Розпорядження про нерозголошення інформації для репортерів

У рішенні в справі Sheppard v. Maxwell Верховний Суд зауважив, що, як показують розглянуті ним справи, „необ’єктивні та упереджені інформаційні коментарі щодо перебігу судових процесів стають дедалі частішими”.

„Положення про належний процес вимагає, щоб справа звинуваченого розглядалася неупередженими присяжними, вільними від зовнішніх впливів. З огляду на повсюдний характер сучасних комунікацій і складність ліквідації впливу пройнятого упередженістю громадського резонансу на свідомість присяжних, суди першої інстанції повинні вжити рішучих заходів з метою гарантувати, що рівновагу ніколи не буде порушено на шкоду звинуваченому”.

У 1972 році окружний суддя США Е. Гордон Вест (E. Gordon West) вжив по-справжньому крутих заходів, коли видав наказ про заборону повідомляти про свідчення, дані на досудовому слуханні справи робітника фірми „VISTA”, якого було звинувачено у змові з метою вбивства мера міста Бетон Руж, штат Луїзіана. Суддя Вест викликав до суду репортерів Леррі Дікінсона (Larry Dickinson) та Гіббса Адамса (Gibbs Adams) у зв’язку з неповагою до суду, після того як вони написали статті для своїх газет з детальним викладом свідчень, даних того дня. Репортери подали апеляцію до апеляційного суду п’ятого округу, і там судова колегія, що складалася з трьох суддів, заявивши, що заборона була неконституційною, відправила справу U.S. v. Dickinson назад до окружного суду, щоб той переглянув своє рішення. Суддя Вест скасував свою заборону права на публікацію, проте відмовився анулювати наказ про виклик репортерів у зв’язку з неповагою до суду.

Після цього апеляційний суд п’ятого округу, який налічував 15 суддів, розглянув справу в повному складі і постановив рішення проти репортерів. Суд заперечив, що порушує право вільної преси, заявивши, що просто підтверджує право федерального окружного судді накладати покарання на порушників своїх наказів - незалежно від конституційності цих наказів.

Після справи Дікінсона траплялися й інші ухвали судів нижчих інстанцій на рівні штатів та федеральних судів щодо заборони на розголошення, однак питання дійшло до Верховного Суду лише 1976 року, коли він розглянув справу Nebraska Press Association v. Stuart. Отже, 1976 року перед Верховним Судом уперше постало питання про те, чи може суд нижчої інстанції, не порушуючи Конституцію, видати наказ про нерозголошення інформації у пресі на підставах забезпечення справедливого суду. У цьому випадку Суд розглянув, за словами Верховного Судді Воррена Бергера (Warren Burger), проблеми,,майже такі ж старі, як і Республіка”.

У своїй думці Суд бере до уваги такі обставини справи:

Увечері 18 жовтня 1975 року місцевий поліцейський знайшов шістьох членів однієї родини мертвими в їхньому будинку в маленькому містечку, яке налічувало близько 850 жителів, у штаті Небраска. Арештували підозрюваного, якому наступного ранку суд графства Лінкольн висунув звинувачення. Злочин одразу дістав широке висвітлення у місцевих, регіональних та загальнонаціональних газетах, на радіостанціях та телевізійних каналах.

Через три дні після скоєння злочину прокурор графства та адвокат захисту звернулися до суду графства із спільним клопотанням про видачу обмежувального наказу стосовно „речей, про які можна або не можна буде повідомляти публічно або розкривати громадськості”, з огляду на „масоване висвітлення новинними ЗМІ” та „реальну ймовірність упереджених повідомлень, які ускладнили б або й зовсім унеможливили відбір неупередженого журі і могли б зашкодити справедливому суду”. Не розглянувши докази, а лише заслухавши аргументи адвоката, суд графства задовольнив клопотання про видачу обмежувального наказу, що забороняв усім присутнім на суді стороннім особам „розкривати або санкціонувати розкриття інформації з метою поширення її серед громадськості в якій завгодно формі або яким завгодно способом щодо будь-яких свідчень, що будуть дані, або доказів, що будуть наведені”.

Попередній розгляд справи відповідача відбувся того ж дня, коли було видано наказ, і проходив у відкритому режимі, проте наказ вважався таким, що набув чинності.

На той момент преса, радіо- і телеканали, видавці та індивідуальні репортери подали клопотання до окружного суду, попросивши його втрутитись і відмінити обмежувальний наказ. Окружний суддя задовольнив прохання клопотальників про втручання і чотири дні по тому, 27 жовтня 1975 року, видав власний обмежувальний наказ. Суддя постановив, що, „з огляду на природу злочинів, яких стосується скарга, існує безпосередня й очевидна загроза, що досудовий резонанс може зашкодити праву відповідача на справедливий суд”.

Наказ мав діяти лише до моменту завершення відбору журі; він конкретно забороняв клопотальникам торкатися в своїх повідомленнях таких п'яти тем: 1) існування або змісту зробленого відповідачем офіцерам правоохоронних органів зізнання, яке було долучено до справи у відкритому судовому засіданні, коли було висунуто обвинувачення; 2) факту або природу заяв, зроблених відповідачем іншим особам; 3) змісту записки, написаної ним у ніч вбивства; 4) деяких аспектів медичних свідчень під час попереднього слухання; і 5) осіб жертв гаданого сексуального нападу і природи нападу.

Наказ також забороняв повідомляти про конкретний характер самого наказу про нерозголошення.

Чотири дні по тому клопотальники спробували добитися призупинення наказу окружного суду і звернулися до Верховного Суду штату Небраска з проханням видати припис mandamus, призупинити наказ і терміново розглянути апеляцію щодо нього. Приблизно через місяць Верховний Суд штату Небраска заслухав усні аргументи сторін і через тиждень обнародував свою думку. 2 грудня 1975 року Верховний Суд штату Небраска заявив, що як суспільство, так і окремий відповідач мають життєво важливий інтерес у тому, щоб гарантувати, що справа відповідача розглядатиметься неупередженим журі, і постановив, що з огляду на громадський резонанс це право перебуває під загрозою. Верховний Суд штату Небраска відзначив, що закони штату вимагають, щоб суд над відповідачем розпочався впродовж шести місяців після його арешту, і що в разі перенесення розгляду справи до іншого регіону суд може відбутися тільки в суміжних графствах, в яких резонанс навколо справи по суті такий же, як і в тому графстві, де, як стверджується, стався злочин.

Верховний Суд штату Небраска вніс зміни до наказу окружного суду, заборонивши торкатися в повідомленнях лише трьох тем: 1) існування або змісту будь-яких зізнань або визнань, зроблених відповідачем офіцерам правоохоронних органів; 2) будь-яких зізнань або визнань, зроблених будь-яким третім сторонам, за винятком представників преси; і 3) інших фактів, які можуть мати „серйозні наслідки” для звинуваченого.

4 грудня Верховний Суд Сполучених Штатів затребував матеріали справи, щоб розглянути важливі питання, про які йшлося в наказі суду першої інстанції, зміненому Верховним Судом штату Небраска, однак відхилив клопотання про терміновий розгляд або повне призупинення наказу суду першої інстанції на період процесу над відповідачем.

Суд проаналізував всі ті численні резонансні справи, які надходили на його розгляд раніше, в аспекті галасу навколо сенсаційних справ, починаючи з суду над Аароном Берром у 1807 році.

У думці більшості членів Суду, викладеній Верховним Суддею, було сказано:

„Взяті разом, ці справи демонструють, що досудовий резонанс - навіть всепроникний, негативний резонанс - не обов’язково призводить до необ’єктивного суду. На здатність кінець кінцем відібраного журі ухвалити справедливе рішення впливає тональність та сила резонансу, який до певної - і часто великої - міри формується тим, що адвокати, поліція та інші посадовці роблять для того, щоб пришвидшити висвітлення”.

Після багатослівного аналізу справи Near v. Minnesota та більш недавніх справ, пов’язаних з попередніми обмеженнями, Суд заявив:

„Через усі ці справи червоною ниткою проходить ідея, що попередні обмеження свободи слова та публікації є найсерйознішим та найменш терпимим порушенням прав, передбачених Першою поправкою. Кримінальне покарання чи вирок у справі про дифамацію перебувають під могутнім прикриттям запобіжних засобів, покликаних відкласти наслідки вироку до того моменту, коли всі можливості оскарження будуть вичерпані.

Натомість попереднє обмеження, з огляду на саме його визначення, веде до негайних і невідворотних санкцій.

Суд зауважив, що шкода може бути особливо значною, коли попереднє обмеження стосується повідомлення новин та коментарів щодо поточних подій, заявивши:

„Правдиві повідомлення про відкриті судові засідання перебувають під особливим захистом від подальшого покарання. З тих же причин захист від попереднього обмеження повинен бути особливо сильним у випадку повідомлень про кримінальне провадження, незалежно від того, ізольованим актом чи проявом кримінальної поведінки є злочин, про який ідеться”.

Суд вказав, що більшість альтернатив попередньому обмеженню публікації за таких обставин як ті, що характерні для даної справи, проаналізовані Судом і відкрито схвалені ним у рішенні в справі Sheppard v. Maxwell, і щодо даного конкретного випадку зазначив: „Немає підстав вважати, що альтернативні засоби не захистили б [права відповідача]...”

Суд сказав, що усвідомлює, що йдеться про події в громаді, яка налічує 850 осіб, і зауважив:

„Розумно припустити, що якби жодні інформаційні повідомлення не публікувались і не озвучувалися, то з вуст у вуста почали б швидко поширюватися чутки. Можна лише робити припущення щодо точності таких повідомлень, враховуючи продуктивні характеристики чуток; вони цілком можуть виявитися шкідливішими, ніж розумно точні інформаційні повідомлення. Однак ясно, що цілу громаду не можна утримати від обговорення теми, яка безпосередньо торкається життя в ній”.

Верховний Суддя, цитуючи рішення у справі Murphy v. Florida, відзначив, що справи, рішення в яких приймав Суд, „не можна вважати такими, що свідчать на користь припущення, що саме лише ознайомлення присяжних з даними щодо колишніх судимостей відповідача в суді штату або з інформаційними повідомленнями про злочин, у вчиненні якого його звинувачують, презумптивно позбавляє відповідача належного судового процесу”.

Скасовуючи ухвалу в цій справі Верховного Суду штату Небраска, Суд в одностайній думці заявив:

„Ми підтверджуємо, що гарантії свободи висловлювання не є абсолютною забороною за будь- яких обставин, проте бар'єри перед попереднім обмеженням залишаються високими, а презумпція проти його використання непорушною.

Суддя Вайт у згідній думці написав:

„Однак я мушу додати, що з причин, про які веде мову сам суд, я маю серйозні сумніви, що накази стосовно преси на кшталт того, який фігурує в цій справі, можуть хоч коли-небудь бути виправданими...”

Роль добровільних директив стосовно відносин між пресою та адвокатами

У рішенні в справі Пресової асоціації штату Небраска Верховний Суд схвально відгукнувся на спроби розробити добровільні директиви для судів, адвокатів, преси і радіо-та телеканалів. У попередніх, - тих, що передували наказові про витребування, - матеріалах справи, які дістала назву Nebraska Press Association v. Stuart, суддя Блекман (Blackmun) відіслав Верховний Суд штату Небраска до визначення, даного судом того ж штату, згідно з яким добровільні директиви щодо взаємин між пресою та адвокатами є „добровільними”, а жодні такі добровільні директиви не можна владою суду зробити обов'язковими.

Однак Верховний Суд штату Вашингтон у 1981 році в рішенні у справі Federated Publications Inc. v. Swedberg, прийнятому п'ятьма глосами проти чотирьох, постановив, що доступ преси до досудових слухань може бути обумовленим згодою репортерів дотримуватися „добровільних” директив штату щодо взаємин між пресою та адвокатами. Рішення було прийнято у зв'язку з попереднім слуханням справи про вбивство у місті Беллінгамі, штат Вашингтон, що мало стосунок до вбивств, скоєних,,гілсайдським душителем” у районі Лос-Анджелеса. Судді Верховного Суду охарактеризували наказ суду нижчої інстанції як „добросовісну спробу узгодити інтереси відповідача та преси...”. Далі вони висловили думку, що наслідком підписання документа було моральне зобов'язання, а не поява ордера, що вимагає правового втілення.

17 травня 1982 року Верховний Суд Сполучених Штатів відмовився, при сімох голосах „за” та двох „проти”, розглядати апеляцію „Федерейтед Паблікейшенз”.