1. Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 р.

Після проголошення незалежності України розпочався про­цес національного відродження і розбудови української держав­ності. Цим обумовлюється потреба створення власної україн­ської правової системи.

Правова система української держави почала формуватися дещо раніше — з дня прийняття Декларації про державний су­веренітет України (16 липня 1990 p.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економіч­ного і соціального розвитку України, агропромислового комплек­су, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоре­тичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досяг­нення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних про­цесів, зокрема переходу від планово-регульованої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На початку становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних усклад­нень. За таких умов важливого значення набувало прогнозуван­ня і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносилися зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймалися у новій ре­дакції.

У радянський період земельне право базувалося на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, держав­ною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і жит­тєдіяльності людей земля надавалася у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, зокрема й Українська PCP, не були суб'єктами права власності на землю. Законом СРСР від

13 грудня 1968 р.

У зв'язку з цим була звужена компетенція Союзу PCP в галузі регулювання земельних відносин. Наприклад, вирішення питань про надання земель для загальносоюзних і міжреспубліканських потреб здійснювалося Союзом PCP спільно із союзною рес­публікою.

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її наро­ду. Кодексом було встановлено, що земля надається громадя­нам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно­го господарства, будівництва та обслуговування жилого будин­ку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодек­су). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надава­лася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.

Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»1. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної ре­форми, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прий­нятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фер­мерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку зе­мельного права і земельної реформи.

Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на зем­лю»2. Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний ко­декс України, який підтвердив указані вище форми власності на землю і врегулював порядок передання земель у приватну власність громадянам України для тих самих цілей, для яких вони за попереднім кодексом надавалися у довічно успадковуване володіння, за винятком надання земель для традиційних на­родних промислів. Для інших суб'єктів права і для інших цілей зберігалося надання земель у постійне чи тимчасове користу­вання, зокрема на умовах оренди.

Закон України «Про форми власності на землю» і ЗК України 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасува­ли монополію державної власності на землю, встановили при­ватну і колективну форми власності. Це призвело до ґрунтовних змін у земельних відносинах та проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»1.

З цього часу розпочався другий етап розвитку земельного права і земельної реформи в Україні. Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у при­ватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільсько­господарським кооперативам, сільськогосподарським акціонер­ним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової еко­номіки мають також закони України «Про плату за землю» в ре­дакції від 19 вересня 1996 р.3 та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низ­ку указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.5, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподар­ським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.6, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяль­ності» від 12 липня 1995 р., «Про невідкладні заходи щодо при­скорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р. та ряд інших.

На виконання указів Президента України з застосуванням адмінстративно-командних методів відбулося масове паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств і сіль­ськогосподарських кооперативів. Члени цих підприємств за безцінь продавали земельні паї стороннім особам або передавали їх в оренду новоствореним товариствам з обмеженою відпо­відальністю чи приватним сільськогосподарським підприємст­вам, створеним, як правило, колишніми керівниками цих уже ре­організованих чи ліквідованих підприємств. Велика кількість власників паїв втратили право на паї і на земельні ділянки. Це був своєрідний перерозподіл землі, власниками якої ставали за­можні особи, власники новостворених підприємств.

За таких умов 25 жовтня 2001 р.

На період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи мо­жуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Новий ЗК України містить ще одну новелу.

Процес правотворчості і право реалізації свідчить про станов­лення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розви­вається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів зе­мельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь пра­ва посідає одне з провідних місць в українській правовій системі.

Земельне право посідає чільне місце і в системі правової науки. Наука земельного права почала розвиватися в колиш­ньому СРСР після прийняття земельних кодексів союзних республік (УСРР — 1922 р.). На початку, в роки розгортання суцільної колективізації (1928-1930 рр.) у боротьбі проти теорії «селянського права», з однієї сторони, і проти теорії «кооперативного права», з другої, виникла теорія земельно-колгоспного права. її основним представником був московський професор А. П. Павлов.

Головна увага в його працях була спрямована на підміну коо­перативного права земельно-колгоспним правом і визначення предметом правового регулювання останнього господарської діяльності колгоспів як вищого типу кооперації з використан­ням державних земель2. В Україні концепцію теорії земельно­колгоспного права підтримував професор Київського універси­тету П.Д. Індиченко.

Варто відзначити, що офіційна влада негативно ставилася до науки земельно-колгоспного права, яка, на її думку, правове ре­гулювання господарської діяльності колгоспів нібито зводила лише або ж переважно до питань правового регулювання сільсь­когосподарського землекористування, тоді як в колгоспах існу­вали багатоманітні і досить складні господарські відносини.

У зв'язку з цим Всесоюзна нарада з питань радянської правової науки в 1938 р. прийняла рішення про розподіл єдиної галузі земельно-колгоспного права на дві самостійні галузі: зе­мельне право і колгоспне право. З того часу земельне право ста­ло самостійною галуззю в системі правової науки.

Проблемами розвитку науки земельного права в незалежній Україні займаються науковці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Одеської державної юридич­ної академії, Львівського державного університету імені Івана Франка, інших наукових та навчальних закладів3.

Вітчизняними науковцями розроблена сучасна система зе­мельного права України, сформульовані такі його правові інсти­тути: земельної реформи і приватизації земель; права власності на землю; права користування землею; плати за землю; держав­ного регулювання земельних відносин та управління в галузі ви­користання та охорони земель; передачі і придбання земельних ділянок у власність; надання земель у користування; вилучення і викупу земель; правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, про­мисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого призначення; природно-заповідного, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, земель запасу; правової охорони земель; відшкодування збитків, втрат сільськогосподарського і лісогос­подарського виробництва, контролю і моніторингу; державного земельного кадастру, землеустрою, відповідальності за пору­шення земельного законодавства.

Центральним інститутом земельного права України є право власності на землю, — вважає В.І. Андрейцев. Значну увагу він приділяє питанням земельної реформи і вдосконалення земель­ного законодавства1, які повинні стати основою подальшого роз­витку земельного права.

Інтенсивно розвивається наука земельного права. Вона при­вертає все більшу увагу юридичних навчальних закладів. Про­тягом десяти років в юридичних вузах як навчальна дисципліна викладалося земельно-кооперативне право. Починаючи з 1938/1939 навчального року земельне право і колгоспне право викладаються як самостійні дисципліни за окремими програма­ми і підручниками. У 1940 р. було видано підручник з земельного права для юридичних вищих навчальних закладів. Друге видан­ня підручника було здійснено в 1949 р. Проте і після цього в дея­ких вузах ще певний час земельне і колгоспне право вивчалися як одна навчальна дисципліна. У 1957 р. видано підручник В. К. Григор'єва, Б. В. Єрофєєва і М. С. Ліпецкера «Земельное и колхозное право»1. У 1959 р. українською мовою вийшов нав­чальний посібник П. Д. Індиченка «Основи земельного і колгосп­ного права». У 1958 р. в Ленінграді вийшов підручник «Земельне право» за редакцією М. Д. Казанцева, в якому були надруковані розділи з земельного права та окремо — з колгоспного права. У 1960 р. цей підручник було видано українською мовою за ре­дакцією українського вченого В. 3. Янчука.

Видавалися підручники земельного права і в Україні. Профе­сор П. Д. Індиченко видав підручник «Радянське земельне пра­во» у 1971 р4. У 1981 р. підручник «Советское земельное право» за редакцією В. С. Шелестова вийшов у Харкові5.

Після проголошення незалежності в Україні викладання кур­су «Земельного права» як навчальної дисципліни в юридичних і сільськогосподарських вищих навчальних закладах продов­жується. В навчальному процесі з українських видань викори­стовується навчальний посібник В. А. Андрейцева, а з росій­ських — підручник Б. В. Єрофєєва. Використовуються також публікації з окремих питань земельного права (розділи у моно­графіях і наукові статті в юридичних журналах).

З першого дня формування української правової системи курс земельного права як навчальної дисципліни викладається в усіх державних юридичних академіях та інститутах, на юридич­них факультетах університетів, а також в багатьох економічних і сільськогосподарських вищих навчальних закладах.

Невеликий історичний період розвитку української юридичної науки свідчить, що галузь земельного права посідає чільне і стабільне місце у правовій системі, має ґрунтовну законодавчу і науково-теоретичну базу, широко застосовується на практиці.