1.1. Історичний та зарубіжний досвід кримінально-правової боротьби з порушеннями професійних обов’язків медичних працівників

У стародавньому світі лікування прирівнювалося до магії, чарівництва, впливу надприродних сил. Медицина перебувала у віданні жреців, авторитет і влада яких були абсолютними. Недосконалість знань ототожнювали з умислом провідника цих сил, а тому існувала абсолютна відповідальність лікаря за смерть хворого.

Стосовно лікарської таємниці, то в одному із стародавніх джерел індійської медицини «Аюрведа» (IX–III ст. до н.е.) закріплювалось положення, що зобов’язувало лікаря зберігати у таємниці відомості про хворого. У більш розвинених рабовласницьких державах – Вавилоні, Стародавньому Єгипті, Стародавньому Римі існували зібрання законів, де буди відображені взаємовідносини пацієнта та лікаря. Центральне місце серед правових пам’яток, датованих III–II тис. до н.е., займають закони вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.). Із 282 законів Хаммурапі 9 прямо стосувалися медицини. Зокрема, відповідно до § 218 законів Хаммурапі якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить цій людині смерть або зніме більмо людини бронзовим ножем і пошкодить око людини, йому треба відрізати пальці. Відповідно до § 220 згаданого документа якщо лікар зніме бронзовим ножем більмо рабові мушкенума і пошкодить його око, він повинен сплатити сріблом половину купівельної ціни раба. Закони Хаммурапі також охороняли материнство, встановлюючи відповідальність особи, яка спричинила викидень доньці вільного громадянина (§ 209), залежної особи (§ 211) або откровиці (§ 213) [22, с.

У стародавніх Єгипті і Римі професія медика була менш небезпечною для його життя. Якщо єгипетський лікар лікував відповідно до правил «Священної книги», а лікар – римлянин дотримувався римського права, вони звільнялися від відповідальності незалежно від результату лікування. Однак за відступ від канонів, а також за аборти, кастрацію і продаж отрути з метою отруєння лікар міг серйозно поплатися. За порушення правил лікарів Стародавнього Єгипту суворо карали, аж до призначення смертної кари.

Римське право запровадило регламентацію обов’язків лікарів і встановило відповідальність за професійні медичні правопорушення. Вперше у лікарській діяльності було застосовано поняття «помилка» (закон Аквілія). До помилок відносили і відсутність досвіду, необережність, ненадання медичної допомоги; при цьому закон чітко розмежовував умисні та необережні дії лікарів. Лікарі могли бути покарані за умисне вбивство, продаж отрути з метою отруєння, аборт і кастрацію [355, с. 121-122; 47, с. 16-18].

Стосовно грецької медицини, то виникнення лікарської таємниці зазвичай пов’язують із клятвою засновника медицини Гіппократа (V ст. до н.е.). Із тексту цієї клятви випливає, що лікар не повинен був розголошувати відомості, які компрометують хворого, незалежно від того, яким чином вони стали йому відомі. В Палестині за ненадання медичної допомоги лікаря засуджували до ганебної смерті з конфіскацією майна, а за травму внаслідок невдалої операції відсікали руку [47, с. 20; 278, с. 51].

Варто згадати і таку видатну пам’ятку західноєвропейського феодального права, як Карна конституція Карла V (1532 р.), більш відому під назвою «Кароліна», батьківщиною якої є Німеччина. «Кароліна» передбачала у т.ч. кримінальну відповідальність лікарів за вчинення медичних правопорушень. Зокрема, встановлювалось, що якщо хтось вигонить живий плід у вагітної жінки шляхом насильства, шкідливої їжі або напоїв, а також якщо хтось зробить безплідним чоловіка або жінку, та якщо подібне діяння вчинене умисно і за злою волею, чоловік повинен бути позбавлений життя шляхом відсічення голови мечем, а жінка (навіть якщо вона вчинила вказане сама над собою) повинна була бути втоплена.

У Німеччині діяв також «Едикт про медицину» 1725 р., який включав у себе постанови, що зобов’язували лікарів охороняти у таємниці виявлені ними приховані вади і недуги. Взагалі про професійну таємницю мова йшла у багатьох медичних постановах XVIII–XIX ст.ст., які стосувались лікарів, хірургів, акушерок, повивальних бабок, аптекарів, провізорів, їх учнів та помічників. Про медичну таємницю згадувалось і у кримінальних кодексах більшості німецьких держав 1813–1861 рр. Так, у Пруському уложенні про покарання 1851 р. вказувалось, що особи медичного персоналу та їх помічники, як і інші особи, які, не маючи на це права, розголошують чужі таємниці, довірені їм у зв’язку зі службовим становищем або професією, підлягають грошовому стягненню у розмірі до 500 талерів або ув’язненню в тюрмі до 3 місяців. Баварське Уложення 1813 р. встановлювало відповідальність дипломованого лікаря як за тяжку злочинну недбалість, так і за наслідки, які він спричиняв унаслідок недостатності знань або навичок, необхідних для його професії [276, с. 56; 310, с. 19].

Відповідно до ст. 378 КК Франції 1810 р. лікарі, хірурги та інші особи лікарського відомства, а так само аптекарі та повивальні бабки та всі інші особи, які взнали завдяки їх стану або професії таємниці, що були їм довірені, підлягали відповідальності за розголошення цих таємниць [278, с. 52].

В австрійських кримінальних законах 1803 р. та 1852 р. спеціально регламентувалась відповідальність за необережне пошкодження здоров’я та необережне спричинення смерті лікарем під час надання медичної допомоги.

Отже, кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних порушень в багатьох пам’ятках зарубіжного права окремо виділялась, але, як правило, без достатньої диференціації. Злочинними здебільшого визнавались діяння, пов’язані із заподіянням шкоди (смерті, тілесних ушкоджень) лікарем пацієнту під час лікування, проведенням абортів, розголошенням лікарської таємниці.

Щодо регламентації медичної діяльності і пов’язаної з нею кримінально-правової боротьби з порушеннями професійних обов’язків медичних працівників на територіях, які входять до складу сьогоднішньої України, то вони мають глибоке історичне коріння і беруть початок ще з часів Київської Русі. На території сучасної України діяло чимало законів, які належать до пам’яток історії вітчизняного кримінального права (зокрема, Руська Правда, Статут Великого князівства Литовського, Судебник 1497 р., Судебник 1550 р., Соборне уложення 1649 р., Права, за якими судиться малоросійський народ, 1743 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., кримінальні кодекси УСРР 1922, 1927 рр., КК УРСР 1960р.).

У Стародавній Русі закон не розділяв умисел і необережність, у зв’язку з чим за спричинену лікуванням шкоду лікар ніс відповідальність як за умисний злочин. Лікарська майстерність вважалась привілеєм монахів і цілковито контролювалася церквою, а тому впродовж тривалого періоду часу правове регулювання медичної діяльності зводилося до розправи над знахарями і засудження їх судом церкви [35, с. 64; 321, с. 148-150; 322, с. 258].

У Руській Правді ставлення до лікарів стало гуманнішим. Лікар за несприятливі наслідки своєї професійної діяльності розплачувався вже не життям, а гаманцем. Так, за заподіяння шкоди іншій людині винний повинен був сплатити штраф до державної скарбниці та видати потерпілому гроші для усунення шкоди, спричиненої здоров’ю [47, с.

Серед нормативно-правових актів, що регулювали медичну діяльність у Київській Русі, виділяють такі основні документи – Церковний статут і Статут Святого князя Володимира, який хрестив Руську землю, про церковні суди. Зазначені акти містили положення про «церковних людей», до яких належали і лікарі; лікарні відносились до церковних закладів [349, с. 63-64; 425, с. 41].

На терені Російської імперії, до складу якої входила частина Правобережної України, покарання за злочинні діяння медичних працівників передбачалося у т.ч. у Судебнику 1497 р. У ньому встановлювалася відповідальність осіб, які здійснювали лікування, однак не знали медичних наук і з недбалості у вживанні медикаментів заподіювали смерть хворим. Якщо ці дії призводили до смерті пацієнтів, таких осіб страчували [359, с. 527]. У Морському Статуті Петра I (1720 р.) зазначалось, що якщо лікар внаслідок необережності спричинить хворому шкоду, він буде покараний як злочинець. У середині XVIII ст. у російському законодавстві з’явилися норми, які дозволяли звільняти лікаря від кримінальної відповідальності, якщо буде доведено, що він діяв відповідно до правил, без умислу і недбалості [81, с. 2-3].

Лікарський Статут Російської імперії 1875 р. закріплював обов’язок лікаря надати допомогу хворому за його запрошенням, а так само обов’язок лікаря з’явитися на запрошення повивальної бабки до породіллі, якщо особливі умови йому в цьому не перешкоджають. У випадку, якщо медичне начальство визнавало, що лікарі через незнання свого мистецтва допускають явні, більш або менш значні помилки, їм заборонялося практикувати доти, доки вони не витримають нового випробування і не отримають свідоцтва про належне знання справи. Для повивальних бабок передбачався обов’язок дотримуватись лікарської таємниці: повивальна бабка після прибуття до породіллі повинна була чинити ласкаво і розважливо, зберігаючи завжди мовчазність, особливо у випадках, які не терплять розголошення [350, с. 30; 359, с. 527-528].

Надалі кримінально-правова боротьба з професійними порушеннями медичних працівників здійснювалась на підставі Уложення про покарання кримінальні і виправні (1845 р., 1885 р.) та Кримінального Уложення (1903 р.).

В Уложенні 1845 р. відповідальність за порушення лікарських статутів передбачалася в самостійному підрозділі – відділенні сьомому, яке розташовувалось у главі першій «Про злочини та проступки проти постанов, що охороняють народне здоров’я» розділу восьмого «Про злочини та проступки проти громадського благоустрою та благочинства». Звертає на себе увагу детальна диференціація кримінальної відповідальності медичних працівників за найрізноманітніші суспільно небезпечні діяння.

Так, у ст. 870 зазначалось, що якщо від неправильного лікування наступить чиясь смерть або тяжка шкода здоров’ю, винна особа (лікар, оператор, акушер або повивальна бабка), якщо вона є християнином, крім позбавлення права лікувальної практики, підлягає церковному покаянню за розпорядженням свого духовного начальства. Роз’яснюючи наведену кримінально-правову норму, М. Неклюдов наголошував на тому, що у ній йдеться саме і тільки про помилки, допущені належними суб’єктами внаслідок незнання свого мистецтва; шкода ж, заподіяна цим суб’єктами умисно, мала каратись на підставі загальних положень про кримінальну відповідальність за тілесні ушкодження [269, с. 238-239].

До інших злочинів медичних працівників належали: ненадання допомоги хворому без поважних причин (ст. 872); нез’явлення на законну вимогу поліції повітового, міського або поліцейського лікаря без законних підстав для проведення судово-медичного обстеження або для надання медичної допомоги злочинцю, який підлягає покаранню за вироком суду (ст. 874); неповідомлення лікарем або акушером належному начальству про упущення, безпорядки та зловживання фармацевтів, які вони помітили, якщо вони могли спричинити або спричинили шкоду хворому (ст. 875); вимагання оплати медичної допомоги понад розмір, визначений у законі, від бідних хворих, вчинений лікарем, акушером або повивальною бабкою (ст. 876).

Повивальна бабка підлягала покаранню також за: проведення операції породіллі без допомоги акушера або лікаря, якщо вони є в цьому місці або поблизу (ст. 877); переривання вагітності навіть без умислу (ст. 878); недонесення начальству про прохання щодо переривання вагітності (ст. 879); неповідомлення місцевому лікарю або лікарській управі про вади народженої дитини або неповідомлення про смерть породіллі під час пологів або незадовго до її прибуття (ст. 880).

Уложення 1845 р. передбачало самостійну кримінальну відповідальність фармацевтичних працівників, зокрема, за продаж ліків в аптеках в неналежному вигляді (ст. 883), використання для приготування ліків матеріалів, посуду, інструментів або приборів поганої якості чи недостатніх (ст. 884), неналежне зберігання, відпуск чи вживання отруйних та сильнодіючих речовин (ст. 885), приготування ліків та лікарських складів не за правилами фармацевтики або з неякісних чи пошкоджених речовин або речовин меншої ваги, а також за приготування ліків в посудині, шкідливій або небезпечній для здоров’я (ст. 892) [425, с.277; 407, с. 86-90].

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні (у редакції 1885 р.) відповідальність за злочини, вчинені медичними працівниками, регламентувалась у межах окремого розділу під назвою «Про порушення статутів лікарських». Так, згідно зі ст. 872 лікар, оператор, акушер, фельдшер, повивальна бабка, які за проханням хворих без особливих законних перешкод не з’являлись для надання допомоги, підлягали за це в перший раз грошовому стягненню не більше 10 рублів, у другий – не більше 50 рублів, а в третій – не більше 100 рублів.

Якщо повивальна бабка, приймаючи важкі пологи, здійснювала таку операцію, для якої вона зобов’язана була за законом вимагати допомоги від акушера або лікаря за умови, що поблизу є акушер або лікар, вона підлягала грошовому стягненню не більше 30 рублів або арешту на строк від 3 тижнів до 3 місяців (ст. 877 Уложення). Згідно зі ст. 878 повивальна бабка, яку викрили у проведенні, хоч і без умислу, передчасного переривання вагітності, підлягала тюремному ув’язненню на строк від 2 до 4 місяців. Якщо в результаті було спричинено смерть матері або немовляті, винна особа християнського віросповідання підлягала також церковному покаянню за розпорядженням духовного начальства [406, с. 394-396].

У Кримінальному уложенні 1903 р. передбачалася відповідальність медичних працівників за ненадання допомоги хворому й аборт. Так, каралися практикуючі лікарі, фельдшери, повивальні бабки і лікарняна прислуга, які не виконали правил, встановлених законом або обов’язковою постановою, щодо надання допомоги хворому або особі, котра перебуває у непритомному стані, якщо такі дії вчинені без поважної причини, та яким було відомо про небезпечне становище хворого або породіллі (ст. 497). Встановлювалась відповідальність і за знищення (рос. – «умерщвление») плоду вагітної (ст. 466); при чому якщо це діяння вчиняв лікар або повивальна бабка, суд мав право, крім ув’язнення, заборонити винному займатись відповідною практикою на строк від 1 до 5 років та опублікувати вирок. Злочинами визнавались і невиконання повивальною бабкою без поважних причин обов’язку викликати до породіллі лікаря, і стимулювання нею в породіллі передчасних пологів (ст. 196). Покарання за розголошення лікарської таємниці окремо не передбачалось, однак у ст. 541 йшлось про розголошення професійної таємниці, яка дозволяла охопити і такі зловживання [404, с. 364-365, 627-629, 667-669].

У період австрійського панування (1772–1918 рр.) на західноукраїнських землях діяло Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р. Відповідно до § 286 цього Уложення той, хто умисно вигонить або умертвить плід вагітної без її відома та бажання, карався цухтгаузом (каральна установа для відбування покарання у вигляді позбавленні волі та утримання в одиночній камери) на строк до 5 років. Якщо внаслідок цього настане смерть вагітної, призначався цухтгауз на строк від 10 до 15 років. Згідно з § 291 якщо смерть людини настала внаслідок незнання винною особою своєї професії або своїх знань, або недбалого їх виконання, або недотримання існуючих правил, винному призначалось утримання в тюрмі на строк до 3 років і грошовий штраф від 100 до 2000 гульденів [425, с.422].

У радянський період кримінальна відповідальність медичних працівників передбачалась у кримінальних кодексах УСРР 1922 і 1927 рр. і КК УРСР 1960 р. Так, у ст. 146 КК УСРР 1922 р. йшлось про вчинення за згодою матері вигнання плоду або штучне переривання вагітності у т.ч. особами, які мають відповідну медичну підготовку, однак роблять це в неналежних умовах. За цією кримінально-правовою нормою, покликаною захищати життя і здоров’я матері, могли нести відповідальність, зокрема, акушерки і фельдшери – якщо вони діяли самостійно, або лікарі – якщо вони діяли в неналежних умовах (не у лікарні, пологовому будинку тощо). Ч. 2 ст. 165 КК 1922 р. передбачала відповідальність за відмову медичного персоналу (наприклад, лікарів, фельдшерів, акушерок, сестер милосердя) у наданні медичної допомоги, якщо це могло завідомо завдати небезпечні для хворого наслідки. Саме ж настання наслідків у вигляді смерті чи тілесних ушкоджень для наявності цього складу злочину не вимагалось [391, с. 336-337, 353-354].

За КК УСРР 1927 р. до злочинів, вчинених медичними працівниками, належали: проведення лікарями абортів поза лікарнями або іншими лікувальними закладами (ст. 143 КК); вміщення в лікарню для психічно хворих завідомо здорової людини (ст. 156 КК); неподання або відмова подати допомогу хворому без поважних причин (ст. 160 КК) [216, с. 49-52]. Слід вказати, що в окремих випадках в диспозиціях згаданих статей містилася вказівка на лікарів як на суб’єктів злочину (у випадку незаконного проведення аборту); інколи ознаки медичного працівника як спеціального суб’єкта випливали з інших ознак складу того чи іншого злочину (як, наприклад, у випадку поміщення в лікарню для психічно хворих завідомо здорової людини).

КК УРСР 1960 р. на момент його ухвалення фактично відтворив кримінально-правові заборони, розраховані на медичних працівників і передбачені у КК 1922 р. і КК 1927 р. Маються на увазі незаконне проведення аборту та ненадання допомоги хворому особою медичного персоналу (ст. 109 і ст. 113 КК 1960 р., відповідно). Згодом цей Кодекс був доповнений ще двома відповідними заборонами – ст. 108-3 («Зараження вірусом імунодефіциту людини медичними, фармацевтичними працівниками та працівниками інших сфер») і ст. 108-4 («Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на зараження вірусом імунодефіциту людини та його результатів») [395, с. 331, 337-338; 394, с. 417, 425].

Під час дії КК 1960 р. окремі вітчизняні автори висували пропозицію про включення до цього Кодексу статті, яка б передбачала відповідальність за неналежне подання без поважних причин допомоги хворому особою медичного персоналу, що виявилось у несвоєчасному, неправильному або неповному поданні медичної допомоги, якщо це завідомо для медичного працівника створювало небезпеку для життя або здоров’я особи (ч. 1 ст. 113-1), потягло заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ч. 2 ст. 113-1) або смерть хворого (ч. 3 ст. 113-1) [366, с. 41]. Попри позитив – прагнення мати спеціальну кримінально-правову заборону, розраховану саме на професійні порушення медичних працівників, наведене формулювання не було позбавлено вад, до яких, на мою думку, варто віднести: обмеження кола потерпілих від злочину хворими; наявність вказівки на поважні причини; конструювання основного складу злочину як делікту поставлення у небезпеку.

Із прийняттям 5 квітня 2001 р. чинного КК України перелік складів злочинів проти життя і здоров’я людини, вчинюваних медичними працівниками, розширився. У розділі II Особливої частини цього Кодексу передбачені такі норми, покликані забезпечити кримінально-правову охорону життя і здоров’я людини від злочинних порушень професійних обов’язків медичних працівників: «Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» (ст. 131 КК), «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» (ст. 132 КК), «Незаконне проведення аборту» (ст. 134 КК), «Ненадання допомоги хворому медичним працівником» (ст. 139 КК), «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником» (ст. 140 КК), «Порушення прав пацієнта» (ст. 141 КК), «Незаконне проведення дослідів над людиною» (ст. 142 КК), «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів та тканин людини» (ст. 143 КК), «Насильницьке донорство» (ст. 144 КК), «Незаконне розголошення лікарської таємниці» (ст. 145 КК).

Так, серйозною новелою стала ст. 140 КК України 2001 р. Звичайно, не можна говорити, що до набрання чинності цим Кодексом випадки злочинно-недбалого ставлення медичних працівників до виконання своїх професійних обов’язків, позбавлених, за загальним правилом, організаційно-розпорядчого та адміністративно-господарського характеру, не визнавались кримінально караними діяннями – вони розцінювались у правозастосовній практиці як необережні вбивства чи тілесні ушкодження. Так що про прогалину у кримінальному законі у цьому разі не йшлось.

Наприклад, за ст. 98 попереднього КК був засуджений лікар Г., який поставив неправильний діагноз хворій Р., не провів інструментального і рентгенологічного дослідження, лікування провадив за неправильним діагнозом, що призвело до ускладнення піелонефріту, уросепсису і, як наслідок, до смерті хворої [366, с. 39].

«Введення до Кримінального кодексу ст. 140 – це перший крок до визначеності важливості відрізняти саме порушення професійної діяльності медиків та можливості правильного відмежування таких злочинів від випадків, за які не повинна настати кримінальна відповідальність – це медична помилка чи нещасний випадок» [351, с. 43]. На мій погляд, включення до КК України ст. 140, яке пояснюється специфічністю сфери докладання професійних зусиль медичних працівників, покликане було сприяти однаковості судової практики, дотриманню принципу невідворотності кримінальної відповідальності за скоєне, а також забезпечувати посилений кримінально-правовий захист життя і здоров’я людини. Щоправда, реалії виявились не такими райдужними, про що йтиметься у наступних підрозділах цієї роботи.

Звернемось тепер до зарубіжного досвіду регламентації кримінальної відповідальності медичних працівників за вчинення ними злочинів проти життя та здоров’я людини. При цьому вважаю за доцільне поділити зарубіжні країни на групи залежно від їх географічного розташування і певною мірою спільності кримінально-правових заборон.

Аналізуючи КК Російської Федерації, можна виділити такі злочини, які вчинюються медичними працівниками у сфері своєї професійної діяльності: примушування до вилучення органів або тканин людини для трансплантації (ст. 120 КК); незаконне проведення аборту (ст. 123 КК); ненадання допомоги хворому (ст. 124 КК). Вказані норми розташовані у главі 16 «Злочини проти життя та здоров’я» Розділу VII «Злочини проти особи» Особливої частини КК РФ. Поряд з цим названа глава КК передбачає спеціальні склади професійної необережності – заподіяння смерті внаслідок неналежного виконання особою своїх професійних обов’язків (ч. 2 ст. 109 КК) і заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю з необережності, вчинене внаслідок неналежного виконання особою своїх професійних обов’язків (ч. 2 ст. 118 КК).

Перевірками прокуратури у РФ встановлюються численні факти смерті пацієнтів та заподіяння шкоди їх здоров’ю з вини медичних працівників внаслідок надання неякісної медичної допомоги [445, с. 37].

У фаховій літературі з приводу ч. 2 ст. 109 і ч. 2 ст. 118 КК РФ можна прочитати, що ці норми дозволяють більш коректно та юридично грамотно кваліфікувати відповідні винні діяння медичних працівників, оскільки їх кваліфікація як необережного вбивства і необережного заподіяння тілесних ушкоджень була б не зовсім етичною та обґрунтованою [162, с. 145]. Про необхідність мати у КК РФ спеціальні заборони, присвячені заподіянню шкоди життю або здоров’ю особи внаслідок недбалого ставлення медичних працівників (незалежно від їх службового становища) до виконання своїх професійних обов’язків, свого часу писало чимало дослідників. Виділення як окремого складу злочину неправильного лікарювання, поєднаного з необережною виною щодо суспільно небезпечних наслідків, розглядалось як крок, що дозволить забезпечити невідворотність покарання та однаковість судової практики. Вказувалось і на те, що згадані діяння є більш небезпечними, ніж необережні заподіяння смерті і тілесні ушкодження, оскільки вони вчинюються спеціальними суб’єктами – медичними працівниками – у сфері своєї професійної діяльності [272, с. 56; 343, с. 215-218; 376, с. 14-21; 449, с. 50-51].

З приводу ч. 2 ст. 109 і ч. 2 ст. 118 чинного КК РФ варто хіба що уточнити, що ці норми адресовані не лише медичним працівникам, які становлять тільки частину суб’єктів, котрі внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов’язків заподіюють смерть або тяжку шкоду здоров’ю пацієнта.

У російській юридичній літературі продовжують висуватися пропозиції, спрямовані на вдосконалення кримінального законодавства, так чи інакше пов’язаного із професійними порушеннями медичних працівників. Зокрема, висловлюються думки про доцільність криміналізації примусового штучного запліднення, розголошення таємниці біологічного походження дитини, незаконної імплантації ембріона людини, використання ембріона людини в інших, крім імплантації, цілях, незаконного проведення біомедичного дослідження (експерименту) на людині [44, с. 280-282; 102, с. 125-126; 270, с. 3; 319, с. 318], про посилення відповідальності за незаконне проведення штучного переривання вагітності у випадку, якщо винний переслідує мету використання клітин, органів чи тканин ембріона або плода [178, с. 53].

Разом з тим, на погляд С. Тасакова, пропозиція запровадити кримінальну відповідальність за незаконне штучне запліднення є зайвою, оскільки таке запліднення відноситься до одного з видів медичної діяльності, а ст. 235 КК РФ, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне зайняття приватною медичною практикою, охоплює такого роду правопорушення [363, с. 136-137].

Федеральний Закон РФ від 20 травня 2002 р. «Про тимчасову заборону на клонування людини» запровадив заборону на клонування людини (до дня набрання чинності федеральним законом, який встановлюватиме порядок використання технологій клонування організмів з метою клонування людини,) а також на ввезення у Росію клонованих ембріонів людини з-за кордону та їх вивезення з країни. Водночас КК РФ не передбачає відповідальності за вчинення вказаних незаконних дій, що вважається законодавчою прогалиною [146, с. 132; 181, с. 359].

За КК РФ можлива відповідальність лише за окремі суспільно небезпечні діяння, вчинені у вказаній сфері. Так, розголошення інформації про генетичні особливості будь-якої людини, що містить особисту або сімейну таємницю, за відсутності згоди на це особи утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 137 КК РФ. Якщо це діяння вчинюється особою, яка використовує свої службові повноваження, воно тягне кримінальну відповідальність за кваліфікований вид вказаного злочину – за ч. 2 ст. 137 КК РФ. З огляду на сказане, КК РФ пропонується доповнити новими нормами – про відповідальність за клонування людини (тобто створення людини, генетично ідентичного іншій живій або померлій людині, шляхом перенесення у позбавлену ядра жіночу статеву клітину соматичної клітини людини), ввезення або вивезення клонованих ембріонів людини, втручання до генотипу людини, пов’язане із лікуванням [102, с. 126; 181, с. 366-367, 374-375; 174]. Зустрічаються і більш узагальнені (щоб не сказати – абстрактні) пропозиції щодо вдосконалення законодавства на кшталт доповнення КК РФ нормою про відповідальність за порушення правил застосування біотехнологій і біоетики [89, с. 32].

Більше відповідних діянь передбачають кримінальні кодекси, зокрема, таких країн, як Іспанія, Молдова, Франція. Наприклад, ст. 144 КК Молдови визнає створення людських істот шляхом клонування особливо тяжким злочином проти миру і безпеки людства. Згідно зі ст.ст. 159–162 КК Іспанії злочинними діяннями визнаються генетичні маніпуляції, а саме: маніпуляції людськими генами з метою, відмінною від лікування серйозних захворювань, що призводить до зміни генотипу; використання генної інженерії для виробництва зброї масового знищення; запліднення людської яйцеклітини з метою, відмінної від створення людини, і створення людських істот шляхом клонування чи інших дій, спрямованих на селекцію раси; штучна репродукція (розмноження) у жіночому організмі без згоди жінки. У КК Франції спеціальний розділ 1 Книги 5 присвячено злочинним діянням в галузі охорони здоров’я, у т.ч. тут передбачено низку статей, які ставлять під кримінально-правову охорону людський організм загалом та ембріон зокрема (ст.ст. 511-2–511-25), [420, с. 898-900]. Більш детально мова про це йтиметься далі – при розгляді кримінального законодавства Франції.

В Україні позначена проблема знайшла відображення у ЗУ від 14 грудня 2004 р. «Про заборону репродуктивного клонування людини» [123], який запровадив заборону репродуктивного клонування людини, не поширюючи свою дію на клонування інших організмів. Зазначена заборона міститься і в Додатковому протоколі про заборону клонування людини 1998 р. до Конвенції РЄ про права людини і біомедицину 1996 р. Під генетичною ідентичністю іншої людської істоти, клонувати яку заборонено, у цьому міжнародно-правовому акті розуміється той саме набір генів клітинного ядра. Частково висвітлений зарубіжний досвід наводить на думку про доцільність криміналізації в Україні дій, пов’язаних із генетичними маніпуляціями, передусім репродуктивного клонування, спрямованого на відтворення людської істоти, на що справедливо звертають увагу окремі вітчизняні дослідники [111, с. 63–69; 430, с. 94, 115-116], однак це питання потребує самостійного дослідження.

КК Азербайджану передбачає наступні статті, які встановлюють відповідальність за професійні порушення медичних працівників: ст. 136 «Незаконне штучне запліднення та імплантація ембріона, медична стерилізація»; ст. 137 «Купівля-продаж та примушення до вилучення для трансплантації органів або тканин людини»; ст. 138 «Незаконне проведення біомедичних дослідів або застосування заборонених способів діагностики та лікування, а також лікарських засобів»; ст. 141 «Незаконне проведення аборту»; ст. 142 «Ненадання допомоги хворому». Названі заборони розташовані у главі 18 «Злочини проти життя та здоров’я особи» розділу VIII «Злочини проти особи» Особливої частини КК Республіки Азербайджан [378, с.158-163].

За КК Грузії можна виділити такі злочини, які вчинюються медичними працівниками при порушенні своїх професійних обов’язків: залишення хворого в небезпеці (ст. 130); злочинний аборт (ст. 133); примушування до вилучення органів, частин органів або тканин людини (ст. 134); незаконна торгівля кров’ю або компонентами крові (ст. 135); генетичні маніпуляції (ст.136). Вказані норми розміщені у главі XX «Злочини проти здоров’я» розділу 7 «Злочини проти особи» Особливої частини КК Грузії [380, с.179, 181-183].

КК Болгарії передбачає відповідальність медичних працівників за такі злочини, як незаконний аборт (ст. 126), ненадання медичним працівником допомоги хворому або породіллі без поважних причин (ст. 141), розголошення професійної таємниці (ст. 146), порушення порядку трансплантації (ст. 349а) [387, с. 99-100, 109, 243].

КК Білорусі передбачає здебільшого схожі з КК РФ та КК України норми, якими встановлено відповідальність за досліджувані злочини. Йдеться про ст. 156 «Незаконне проведення аборту», ст. 161 «Ненадання допомоги хворому», ст. 162 «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником», ст. 163 «Примушування до дачі органів або тканин для трансплантації», ст. 164 «Порушення порядку проведення трансплантації», ст. 178 «Розголошення лікарської таємниці». Вказані норми розташовані у главі 19 «Злочини проти життя та здоров’я» розділу VII «Злочини проти особи» Особливої частини КК Республіки Білорусь [386, с. 222-223, 226-229; 402, с. 99-100, 109-114].

У КК Казахстану є подібні норми, присвячені відповідальності медичних працівників: ст. 113 «Примушування до вилучення органів або тканин людини для трансплантації або іншого використання»; ст. 114 «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником»; ст. 117 «Незаконне проведення аборту»; ст. 118 «Ненадання допомоги хворому»; ст. 144 «Незаконне розголошення лікарської таємниці» [388, с.139-145].

КК Вірменії передбачає відповідальність за такі професійні злочини, вчинювані медичними працівниками: «Незаконне проведення аборту» (ст. 122); «Порушення правил проведення операції з трансплантації» (ст. 125); «Примушування до дачі частин тіла або тканин (донорства)» (ст. 126); «Проведення медичних або наукових дослідів над людиною без її згоди» (ст. 127); «Ненадання допомоги хворому» (ст. 129); «Невиконання або неналежне виконання професійних обов’язків особами, які здійснюють медичну допомогу та медичне обслуговування» (ст. 130); «Розголошення лікарської таємниці» (ст. 145). Вказані норми розташовані у главі 16 «Злочини проти життя та здоров’я» розділу 7 «Злочини проти особи» Особливої частини КК Республіки Вірменія. [385, с. 64-68].

КК Узбекистану передбачає відповідальність за злочинний аборт і неналежне виконання своїх професійних обов’язків (відповідно, ст. 114 і ст. 116, які розміщені у главі I «Злочини проти життя» розділу 1 «Злочини проти особи» Особливої частини КК Республіки Узбекистан), а також за вилучення органів або тканин людини (ст. 133, яка знаходиться у главі V «Злочини проти сім’ї, молоді та моральності» цього ж розділу КК) [390, с.149-151, 163].

Отже, у законодавстві згаданих вище країн, як і в КК України, існують кримінально-правові норми, якими встановлено відповідальність за вчинення незаконних абортів, порушення встановленого законом порядку трансплантації або примушування до вилучення органів або тканин людини, ненадання медичним працівником допомоги хворому та (або) неналежне виконання своїх професійних обов’язків медичним працівником. Разом з тим вбачаються і певні відмінності від КК України. Так, лише останній містить норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби. З іншого боку, в КК Грузії передбачено відповідальність за генетичні маніпуляції і незаконну торгівлю кров’ю або компонентами крові, а в КК Азербайджану – за незаконне штучне запліднення та імплантацію ембріона, медичну стерилізацію, чого не знає чинний КК України. У цій частині зарубіжний законодавчий досвід може бути корисним для нас.

У КК Литви можна виділити всього кілька норм про відповідальність за злочини медичних працівників: це – ст. 142 «Незаконне проведення аборту», ст. 143 «Примушування до аборту», ст. 144 «Залишення без допомоги при загрозі небезпеки життю людини» (вказане діяння умовно можна віднести до категорії досліджуваних злочинів), розміщені у главі XIX «Злочини, поєднані з небезпекою для здоров’я та життя людини» Спеціальної частини КК Литовської Республіки [384, с. 250-252].

У Пенітенціарному кодексі Естонії можна виділити такі вчинювані медичними працівниками злочини, норми про відповідальність за які розташовані у главі 9 «Винні діяння проти особи» Особливої частини: ст. 125 «Зловмисне штучне переривання вагітності», ст. 126 «Неправомірне штучне переривання вагітності», ст. 127 «Штучне переривання пізньої вагітності», ст. 128 «Надання згоди на штучне переривання вагітності», ст. 129 «Заподіяння шкоди людському ембріону», ст. 130 «Заборонені дії з ембріоном», ст. 131 «Неналежне поводження з людським ембріоном», ст. 132 «Незаконне сурогатне материнство», ст. 138 «Незаконне проведення дослідів із залученням людини», ст. 139 «Незаконне вилучення пересадочного матеріалу», ст. 140 «Схиляння до донорства». Варто виділити і ст. 157 «Порушення обов’язку зберігати таємницю, яка стала відомою у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю», розташовану у главі 10 «Винні діяння проти політичних та громадянських права» Особливої частини Пенітенціарного кодексу Естонії [285].

У КК Латвії відповідальність за аналізовані злочини передбачена у ст. 135 «Незаконне проведення аборту», ст. 136 «Примушування до проведення аборту», ст. 138 «Неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків», ст. 139 «Незаконне вилучення тканин та органів людини» (норми розташовані в главі XIII «Злочини проти здоров’я особи» Особливої частини КК), а так само у ст. 145 «Розголошення чужої таємниці» (норма розміщена у главі XIV «Злочинні дії проти основних прав і свобод людини» Особливої частини КК) [383, с. 156-159, 163-164].

Як бачимо, кримінальне законодавство країн Балтії має певні спільні риси між собою, а також із КК України. Зокрема, у кримінальні закони вказаних країн включені норми про відповідальність за вчинення незаконних абортів, ненадання медичним працівником допомоги хворому (крім КК Латвії, де передбачено відповідальність за неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків), а також за розголошення конфіденційної інформації, яка стала відома у зв’язку з професійною діяльністю медичних працівників, незаконну трансплантацію (крім КК Литви). Поряд з цим у законодавстві Естонії існують кримінально-правові норми, відсутні в КК України та кодексах інших держав Балтії (маю на увазі статті, присвячені незаконним діям з людськими ембріонами). Звертає на себе увагу і притаманна естонському законодавству більша (залежно від строку вагітності та виду суб’єкта злочину) диференціація кримінальної відповідальності за переривання вагітності.

Разом з тим у кримінальних законах держав Балтії не передбачено самостійну відповідальність за розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, насильницьке донорство, порушення прав пацієнта, неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (крім КК Латвії), а також за неналежне виконання професійних обов’язків медичним і фармацевтичним працівником (за винятком знову ж КК Латвії).

У КК ФРН можна виділити такі види досліджуваних злочинів: § 218 «Переривання вагітності», § 218b КК «Переривання вагітності без медичного висновку; невірний медичний висновок», § 218с КК «Порушення лікарського обов’язку при перериванні вагітності», § 219а КК «Агітація за переривання вагітності», § 219 b КК «Збут засобів для переривання вагітності». Зазначені заборони знаходяться у розділі 16 «Карані діяння проти життя» Особливої частини КК ФРН [396, с. 359-364, 368-376].

У КК Швейцарії можна виділити такі норми про відповідальність за злочини медичних працівників: ст. 119 «Переривання вагітності третьою особою», ст. 121 «Неповідомлення про переривання вагітності», ст. 318 «Неправдиве лікарське свідоцтво», ст. 321 «Порушення службової таємниці», ст. 321 bis «Службова таємниця у медичному дослідженні» [398, с. 162-164, 275-277].

КК Франції передбачає відповідальність за наступні злочини, вчинювані медичними працівниками у сфері виконання своїх професійних обов’язків: ст. 222-15 - призначення у вигляді ліків шкідливих речовин; ст. 223-8 - проведення або організація проведення над людиною біомедичного дослідження без отриманої згоди заінтересованої особи, осіб, які мають батьківську владу над нею, або її опікуна; ст. 223-10 - незаконне переривання вагітності без згоди вагітної жінки; ст. 223-11 - незаконне переривання вагітності іншої особи, якщо воно вчинено за певних обставин; ст. 223-12 - надання жінці матеріалів для самостійного переривання вагітності; ст. 226-13 - розкриття професійної таємниці; ст. 226-25 - незаконні досліди генетичних властивостей людини; ст. 226-26 – незаконне використання відомостей, отриманих про людину шляхом дослідження її генетичних властивостей у медичних цілях; ст. 226-27 – незаконна ідентифікація будь-якої людини шляхом її генетичних ознак в медичних цілях без її згоди; ст. 226-28 – незаконна ідентифікація будь-якої людини шляхом її генетичних ознак в цілях, які не є медичними, науковими, а також поза проведенням процесуальних дій; ст. 226-29 - замах на вчинення злочинних діянь, передбачених ст.ст. 226-25, 226-26, 226-27 та 226-28; ст. 511-2 - отримання від людини будь-якого органу на умовах оплати; ст. 511-3 – вилучення будь-якого органу у повнолітньої живої людини за відсутності її згоди, отриманої у встановленому законом порядку; ст. 511-4 – отримання від людини тканин, клітин або продуктів життєдіяльності на умовах оплати у будь-якій формі; ст. 511-5 – вилучення тканин або клітин або збирання продуктів життєдіяльності повнолітньої живої людини за відсутності її згоди, отриманої у встановленому законом порядку; ст. 511-6 – збирання або вилучення гамет живої людини за відсутності її письмової згоди; ст. 511-7 – здійснення вилучення або трансплантації органів, або вилучення або пересадка тканин, консервації або зміні тканин, або пересадки клітин у будь-якому закладі за відсутності отриманого дозволу, передбаченого законом; ст. 511-8 – розповсюдження або передача органів, тканин, клітин та продуктів життєдіяльності людини з метою дарування без дотримання санітарних правил безпеки, встановлених законом; ст. 511-8-1 – діяння, вчинене з метою терапевтичного використання, яке виразилось у підготовці, консервації або зміні тканин або клітин, які не призначені для клітинної або генної терапії, в порушення закону; ст. 511-8-2 – здійснення імпорту або експорту органів, тканин та клітин, не призначених для клітинної або генної терапії, в порушення вимог закону; ст. 511-9 - отримання гамет на умовах оплати у будь-якій формі, за виключенням виплати грошової допомоги, яка належать до виплати установам, що здійснюють підготовку та консервацію цих гамет; ст. 511-10 – розголошення інформації, яка дозволяє встановити людину або пару, які здійснили дарування гамет, та пару, яка їх отримала; ст. 511-11 – збирання або вилучення гамет живої людини з метою медичної допомоги заплідненню без проведення тестів, встановлених законом; ст. 511-12 – здійснення штучного запліднення свіжою спермою або сумішшю сперми, яка отримана в результаті дарування, в порушення закону; ст. 511-13 – підпорядкування права користуватися даруванням гамет з метою того, щоб пара-реципієнт назвала людину, яка б добровільно погодилась здійснити таке дарування на користь пари третіх осіб, в порушення вимог закону; ст. 511-14 – здійснення дій по збиранню, обробці, консервації та передачі гамет, які є результатом дарування, без отримання дозволу, передбаченого законом; ст. 511-15 - придбання людських ембріонів на умовах оплати у будь-якій формі; ст. 511-16 – отримання людських ембріонів без дотримання умов, передбачених законом; ст. 511-17 – здійснення запліднення in vitro^[1] людських ембріонів в промислових та комерційних цілях; ст. 511-18 – здійснення запліднення in vitro людських ембріонів у дослідницьких або експериментальних цілях; ст. 511-19 – дослідження ембріона або експериментування над ним у порушення положень закону; ст. 511-20 – здійснення дородової діагностики без отримання дозволу, вказаного у законі; ст. 511-21 – недотримання вимог Кодексу законів про охорону здоров’я, що відноситься до передімплантаційної діагностики; ст. 511-22 – здійснення дій по медичній допомозі заплідненню без отриманого дозволу, передбаченого законом; ст. 511-23 – розголошення іменної інформації, яка дозволяє встановити одночасно пару, яка відмовилась від ембріона, та пару, яка його отримала; ст. 511-24 – здійснення дій по медичній допомозі заплідненню в інших цілях, ніж ті, що визначені законом; ст. 511-25 – здійснення пересадки ембріона в порядку встановленому законом, без встановлення результатів тестів, необхідних для виявлення інфекційних захворювань [397, с.193-194, 216-218, 251, 258-260, 469-479].

Аналізуючи КК Голландії, можна виокремити хіба що ст. 296, яка передбачає відповідальність за незаконне переривання вагітності та яка розташована у розділі XIX A «Переривання вагітності» Книги 2 «Злочини» КК цієї країни [379, с. 386-387].

КК Данії взагалі окремо не передбачає відповідальність медичних працівників за вчинення професійних порушень [381, с. 1-230]. Разом з тим у літературі висловлено думку про те, що у КК Данії передбачено відповідальність за розголошення лікарської таємниці, оскільки вона фактично віднесена до категорії особистих таємниць та охороняється ст. 264d [278, с. 132]. Аналогічний підхід спостерігається у КК Швеції, де самостійним злочином проти прав особи визнається розкриття професійної таємниці, яку особа зобов’язана зберігати таємно відповідно до закону, іншого нормативного акту, наказу чи положення [399, с. 169.]

У КК Польщі можна виділити такі вчинювані медичними працівниками злочини: ст. 152 - незаконне переривання вагітності за згодою жінки, проте з порушенням вимог закону або надання допомогу вагітної жінці при перериванні вагітності; ст. 153 - незаконне переривання вагітності із застосуванням насильства до вагітної жінки або іншим способом без її згоди; ст. 154 - діяння, передбачене ст. 152 або ст. 153 КК, якщо його наслідками є смерть вагітної жінки; ст. 157а - спричинення плоду тілесних ушкоджень або розлад здоров’я; ст. 192 - проведення лікарської операції за відсутності згоди пацієнта; ст. 266 - розголошення професійної таємниці [389, с. 126-127, 129, 147-148].

Таким чином, кримінальне законодавство згаданих європейських країн має мало спільного з КК України у частині регламентації відповідальності за аналізовані у цій роботі злочини. Зокрема, у кримінальних законах вказаних держав (крім КК Данії), як і в КК України, існують норми, якими встановлено відповідальність за вчинення незаконних абортів. Поряд з цим у законодавстві зазначених країн є кримінально-правові норми, аналоги яких відсутні в КК України. Зокрема, у КК Франції встановлено диференційовану відповідальність медичних працівників за незаконні генетичні дослідження над людиною, незаконне отримання та використання гамет, незаконне запліднення, незаконні дії з людським ембріоном. Водночас у розглянутому законодавстві європейських країнах, на відміну від КК України, відсутня кримінальна відповідальність за неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, порушення прав пацієнта, незаконне проведення дослідів над людиною і порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (крім КК Франції), насильницьке донорство, а також за неналежне виконання професійних обов’язків медичним та фармацевтичним працівником та ненадання допомоги хворому медичним працівником.

У КК КНР відповідальність за вчинення злочинів медичними працівниками передбачена у: ст. 261 - ненадання допомоги хворим, особам похилого віку, немовлятам особами, які відповідно до своїх обов’язків повинні надавати їм допомогу та догляд; ст. 333 - незаконна організація здавання (продажу) крові; ст. 334 - незаконне збирання та постачання крові або незаконне виготовлення, постачання продукції з крові; ст. 335 - крайня недбалість медичного працівника, внаслідок якої сталася смерть пацієнта або спричинена тяжка шкода здоров’ю пацієнта; ст. 336 - незаконні дії в галузі репродуктивних технологій, у т.ч. незаконне переривання вагітності [382, с.176, 221-223; 292, с. 385].

Проаналізувавши КК Японії, можна виділити певні кримінально-правові заборони, розраховані на зловживання, зокрема, медичних працівників: ст. 134 - розголошення лікарем, аптекарем, фармацевтом, акушеркою, адвокатом, захисником, нотаріусом або особою, яка виконувала таку діяльність, лікарської таємниці; ст. 211 - вбивство або тілесне ушкодження з необережності при здійсненні професійної діяльності або з грубої необережності; ст. 213 - проведення аборту зі згоди вагітної та спричинення в результаті цього смерті або тілесних ушкоджень; ст. 214 - проведення аборту особою, яка займається спеціальним видом діяльності і спричинення в результаті цього смерті або тілесних ушкоджень; ст. 215 - проведення аборту без згоди вагітної та замах на вчинення даного діяння; ст. 216 - спричинення смерті або тілесного ушкодження в результаті проведення аборту без згоди вагітної. [400, с. 128-130; 292, с. 386].

Медичний працівник є спеціальним суб’єктом лише одного злочину, передбаченого КК КНДР. Відповідно до ст. 100 цього Кодексу недобросовісні лікування пацієнтів і догляд за ними з боку медичних працівників або помилкове призначення ліків, яке викликало серйозний розлад здоров’я, карається виправною працею на строк до 1 року. Якщо ж це діяння потягло за собою смерть пацієнта, воно карається виправними роботами на строк до 3 років.

КК Кореї також передбачає відповідальність за вчинення розглядуваних злочинів. Так, у ст. 317 цього Кодексу говориться про розголошення лікарем, дантистом, гомеопатом, фармацевтом, аптекарем, акушером, адвокатом, уповноваженим по патентам, бухгалтером, нотаріусом або його помічником та будь-якою іншою особою, яка виконує ці обов’язки, лікарської таємниці. Ст. 270 передбачає відповідальність за незаконне проведення абортів. Згідно з цією нормою злочинцем визнається лікар, гомеопат, акушер, фармацевт або аптекар, який сприяє передчасним пологам у жінки за її проханням або за змовою з нею. Якщо жінка помре, винний підлягає більш суровому покаранню - у вигляді каторжних робіт на строк не більше 10 років. Як додаткове покарання застосовується призупинення кваліфікації на строк не більше 7 років. Також у ст. 268 КК Республіки Корея передбачається відповідальність за неналежне виконання своїх професійних обов’язків медичним працівником [292, с. 385-388].

Таким чином, кримінальне законодавство згаданих азійських країн у частині регламентації відповідальності медичних працівників за вчинення професійних порушень має незначні спільні риси з КК України. Зокрема, у кримінальних кодексах Японії, КНР та Республіки Корея, як і в КК України, існують норми, якими встановлено відповідальність за неналежне виконання своїх професійних обов’язків медичним працівником і за вчинення незаконних абортів. Також у КК КНР, як і в КК України, передбачено відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником, а так само за незаконне донорство. Разом з тим за КК Японії і КК КНР відсутня відповідальність за неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, порушення прав пацієнта, незаконне проведення дослідів над людиною, порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, а також за незаконне розголошення лікарської таємниці (крім КК Японії).