Наслідки справи преси штату Небраска

Після рішення 1976 року в справі Пресової асоціації штату Небраска були сподівання, що надалі обмежувальні накази щодо повідомлень преси про події в залі суду не видаватимуться. Проте менш ніж через рік питання знову потрапило на розгляд Верховного Суду.

Цитуючи рішення у справах Nebraska Press Association v. Stuart та Cox Broadcasting Corp. v. Cohn, Верховний Суд США в своїй ухвалі в цій справі нагадав, що в рішенні у справі Cox Broadcasting Суд постановив, що штат не може накладати санкції за точну публікацію імені жертви зґвалтування, „яке було публічно розкрито у зв'язку з судовим переслідуванням за злочин”. У зазначеній справі репортер дізнався про особу жертви з дослідження обвинувачень, з яким секретар суду дав можливість ознайомитися в залі суду під час перерви у слуханні справи проти здогадних ґвалтівників.

У рішенні в справі Cox Broadcasting Суд дав чітко зрозуміти, що пресі не можна забороняти „публікувати правдиву інформацію, розголошену перед публікою в офіційних матеріалах суду”. Цей принцип було підтверджено рішенням у справі Пресової асоціації штату Небраска.

Суд у рішенні в оклахомській справі заявив, що ім'я та фотографія підлітка „були публічно розкриті у зв'язку з судовим переслідуванням за злочин”, подібно до того, як ім'я жертви зґвалтування в справі Cox Broadcasting було повідомлено публіці. За таких обставин, постановив Суд, наказ окружного суду обмежував свободу преси.

Справа Сема Шеппарда

Аллісон Габер (Allison Haber), Рену Капур (Renu Kapur), Браєн Перрі (Brian Perry), Джейсон Шварц (Jason Schwartz)

Справа Сема Шеппарда стала прикладом судового процесу, в якому тон задавала громадськість; зокрема, преса просто шаленіла.

Нападки з боку ЗМІ не були б такими розгнузданими, якби не неспроможність суду пригасити роздуте ЗМІ полум’я сенсаційності. Попри широкий резонанс та громадську думку, налаштовану проти доктора Шеппарда, суддя Кларк (Clark) так і не прийняв рішення ізолювати присяжних і не проінструктував їх, щоб вони нехтували будь-якою інформацією ззовні. „Хоча його брехню доведено, він все ще вільний займатися своєю професійною діяльністю, перебуває під прикриттям своєї сім’ї, захищений вправним адвокатом, котрий пошив у дурні поліцію та владу, іноді носить із собою зброю і може робити все, що йому заманеться” (Van Alstyne, 90). Наведена цитата, запальні слова якої змальовують Шеппарда як чарівливого гульвісу з пістолетом, котрий перехитрив недалекоглядну поліцію, гарантовано налаштовувала громадську думку проти звинуваченого. Здатність ЗМІ формувати думки і навіть змінювати саму об’єктивну реальність, як це було під час першого суду над О.Дж. Сімпсоном, а також під час більш недавнього „суду над служницею” (Au Pair trial), показує, наскільки обережними мають бути ЗМІ, коли ведуть мову про вину або невинність будь-якої звинуваченої особи.

Хоча засобам масової інформації, які є рупором громадськості, важко бути об’єктивними, проте саме це конче вимагається від них, коли йдеться про людське життя, як у випадку суду в справі про убивство. Запальна риторика на адресу доктора Шеппарда та суду над ним, наприклад, така: „Вивчайте обличчя, скільки забажаєте. Ніколи не знайдете й натяку на те, якою має бути відповідь” (Van Alstyne, 91), мала на меті не допустити, щоб присяжні й журі в цілому повірили в невинність Шеппарда. Сумарна вага упередженості ЗМІ проти доктора Шеппарда визначила „забарвлення” майбутнього складу журі. Безсумнівно, така „забарвленість” складу журі стала одним з чинників, що призвели до вочевидь необ’єктивного суду над Шеппардом.

Неспроможність суду, в особі судді Кларка, стримувати енергійність ЗМІ стала очевидним провалом судової системи. Так, „суд не може контролювати кожного” (Van Alstyne, 92), а досудовий резонанс перебував за межами компетенції суду, проте суддя Кларк не вжив заходів з метою зменшення впливу ЗМІ в судовому залі, в якому він розпоряджався. Хоча представників ЗМІ й не впускали до самого залу, проте вони мали вільний доступ до всіх присяжних, зокрема могли фотографувати їх персонально і публікувати знімки. Крім того, під час наради журі геть усі присяжні мали доступ до різних газет, що безперечно вплинуло на їхні думки щодо справи Шеппарда. Тож не дивно, що в атмосфері безжального й упередженого медіа-висвітлення перебігу судового процесу доктора Шеппарда було визнано винним у вбивстві його дружини.

Сьогоднішні ЗМІ краще обізнані з питаннями етики, чесності й обов’язку журналістів залишатися безсторонніми. Більшість новинних організацій запровадили для своїх співробітників кодекс поведінки, якого ті мають додержувати, залишаючись на позиції незацікавленого спостерігача. „Уся професійна діяльність співробітників повинна

здійснюватися в цілковитій відповідності до духу й букви всіх застосовних законів та правил, а також політик та процедур, визначених у [документі під назвою] „Чесність: дух та буква наших зобов’язань”. Крім того суди почали виявляти набагато чутливіше ставлення до захисту прав відповідачів у кримінальних справах такого роду. Компанія розраховує на те, що кожен співробітник служитиме їй добросовісно, розсудливо й чесно” (TVSD). Один з аспектів роботи на новинну організацію полягає в тому, щоб підтримувати образ її як збиральниці новин, виконуючи функцію репортера, але не обов’язково формувальника думок. Як тільки новинні організації стають, як під час розгляду справи доктора Шеппарда, фокальною точкою подій замість того, щоб просто повідомляти про них, громадськість втрачає довіру до неписаної угоди між собою та ЗМІ. Ця угода - про те, що громадськість покладатиметься на ЗМІ як постачальників новин без цензури й викреслень, а ЗМІ матимуть довіру з боку громадськості, - визначає особливе становище ЗМІ, які водночас є і критиком Істеблішменту, і однієї з його складових.

Нехтування цією угодою призвело до різких висловлювань на адресу ЗМІ у зв’язку з тим, що вони надто поспішають з висновками і беруть на себе роль „судді, присяжних і виконавця вироку” в кримінальних та цивільних справах. Прикладом цього є справа Ричарда Джуела (Richard Jewel). У 1996 році, після вибуху бомби на Площі свободи в Атланті, „Атланта Констітьюшен”, а слідом за нею й інші ЗМІ поклали на пана Джуела відповідальність за вибух, хоч і не існувало жодних доказів його вини. Попри те, що він був лише підозрюваним у розслідуванні, яке проводило ФБР, газети й телеканали зробили з Ричарда Джуела не лише головного підозрюваного, але й найімовірнішого виконавця злочину.

Передчасне судження ЗМІ щодо справи Ричарда Джуела змусило громадськість пристати на думку про те, що ЗМІ часто вдаються до надмірного тиску й іноді виявляють невиправдану надокучливість. Схильність преси брати на себе право робити остаточні висновки щодо висвітлюваних подій спричиняє зменшення довіри громадськості до мотивів, якими керуються ЗМІ. Як бачимо на прикладі справи Шеппарда, коли ЗМІ „точать сокиру”, вони можуть бути доволі впливовою силою, спрямовуючи громадську думку і навіть впливаючи на тих, хто, як вважається, має поводитися бездоганно, зокрема на судових посадовців.

Якби ЗМІ, які висвітлювали судовий процес над Шеппардом, були зобов’язані додержувати кодексу на кшталт наведеного нижче, що його запровадила компанія NBC: „За нашої судової системи вердикти повинні ґрунтуватися на доказах, розглянутих у залі суду. Як наслідок, якщо ми збираємося повідомити інформацію, яка не може бути юридично прийнятною або представленою в суді, і ця інформація має прозвучати до того, як буде відібрано журі, то вона може спричинити упередженість судового процесу. Потенційний конфлікт між правом на справедливий суд та правом громадськості бути повністю поінформованою не можна вирішити за допомогою правил широкої дії. Натомість ми зобов’язані в кожній ситуації прагнути до справедливої рівноваги, розважливо оцінюючи конкретні обставини справи. Коли є сумніви, слід проконсультуватися з відповідним виконавчим продюсером, провідним редактором або іншим продюсером з правом нагляду, який далі може вирішити, що питання слід винести на розгляд директора Служби новин та Правничого відділу NBC” (TVSD), - то, скоріш за все, вдалося б в основному уникнути циркової атмосфери навколо процесу над Шеппардом. Як показує даний уривок, коли взято зобов’язання гарантувати справедливі й неупереджені повідомлення про судові справи, контингенти присяжних найімовірніше залишаться поза впливом позначеної упередженістю, скандальної інформації, сприятливої або несприятливої для позивача.

На першому суді над доктором Шеппардом йому було висунуто обвинувачення у вбивстві дружини. Пізніші протести з приводу того, що ЗМІ неналежним чином вплинули на присяжних та суддю, котрий вів процес, дали поштовх до оскарження первісного вироку на підставі того, що суд був несправедливим і затьмареним провокуючим упередженість резонансом. Результатом розгляду апеляції стало скасування первісного вироку. Доктора Шеппарда судили повторно і визнали невинним, тож його було звільнено з тюрми після десятилітнього ув’язнення.

Дієвий урок, що його ми маємо винести з судів на Шеппардом, полягає в тому, що увага з боку ЗМІ, яка може стати прожектором, необхідним для того, щоб освітити й розкрити приховані факти, може також надати невиправданої ваги пліткам, інсинуаціям та просто помилковим поглядам. Звичайно ж, ці речі надто суперечать тому, до чого прагне судова система при розгляді справ. Отже, слід виявляти велику обережність, коли вирішується питання про дозволені дії та доступ представників ЗМІ при висвітленні будь-якої ситуації в суді, пов’язаної з розглядом цивільної або кримінальної справи.

Що стосується ЗМІ, в порівнянні з початковими повідомленнями про справу Сема Шеппарда вони радикально змінили свою тональність щодо неї. Веб-сайт газети „Вікон Джорнал” розповів про обставини справи в серіалі з дев’яти частин. Кіт Макнайт (Keith McKnight) написав дві статті, про зміст яких розповідається нижче, - „Сем Шеппард вів дві битви” та „Шеппард йде до суду за іншої правничої ери”.

5 липня 1954 року „Бікон Джорнал”, одна з клівлендських газет, помістила такий виклад подій, пов’язаних з убивством у сім'ї Шеппард. „КЛІВЛЕНД: Злодій, котрий крав дорогоцінності, в неділю забив на смерть дрючком дружину доктора-мешканця передмістя, коли вона виявила його у себе в будинку, і завдав серйозних поранень її чоловікові, коли той прийшов їй на допомогу. Доктора Сем’юела Шеппарда було доставлено до лікарні в Бейв’ю з пораненнями голови та шиї” (McKnight, 7/1/96). Доктор Шеппард розповів поліції про те, що боровся в своєму будинку з патлатим чоловіком, поки не втратив свідомості після удару нападника. Перші повідомлення щезли б у глибинах історії, якби поліцейські повірили розповіді доктора Шеппарда. На жаль, вони зосередили всю свою увагу на ньому як на єдиному підозрюваному.

Як сказав хтось, поліцейські були такими ж винними, як і ЗМІ, в тому, що навколо суду в справі про убивство в сім’ї Шеппард було створено циркову атмосферу. ЗМІ підхопили підозри поліції і почали друкувати будь-яку, без винятків, інформацію, яка могла зіпсувати й справді зіпсувала життя Семові Шеппарду. Вони повірили словам детектива Роберта Шоттке (Robert Schottke), коли той сказав: „Я вважаю, що саме ви вбили свою дружину”, і надрукували цю заяву в пресі. Газети й телебачення запитували, навіщо докторові, якщо він не винний ні в чому, для захисту потрібен адвокат, що спеціалізується на кримінальних справах, такий як Вільям Корріган (William Corrigan). Однак то був лише початок.

7 липня 1954 року інформаційні агенції розповсюдили повідомлення, в якому говорилося: „Після вбивства, що трапилося в неділю, доктор Шеппард усамітнився в лікарні свого батька в передмісті Бей Віллідж, даючи поліції лише туманні й іноді суперечливі пояснення” (McKnight, 7/2/96).

Прокурор у цій справі відчув, що йому вже час звернутися до газет, і зробив заяву для громадськості: „За ті 23 роки, що я пропрацював прокурором, я ще ніколи не зустрічався з настільки кричущою брехнею, як та, що з приводу даної справи поширюється сім’єю доктора Сема Шеппарда” (McKnight, 7/2/96). Це показало настрої прокуратури - вона спробувала, і цілком успішно, добитися, щоб громадськість схвалила зраду нею інтересів Сема Шеппарда. Щоб виграти справу в суді, прокуратура спочатку повідомила про притягнення Сема Шеппарда до суду через газети.

Намагаючись склепати справу про убивство, поліція та преса вирішили, що історія не могла обійтися без сімейних проблем. І тут на сцені з’явилася Сьюзен Хейз. Вона визнала, що мала зв’язок з Семом Шеппардом, тож тепер поліція та ЗМІ мали доказ, що Шеппард двічі збрехав - один раз щодо зв’язку з нею і ще один раз під присягою. У дев’ятисерійному матеріалі на веб- сайті „Бікон Джорнал” про це сказано дуже влучно: „Тривали пошуки інших коханок, і невірність Сема Шеппарда стала можливою причиною вбивства. Три клівлендські газети вийшли на „червоний рівень” пильності, і облога з боку ЗМІ, яка тривала й під час тодішніх різдвяних свят, призвела до судового процесу, що його Верховний Суд США охарактеризував як бедлам, „тому що навколо нього був величезний, всепроникний, сповнений упередженості резонанс” (McKnight, 7/2/96).

Шериф графства Куяхога Джозеф Свіні (Joseph Sweeney) навіть заявив нині вже не існуючій газеті „Клівленд Прес”, що за 51 рік роботи в поліції йому ще ніколи не доводилося бачити „кращого приховування”. Вочевидь публікації таких заяв унеможливили неупереджене представлення матеріалів справи майбутнім присяжним. Найгірша й найбільш пройнята упередженістю інформація, яка зруйнувала реноме Сема Шеппарда в очах громадськості, містилася в передовицях, опублікованих трьома клівлендськими газетами. Згадана вище нині вже не існуюча „Клівленд Прес” писала: „Слідчі органи повільно розпочали свою роботу, рухаючись на дотик, виявляючи незграбність при проникненні через вибудовані сім'єю захисні бар'єри і з набагато меншою наполегливістю, ніж це слід було робити, розшукуючи підказки, сліди та докази”(МсКпідй1, 7/2/96). Редактор зазначеної газети Луїс Б. Селцер (Louis B. Seltzer) пізніше очолив кампанію критики ведення справи Шеппарда в пресі. 20 липня 1954 року він написав передовицю під назвою „Комусь убивство сходить з рук”, в якій розповів про те, яким чином, на його думку, Шеппард намагався обдурити громадськість. Наступного ж дня „Клівленд Ньюз” зазначила: „Ми змушені звернути увагу на те, що доктор Шеппард відхилив пропозиції пройти тест як на детекторі брехні, так і з допомогою,,сироватки правди” і погодився відповісти на запитання тільки тоді, коли його сім'я та адвокат вирішили, що він здатен зробити це” (McKnight, 7/2/96).

Найнеймовірніше, що самим газетам і ЗМІ зійшла з рук поведінка їхніх представників під час публічних слухань справи. Слухання, які показувало національне телебачення, проводив коронер Сем'юел Р. Гербер. „Клівленд Прес” повідомляла: „Більш ніж 200 глядачів, переважно домогосподарки Бей Вілліджа, аплодували, коли Вільяма Коррігана, адвоката доктора Сема, було силою виведено з залу після його енергійних наполягань на тому, що він має право вносити зауваження до стенограми. Коронера Сем'юела Р. Гербера, котрий віддав наказ про видворення Коррігана, присутні обнімали, цілували й вітали, коли він оголосив перерву в триденних слуханнях, які мають пізніше відновитися в будинку моргу графства” (McKnight, 7/2/96).

Неймовірно, але факт: впродовж п'яти годин цей коронер, котрий не був юристом, обстрілював Шеппарда питаннями й примушував його відповідати на них за відсутності його адвоката. Ні за яких обставин не можна було допустите такого, особливо за умов телевізійної трансляції. Ця подія показала, що в своєму графстві Сем Шеппард ніяк не зможе добитися об'єктивного розгляду своєї справи. Та ще гірше те, що „Клівленд Прес” написала, наскільки несправедливим, на думку громадян, є те, що Шеппард, якого підозрюють у вбивстві, так довго перебуває на свободі. Пізніше того ж дня Шеппарда заарештували.

Неможливо збагнути, як могло трапитися, що засобам масової інформації зійшла з рук така несправедливість. Справу Сема Шеппарда ніяк не міг розглядати об'єктивний суд, якщо взяти до уваги, на що перетворили її журналісти й телестанції Клівленда та навколишнього регіону. Про силу впливу преси свідчить те, що окружний суддя США Карл Вейнман (Carl Weinman) в день початку суду опублікував передовицю під назвою “Хто говоритиме від імені Мерілін?”, в якій він „буквально верещав” про необхідність засудити Сема Шеппарда. З огляду на увагу до справи з боку ЗМІ, преси, а тепер ще й федерального судді, не дивно, що Сема Шеппарда було визнано винним в убивстві другого ступеня його дружини.

Наприкінці цього розділу важливо навести заяву для „Бікон Джорнал”, зроблену Дороті Кілгаллен (Dorothy Kilgallen), ведучою рубрик у газетах Нью-Йорка. ”[Кілгаллен] сказала, що її викликали до кабінету [судді, що головував на процесі, Едварда] Блайтіна (Blythin), щоб вона задовольнила цікавість судді щодо того, чому вона раз по раз літає з Нью-Йорка до Клівленда й назад, щоб спостерігати за розглядом справи про убивство: „Я сказала: „Ну, в ній є всі інгредієнти того, що в газетному бізнесі називають гарним убивством. В ній є дуже приваблива жертва, яка була вагітною, а звинувачений - дуже важливий член громади, шанований і дуже привабливий чоловік. Я ще сказала: „А крім того, ви маєте факт загадковості того, хто це зробив”. А суддя Блайтін сказав: „Загадковість? Цю справу відкрито й закрито”. За словами Кілгаллен, коли вона попросила пояснити, що він мав на увазі, суддя відповів: „Ну, він достобіса винний. Тут немає про що й питати”. Кілгаллен сказала, що розмова відбулася на перший день суду, який тривав дев'ять тижнів” (McKnight, 7/2/96).

14 липня 1964 року, майже через десять років після подачі доктором Шеппардом останньої апеляції до Верховного Суду, його справа знову випливла на поверхню. Цього разу Шеппард подав позов проти Е.Л. Максвела (E.L. Maxwell), начальника тюрми в Огайо, в якій перебував Шеппард, вимагаючи видати наказ habeas corpus, тобто наказ про звільнення незаконно ув'язненої особи (Sheppard v. Maxwell, 231 F. Supp. 37). Цю справу розглядав окружний суд Сполучених Штатів у південному окрузі штату Огайо. Цей суд встановив, що клопотальник, доктор Шеппард, „був позбавлений свого конституційного права на справедливий суд” (Sheppard v. Maxwell, 231 F. Supp. 37, 72, S.D. OH 1964). Суд вказав на п'ять конкретних порушень конституційних норм: відхилення клопотання про перенесення розгляду до іншого регіону з огляду на несприятливий резонанс як до суду, так і після нього; нездатність вибрати й зберегти об'єктивне журі після того, як суд дав можливість пресі впливати на уявлення присяжних; нездатність судді, що вів процес, взяти самовідвід з огляду на його наперед сформовані уявлення про звинуваченого; неналежне врахування згадки про тест на детекторі брехні як частини свідчення; та несанкціоноване спілкування між присяжними й зовнішніми джерелами під час нарад журі. Суд дійшов висновку, що „вердикт і вирок, згідно з яким клопотальник-відповідач [утримується] під вартою, недійсний”, а оскільки Шеппард уже провів в ув'язненні майже десять років, його має бути звільнено. Суд надав Максвелові та штату Огайо шістдесят днів для подальших процесуальних дій щодо цього рішення. Якби штат не вчинив жодних дій упродовж шістдесятиденного періоду, звільнення клопотальника стало б „остаточним і безумовним” (231 F. Supp. 37, 72).

Упродовж наданого йому обмеженого проміжку часу штат удався до процесуальних дій, подавши 5 травня 1965 року апеляцію на рішення окружного суду до апеляційного суду Сполучених Штатів у шостому окрузі. Цей суд скасував рішення суду нижчої інстанції і надав „інструкції щодо виконання припису й повернення клопотальника до місця ув'язнення” (Sheppard v. Maxwell, 346 F. 2d 707, 6th Cir. 1965). Апеляційний Суд зауважив, що справа мала резонанс, проте наказ про звільнення Шеппарда не містив достатніх доказів, що суд над ним був неконституційним. Наказ Максвела відпустити ув'язненого на свободу діяв дуже недовго. Було прийнято ухвалу про подальше відбуття довічного ув'язнення.

Шеппард не зупинився після цього прикрого для себе рішення. Він подав клопотання до Верховного Суду Сполучених Штатів, і 28 листопада 1966 року Шеппард знову почав викладати свої аргументи на користь необхідності видачі наказу habeas corpus. Головне питання під час розгляду апеляції стосувалося того, чи було Шеппарда позбавлено права на справедливий суд вироком суду його штату, який визнав його винним у вбивстві другого ступеня його дружини, внаслідок того, що суддя, який вів процес, виявився нездатним достатньою мірою захистити Шеппарда від величезного, всепроникного й сповненого упередженості резонансу, яким супроводжувалося його судове переслідування (384 U.S. 333).

Щоб прийняти вивірене рішення, Верховний Суд уважно вивчив усі події навколо справи Шеппарда. Спочатку Суд оцінив діяльність преси. Навіть ще до того як Шеппарда було формально звинувачено у вбивстві його дружини, ЗМІ дістали дозвіл на доступ до доказів. „Газетним фотографам та репортерам було дано дозвіл час від часу навідуватися до будинку Шеппарда і робити знімки в приміщеннях” (384 U.S. 333, 336). Того дня, коли Шеппарда повісткою було викликано до суду, де він мав відповісти на запитання, пов'язані зі смертю його дружини, ЗМІ одержали дозвіл бути присутніми на слуханні і записувати його на плівку. Їм навіть було дозволено спостерігати за тим, як поліція його обшукує. Також під час цього опитувального слухання коронер штату ставив Шеппарду запитання впродовж п'яти з половиною годин, часто зосереджуючись на його позашлюбному зв'язку з Сьюзен Хейз. Хоча подружня невірність була надзвичайно табуйованою темою в 1950-і роки, преса використала це як один з доказів вини Шеппарда.

Найшкідливіша й найбільш несправедлива практика преси була пов'язана з тим, що їй дозволили розповідати в статтях про докази й висловлювати власні оцінки щодо вини Шеппарда. В принципі, ЗМІ дістали дозвіл замінити того, хто, згідно з нашою судовою системою, має приймати рішення щодо фактів. Наприклад, газети повідомляли, що всі інші „підозрювані виявилися „чистими” після проходження тестів на детекторі брехні” і що було незрозуміло, чому „невинна людина має відмовлятися пройти такий тест” (384 U.S. 333, 339). У дійсності Шеппард не хотів проходити тест на детекторі брехні тому, що результати цього тестування не визнаються такими, що мають вирішальне значення. Суддя дозволив долучити інформацію щодо відмови від тестування на детекторі брехні до числа фактичних доказів на підтримку звинувачення. Ще одне важливе інформаційне повідомлення, яке було опубліковано, стосувалося результатів аналізу крові. Один з детективів, що розслідував цю справу, на прізвище Макартур (McArthur), сказав одній газеті, яка потім опублікувала його слова, що „в результаті проведених у будинку Шеппарда наукових аналізів беззаперечно встановлено, що вбивця змив сліди крові, які йшли зі спальні, де сталося вбивство, до нижнього поверху” (384 U.S. 333, 340). Це поставило під сумнів розповідь Шеппарда про убивство і таким чином вплинуло на публіку, дискредитувавши його свідчення. Дані,,наукових аналізів”, про які говорив детектив Макартур, не були долучені до числа доказів на суді. На момент, коли Верховний Суд вивчав питання про діяльність ЗМІ, пов'язану зі справою Шеппарда, існувало „п'ять томів, заповнених подібними ж вирізками з кожної з трьох клівлендських газет за період між вбивством та визнанням Шеппарда винним” (384 U.S. 333, 342).

Найгіршим результатом широкого й шаленого резонансу став вплив на журі. Імена майбутніх присяжних публікувались у пресі. Як наслідок, „анонімні листи й телефонні дзвінки, а також дзвінки друзів з приводу судового процесу, що мав розпочатись, одержували всі майбутні присяжні” (384 U.S. 333, 342). Ті ж проблеми тривали й після того, як дванадцятеро присяжних фактично зібралися. Одна радіостанція передала дуже сумнівну інформацію, і в результаті адвокат захисту попросив, щоб суддя запитав, скільки членів журі чули цю передачу. Суддя відхилив клопотання й заявив таке:

”Ну, я не знаю; так чи інакше, ми не можемо заборонити людям слухати її. Це питання свободи слова, і суд не може контролювати кожного... Ми не збираємося надокучати журі щоранку... Я довіряю цьому журі” (384 U.S. 333, 347). Суддя дозволив продовжувати цю неетичну практику, хоча й знав, що зовнішня інформація може вплинути на присяжних.

Верховний Суд зауважив, що суддя, який вів процес, ретельно не розглянув можливості вжиття інших заходів з метою зменшення обсягу провокуючих упередженість матеріалів ЗМІ і захисту журі від зовнішніх впливів. Суддя повністю знехтував застереженнями адвоката захисту і фактично дозволив ЗМІ вести процес. Суддя також мав заборонити посадовцям робити конфіденційні заяви в пресі. Суд дійшов висновку, що суд над Шеппардом не був об’єктивним. Згідно з Чотирнадцятою поправкою, всім особам гарантовано належний судовий процес відповідно до закону. Це поняття передбачає зокрема й те, що звинувачений повинен мати право на справедливий розгляд своєї справи неупередженими присяжними, захищеними від зовнішніх впливів. Суд вказав на різні засоби, за допомогою яких суддя міг обмежити резонанс. Він міг передати справу до суду іншого регіону, відкласти її розгляд на пізніший час, з тим щоб ЗМІ припинили свої жахливі нападки на звинуваченого, або ж прийняти рішення про проведення нового судового процесу. Він також не повинен був дозволити зовнішнім впливам досягати журі. Цього можна було добитися шляхом ізоляції присяжних. Верховний Суд насамкінець вирішив, що,,суддя, який вів процес, не виконав свого обов’язку захистити Шеппарда від природно провокуючого упередженість резонансу, яким пройнялась уся громада, і тримати під контролем руйнівні впливи в залі суду”, а тому скасував рішення про відхилення клопотання про видачу наказу habeas corpus (384 U.S. 333, 363). Шеппарда нарешті було звільнено з тюрми, проте він встиг відсидіти в ній більше десяти років.

Перемога, яку Сем Шеппард здобув у залі суду, в дійсності ніколи не перетворилася на публічне виправдання - принаймні не в Клівленді, адже, як було сказано в заголовку „Клівленд Прес”, там вважали, що доктору Сему Шеппарду „убивство зійшло з рук”. Останні роки життя Сема Шеппарда мало нагадували щасливий кінець, що його сценарист передбачив для доктора Кімбла. Кілька поколінь любителів телебачення та кіно знають, що доктор Ричард Кімбл не забив свою дружину на смерть дрючком у фільмі „Втікач”. Зрештою, історія Кімбла закінчується, коли без вини звинувачений чоловік ловить справжнього вбивцю своєї дружини - однорукого чоловіка. Шеппардові повезло менше. Для Сема Шеппарда, який став реальним прототипом Кімбла, історія закінчилася більш трагічно. Йому так і не вдалося позбавитися образу вбивці дружини. „Щоразу, коли він заходив до ресторану, люди одразу масово виходили з приміщення, говорячи: „Я не залишуся в одній кімнаті з чоловіком, який вбив свою дружину”, - розповідав син доктора Шеппарда (Sanz, 4/8/96).

Після визнання Сема Шеппарда винним у 1954 році його втрати продовжували зростати. Його мати та тесть покінчили життя самогубством, відповідно, в 1955 та 1963 роках. Етель Найлз Шеппард (Ethel Niles Sheppard) застрелилася. Його батько, доктор Ричард Аллен Шеппард, патріарх провідної клівлендської династії лікарів-остеопатів, помер від кровоточивої виразки шлунку та раку шлунку через 11 днів після смерті своєї дружини. Єдина причина, чому мій батько тоді вижив, полягала в тому, що був живий я”, - розповідав Сем Р. Шеппард. „Його життя втратило сенс після смерті його матері й смерті моєї матусі. І до останнього свого дня він любив мою матір” (McKnight, на сайті 10/15/97).

Зв’язок між батьком та сином підтримувався за допомогою щомісячних візитів до старої похмурої тюрми біля ділового центру міста Колумбус і величезної кількості листів, кожен з яких закінчувався кодовими літерами, які вони придумали для себе, - „V.Q.P.”, від „Vincit Qui Patitur”, що в перекладі з латинської означає,,Перемагає той, хто терпить”. На момент звільнення Шеппарда з тюрми в 1964 році, тим більше на момент другого суду над ним, що завершився виправданням, його син Сем Різ Шеппард (Sam Reese Sheppard) вже не був дитиною. Він став 19-літнім студентом коледжу при Бостонському університеті. „Ми пройшли повз один одного, як два метеорити, шляхи яких перетнулися, - сказав син в одному з інтерв'ю, - ми обидва дуже сподівалися, що справи налагодяться, ми були щасливі й бажали один одному успіху, проте він застиг у часі. Він хотів бачити 8-річну дитину, я ж саме входив у стадію змужніння” (Nathan, 26).

Життя його було розбите вщент, і Сем Шеппард почав багато пити. Два позови щодо лікарської недбалості примусили його облишити медицину, і зрештою йому довелося змиритися з безчестям, так що останню частину свого життя він провів, працюючи професійним борцем на прізвисько,,Вбивця Шеппард” (McKnight, на сайті 10/15/97). Вийшовши з тюрми, Сем Шеппард одружився на Аріані Теббенйоганнс (Ariane Tebbenjohanns), жінці з Західної Німеччини, з якою він листувався і яка стала для нього більш ніж товаришем по листуванню. Втім, його шлюб з Аріаною тривав лише два роки й закінчився 1968 року. В телефонному інтерв'ю з Німеччини вона сказала: „Я розлучилася з ним лише тому, що хотіла привести його до тями й примусити його припинити вживання транквілізаторів; інакше ми ніколи б не розлучилися”. Проте вона сказала, що ніколи не переставала вірити в його невинність. І на це була, крім усього іншого, одна проста причина: „Це був чоловік дуже атлетичної статури”, - сказала вона. „Він був дуже сильним. Якби Сем убив її, він убив би її двома ударами” (Nathan, 26). 6 квітня 1970 року, після багатьох років сильної пиятики, доктор Сем Шеппард, життя якого було вщент зруйноване, помер у віці 46 років.

Упродовж 41 року спогади гнітять Сема Різа Шеппарда, якому було лише 7 у 1954 році, коли його 31-літню матір Мерілін було вбито. Він ясно пам'ятає, як його витягли з ліжка й хутко провели повз спальню матері, де залишалося її понівечене тіло, та повз ряди репортерів і фотографів, які чекали у дворі. „Там була невеличка купка людей, і лампи-спалахи різонули мене по очах, - розповідає він. - Це дуже чіткий спогад”. Він більше не бачив своєї матері. Йому не дозволили побувати на її похоронах через нашестя представників ЗМІ. І лише одного разу, в супроводі поліції, йому дозволили ввійти в дім - ненадовго, щоб зібрати необхідний одяг (Sanz, 4/8/96). Сема відвезли до старшого брата його батька Стіва Шеппарда (Steve Sheppard); тієї осені він пішов до другого класу, а згодом почав пристосовуватися до умов дорослого життя. Не дивно, що Сем Різ Шеппард мав проблеми з пошуками свого шляху: після двох років навчання він кинув Бостонський університет і приєднався до антивоєнного руху, подорожуючи Європою на гроші, які дісталися йому у спадок від його дідуся по материнській лінії. Коли успадковані гроші закінчилися, Шеппард почав працювати в аеропорті „Логан” міста Бостона, наводячи ночами порядок у салонах літаків, а 1976 року одержав диплом дантиста-гігієніста.

Виснажений морально й фінансово, Різ Шеппард став самітником у віці трохи більше 20 років. Коли 1976 року Верховний Суд відновив смертну кару, повідомлення про вищу міру покарання роз'ятрили його колишні рани. „Я почав відчувати синдром пост-травматичного стресу і зрозумів, що для того, щоб позбавитись його, мені потрібно говорити про нього”, - розповідав він (Sanz, 4/8/96). Він також почав працювати на півставки помічником дантиста, щоб заробити гроші на оренду квартири, шини для велосипеда та струни для гітари. Газетне фото 1982 року, зроблене біля корпусу техаської тюрми, в якому утримуються засуджені до страти, відкрило йому його справжнє покликання. „Я побачив жінку та її двох молодих синів, які притулилися до тюремного паркану з колючим дротом, і уявив себе одним з тих двох синів, чий батько за гратами”, - розповідає він. „Це було як удар в обличчя. Якби проблема страти постала переді мною у віці 14 або 16 років, я б не пішов туди. Я б помер або збожеволів” (Sanz, 4/8/96). Він почав подорожувати по країні і виступати проти смертної кари. Кілька років по тому він пройшов 1600 миль з Плімута, штат Массачусетс, до Нового Орлеана, щоб привернути увагу до справи, яку обстоював. Його особисте життя було менш прямолінійним. Роман, що тривав шість років, зазнав краху в 1981 році, оскільки Шеппард відмовився створювати сім'ю, тож він залишається одинаком. Сем Різ Шеппард казав, що розуміє, що його життя сповнене бурхливих емоцій, а тому мати дітей означало б виявити безвідповідальність” (Sanz, 4/8/96).

Сем Різ Шеппард завжди вірив у невинність свого батька і залишився незадоволеним виправданням батька, оскільки для вердикту про невинність достатньо лише розумної підстави для сумнівів. Він подавав позов проти штату, вимагаючи офіційного визнання того, що доктор Шеппард був невинним і несправедливо ув'язненим. Він твердо вирішив відновити добре ім'я своєї сім'ї й добитися реабілітації свого батька. Він знав і вірив, що батько невинний, але тоді хто ж убив його матір - це велике питання продовжувало дошкуляти йому.

Працюючи з Синтією Купер (Cynthia Cooper), юристом та журналістом, Сем Різ Шеппард спробував дати відповідь на це питання в новій книзі - „Глум над правосуддям: справжня історія справи про убивство в сім'ї Шеппард” (1995). У „Глумі над правосуддям” він не просто захищає свого батька, каже Сем Різ Шеппард, - він вважає, що йому вдалося вийти на слід гаданого вбивці його матері (Cooper, 1). Уважно вивчивши докази, повз які, як він стверджує, пройшла поліція й прокуратура, намагаючись якнайшвидше добитися звинувачувального вироку, він почав вірити, що справжнім убивцею його матері був „патлатий” чоловік, який вліз до будинку і, як стверджував доктор, напав на нього тієї ночі. 1995 року тести ДНК, проведені доктором Мохаммедом Тахіром (Mohammed Tahir), спеціалістом у галузі судової медицини з Індіанаполіса, вказали на наявність у спальні Мерілін Шеппард крові ще однієї людини крім крові жертви. Ці тести також вказали, що ДНК могло належати Ричарду Еберлінгу (Richard Eberling), колишньому мийнику вікон у будинку сім'ї, котрий з 1984 року відбуває тюремне покарання за інше вбивство. Еберлінг заперечує, що вбив Мерілін Шеппард (Quade, літо 97).

Шеппард переконав прокуратуру графства Куяхога (штат Огайо) порівняти ДНК крові, виявленої на місці вбивства, із зразком крові засудженого вбивці Ричарда Еберлінга, котрий колись мив вікна в будинку Шеппардів. Він також попросив проаналізувати вцілілі речові докази - волосини та волокна - за допомогою сучасних методів судової медицини. „Я хочу відновити добре ім'я нашої сім'ї”, - каже він. „Сорок два роки поганої преси - це надто вже довго” (Affleck, A3).

Сем Різ Шеппард розповідав, що попередні тести майже довели, що сімейний підсобний робітник Ричард Еберлінг убив його матір. Потрібна ексгумація, казав він, щоб зняти всі сумніви. У 1997 році тіло доктора Сема Шеппарда було ексгумовано і відправлено на тестування ДНК. Експерти перевірили 50 зразків, у тому числі шматочки кістки, волосся та шкіри, розповіла коронер доктор Елізабет Белрадж (Elisabeth Balraj). Останки було передано синові Шеппарда, котрий кремує їх і помістить поруч із останками його матері на кладовищі в Клівленді (Affleck, A3). Прийшовши на коротку зустріч з репортерами в окулярах, Шеппард подякував їм за те, що вони тримались осторонь, коли тіло виймали з-під землі. „Я відчуваю великий жаль - той великий жаль, який ЗМІ не дали мені можливості відчути, коли я був малою дитиною”, - сказав він, зауваживши, що не був присутнім на похоронах жодного з батьків (Affleck, A3).

Доктор Мохаммед Тахір, знаний експерт у галузі судової медицини з Індіанаполіса, порівняє ДНК зазначених зразків крові з плямою крові, виявленою біля дверцят стінної шафи в спальні пані Шеппард. Тахір використає процес, відомий під назвою ДНК-ампліфікації, який часто застосовується для вивчення зразків, що розклалися. Сер Алек Джеффріз (Alec Jeffreys), британський експерт у галузі судової медицини, котрий винайшов метод ДНК-фінгерпринтінгу в середині 1980-х років, описує процедуру як „взяття невеликої кількості матеріалу й створення копій та повторних копій у пробірці до тих пір, поки ви не матимете достатньої кількості для визначення типу”. Всі чотири перевірені зразки крові відповідають зразкам крові Еберлінга. „Це дуже складно з наукової точки зору, але по суті ми маємо таку відповідність крові [Еберлінга], яка зменшує до рівня 0,5 відсотків або навіть ще нижчого ймовірність того, що це міг бути хтось інший”, - каже він (Affleck, A3).

Клівлендський адвокат Террі Гілберт (Terry Gilbert), котрий представляв інтереси Шеппарда в цивільному позові, сказав, що сумнівається, щоб Еберлінга будь-коли судили за цей злочин. „Не бачу, яким чином когось можна судити за вбивство через 42 роки, коли більшість людей вже померли”, - заявив він. Це всього лише дає нам докази для цивільного провадження (Quade, літо 97). Хоча Сем Різ Шеппард може здобути до 2 мільйонів доларів, якщо виграє справу, він наполягає на тому, що його головною метою є відновлення доброго імені сім'ї.

Справа Сема Шеппарда є класичним прикладом того, як ЗМІ та жителі міста можуть відіграти роль у справі, що належить до компетенції правової громади. В даному випадку мешканці Клівленда зруйнували людську біографію, сім'ю та віру в невинність до проголошення винним. На жаль, ця справа вирішила долю, життя і смерть Сема Шеппарда. Хоча син бореться за його реабілітацію, народ Огайо все ще впевнений, - хай навіть докази свідчать про інше, - що саме Сем Шеппард убив свою дружину.

Бібліографія

Affleck, John. „Doctors Exhume Sam Sheppard's Body as Son Seeks to Clear Fathers Name”. Associated Press. 18 вересня 1997 р: стор. A3.

Cooper, Cynthia & Sheppard, Sam Reese. „Mockery of Justice: The True Story of the Sheppard Murder Case”.

McKnight, Keith. „Haunting Questions - The Sam Sheppard Case”. Beacon Journal Online - Special Projects. „Knight Ridder Newspaper” (на сайті 15 жовтня 1997 р.).

McKnight, Keith. „Sam Sheppard Fought Two Battles”. Beacon Journal. 1 липня 1997 р.

McKnight, Keith. „Sheppard Goes To Trial During Different Legal Era”. Beacon Journal. 2 липня 1997 р.

Nathan, Paul. „What Really Happened”. „Publishers Weekly”, 16 червня 1997 р.: стор. 26.

Quade, Vicki. „Presumed Guilty”. „Human Rights”, т. 24, № 3, літо 97 (на сайті 15 жовтня 1997 р.).

Sanz, Cynthia. „A Son's Crusade”. 8 квітня 1996 р.

State v. Sheppard. 100 Ohio App. 345 (Ohio Ct. of Appeals 1955).

Sheppard v. Maxwell, 231 F. Supp. 37 (United States District Court for the Southern District of Ohio 1964).

Sheppard v. Maxwell, 346 F. 2d. 707 (United States Court of Appeals for the 6th District 1965).

Sheppard v. Maxwell, 384 U.S. 333 (United States Supreme Court 1966).

„TVSD: News Policies and Guidelines”. 15 березня 1996 р.

Van Alstyne, William W. „First Amendment: Cases and Materials”. The Foundation Press, Inc. Westbury, Нью-Йорк, 1995: стор. 90-92.

http://www.bsos.umd.edu/gvpt/gvpt339/sheppard.html