2.1. Об’єкт злочинів проти життя та здоров’я особи, вчинюваних медичними працівниками

Різноманітні концепції об’єкта злочину ґрунтовно проаналізовані у вітчизняній кримінально-правовій літературі [6, с. 58–111; 235, с. 17–79; 201, с. 280–289; 430, с. 127–142], що робить недоцільним окреме висвітлення відповідних концепцій у рамках цієї дисертаційної роботи.

З урахуванням того, що норми про відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи, вчинювані медичними працівниками, розміщені у Розділі II Особливої частини КК України, родовий об’єкт цих злочинів можна визначити як правовідносини, пов’язані із забезпеченням охорони (варіант – складаються з приводу збереження) життя та здоров’я людини. Подібної точки зору дотримується більшість науковців, які займались дослідженням складів злочинів, описаних у Розділі II Особливої частини КК України [22, с. 81; 326, с. 313; 208, с. 37; 202, с. 40; 430, с. 150–156]^[8].

Виступаючи за вживання у названому контексті терміну «людина», я поділяю точку зору вітчизняних дослідників (О. Гороховська, В. Єгорова, В. Куц, Г.

Як це не банально звучить, життя – найважливіше благо, яке дарується кожному із нас природою, і водночас, як не прикро констатувати, людина смертна. Право на життя – фундаментальне особисте право, яке забезпечує фізичне існування людини як біологічної істоти, частки суспільства і суб’єкта правових відносин і без дотримання (реалізації) якого всі інші права, свободи, блага, цінності тощо позбавлені сенсу. Ст. 27 Конституції України [164] проголошує невід’ємне право кожної людини на життя, вказуючи, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя і що захист життя людини є обов’язком держави Аналогічні за змістом положення закріплені в основоположних міжнародно-правових документах, зокрема, у ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основних свобод людини і ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [309, с. 325, 329]. Трактуються поняття «життя» та «здоров’я» по-різному.

Життя – це період існування організму, в т.ч. людського, від моменту його виникнення і до смерті. З біологічної точки зору життя – це особливий вид матеріальної взаємодії генетичних об’єктів, які здійснюють синтез (виробництво) собі подібних генетичних об’єктів (ембріогенез); з погляду ж релігії життя – це чудова властивість, яка не залежить від матерії, а дається та відбирається у матерії Богом.

Я. Триньова під життям людини розуміє період існування людської істоти як білкового організму, котрий розпочинається фізіологічними пологами, характеризується комплексним природним (біологічним) та соціопсихічним її функціонуванням і закінчується її біологічною смертю [371, с. 4, 15]. М. Коржанський зазначає, що життя як об’єкт злочину обов’язково містить у собі істотні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному значенні [167, с.

У стислому вигляді розглянемо питання про визначення початку життя людини та його закінчення. Необхідність вирішувати конкретні проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти життя, у т.ч. вчинювані медичними працівниками, не дозволяє нам сприйняти підхід одного із суддів Верховного Суду США, який фактично самоусунувся від розв’язання згаданого питання, заявивши наступне. Оскільки з питання, коли починається людське життя, не можуть дійти єдиної думки навіть фахівці відповідних галузей – медицини, філософії і теології, то на сучасному етапі розвитку знань абстрактні міркування на цю тему не вкладаються у компетенцію судової практики [320, с. 77]. На сьогодні із поставленого питання у кримінально-правовій доктрині спостерігається справжня палітра думок.

Останнім часом все більше отримує розповсюдження точка зору, відповідно до якої людське життя починається з моменту зачаття, а аборт становить собою не переривання вагітності, а умисне вбивство. З початку сучасної біології та ембріології людина як біологічний індивідуум і незалежний організм формується відразу після злиття батьківських статевих клітин, коли створюється неповторний набір генів. Сучасні дослідження дозволяють стверджувати, що вже на 18-й день після зачаття у плода починається серцебиття, вступає у дію власна система кровообігу та формуються основи нервової системи, а з 12-го тижня вагітності у плода функціонують всі системи організму. Якщо кримінальний закон захищає тварин, тому він відмовляє у цьому людському ембріону? Робиться посилання на звернення сесії РЄ з біоетики (квітень 1996 р.), відповідно до якого ембріон є людиною вже на 14-й день після запліднення. Згадується і висловлювання одного з релігійних мислителів минулого Тертулліана: «Той, хто буде людиною, вже людина» [136, с. 67; 150, с. 55; 277, с. 84-85; 320, с. 75–76, 349, с. 297]. Численні результати ультразвукової діагностики доводять, що «страждання абортованої дитини можна прирівняти до смертельних конвульсій дорослої дитини» [248].

Цікаво, що у кримінальних законах Макао, Португалії, Еритреї та Ефіопії норми про відповідальність за аборт об’єднані у розділах під вельми символічною назвою «Злочини проти ненародженого (внутрішньоутробного) життя» [346, с. 15]. Норми, покликані забезпечити цілісність людського ембріону як самостійного об’єкта кримінально-правової охорони відомі законодавству Естонії, Литви, Ірану, Судану, Франції, ФРН [46, с. 316–321].

Тезу про визнання початком життя людини момент її зачаття підтримує Н. Дідківська, аргументуючи це тим, що життя дитини починається задовго до її народження [103, с. 12]. Думку про те, що потерпілим від вбивства слід визнавати і «ненароджену дитину», яка перебуває в утробі матері, висловлює А. Савченко [325, с. 24-25], не уточнюючи, щоправда, з якого моменту продукт зачаття має розглядатись як «ненароджена дитина».

Деякі науковці зауважують, що, оскільки починаючи з 28-тижневого строку свого розвитку плід при можливих передчасних пологах стає життєздатним, його життя потребує самостійної кримінально-правової охорони. У зв’язку з цим умертвіння такого плоду має розцінюватись не тільки як незаконне проведення аборту, а і як вбивство [82, с. 21, 117; 323, с.108].

На погляд М. Радченко, людське життя починається до народження, а тому кримінально-правова охорона цього невід’ємного блага повинна починатися з моменту, коли існує реальна, яка допускається визначеним рівнем розвитку медичних технологій (не абстрактним рівнем, а належним конкретній національній системі охорони здоров’я), можливість зростання та розвитку «продукту запліднення» поза материнським лоном. Це можливо, коли строк вагітності перевищує 22 тижні [310, с. 101]. У цьому разі місцезнаходження дитини в момент посягання на її життя принципового значення не має.

Р. Шарапов початок життя людини пов’язує з початком життя мозку, тобто зі з’явленням сформованої маси мозкових клітин, які роблять плід життєздатним. Мозок формується в утробі матері приблизно до 5 місяця вагітності; досягнення плодом 22 тижнів внутрішньоутробного розвитку дозволяє вести мову про початок життя людини з юридичної точки зору.

Думку про необхідність піддавати кримінально-правовій охороні життя людини від моменту визнання плоду життєздатним, тобто з 22 повних тижнів вагітності, поділяє А. Ганова. Вона пише, що досягнення сучасної медицини дозволяють досить чітко встановити причину загибелі плоду, а тому якщо він загинув від протиправного умисного діяння, винна особа має відповідати саме за вбивство [77, с. 53-54].

На користь викладеної точки зору вказує Інструкція МОЗ з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості [137], в якій зазначено, що народження плода до повного 22-го тижня вагітності зростом менше 25 см. та масою менше 500 г. незалежно від наявності ознак життя є викиднем. Пологи, які відбулися у період з 22-го повного тижня вагітності до закінчення 37-го тижня вагітності, у згаданому документі називаються не «викиднем», а «передчасними пологами», а загибель плода, що настала у період з 22-го повного тижня вагітності до початку пологів, – антенатальною смертю^[9].

Вирішуючи питання про початковий момент життя людини, Н. Ярмиш звертається до тексту ст. 117 КК України, у диспозиції якої використовується термін «новонароджена дитина». Оскільки згідно з медичними документами нижньою межею новонародженості визнається строк вагітності у 22 тижні, умертвіння дитини навіть в утробі матері за умови, що пологи розпочались, а строк вагітності становить щонайменше 22 тижні, має визнаватись вбивством. Умертвіння плоду за такого строку вагітності, але якщо це сталось до початку пологів, має розцінюватись не як вбивство, а як тяжке тілесне ушкодження, заподіяне матері. При цьому Н. Ярмиш вважає, що було б справедливо, якби заподіяння смерті плоду в утробі матері починаючи з 22-го тижня вагітності незалежно від того, чи розпочались пологи, кваліфікувалось як вбивство, однак на сьогодні законодавчі передумови для такого вирішення питання відсутні [452, с.

Хотілось б звернути увагу на те, що у п. 2.5 Інструкції МОЗ з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості [137] новонароджений визначається як живонароджена дитина, яка народилася або вилучена з організму матері (а не народжується або вилучається з організму – авт.) після повного 22-го тижня вагітності. Тобто якщо визначати початковий момент життя людини, спираючись на вказану Інструкцію МОЗ і буквально тлумачачи її положення, 22-тижневий строк вагітності, вочевидь, вирішального значення мати не буде.

Ідея піддавати кримінально-правовій охороні життя людини від моменту визнання плоду життєздатним, тобто з 22 повних тижнів вагітності, є привабливою і такою, що заслуговує на підтримку – в аспекті вдосконалення законодавства. Так, незаконне проведення аборту особою, яка має спеціальну медичну освіту, за відсутності зазначених у ч. 2 ст. 134 КК України наслідків (тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої) кримінальну відповідальність не тягне незалежно від тривалості вагітності. На цю обставину справедливо звертається увага в юридичній літературі [14, с. 13-14; 273, с.13; 178, с. 43]. Плід, який знаходиться в утробі матері, як вже зазначалось, може бути вже повністю сформованим і життєздатним, а посягання на нього фактично межує з умисним вбивством. Дитина, що народжується у цьому разі, часто є життєздатною, вона плаче, рухає ніжками, ручками. Таких дітей нерідко топлять у відрі з водою або кладуть на підвіконня між рамами, в результаті чого вони швидко гинуть від охолодження. Вказаний стан речей є підстави розглядатись як прогалину у кримінально-правовій охороні майбутнього (ненародженого) життя, що є особливо неприпустимим з огляду на закріплення права на життя майбутньої дитини у ратифікованій Україною Конвенції ООН про права дитини. І сприйняття викладеної вище ідеї могло б сприяти усуненню зазначеної прогалини.

На мою думку, вказана прогалина може бути усунена не шляхом перегляду усталеного підходу щодо початкового моменту життя людини, а завдяки вдосконаленню законодавчого описання складу злочину, передбаченого ст. 134 КК України, про що йтиметься у підрозділах 2.2 і 2.3 дисертації.

Традиційною ж у кримінально-правовій науці є точка зору, відповідно до якої життя плоду, яке відбувається в утробі матері, слід відрізняти від життя людини; останнє, будучи самостійним позаутробним існуванням, розпочинається з початком фізіологічних пологів, а якщо говорити конкретніше, – із прорізуванням голівки дитини, що виходить з організму матері [206, с. 148; 16, с.6; 23, с. 415; 54, с. 14; 56, с. 4; 89, с. 19-20; 107, с. 287; 116, с. 35; 112, с. 9; 182, с. 89-90; 85, с. 59-60; 347, с. 118].

У межах цього усталеного підходу: плід в утробі матері – це лише частина організму вагітної жінки; внутрішньоутробне умертвіння плоду за наявності підстав, не будучи вбивством – злочином проти життя, може розцінюватись як злочин проти здоров’я – незаконне проведення аборту; відділення тіла дитини від тіла матері і перехід на самостійне (легеневе) дихання виходить за межі початку життя. Тому має рацію О. Гороховська, яка вказує на злочинний характер поведінки медичних працівників, які, наприклад, не вживають реанімаційних заходів щодо врятування дитини, у котрої трапилась затримка легеневого подиху [85, с. 59–60]. Якщо внаслідок невиконання або неналежного виконання професійних обов’язків медичного працівника сталася смерть такої новонародженої дитини, вчинене слугує підставою для інкримінування винним ч. 2 ст. 140 КК України.

Отже, життя людини починається з її народження, а саме з моменту з’явлення дитини на світ – вилучення (вивільнення) дитини з утроби матері в результаті природних (фізіологічних) пологів або шляхом кесаріва розтину^[10]. Вказане обумовлене, зокрема, тим, що сама по собі життєздатність дитини, тобто її здатність продовжувати самостійно життя поза організмом матері (у т.ч. після 22 тижнів вагітності), ще не означає майбутню живонародженість цієї дитини. Адже у процесі виношування дитини до пологів і під час самих пологів можуть виникнути проблеми як зі здоров’ям матері і дитини, так і інші непередбачувані життєві ситуації, які можуть перервати вагітність або завершити процес пологів мертвонародженням дитини^[11].

Подібним чином розмірковує В. Смольянинов, на думку якого дитина стає життєздатною ще задовго до відділення від утроба матері, проте переривання вагітності на великих строках не вважається посяганням на життя і знаходиться поза сферою діяльності правоохоронних органів [363, с. 63].

Наведене висловлювання потребує уточнення. По-перше, як зазначають інші російські науковці, які також не пов’язують загибель плоду із заподіянням смерті людини [14, с. 16], кримінально-правова оцінка поведінки відповідальних за прийняття пологів медичних працівників, внаслідок чого сталася загибель плоду^[12], може здійснюватись на підставі ст. 118 КК РФ («Заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю із необережності»), ч. 2 якої, як зазначалось вище, є аналогом ст. 140 КК України. По-друге, переривання вагітності на великих строках (включаючи понад 22 тижні) за певних умов може тягнути відповідальність на підставі кримінально-правової норми про незаконне проведення аборту і з цієї причини також не може не знаходитись у сфері діяльності правоохоронних органів. Про те, що позбавлення життя майбутньої дитини під час пологів за певних умов може розцінюватись як кримінальний аборт, пише і П. Кривошеїн [173, с. 38].

Стосовно правової регламентації моменту припинення життя людини, тобто констатації смерті особи, то вказане питання вирішується на підставі встановлення лікарями факту смерті людини, який визначається відповідно до ст. 15 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних утворень людини» [129] та Інструкції МОЗ щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку [140]. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлено смерть її мозку^[13]. Смерть мозку, яка прирівнюється до смерті людини, – це повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів.

Разом з тим у названих нормативно-правових актах не регламентовано, в який саме момент лікарі мають право розпочати діагностику смерті мозку, тобто встановлювати комплекс клінічних критеріїв, присутність яких обов’язкова для визначення діагнозу смерті мозку. Вказана прогалина ускладнює процес визначення моменту смерті головного мозку особи та необхідності надання їй медичної допомоги, що в свою чергу призводить до проблем притягнення до кримінальної відповідальності медичних працівників. А тому заслуговує на підтримку висловлена у літературі думка чітко визначити в законодавстві момент та підстави, коли медичні працівники можуть розпочати процедуру визначення (діагностування) смерті мозку [258, с. 96].

Взагалі слід погодитись із З. Гладуном у тому, що визначення смерті як надважливого юридичного факту, що тягне за собою безліч юридично значущих наслідків, має міститись не у відомчому документі МОЗ, а в законі [80, с. 134–135]. Тим більше, що властива Інструкції МОЗ щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку така собі утилітарність, зумовлена прагненням допомогти людям, котрі потребують донорських органів, може неоднозначно сприйматись близькими того, смерть якого встановлено при працюючому серці і примусовій вентиляції легенів [176, с. 56].

Поняття «здоров’я людини» є багатоаспектним (багатогранним), що і пояснює існування багатьох його визначень. Так, В. Борисов і В. Куц визначають здоров’я як стан людини, який дозволяє їй правильно або нормально жити і працювати [51, с. 38]. На думку П. Вебера, здоров’я – це рівновага між індивідом і оточуючим середовищем, воно є проблемою свідомості та розумного способу життя кожного окремо, гармонії розуму та почуттів [345, с. 81-82]. Інші дослідники під здоров’ям людини розуміють: можливість адаптуватися до змін оточуючого середовища, взаємодіючи з ним вільно, на основі біологічної, психологічної та соціальної сутності людини; стан організму, з якого всі його функції і системи перебувають у гармонійній взаємодії та динамічно врівноважені з навколишнім середовищем; динамічний процес збереження і розвитку соціально-природних (біологічних, фізіологічних і психічних) функцій індивіда, його соціально-трудової, соціокультурної і творчої активності за максимальної тривалості життєвого циклу [80, с. 16]. Як справедливо зазначає З. Гладун, «стан здоров’я, зумовлений віковими чи іншими особливостями людського організму за відсутності інших чинників є природним регулятором тривалості людського життя» [80, с. 140]. Покращення стану здоров’я людини вважається мірилом ефективності реалізації права на охорону здоров’я і медичну допомогу [344, с. 40].

Щодо нормативного визначення розглядуваного поняття, то у ст. 3 Основ з урахуванням преамбули Статуту ВООЗ 1948 р. зазначається, що здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб чи фізичних дефектів [118; 299, с. 220]. Видається, що внаслідок охоплення наведеним визначенням у т.ч. стану «повного соціального благополуччя» таке розуміння здоров’я людини є занадто широким або принаймні неприйнятним для розкриття особливостей кримінальної відповідальності медичних працівників за аналізовані злочини.

Має рацію С. Антонов, який пише, що при формулюванні визначення поняття здоров’я потрібно зосереджуватися на певних медичних ознаках, самопочутті людини, а не на зовнішніх чи соціальних факторах благополуччя буття. Здоров’я – це особливий, відносно стабільний стан задовільного самопочуття людини, який характеризується відсутністю фізичного болю, травм, порушень діяльності окремих органів або їх систем, інших проявів хвороб, психічних або інших розладів, що можуть порушити її життєдіяльність, фізіологічні функції або зменшити працездатність [11, с. 45]. Таке визначення вважаю прийнятним у т.ч. для потреб мого дослідження.

Як слушно зазначається в літературі, предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, яка знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчинюється злочинне діяння [257, с. 110]. Злочини, передбачені ст.ст. 131, 134, 139, 140, 141, 142 КК, є «безпредметними», а у злочинах, передбачених ст.ст. 132, 143, 144 та 145 КК України, можна виділити предмети злочинів [32, с. 50], на характеристиці яких я зупинюсь в подальшому.

Потерпілий – це факультативна ознака об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчинюється злочин та (або) якій, відповідно до кримінально-правової норми, злочином завдається істотна шкода (чи створюється загроза її заподіяння) [257, с. 82]. Потерпілим від злочину проти здоров’я особи вважається жива, що має фактичне здоров’я, людина в період від народження до смерті, тобто від початку фізіологічних пологів до моменту біологічної смерті, незалежно від наявності у неї хвороб, фізичних вад та інших індивідуальних особливостей [314, с. 47; 315, с. 219]. Потерпілими від досліджуваних злочинів є, зокрема, пацієнти, хворі особи, вагітні жінки, донори, реципієнти^[14].

Відповідно до ст. 3 Основ пацієнт - це фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та (або) якій надається така допомога. У фаховій літературі наголошується на тому, що пацієнтом є людина, яка реалізує своє право на медичну допомогу [351, с. 8]. Із наведеного законодавчого визначення випливає, що термін «пацієнт» позначає осіб, котрі звернулися за медичною допомогою до закладу охорони здоров’я або медичного працівника – підприємця незалежно від фактичного стану їхнього здоров’я (зокрема, наявності того чи іншого захворювання), а так само осіб, які нікуди не звертались, але яким медична допомога надається (наприклад, особа у непритомному стані), навіть якщо вони не бажають цієї допомоги.

Натомість термін «хворий» або, інакше кажучи, той, яки нездужає, має яку-небудь хворобу, уражений хворобою [66, с. 1559], використовується, як правило, для констатації факту наявності певного захворювання і встановлення, відповідно до цього, особливого правового статусу особи, яка ним хворіє.

У вітчизняній літературі «пацієнт» інколи визначається як людина, яка звернулася до лікувально-профілактичної установи по діагностичну, лікувальну або профілактичну медичну допомогу або яка бере участь як досліджуваний при клінічних випробуваннях лікарських засобів [284, с. 223].

Видається, що вказане визначення не повною мірою розкриває поняття «пацієнт». Наприклад, якщо взяти вагітну жінку, яка збирається народжувати, то вона потребує не лікування, профілактики чи діагностування, а надання медичної допомоги у вигляді прийняття у неї пологів професійно підготовленим медичним працівником. Така жінка не є хворою, оскільки вагітність – не хворобливий процес, а природний фізіологічний стан жінки; остання, поза всяким сумнівом, має розглядатись як пацієнт.

До речі, у літературі суперечливо вирішується питання, чи слід визнавати хворою особою, потерпілою від злочину, передбаченого ст. 139 КК, вагітну жінку, яка ось-ось буде народжувати та яка потребує у зв’язку з цим медичної допомоги. Як один з варіантів вирішення проблеми висувається ідея вивести потерпілого за межі цього складу злочину, а коло осіб, котрі потребують медичної допомоги, встановлювати шляхом тлумачення поняття «надання медичної допомоги» [254, с. 34]. На мій погляд, потреба розв’язання позначеного питання кваліфікації може слугувати одним з аргументів на користь об’єднання ст. 139 і ст. 140 КК в одну кримінально-правову заборону, про що йтиметься далі.

В. Ясеницький під пацієнтом розуміє фізичну особу – учасника правовідносин у сфері надання медичної допомоги чи медичних послуг, яка потребує медичної допомоги або медичної послуги чи звернулася по таку допомогу або послугу, незалежно від стану її здоров’я, а також особа, щодо якої здійснюється медико-біологічне дослідження [457, с. 322]. Наведене доктринальне визначення є добре продуманим і водночас таким, що не повністю узгоджується з регулятивним законодавством. З урахуванням того, що вплив на здоров’я людини здійснюється під час надання як медичної допомоги, так і медичної послуги, вважаю за необхідне уточнити закріплене у ст. 3 Основ визначення поняття «пацієнт», яке на сьогодні не охоплює особу, якій надається не медична допомога, а медична послуга.

Стосовно визначення безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 131 КК («Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби»), то у літературі з цього приводу єдиної точки зору не сформульовано. Деякі науковці вважають таким об’єктом встановлений порядок надання медичної допомоги, вважаючи додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину життя та здоров’я людини [263, с. 79]. Існує також думка про те, що основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину є лише життя людини [212, с. 241]. Окремі дослідники вважають основним безпосереднім об’єктом згаданого злочину життя та здоров’я особи, а додатковим – порядок надання медичної допомоги [208, с. 63; 265, с. 326]. Я сприймаю цю точку зору, враховуючи як зміст кримінально-правової заборони, закріпленої у ст. 131 КК, так і місце її розташування у системі Особливої частини КК України.

Потерпілим від злочину, передбаченого ст. 131 КК, є пацієнт (у т.ч. хворий, здорова людина, яка звернулась для медичного обстеження, чи донор крові), якому вчиненим злочином заподіяно шкоду у вигляді зараження вірусом певної хвороби.

Враховуючи той факт, що відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної хвороби становлять предмет лікарської таємниці, пропоную розглянути питання про безпосередній об’єкт злочинів, передбачених ст. 132 і ст. 145 КК, разом.

Відповідно до Конвенції РЄ про права людини та біомедицину кожному гарантується право на повагу до приватного життя, особливо у тих випадках, коли це стосується відомостей про стан його здоров’я. Забезпечення недоторканості особистої таємниці пацієнта є невід’ємним атрибутом цивілізованої держави, яка зобов’язана не тільки утримуватися від втручання у сферу приватного життя пацієнта, а і вчиняти позитивні дії, метою яких є законодавче закріплення юридичних гарантій, а також встановлення кримінальної відповідальності за розголошення лікарської (медичної) таємниці [43, с. 335].

Щодо основного безпосереднього об’єкта розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної хвороби», то, на мій погляд, життя або здоров’я людини таким об’єктом не виступає, хоч така точка зору і зустрічається у літературі [212, с. 242, 257; 208, с. 63]. Г. Чеботарьова вважає, що ст. 132 КК України охороняє порядок суспільних відносин з приводу запобігання медичними засобами поширенню СНІДу та невиліковних інфекційних хвороб, своєчасного виявлення та діагностування цих захворювань [430, с. 167-168].

Видається, що ця точка зору є проявом обмежувального тлумачення кримінального закону. З урахуванням суті злочину, ознаки якого описані у диспозиції ст. 132 КК, його основний безпосередній об’єкт може бути визначений як правовідносини, що уособлюють встановлений законодавством порядок надання інформації про проведення та результати медичного огляду щодо виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

У зв’язку із викладеним привертає до себе себе увагу думка Д. Азарова про те, що у розділі II Особливої частини КК України законодавцем необґрунтовано розміщені статті про злочини, безпосереднім об’єктом яких не є ні життя, ні здоров’я, ні особиста безпека людини. Вказане стосується ст. 132 і ст. 145 КК, місце яких, вважає дослідник, – у розділі V Особливої частини КК України («Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина») [1, с. 102]. Близькою до цього є думка О. Горпинюк, яка основним безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених ст.132 і ст. 145 КК, називає приватність в інформаційному аспекті [86, с. 7]^[15].

Справді, чинна редакція ст. 132 КК України дає підстави для такого роду висловлювань. Тим більше, що останні враховують досвід окремих зарубіжних країн (Казахстану, Білорусі). Надалі мною буде запропонований такий варіант вдосконалення законодавства, який виправдовуватиме розміщення розглядуваної кримінально-правової заборони серед норм про відповідальність за злочинні посягання на життя та здоров’я особи. Стосовно ж чинної редакції ст. 145 КК («Незаконне розголошення лікарської таємниці»), то вона передбачає настання тяжких наслідків (погіршення стану здоров’я внаслідок переживань особи, відомості щодо якої розголошено, її психічна хвороба, самогубство тощо), а це слугує аргументом на користь віднесення вказаного злочину до посягань на життя та здоров’я особи, вчинюваних у зв’язку з наданням медичної допомоги. Ще одним таким аргументом може бути визнане те, що дотримання режиму лікарської таємниці, забезпечуючи «терапевтичну співпрацю», сприяє налаштуванню на позитивний результат медичної допомоги. «Тільки тоді, коли взаємовідносини лікаря і пацієнта засновані на абсолютній довірі, коли хворий переконаний у тому, що все сказане ним лікарю буде збережено у таємниці, можна очікувати добрих результатів як у діагностиці, так і у лікуванні» [84]. Під час дії КК 1960 р. подібним чином висловлювався В. Смітієнко, виступаючи за криміналізацію розголошення лікарської таємниці [342, с. 140–141].

Основним безпосереднім об’єктом незаконного розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК) вважаю правовідносини, які опосередковують порядок збереження лікарської таємниці, який забезпечує належний стан здоров’я людини, а додатковим – правовідносини, пов’язані з охороною честі та гідності особи. Вказані правовідносини виступають додатковим безпосереднім об’єктом і злочину, передбаченого ст. 132 КК. Вказівку у пропонованому визначенні на забезпечення належного стану здоров’я людини вважаю необхідною. Адже якщо основний безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 145 КК, визначити, як це робить Г. Чеботарьова, як «суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування сфери медичної діяльності» [430, с. 170], важко буде пояснити знаходження цієї кримінально-правової заборони у розділі II Особливої частини КК України.

Предметом злочину, передбаченого ст. 145 КК, є лікарська таємниця. Питання про визнання лікарської таємниці предметом цього злочину потребує вирішення більш глобального питання – про визнання інформації, яка не є річчю матеріального світу, предметом злочину. Науковці [257, с. 111, 125-127; 5, с. 76], з думкою яких я погоджуюсь, вказують на доцільність розширити поняття предмету злочину з тим, щоб воно охоплювало не лише речі матеріального світу, а і інші матеріальні утворення, зокрема, інформацію. Визнання інформації предметом злочину вважається правильним на тій підставі, що вона завжди передається за допомогою відповідних носіїв, її можна побачити, почути, відчути дотиком (це, наприклад, голос людини або інший звук, певне зображення); інформацію, зокрема, можна змінити, знищити, заблокувати, спотворити, копіювати, заволодіти, поширити.

Визначаючи лікарську таємницю як предмет злочину, передбаченого ст. 145 КК, М. Хавронюк пише, що це «певним чином задокументована інформація…» [265, с. 360]. Дозволю собі не погодитись з такою точкою зору.

Згідно зі ст. 1 Закону «Про інформацію» [125] інформація – це будь-які відомості та (або) дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, а у ст. 200 ЦК [426] інформація визначається як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Із наведених законодавчих визначень інформації випливає, що інформація не може бути зведена до її форми – матеріального (речового) носія і що людина також може бути носієм певних відомостей.

Натомість О. Прохніцький зазначає, що інформація як предмет злочину не може існувати без певного матеріального носія (тобто матеріальний носій виступає необхідною складовою будь-якої інформації з обмеженим доступом). За формою сприйняття інформація поділяється на візуальну, аудіальну і кінестетичну. Візуальна форма сприйняття інформації полягає у здатності людини її побачити, аудіальна форма – у здатності людини її почути, а кінестетична форма – у здатності людини сприймати інформацію на дотик [306, с. 5, 9].

Відомості, які становлять лікарську таємницю, можуть і не документуватись, а фіксуватись у свідомості (пам’яті) людини. Вважаю, що предметом злочину, передбаченого ст. 132 КК, як і ст. 145 КК, може бути як задокументована, так і інша інформація. Адже відомості про стан здоров’я пацієнта, інші відомості про нього та його близьких медичні працівники можуть отримувати не лише з історії хвороби, заповіту чи інших документів, а й, наприклад, зі слів особи, яка звернулась за медичною допомогою, в результаті особистих спостережень; ці відомості можуть бути почуті від хворого, котрий перебуває у непритомному стані, тощо. «… навряд чи відомості про інтимну сторону життя людини завжди мають документальну форму закріплення» [430, с. 189].

Лікарська таємниця як предмет вказаних злочинів належить до інформації з обмеженим доступом – конфіденційної інформації про особу пацієнта (хворого). В юридичній літературі поширеною є точка зору, згідно з якою до відомостей, що становлять лікарську таємницю, належать різні відомості, що стосуються як самого захворювання, так і сімейної, інтимної чи іншої сторони життя людини (про функціональні особливості організму пацієнта, фізичні вади, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств, інтересів, захоплень тощо) [246, с. 184; 5, с. 76; 39, с. 53; 288, с. 24; 289, с. 162; 271, с. 113; 349, с. 102-103; 4, с. 205; 2, с. 98-99.]. Так, І. Сенюта вважає, що об’єктом медичної таємниці має бути вся інформація, яка отримана в процесі надання медичної допомоги та яку можна поділити на дві групи: 1) медична таємниця; 2) інформація немедичного характеру, тобто інформація щодо особистого і сімейного життя [333, с. 45].

Як випливає зі ст. 40 Основ, лікарську таємницю становлять відомості про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина. У фаховій літературі звертається увага на те, що наведений перелік відомостей є звуженим і таким, що не охоплює інформацію, яка отримується у процесі профілактики чи лікування. Адже у ст. 40 Основ йдеться лише про медичне обстеження, огляд і результати. Вказується на доречність використання у цьому разі терміну «медична допомога», що включає в себе діагностику, профілактику, лікування і реабілітацію [349, с. 214-215, 221].

Загалом погоджуючись із такими міркуваннями, водночас зауважу, що вказівка ст. 40 Основ на відомості «про хворобу», як на мене, значною мірою усуває гостроту позначеної термінологічної проблеми. Тут доречно нагадати, що В. Глушков, висловлюючись за криміналізацію розголошення лікарської таємниці, у пропонованій редакції відповідної кримінально-правової норми писав про умисне або необережне розповсюдження медичним працівником відомостей про хвороби, інтимну і сімейну сторони життя хворого [82, с. 181-183].

Г. Чеботарьова зазначає, що поняття «лікарська таємниця» обмежує коло суб’єктів, зобов’язаних забезпечувати збереження інформації, лише лікарями. Водночас у чинному законодавстві йдеться про таких суб’єктів, як: медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків стали відомі певні відомості (ст. 40 Основ); особи, яким інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків (ст. 145 КК). Суб’єктами лікарської таємниці можуть бути як лікарі, так і середній та молодший медичний персонал (медичні сестри, фельдшери, лаборанти, санітари тощо), а також фармацевтичні працівники. Також її суб’єктами є представники немедичних професій, які можуть стати причетні до сфери медичної діяльності (працівники кадрових, фінансових, інформаційних служб органів охорони здоров’я тощо), а також особи, які за своєю професійною чи службовою діяльністю можуть ознайомитися з відповідною інформацією (працівники правоохоронних органів, судді, нотаріуси тощо). З огляду на сказане, Г. Чеботарьова вважає, що більш точним буде використання терміну «медична таємниця», на який і слід у диспозиції ст. 145 КК України замінити зворот «лікарська таємниця» [430, с. 193-194, 181]. На необхідність такого термінологічного уточнення раніше вказувала М. Малеїна [243, с. 65]. Інші автори також вказують на доцільність заміни терміну «лікарська таємниця» термінами «медична таємниця» або «професійна медична таємниця» [333, с. 45; 84, с. 7].

Як бачимо, викладена пропозиція головним чином ґрунтується на тому, що суб’єктами розголошення лікарської таємниці, крім лікарів, є і інші медичні працівники, а також працівники «немедичних» професій, у т.ч. ті, які не мають жодного відношення до медицини (зокрема, працівники правоохоронних органів). Але ж якщо суб’єктами злочину, передбаченого ст. 145 КК, визнавати і працівників так званих немедичних професій, немає підстав стверджувати, що використання терміну «медична таємниця» буде більш доречним. До того ж, якщо керуватись згаданою вище логікою, термін «медична таємниця» обмежуватиме коло суб’єктів, зобов’язаних забезпечувати збереження відповідної інформації, а саме зводитиме їх до працівників тільки медичних професій.

Ніхто не сумнівається у тому, що лікарська таємниця є одним із видів медичної таємниці. Однак у тексті ст. 145 КК України вважаю за доцільне і надалі використовувати усталене поняття «лікарська таємниця», зважаючи на те, що воно вживається у регулятивному законодавстві (зокрема, в Основах), а прикметник «лікарська» вказує не на фаховий рівень медичного працівника, а на лікування як вид професійної діяльності. До того ж, саме лікар, за загальним правилом, володіє найбільш повною інформацією.

Однією із суттєвих ознак лікарської таємниці як предмета злочину Г. Чеботарьова називає те, що «це інформація, з якою особа ознайомлюється у зв’язку з виконанням своїх обов’язків у сфері медичної діяльності» [430, с. 193]. З урахуванням того, що суб’єктами лікарської таємниці можуть бути і представники «немедичних» професій, виділена ознака є неточною.

Інколи стверджується, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 134 КК («Незаконне проведення аборту»), є встановлений порядок надання медичної допомоги, а додатковим об’єктом – життя та здоров’я вагітної жінки [263, с. 85]. На вказане можна зауважити, що, з одного боку, операція штучного переривання вагітності – це, справді, різновид медичної допомоги; проте, з іншого, незаконне проведення аборту передусім ставить у небезпеку життя і здоров’я вагітної жінки, може супроводжуватись різними ускладненнями – кровотечами, сепсисом, безпліддям, психічними аномаліями, гінекологічними та онкологічними захворюваннями, смертю тощо. Аборти не лише механічно, біологічно і психічно травмують організм жінки, а і нерідко стають причиною невиношування наступної вагітності (самовільних викиднів і передчасних пологів).

Інші науковці виділяють як основний безпосередній об’єкт цього злочину лише здоров’я людини [212, с. 244], з чим варто погодитись, уточнивши водночас, що життя жінки має визнаватись додатковим об’єктом незаконного проведення аборту. Близькою до цього, хоч і дещо ускладненою за формою викладення, є позиція К. Черевка, який зазначає, що основним безпосереднім об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини, що забезпечують вагітній жінці право користуватися таким благом, як здоров’я, а обов’язковим додатковим об’єктом даного злочину – суспільні відносини, що забезпечують вагітній жінці право користуватися таким благом, як життя [437, с. 9; 436, с. 58, 62].

Щодо визначення основних безпосередніх об’єктів злочинів, передбачених ст.ст. 139, 140 КК, то навряд чи правильно визначений законом порядок надання кваліфікованої медичної допомоги (варіант – суспільні відносини, що забезпечують право громадян на кваліфіковану медико-санітарну допомогу) ставити над життям та здоров’ям людини, як це роблять окремі дослідники [263, с. 95-96; 280, с. 167-174]. Адже порядок – це певні правила, встановлені законом, які регламентують діяльність із надання медичної допомоги; збереження цього порядку не може бути важливішим за життя та здоров’я людини. Більш вдалим вважаю підхід, відповідно до якого основним безпосереднім об’єктом вказаних злочинів є життя та здоров’я особи, а додатковим – встановлений порядок надання медичної допомоги. Конструктивною є і позиція Г. Чеботарьової, яка безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 139 КК, визнає «суспільні відносини у сфері медичної діяльності в частині збереження життя та здоров’я людини шляхом забезпечення своєчасного надання медичної допомоги» [430, с. 164].

Потерпілим від злочину, передбаченого ст. 139 КК, з огляду на вказівку законодавця, виступає лише хвора особа. Нею може бути, зокрема, особа, яка отримала тяжку травму (хворий у значенні постраждалий), або особа, яка перебуває у явно хворобливому стані (наприклад, у стані гіпертонічного кризу) та потребує надання медичної допомоги, включаючи екстрену. У цьому сенсі показовою є позиція Л. Брич, яка розмежувальною ознакою складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 139 КК, і ч. 1 ст. 140 КК, називає потерпілого: якщо у першому випадку – це хворий, який знаходиться у небезпечному для життя стані, то у другому – це особа, яка не знаходиться у такому стані [58, с. 235–236].

Потерпілим від злочину, передбаченого ст. 140 КК, вважаю пацієнта. Це, як вже зазначалось, може бути у т.ч. здорова особа, яка звернулась до лікаря за консультацією з метою профілактики можливих захворювань, особа, яка помилково вважає себе хворою, особа, якій поставили неправильний діагноз^[16], особа, яка проходить певні оздоровчі процедури або отримує медичні послуги естетичного характеру. Чудово усвідомлюю, що наведена точка зору при бажанні може бути розцінена як поширювальне тлумачення кримінального закону – принаймні ч. 1 ст. 140 КК, в якій говориться про тяжкі наслідки для хворого. Так, В. Шаблистий звертає увагу на те, що і в ст. 139, і ст. 140 КК мова йде саме про хворого [441, с. 441]. З метою забезпечення належної кримінально-правової охорони життя і здоров’я пацієнтів пропоную у ч. 1 ст. 140 КК замість слів «тяжкі наслідки для хворого» вживати зворт«смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки для нього». Т. Тарасевич також робить висновок про те, що у диспозиціях норм КК, де використовується термін «хворий», треба вживати термін «пацієнт» [360, с. 151]. З огляду на з’ясовану різницю між поняттями «хворий» і «пацієнт», я не погоджусь з І. Кирилюком, який пропонує у ч. 2 ст. 140 КК включити таку кваліфікуючу ознаку, як спричинення тяжких наслідків двом або більше хворим [149, с. 4-5, 15].

Щодо чинної редакції ч. 2 ст. 140 КК, то потерпілим від злочину, передбаченого цією нормою, з огляду на вказівку законодавця, який не конкретизує, так би мовити, медичний статус такого потерпілого, виступає неповнолітній. Тому ця норма КК (звичайно, за наявності відповідних суспільно небезпечних наслідків), на мій погляд, охоплює описані В. Шаблистим [441, с. 442] випадки бездіяльності медичного персоналу пологового будинку, що полягає у невжитті реанімаційних заходів стосовно новонароджених. У злочинності такої бездіяльності, як зазначалось вище – при визначенні початку життя людини, переконана і О. Гороховська. Немає сенсу, займаючись казуїстикою, доповнювати, як це пропонує В. Шаблистий, КК України окремою статтею про відповідальність медичного персоналу пологових будинків за неналежне виконання своїх професійних обов’язків, вчинюване у т.ч. умисно. Адже якщо стосовно смерті новонародженого встановлено необережність, застосуванню підлягає ч. 2 ст. 140 КК, а якщо умисел (навіть непрямий) – п. 2 ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство малолітньої дитини).

Виходячи з відсутності у ст. 139 КК застереження про те, що хвора особа повинна перебувати у небезпечному для життя стані, а також із порівняльного аналізу санкцій ст. 139 і ст. 135 КК («Залишення у небезпеці»), В. Бурдін пропонує кваліфікувати діяння медичного допомоги, який був зобов’язаний надати допомогу, але без поважних причин не надав її хворому, якщо останній перебував у небезпечному для життя стані, обумовленому цією хворобою, не за ст. 139, а за ст. 135 КК [65, с. 382–383].

Не сприймаючи наведену точку зору, зазначу, що небезпечний для життя стан хворого як характеристика потерпілого від злочину, передбаченого ст. 139 КК, випливає зі змісту диспозиції цієї кримінально-правової норми і, зокрема, з обізнаності винного про те, що ненадання ним медичної допомоги може мати тяжкі наслідки для хворого. Погоджуюсь із В. Смітієнком у тому, що для застосування розглядуваної заборони має значення сукупність конкретно-об’єктивних умов, в яких хоча б одна особа вважається хворою,є обґрунтовані припущення, що її стан потребує медичного втручання, тобто вона перебуває в небезпечному для життя чи здоров’я стані або є тяжкохворою (інфаркт міокарду, гнійний апендицит, тяжкі травми різного походження тощо) [342, с. 128]. Щодо небезспірної, як на мене, думки В. Бурдіна про врахування при кваліфікації вчиненого порівняльного аналізу санкцій, то вважаю за доцільне навести висловлювання В. Навроцького, який називає юридично правильною і політично зрілою позицію тих правників, які відстоюють «чистоту кваліфікації». «Під нею якраз і розуміють точність кримінально-правової оцінки скоєного, інкримінування саме тих норм кримінального закону, які передбачають діяння, безвідносно до можливого покарання або застосування інших заходів» [260, с. 120].

Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 141 КК («Порушення прав пацієнта») вважаю правовідносини, пов’язані з охороною життя та здоров’я людини, а додатковим – встановлений законодавством порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів. Легальне визначення останніх наводиться у ст. 2 ЗУ «Про лікарські засоби [126]. З урахуванням правил відмежування знарядь і засобів вчинення злочину від предмета злочину, розроблених наукою кримінального права [227, с. 10; 257, с. 149-152], лікарські засоби, які використовуються для безпосереднього впливу на потерпілого від злочину, передбаченого ст. 141 КК^[17], повинні визнаватись не предметом цього злочину, як стверджують окремі автори [246, с. 182], а знаряддям його вчинення.

В літературі висловлено думку про те, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 142 КК («Незаконне проведення дослідів над людиною»), є суспільні відносини, що убезпечують досліди над людиною, а додатковим обов’язковим об’єктом – суспільні відносини, що охороняють життя та здоров’я людини [112, с. 10; 182, с. 109-110]. Більш вдалою видається точка зору М. Хавронюка, відповідно до якої основним безпосереднім об’єктом цього злочину є життя та здоров’я особи, а додатковим – порядок проведення дослідів над людиною як складова порядку забезпечення здоров’я населення [265, с. 353]. У протилежному випадку важко пояснити знаходження відповідної кримінально-правової заборони у розділі II Особливої частини КК України. Незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною створює небезпеку для життя та здоров’я людини, а також може призвести до тривалого розладу здоров’я потерпілого, тобто безпосередньо посягає на здоров’я людини, якому може заподіяти шкоду.

Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 143 КК («Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини»), Г. Чеботарьова називає суспільні відносини в сфері медичної діяльності, що забезпечують безпечне надання громадянам медичної допомоги щодо трансплантації органів та тканин [430, с. 181]. На думку С. Гринчака, об’єктом злочину, передбаченого ст. 143 КК, є суспільні відносини, що забезпечують життя, здоров’я донора і реципієнта, а також тілесну недоторканість особи у сфері трансплантації органів або тканин людини, шкода яким заподіюється шляхом порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини [91, с. 9-10; 90, с. 89.]. М. Хавронюк основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 143 КК, вважає здоров’я особи, а додатковим факультативним – порядок проведення трансплантації органів чи тканин людини або торгівлі органами або тканинами людини (залежно від конкретної форми цього злочину) [265, с. 355].

На мій погляд, основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 143 КК, є правовідносини, пов’язані з охороною здоров’я особи, а додатковим безпосереднім (залежно від конкретної форми цього злочину) – встановлений законодавством порядок проведення трансплантації органів або тканин людини^[18], права і свободи громадян (честь, гідність, недоторканість та безпека людини).

Сучасна медицина все частіше застосовує методи лікування, пов’язані із трансплантацією та донорством [249, с. 186]. Трансплантація (пересадка) органів та (або) тканин людини є засобом врятування життя та відновлення здоров’я. Вона повинна здійснюватись із дотриманням законодавства, прав людини відповідно до принципів гуманізму, пріоритету інтересів людини над інтересами суспільства або науки [409, с. 204]. На сьогодні найефективнішим способом замінної терапії є трансплантація реципієнту органів або тканин, отриманих від людини, і майбутнє цього методу лікування є багатообіцяючим. Збільшення можливостей в пересадці органів призвело до дефіциту доступних органів для трансплантації. Попит на трансплантацію, особливо нирок, серця, печінки та легенів, постійно збільшується [432, с. 107]^[19].

Стосовно предмета злочину, передбаченого ст. 143 КК, то більшість дослідників називають таким предметом анатомічні матеріали людини (гомотрансплантанти) – органи і тканини^[20], у т.ч. взяті у мертвої людини [262, с. 298; 208, с. 69; 265, с. 355; 266, с. 366-367]. Разом з тим предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 143 КК, є органи або тканини тільки живого донора.

Щодо потерпілого від злочину, передбаченого ст. 143 КК, то при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 або 3 цієї статті КК, ним є донор. Стосовно визначення потерпілого від злочину, передбаченого ч. 1 ст.143 КК, тобто порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, питання є більш складним. Потерпілим у такому випадку може бути як сам донор (жива особа), який давав дозвіл на вилучення у нього органів або тканин, але в процесі цього були порушені вимоги законодавства щодо умов та порядку застосування трансплантації, порядку перевезення анатомічних матеріалів, вимоги щодо діяльності закладів та установ, пов’язаних з трансплантацією, так і близькі родичі померлого донора (якщо при житті померлий не заявляв про згоду стати донором після своєї смерті, а також якщо ці особи за відсутності розпоряджень померлим при житті щодо свого тіла, не дали згоди на трансплантацію)^[21].

До потерпілих від злочину, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК, можна віднести і жінку, яка прийняла рішення про штучне переривання вагітності. У випадку відсутності згоди з боку цієї жінки про використання фетальних матеріалів (залишки плоду) їй, безумовно, завдаються моральні страждання [307, с.103-104]. При вчиненні злочинів, передбачених ч. ч. 4, 5 ст. 143 КК, потерпілими від них можуть бути як донор, так і реципієнт.

Одні науковці вважають, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 144 КК («Насильницьке донорство»), є здоров’я особи [265, с. 359; 303, с. 147; 212, с. 256], інші – життя та здоров’я людини, встановлений законодавством порядок донорства [332, с. 50] треті – відносини, що забезпечують тілесну цілісність організму людини при використанні її як донора. Виділяється і такий додатковий обов’язковий безпосередній об’єкт злочину, як суспільні відносини, що забезпечують вільне здійснення людиною свого права на донорство крові [328, с. 4]. На мою думку, основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 144 КК, є правовідносини, пов’язані із охороною здоров’я особи. Вказане обумовлене тим, що цей злочин викликає реальну небезпеку для потерпілого, яка виражається у незаконному вилученні крові некомпетентною особою, що може потягнути за собою велику втрату крові потерпілого.

Предметом злочину, передбаченого ст. 144 КК, одні науковці називають тільки кров живої людини, стверджуючи, що не є предметом цього злочину сперма, а також плазма чи інші компоненти крові, штучно виготовлені замінники крові людини, кров щойно померлої людини [265, с. 359]. Інші науковці, з думкою яких варто погодитись, пишуть, що предметом розглядуваного злочину є не тільки кров людини, а й її компоненти^[22] [208, с. 71]. Проте вказане не стосується сперми чи штучно виготовлених замінників крові людини, крові щойно померлої людини тощо [32, с. 51].

Варто зауважити, що з медичної точки зору тканина – це морфофункціональна система специфічно диференційованих клітин, а також неклітинних структур, об’єднаних за подібністю побудови, функцій та походження. Кров відноситься до з’єднувальних тканин, проте інколи її виділяють як особливу тканину. Вона відрізняється від інших тканин своєю рухливістю, здійснює в організмі транспортування хімічних речовин, завдяки чому здійснюється інтеграція біохімічних процесів, що відбуваються в різних клітинах, в єдину систему [49, с. 97].

Враховуючи, що кров належить до з’єднувальних тканин, тобто фактично вона є різновидом тканин, її можна було б віднести до предмета злочину, передбаченого ст. 143 КК України, яким, як вже зазначалось, є органи і тканини людини. Також слід вказати, що основним безпосереднім об’єктом злочинів ст.ст. 143, 144 КК, є здоров’я особи, якому заподіюється шкода, відповідно, при вилученні у неї тканин та органів і при вилученні крові. Зазначене слугує одним з аргументів на користь об’єднання ст.ст. 143, 144 КК в одну кримінально-правову заборону, про що мова буде йти далі.