<<
>>

3.3. Особливості правового статусу суддів у США

Конституція 1787 р., Судовий акт 1789 р. й інші федеральні закони не містять положень, в яких до кандидатів на посади федеральних судів висувались би спеціальні вимоги щодо їхнього віку, освіти та кваліфікації, але аналіз юридичної літератури дає змогу стверджувати, що в процесі державно-правового розвитку США склалися обов’язкові неписані вимоги, які набували форми правових звичаїв.

Професор В.Бернхем зауважив: всі кандидати на посади суддів – юристи, переважно, колишні адвокати. Щоправда, на початку XVІІІ ст.

у колоніях судочинство здійснювали особи, котрі фактично не мали правових знань [7, с.311], а замість норм права та юридичної літератури керувалися біблійними заповідями. Поряд з функцією судочинства, судді виконували адміністративні функції: збирали податки, контролювали підприємницькі відносини, дитячі будинки, проведення громадських робіт, питання землеустрою [65, с.5]. Інший приклад: у 1760–1774 рр. 9 суддів Верховного Суду штату Массачусетс напередодні не працювали за фахом, а 6 – взагалі не вивчали правознавство. Професор В.Бернхем пояснює це британським звичаєм, за яким судочинство могли здійснювати особи, які не мали юридичної освіти, зокрема в Англії орган виконавчої влади – Палата лордів (до 2005 р.) виконував функції вищої судової інстанції [7, с.311]. Навіть тепер у сільській місцевості окремих штатів мирові судді можуть не мати юридичної освіти, а на думку самого Верховного Суду США – відсутні конституційні порушення прав підсудного, коли він попередньо допитаний суддею-неюристом [8, с.175].

Розвиток професійної кар’єри суддів США й Англії суттєво відрізняється. У США зазвичай суддя штату згодом не буде обраним (призначеним) суддею вищого суду штату чи призначений на посаду федерального судді [7, с.312]. Федеральний суддя США Б.Футей зауважив: «В американській практиці не існує системи просування по службі, а серед юристів, суддів і політиків немає відчутного прагнення до її запровадження. Однак у Віргінії існує традиція переведення суддів з суду першої інстанції на посади суддів Апеляційного Суду, хоча в інших штатах це не поширено. Впродовж останніх десятиліть Президенти призначали суддями Верховного Суду США осіб, які раніше були суддями, але до цього часу – в поодиноких випадках» [120, с.57].

Згідно з англо-американською традицією суддями в США призначали чи обирали осіб, старших за віком ніж у країнах Європи[36], оскільки вважали, що кандидат повинен мати належні знання з матеріального та процесуального права, які можна здобути у практичній діяльності, та життєвий досвід, необхідний у здійсненні нормотворчої функції [7, с.312].

В «Американській енциклопедії судової системи» 1987 р. систематизовані вимоги (хоча не зазначені в будь-якому правовому акті) до кандидата на посаду судді: безпристрасність у вирішенні справ, ґрунтовні теоретичні знання та досвід практичної юридичної діяльності, вміння логічно мислити й писати зрозуміло, чесність, добре фізичне здоров’я і розумовий розвиток, відповідний судовий темперамент (виваженість, ввічливість, комунікабельність, терпеливість), уміння застосовувати судову владу розумно [16, с.14].

Суддів Верховного Суду США й інших федеральних судів, відповідно до статті 2 Конституції 1787 р., призначає Президент за порадою та згодою Сенату [177, c.11]. У 1787 р. це положення зумовило двояке ставлення учасників Конституційного конвенту.

Як зауважив А.Гамільтон, їхній «союз щодо призначення суддів вважали сприятливим надмірному впливові Президента на Сенат або навпаки, але такі припущення були необґрунтованими» [18, с.15].

Хоча, згідно із Конституцією, федеральних суддів призначає Президент із наступним затвердженням Сенатом, але в цьому процесі беруть участь Американська асоціація адвокатів (ААА)[37], Федеральне бюро розслідувань і Комітет у справах правосуддя (Юридичний комітет), створений при Сенаті 1979 р. Комітет проводить анкетування кандидатів, пропонуючи відповісти їм на низку запитань (відомості про себе, професію, доходи, погляди на здійснення правосуддя). Після відповідей на запитання, проводиться відкрите слухання за участю кандидата і публічно з’ясовується рівень його знань та подробиці приватного життя [16, с.14; 7, с.316]. На думку російської дослідниці О.Ведернікової, згадана процедура неетична, але в умовах незмінності суддів з’ясування професійно-ділових та особистих якостей кандидата на посаду судді є важливою гарантією належного здійснення судочинства [16, с.14].

Після схвалення кандидатури на посаду федерального судді Юридичним комітетом, «пораду та згоду» на призначення дає Сенат, який неодноразово враховував особисте ставлення кандидатів до важливих державно-правових питань. Так, наприкінці ХVІІІ ст. кандидатуру на посаду судді Верховного Суду США Дж.Ротледжа спочатку відхилили внаслідок його опозиційного ставлення до договору США з Англією. Непоодинокими були випадки проведення відкритих політичних акцій окремими федеральними посадовими особами проти призначання того чи іншого кандидата, через що його не призначали взагалі або призначали згодом.

За статистикою, Сенат відхиляв кожну п’яту кандидатуру, запропоновану Президентами, але найбільше відмов було до 1900 р. Упродовж 1844–1875 рр. Сенат відмовив у призначенні 14 кандидатів. Професор О.А.Жидков пояснив це конфліктом промисловців північних штатів і плантаторів-рабовласників Півдня. У ХХ ст. випадки відхилення кандидатур стали поодинокими через створення двопартійної політичної системи [35, c.47], яка, на думку професора О.О.Шевченка, «підтримувала мир і спокій у суспільстві, дозволяючи уникати серйозних політичних криз як альтернатива в боротьбі за владу між різними групами за інтересами» [133, с.27].

Зрештою, і на початку ХХ ст. залізничні компанії США, не задоволені адвокатською діяльністю Л.Д.Брендіса, здійснили акцію проти його призначення, який став суддею лише 1916 р. (перебував на посаді до 1939 р.). У 1967 р. сенатор С.Термонд очолив кампанію проти призначення суддею правозахисника афроамериканців Т.Маршалла, але його, все ж таки, призначили на посаду (1967–1991). У 80-х роках ХХ ст. Сенат відмовив Президентові Р.В.Рейгану (1981–1989) в призначенні Р.Борка, який 1990 р. опублікував працю «The tempting of America» [143] (дослівно – «Притягнення Америки»), наголошуючи на незаконних діях щодо нього окремих сенаторів [7, с.316–317].

Кожен Президент мав змогу призначити 2 суддів, але, наприклад, Дж.Вашингтон (1789–1797) призначив 8 суддів, Дж.Адамс (1797–1801) – 3, Е.Джексон (1829–1837) – 6, Ф.Д.Рузвельт (1933–1945) – 8. Однак, деякі Президенти – З.Тейлор (1849–1850), Дж.Е.Картер (1977–1981) – не призначили жодного судді [150, с.751] (детальніше – див. Додатки Г, Д).

Професор Р.С.Баркер узагальнив правові та політичні аспекти висунення кандидатів на посади суддів Верховного Суду США: 1) всі кандидати за освітою є юристи, «навіть, якщо Конституція не вимагає цього, здоровий глузд диктує обов’язок судді досконало знати закон, який він буде тлумачити та застосовувати на практиці»; 2) запропоновані особи завжди є союзниками Президентів, наприклад, Головний суддя Р.Б.Тейні (1836–1864) – Е.Джексона, суддя Е.Фортас (1965–1969) – Л.Б.Джонсона (1963–1969) [18, с.15].

Професор В.А.Власихін зауважив вплив на процес призначення федеральних суддів у США Міністерства юстиції та Генерального атторнея. На думку автора, призначаючи суддів, Президенти «прислухалися до суспільної думки, але їхніми основними радниками були особи, у яких був власний інтерес до функціонування судової влади, і які були зацікавлені у комплектуванні складу Верховного Суду США відповідними індивідами» [20, с.49]. Генеральний атторней, – продовжує автор – «будучи державним обвинувачем у суді, фактично виконує функцію судді суддів, яка суперечить принципові незалежності судової влади» [20, с.51–50].

На призначення суддів Верховного Суду США впливали й безпосередньо його Голови, скажімо, В.Г.Тафт (1921–1930) переконав Президента В.Дж.Гардінга (1921–1923) призначити Дж.Сазерленда (1922–1938) та П.Батлера (1923–1939), а не Л.Хенда та Б.Н.Кардозо [35, с.46], останнього з яких було призначено наступним Президентом – Г.К.Гувером (1929–1933). Б.Н.Кардозо займав посаду судді Верховного Суду в 1932–1938 рр.

Цікаво, що наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. прихильність кандидатів до Конституції США та переконування штатів до її ратифікації було основною підставою для їхнього призначення [47, с.262].

Окремі судді Верховного Суду до часу призначення були відомими політиками. Так, 1921 р. Головним суддею став колишній Президент В.Г.Тафт, суддями: 1863 р. – губернатор штату Огайо С.П.Чейз (1864–1873), 1910 р. – губернатор штату Нью-Йорк Ч.Е.Гьюз (1930 р. став Головним суддею), 1937 р. – сенатор Алабами Г.Блек (1937–1971), 1940 р. – губернатор Мічигану Ф.Мерфі (1940–1949), а 1954 р. – губернатор Каліфорнії Е.Воррен. Станом на 1991 р. із 110 суддів Верховного Суду США 102 були членами політичних партій, як і Президенти, котрі їх призначали. Щоправда, 1941 р. демократ Ф.Д.Рузвельт (1933–1945) призначив Головним суддею республіканця Г.Ф.Стоуна (1941–1946), якого ще 1925 р. суддею Верховного Суду призначив Президент-республіканець К.Кулідж (1923–1929) [150, с.755–760].

Як зауважив професор Р.С.Баркер, у середині ХХ – на початку ХХІ ст. практика призначення суддями Верховного Суду відомих політиків стала менш поширеною [18, с.16]. До речі, станом на 2008 р. усі судді Верховного Суду США (Дж.Дж.Робертс Мол. (призначений 2005 р.) – Головний суддя, судді Дж.П.Стівенс (1975), Е.Скелія (1986), Е.М.Кеннеді (1988), Д.Г.Саутер (1990), К.Томас (1991), Р.Б.Гінзбург (1993), С.Дж.Бреєр (1994) та С.А.Аліто Мол. (2006) були до того суддями федеральних апеляційних судів. Разом з тим, 6 головних суддів (Дж.Маршалл (1801–1835), Р.Б.Тейні (1836–1864), С.П.Чейз (1864–1873), М.Р.Вейт (1874–1888), М.В.Фуллер (1888–1910), Е.Воррен (1953–1969) до призначення не були суддями взагалі [150, с.756,758–760] (детальніше – див. Додатки Г, Д ).

Отже, згідно з Конституцією 1787 р., суддів Верховного Суду США призначає Президент з наступним затвердженням їхніх кандидатур Сенатом [177, с.12]. Утім у процесі призначення суддів беруть участь ААА, Юридичний комітет Сенату, Генеральний атторней, Головний суддя. На нашу думку, широка гласність цього процесу пояснюється необхідністю призначення федеральними суддями кандидатів, котрі мають високі знання права, досвід юридичної діяльності, належну репутацію, оскільки такі судді фактично довічно перебувають на посадах.

Якщо суддів Верховного Суду й інших федеральних судів призначає Президент за «порадою та згодою» Сенату, то суддів у штатах може обирати населення чи призначати губернатор, що передбачено їхніми законами. До середини ХІХ ст. у штатах суддів призначали парламенти, а зараз – тільки у штатах Віргінія та Південна Кароліна. Спочатку американці, обираючи суддів, на думку доцента І.О.Алебастрової, прагнули лише звільнитися від впливу англійського абсолютизму [2, с.141].

У штаті Міссурі 1940 р. було розроблено систему призначення суддів під назвою «Міссурійський план» («Missouri Plan»), яку в подальшому запозичили деякі штати. Згідно з нею ділові й особисті якості кандидатів вивчає спеціальна комісія у складі адвокатів, суддів і громадян, котрі не мають юридичної освіти. Вона повинна звернутися до ААА та громадськості з клопотанням запропонувати кандидатури, з яких відбирає трьох осіб на кожне вакантне місце та передає свої пропозиції губернаторові, що повинен обрати одного з них на кожну вакансію [7, с.318; 120, с.57–58]. Потім кандидат призначається суддею на рік або триваліший строк, після закінчення якого відбуваються вибори суддів. Якщо громадяни голосують за кандидата, він залишався на посаді судді апеляційного суду на 12 років або менше – в суді першої інстанції. Щоправда, зазначають професор В.Бернхем і доцент І.О.Алебастрова, виборці майже завжди голосують за кожного кандидата [7, с.319; 2, с.141].

Ми погоджуємося із зауваженнями професора Д.Карлена про суттєві недоліки «Міссурійського плану», який не сприяв удосконаленню судочинства. Д.Карлен пояснював, що громадяни лише висловлювали свій політичний вибір, ставлення до тієї чи іншої політичної партії, членом якої є, зазвичай, кандидат, а не оцінювали його професійно-ділові якості [52, с.44–45]. Однак у штатах, де суддів обирають, більшість з них призначається губернаторами (через недоцільність проведення позачергових виборів) [120, с.57–58].

Федеральний суддя Б.Футей систематизував способи призначення (обрання) суддями в США: 1) призначення кандидата на посаду Президентом чи губернатором за погодженням відповідного органу законодавчої влади; 2) призначення губернатором з осіб, рекомендованих незалежною комісією; 3) народні вибори; 4) вибори законодавчим органом (тобто, пункти 2,3,4 стосуються лише суддів штатів) [120, с.57]. Наприкінці ХХ ст. у 3 штатах суддів призначав законодавчий орган, у 8 – глава виконавчої влади з наступним затвердженням законодавчим органом, у 12 відбувалися вибори на підставі партійних списків, у 10 – загальні позапартійні вибори, у 17 – суддів призначав глава виконавчої влади на підставі висновку спеціальної комісії [16, c.13–14].

Аналіз положень Конституції США та поправок до неї дає підстави стверджувати, що призначення (обрання) суддів у штатах пояснюється правом штатів вирішувати питання місцевого значення. Однак, з огляду на строковість перебування на посаді, судді у штатах менш незалежні, ніж федеральні судді судів загальної юрисдикції.

Стосовно принципу «перебування на посадах суддів, поки поведінка їхня бездоганна», сформованого у статті 3 Конституції США, А.Гамільтон зазначив, що вимога «бездоганності (їхньої) поведінки» була «бар’єром проти вторгнення представницького органу в здійснення судочинства, а принцип незмінності – невід’ємним у конструкції системи судової влади, основою публічного правосуддя й безпеки, перепоною в монархії проти деспотизму государя, а в республіці – від замахів й насильства представницького органу влади» [150, с.747–748]. В основі принципу незмінності суддів, наголошує професор Б.Таманага, були ідеї Ш.Монтеск’є про те, що «не є головним забезпечити чесність суддів і довіру громадян до них, а не допустити можливість виконавчої влади нав’язати їм свою волю...» [108, с.63].

Заперечуючи фактично безстрокове перебування федеральних суддів на посадах, республіканець Т.Джефферсон (у 1801–1809 рр. – Президент США) пропонував їх призначати на 6 років з можливим наступним призначенням главою федеральної виконавчої влади на новий термін із затвердженням обома палатами Конгресу [101, с.104]. Однак, саме довічне перебування на посаді та збереження винагороди, на думку судді Б.Футея, є «гарантіями, які позбавляють федеральних суддів страху зазнати обмежень у випадку прийняття рішень, небажаних для Президента чи Конгресу» [120, с.58]. Судді у штатах не обіймають посади довічно, лише в 3 штатах – до досягнення 70 років, а в 47 штатах обираються на 4–6 чи 10–14 років. Наприкінці ХІХ ст. здійснювалися спроби переглянути статтю 3 Конституції та запровадити строкове перебування федеральних суддів на посадах, але такі не були підтримані [18, с.13].

У 1937 р. Конгрес прийняв закон, згідно із яким федеральний суддя у віці 70 років і стажу роботи на судовій посаді не менше 10 років або суддя 65-річного віку з таким стажем 15 років має право вийти у відставку зі збереженням попереднього посадового окладу в повному розмірі, що однак практикується суддями в поодиноких випадках [35, с.14].

Проте й до 1937 р. вони користувалися правом виходу у відставку, здійснюючи яке, судді Верховного Суду США часто розпочинали чи продовжували політичну кар’єру. Наприклад, Головний суддя Дж.Джей (1789–1795) став губернатором Нью-Йорку, а О.Елсворт (1796–1800) – дипломатом. У 1916 р. суддя Верховного Суду США Ч.Е.Гьюз вийшов у відставку, оскільки 1917 р. брав участь у президентських виборах, на яких переміг В.Дж.Гардінг, згодом 1930 р. Ч.Е.Гьюза було призначено Головним суддею; 1942 р. колишній суддя Д.Бірнс (1941–1942) став Державним секретарем, а колишній суддя А.Дж.Гольдберг (1962–1965) – постійним представником США в ООН [35, с.14; 150, с.756–757]. Наприкінці ХVIII ст. деякі судді Верховного Суду водночас були дипломатами, наприклад, Дж.Джей та О.Елсворт [47, с.274].

Однак фактично безстрокове перебування суддів федеральних судів загальної юрисдикції, в тому й числі суддів Верховного Суду США, не є ознакою того, що вони могли поводити себе свавільно та керуватися лише власними переконаннями, а не конституційними нормами. Федеральні посадові особи США можуть бути притягнуті до відповідальності у порядку процедури імпічменту (impeachment), яка виникла в Англії ХІV ст. Імпічмент Конгрес застосовує до посадових осіб федерації за вчинення державної зради чи зловживання посадою. Відповідно до розділу 3 статті 1 Конституції 1787 р., «Сенат має виключне право розглядати всі справи в порядку імпічменту... жодна особа не може бути визнана винною без згоди 2\3 присутніх сенаторів. Вирок у справах імпічменту обмежується усуненням з посади і позбавленням права займати будь-яку почесну, офіційну чи оплачувану посаду на службі США. Засуджена в порядку імпічменту особа може бути притягнутою до кримінальної відповідальності судом» [177, с.3].

Стаття 3 Конституції США містить визначення терміна «державна зрада США» – ведення війни проти них, приєднання до ворогів чи надання допомоги їхнім ворогам. Ніхто не може бути засуджений за державну зраду без показів двох свідків про одне й те саме очевидне діяння чи особисте визнання на відкритому засіданні суду. Конгрес може встановлювати покарання за державну зраду, що не спричиняє обмеження в правах нащадків чи конфіскацію власності не інакше як за життя засудженої особи [177, с.13].

Палата представників у справах імпічменту є стороною обвинувачення та слідчого, а Сенат – специфічною судовою колегією. Якщо процедуру імпічменту порушено проти Президента, на час розгляду справи обов’язки Голови Сенату виконує Головний суддя США. Після затвердження резолюції про порушення процедури імпічменту та статей обвинувачення Палатою представників справу розглядає Сенат. Згідно із Правилами 1868 р. (тоді було порушено процедуру імпічменту проти діючого Президента США Е.Джонсона), розгляд справи, порушеної в порядку імпічменту, тотожний процедурі розгляду кримінальної справи. Сторони користуються правом виклику свідків, надання доказів, а обвинувачений – правом на захист і перехресний допит.

Сенат голосує за кожним пунктом обвинувачення, для схвалення кожного з яких необхідно 2\3 голосів присутніх сенаторів. Для усунення особи з посади в порядку імпічменту необхідно визнати її винною, принаймні, за одним пунктом обвинувачення обома палатами. Обвинувальний вирок у справах імпічменту є остаточним, оскарженню не підлягає, не виключає притягнення до кримінальної відповідальності [103, с.131].

Доцент В.С.Бігун зазначив: «процедура імпічменту в США – це елемент механізму системи стримувань і противаг доктрини поділу влади. Він полягає в можливості усунути з посади службовців виконавчої влади, суддів, інколи – конгресменів за зловживання посадою чи інші злочини. Ця дія, більше як за 200-літню історію США, ініціювалася щодо 17 осіб, з яких 13 були федеральними суддями, 2 – Президентами (Е.Джонсон (1861–1869) і Р.М.Ніксон (1969–1974), 1 – міністром військового департаменту, 1 – сенатором. Президент Б.Клінтон (1993–2001) 1998 р. став 18-ю особою, проти якої було порушено процедуру імпічменту» [9, с.177]. Щодо федеральних суддів, (але не суддів Верховного Суду США), то наприклад, упродовж 1804–1936 рр. визнали винними Дж.Пікерінга (1804), У.Хемфріса (1862), Р.Арбчбальда (1913) і Х.Ріхтера (1936) [103, с.131].

У 1804 р. Конгрес притягнув до відповідальності в порядку імпічменту суддю Верховного Суду США С.Чейза (1796–1811), який у травні 1803 р. у м. Балтімор на засіданні федерального окружного суду висловив гостру критику щодо політичної діяльності Президента Т.Джефферсона. Невтручання Т.Джефферсона у розгляд справи Сенатом не було єдиною причиною виправдання С.Чейза, оскільки більшість сенаторів кваліфікувала випадок як «відверте посягання на принцип незалежності судової влади» [35, с.10].

У 1969 р. проти судді Верховного Суду США Е.Фортаса (1965–1969) мали намір порушити процедуру імпічменту, оскільки знайшлися докази його зловживання посадою у здійсненні фінансових операцій, що змусило його вийти у відставку [14, с.143]. Однак, на думку доцента Н.В.Пильгун, тоді проти Е.Фортаса мали намір порушити процедуру імпічменту внаслідок того, що він, будучи близьким другом Президента Л.Джонсона, прагнув стати Головним суддею США [87, с.69]. Згодом окремі конгресмени вимагали порушення імпічменту проти судді Верховного Суду В.О.Дугласа (1939–1975) [14, с.143]. У 1987 р. федерального суддю Е.Хастінгса (штат Флорида) було усунуто з посади в порядку імпічменту, незважаючи на ухвалення 1983 р. стосовно нього виправдального вироку за відповідним обвинуваченням, але згодом він був обраний конгресменом. На початку ХХІ ст. Конгрес усунув 3 федеральних суддів, у тому числі Г.Клейборна (зі штату Невада), якого визнали винним в ухиленні від сплати податків [7, с.320–322].

Розмірковуючи про призначення процедури імпічменту, професор Дж.Г.Елі назвав її «способом контролю за суддями», але через прихильність (американців) до ідеї незалежної судової влади її розуміють як зброю, яку зберігають для рідкісних випадків, оскільки оголосити імпічмент судді Верховного Суду не легше ніж Президентові» [118, с.227].

У червні 2007 р. на симпозіумі «Верховенство права та добродійність у публічній сфері в Україні» суддя у відставці Верховного Суду США С.Д.О’Коннор (1981–2006), акцентуючи на проблемі незалежності судової влади у США, наголосила, що «Президенти завжди призначали суддями Верховного Суду США осіб, погляди яких збігалися з їхніми власними, але Президент перебуває на посаді 4 роки, а суддя – все життя. Жодного суддю Верховного Суду не було усунуто з посади, оскільки цей Суд є найшанованіший в американському суспільстві. Органи законодавчої та виконавчої влади майже завжди виконували його рішення, але на початку ХІХ ст. Е.Джексон (1829–1837), своїм розпорядженням, який суперечив рішенню Верховного Суду, змусив племена індіанців залишити Джорджию і переселилися на інший берег р. Міссісіпі, а в період Громадянської війни (1861–1865) А.Лінкольн (1861–1865) видав нормативний акт, зупиняючий дію сформованого Верховним Судом принципу «Гебес корпус» (Habeas corpus)[38]. Після завершення війни, Верховний Суд визнав розпорядження А.Лінкольна неконституційним» [66].

На нашу думку, судді Верховного Суду США незалежніші ніж судді у штатах унаслідок довічного перебування на посадах. Як позитивне зауважимо, що ретельний відбір кандидатів у федеральні судді та гарантії принципу незалежності судової влади є причинами, які пояснюють відсутність випадків усунення суддів Верховного Суду з посад в порядку імпічменту.

Після призначення (обрання) особи суддею, її відношення до політики й вирішення правових спорів відображається в особистісних філософських поглядах, основою яких, підкреслює професор В.Бернхем, є «концепція визначення ролі судді в суспільстві та державі». Правова філософія судді може бути «ліберально-активною», за якою суддя вбачає своє призначення у протистоянні соціальній несправедливості та здійсненні тлумачення змісту конституційних прав громадян досить поширено. Існує й філософія «судової стриманості», за якою суддя не вважає необхідним втручатися в законодавче вирішення суспільних проблем, у діяльність інших органів влади. Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. у суддів Верховного Суду переважала «консервативно-активна» філософія, оскільки вони часто переглядали встановлені раніше судові прецеденти ліберального характеру [7, с.313].

Відомо, що Президенти майже завжди призначали суддями Верховного Суду США своїх прибічників [7, с.316–317], але судді часто змінювали своє ставлення до політико-правових явищ і процесів через конституційну гарантію довічного перебування на посаді, що не варто вважати «політичним хамелеонством» [14, с.144–145]. Наприклад, Президент Д.Д.Ейзенхауер (1953–1961), сподіваючись на підтримку вищої судової інстанції держави, призначив Головним суддею республіканця Е.Воррена (1953–1969). Однак під його головуванням Верховний Суд ухвалив низку рішень, якими розширив конституційні права та свободи громадян, інтерпретуючи їх у ширшому змісті, ніж коли-небудь. Згодом, розчарований «ліберальним активізмом» Суду, Д.Д.Ейзенхауер визнав призначення Е.Воррена своєю «найгіршою помилкою» [7, с.314].

Аналізуючи окремі рішення Верховного Суду США, американський професор політології Д.Адамані виявив закономірності особистих стандартів цінностей суддів, сформованих під впливом сімейних традицій і належності до певної соціальної групи [10, с.135]. Додамо, що правова філософія кожного судді формується не лише під впливом його соціального походження та досвіду, але й професійної діяльності, структурними елементами якої, на думку українського дослідника Л.М.Москвича, є пізнавальна, моральна, комунікативна, організаційна і творча діяльність. Пізнавальна діяльність спрямована на отримання знання про явища, предмети, властивості, дії минулого; моральна пов’язана з виконанням судом функції найвищої інстанції з відправлення справедливості; комунікативна охоплює всі види зв’язків судді в процесі діяльності; організаційна випливає з функціональної ролі судді, пов’язана зі взаємодією судді з іншими державними органами, посадовими особами, громадянами в процесі відновлення справедливості. Судова творчість має внутрішню та зовнішню сторони. Зовнішнім її атрибутом є індивідуальний стиль діяльності судді, а внутрішня – це процес ухвалення рішень [71, с.13–21].

Російська дослідниця З.Г.Голдобіна серед суддів Верховного Суду США виокремлює консерваторів, наприклад, Ч.Е.Гьюза (1930–1941), В.Е.Бергера (1969–1986) та активістів, тобто лібералів – Е.Воррена (1953–1969), Т.Маршалла (1967–1991), В.Дугласа (1939–1975) [24, c.23,28].

На підставі дослідження особливостей призначення суддів штатів і суддів федеральних суддів загальної юрисдикції, були виявлені недоліки, що позначаються на принципі незалежності судді у штаті. Серед таких недоліків є перебування суддями судів 47 штатів на посаді лише визначений термін і до досягнення ним певного віку, але не 65-річного як в Україні, а 70-річного. Прикладом, на нашу думку, як невдалої і недоцільної є застосування у багатьох штатах США системи «Міссурійський план», оскільки громадяни, обираючи суддів, не оцінюють їхніх професійних знань. Крім цього, довічне перебування на посадах суддів федеральних судів загальної юрисдикції, але не спеціалізованої, довело на практиці свою ефективність. Оскільки судді, в цьому випадку, могли керуватися лише нормами Конституції США, власним досвідом з метою прийняття об’єктивних і неупереджених рішень, а не бажаннями Президентів і конгресменів. Питання в іншому, що довічне перебування на посаді не означає, що судді Верховного Суду США, як й інших федеральних судів, не можуть притягатися до відповідальності в порядку імпічменту.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку про те, що:

1. Засади організації федеральної судової системи США передбачені у статті 3 Конституції 1787 р., недоліком якої є недосконала регламентація правового становища Верховного Суду США та федеральних судів, що полягає у відсутності положень про види та назви судів, розмежування компетенції між ними; недоліком також є відсутність положень про орган конституційної юрисдикції та функцію конституційного контролю.

2. Парламенти штатів відмовились би ратифікувати Конституцію 1787 р., якщо б у ній було закріплено положення про конституційну юрисдикцію Верховного Суду США; це положення додатково би наголосило на їхньому правовому становищі як залежних від центру складових частин федерації, а не конфедерації незалежних штатів.

3. Для усунення недоліків організації федеральної судової системи було прийнято Судовий акт 1789 р., що визначав види і назви федеральних судів, кількісний склад суддів, юрисдикцію, в тому числі конституційну, Верховного Суду США. Подальше правове значення Судового акта 1789 р. полягало в тому, що 1911 р. головні його положення були покладені в основу Судового кодексу, а 1948 р. стали 28 розділом Зводу Законів США.

4. З моменту створення Верховного Суду США почали формуватися певні традиції його діяльності (довготривале перебування суддів на посадах, певний порядок займання ними місць залежно від терміну перебування на посаді, особливості оформлення зали засідань та ін.), які не мають правового характеру, але застосовуються ним вже впродовж двох століть.

5. Особливість структури судової системи США полягає в її дуалістичності, оскільки на території США окремо діє федеральна судова система, власні судові системи кожного з 50 штатів і судові системи територій, які мають правовий статус держав, що вільно приєдналися, – Пуерто-Рико, Гуам, Східне Самоа, Північно-Маріамські та Віргінські острови.

6. Федеральні суди США (районні й окружні) до створення окремих спеціалізованих судів розглядали всі справи, які виникли на підставі федерального законодавства, в тому числі «спеціалізованого» характеру (про відповідальність федерального уряду, про притягнення до відповідальності податкової адміністрації, про визнання суб’єктів банкрутами тощо).

7. Як негативне явище, вважаємо, залучення суддів Верховного Суду США, на підставі вимог Судового акта 1789 р., до обов’язкової участі у виїзних засіданнях федеральних окружних судів аж до кінця ХІХ ст., що несприятливо позначалося на діяльності Верховного Суду.

8. На нашу думку, досить доцільним стало у США створення з другої половини ХІХ ст. федеральних спеціалізованих судів, яким було передано окрему юрисдикцію федеральних судів загальної юрисдикції. Це сприяло розвантаженню останніх і підтвердило ефективність поділу судів, згідно з вузькою спеціалізацією, оскільки поліпшило якість судочинства.

9. Позитивним є досвід США щодо призначення федеральних суддів Президентом з наступним схваленням їхніх кандидатур Сенатом і довічний термін перебування на посадах федеральних суддів судів загальної юрисдикції. Пропонуємо запровадити порядок призначення суддів в Україні на посаду Президентом України з наступним затвердженням їхніх кандидатур Верховною Радою України на довічний термін, а не до виповнення суддями 65-річного віку.

10. Основні засади організації судових систем штатів склалися ще у колоніальні часи, а їхня особливість (чотири-, три-, двоступенева судова система) пояснюється специфікою політико-правового розвитку конкретних колоній, а згодом штатів і правом штатів вирішувати питання місцевого значення, яке випливає з положень Х поправки 1791 р. до Конституції США.

11. У США відсутні норми федеральних законів, котрі визначають вимоги до особи, яку призначають на посаду федерального судді, але виявлено корисні правові звичаї, що склалися в процесі державно-правового розвитку США (щодо того, що суддями повинні бути тільки кваліфіковані юристи, які досягли віку 46-50 років, мають високі правові знання й великий досвід практичної діяльності за фахом) і доволі ефективно вирішують цю проблему.

<< | >>
Источник: РИГІНА ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА. ВЕРХОВНИЙ СУД США: СТАНОВЛЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ КОМПЕТЕНЦІЇ ТА РОЛЬ У ФОРМУВАННІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ ДЕРЖАВИ (1787 – КІНЕЦЬ ХХ СТ.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів –2009. 2009

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.3. Особливості правового статусу суддів у США:

  1. 3. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні
  2. 1. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України
  3. 1. Конституційно-правовий статус Президента України
  4. 3. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
  5. 1.2. Правовий статус місцевих загальних судів та суддів
  6. ГЛАВА 3 Особливості адміністративно–правового статусу різних категорій керівників
  7. § 1. Особливості адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади, що обіймають посади державних службовців
  8. §2. Особливості адміністративно–правового статусу керівників органів виконавчої влади, що обіймають посади державних політичних діячів
  9. 5. Орган виконавчої влади та правовий статус його керівника
  10. 2.2. Нормативне регулювання діяльності міліції України по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  11. 2.3. Основні напрямки удосконалення системи забезпечення правового статусу неповнолітніх в Україні.
  12. Еволюція правового регулювання правового статусу прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей та стан наукової розробки проблеми
  13. Загальна характеристика правового статусу прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей
  14. 2.3. Правовий статус прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей,у яких прокурор здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді
  15. ПЛАН
  16. ВСТУП
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -