<<
>>

§ 5. Оскарження заочного рішення

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦПК у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановления ухвали про за­лишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Щодо права відповідача оскаржувати заочне рішення в апеляцій­ному порядку, то слід зазначити, що в деяких країнах взагалі існує заборона оскаржувати заочне рішення в апеляційному порядку Поряд з цим є інші підходи — оскарження в апеляційному порядку відповіда­чем (пасивною стороною) взагалі можливе після використання спеці­ального порядку перегляду заочного рішення.

Перший підхід викорис­товується, як правило, в англосаксонській системі права, якій притаман­на модель заочного рішення, що ухвалюється в самостійному заочному провадженні за формальної оцінки наявних доказів у справі, тобто у спрощеній процедурі цивільного. Другий — використовується, як правило, у континентальній системі права. Процедура ухвалення заочно­го рішення в такому випадку не є спрощеною, оскільки суд здійснює неформальну оцінку наявних доказів у справі за загальними правилами судового розгляду, як і при ухваленні звичайного рішення, за своїми властивостями може бути об'єктом апеляційного оскарження.

Що стосується порядку перегляду заочного рішення за чинним процесуальним законодавством, то воно передбачає для пасивної сто­рони (відповідача) можливість вимагати поступового перегляду заочно­го рішення, у тому числі і в апеляційному порядку.

Незважаючи на те, що в ЦПК не згадується про право відповідача оскаржити заочне рішення в загальному порядку без звернення із заявою про його перегляд до суду першої інстанції, право на апеляцію у нього є. Виходячи з наявної моделі заочного рішення, послідовний порядок перегляду для відповідача заочного рішення є в принципі обґрунтованим і доктринально, і практично з огляду на існуючу в процесуальному за­конодавстві форму апеляції. Оскільки суд при ухваленні заочного рішен­ня здійснює неформальну оцінку доказів і по суті розглядає справу за загальними правилами, можливість апеляції на таке рішення є доречною з точки зору інстанційності (інстанційних періодів розгляду справи) і функцій суду першої та апеляційної інстанцій.

За існуючої регламентації строків реалізації права на апеляційне оскарження заочного рішення виникають певні проблеми щодо визна­чення строків на апеляційне оскарження заочного рішення позивачем. Право позивача на апеляційне оскарження заочного рішення не пов'язане з правом відповідача на апеляцію, але знову ж таки, оскіль­ки в законі передбачена процедура перегляду заочного рішення у спро­щеному порядку за заявою відповідача, реалізація права на апеляційне оскарження заочного рішення позивачем повинна відповідати проце­дурі перегляду заочного рішення судом першої інстанції. Перш за все слід зазначити, що процесуальне законодавство не ставить перешкод для можливості виникнення та конкуренції двох проваджень — у суді першої інстанції з перегляду заочного рішення за заявою відповідача та в суді апеляційної інстанції — за апеляційною скаргою позивача. Мова> по суті, йде про подвійне провадження у тій самій справі. За­конодавство, на жаль, не дає відповіді на питання, як виходити з такої процесуальної ситуації, хоча зрозуміло, що вона є нелогічною з точки зору конструкції цивільного процесу в аспекті його інстанційності.

У процесуальній літературі висловлювались пропозиції, які зводились до того, що можливу конкуренцію різних проваджень у справі можна усунути правилом, відповідно до якого подання заяви про перегляд заочного рішення має закривати апеляційне (касаційне) провадження. Апеляційне (касаційне) провадження не повинно здійснюватися до розгляду заяви про перегляд заочного рішення. У випадку задоволення заяви про перегляд судом першої інстанції заочного рішення прова­дження по апеляційній (касаційній) скарзі повинно закриватися. Апе­ляційну (касаційну) скаргу слід залишати без руху до закінчення стро­ку на подання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення .

Що стосується початку перебігу строку оскарження заочного рі­шення позивачем, то він, як і у випадку його визначення для відповіда­ча, визначається системою юридичних процесуальних фактів. Якщо відповідач подавав заяву про перегляд заочного рішення, право пози­вача на апеляційне оскарження має бути реалізоване за умов наявнос­ті ухвали про відмову у задоволенні заяви про перегляд заочного рі­шення в межах строків та процедур апеляційного перегляду судових рішень. У разі неподання відповідачем заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції право на подання апеляційної скарги у позивача виникає після перебігу строку на подання заяви про пере­гляд заочного рішення.

Стаття 232 ЦПК передбачає можливість оскарження позивачем та відповідачем у загальному порядку так званого повторного заочного рішення. Про повторне заочне рішення йдеться лише у даній статті. Наявність права на апеляційне оскарження повторного заочного рі­шення означає можливість ухвалення такого рішення відповідно до загальних законодавчих вимог, які визначають умови заочного рішен­ня та процедуру розгляду справи у заочному порядку. Відповідно до п. 2 ч. З ст. 231 ЦПК уразі скасування заочного рішення суд призначає справу до розгляду в загальному порядку.

Таким чином, можливий повторний розгляд справи у заочному порядку і ухвалення повторного заочного рішення. Особливістю тако­го заочного рішення є лише те, що воно вже не може бути переглянуто судом першої інстанції за заявою відповідача.

1 Черных, И. И. Заочное производство в гражданском процессе [Текст] / И. И. Черных. - М. : Городец, 2000. - С. 94-96.

Що стосується процедури розгляду справи і умов ухвалення по­вторного заочного рішення, то жодних особливостей закон не перед­бачає. Це стосується і складу суду. Як правило, розгляд справи після скасування заочного рішення може здійснюватися не лише в порядку заочного розгляду справи, а й тим самим складом суду. Хоча це питан­ня може бути дискусійним, суто формально законодавчих підстав щодо неможливості розглядати справу тим самим складом суду немає. Крім того, не можна аргументувати неможливість розгляду справи у заочно­му порядку тим самим судом і правилами, що регламентують відводи суддів (ст. 21 ЦПК). На наш погляд, можливість розгляду справи тим самим складом суду з ухваленням повторного заочного рішення від­биває наявну в законі модель заочного розгляду справ і заочного рі­шення. Заочний розгляд справи є специфічною процедурою цивільно­го судочинства. Він здійснюється в межах позовного провадження і за загальними правилами, а заочне рішення не грунтується на неправоті пасивної сторони. Що стосується повторного розгляду справи після скасування першого заочного рішення, то він по суті і функціонально є продовженням позовного провадження в суді першої інстанції.

З цього приводу звертає на себе увагу Постанова № 14 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р.

«Про судове рішення у цивільній справі», в якій зазначається, що повторне заочне рішення, у тому числі ухвалене тим же складом суду, оскаржується в загально­му порядку, встановленому ЦПК, про що має бути зазначено в резо­лютивній частині рішення (ч. З ст. 232 ЦПК).

Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого ЦПК (ст. 233 ЦПК). Заочне рішення, яке на­брало законної сили, має всі ознаки рішення, що визначають його правову дію: незмінність, виключність, преюдиційність, обов'язковість, виконавчість.

Питання для самоконтролю

1. Якою мірою існуюча модель заочного розгляду справ впли­ває на ефективність цивільного судочинства?

2. Якими є законодавчі умови заочного розгляду справи?

3. Як кваліфікувати неявку відповідача з точки зору можливос­ті заочного розгляду справи?

4. У чому полягають особливості перегляду й оскарження за­очного рішення?

Розділ 7

Окреме провадження

Глава XXX

ЗАГАЛЬНА

ХАРАКТЕРИСТИКА

ОКРЕМОГО

ПРОВАДЖЕННЯ

. . ш . . . . 9 1. Історичний нарис окремого провадження

У цивільному процесуальному законодавстві протягом майже пів­тора сторіччя закладена конструкція декількох форм цивільного судо­чинства — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу, викликаного необхідністю формулювання спеціальних норм процесуального права. Деякі дослідники пов'язують цей факт з тради­цією римського права, яка виділяє спірне позовне судочинство та без- спірне (добровільне), котра, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав .

Так, при розробці Статуту цивільного судочинства Росії 1864 р. як критика судочинства за попереднім законом — Зводом законів 1857 р. вказувалось, що одним з істотних недоліків чинного на той час зако­нодавства було проведення різних порядків судочинства. Як відомо, Звід законів передбачав загальний порядок судочинства, чотири голов­них та шістнадцять особливих. На думку департаменту законів та цивільних справ Державної ради, таке законодавче рішення викликало повільність судочинства та розвиток формалізму .

^ив.: Штефан, М Й. Цивільний процес [Текст] / М. Й. Штефан. - К. : Ін Юре,

1997.-С. 5-6.

2

Судебные Уставы 20 ноября 1864 г., с изложением рассуждений, на которых они основаны [Текст]. Ч. 1. - СПб. : Изд-во Гос. канцелярии, 1866. - С. VIII.

При остаточній редакції Статуту думка департаменту Державної ради була врахована і прийнятий у 1864 р. Статут цивільного судочин­ства передбачив лише спірний (позовний) порядок здійснення право­суддя у цивільних справах. Разом з тим вже через короткий час були зроблені протилежні кроки: відбулися доповнення Статуту Книгою IV «Судочинство охоронне», у квітні 1866 р. введена особлива форма судочинства. Таке рішення мотивувалось тим, що необхідно було ви­значити, крім спірного (позовного) порядку судочинства, і правила неспірного або охоронного порядку. У той же час відзначалося, що змішування цих окремих категорій справ становить одну з надзвичай­но суттєвих причин недосконалості цивільного судочинства . У по­рядку охоронного провадження розглядалися справи: про виклик спадкоємців померлої особи та охорону її маєтку; про поділ спадщини; про введення у володіння нерухомим майном; про викуп родового майна; про засвідчення у безвісній відсутності; про узаконення дітей; про усиновлення та ін. Коло цих справ не завжди було однаковим .

Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 p., що діяв на території Західної України, також передбачав диференціацію цивіль­ного процесу. Розділ II цього кодексу, що мав назву «Провадження у судах першої інстанції», містив главу V «Окремі провадження», яка регламентувала особливості розгляду окремих категорій справ: про­вадження за вексельними позовами, провадження за позовами, які виникають з угод майнового найму, провадження у третейському суді, провадження за позовами про винагороду за збитки, спричинені чина­ми судового відомства. Крім того^ у систему окремого провадження включалося наказне провадження .

Радянське цивільне процесуальне законодавство також базувалось на концепті різних форм цивільного судочинства. Перші радянські нормативні акти про цивільне судочинство розрізняли два види цивіль­ного судочинства: позовне та охоронне, яке мало назву окремого без- спірного, або непозовного. Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 p., не даючи визначення позовного та окремого проваджень, за­кріплював факт наявності так званих справ окремого провадження.

1 Судебные уставы 20 ноября 1864 г., с изложением рассуждений, на которых они

основаны [Текст]. Ч. 1. - СПб. : Изд. Гос. канцелярии, 1 866.-С. 669.

2

Див.: Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Вась- ковский. - Краснодар, 2003. - С. 493А195.

3

Австрийский Устав гражданского судопроизводства 1895 года в сопоставлении с нашим уставом [Текст] / под ред. Н. А. Тура. - СПб.: Тип. Правительствующего Сената, 1896. (Приложение к № 10 «Журнала Министерства Юстиции» (декабрь 1896 г.). - С. 209-226).

Окреме провадження передбачалось як безспірне провадження. У тимчасовій інструкції Нарком'юсту України від 4 січня 1924 р. (цир­куляр № 4) робилась спроба визначити природу окремого проваджен­ня. У цьому документі окреме провадження протиставлялось позов­ному за двома ознаками: а) встановлення права у позовному прова­дженні та встановлення факту в безспірному порядку; б) можливість заперечень, а отже, і виклик сторін у позовному провадженні та про­вадження без відповідача в окремому провадженні .

Незважаючи на виділення в цивільному процесі окремого прова­дження як відносно самостійного, загальні для всіх справ окремого провадження норми, які регулювали б порядок їх розгляду, не були сформульовані, і ЦПК УРСР закріпив перелік справ окремого прова­дження та правила їх розгляду. Відповідно до ст. 191 ЦПК УРСР 1924 р. до справ окремого провадження належали справи: а) про розпоряджен­ня судом майном померлих; б) про третейські записи та рішення; в) про депозит; г) про видачу судових наказів по актах; д) про розірвання шлюбу, про позови з утримання та про встановлення прізвища дітей; е) про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; є) про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями.

У подальшому, в ЦПК УРСР 1929 p., також передбачалось окреме провадження. Відповідно до ст. 218 ЦПК до справ окремого прова­дження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про ви­дачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на по­точні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про поновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів. Крім того, відповідно до глави 26-а ЦПК 1929 р. до справ окремого провадження були віднесені справи про розірвання шлюбу.

Як видно, протягом тривалого періоду у цивільному процесуаль­ному законодавстві, яке передбачало наявність охоронних (окремих проваджень), не визначалися критерії цих проваджень, відмінність їх від позовного провадження цивільного процесу. Законодавець тільки давав перелік справ, які віднесені до окремого провадження.

1 Сборник статей и материалов по гражданскому процессу за 1922-1924 г. [Текст]: сб. науч. ст. / под ред. С. М. Прушицкого. - М. : Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1925. - С. 34-35.

У літературі висловлювалася думка, що наявність у законодавстві двох видів цивільного судочинства зумовлюється тим, що характер окремого провадження визначається відсутністю спору про право цивільне в цьому провадженні, що на відміну від позовних справ справи окремого провадження розглядаються у спрощеному порядку, і тут не застосовуються деякі інститути позовного провадження (ми­рової угоди, відмови від позову, третіх осіб та ін.) . Ця думка навряд чи повністю відбиває суть проблеми, бо порівняльний аналіз системи справ окремого провадження в різні періоди розвитку цивільного про­цесуального законодавства показує, що до них належали справи, які з великою ймовірністю об'єднувалися однією ознакою — відсутністю спору про право цивільне. Свого часу був правий Є. В. Васьковський, який писав стосовно Статуту цивільного судочинства 1864 p., що охо­ронні справи є такими різноманітними і різнорідними й охопити їх

2

одним визначенням неможливо .

Як приклад, аналіз ст. 218 ЦПК УРСР 1929 р. дає підстави зробити однозначний висновок про те, що в межах окремого провадження були об'єднані різні за природою справи, а предмет судової діяльності в окремому провадженні не був однорідним. Так, у справах про видачу судових наказів суд безспірно підтверджував права кредитора на стяг­нення грошей без майна. У справах про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредит­них установах суд давав дозвіл установі, яка учиняє стягнення, при стягненні недоїмок по податках та сум неподаткового характеру, які за законом стягуються в безспірному порядку, якщо виникає необхідність, звернути ці стягнення на поточні рахунки і вклади в кредитних уста­новах. У справах про звільнення особи від військової служби за релі­гійними переконаннями суд на підставі чинного на той час закону про обов'язкову військову службу вирішував, чи дійсно релігійне вчення секти, до якої належить заявник, забороняє чи забороняло до 1917 р. відбування військової служби і чи дійсно до цього вчення належить заявник за народженням та вихованням.

Як видно з наведених прикладів, предмет судової діяльності у спра­вах, які входили до окремого провадження, є досить різноманітним.

1Див.: Тараненко, В. Ф. О видах гражданского судопроизводства в советском гражданском процессуальном праве [Текст] / В. Ф. Тараненко, В. В. Блажеев // Актуальные проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. - М. : ВЮЗИ, 1990. - С. 32.

2

Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / Е. В. Васьковский. - М. : Изд. бр. Башмаковых, 1917. - С. 399.

У першому випадку суд надавав документові виконавчої сили — при виданні судових наказів; у другому — суд давав дозвіл на звернення стягнення у разі недоїмки на такі специфічні об'єкти, як поточні ра­хунки і вклади у кредитних установах; у третьому — встановлював факт належності заявника до релігійної секти та звільняв від виконан­ня державного обов'язку — обов'язкової військової служби.

Неоднорідність окремого провадження як самостійного проваджен­ня в структурі цивільного процесу ще більше посилилась у зв'язку з прийняттям Постанови ЦВК і РНК СРСР від 11 квітня 1937 p., яка скасувала адміністративний і встановила судовий порядок вилучення майна у колгоспів, кустарно-промислових артілей та громадян на по­криття недоїмок за державними і міськими податками, обов'язковим окладним страхуванням, обов'язковими натуральними поставками та штрафами . Поряд із цим Конституція СРСР 1936 р. передбачала мож­ливість судового оскарження неправильностей у списках виборців.

Порядок розгляду цих справ був установлений Інструкцією НКЮ СРСР

2

від 5 травня 1938 р. У подальшому постановою РНК СРСР від 24 листопада 1942 р. «Про відповідальність за невиконання обов'язкових поставок сільськогосподарських продуктів державі колгоспними дво­рами та одноосібними господарствами» передбачалось залишення у силі судового порядку звернення стягнень за недоїмками . Такі зміни в законодавстві того періоду, визначення спеціальними нормативними актами порядку судового розгляду цих справ знову поставили питання про їх природу і віднесення до того або іншого виду судочинства, пе­редбаченого ЦПК. І незважаючи на те що встановлювався особливий порядок розгляду цих справ, який принципово відрізнявся від позов­ного та окремого проваджень, передбачалось, що цей порядок є по­рядком «окремого провадження». Разом з тим очевидно, що переліче­ні категорії справ, що були віднесені до судової юрисдикції, за своєю юридичною природою відрізнялись від тих, які того часу в цивільному

^ив • Гранберг, В. В. Учебник гражданского процесса [Текст] / В. В. Гранберг. - М. : Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. - С. 73-76; СЗ СССР. - 1937. -№ ЗО. - Ст. 120.

2СПСССР. - 1938. -№22.-Ст. 146.

з

Справочник народного судьи [Текст]. - М., 1946. - С. 410-411. Динаміку зако­нодавчих змін у регламентації окремого провадження див.: Поволоцкий, Л. И. Дела особого производства [Текст] / Л. И. Поволоцкий, Б. А. Лисковец, А. С. Соминский. - М : Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 5-101; Скворцов, М. А. Особое производство по Закону от 11 апреля 1937 года и Постановлению СНК СССР от 24 ноября 1942 года (пособие для народних судей) [Текст] / М. А. Скворцов. - Л. : Ленингр. юрид. ин-т им. М. И. Калинина, 1947.

процесуальному законодавстві були віднесені до справ окремого про­вадження, оскільки ці справи (справи по недоїмках та справи про оскарження неправильностей у списках виборців) по суті виникали з адміністративно-правових відносин.

Такий стан речей призвів до того, що в подальшому, аж до прий­няття Основ цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 p., розгорнулася гостра полеміка з цієї проблеми. Більшість вчених дотримувалися думки про єдність окремого провадження, яке включа­ло як безспірні справи, так і справи, що виникають з адміністративно- правових відносин, віднесені до судової юрисдикції, і в яких також, як і у традиційних справах окремого провадження, на їх погляд, відсутній

спір про право . Деякі процесуалісти вважали, що об'єднання названих

2

справ у рамках окремого провадження, навпаки, є непереконливим .

Ідея про необхідність спеціальної регламентації провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, і ви­окремлення цього провадження в самостійний вид, поряд із позовним та окремим, все ж таки стала домінуючою і набула закріплення в Осно­вах цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік (далі — Основи). Основи встановили порядок розгляду справ у спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовід­носин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно- правових відносин, і справи окремого провадження розглядались за загальними правилами судочинства, крім деяких винятків, встановле­них законодавством Союзу РСР і союзних республік (ст. 1 Основ). Таким чином, Основи не були винятком і сприйняли концепцію різних форм проваджень у цивільному процесі. При цьому позовне прова­дження кваліфікувалось як загальна процедура цивільного судочинства. Що стосується провадження у справах, які виникають з адміністративно- правових відносин, і справах окремого провадження, то вони підпо­рядковуються загальним правилам цивільного процесу, однак за де­якими винятками та доповненнями. За логікою Основ таке співвідно­шення загальних і спеціальних правил цивільного судочинства ство-

Советский гражданский процесе [Текст] / под ред. Ф. А. Клейнмана. - М., 1940. - С. 92; Абрамов, С. Н. Советский гражданский процесе [Текст] / С. Н. Абрамов. - М,

1952.-С. 24.

2

Див.: Советское гражданское процессуальное право [Текст]. - М., 1960. -

С. 17-18; Авдюков, М. Г. Виды судопроизводства в советском процессуальном праве [Текст] / М. Г. Авдюков // Вестн. Моск. ун-та. - 1956. - № 2. - С. 109.

рювало специфічний правовий режим, інакше кажучи, процесуальний порядок розгляду і вирішення цих справ по суті.

ЦПК УРСР 1963 р. до справ, що виникають з адміністративно- правових відносин, відніс справи зі скарг на неправильності у списках виборців, зі скарг на дії органів та посадових осіб у зв'язку з накла­денням штрафів, про стягнення з громадян недоїмки по податках, само­оподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню (ст. 236 ЦПК). До справ окремого провадження було від­несено обмежене коло справ — справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про визнання громадянина по­мерлим або безвісно відсутнім, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчи­ненні (ст. 254 ЦПК).

За ЦПК України 2004 р. до справ окремого провадження віднесені справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи ого­лошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ч. 2 ст. 234 ЦПК).

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього за­суджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встанов­лених законом (ч. З ст. 234 ЦПК).

Таким чином, існування окремого провадження у цивільному про­цесі є традиційним для вітчизняного процесуального законодавства. Коло справ окремого провадження цивільного судочинства змінюва­лось від кодифікації до кодифікації, що свідчить про унікальність цього провадження, складність визначення концептуального критерію його законодавчого регулювання.

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - X.,2011. - 1352 с.. 2011

Еще по теме § 5. Оскарження заочного рішення:

  1. Зміст заочного рішення
  2. Порядок оскарження заочного рішення
  3. Розгляд судом заяви про перегляд заочного рішення
  4. Стаття 226. Форма і зміст заочного рішення
  5. Стаття 228. Порядок і строк подання заяви про перегляд заочного рішення
  6. Стаття 231. Порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення
  7. Стаття 232. Скасування та оскарження заочного рішення
  8. Стаття 233. Законна сила заочного рішення
  9. § 5. Оскарження заочного рішення
  10. § 2 . Право апеляційного оскарження та порядок його здійснення
  11. Які особливості щодо змісту заочного рішення? Чи можна ухвалити вступну та резолютивну частини заочного рішення?
  12. В який строк відповідач може оскаржити заочне рішення до апеляційного суду після залишення його заяви про перегляд заочного рішення без задоволення?
  13. У справі беруть участь кілька відповідачів і ухвалено заочне рішення суду. Чи обов'язково, щоб кожен з відповідачів подавав заяву про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, у разі їхнього бажання оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку?
  14. Яким чином заочне рішення набирає законної сили у разі, якщо місцезнаходження відповідача невідоме і його виклик до суду здійснено через оголошення у пресі, так як невідомо куди направляти копію заочного рішення? Чи враховувати для набрання заочного рішення законної сили час, відведений суду для направлення відповідачу копії цього рішення (5 днів), та отримання судом повідомлення про вручення йому рішення?
  15. Апеляційним судом прийнята апеляційна скарга від позивача на заочне рішення. У ході розгляду апеляційним судом справи відповідач надав копії заяв, поданих до суду першої інстанції, що ухвалив заочне рішення, про поновлення строку наперегляд заочного рішення та про перегляд заочного рішення, оскільки відповідач також має намір оскаржити заочне рішення. Як поступити апеляційному суду?
  16. Поняття і значення заочного розгляду справи
  17. Оскарження заочного рішення
  18. Повноваження суду та підстави скасування заочного рішення
  19. 66. Умови та процесуальний порядок заочного розгляду справи. Порядок перегляду заочного рішення.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -