§2. Конституційний процес в незалежній Україні. Конституція і996 року

Проголошення незалежності України поставило ба­гато питань подальшого розвитку і побудови нової європей­ської демократичної держави з ознаками національної авте­нтичності. Парламент самостійної країни задекларував не­обхідність розробки та ухвалення нового Основного Закону як важливого атрибуту сучасної суверенної держави.

Конституційний процес в Україні - це послідовний процес становлення українського конституціоналізму, зу­мовлений історичними подіями та політико-правовим сере­довищем. Новітній конституційний процес в Україні охоп­лює п’ять основних етапів.

Початок першого етапу новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з розпадом СРСР та станов­ленням України як незалежної самостійної суверенної де­мократичної держави. Цей етап є найбільш важким і супе­речливим та складається з кількох періодів.

1) Декларацією про державний суверенітет України було проголошено «державний суверенітет України як вер­ховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Ре­

спубліки в межах її території та незалежність і рівноправ­ність у зовнішніх зносинах». Окрім того, в Декларації зазна­чалось, що вона є основою для нової Конституції та законів України. Реалізуючи положення Декларації Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), яким урочисто поголосила неза­лежність України та створення самостійної української дер­жави - України.

24 жовтня 1990 р. парламент утворив Комісію із розро­бки нової Конституції Української РСР, а вже 19 червня 1991 р. своєю Постановою Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції.

Розробка проекту Основного Закону була складним і дуже відповідальним процесом. Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в орга­нах державної влади і місцевого самоврядування, на нара­дах практичних працівників. Надійшла велика кількість по­правок, доповнень та зауважень. Було винесено перший проект Конституції України на народне обговорення (1 ли­пня - 1 листопада 1992 р.) та підготовлено і затверджено Вер­ховною Радою другий проект Конституції у травні 1993 р.

Проте, суперечностями між позиціями та загострен­ням політичної ситуації, що була обумовлена протистоян­ням різних гілок влади, конституційний процес було перер­вано (жовтень 1993 р.). Конституційна криза в Україні три­вала приблизно рік.

2) 10 листопада 1994 р. парламентом було затвер­

джено новий склад Конституційної комісії, робота якої теж не була особливо продуктивною, через ті самі причини. Іні­ціатива Президента щодо проекту «Конституційного закону Украйни про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» не була підтримана Верховною Радою і ще більше посилила напруження між гілками влади. Необхідний був

компроміс. Ним і став узгоджений після піврічного обгово­рення Конституційний договір, схвалений Верховною Ра­дою 8 червня 1995 р. Цей документ обмежував повнова­ження Верховної та місцевих рад, водночас розширював но- рмотворчі та адміністративні функції Президента та Уряду. Укладений на один рік, Конституційний договір, незважа­ючи на певні недоліки, створив умови для активізації кон­ституційного процесу.

3) Конституційний договір послабив напругу між гі­лками влади, але не вирішив проблему ухвалення нової Кон­ституції. Потрібно було мобілізувати зусилля для досяг­нення мети.

24 лютого 1996 р. на засіданні Комісії було представ­лено розроблений Робочою групою проект, а 18 березня 1996 р. із метою вирішення усіх процедурних питань було прове­дене останнє засідання Комісії, на якому було вирішено на­правити узгоджений проект Конституції до Верховної Ради України.

20 березня 1996 р. проект Конституції було представ­лено на спеціальному засіданні Верховної Ради, на яке були запрошені також члени Конституційної комісії. Проте, де­путати не були налаштовані конструктивно, розгляд прое­кту було розпочато 17 квітня і лише 5 травня 1996 р. парла­мент створив Тимчасову спеціальну комісію з доопрацю­вання проекту Конституції. Поступово узгоджуючи позиції різних депутатських об’єднань щодо спірних статей прое­кту, комісія крок за кроком визначила той текст Конститу­ції, який міг бути ухвалений Верховною Радою України.

Із 28 травня до 4 червня тривав розгляд проекту Кон­ституції в першому читанні, який завершився успішним ух­валенням рішення 258 голосами. Проте, ухвалення цього до­кументу не було безхмарним, зокрема, 26 червня деякі фра­кції відмовились брати участь у засіданні, чим заблокували

подальший розгляд питання ухвалення Конституції в ці­лому. У відповідь Президент України видав Указ про прове­дення25 вересня 1996 р. всеукраїнського референдуму з пи­тання ухвалення нової Конституції України, в основу якого було покладено попередній проект від 11 березня 1996 р. не опрацьований Верховною Радою. Враховуючи такий хід по­дій наступного дня, 27 червня 1996 р., парламент розпочав пленарне засідання, яке тривало майже добу. У результаті постатейного розгляду Конституції та доповіді з кожного питання Основний Закон України був ухвалений 28 червня 1996 р.

Основною знаковою подією першого етапу (1991-1996 рр.) сучасного конституційного процесу стало ухвалення Конституції України, а 28 червня проголошене державним святом. Із ухваленням Конституції була підведена риска під перехідним періодом становлення української державності, а Україна закріпила позиції самостійної суверенної дер­жави. Проте ця подія, одночасно, стала і точкою відліку на­ступного етапу розвитку українського конституціоналізму.

Другий етап характеризується імплементацією поло­жень нової Конституції України, зокрема, пов'язаний із вне­сенням змін, спрямованих на удосконалення існуючої в Ук­раїні форми держави. Слід зазначити, що практично, до по­чатку 2000 року питання про внесення змін до Конституції України серйозно не ставилось.

Проте 2000 рік, окрім тривалих суперечностей між ук­раїнським парламентом та Главою держави, ознаменувався посиленням соціально-економічної кризи. Громадянське су­спільство вимагало проведення конституційної реформи. Так, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування на всеукраїнсь­кому референдумі, призначеному за народною ініціативою, а фактично за рішенням Президента України, який мав на меті кардинально змінити співвідношення сил між Прези­дентом та парламентом. Усі чотири питання референдуму отримали підтримку виборців, а результати голосування до­вели, що народ України прагне: розширення підстав для до­строкового припинення повноважень Верховної Ради Укра­

їни; зменшення кількості депутатів до 300; скасування депу­татської недоторканності; створення двопалатного парла­менту в Україні. Для легітимізації даного рішення потрібна була згода кваліфікованої більшості парламенту, який підт­римав його лише 251 голосом замість 300. І хоча, Конститу­ційний Суд України визнав рішення всеукраїнського рефе­рендуму імперативними, вони так і не були реалізовані.

Слід зазначити, що у період з 1996 до 2004 року Верхо­вною Радою України періодично розглядалися проекти вне­сення змін до Конституції, проте, жоден із них не був ухва­лений. Ситуацію змінила політична криза, що виникла у зв’язку з виборами Президента України.

Слід зазначити, що спрямований на переформату- вання взаємовідносин Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України цей закон остаточно розбалансував владу в державі. А питання щодо легітимно- сті процедурних питань унормування конституційної рефо­рми зберігали свою актуальність до 2010 року

Третій етап сучасного конституційного процесу роз­почався майже одразу з моменту набрання чинності змін до Конституції України. Політична криза 2007 р., недосконало­сті та колізії оновленої Конституції, непорозуміння всере­дині органів державної влади і численні порушення Консти­туції з боку вищих органів державної влади змусили Прези­дента України як гаранта Конституції створити Націона­льну конституційну раду.

Як зазначалось в Указі Президента, Національна кон­ституційна рада утворюється з метою посилення конститу­ційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, створення збалансованої системи державної влади, підви­щення ролі місцевого самоврядування та напрацювання про­позицій щодо системного вдосконалення конституційного ре­гулювання суспільних відносин, а основним її завданням ви­значалась підготовка концепції системного оновлення кон­ституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України.

Було розпочато масштабну роботу, до якої активно до­лучилась громадськість.

Проте, як і в попередні роки, ініціативи не знайшли втілення в життя через протистояння політичних сил у па­рламенті. Так, у червні 2009 р. парламент був охоплений ідеєю створення широкої коаліції для внесення системних змін до Конституції з метою запровадження парламентської республіки. Втім, на передодні президентських виборів рі­зні політичні сили заявили про внесення до парламенту вла­сних конституційних проектів.

Ситуація змінилась після виборів Президента України у січні 2010 р.. Так, 2 квітня 2010 р. Указом Президента було ліквідовано Національну конституційну раду. А 30 вересня 2010 р. рішенням Конституційного Суду України Закон Ук­раїни «Про внесення змін до Конституції України» від 8 гру­дня 2004 р. було визнано таким, що не відповідає Конститу­ції України (неконституційним) у зв'язку з порушенням кон­ституційної процедури його розгляду та ухвалення.

Четвертий етап конституційного процесу було розпо­чато скасуванням наведених вище змін та відновленням дії Конституції України в редакції 1996 року. Окрім того, він ха­рактеризується тим, що у цей період Верховна Рада України двічі вносила зміни до Основного Закону.

Так, 4 лютого 2011 р. набрав чинності, ухвалений 1 лю­того 2011 р. Закон України «Про внесення змін до Конститу­ції України щодо проведення чергових виборів народних де­путатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільсь­ких, селищних, міських голів».

21 лютого 2011 р. Указом Президента України було створено Науково-експертну групу, з метою напрацювання пропозицій щодо механізму створення і діяльності Консти­туційної Асамблеї, а також для аналізу концепції реформу­вання Конституції. І хоча група підготувала Концепцію фо­рмування та організації діяльності Конституційної Асамб­леї, цей період конституційного процесу видався складним та доволі тривалим і носив еволюційний характер.

6 жовтня 2013 р. набрав чинності, ухвалений 19 вере­сня 2013 р. Закон України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України». Зміни стосувалися лише статті 98 Ос­новного Закону, та розширювали повноваження Рахункової палати.

У грудні 2013 р. голова Конституційної асамблеї анон­сував про завершення підготовки концепції змін до Консти­туції. Проте, події кінця 2013 та початку 2014 року спричи­нили безпрецедентну кризу владної вертикалі. Верховна Рада України в умовах «революційної необхідності» та зага­лом без рішення профільного Комітету взяла за основу про­ект закону про відновлення дії окремих положень Консти­туції України, де-факто повернувши дію Конституції Укра­їни в редакції від 8 грудня 2004 р.

Так, у лютому 2014 р. розпочався п’ятий етап консти­туційного процесу, що триває дотепер. Перемога Революції Гідності поставила завдання реформування держави і про­відне місце в комплексі необхідних реформ посіла консти­туційна. 2014 рік розпочався низкою конституційних транс­формацій, спрямованих на правове врегулювання нової по­літичної реальності.

Ключовими завданнями, які повинна вирішити кон­ституційна реформа стали: відновлення легітимності Кон­ституції як акту установчої влади; виправлення змістовних недоліків, а саме удосконалення механізму державної влади

(форми правління); створення конституційних передумов для децентралізації влади; посилення незалежності та про­фесійності судової влади; вирішення дилеми гарантування Конституцією прав і свобод людини; посилення механізмів захисту Конституції.

3 березня 2015 р. із метою напрацювання узгоджених пропозицій щодо вдосконалення Конституції України з ура­хуванням сучасних викликів та потреб суспільства Прези­дент України створив Конституційну Комісію як спеціаль­ний допоміжний орган при Президентові України.

1 липня 2015 р. Конституційною Комісією було подано до Верховної Ради України законопроект про внесення змін до Конституції щодо децентралізації влади. 16 липня 2015 р. парламент ухвалив постанову про направлення до Консти­туційного Суду доопрацьованого законопроекту, а 31 липня було отримано позитивний висновок щодо його відповідно­сті вимогам статей 157, 158 Основного Закону. Попередньо схвалений 265 голосами народних депутатів, законопроект так і не набув подальшого розгляду. Напруження, яке зро­сло навколо цього проекту переросло у масові сутички, що і загальмувало процес.

25 листопада 2015 р. Конституційна Комісія робить на­ступний крок і вносить до парламенту законопроект про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя. Цього разу спроба виявилась більш вдалою і Велика судова реформа, попередньо схвалена Конституційним Судом Ук­раїни, була підтримана 2 червня 2016 р. голосами 335 народ­них депутатів без суттєвого обговорення. Документ став ча­стиною пакету реформи правосуддя, в межах якого депу­тати вже схвалили нову редакцію закону про судоустрій та статус суддів. Конституційні зміни визначили загальні риси судової системи, а новий закон про судоустрій деталізував реформу та визначив механізми перезавантаження судів та переатестації суддів.

Не зважаючи на всебічність ініційованих Президен­том змін до Конституції України, можна впевнено ствер­джувати, що поза увагою сучасного конституційного про­цесу залишаються такі не менш актуальні для державотво­рення та ефективного функціонування влади питання як

депутатська недоторканність, баланс гілок влади в межах парламентсько-президентської форми правління та інші. Будучи занадто заполітизованими вони до цього часу чека­ють свого старту.