Оскарження вимог органів контрольно-ревізійної служби

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 10 Закону № 2939-XII Головному кон­трольно-ревізійному управлінню України, контрольно-ревізій­ним управлінням у Республіці Крим, областях, містах Києві і Се­вастополі, контрольно-ревізійним підрозділам (відділам, групам) у районах, містах і районах у містах надається право пред’яв­ляти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених по­рушень законодавства з питань збереження і використання дер­жавної власності та фінансів.

За результатами розгляду справ про оскарження вимог КРУ мають місце абсолютно протилежні за змістом рішення ВАСУ з приводу обов’язковості листів-вимог органів ДКРС.

Зокрема, ВАСУ 30 вересня 2010 р., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою КРУ в Чернігівській області на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2009 р. та ухвалу Київ­ського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2010 р. у справі № 2а-8620/09/2570 за позовом КРУ в Чернігів­ській області до Куликівської районної державної лікарні вете­ринарної медицини про зобов’язання вчинити певні дії, дійшов висновку, що лист-вимога не встановлює для відповідного суб’єкта жодних прав та обов’язків, не породжує певних право­вих наслідків і не має обов’язкового характеру, тому він не на­буває статусу рішення в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС (у старій редакції).

Однак у практиці ВАСУ є інші рішення (і їх більшість), в яких постановлено, що вимога органу ДКРС є актом індивідуальної дії.

Наприклад, такий висновок безпосередньо міститься в ухва­лі ВАСУ від 16 лютого 2010 р. у справі № К-17143/08 за позовом Закарпатського обласного комунального підприємства «Закар- паттятеплокомуненерго» до КРУ в Закарпатській області про скасування вимоги.

Так само ухвалою ВАСУ від 13 лютого 2008 р. у справі за по­зовом Управління капітального будівництва Севастопольської міської державної адміністрації до КРУ в м.

Крім цього, позиція про поширення компетенції адміністра­тивних судів на спори щодо оскарження вимог органів держав­ної контрольно-ревізійної служби про усунення встановлених ревізіями порушень здебільшого підтримується адміністратив­ними судами першої та апеляційної інстанцій, якими розгляда­ються спори зазначеної категорії по суті та приймаються відпо­відні рішення.

У судовій практиці є випадки розгляду та задоволення суда­ми справ, предметом у яких є визнання незаконними дій поса­дових осіб органів ДКРС щодо включення відповідних виснов­ків до актів ревізії.

Наприклад, Окружний адміністративний суд м. Києва 10 лип­ня 2009 р. прийняв постанову, якою задовольнив позов дочір­нього підприємства Всеукраїнської громадської організації «Со­юз організацій інвалідів України» «Фаворит-Плюс» до Головного КРУ про визнання неправомірними дій ГоловКРУ щодо внесення висновків до акта перевірки окремих питань. Це рішення скасо­вано постановою Київського апеляційного адміністративного су­ду від 10 вересня 2010 р.

Також Окружний адміністративний суд м. Києва 29 грудня

2010 р. ухвалив рішення, яким задовольнив позов Державної адміністрації залізничного транспорту України до ГоловКРУ про визнання протиправними та скасування вимог та дій щодо включення до акта ревізії відповідних висновків.

Задовольняючи такі позови, суди фактично визнають ви­сновки актів ревізії незаконними і як наслідок, ухвалюючи такі рішення, діють усупереч п. 13 листа ВАСУ від 30 листопада 2009 р. № 1619/10/13-09, відповідно до якого якщо предметом позову є скасування акта перевірки суб’єкта владних повнова­жень, то судам слід відмовляти у відкритті провадження в ад­міністративній справі на підставі п.

Показовою щодо таких справ є ухвала ВАСУ від 24 березня

2011 р. у справі № К/9991/5354/11, якою підтверджено право­мірність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, якими закрито провадження у справі за позовом Дзюбка Петра Олек­сійовича до ГоловКРУ щодо визнання нечинними акта та його висновків.

Аналіз судової практики свідчить, що суди неоднаково розу­міють правову природу та сутність вимоги, яка приймається відповідними суб’єктами владних повноважень, на підставі ак­та ревізії за результатами перевірки.

Відповідно до наказу Головного КРУ від 28 жовтня 2008 р. № 383 «Про затвердження Порядку розгляду звернень та орга­нізації особистого прийому громадян в органах державної кон­трольно-ревізійної служби», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 грудня 2008 р. за № 1242/15933, а саме під­пункту «ґ» п. 1 розділу IV, до рішень, дій (бездіяльності), які мо­жуть бути оскаржені в органах ДКРС, належать вимоги про усу­нення порушень, які надсилаються за результатами ревізій. Тобто така вимога є рішенням органу ДКРС і її можна оскаржи­ти в порядку адміністративного судочинства.

Однак знову ж таки наголошуємо, що незалежно від того, чи є вимога КРУ рішенням у розумінні ст. 17 КАС, вона може бути оскаржена в порядку адміністративного судочинства, якщо по­зивач, оскаржуючи таку вимогу, вважатиме, що нею порушено його права, свободи та інтереси.

Огляд вищенаведеної судової практики та норм матеріально­го права, на наш погляд, свідчить про таке.

1. Вимоги контрольно-ревізійних органів за результатами пе­ревірки можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства. Така вимога є рішенням суб’єкта владних повно­важень (КРУ).

2.Оскільки за змістом акт ревізії містить результати перевір­ки, до яких належить встановлення порушення законодавства, і це порушення може в добровільному порядку усуватись осо­бою, яку перевіряють, тому й акти ревізії можуть бути оскарже­ні до адміністративного суду, якщо особа (позивач) вважає, що таким актом порушені її права, свободи та інтереси.

3. Акт ревізії може бути оскаржено в порядку адміністратив­ного судочинства, якщо порушена процедура самої перевірки.

Однак слід наголосити, що незалежно від правової природи та сутності зазначених вимоги та акта ревізії вони можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства, якщо осо­ба, яка подала позов, вважає, що цими вимогою чи актом ре­візії порушено її права, свободи та інтереси, оскільки, на наш погляд, предметом позову є права, свободи чи інтереси, про за­хист яких просить заявник у своєму позові, а оскарження вимо­ги чи акта ревізії є лише способом судового захисту.