Підтвердження рішення у справі „Буруна Мерфа”

Наприклад, 1975 року, розглядаючи рішення в справі Murphy v. Florida, Суд знову відмовився скасувати вирок, попри твердження, що громадський резонанс навколо справи позбавив відповідача належного судового процесу.

Джека Роланда Мерфі (Jack Roland Murphy) було визнано винним у зломі та проникненні до будинку з наміром вчинити крадіжку. Суддя Маршал (Marshall), котрий написав більшу частину думки Верховного Суду, яку підтримали 8 суддів проти одного, заявив:

„Крадіжка та арешт клопотальника широко висвітлювалися пресою, оскільки раніше клопотальник часто згадувався в новинах. Він став відомим через свою участь у крадіжці сапфіру „Зірка Індії” з музею в Нью-Йорку в 1964 році. Яскравий стиль життя зробив його об'єктом постійної уваги преси; зазвичай його називали - принаймні у ЗМІ - „Буруном Мерфом” (Murph the Surf).”

Суд бере до уваги, що матеріали справи містять велику кількість статей, в яких ідеться про життєві випробування Мерфі, а в багатьох цитуються заяви для репортерів, зроблені Мерфі або його адвокатом. Коли почався відбір до журі, було опитано 78 присяжних. З них 30 дістали відвід з огляду на різні особисті причини; 20 дістали відвід з боку захисту або звинувачення без зазначення причин; 20 дістали відвід з боку суду як такі, що ставляться до Мерфі з упередженістю, а з-поміж решти восьмеро були відібрані як присяжні та двоє як резервні члени журі. Мерфі подав клопотання про відвід вибраних присяжних на тій підставі, що вони знали про те, що його раніше визнавали винним у крадіжці „Зірки Індії” у 1964 році та у вбивстві в іншому графстві. Це клопотання, а також клопотання про перенесення розгляду справи до іншого регіону на підставі твердження про досудовий громадський резонанс, що призвів до упередженості, було відхилено.

Верховний Суд США віддав наказ про витребування матеріалів справи.

У своїй думці Суд з'явив, що його колишнє рішення в справі Marshall v. United States стосувалося лише федеральних судів і що тодішня ухвала про скасування вмотивовувалася виключно його наглядовими повноваженнями, а не була наслідком вимог конституції.

Суд підкреслив, що майже всі статті, в яких розповідалося про Мерфі, з'явилися впродовж дворічного періоду, який закінчився за сім місяців до того як було відібрано журі в цій справі, охарактеризувавши статті як такі, що „ґрунтуються переважно на фактах”.

Суд заявив:

„Те, яких саме заходів має вжити суд, щоб відібрати присяжних, які видаються неупередженими, є ще одним чинником оцінки запевнень цих присяжних у тому, що вони неупереджені. У громаді, в якій більшість потенційних присяжних визнають, що мають дискваліфікуючу упередженість, правдивість заперечень інших можна поставити під сумнів; адже тоді більшою є ймовірність того, що вони є членами громади, глибоко ворожої щодо звинуваченого, а також того, що це могло вплинути на них, хоча вони й не відчувають цього. У справі Irvin v. Dowd, наприклад, Суд взяв до уваги, що 90 відсотків опитаних схилялися до думки, що звинувачений винний, а суд тоді з цієї причини дав відвід 268 з 430 потенційних присяжних. Натомість у даному випадку 20 з 78 опитаних дістали відвід, оскільки визнали, що мають думку щодо вини клопотальника. Можливо, це на 20 більше, ніж було б у випадку суду над зовсім невідомою особою, однак це аж ніяк не вказує на те, що громада отруєна такою неприязню до клопотальника, що це ставить під сумнів безсторонність присяжних, які не виявили особистої ворожості.

Якщо підсумувати, то на підставі матеріалів справи ми не можемо зробити висновок, що суд над клопотальником не був об’єктивним. Клопотальник не зміг показати, що організація судового процесу характеризувалась упередженістю або що процес відбору журі, на який він скаржиться, дає підставу для висновку про фактичну упередженість. А тому слід підтвердити ухвалу апеляційного суду”.

Також 1975 року апеляційний суд США у сьомому окрузі, розглянувши справу Chicago Council of Lawyers v.

Окружний суд, зауваживши, що ці правила не можна вважати такими, що містять попередні обмеження, все ж визнав, що формулювання правила, в якому говорилося, що „за умови реальної ймовірності того, що так поширення [інформації] завадить об’єктивності суду або іншим чином зашкодить належному здійсненню правосуддя”, було надто широким і, отже, не відповідало конституційним стандартам. Суд заявив, що лише ті коментарі, які становлять „серйозну та значну загрозу” втручання в об’єктивне здійснення правосуддя, можуть бути заборонені на підставі Конституції.

Зі справ, про які йдеться вище, чітко видно, як розвивався закон у цій сфері. Хоча важко заперечувати, що Суд надавав підсудним дедалі більшу міру захисту від впливів із-за меж судової кімнати, проте лише в двох випадках, коли вирок було винесено судом штату, - Irvin v. Dowd і Sheppard v. Maxwell, - Верховний Суд відмінив рішення суду нижчої інстанції на підставі положення про належний судовий процес, оскільки в тому регіоні, де розглядалася справа, висвітлення злочину та процесу новинними ЗМІ ускладнило забезпечення справедливого суду.

Ці дві важливі справи, в яких Суд визнав факт упередження, були пов’язані з телевізійним висвітленням. А тому закон, викладений у рішенні в справі Reynolds v. United States, залишається по суті незмінним щодо висвітлення в газетах. Як видно з рішення у справі Sheppard v. Maxwell, Верховний Суд не змінив своїх поглядів у цій області. Суд продовжує вважати існуючі запобіжні правові засоби достатніми для захисту звинуваченого і не намагається жодним чином обмежити свободу преси.

Проте судді, які ведуть процеси, продовжують вживати кроків, що їх вони вважають необхідними „в інтересах справедливого суду”.