про них до її медичної карти. В зв’язку з цим, виявивши у хворої о 15 год. 45 хв. явища акроціанозу губ і крил носа та швидко оглянувши її, вона дала медсестрам вказівку викликати до неї лікаря-реаніматолога, а сама пішла в головний корпус Ковельської ЦРЛ, щоб домовитися з адміністрацією лікувального закладу про проведення консиліуму лікарів щодо подальшого лікування і переведення хворої до відділення реанімації та анестезіології через погіршення стану здоров’я останньої й виникнення потреби у під’єднанні її до апарату штучної вентиляції легень. Незважаючи на обізнаність про те, що акроціаноз губ і крил носа є симптомом порушення чи зупинки дихання з розвитком дихальної та серцевої недостатності, та вміння проводити штучну вентиляцію легень та закритий масаж серця, вона не почала негайно вживати ці реанімаційні заходи щодо потерпілої після виявлення у неї явищ акроціанозу губ і крил носа, оскільки о 15 год. 45 хв. у згаданої хворої ще прослідковувалися, хоча й ослаблені, дихання та серцебиття.

На думку суду, доводи підсудної про відсутність в її діях складу інкримінованого злочину, зумовлену тим, що вона не була лікуючим лікарем потерпілої, не заслуговують на увагу, оскільки згідно з правилами, установленими ч. 1 ст. 52, ч. 1 ст. 78 Основ надавати медичну допомогу в повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані, й надавати своєчасну та кваліфіковану медичну допомогу, зобов’язаний кожен медичний працівник. Тому підсудна є суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 139 КК, незалежно від того, чи була вона лікуючим лікарем потерпілої.

Крім цього, госпіталізація потерпілої в інфекційне відділення Ковельської ЦРЛ, виконуючою обов’язки завідувача якого та водночас єдиним лікарем-інфекціоністом була підсудна, встановлення саме нею хворій клінічного діагнозу, визначення підсудною плану обстеження та лікування потерпілої лише за погодженням з лікарем-реаніматологом відділення реанімації та анестезіології Ковельської ЦРЛ після проведення спільно з ним як з лікарем-спеціалістом огляду зазначеної хворої, заповнення нею особисто медичної карти стаціонарного хворого, наявність належних їй підписів навпроти слів «Лікар», «Лікуючий лікар», «Підпис лікаря», внесення лікарем-реаніматологом записів до вказаної медичної карти тільки на листку спостереження і листку огляду та консультацій спеціалістами дають суду підстави вважати лікуючим лікарем потерпілої саме підсудну.

Таким чином, суд зробив висновок, що підсудна не надала без поважних причин допомогу хворому, будучи медичним працівником, який зобов’язаний згідно з установленими правилами надати таку допомогу, завідомо знаючи, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, тобто вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 139 КК, і за це повинна нести кримінальну відповідальність [113].

За ст. 139 КК можуть відповідати у т.ч. особи, які займаються медичною практикою як різновидом господарської діяльності. Медичною практикою дозволяється займатись лише за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медичних спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Згідно з чинним законодавством [237] зазначені особи зобов’язані надавати першу невідкладну медичну допомогу хворим, які перебувають у критичному для життя стані, а також при нещасному випадку та гострих захворюваннях. Розкриваючи поняття «медичний працівник», Г. Чеботарьова слушно зазначає, що «фахівці, які на професійній основі, законно надають лікувально-профілактичну допомогу поза установами та закладами охорони здоров’я, також розглядаються законом як медичні працівники» [434, с. 431].

На мою думку, суб’єктом розглядуваного злочину може бути медичний працівник, а в чітко визначених випадках – і фармацевтичний працівник[40]. Стосовно останньої категорії зазначу, що до фармацевтичного працівника, який працює в галузі фармації (провізор, провізор-аналітик, провізор клінічний, провізор-косметолог, фармацевт, лаборант (фармація)) не можуть висуватися такі ж вимоги щодо надання хворому медичної допомоги, як до медичного працівника.

Дослідження обов’язків фармацевтичних працівників, які визначені у Довіднику кваліфікаційних характеристик працівників системи охорони здоров’я [105], дало змогу конкретизувати коло цих працівників і виділити серед них тих, хто зобов’язаний надавати допомогу хворим. Це: провізор (забезпечує належну фармацевтичну опіку хворих при відпуску безрецептурних лікарських препаратів) та провізор-клінічний (забезпечує хворих висококваліфікованою медичною допомогою шляхом надання рекомендацій лікарям та хворим про найбільш ефективні лікарські препарати; разом з лікарем він здійснює підбір ліків та визначає їх індивідуальні дози для хворих залежно від віку, статі, основного захворювання та супутньої патології).

До того ж, слід зазначити, що до поважних причин, які виключають відповідальність за ст. 139 КК, як зазначалось вище, належить і відсутність для надання конкретного виду медичної допомоги певної кваліфікації, знань, навичок. Зокрема, не всі види медичної допомоги можуть надаватись фармацевтичним працівником відповідно до своєї спеціалізації. У зв’язку з цим пропоную розглядати фармацевтичного працівника як суб’єкта злочину, передбаченого ст. 139 КК, лише у випадках ненадання ним невідкладної медичної допомоги у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях або іншої своєчасної медичної допомоги, що відповідно до ст. 78 Основ відноситься до професійних обов’язків цього працівника. В інших випадках (відмова прийняти хворого у лікувально-профілактичний заклад для надання йому першої невідкладної медичної допомоги, відмова лікувати хворого безпосередньо у лікувальному закладі, неявка до хворого за викликом, припинення активних заходів щодо підтримання життя хворого до визначення його стану як незворотної смерті тощо) за розглядуваний злочин може нести кримінальну відповідальність лише медичний працівник.

Слід також зазначити, що у ч. 6 ст. 3 Закону України «Про екстрену медичну допомогу» [122] зазначається, що саме медичні працівники зобов’язані надавати екстрену медичну допомогу[41] пацієнту, який її потребує. Названим Законом встановлено, що відмова у прийнятті пацієнта, який потребує екстреної медичної допомоги, або несвоєчасне надання екстреної медичної допомоги пацієнту, який її потребує, не допускається і тягне за собою для осіб, які допустили цю відмову чи здійснили її без поважних причин, визначену законом відповідальність. У ч. 1 ст. 15 Закону також зазначено, що винні особи несуть відповідальність (у т.ч. кримінальну) за ненадання без поважних причин на місці події необхідної медичної допомоги або необґрунтовану відмову у її наданні, несвоєчасне надання екстреної медичної допомоги або створення перешкод у її наданні тощо.

Стосовно фармацевтичного працівника, то відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про екстрену медичну допомогу» він відноситься до осіб, які зобов’язані надавати домедичну допомогу людині у невідкладному стані. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 згаданого Закону домедична допомога – це невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи.

З наведеного вище випливає, що Основи і Закон України «Про екстрену медичну допомогу» суперечливо визначають ті види допомоги, які зобов’язані надавати фармацевтичні працівники. Очевидно, що ці законодавчі акти потребують відповідного узгодження. Крім того, викликає здивування віднесення нашим законодавцем фармацевтичних працівників до осіб, які не мають медичної освіти.

Зазначу також, що і не до всіх медичних працівників повинні висуватися однакові вимоги щодо надання медичної допомоги. Так, не можна висувати однакові вимоги, наприклад, до лікаря-анестезіолога, лікаря-кардіолога, лікаря-невропотолога, лікаря-хірурга, лікаря-терапевта, які мають вищу медичну освіту та відповідну медичну практику, з одного боку, та до лаборанта з імунології чи бактеріології, інструктора з трудової терапії чи із санітарної освіти, сестри медичної, сестри медичної з косметичних процедур чи з масажу, або зубного техніка, які мають середню медичну освіту і належать до медичних працівників, з іншого боку. Останні навряд чи зможуть оцінити обстановку та надати медичну допомогу хворому в такому ж обсязі, що і вказані лікарі із вищою освітою та відповідною медичною практикою [25, с. 37-38].

Не можуть нести відповідальність за ст. 139 КК, зокрема, професіонали з вищою немедичною освітою, які працюють в системі охорони здоров’я, – бактеріологи, біологи, зоологи тощо (вказані особи не є медичними працівниками), а так само медичні спеціалісти без медичної освіти, діяльність яких у закладах охорони здоров’я носить технічний характер і на яких не покладається обов’язок надавати пацієнтам медичну допомогу (наприклад, санітари).

Подібним чином розмірковує Т. Тарасевич, яка зазначає, що відповідно до законодавства України у сфері охорони здоров’я першу медичну допомогу хворим зобов’язані надавати як практикуючий лікар, так і викладач медичного навчального закладу, керівник у сфері охорони здоров’я (головний лікар обласної, центральної міської, міської, центральної районної та районної лікарень). Ті чи інші медичні працівники можуть надати медичну допомогу лише в межах набутої спеціальності. Так, фельдшеру не може ставитися у вину ненадання медичної допомоги, якщо він не зробив необхідної в цьому випадку резекції шлунку, оскільки таке втручання виходить за межі його прав та обов’язків. Однак йому може інкримінуватися те, що він не викликав спеціаліста або не транспортував хворого до належного медичного закладу [356, с. 486].

У літературі інколи можна прочитати, що для більшої ефективності застосування ст. 139 і ст. 140 КК «необхідно визначити та законодавчо закріпити такі поняття, як «медичний працівник» та «фармацевтичний працівник», окреслити коло осіб, які ними являються, враховуючи рівень їх освіти, стаж роботи та посади, а відтак і їх обов’язки, які вони займають та виконують на момент вчинення злочину» [79, с. 83].

Погодитись із такою пропозицією складно. Зазначені моменти у законодавстві про охорону здоров’я розкриваються, хоч, як було і буде показано нижче, не завжди якісно. Якщо ж мався на увазі кримінальний закон, то вказана пропозиція суперечить призначенню бланкетності як специфічного прийому законодавчої техніки, що, зокрема, дозволяє не загромаджувати текст КК положеннями регулятивного законодавства, ґрунтується на системному характері права і взаємозв’язку його галузей і норм, відповідає вимогам стабільності, гнучкості і компактності КК.

Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 140 КК, є спеціальним – це медичний та фармацевтичний працівник. Згідно зі ст. 74 Основ [118] медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту[42] і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Це – особи, які отримали у встановленому порядку один із належних документів: 1) диплом про вищу медичну освіту державного зразка; 2) сертифікат лікаря-спеціаліста встановленого зразка, виданий вищими медичними навчальними закладами, закладами післядипломної освіти III–IV рівнів акредитації; 3) посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії з лікарських спеціальностей затвердженого зразка; 4) посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії зі спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою; 5) свідоцтво про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших спеціалістів з медичною освітою встановленого зразка, видане вищими медичними навчальними закладами (закладами післядипломної освіти) I–III рівнів акредитації.

Відповідний документ підтверджує фаховий рівень медичного працівника, отримання ним того обсягу знань і навичок, який є необхідним і достатнім для здійснення професійної діяльності з надання медичної допомоги і медичних послуг. Сказане, звичайно, не виключає з’ясування при здійсненні кримінально-правової оцінки вчиненого психічного ставлення належного суб’єкта до діяння та суспільно небезпечних наслідків. Як слушно зазначається у літературі, навіть законодавче закріплення презумпції знання особою своїх службових чи посадових обов’язків не дозволяє говорити про відповідальність на підставі принципу суб’єктивного інкримінування [13, с. 139]. Не викликає сумнівів, що стосовно медичних працівників вказана презумпція має місце.

Лікарі, які не працюють за конкретною спеціальністю понад три роки, допускаються до медичної практики після проходження у встановленому порядку стажування. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності в Україні на підставі рішень МОЗ або іншої уповноваженої установи (наприклад, для фахівців-фармацевтів – це рішення обласного виробничого об’єднання «Фармація»). На підставі поданих документів залежно від рівня кваліфікації визначаються додаткові умови, виконання яких дасть змогу встановити відповідність рівня кваліфікації заявника кваліфікаційним вимогам (підготовка в інтернатурі, стажування з присвоєнням звання лікаря (провізора), легалізація кваліфікаційної категорії тощо).

Постає питання про кримінально-правову оцінку неправомірної поведінки того медичного працівника, котрий, хоч і займає певну посаду, проте не відповідає їй за встановленими кваліфікаційними вимогами (має іншу спеціалізацію, не пройшов підвищення кваліфікації тощо). Мабуть, варто погодитись з А. Байдою, який, уточнюючи ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 140 КК, пише, що ним є медичний працівник, який не виконує або неналежним чином виконує свої професійні обов’язки, здійснювати які відповідним чином зобов’язує його спеціальність, вказана в сертифікаті або свідоцтві про спеціалізацію. В разі порушення професійних правил особою, яка не має для цього виду медичної діяльності належної освіти, відповідальність повинна наставати тільки за ст. 138 КК, оскільки для того, щоб неналежно виконувати ті чи інші професійні дії, потрібно мати право на їх здійснення [18, с. 161-162].

Дещо інша ситуація має місце тоді, коли особа, неправомірно набувши статусу спеціального суб’єкта злочину, вчиняє діяння, які КК передбачає як злочини зі спеціальним суб’єктом. У сучасній літературі України це питання найбільш докладно розглянув В. Навроцький. Вчений переконливо аргументує положення про те, що діяння особи, на яку неправомірно покладені обов’язки чи якій надані права, у зв’язку з чим вона фактично виступає як спеціальний суб’єкт злочину, за жодних умов не можуть кваліфікуватися за статтями Особливої частини КК, що передбачають відповідальність певного спеціального суб’єкта. Якщо в діянні такої особи є ознаки складу злочину, суб’єкт якого загальний, скоєне кваліфікується за статтею КК, яка передбачає злочин загального суб’єкта [260, с. 594-597]. Думку про те, що особа, на яку обов’язки були покладені незаконно, не може бути суб’єктом правовідносин, змістом яких є ці обов’язки, висловлюють й інші дослідники [70, с. 15; 360, с. 175].

З огляду на сказане, особа, яка неправомірно (наприклад, шляхом використання підробленого документа про вищу медичну освіту) набула статусу медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину, у разі спричинення тяжких наслідків має нести відповідальність не за ст. 140 КК, а за нормами КК про відповідальність за вбивство або заподіяння тілесних ушкоджень. Така особа, так би мовити, лише формально набуває статусу, характерного для спеціального суб’єкта, а тому права і обов’язки спеціального суб’єкта у неї не виникають.

Аналіз Довідника кваліфікаційних характеристик працівників системи охорони здоров’я [105], Класифікатора професій ДК 003:2010 [153], дає підстави віднести до медичних працівників таких осіб, як: професіонали в галузі лікувальної справи (крім стоматології), а саме лікар, лікар з авіаційної медицини, лікар-акушер-гінеколог, лікар-алерголог, лікар-анестезіолог, лікар-гастроентеролог, лікар-дерматовенеролог, лікар-кардіолог, лікар-нейрохірург, лікар-педіатр, лікар-психіатр, лікар-терапевт, лікар-трансплантолог, лікар-уролог, лікар-хірург тощо; професіонали в галузі стоматології – лікар-стоматолог, лікар-стоматолог-дитячий, лікар-стоматолог-ортопед, лікар-стоматолог-хірург тощо; професіонали в галузі медико-профілактичної справи – лікар-бактеріолог, лікар-вірусолог, лікар-епідеміолог, лікар із загальної гігієни, лікар з комунальної гігієни, лікар-санолог тощо; інші професіонали в галузі медицини – лікар-дієтолог, лікар-ендоскопіст, лікар-лаборант, лікар-лаборант-генетик, лікар-лаборант-імунолог, лікар з лікувальної і спортивної фізкультури, лікар-рентгенолог, лікар-судово-медичний експерт тощо; фахівці – акушерка, інструктор з трудової терапії, лаборант з бактеріології, лаборант з імунології, лаборант (медицина), сестра медична, сестра медична-анестезист, сестра медична з косметичних процедур, сестра медична з масажу, сестра медична операційна, сестра медична зі стоматології, фельдшер, фельдшер-лаборант тощо; технічні службовці – реєстратор, сестра-господарка; робітники – дезінфектор, молодша медична сестра (санітарка-прибиральниця, санітарка-буфетниця тощо), молодша медична сестра з догляду за хворими, фасувальник медичних виробів.

Як бачимо, у сфері охорони здоров’я можуть працювати і такі особи, які не надають пацієнтам медичної допомоги. Сказане стосується, наприклад, згаданих технічних службовців (реєстратор, сестра-господарка), робітників (дезінфектор, молодша медична сестра, молодша медична сестра з догляду за хворими, фасувальник медичних виробів тощо). Вказані працівники, не надаючи медичну допомогу, виконують інші, так би мовити, технічні функції. До того ж, вказані особи взагалі можуть не мати медичної освіти.

Викладене дозволяє стверджувати те, що не всі ті особи, які згідно з чинним законодавством визнаються медичними працівниками, повинні розглядатись як спеціальні суб’єкти злочинів проти життя та здоров’я особи. З цієї ж причини неточним вважаю виділення Т. Тарасевич [356, с. 483] такої ознаки медичного працівника, як виконання професійних обов’язків щодо надання медичної допомоги пацієнтам.

Чинне законодавство України відносить медичну практику до видів господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню[43]. У зв’язку з цим І. Філь однією з обов’язкових ознак медичного працівника як спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 140 КК, слушно називає наявність ліцензії на зайняття медичної практики [413, с. 115]. За вчинення розглядуваного злочину можуть нести кримінальну відповідальність у т.ч. фізичні особи – підприємці, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію, можуть перебувати з закладами охорони здоров’я у цивільно-правових відносинах та які відповідно до ст. 33 Основ мають право надавати медичну допомогу.

Для кваліфікації за ст. 140 КК не має значення, до якої категорії лікуючих лікарів[44] належить винний: він безпосередньо обраний пацієнтом чи його призначено керівником закладу охорони здоров’я (підрозділу цього закладу).

Лікар-гінеколог, спеціаліст вищої категорії і завідувач відділення патології вагітних пологового будинку К.О. на прохання своєї знайомої – матері вагітної О.Ю. – пообіцяла прийняти пологи в останньої та лікувати її у післяпологовий період. Виконуючи у березні 1997 р. обов’язки лікуючого лікаря, К.О. несвоєчасно та неповно обстежувала пацієнтку, не виявила гнійного запального процесу в статевих органах останньої, не надала значення підвищенню температури, не з’ясувала причини підвищення рівня лейкоцитів. Перед випискою О.Ю. з пологового будинку К.О. не виявила у породіллі збільшення розмірів матки та ендометрит. Наступного дня після виписки К.О., оглянувши О.Ю. і поставивши їй діагноз «грип», не вжила заходів до госпіталізації породіллі, в якої розвинувся інфекційно-токсичний шок. Цього ж дня машина швидкої допомоги доставила О.Ю. у ЦРЛ, де жінка померла. Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області К.О. була засуджена за ст. 98 КК 1960 р.

Засуджена просила скасувати судові рішення у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону і закрити справу за відсутністю в її діях складу злочину, оскільки вона не була лікуючим лікарем О.Ю. Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії ВСУ від 14 березня 2003 р. у задоволенні цього клопотання було відмовлено. В ухвалі зазначається, що К.О. взяла на себе обов’язки лікуючого лікаря та усвідомлювала свою відповідальність за стан здоров’я О.Ю. Обов’язки, які виконувала К.О. з дня прийняття пологів і до виписки породіллі з пологового будинку, відповідали обов’язкам лікуючого лікаря, передбаченим внутрішньою інструкцією пологового будинку. Наведені у клопотанні доводи про те, що з юридичної точки зору К.О. не була лікуючим лікарем і у зв’язку з цим не може відповідати за смерть О.Ю., безпідставні, оскільки ст.ст. 34, 38 Основ передбачають дві категорії лікуючих лікарів – безпосередньо обраного пацієнтом та призначеного керівником закладу охорони здоров’я (його підрозділу). Ст. 38 Основ обумовлює вільний вибір пацієнтом лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, і така угода не ставиться у залежність від наявності згоди на це адміністрації лікувального закладу. Основами передбачено відповідальність лікуючого лікаря за здоров’я пацієнта незалежно від того, обрав його пацієнт чи він лікував останнього за призначенням [71, с. 22–24].

Т. Тарасевич в авторській редакції ст. 140 КК вказує тільки на медичного працівника як на суб’єкта злочину «неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків щодо надання медичної допомоги (медична помилка)» [358, с. 11]. Свою пропозицію дослідниця обґрунтовує тим, що відповідно до Класифікатора професій ДК 003:2005 [152], який, між іншим, втратив чинність [153], професіонали в галузі фармації, у т.ч. провізори, як і лікарі, належать до такої категорії, як професіонали в галузі медицини. У зв’язку з цим зазначається, що законодавчі формулювання суб’єктів злочинів у диспозиціях ст. 131 і ст. 140 КК є тавтологічними і підлягають зміні [360, с. 138]. Таким чином, Т. Тарасевич пропонує виключити окрему законодавчу вказівку на фармацевтичних працівників з тексту диспозицій названих статей КК.

Вважаю викладену пропозицію, яку підтримують і деякі інші дослідники [279, с. 376; 413, с. 112], не зовсім переконливою. По-перше, відповідно до коду 222 Класифікатора професій ДК 003:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 липня 2010 р. № 327, до професіоналів в галузі медицини віднесені професіонали в галузі лікувальної справи (код 2221), професіонали в галузі стоматології (код 2222), професіонали в галузі ветеринарної медицини (код 2223), професіонали в галузі фармації (код 2224), професіонали в галузі медико-профілактичної справи (код 2225), інші професіонали в галузі медицини (2229). Хоча професіонали в галузі фармації та лікувальної справи віднесені до одного коду класифікації, вказані професії є різними. Цю обставину підтверджує і законодавець у ст. 78 Основ, де медичні і фармацевтичні працівники зазначені окремо.

По-друге, відповідно до згаданого Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників системи охорони здоров’я, який, до речі, побудовано відповідно до структури Класифікатора професій, розрізняють професіоналів в галузі лікувальної справи (зокрема, лікар-акушер-гінеколог, лікар-гастроентеролог, лікар-кардіолог, лікар-невропатолог, лікар-педіатр, лікар-терапевт тощо), професіоналів в галузі стоматології (лікар-стоматолог, лікар-стоматолог-ортопед, лікар-стоматолог-хірург тощо), професіоналів в галузі медико-профілактичної справи (наприклад, лікар-вірусолог, лікар-епілеміолог тощо), інші професіоналів в галузі медицини (зокрема, лікар-дієтолог, лікар-рентгенолог, лікар-судово-медичний експерт, лікар-фізіотерапевт тощо) і професіоналів в галузі фармації (провізор, провізор аналітик, провізор клінічний, провізор-косметолог).

Зверну увагу і на те, що категорія професіоналів в галузі медицини, яку виділяє Т. Тарасевич і до якої згідно з її позицією відносяться як професіонали в галузі фармації, так і лікарі, взагалі не передбачена Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників системи охорони здоров’я. Згідно з цим Довідником лікарі відносяться до вже названих мною категорій: професіонали в галузі лікувальної справи; професіонали в галузі стоматології; професіонали в галузі медико-профілактичної справи; інші професіонали в галузі медицини.

Таким чином, з точки зору чинного регулятивного законодавства немає достатніх підстав об’єднувати медичного та фармацевтичного працівників в одне поняття, яке використовуватиметься у КК для позначення суб’єкта відповідного злочину. До того ж, непередбачення фармацевтичного працівника як окремого суб’єкта злочину за умови суперечливого тлумачення регулятивного законодавства може призвести до безкарності суспільно небезпечної поведінки фармацевтичних працівників.

В юридичній літературі проблематика медичного працівника як суб’єкта злочину, передбаченого ст. 140 КК, інколи пов’язується з науковою концепцією так званої спеціальної (або професійної) неосудності на тій підставі, що «у більшості випадків медична допомога надається в екстремальних умовах і пов’язана з нервово-психічними перевантаженнями, що можуть виникнути, наприклад, у випадку прийняття життєво-важливих рішень у короткий проміжок часу» [413, с. 113].

Ідея диференціації осудності на загальну і спеціальну (професійну), як відомо, не знайшла однозначної підтримки серед фахівців. При цьому якщо М. Гринберг і В. Курляндський як фундатори вказаної наукової концепції пов’язують її виключно з науково-технічним прогресом, то останнім часом окремими дослідниками ставиться питання про розширення сфери її застосування, зокрема, за рахунок службової і господарської діяльності [108, с. 167].

Не маючи можливості дискутувати з цього приводу, відзначу, що мені імпонує точка зору супротивників вказаної концепції, переконаних у тому, що проблема невідповідності суб’єктивних (психофізіологічних або професійних) якостей осіб, задіяних у системах «людина-машина» і «людина-людина» (зокрема, медичних працівників), вимогам екстремальних умов або нервово-психічних перевантажень має вирішуватись у межах не суб’єкта злочину, а суб’єктивної сторони злочину – під кутом встановлення у заподіянні суспільно небезпечних наслідків необережної форми вини або казусу[45].

Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 141 КК, є спеціальним – це особа медичного персоналу, яка безпосередньо проводить клінічні випробування лікарських засобів, або службова особа – керівник клінічного випробування чи службова особа Державного фармакологічного центру МОЗ, яка прийняла рішення про проведення клінічного випробування лікарського засобу чи неприпинення його продовження за відсутності письмової згоди пацієнта чи його законного представника [262, с. 294; 212, с. 252; 265, с. 352; 392, с. 314; 401, с. 51].

Г. Чеботарьова уточнює, що вказаний злочин може бути вчинений лише особою, яка входить до кола суб’єктів правовідносин у сфері медичної діяльності (лікар-дослідник, службова особа медичного закладу, котра є керівником дослідження). Вчинення тих саме дій особами, які не є співробітниками закладів охорони здоров’я (наприклад, випробування на людині без її згоди фармакологічних властивостей нового медичного препарату, здійснене приватною особою, яка не має стосунку до сфери медичної діяльності), не може кваліфікуватися за ст. 141 КК [428, с. 76]. А. Байда також зазначає, що аналіз порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів дозволяє зробити висновок про те, що обов’язковою умовою законності такого випробування є проведення його тільки особою, допущеною до цього в установленому порядку, тобто спеціальним суб’єктом. Ось чому проведення таких досліджень неналежним суб’єктом має кваліфікуватися не за ст. 141, а за ст. 142 КК як незаконне проведення дослідів над людиною [18, с. 163].

Щодо суб’єкта злочину, передбаченого ст. 142 КК, то у кримінально-правовій літературі з цього приводу висловлюються різні точки зору. Так, існує думка про те, що суб’єкт цього злочину є спеціальним: ним може бути як особа, яка проводить досліди над людиною у зв’язку з виконанням нею професійних чи службових обов’язків (лікар, вчений-дослідник тощо), тобто має право на їх проведення, так і особа, яка незаконно проводить такі досліди, наприклад, особа, яка має ліцензію на здійснення медичної практики в галузі народної чи нетрадиційної медицини, але незаконно застосовує при їх здійсненні гіпноз чи інші методи психологічного чи біоенергічного впливу на пацієнтів [266, с. 365; 262, с.297-298].

Схожої позиції дотримуються Г. Чеботарьова і В. Єгорова, які вважають, що суб’єкт злочину, передбаченого ст. 142 КК, є спеціальним: ним є особа, яка має спеціальні знання, досвід та навички в галузі медицини, здатна оцінити можливий терапевтичний ефект (чи наукову цінність) експериментальних методів, застосувати такі методи, припинити дослід у разі виникнення загрозливих процесів в організмі людини та вжити необхідні заходи для усунення загрози. Стверджується, що інші особи за проведення дослідів над людиною і заподіяння шкоди її життю або здоров’я мають нести відповідальність на загальних підставах – за злочини проти життя та здоров’я особи [428, с. 76; 112, с. 14-15].

На мій погляд, вказаний злочин може бути вчинений не тільки лікарем, який є професіоналом відповідно до Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, а й будь-яким іншим медичним чи фармацевтичним працівником, оскільки для проведення незаконних дослідів над людиною зовсім не обов’язково бути професіоналом в галузі лікувальної справи, яким є лікар. Проводити такі досліди можуть і фахівці, до яких належать лікарі-стажисти і лікарі-інтерни, які мають повну вищу медичну освіту, акушерки, лаборанти, медичні сестри, фармацевти, фельдшери, тощо, а також інші медичні працівники, які не мають повної вищої освіти, проте мають мінімальне уявлення та вміння для проведення дослідів над людиною.Такої ж позиції дотримуються автори колективної монографії «Кримінальна відповідальність за незаконне проведення дослідів над людиною», які пишуть, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 142 КК, є насамперед «особа, яка займається медичною діяльністю на професійній основі» [182, с. 188].

Разом з тим чимало авторів вважають, що суб’єкт аналізованого злочину є загальним [166, с. 228; 265, с. 354; 212, с. 253; 401, с. 52; 210, с. 72].

Приєднуючись до цього підходу, зауважу, що за ст. 142 КК у переважній більшості можуть нести відповідальність медичні працівники, але за певних умов це можуть бути інші особи, які не мають права на проведення дослідів над людиною, проте їх проводили, переслідуючи певну мету. Для вчинення розглядуваного злочину особа не обов’язково повинна мати повну вищу медичну чи психологічну освіту, відповідні знання та навички для проведення дослідів над людиною; злочин може бути вчинений будь-якою фізичною особою, яка переслідує певну мету та має навіть мінімальні навички чи вміння для проведення таких дослідів. З огляду на викладене вище, я не погоджуюсь із висловленою в літературі [112, с. 15; 182, с. 200] пропозицією вказати у ст. 142 КК такого спеціального суб’єкта, як фахівець

Стосовно суб’єкта злочину, передбаченого ст. 143 КК, в кримінально-правовій науці також існують різні точки зору. Одні науковці називають цей суб’єкт спеціальним, вважаючи таким медичного працівника [330, с. 101; 431, с. 9]. Так, С. Гринчак пише, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК, є медичний працівник; при цьому з усіх медичних працівників суб’єктом незаконної трансплантації може бути тільки лікар, який здобув відповідну освіту, має атестацію на визначення знань і практичних навичок з конкретної лікарської спеціальності або допущений до лікарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством України, який під час трансплантації органів або тканин людини порушує порядок її проведення [91, с. 13].

Натомість інші науковці вважають, що суб’єкт вказаного злочину є загальним [208, с. 70; 265, с. 357]. А на думку П. Андрушка, вказаний злочин (залежно від того, якою частиною ст. 143 КК передбачено відповідальність за його вчинення) може бути скоєний як спеціальним, так і загальним суб’єктом [266, с. 371-372]. Поділяючи цей підхід, вважаю спеціальним суб’єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК, у той час, як за частинами 2–5 ст. 143 КК може відповідати і загальний суб’єкт. Адже не можна виключити певну спеціальну підготовку будь-яких інших осіб (немедичних працівників) і володіння ними хірургічними навичками щодо вилучення органів та тканин людини.

Ворошиловським районним судом м. Донецька громадянина Ізраїлю О., який має вищу медичну освіту, засуджено за ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 14, ч. 5 ст. 143 КК, а громадянина України Г. – за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 14, ч. 5 ст. 143 КК України. Злочинну діяльність О. та Г., яка буде докладно описана мною при розгляді суб’єктивної сторони порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, на стадії готування до вчинення злочину було припинено працівниками міліції. О. та Г. не були засуджені за ч. 1 ст. 143 КК, виходячи з того, що, хоч О. має вищу медичну освіту, є громадянином Ізраїлю і не працює у жодному з трансплантаційних центрів України та не бере участі в операціях з трансплантації цих центрів, а Г. взагалі не має медичної освіти. Тобто О. та Г. не є спеціальними суб’єктами злочину, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК [194].

Стосовно суб’єкта злочину, передбаченого ст. 144 КК, у літературі точиться дискусія. На думку одних науковців, суб’єкт цього злочину є спеціальним: це – лікарі та інші медичні працівники, які здійснюють діяльність по взяттю, переробці і зберіганню крові та її компонентів, реалізації їх та виготовлених із них препаратів [266, с. 373-374; 262, с. 301-302; 358, с. 9]. Інші автори вважають, що суб’єкт розглядуваного злочину є загальним [265, с. 359; 212, с. 256; 208, с. 70; 263, с. 105; 328, с. 10-11]. Приєднуючись до останньої точки зору, вважаю суб’єкт злочину, передбаченого ст. 144 КК, загальним. Виходжу з того, що дії по вилученню крові може виконати не тільки медичний працівник, а й будь-яка фізична особа, оскільки для виконання цієї маніпуляції немає необхідності у спеціальних знаннях особи та наявності умов медичного закладу – достатньо оволодіти лише деякими навичками та мати елементарне обладнання для вилучення крові.

Завершуючи аналіз поняття медичного працівника як суб’єкта злочинів проти життя та здоров’я особи, вважаю за доцільне розглянути питання про розмежування злочинних порушень професійних обов’язків медичних працівників і злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Відразу хочу зауважити, що і після оновлення у 2011 році вітчизняного антикорупційного законодавства питання про те, в яких випадках медичні працівники можуть бути визнані службовими особами, продовжує належати до числа дискусійних.

Передусім зауважу, що серед медичних і фармацевтичних працівників існують посади, обіймання яких робить особу службовою. Так, медичні та фармацевтичні працівники, які працюють у державних та комунальних установах та обіймають у них певні посади (наприклад, головний лікар лікарні, завідувач (терапевтичним, хірургічним, урологічним, кардіологічним тощо) відділенням у лікарні, завідувач фармацевтичним (аптечним) закладом, старша медична сестра), відповідно до своїх службових обов’язків та займаних посад можуть вчиняти дії, які мають організаційно-розпорядчий або адміністративно-господарський характер та, відповідно, виступати при цьому як службові особи. Зокрема, завідувач відділення у лікарні організовує та керує роботою свого відділення, старші медичні сестри відповідають за роботу середнього та молодшого медичного персоналу, завідувач аптечним закладом організовує роботу ввіреної йому аптеки. Така діяльність носить службовий характер, у зв’язку з чим за різні зловживання у цих випадках медичні працівники можуть нести кримінальну відповідальність за вчинення службових злочинів, включаючи службову недбалість

Аналогічної позиції дотримуються і інші дослідники. Так, стверджується, що медичні працівники є службовими особами, якщо вони займають керівні посади (головний лікар, завідувач відділення, їх заступники), а також виконують обов’язки чергового лікаря. Перші виконують відповідні функції постійно, а черговий лікар – тимчасово. Також службовою особою є старша медична сестра, оскільки вона організовує роботу медичного персоналу середньої ланки. Необхідно відрізняти службову діяльність окремих осіб, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, від суто професійної (виробничої) їх діяльності, коли вони не здійснюють вказані функції та, відповідно, не виступають як службові особи. Так, лікар (навіть головний лікар або завідувач відділення), який оглядає хворого і ставить йому діагноз, виконує свої професійні лікувальні функції, а не обов’язки службової особи [277, с. 108; 73, с. 117-119; 422, с. 103-104; 298, с. 50; 430, с. 432–433, 471].

Як приклад неправильної кваліфікації, викликаної нерозмежуванням професійних обов’язків медичного працівника та обов’язків службової особи, можна навести приклад із судової практики, коли один із районних судів м. Харкова засудив за ст. 167 попереднього КК лікара-гінеколога Г., який під час обстеження хворої пошкодив їй дівочу пліву. Слід погодитись із В. Глушковим у тому, що у діях Г. відсутній склад злочину, оскільки кримінальний закон не передбачає відповідальності за необережне заподіяння легких тілесних ушкоджень. До того ж, Г. не був службовою особою, у зв’язку з чим він не міг нести відповідальність за ст. 167 КК 1960р. за халатність [82, с. 62], (наразі – передбачена ст. 367 КК службова недбалість).

У таких випадках, як ненадання медичної допомоги, неналежне виконання своїх професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником, незаконне проведення аборту, неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби тощо, медичні працівники незалежно від займаних посад мають нести кримінальну відповідальність за вчинення злочинних порушень своїх професійних обов’язків, а не за вчинення службових злочинів. Вказане стосується, наприклад, таких випадків: головний лікар лікарні, який є хірургом за фахом, під час оперування хворого здійснює професійні лікарські функції; завідувач відділення, який є терапевтом або кардіологом за фахом, оглядає хворого, ставить йому діагноз, а в подальшому здійснює його лікування; завідувач гінекологічним відділенням, який є за фахом лікарем-акушером-гінекологом, проводить аборт.

Традиційно у кримінальному праві не визнавались службовими особами ті працівники, які виконують суто виробничі, професійні функції (наприклад, лікар ставить діагноз, здійснює обстеження, лікування, проводить операцію). Водночас слід звернути увагу на те, що в судовій практиці колишнього СРСР, а так само України за вчинення службових злочинів до кримінальної відповідальності притягувались особи, діяльність яких характеризується різноманітністю і включає в себе виконання не лише виключно професійних обов’язків, а й обов’язків організаційно-розпорядчого характеру. Суб’єктом одержання хабара та інших службових злочинів визнавались, зокрема, лікарі – у разі зловживання повноваженнями, пов’язаними з видачею листків тимчасової непрацездатності, з участю в роботі призовних комісій і проведенням медико-соціальної експертизи.

Викладена позиція знаходила відображення у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 30 березня 1990 р. № 4 «Про судову практику у справах про зловживання владою чи службовим становищем, перевищення влади чи службових повноважень, халатність і службове підроблення» Фактично тут йшлось про окремий випадок виконання певними особами організаційно-розпорядчих обов’язків, не пов’язаних з управлінням підлеглими працівниками. Вважалось, що у подібних ситуаціях вказані особи реалізують надані їм по службі повноваження вчинювати юридично значущі дії, здатні породжувати, змінювати або припиняти правовідносини, видавати за власним підписом або печаткою організації документи, які надають права та звільняють від обов’язків, тобто врешті-решт їх діяльність носить організаційно-розпорядчий характер, а, отже, вони набувають якості службової особи.

Пленум ВСУ із розглядуваного питання чітко не висловився. В абз. 6 п. 1 постанови Пленуму від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарництво» роз’яснюється лише, що працівники підприємств, установ, організацій, які виконують професійні (зокрема, лікар), виробничі або технічні функції, можуть визнаватися службовими особами тільки за умови, що поряд із цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов’язки (функції).

Водночас у нашій доктрині ставала дедалі популярнішою точка зору, згідно з якою при визнанні тієї чи іншої особи службовою не повинен братись до уваги такий критерій, як повноваження вчиняти по службі юридично значущі дії, що породжують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Стверджувалось, що саме з метою недопущення поширювального тлумачення ознак кримінально-правового поняття службової особи законодавець у КК України 2001 р., по-перше, розширив коло документів, які надають права або звільняють від обов’язків і які виступають предметом злочину, передбаченого ст. 358 КК, і, по-друге, передбачив у ст. 354 КК відповідальність за отримання шляхом вимагання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи, організації, який не є службовою особою.

В юридичній літературі висловлювались і інші аргументи на користь невизнання зазначених професіоналів службовими особами. Зазначалось, що оформлення різноманітних документів (поряд із власне лікувальними діями) включається в професійну діяльність лікаря. Так, на думку В. Глушкова, рядові медичні працівники (лікарі, фельдшери, медичні сестри тощо) при виконанні своїх професійних обов’язків з надання медичної допомоги хворим не виконують ні організаційно-розпорядчих, ні адміністративно-господарчих обов’язків, притаманних службовим особам. Розпорядження, які вони віддають в таких випадках, спрямовані на здійснення суто професійних функцій з лікування хворих [82, с. 50, 127]. Наголошувалось і на тому, що пацієнт та його роботодавець не підлеглі по службі лікарю, який видає листок тимчасової непрацездатності, а тому визнання організаційно-розпорядчими функцій, здійснюваних у таких правовідносинах, не ґрунтується на законі. Зазначені функції пов’язані із розпорядництвом, але навряд чи з організацією [96, с. 48; 241, с. 191-209].

П. Андрушко вважає, що, оскільки лікарі здійснюють свою діяльність на підставі законів, а не наказів, розпоряджень від правомочних органів чи осіб, не можна погодитись з визнанням лікарів службовими особами у зв’язку з вчинення ними юридично значущих дій. Адже юридично «значущі» дії можуть вчинюватись будь-якою особою, зокрема, при укладенні нею цивільно-правових угод. Крім того, право видачі листків непрацездатності надане не лише лікуючим лікарям державних і комунальних закладів охорони здоров’я, а й лікуючим лікарям стаціонарів протезно-ортопедичних установ системи Міністерства праці та соціальної політики України, лікуючим лікарям туберкульозних стаціонарів, фельдшерам у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плаваючих суднах. Отже, службовими особами повинні визнаватись і інші особи, які наділені правом видачі листків непрацездатності, зокрема, фельдшери. [266, с. 390, 400].

Однак всупереч викладеним вище аргументам, а також роз’ясненням, наведеним у п. 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про хабарництво» (у т.ч. про те, які саме обов’язки мають розцінюватись як організаційно-розпорядчі), у правозастосовній практиці України до набрання чинності ЗУ від 7 квітня 2011 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [119] продовжувалась практика засудження за вчинення службових злочинів (у т.ч. за одержання хабара) осіб, які не займають адміністративних посад в установах охорони здоров’я (головний лікар, завідувач відділення тощо), але професійна діяльність яких включає в себе оформлення та видачу різного роду документів. Таку позицію практики, вочевидь, можна пояснити тим, що медицина належать до вельми корумпованих сфер життєдіяльності нашого суспільства.

Так, у провадженні Деснянського районного суду м. Чернігова перебувала справа за обвинуваченням за ч. 1 ст. 368 та ч. 1 ст. 366 КК С.Н. Останній, працюючи лікарем – ортопедом-травматологом поліклінічного відділення Чернігівської міської лікарні № 1 та обіймаючи посаду, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих обов’язків, які полягали у видачі листків непрацездатності, вчинив службове підроблення та одержання хабара. 18 грудня 2008 р. С.Н. у медичній картці амбулаторного хворого С.П. прізвище останнього заклеїв папером із написаним прізвищем Д. та до номера квартири дописав цифру 1, змінивши її на 31. Після цього він до медичної картки амбулаторного хворого С.П. вніс завідомо неправдиві відомості про огляд Д., зазначивши попередній діагноз «Закритий перелом середньої фаланги III пальця лівої кисті». Того ж дня С.Н. склав фіктивний листок непрацездатності, за яким Д. був звільнений від роботи з 19 до 23 грудня 2008 р. у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, причиною якої є невиробнича травма. У подальшому, 23 та 29 грудня 2008 р., С.Н. вніс завідомо неправдиві записи до медичної картки амбулаторного хворого С.П. про повторні огляди Д. На підставі цих записів С.Н. продовжував звільняти від роботи Д. з 24 по 28 грудня, з 29 по 31 грудня 2008 р. включно, про що вносив відповідні записи у листок непрацездатності. Також С.Н. 30 грудня 2008 р., перебуваючи в приміщенні поліклінічного приміщення лікарні в м. Чернігові, одержав від Д. як хабар гроші в сумі 800 грн. за неправомірну видачу листка непрацездатності. Вироком суду С.Н. призначено покарання за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 368 і ч. 1 ст. 366 КК [301].

Якщо виходити з того, що організаційно-розпорядчі – це обов’язки тільки по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях (а перше речення в абз. 3 п. 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про хабарництво» не містить слів на кшталт «наприклад», «зокрема», «тощо»), то викладений вище підхід варто було розцінювати як вимушене застосування кримінального закону за аналогією, покликане усунути наявні в останньому прогалини.

О. Асніс зазначає, що суб’єктом службового злочину може бути службова особа при виконанні нею організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, а не професійних або виробничих функцій. При цьому одні дослідники виходять з різниці службових осіб та функціональних працівників, інші – з різного характеру функцій, обов’язків, адже одна і та сама особа може виконувати як службові, такі і функціональні – професійні та виробничі обов’язки. Остання позиція, на думку О. Асніса, є більш обґрунтованою. Відповідно до неї медичні працівники, які займають у медичних установах адміністративні посади (головний лікар, завідувач відділення, черговий лікар, старша медична сестра тощо), можуть визнаватися службовими особами тільки у зв’язку з вчиненням ними дій службового, а не професійного характеру. Разом з тим стосовно оцінки дій лікарів, які не займають адміністративні посади, єдиної точки зору немає. На думку О. Асніса, вказане пов’язане з тим, що одні і ті самі функції лікаря деякі автори відносять до службових, а інші – до професійних. Так, стверджується, що лікар наділений повноваженнями службової особи при вирішенні таких питань, як звільнення від роботи, визначення інвалідності, тяжкості тілесних ушкоджень тощо, при цьому у подібних випадках він здійснює організаційно-розпорядчі функції, оскільки його дії тягнуть за собою правові наслідки. Називаючи цю точку зору обґрунтованою, науковець нагадує що вона була відображена у згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судову практику у справах про зловживання владою або службовими повноваженнями, недбалість та службове підроблення» [12, с. 59–62 ].

До викладення розділу XVII Особливої частин КК у редакції Закону від 7 квітня 2011 р. [119] мною підтримувалась традиційна позиція, згідно з якою медичні та фармацевтичні працівники (які займають як лікарські посади, так і посади молодших спеціалістів (фармацевтів), провізорські посади) можуть одночасно в одній із сфер своєї професійної діяльності виконувати свої професійні обов’язки, які не пов’язані зі службовою діяльністю, а в іншій сфері своєї діяльності за певних обставин виступати як службові особи, які приймають певні управлінські рішення. Такі зловживання можуть бути пов’язані з видачею листків з тимчасової непрацездатності, відправленням на госпіталізацію, прийняттям висновку щодо встановлення інвалідності, ступеня тяжкості отриманих тілесних ушкоджень, участі в призовних комісіях та у роботі МСЕК тощо.

Невизначеність на законодавчому рівні з питання про кримінально-правовий статус лікаря залишається і після набрання чинності Законом від 7 квітня 2011 р. Легальні визначення поняття службової особи (ч. 3 ст. 18, п. 1 примітки до ст. 364 КК) містять вказівку на виконання організаційно-розпорядчих функцій, у зв’язку з чим продовжує поставати питання про визнання професіонала, уповноваженого на вчинення юридично значущих дій (крім того, хто здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг), службовою особою як суб’єктом, зокрема, одержання хабара (ст. 368 КК) або службовою особою юридичної особи приватного права як суб’єктом, зокрема, комерційного підкупу (ч. 3, ч. 4 ст. 368-3 КК).

Звичайно, варіантом вирішення розглядуваної кримінально-правової проблеми могло б стати таке тлумачення Пленумом ВССУ організаційно-розпорядчих функцій, яке б (на відміну від роз’яснення, наведеного в абз. 3 п. 1 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про хабарництво») не зводило зазначені функції, зміст яких, як і раніше, не розкривається законодавцем, лише до керівництва службовою діяльністю підлеглих чи певною галуззю або ділянкою роботи[46]. За такого підходу лікарі у певних ситуаціях визнаватимуться службовими особами (службовими особами юридичних осіб приватного права).

Показово, що в російській юридичній літературі (у контексті кримінально-правової оцінки юридично значущої діяльності лікарів та інших професіоналів) під організаційно-розпорядчими розуміються не лише «внутрішньослужбові» повноваження з управлінням підлеглими (колективом, галуззю, органом, установою), а й повноваження із наділення інших осіб, включаючи юридичних, правами та обов’язками, а так само із зміни обсягу цих прав та обов’язків або їх припинення [57, с. 12, 14].

Однак все ж краще (юридично коректніше) спробувати змінити ситуацію на краще у законодавчому порядку, у зв’язку з чим привертає до себе увагу КК Республіки Білорусь. Згідно з п. 4 ст. 4 цього КК службовими особами (поряд із тими, хто виконує організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські обов’язки) визнаються і ті особи, які у встановленому порядку уповноважені на вчинення юридично значущих дій[47].

Щоправда, запозичення подібного припису неминуче породжує питання, чи не ламатиме цей крок відображену у розділі XVII Особливої частини чинного КК концепцію службових злочинів, які за своєю юридичною природою є не професійними, а управлінськими. Наукова проблема, безумовно, існує однак кричущі життєві реалії вимагають адекватних законодавчих змін. На їх користь вказує і позиція вітчизняного законодавця, який криміналізував окремі діяння осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, – аудиторів, нотаріусів, експертів, оцінювачів тощо (ст. 365-2 – «Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги»; ст. 368-4 – «Підкуп особи, яка надає публічні послуги»).

Розглянемо питання про можливість віднесення лікарів до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Законодавець прямо не вказує на цих осіб (на відміну, наприклад, від нотаріуса та експерта) як на суб’єктів злочинів у ст. ст. 365-2 та 368-4 КК.

Ні в КК, ні в регулятивному законодавстві не міститься визначення поняття «публічні послуги». М. Хавронюк справедливо акцентує увагу на тому, що не є чітким перелік суб’єктів корупційних правопорушень; зокрема, із підпункту «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції», як і з інших актів законодавства, неясно, що слід розуміти під публічними послугами, в якому співвідношенні вони перебувають з державними послугами, згаданими у ст. ст. 13 і 14 цього Закону, а також із муніципальними послугами, адміністративним послугами і послугами взагалі [421].

В. Тютюгін наголошував на тому, що при характеристиці такої нової категорії спеціальних суб’єктів, як особи, котрі здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у КК встановлюється відповідальність за злочини, вчинювані в зв’язку з наданням такого роду послуг, легальне (нормативне) визначення яких в законодавстві відсутнє. Не прояснювало це питання і звернення до тексту антикорупційних законів, оскільки в них, як і в КК, законодавець не розкривав зміст цього поняття, а лише наводив приблизний (відкритий) перелік осіб, які нібито надають такі послуги [374].

Зміни, внесені на підставі ЗУ 7 квітня 2011 р., на жаль, не змінили ситуацію на краще. Залишення, як і раніше, відкритим переліку осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а так само відсутність у КК легальної дефініції поняття «публічні послуги» ускладнюють віднесення до розглядуваної категорії суб’єктів злочинів осіб, прямо не названих у відповідних статтях КК.

На думку М. Хавронюка, відповідно до підпункту «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції» та ч. 1 ст. 365-2 КК особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але які надають публічні послуги, крім осіб, які прямо перелічені у цій нормі КК, є особи, для яких є характерною сукупність таких ознак: 1) вони працюють в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних чи комунальних підприємствах, установах, організаціях або інших підприємствах, установах, організаціях, які фінансуються з державного чи місцевих бюджетів і 2) за рахунок коштів державного бюджету чи місцевих бюджетів професійно виконують повноваження щодо надання публічних послуг. Такими особами можуть бути, зокрема, працівники закладів охорони здоров’я [265, с. 1068-1069].

Якщо сприйняти цей підхід, лікарів є підстави відносити до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, – за умови, що вони є працівниками державних та комунальних закладів охорони здоров’я або працівниками приватних закладів охорони здоров’я, якщо діяльність цих закладів фінансується за рахунок державних та (або) місцевих бюджетів.

Ю. Гродецький та С. Гізімчук зазначають, що публічні послуги характеризуються такими ознаками: 1) спрямованість на захист чи забезпечення умов для реалізації суспільних інтересів, прав та інтересів фізичних або юридичних осіб; 2) порядок та форма їх надання визначені державою чи органом місцевого самоврядування; 3) вони породжують наслідки правового характеру [209, с. 263].

Науковці з Національної академії прокуратури України у контексті аналізу ст. ст. 365-2, 368-4 КК визначають публічні послуги як послуги: 1) що безпосередньо породжують наслідки правового характеру, спрямовані на реалізацію прав та законних інтересів фізичних або юридичних осіб; 2) порядок та форма надання яких визначаються державою чи органами місцевого самоврядування у відповідних нормативно-правових актах або угодах; 3) що надаються особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування. До публічних послуг за умови, що вони безпосередньо тягнуть за собою правові наслідки, належать, зокрема, медичні послуги [250, с. 16-36].

Проаналізувавши викладені точки зору, вважаю більш обґрунтованою останню з наведених позицій, оскільки в сучасних умовах поняття публічних послуг навряд чи правильно ставити у залежність від диференціації форм власності закладів охорони здоров’я.

Детально проаналізувавши положення регулятивного законодавства, П. Андрушко пропонує доповнити ст. 365-2 КК приміткою, у п. 1 якої зазначити, що під публічним послугами у статтях 365-2 та 368-4 КК розуміються, в тому числі медичні послуги [8, с. 326]. Показово, що науковець, вважаючи, медичні послуги різновидом публічних, не пов’язує їх з формою власності того чи іншого закладу охорони здоров’я, як і з його фінансуванням.

Вирішити позначену проблему, справді, можна шляхом доповнення ст. 365-2 КК України приміткою, в якій дати визначення понять «публічні послуги» та «особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг». Постає однак питання, чи доречно визначати в кримінальному законодавстві поняття, які за своїм змістом і галузевою належністю є, скоріш за все, адміністративно-правовими. На нашу думку, законодавець в цьому випадку має використовувати поняття, які на сьогодні достатньою мірою розроблені наукою адміністративного права та мають закріплення в адміністративному законодавстві (наприклад, адміністративні послуги). Якщо ж в регулятивному (у цьому випадку – адміністративному) законодавстві відсутнє необхідне поняття, яке охоплюватиме всі потрібні кримінально-правові аспекти, доцільно вдатися до певної деталізації, наприклад, перелічити в статті Особливої частини КК всі категорії осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.

<< | >>
Источник: БАЛАБКО ВАЛЕРІЯ ВАЛЕНТИНІВНА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2012. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.3. Медичний працівник як суб’єкт злочинів проти життя та здоров’я особи:

  1. 2.11. Неподання допомоги хворому медичним працівником
  2. Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником
  3. БАЛАБКО ВАЛЕРІЯ ВАЛЕНТИНІВНА. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2012, 2012
  4. ЗМІСТ
  5. ВСТУП
  6. РОЗДІЛ 1 ЗЛОЧИНИ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЯК КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМА: ВИХІДНІ ЗАСАДИ
  7. 1.1. Історичний та зарубіжний досвід кримінально-правової боротьби з порушеннями професійних обов’язків медичних працівників
  8. 1.2. Стан дослідження відповідальності за злочини медичних працівників проти життя та здоров’я особи у кримінально-правовій доктрині і проблема визначення таких злочинів
  9. РОЗДІЛ 2 ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ, ВЧИНЮВАНИХ МЕДИЧНИМ ПРАЦІВНИКАМИ
  10. 2.1. Об’єкт злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками
  11. 2.2. Об’єктивна сторона злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками
  12. 2.3. Медичний працівник як суб’єкт злочинів проти життя та здоров’я особи
  13. 2.4. Суб’єктивна сторона злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками
  14. РОЗДІЛ 3 ПИТАННЯ ПЕНАЛІЗАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ, ВЧИНЮВАНИХ МЕДИЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ
  15. ВИСНОВКИ
  16. Поведінка оперативних працівників в повсякденній службовій діяльності
  17. Сутність та структура грошового забезпечення у системі матеріального забезпечення працівників ОВС
  18. Особливості державного обов’язкового особистого страхування працівників ОВС як одного з видів їх матеріального забезпечення
  19. Медичне та санаторно-курортне забезпечення в системі матеріального забезпечення працівників ОВС
  20. Пенсійне забезпечення в системі матеріального забезпечення працівників ОВС
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -