4.1.2. Вимоги щодо розкриття інформації про товариства у законодавстві ЄС
Майже кожний законодавчий акт корпоративного законодавства ЄС тою чи іншою мірою регулює питання щодо розкриття товариствами інформації. Але центральним документом з цього питання безумовно має бути визнана Перша директива, оскільки вона встановлює загальний порядок оприлюднення товариствами інформації, на який потім посилаються усі інші директиви та регламенти ЄС.
Механізм оприлюднення інформації базується на наявності єдиного (центрального) реєстру товариств у кожній державі-члені. Перша директива передбачає обов’язок кожної держави-члена утримувати єдиний (центральний) реєстр, у якому на кожне зареєстроване товариство має бути заведена реєстраційна справа (файл). Це може бути загальний реєстр для юридичних осіб, торговий реєстр або реєстр товариств (ч. 1 ст. 3).
Ст. 2 Директиви містить мінімальний перелік інформації та документів, які мають обов’язково розкриватися за допомогою єдиного реєстру[24]. Розкриття зазначених документів та відомостей має забезпечуватись шляхом опублікування у спеціально створеній державою-членом національній газеті усього тексту, або його частини, чи шляхом посилання на документ, що був розміщений у реєстраційній справі або внесений до реєстру. Національна газета, призначена для таких цілей, може утримуватись в електронній формі.
Держави-члени можуть вирішити замінити опублікування в національній газеті еквівалентно ефективними заходами, які повинні принаймні визначати порядок використання системи, в якій інформація може бути доступною у хронологічному порядку через центральну електронну систему. Іншими словами, мається на увазі розкриття через спеціально призначений для цієї мети національний веб-портал, на якому розміщатиметься інформація та документи із реєстру.
Первісно форма подання документів та інформації для включення до єдиного реєстру на рівні ЄС не регулювалася.
Ці питання підпадали під дію виключно національного законодавства. Спочатку єдиною формою подання документів була паперова, але з розвитком науково-технічного прогресу все більше держав почали впроваджувати та заохочувати звітування товариств в електронній формі. Ця форма є більш зручною для багатьох товариств. Але не всі держави ЄС легалізували можливість використання товариствами електронної форми для подання документів й інформації до єдиного реєстру. Єврокомісія не могла не звернути на це уваги й з метою вирівнювання ситуації у межах ЄС було розроблено та 15 липня 2003 року ухвалено Директиву щодо внесення змін до Першої директиви [326]. Основними її цілями було визнано:–зробити більш легким та швидким доступ зацікавлених осіб до інформації про товариства;
–суттєво спростити процес розкриття інформації для самих товариств;
–легалізувати можливість використання сучасних комунікаційних засобів у системі розкриття інформації (Інтернету, електронної пошти).
Відповідно до змін, внесених у Першу директиву, держави-члени до 1 січня 2007 року мають забезпечити можливість подання товариствами або іншими зобов’язаними особами перелічених вище документів та інформації у електронній формі. Більш того, держави члени можуть вимагати від будь-яких товариств або товариств певних типів подання усіх передбачених законом документів та інформації або тільки деяких з них у електронній формі. Таким чином, Перша директива враховує національні інтереси держав-членів, дозволяючи їм самим з урахуванням багатьох факторів обрати між можливістю та обов’язковістю використання компаніями електронних засобів зв’язку для розкриття інформації.
Першою директивою (зі змінами, внесеними у 2003 р.) передбачено, що з 1 січня 2007 року усі документи, які надходитимуть до реєстру, включаючи документи у паперовій формі, мають бути включені до нього у електронній формі. Навіть документи, які надійшли до реєстру до вказаної дати, на вимогу будь-якої зацікавленої особи мають бути переведені в електронну форму і надані заявнику – але держави-члени наділяються правом встановити дату (така дата не може бути пізнішою за 1 січня 2007 р.), з якої така можливість може бути реалізована.
Крім того, держави-члени можуть передбачити у національному законодавстві, що у електронну форму не можуть бути конвертовані документи, якщо період між датою включення їх до реєстру та датою подання відповідного запиту перевищує строк, встановлений законом. Такий строк не може бути меншим ніж 10 років.Будь-який документ або інформація, що містяться у реєстрі, можуть бути отримані будь-якою особою шляхом подання заяви. З 1 січня 2007 року держави-члени повинні забезпечити можливість подання таких заяв як у письмовій, так і в електронній формі. Вартість отримання копій не повинна перевищувати адміністративних витрат (витрат, пов’язаних з обробкою запиту, виготовленням копій та їх видачею).
Директивою передбачається обов’язок держав забезпечити можливість посвідчення електронних копій документів (здійснюється за вимогою заявника). Паперові копії посвідчуються як вірні без спеціальної вимоги.
Перша директива приділяє значну увагу визначенню юридичного статусу відомостей, що містяться в реєстрі або підлягають обов'язковому розкриттю. Директива встановлює, що держави-члени повинні вжити необхідні заходи з метою уникнення будь-яких розбіжностей між тією інформацією, що розкривається, та інформацією, що знаходиться у реєстрі чи реєстраційній справі. Однак, у разі виявлення розбіжностей, текст, розкритий у порядку, визначеному Директивою, не може бути використаний проти третіх осіб; проте, треті особи можуть посилатись на такі документи, розміщені у реєстраційній справі чи внесені до реєстру за винятком випадків, коли товариство доведе, що вони знали про тексти, розміщені у реєстраційній справі чи внесені до реєстру.
Крім того, Перша директива регулює питання встановлення факту обізнаності третіх осіб про відомості, що були розкриті чи мали бути розкриті. До вступу у дію Першої директиви законодавство держав-членів по-різному вирішувало питання щодо того, чи вважаються треті особи обізнаними із даними відомостями після їх опублікування, з якого моменту треті особи вважаються обізнаними і чи впливає факт відсутності розкриття на дійсність відповідних відомостей і документів.
Відповідно до ст. 3 Першої директиви документи та відомості можуть бути використані товариством у спорах з третіми особами лише, якщо такі документи та відомості були розкриті у порядку, визначеному цією Директивою.При відсутності розкриття товариство може посилатись на документи й відомості лише за умови доведення суду, що третім особам було відомо про такі документи чи відомості. Однак, з огляду на операції, які були проведені не пізніше 15 днів після розкриття, документи та відомості не можуть бути використані проти третіх осіб, які в свою чергу повинні довести, що для них неможливо було дізнатись про такі документи. Таким чином, лише через 15 днів після оприлюднення інформації (документів) треті особи вважаються обізнаними про їх зміст. Але треті особи можуть завжди посилатись на будь-які документи та відомості, розкриття інформації про які ще не було завершено, за винятком випадків, коли нерозкриття інформації робить її нечинною.
Зазначена норма відбиває теорію "офіційного повідомлення" [детальніше див. 66, с. 98-101; 101, с. 84-89], розвинуту в правовій доктрині багатьох держав-членів, відповідно до якої третя особа вважається поінформованою про ти чи інші відомості, розкриття яких відбулося шляхом внесення до реєстру й опублікування в офіційному печатному органі (або у його електронній версії).
Зі ст. 3 Першої директиви випливає, що держави-члени самостійно визначають у своєму законодавстві юридичні наслідки реєстрації (розкриття) певних відомостей або документів, поділяючи їх на дві групи: а) відомості та документи, які набувають чинності лише з моменту їх реєстрації; б) відомості та документи, реєстрація яких має суто інформативний характер (але без реєстрації товариства не можуть посилатися на ці відомості та документи у спорах із третіми особами, тоді як треті особи, обізнані про такі відомості, можуть діяти із урахуванням останніх).
Більш того, внесення відомостей до реєстру в певних випадках може мати навіть "легалізуючу" дію.
Так, ст. 8 Першої директиви передбачає, що дотримання вимог щодо розкриття відомостей про осіб, які, діючи в якості органу товариства, уповноважені представляти його інтереси, має перешкоджати використанню проти третіх осіб будь-яких порушень, які мали місце при призначенні перших, окрім випадків, коли товариство доведе, що треті особи знали про такі порушення. Тобто, якщо при обранні членів органів товариства були вчинені певні процедурні порушення, то товариство не може посилатися на дані правопорушення для оспорювання правочинів, укладених даним органом (чи окремими його членами) із третіми особами, якщо воно надало інформацію про даних осіб до реєстру.Але у певних випадках розкриття інформації чи документів не має братися до уваги при розгляді спорів із третіми особами, значення у цих випадках набуває факт дійсної обізнаності особи про ті чи інші факти. У такому разі концепція "обізнаності, що презюмується" заміщується концепцією "дійсної обізнаності". До таких випадків належать:
1) Здійснення товариством дій, що виходять за межі предмету його діяльності. Дії, що вчиняються органами управління товариства, є обов’язковими для нього, навіть якщо такі дії виходять за межі предмету його діяльності, окрім випадків, коли такі дії перевищують повноваження органів, якими вони наділені або можуть бути наділені за законодавством. Проте держави-члени можуть передбачити, що товариство не несе відповідальності за дії, які виходять за межі предмету його діяльності, за умови, що воно доведе, що третім особам було відомо, що такі дії виходять за межі предмету діяльності товариства, або що їм не могло бути не відомо про це з огляду на об’єктивні обставини. Втім оприлюднення статуту не є само по собі достатнім доказом обізнаності третіх осіб.
2) Вчинення органами товариства дій, що виходять за межі їх повноважень, які випливають з положень статуту або з рішення уповноважених органів. Обмеження повноважень органів управління товариства, які випливають з положень статуту або з рішення уповноважених органів, не можуть бути використані проти третіх осіб лише за умови розкриття відомостей про такі обмеження (без встановлення судом дійсної обізнаності).
Чим можна пояснити такі виключення із загального правила? Вони спрямовані на захист інтересів торгівельного обороту. Ще Август Камінка, аналізуючи закордонний досвід з цього питання, зазначав, що "коли йдеться про правочини, які ми привчені здійснювати щоденно, швидко, не вивчаючи складних обставин ситуації, у таких умовах вимагати попередньої довідки у торговому реєстрі задається абсолютно неможливим" [59, c. 217]. Дійсно, якщо вимагати від кожної особи, яка має намір укласти договір із товариством, детального вивчення його статуту, і одночасно поставити питання щодо дійсності правочину у залежність від обмежень, які можуть міститись у цьому статуті (або навіть іншому внутрішньому документі товариства), то це призведе до катастрофічних наслідків у підприємницькій діяльності.
Але із загального правила, яке розглядалося вище, Директива робить єдине виключення. Відповідно до ч. 3 ст. 9 Першої директиви, якщо національним правом передбачено, що повноваження представляти товариство можуть, внаслідок диспозитивності правових норм, які регулюють дане питання, бути надані статутом одній або декільком особам, що діють спільно, то таким законодавством також може бути передбачено, що дане положення статуту може бути використано проти третіх осіб, за умови існування прямого зв’язку із загальними повноваженнями представництва товариства. Тобто у даному випадку розкриття статуту чи відповідної інформації буде достатнім для встановлення факту обізнаності третіх осіб про такі обмеження.
Підсумовуючи, можна зазначити, що кожна держава, запроваджуючи ЄДР, повинна визначитись:
– які відомості мають пріоритет (дійсні, внесені до реєстру чи опубліковані);
– реєстрація яких документів (відомостей) впливає на їх чинність;
– офіційне оприлюднення яких документів (відомостей) є достатнім для констатації факту обізнаності з ними третіх осіб (можливості посилатися на такі відомості у спорах із третіми особами); строк після опублікування, з перебігом якого треті особи можуть вважатися обізнаними;
– офіційне оприлюднення яких документів (відомостей) не є доказом у суді проти третіх осіб (суд має встановлювати факт дійсної обізнаності таких осіб щодо певних відомостей чи фактів);
– щодо яких відомостей їх внесення до реєстру має легалізуючий характер (такі відомості не можуть бути оскаржені особою, що внесла їх до реєстру та/або третіми особами).
Іншою директивою ЄС, спеціально призначеною питанням розкриття інформації, є Одинадцята директива. Ця Директива передбачає необхідність реєстрації у єдиному (центральному) реєстрі відокремлених підрозділів (філій) товариств, якщо вони знаходяться на території іншої держави-члена, аніж головне товариство. У Директиві наводиться мінімальний перелік відомостей, що мають розкриватися стосовно таких філій. Цей перелік є відмінним у залежності від державної належності головного товариства (країна ЄС чи третя країна).
Інші директиви та регламенти ЄС встановлюють спеціальні вимоги до розкриття інформації. Так, Друга директива встановлює обсяг інформації яка має розкриватись щодо капіталу товариства, Третя та Шоста директиви – інформації, пов'язаної із реорганізацією товариств. Втім, потрібно звернути увагу, що жоден із законодавчих актів ЄС не передбачає спеціального механізму розкриття інформації. У будь-якому випадку, коли йдеться про необхідність оприлюднення тих чи інших відомостей чи документів, зазначається, що таке оприлюднення здійснюється у порядку, передбаченому Першою директивою.
Таким чином, у кожній державі-члені ЄС створено єдину централізовану систему розкриття інформації про товариства, яка існує на трьох рівнях (див. рис. 4.1.).
Рисунок 4.1. Централізована система розкриття інформації про товариства у країнах – членах ЄС.