<<
>>

2.3. Основні напрямки удосконалення системи забезпечення правового статусу неповнолітніх в Україні.

Питання захисту неповнолітніх ще недостатньо знайшли відображення в діяльності правоохоронних органів та реформуванні вітчизняного судочинства.

Існуюча в країні система органів та посадових осіб по забезпеченню реалізації прав неповнолітніх в усіх сферах ще не має чіткої структури та ієрархічності.

Здебільшого вона має вигляд складових частин (підрозділів та структур) відповідних органів і не являє собою особливого механізму, наділеного автономією, яким має бути. Досі існує немало країн, де відсутні правові і соціальні структури, необхідні для того, щоб права неповнолітніх отримали визнання і дотримувалися як особлива категорія прав. Наприклад, проблемами неповнолітніх зазвичай одночасно займаються різноманітні міністерства і відомства, між якими часто відсутнє співробітництво. В результаті не створюється єдиної системи захисту прав і не складається уявлення про те, яка ж користь неповнолітнім від існування досить розгалуженої кількості міністерств, відомств, інших органів.

Значне місце в процесі створення системи належить правовим механізмам захисту прав і свобод людини, в тому числі інституту омбудсмена (в деяких країнах - уповноважений з прав людини, народний захисник та ін.). Створення такого інституту – вимога сучасності. Омбудсмен – захисник громадянських прав – охороняє як публічні, так і особисті інтереси.

Хоча інститут омбудсмена вперше з’явився в країнах західного світу, він був також прийнятий країнами з іншою правовою і соціальною культурою. В різних країнах даний інститут робить свій внесок в покращання обслуговування громадян державними органами, в гармонізацію відносин між державою та суспільством. Спостереження і рекомендації служби омбудсмена в усіх державах високо цінуються, оскільки вони є результатом ретельного соціального аналізу функціонування системи управління в галузі захисту прав та свобод.

Національні акти про омбудсменів містять самі різноманітні найменування цього інституту, тобто термін шведського походження ”justitieombudsman” не отримав всезагального законодавчого визнання. Наприклад в штаті Небраска діяв публічний радник (який вже переіменований на омбудсмена), а в м. Філадельфія – захисник прав людини, в штаті Нью-Джерсі – суспільний адвокат, в штаті Айова – помічник громадян, в Італії діють громадянські захисники, в Іспанії – народний захисник, в Австрії – колегія народного правозахисту та ін.

Омбудсмен отримав законодавче і суспільне визнання в державах, де прийняті самі різноманітні форми правління – конституційні монархії, президентські і парламентські республіки. Інститут омбудсмена успішно функціонує в державах, що належать до різноманітних правових сімей (англосаксонського і континентального права). Усі без вийнятку країни, які визнали ідею омбудсмена, закріпили у своєму законодавстві, що омбудсмен є субсидіарним (додатковим) засобом правового захисту по відношенню до існуючих правових механізмів. Умовою ефективності роботи омбудсменів у будь-якій країні є обмежена взаємодія і співробітництво з державними органами, які захищають громадянські права [14, с. 333-335].

Отже, інститут омбудсмена являє собою максимально індивідуалізовану правову допомогу, вільну від формальних процесуальних вимог і не обмежену жорсткими правовими (законодавчими) рамками.

Омбудсмен виражає точку зору громадянського суспільства і доводить її до відома виконавчих органів і законодавців. Особливо привабливим цей механізм може виявитися для найменш захищених членів суспільства – неповнолітніх.

Щоб краще уявити, яким має бути механізм захисту прав неповнолітніх, на нашу думку, слід звернутися до аналізу зарубіжного законодавства. Особливої уваги заслуговує таке нове явище, як інститут уповноважених (омбудсменів) комісарів з прав неповнолітніх. Оскільки неповнолітні – сама незахищена група населення, для захисту і забезпечення їх прав потрібні нові незалежні механізми.

Концепція створення незалежних органів для моніторингу діяльності уряду в сфері прав особистості була вперше розроблена в Швеції, де в 1809 році був призначений перший в історії омбудсмен. Пізніше цьому прикладу наслідували в 1919 році Фінляндія, в 1955 – Данія і в 1962 році – Норвегія. Омбудсмени діють тільки в демократичних країнах, і сьогодні у світі є 75 таких служб. Як державний інститут, створений для захисту прав особистості з метою забезпечення належного державного управління, він покликаний сприяти тому, щоб державна адміністрація несла відповідальність за свої дії.

Хоча традиційно омбудсмени – уповноважені по всьому спектру прав людини – не заперечують проти того, щоб діти безпосередньо зверталися до них за допомогою, вони, як правило, не займаються справами неповнолітніх. Більш того, омбудсмени рідко пропагують свою роботу, і тому неповнолітні про них майже нічого не знають. При визначенні їх обов’язків не враховується і те, що проблеми неповнолітніх часто відрізняються від проблем дорослих і що за своїм характером права неповнолітніх і механізми їх захисту, також інші [79, с. 3].

Права, що забезпечують захист неповнолітніх, це права на захист від насилля і жорстокого поводження, від економічної і сексуальної експлуатації. Усі ці права визнаються більшістю країн світу. Однак на практиці відсутність у неповнолітніх політичних, соціальних і економічних можливостей робить їх незахищеними та вразливими. Неповнолітні особливо вразливі в тих випадках, коли їх права порушуються, оскільки практично позбавлені можливості звернутися за порадою або захистом до незалежних організацій або осіб. Вразливість неповнолітніх особливо помітна, коли мова йде про їх громадянські і політичні права. Це, передусім, пов’язується з тим, що людям іноді важко погодитися з тим, що неповнолітні мають особисті права і що їх інтереси можуть відрізнятися від інтересів їх батьків.

Саме омбудсмен з прав неповнолітніх має бути тією ланкою, яка виявить пріоритети й інтереси неповнолітніх та узгодить їх з чинним законодавством, прослідкує за реальністю дотримання їх прав, захистить їх від ігнорування та порушень як з боку батьків, так і з боку держави.

Для прикладу звернемося до досвіду Швеції і проаналізуємо, яким чином вирішується проблема захисту прав неповнолітніх.

Так, серед омбудсменів, що призначаються Урядом Швеції, є посада омбудсмена із питань захисту неповнолітніх, чиїм головним завданням є захист прав та інтересів неповнолітніх, як це записано в Конвенції ООН про права дитини.

До кола обов’язків омбудсмена з питань захисту неповнолітніх входять, по суті, всі справи, що стосуються неповнолітніх. У своїй діяльності омбудсмен спирається на Конвенцію ООН. Кожна справа, що підпадає під регуляцію Конвенції, належить до компетенції омбудсмена з питань захисту неповнолітніх. Однак і ті випадки, що виходять за межі дії Конвенції, можуть також братися до уваги, якщо торкаються тих прав і кола інтересів, що їх контролює даний омбудсмен.

Інститут омбудсмена з питань захисту неповнолітніх є незалежним неполітичним органом, що зовсім не означає його нейтральної позиції. Завданням омбудсмена є відстоювання прав та інтересів дітей і молоді в суспільстві.

Одна з найважливіших функцій омбудсмена з питань захисту неповнолітніх полягає в представництві інтересів неповнолітніх у парламентських дебатах, щоб дати їм самим можливість бути почутими й домогтися поважання їхніх поглядів. Про думки неповнолітніх щодо поточних справ омбудсмен дізнається шляхом різноманітних опитувань і досліджень, із листів і телефоном, а також із «Дитячого каналу» в Інтернеті. Метою «Дитячого каналу» є розширення зв’язку з неповнолітніми через прямі запитання до них та надання їм інформації про їхні права і Конвенцію ООН. Окрім того, омбудсмен із питань захисту неповнолітніх відвідує школи, центри відпочинку школярів та інші місця, де збираються неповнолітні. Неповнолітні можуть також зателефонувати по спеціальній «Інформаційній лінії» безпосередньо до омбудсмена, щоб запитати про свої права й отримати пораду щодо того, де і як їм зможуть допомогти у розв’язанні різноманітних проблем. Омбудсмен із питань захисту неповнолітніх має право зберігати будь-яку отриману ним інформацію щодо окремого приватного випадку в таємниці.

Стратегічна мета діяльності омбудсмена з питань захисту неповнолітніх полягає в нагляді за дотриманням положень Конвенції ООН відносно всіх шведських неповнолітніх як спеціальних суб’єктів. Омбудсмен, скажімо, подає рекомендації щодо внесення змін у законодавство для більшої узгодженості Конвенції ООН зі шведським правом. Омбудсмен намагається забезпечити застосування положень Конвенції як основи для діяльності муніципальних і окружних рад у питаннях, що стосуються неповнолітніх.

Омбудсмен із питань захисту неповнолітніх жодним чином не контролює діяльність інших органів влади й не втручається в розгляд окремих випадків. Разом із тим він може використати окремий випадок як відправний пункт для тлумачення Конвенції ООН зі шведського погляду. Омбудсмен надає юридичні поради та інформацію й виконує функцію консультативного органу при відпрацюванні законодавства з питань неповнолітніх.

Іншим важливим завданням омбудсмена є участь у парламентських дебатах, формування громадської думки та вплив на ставлення політиків, державних діячів і громадськості до проблем, пов’язаних із неповнолітніми. Це досягається завдяки різноманітним заходам, таким як статті у пресі, лобіювання парламентських комітетів, організація конференцій та семінарів.

Омбудсмен із питань захисту неповнолітніх тісно співпрацює з іншими державними органами та установами, які займаються справами, що зачіпають інтереси неповнолітніх в різних сферах суспільного життя. В окремих випадках може йтися про прийняття спільного підходу до тієї чи іншої особливої справи, в інших метою є вироблення спільного погляду і стратегії щодо низки проблем [209].

Отже, ряд країн на сьогодні заснував інститут незалежних уповноважених (омбудсменів) або комісарів з прав неповнолітніх. Це свідчить не лише про зобов’язання державної влади забезпечувати дотримання прав неповнолітніх, а й про готовність нести відповідальність за виконання цього зобов’язання. Однак, не дивлячись на те, що Конвенцію ООН про права дитини ратифікувало більшість країн, поки ще не багато з них створили інститут спеціальних уповноважених з прав неповнолітніх. Україна у даному випадку не є виключенням.

Враховуючи серйозні економічні, політичні, соціальні проблеми які існують в Україні, та враховуючи зарубіжний досвід, недоліком діяльності держави в сфері захисту прав неповнолітніх в Україні є відсутність спеціального уповноваженого з прав неповнолітніх. Основні його функції повинні бути зосереджені на нагляді за дотриманням прав неповнолітніх, розширення і дотримання прав людини стосовно неповнолітніх. Іншими словами, уповноважений з прав неповнолітніх повинен домагатися більш справедливого відношення до них, допомагаючи їм, з однієї сторони, користуватися законодавчо закріпленими правами і, з іншої, сприяти визнанню за неповнолітніми тих прав людини, які ще знайшли місця в законодавстві.

Хоча сьогодні відомства комісара чи омбудсмена з прав неповнолітніх не схожі один на одного, можна виділити чотири основні моделі такого відомства, його розвитку, мандата і статусу;

1) омбудсмени, засновані на підставі спеціального закону, прийнятого парламентом;

2) омбудсмени, засновані відповідно до законодавства про охорону дитинства;

3) 3) омбудсмени, посади яких засновані в рамках існуючих державних органів;

4) омбудсмени, посади яких засновані неурядовими організаціями і які працюють під їх егідою [79, с. 4].

Розглянемо коротко існуючі варіанти інституту омбудсмена.

Значну кількість відомств омбудсменів з прав неповнолітніх було утворено відповідно до закону, прийнятого на підставі спеціально внесеного з цією метою законопроекту. Наприклад, в Норвегії відомство омбудсмена було створене в 1981 році на підставі Закону про створення посади омбудсмена по правам неповнолітніх. Воно отримало широкі повноваження, відповідно до яких йому доручалося сприяти захисту і представляти інтереси неповнолітніх перед органами державної влади або керівництвом приватних компаній та організацій і спостерігати за умовами, в яких ростуть і розвиваються неповнолітні. Діяльність омбудсмена обмежувалася лише при розгляді конфліктних ситуацій в сім’ї або питань, які стали предметом судового розгляду.

В Ісландії відомство омбудсмена було створено в 1995 році на підставі Закону про створення омбудсмена з прав неповнолітніх . Перед ним поставлено завдання полегшувати долю неповнолітніх і наглядати за дотриманням їх інтересів, потреб і прав. Даний орган наділений повноваженнями розслідувати дії організацій або їх співробітників, що завдають шкоду правам, потребам та інтересам неповнолітніх. Омбудсмен працює незалежно від виконавчої влади, однак повинен звітувати перед прем’єр-міністром. В Колумбії заснування посади омбудсмена передбачено Конституцією країни 1991 року. На цю посаду призначається

державний службовець, який несе відповідальність за захист прав дитини ( неповнолітніх ) [79, с. 4-5].

Як видно, ці органи не залежать від уряду, їх статус визначається парламентом, якому вони, в свою чергу, підзвітні. Тому вони є відносно вільними від політичного втручання. Деякі з цих органів наділені також певними повноваженнями проводити розслідування, представляти доповіді парламенту і виступати в якості консультантів при розробці нового законодавства.

Наступна модель відомств омбудсмена характеризується створенням їх в рамках законодавства про охорону дитинства, відповідно до якого функції омбудсмена безпосередньо пов’язані з виконанням і контролем за виконанням відповідного закону.

Так, в Новій Зеландії відомство комісара по правам неповнолітніх було створене в 1989 році на підставі Закону про дітей, молодь і сім’ю, відповідно до якого відомству поручалося розглядати скарги неповнолітніх на порушення даного закону, а також здійснювати моніторинг і оцінку його виконання.

В Австрії прийнятий в 1989 році Закон про захист інтересів молоді передбачає створення системи представництв омбудсменів на місцях для консультування молоді до 18 років і надання допомоги у випадку конфліктів з органами соціального забезпечення і освіти [79, с. 5].

Відомства омбудсменів, які засновуються не на законодавчій основі, а в рамках існуючих державних органів, не мають законодавчо закріплених мандата і повноважень. В ряді країн такі відомства створені урядом, при цьому омбудсмени перебувають в штаті державного органу і підзвітні йому. Так, в Ізраїлі посада омбудсмена по захисту інтересів учнів була створена в 1990 році Міністерством освіти, культури і спорту.

В Німеччині голова Бундестагу і парламентські фракції заснували в 1987 році Комісію з прав неповнолітніх. Комісія працює при комітетах Бундестагу по правах жінок, молоді та по проблемах сім’ї і громадян похилого віку, і має у своєму складі представників від цих комітетів. Кожна з чотирьох фракцій Бундестагу призначила по одному комісару з прав неповнолітніх, які і складають комісію. Її завдання полягає в тому, щоб представляти інтереси неповнолітніх як в парламенті, так і поза ним, вносити пропозиції відносно політики в сфері захисту інтересів неповнолітніх і сприяти парламентові у визначенні пріоритетів в його роботі [79, с. 6].

В багатьох країнах світу є неурядові органи, які проводять компанії на захист прав неповнолітніх, лобіюють їх інтереси і сприяють дотриманню цих прав та інтересів. Так, у Фінляндії Маннергеймівська ліга дитинства створила в 1981 році службу омбудсмена з прав дитини (неповнолітніх) з метою надання молодим особам можливості отримувати, за необхідності, з перших рук інформацію з правових питань та іншу допомогу. Омбудсмен надає цілий ряд послуг – від консультацій з основних правових питань до представництва інтересів неповнолітніх при розгляді справ у судах [79, с. 6].

Очевидно, що такі органи не мають ніякого правового статусу, офіційних можливостей чи повноважень, однак діють в інтересах неповнолітніх, зберігаючи повну фінансову незалежність. Завдяки цьому вони мають значну свободу дій і можуть оспорювати і критикувати урядову політику і методи її здійснення.

Отже, виходячи з аналізу іноземного досвіду в сфері діяльності відомств омбудсменів з прав неповнолітніх, можна визначити такі основоположні їх функції (можливості), які мають бути характерними для ефективної діяльності омбудсменів не залежно від моделі їх заснування:

а) впливати на законодавство, на розробку політики в сфері прав неповнолітніх і проведення її в життя;

б) виявляти та опротестовувати конкретні випадки порушення прав неповнолітніх;

в) проводити роз’яснювальну роботу для детального ознайомлення громадськості та офіційних органів з цими правами.

Розглянувши різноманітні варіанти створення і діяльності відомств омбудсменів в різних країнах, на нашу думку, для України найбільш вдалою була б модель створення інституту омбудсмена з прав неповнолітніх в рамках законодавства про охорону дитинства. Це пов’язано з тим, що:

по-перше, в Україні існує величезна кількість нормативно-правових актів в сфері захисту особистих, соціальних, економічних, культурних та інших прав неповнолітніх, виконання яких покладено на різноманітні державні органи;

по-друге, відсутня система, яка б надала можливість в особі одного органу або посадової особи координувати стан дотримання прав неповнолітніх в усіх сферах;

по-третє, оскільки Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини і прийняла Закон ”Про охорону дитинства”, вкрай необхідним є створення органу, діяльність якого буде направлена, головним чином, на виконання цього Закону і завдань, взятих державою у зв’язку з ратифікацією Конвенції, а також на розробку правової політики щодо цього шляхом внесення відповідних пропозицій;

по-четверте, такий орган буде відносно незалежним від політичного втручання, адже функції омбудсмена з прав неповнолітніх будуть пов’язані з виконанням і контролем відповідного закону;

по-п’яте, заснування відомства омбудсмена по правам неповнолітніх за даною моделлю передбачає можливість створення системи представництв омбудсменів для місцях, яким будуть делеговані відповідні повноваження щодо надання необхідної допомоги неповнолітнім. Саме така модель інституту омбудсмена, поряд з розгалуженим представництвом на місцевих рівнях, на наш погляд, буде більш доступною і дієвою щодо конкретних потреб неповнолітніх.

В умовах соціально-економічних, політичних змін, що відбуваються у суспільстві, ускладнюється ситуація підростаючого покоління і створюється загроза для природнього перебігу дорослішання, саме тому

Протягом останнього десятиріччя соціальна робота в нашій державі функціонування в Україні інституту омбудсмена по правам неповнолітніх, на нашу думку, сприятиме доступності та реальності втілення прав неповнолітніх у життя. досягла певних успіхів, створюються не тільки державні, а й недержавні організації соціальної сфери. Проте їхня діяльність не є достатньо ефективною, бракує досвіду та кваліфікованих працівників. Немає спеціалізованих соціальних служб, які б займалися превенцією, дослідженнями та допомогою неповнолітнім. На відміну від України, соціальна робота, зокрема, з неповнолітніми, у країнах Європейського Союзу добре розвинена (у Франції та Великобританії вона має понад сторічну історію), тому досвід її організації та функціонування можна використати для соціальної роботи в Україні. Цікавим є аналіз суб’єктів

запобігання злочинності, зокрема і злочинності неповнолітніх. Тут можна виділити як загальні так і спеціальні суб'єкти. Для першої групи характерним є те, що функція запобігання злочинності не є для них основною, вони виконують її поряд із іншими завданнями. До загальних суб’єктів запобігання злочинності у країнах Європейського Союзу належать органи місцевого самоврядування, соціальні служби, громадські об’єднання, організації, громадяни. Другу групу становлять суб’єкти, для яких діяльність у справі запобігання злочинності є головним, або одним із головних завдань. Це міністерства внутрішніх справ і юстиції, ради запобігання злочинності, поліція, суди для неповнолітніх.

За територіальною ознакою суб’єкти запобігання злочинності можна поділити на центральні, які поширюють свою діяльність на всю територію країни, та місцеві, які виконують свої функції у певному регіоні. До перших відносимо ради запобігання злочинності, міністерства внутрішніх справ і юстиції, а решта – до місцевих суб'єктів запобігання злочинності.

Ради запобігання злочинності функціонують у Скандинавських країнах з початку 60-х років ХХ ст., у Франції з 80-х років ХХ ст., у Бельгії – з 90-х років. Вони мають різні назви – Національні ради запобігання злочинності у Данії, Швеції та Фінляндії, Рада запобігання злочинності у Франції, Постійний секретаріат запобігання злочинності у Бельгії, проте їхні функції подібні. Вони розробляють, впроваджують та координують заходи і програми запобігання злочинності (у тому числі і неповнолітніх); надають допомогу у розробці заходів запобігання злочинності, які здійснюються на місцевому рівні, та фінансують їх; розповсюджують інформацію про запобігання злочинності серед населення, у школах, у державних і недержавних установах та організаціях; вивчають та узагальнюють досвід інших країн у сфері запобігання злочинності; сприяють широкому залученню громадян, підприємств, установ і організацій до цієї справи. Крім перелічених функцій, які є подібними для центральних спеціалізованих органів запобігання злочинності, ці органи виконують функції, притаманні лише їм.

Так, у діяльності Ради запобігання злочинності у Франції викликає інтерес впровадження так званих ”контрактів для превентивної діяльності”. Вони укладаються між Радою запобігання злочинності та комунальними радами і охоплюють різноманітні сфери діяльності, як от: створення житлових притулків, освітні програми, допомога жертвам злочину, програми допомоги наркоманам, рекреаційні програми для неповнолітніх у літній період.

У ряді країн Європейського Союзу (Великобританія, Нідерланди, Італія, Німеччина) координування заходів запобігання злочинності на центральному рівні здійснюють міністерства внутрішніх справ та юстиції. Спеціальні підрозділи, які функціонують у їхній структурі (наприклад, департаменти запобігання злочинності у міністерстві юстиції Нідерландів і міністерстві внутрішніх справ Великобританії) надають допомогу у розробці заходів запобігання злочинності на місцевому рівні, координують політику спрямовану на допомогу жертвам злочину, контролюють та координують приватну індустрію технічних засобів захисту від злочинності, а також координують діяльність поліції у сфері запобігання злочинності.

Активну роль у запобіганні злочинності, зокрема серед неповнолітніх, відіграють органи місцевого самоврядування, оскільки саме на місцевому рівні розробляються та реалізуються більшість програм запобігання злочинності. Місцеві ради створюють у своїй структурі спеціальні підрозділи для здійснення запобігання злочинності, які розробляють та впроваджують різноманітних заходи і програми запобігання злочинності, аналізують їхню ефективність, організовують курси професійної підготовки та тренінги для неповнолітніх.

Зокрема, міська рада Турину в Італії організовує курси різноманітних робіт по дереву, перукарів, крою та шиття, працівників готельного бізнесу для неповнолітніх, яка пропускає шкільні заняття, вчиняє правопорушення, перебуває під загрозою втягнення у злочинну діяльність і вживання наркотиків. Навчання на курсах доповнюється спортивними заняттями та культурними заходами. Їх проводять кваліфіковані фахівці, для кожної особи розробляється індивідуальна навчальна програма відповідно до її інтересів.

Є ще один цікавий захід у діяльності Туринської міської ради – впровадження посади культурного посередника для роботи з неповнолітніми – вихідцями із родин емігрантів. Культурні посередники працюють у житлових районах з високим рівнем насильства, нападів та грабежів. Велика кількість неповнолітніх, яка живе у цих районах, мароканського походженння, більшість з них займаються продажем наркотиків, вчиняють злочини та правопорушення, створюють банди неповнолітніх.

Ця категорія осіб не усвідомлює небезпеки та протиправності своєї діяльності, вона ”невидима” для правоохоронних органів, оскільки не користується послугами жодних державних чи громадських служб. Культурні посередники намагаються налагодити контакт з такими неповнолітніми у їхньому оточенні, здобути їхню довіру, пропонують їм медичну допомогу, доступ до громадських їдалень, спортивних та рекреаційних закладів, програми вивчення італійської мови, заохочують до участі в тренінгах, інформують про програми та служби, пропоновані Туринською міською радою. У Бельгії органи місцевого самоврядування та поліція мають можливість підписувати так звані ”превентивні контракти”, які є грантами, призначеними для розвитку місцевої системи запобігання злочинності. Це дає їм змогу реалізувати різні заходи, спрямовані на підвищення безпеки у певній місцевості.

Щодо соціальних служб, то участь у запобіганні злочинності неповнолітніх вони беруть здебільшого реалізуючи програми на місцевому рівні, або співпрацюючи з органами місцевого самоврядування, поліцією, судом та іншими установами під час виконання певних заходів запобігання злочинності. Значну роль у запобіганні злочинності неповнолітніх відіграють різноманітні громадські організації, об’єднання та громадяни. У більшості країн Європейського Союзу функціонують сусідські комітети або сусідські варти, які створюються з метою запобігання злочинності, зокрема проти приватної власності та насильницьким злочинам. Громадяни беруть активну участь у заходах щодо запобігання злочинності, які проводять школи, соціальні служби, поліція, органи місцевого самоврядування. Патрулі, котрі обходять вулиці міста у певні години доби створюють своєю присутністю відчуття спокою та безпеки. В разі виявлення правопорушень патрулі, які в різних країнах Європейського Союзу мають різні назви, повідомляють поліцію або інші органи, уповноважені вирішувати ці проблеми [46, с. 227].

З викладеного бачимо, що кожен із суб'єктів запобігання злочинності неповнолітніх у країнах Європейського Союзу робить свій внесок у запобігання злочинності неповнолітніх. Як на центральному, так і на місцевому рівнях вони співпрацюють розробляючи спільні проекти запобігання злочинності, обмінюються досвідом, здобутим у цій сфері. Головною тенденцією, яка спостерігається у їхній діяльності, є широке залучення громадськості до здійснення заходів запобігання злочинності, причому перевага надається запобіганню злочинності на місцевому рівні.

Очевидно, що саме завдяки такому підходу діяльність суб’єктів запобігання злочинності, зокрема неповнолітніх, дає позитивні результати.

У систему соціального захисту Фландрії, як адміністративно–територіальної одиниці Бельгії, входять державні, приватні соціальні служби та соціально-педагогічні служби. Серед останніх виділяються такі служби, як служби опіки над розумово і фізично відсталими особами та служби, які займаються суспільно непристосованою молоддю.

У 1988 році набув сили декрет про спеціальну опіку над молоддю, яким передбачені різноманітні заходи, спрямовані на допомогу суспільно непристосованим неповнолітнім та їх сім’ям. Згідно з декретом спеціальна опіка здійснюється над неповнолітніми, чий фізичний, моральний, інтелектуальний чи суспільний розвиток перебуває під загрозою у зв’язку з несприятливими обставинами, поганими умовами життя чи конфліктами.

Система опіки над суспільно непристосованими особами грунтується на принципах порозуміння із неповнолітнім та його батьками, залучення сім’ї, вживання заходів опіки залежно від конкретного випадку та відокремлення спеціальної опіки від системи правосуддя (доки можливо надати допомогу неповнолітньому, правові заходи не застосовуються) [5, с. 375-377].

Кримінальне судочинство в Ізраїлі щодо неповнолітніх регулюється законом «Судочинство, покарання і шляхи перевиховання» (Закон про неповнолітніх) 1971 року. Варто відмітити, що вік, з якого настає кримінальна відповідальність – 12 років. Закон створив в Ізраїлі спеціальну судову інстанцію – трибунал, який покликаний розглядати правопорушення неповнолітніх. Особливістю правосуддя щодо неповнолітніх є те, що у випадку, коли неповнолітнього визнано винним у скоєнні правопорушення, суд повинен отримати спеціальний документ - висновок соціального працівника, який відіграє провідну роль при призначенні покарання [10].

У французькій спільноті соціальна робота з неповнолітніми та молоддю здійснюється відповідно до декрету ”Про допомогу молоді” 1993 року, який замінив закон 1965 року ”Про охорону молоді”. На відміну від закону, який ставив у центр превенційних заходів поняття ”неповнолітній у небезпеці”, декрет говорить про допомогу молодим людям з урахуванням таких положень:

- труднощі неповнолітніх пов’язані із суспільними проблемами, тому реагувати на них повинна система соціального захисту, а не система правосуддя;

- проблеми неповнолітніх пов’язані із порушенням і функціонування сім’ї. На цьому рівні необхідно вживати заходів у першу чергу. Найкращою гарантією того, що допомога надасть необхідний результат, є те, що неповнолітній залишатиметься у власному оточенні;

- до системи правосуддя необхідно звертатися лише тоді, коли необхідно надати допомогу у примусовому порядку.

Декрет наголошує, що центральне місце у соціальній роботі з неповнолітніми належить превенції. Виконання цього завдання покладене на окружні ради превенції у справах неповнолітніх. Ради займаються аналізом потреб та проблем округу, розробкою заходів для їх вирішення, координацією заходів, які проводяться в рамках загальної превенції, інформуванням публічних органів про невдачі та досягнення у сфері превенції, публікацією щорічних звітів про діяльність.

У Франції суспільно непристосованими неповнолітніми займаються соціальні служби трьох типів: перші відповідають за превенцію, другі – за дослідження і діагностику, треті – за терапію та реадаптацію неповно-літнього у його середовищі.

У дільницях міст функціонують клуби, які займаються превенцією серед неповнолітніх з антисуспільною поведінкою або неповнолітніх злочинців. Виховні та превенційні заходи клубів полягають у безпосередніх контактах з неповнолітніми, залученні їх до спеціальних занять, спорту. Фінансування заходів здійснює генеральна рада кожного департаменту у Франції.

Районна соціальна служба здійснює свою діяльність у звичайному життєвому оточенні зацікавлених осіб, особлива увага у її діяльності надається превенційним заходам, які здійснюються на трьох рівнях.

Превенція на першому рівні стосується передусім сім’ї, школи, родинного середовища, деградація якого спричинена відсутністю достатньої професійної кваліфікації батьків, алкоголізмом, труднощами на роботі або житловими труднощами.

Превенція другого типу здійснюється щодо груп підвищеного ризику: безробітних, молодих людей, які не мають професійної підготовки, працюючих іноземців та їх сімей.

Превенція третього типу вже не має притаманного їй змісту і складається із заходів, спрямованих на зменшення негативних наслідків у надзвичайних ситуаціях. У таких випадках районний соціальний опікун може звернутися до служби у справах превенції щодо неповнолітніх, які перебувають під загрозою, яка відповідає за соціальний захист неповнолітніх [5, с. 376-377].

В Ізраїлі на законодавчому рівні визначено поняття неповнолітнього, який є таким, що потребує допомоги (або – нужденний). Так неповнолітній є нужденним, якщо його фізичному або душевному благополуччю загрожує небезпека, і він потребує догляду, захисту або нагляду, особливо якщо немає особи, відповідальної нього, або якщо ця особа не може чи не бажає забезпечити йому необхідний догляд. Також неповнолітній потребує допомоги, якщо від вчинив правопорушення, але був відданий до суду (наприклад, він не досяг віку відповідальності), або якщо він є безпритульним, жебракує, займається дрібною торгівлею без законних на це підстав, потрапив під негативний вплив, або якщо від народився з уродженою схильністю до наркотичних засобів (якщо його мати вживала їх протягом вагітності). В даному випадку наявна проблема соціального сирітства, яка потребує негайного вирішення.

Розрізняють два види соціального сирітства – повне сирітство, коли з тих чи інших причин у неповнолітніх відсутні біологічні батьки, і соціальне сирітство, коли кількість безнаглядних та безпритульних неповнолітніх поповнюється із сімей, в яких батьки в силу тих чи інших причин не займаються їх вихованням і не турбуються про них. Як більш масштабну можна виділити проблему соціального сирітства. В Росії профілактика соціального сирітства має свої специфічні риси.

По-перше, це справа визначеного кола органів і установ держави і місцевого самоврядування, які можна розподілити на правоохоронні та соціальні блоки. До першого, безумовно, відносяться відділи по попередженню правопорушень неповнолітніх в органах внутрішніх справ, комісії у справах неповнолітніх, суди загальної юрисдикції, і, певним чином, органи опіки і піклування.

По-друге, специфічний характер діяльності КДН (органа, що покликаний координувати роботу усієї системи з профілактики злочинності і бездоглядності неповнолітніх), що діє на підставі Закону ”Об основах системы профилактики безнадзорности и правонарушений несовершеннолетних”.

Передбачається, що спеціалісти, які працюють в даній сфері, повинні освоювати нову роль – провідного фахівця поновлюючих процедур, якими, зокрема, є такі процедури, які дають змогу людям (з обмеженим втручанням правоохоронних органів і судів) звільнитися від наслідків затяжних конфліктів [151].

Якщо неповнолітній в силу цих обставин потребує допомоги, соціальний робітник має право втручатися в його долю, запропонувати йому і відповідальній за нього особі отримати допомогу для того, щоб захистити неповнолітнього і попередити погіршення його стану або завдання шкоди його благополуччю. Якщо відповідальна за неповнолітнього особа відмовляється від допомоги, або якщо вона погоджується, але проти цього заперечує сам неповнолітній, то соціальний робітник може звернутися до мирового суду у справах неповнолітніх щоб довести, що неповнолітній потребує допомоги, і просити про винесення розпорядження яке зобов’язує неповнолітнього прийняти допомогу або відповідальну за нього особу надати її [163].

Важливу роль у запобіганні злочинності, серед неповнолітніх зокрема, в країнах Європейського Союзу відіграє поліція. Спеціальні підрозділи поліції у справах неповнолітніх цих країн аналізують стан злочинності та її динаміку і на підставі цього аналізу розробляють рекомендації для громадських установ, великих компаній та банків стосовно організації заходів запобігання злочинам, розробляють та беруть активну участь у заходах і програмах запобігання злочинності.

Проаналізуємо діяльність поліції у країнах Європейського Союзу.

Цікавим видається досвід запобігання злочинності брюссельської поліції (Бельгія). Тут при кожному комісаріаті поліції діють бригади у справах неповнолітніх, які здійснюють патрулювання вулиць, клубів та інших громадських місць. Головна мета таких патрулювань - виявити неповнолітніх осіб, які пропускають заняття у навчальних закладах, оскільки до 18-річного віку середня освіта у Бельгії є загальнообов'язкова. В разі підозри, що особа, яка перебуває на вулиці або в громадському місці не досягнула 18 років, члени бригади мають право її затримати, а коли є сумніви щодо віку – перевірити документи.

Якщо виявлено, що затримана особа неповнолітня, члени бригади у справах неповнолітніх з'ясовують причини пропуску нею заняття. Це неважко зробити, оскільки кожний член бригади має мобільний телефон, що дає йому змогу підтримувати зв’язок з інформаційним центром комісаріату і перевірити будь-яку інформацію. У тому разі, коли виявиться, що неповнолітній пропустив заняття з вини батьків, члени бригади мають право накласти на них штраф.

Крім того, члени бригад у справах неповнолітніх контролюють ”важких неповнолітніх ” та неповнолітніх з емігрантських сімей, які перебувають під загрозою втягнення у злочинну діяльність. З цією метою вони відвідують їх удома, перевіряють побутові умови, зокрема, чи створені умови для навчання, регулярність відвідування школи. Якщо виявлено негативні чинники, члени бригади у справах неповнолітніх повідомляють про це соціальні служби або інші органи [163].

Особливістю діяльності поліції у Сполучених Штатах Америки є виконання нею не кримінальних функцій. Так, у більшості поліцейських підрозділів, 60-70% часу патрульні офіцери займаються справами, що не пов’язані з кримінальною діяльністю. Вони проводять заходи по пошуку зниклих людей, особливо неповнолітніх, проблемами сім’ї, охорони правопорядку під час мітингів і зборів, а також справами, пов’язаними з госпіталізацією потерпілих. [161].

У штаті Масачусетс до більш складних належать справи по зверненню у поліцію, пов’язаних з домашнім насильством. Законодавство даного штату, зокрема, с. 209 А, параграф 6 Акту про запобігання насильству визначає поняття насильства – це вчинення одним з членів родини чи домашнього господарства по відношенню до іншого однієї чи кількох з нижче перерахованих дій:

1) спроби нанести або нанесення тілесних ушкоджень;

2) погрози неминучими тілесними ушкодженнями;

3) примушування до статевих стосунків за допомогою сили чи погрози.

Також Правила щодо здійснення поліцією реагування у випадках домашнього насильства, пункт 4.1, встановлюють обов’язки поліцейського.

Так, поліцейський задля запобігання домашньому насильству повинен здійснити такі дії:

1) залишатися на місці події, де мало місце або є небезпека насильства;

2) допомогти потерпілому одержати медичну допомогу;

3) допомогти потерпілій особі і неповнолітнім обрати безпечне місце і дістатися туди, в тому числі у притулок або у місце проживання родичів чи друзів тощо;

4) негайно і належним чином повідомити потерпілих про їхні права;

5) якщо у поліцейського є підстави вважати, що насильство було вчинене щодо неповнолітніх віком до 18 років або мала місце відмова від догляду за неповнолітнім, має бути повідомлений Відділ Соціальних Служб. Якщо дана подія випадає на неробочий час, то поліцейський має телефонувати за номерами ”гарячої лінії” [172].

Розділ 2 «Білої книги» поліції Японії «Попередження правопорушень неповнолітніх і створення сприятливих умов для їх здорового розвитку» передбачає наступні напрямки діяльності поліції в сфері захисту неповнолітніх:

– попередження злочинності неповнолітніх і забезпечення заходів щодо створення сприятливих умов розвитку неповнолітніх;

– нагляд за неповнолітніми злочинцями;

– заходи по попередженню наркоманії серед неповнолітніх;

– усунення шкідливого оточення неповнолітніх;

– консультування неповнолітніх з юридичних питань;

– участь неповнолітніх в соціальному житті і спортивних заходах тощо [11].

Розділ другий Цивільного кодексу Франції також визначає аналогічні заходи щодо захисту неповнолітніх. Так, ст. 375 зазначає, якщо здоров’я, безпека або мораль неповнолітніх перебувають під загрозою або якщо умови його виховання серйозно порушуються, правосуддя може винести рішення про вжиття заходів щодо захисту неповнолітнього у зв’язку з клопотанням одного або обох батьків, а також особи або служби, яким неповнолітній був доручений, опікуна, самого неповнолітнього або прокуратури. У виняткових випадках суддя може сам, в службовому порядку, прийняти справу до свого провадження [29].

Ст. 375-2 вказує, що кожного разу, коли це можливо, неповнолітній повинен бути залишений в його звичному середовищі. Суддя доручає або кваліфікованому спеціалісту, або службі, яка займається наглядом за неповнолітніми, їх вихованням або перевихованням, у відкритому середовищі надавати допомогу сім’ї, в том числі і порадами, для подолання матеріальних або інших проблем. Цьому спеціалісту або службі доручається слідкувати за розвитком неповнолітніх та періодично надавати відповідний звіт про це.

Відповідно до ст. 375-3 кодексу, якщо необхідно вилучити неповнолітнього із його сім’ї, суддя може винести рішення про передачу його:

1. тому з батьків хто не здійснював своїх батьківських прав або тому, з ким неповнолітній не жив постійно;

2. іншому члену сім’ї або третій особі, яка варта довіри;

3. в службу або в звичайний або спеціалізований медичний або виховний заклад;

4. в місцеві відділи служби соціальної допомоги неповнолітнім.

Важливою, на наш погляд, гарантією забезпечення деяких основних прав неповнолітніх у Франції, є передбачене статтею 1200 Цивільного кодексу положення про те, що при прийнятті заходів щодо захисту неповнолітніх, необхідно брати до уваги релігійні і філософські переконання неповнолітнього та його сім’ї.

Питання захисту неповнолітніх ще недостатньо знайшли відображення в реформуванні вітчизняного судочинства. Позитивна практика створення спеціалізованих дитячих судів у США, Франції, Ізраїлі та інших країнах свідчить про більш досконалий та диференційований підхід до розгляду злочинів, скоєних неповнолітніми, до розгляду справ, що стосуються захисту неповнолітніх від усіх форм насилля. В Україні судовий розгляд справ, пов’язаних із злочинами, що стосуються неповнолітніх, поки що має загальний характер. Внаслідок цього через надзвичайно велике судове навантаження розгляд справ затримується до року, вікові особливості неповнолітніх інколи враховуються не в повному обсязі (тому що цей обов’язок відповідно до законодавства покладений не безпосередньо на спеціалізованого суддю, а на захисника та законного представника).Тому на нашу думку існує нагальна потреба створення спеціалізованих судів по розгляду справ щодо неповнолітніх.

З огляду на стан злочинності серед неповнолітніх, вжиття заходів стабілізації і скорочення злочинів, які ними вчиняються, є завданням відповідальним і на його виконання спрямовані зусилля усіх державних органів.

У комплексі усіх заходів правоохоронної діяльності заходи кримінально-процесуального характеру займають значне місце і їх правильне застосування має істотне значення.

Процесуальна діяльність органів розслідування, прокуратури і суду при провадженні справ про злочини неповнолітніх є особливою формою провадження у кримінальному процесі. Вона являє собою диференціацію кримінально-процесуальної форми, тобто порядку кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання і досудового слідства, прокуратури і суду, а також громадян і юридичних осіб, залучених до цієї діяльності із провадженням у справах [154, с. 4].

Як передбачено ст. 432 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), порядок провадження в справах неповнолітніх визначається за загальними правилами КПК для провадження кримінальних справ, і крім цього додатковими нормами, викладеними у главі 36 КПК України, яка має назву ”Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх”. Ці норми не замінюють і не звужують загальних правил провадження. Як і в інших країнах, де функціонує кримінальне правосуддя, в українському кримінально-процесуальному праві інститут провадження у справах про злочини неповнолітніх є складовою частиною усієї галузі та єдиної системи процесуальної діяльності судочинства та діє за загальними принципами і нормами.

Ще у XIX столітті у Англії і США зауважувалося на тому, що поширення і значне зростання злочинності серед неповнолітніх пов’язано з відсутністю диференційованого підходу до них при призначенні і виконанні покарання, з їх не правовим становищем перед судом. Так, у першій половині XIX ст. неповноліття особи не розглядалося як обставина, що пом’якшує покарання. У США малолітні у віці від семи років визнавалися винними на загальних підставах нарівні з дорослими. В Англії у тюрмах утримувалися діти 10 – 13 років. У Франції на початку XVIII ст. до неповнолітніх могла бути застосована навіть смертна кара [154, с. 5].

Але вже наприкінці XIX ст. у Чикаго на підставі Закону від 1 липня 1899 року було створено суд у справах неповнолітніх. На початку ХХ ст. такі суди створювалися в ряді європейських країн (Англії, Італії, Угорщині та ін.) [133, с. 11-15].

На сьогодні у багатьох країнах (США, Англії, Бельгії, Італії та ін.) судочинство у справах неповнолітніх здійснюється спеціалізованими судами різних модифікацій, головною рисою яких є соціальна орієнтація судової діяльності [134, с. 67-80].

Створення Чікагського суду у справах неповнолітніх було свого роду сенсацією початку ХХ ст. Як писав відомий російський процесуаліст П.І. Люблінський, ”навряд чи можна назвати в сучасній європейській юридичній та педагогічній літературі тему більш сучасну, ніж питання про американські суди для неповнолітніх . Майже в кожній державі тепер проводяться експерименти практичного здійснення цих закладів, причому намічаються нові типи, нові форми” [128, с. 3].

Варто звернути увагу на те, що саме в США раніше інших країн Заходу стали висловлюватися за заміну суду для неповнолітніх будь-яким альтернативним адміністративним органом, а також за передачу частини юрисдикції «дитячого» суду загальній юрисдикції. [198, с. 125-178].

В Росії суди у справах неповнолітніх почали створюватися у 1910 р. Функції судді у правах неповнолітніх здійснював спеціальний мировий суддя. До його компетенції входили справи про злочини неповнолітніх, а також дорослих підбурювачів неповнолітніх. Питання цивільного та опікунського провадження не відносилися до юрисдикції суду для неповнолітніх. Суддя цього суду здійснював судовий нагляд за роботою закладів, що беруть на себе турботу про неповнолітніх злочинців. Саме тому російські юристи розглядали суд у справах неповнолітніх як ”орган державного піклування над неповнолітніми, що діє у судовому порядку” [127, с. 166].

В Україні, яка входила до складу Росії, створили такі суди в Харкові, Києві, Одесі. В цих судах справи розглядалися одноособово суддею, який обирався населенням судового округу переважно з числа педагогів, лікарів, і була відсутня гласність судового розгляду справи; спрощувалася процедура розгляду, переважно як засіб примусового впливу на неповнолітнього суд застосовував передачу під нагляд піклувальника.

У післяреволюційній Україні почалося перетворення судової системи у справах про злочини неповнолітніх і фактично воно призвело до ліквідації судів у справах неповнолітніх. Провадження у справах про злочини таких осіб здійснювалося майже повністю за загальними правилами судочинства [154, с. 6-7].

Отже, суд у справах неповнолітніх є особливою судовою системою, що розглядає питання, які стосуються неповнолітніх. Метою діяльності такого суду є захист неповнолітніх, що знаходяться в небезпечному або важкому положенні, гарантування їх благополуччя і нормального розвитку, а також їх реабілітації.

Останніми роками в Ізраїлі та інших країнах було визнано окремі конституційні права неповнолітніх як особистості, окремо від прав їх батьків. На цій підставі була також доведена необхідність особливої спеціалізації у відправленні судочинства у справах неповнолітніх, як окремої, виключної сфери.

Не дивлячись на те, що схильність розглядати неповнолітнього як частину сім’ї є цілком природною, захист неповнолітнього, який перебуває у небезпечному положенні, особливо коли джерелом небезпеки є батьки, повинен здійснюватися окремо, суддею, що керується виключно інтересами неповнолітнього.

В Ізраїлі судді у справах неповнолітніх призначаються на цю посаду президентом Верховного суду за погодженням міністра юстиції. Відповідно до положення закону судді у справах неповнолітніх в мирових та окружних судах складають ”суд у справах неповнолітніх”.

Існує загальнодержавна система, очолювана президентом яка складається в основному з восьми постійних суддів у справах неповнолітніх, уся діяльність яких обмежується відправленням правосуддя у справах неповнолітніх.

Суд у справах неповнолітніх здійснює подвійну функцію:

1. владно-судова функція;

2. реабілітаційно-підтримуюча функція.

Характер цих функцій проявляється в наступних аспектах:

а) створення владної атмосфери при проведенні розгляду справи у суді і надання значущості посадовим особам, що беруть участь у справі;

б) неповнолітній є стрижнем процесу не залежно від того, чи він потребує захисту чи обвинувачується у скоєнні правопорушення. Тому важливою є участь неповнолітнього у судових процесах і надання йому можливості висловити свою позицію окремо від його батьків;

в) закон визнає особливий статус батьків неповнолітнього, і встановлює їх право, і їх обов’язок брати участь у процесах;

г) на усі процеси у справах неповнолітніх поширюється обов’язок дотримання повної таємниці;

д) усі органи, які беруть участь у процесі, повинні володіти умінням і професіоналізмом;

е) розгляд справ у суді у справах неповнолітніх проводиться швидко і без відволікань. Судді приділяють кожній справі увесь необхідний час, без обмежень, усе це – засновуючись на міркуваннях здійснення судочинства, нагляду і реабілітації [163].

Так, органи правосуддя починають діяти у кожній ситуації, яка пов’язана із охороною неповнолітніх, у двоякий спосіб: шляхом застосування виховних заходів, які наближені до тих, що здійснюються соціальними службами, а також заходами щодо неповнолітніх злочинців. Йдеться переважно про тих самих неповнолітніх, якими займалися соціальні служби, проте не досягнули позитивного результату. Залежно від ситуації щодо них суд застосовує виховні заходи, передбачені цивільним кодексом, або заходи щодо неповнолітніх злочинців.

Так, в Ізраїлі, при визнанні неповнолітнього винним у вчиненні правопорушення, для того, щоб запобігти навішуванню ярлика злочинності, який може завдати шкоди у неповнолітньому у майбутньому, суд, окрім застосування покарання, може вибрати один з наступних шляхів: звільнення без ордеру (з попередженням) і вибір шляху догляду. У виключних випадках суд у справах неповнолітніх замість покарання, визначаючи шляхи догляду, може:

- передати неповнолітнього під нагляд і догляд гідної людини;

- назначити неповнолітнього під контроль офіцера виконавчої служби на період до трьох років;

- взяти підписку у неповнолітнього або його батьків щодо поведінки у майбутньому;

- розпорядитися про утримання неповнолітнього в інтернаті або колонії;

- зобов’язати неповнолітнього або його батьків сплатити штраф, судові витрати і компенсацію потерпілому;

- винести інше розпорядження стосовно поведінки неповнолітнього, включаючи виконання суспільно-корисних робіт або робіт на користь будь-якої особи.

Шляхи догляду не є покаранням, і суд у справах неповнолітніх призначає ці заходи не визнаючи неповнолітнього винним. Тому офіцер виконавчої служби повинен слідкувати за їх виконанням з тим, щоб можливо було замінити один шлях догляду іншим у випадках, коли він не виконаний повністю. Лише офіцер виконавчої служби або начальник інтернатів повноважні звернутися до суду у справах неповнолітніх з проханням про зміну шляхів догляду. Ні неповнолітній, ні його батьки не можуть суд просити про це. [163]

Так, з досвіду інших держав можна зробити висновок про ефективність та дієвість одного з елементів механізму захисту прав неповнолітніх, що діє в системі органів та посадових осіб, які мають відповідну структуру, підпорядкованість, з чітким розподілом повноважень та функцій у певних сферах. Вивчаючи іноземний досвід Україна може віднайти для себе багато корисного стосовно організації діяльності відповідних органів в галузі прав неповнолітніх, створення нових відомств, органів або посадових осіб тощо.

Слід згадати досвід Канади, зокрема, Закон ”Про молодих правопорушників” 1984 року, яким конкретно визначено коло посадових осіб, які діють в сфері захисту прав неповнолітніх, та їх компетенцію. Так, ми знаходимо тут такі відповідальні за реалізацію прав неповнолітніх посади, як:

- провінціальний директор – особа, група або категорія осіб або орган, призначені відповідно до закону провінції для виконання на постійній основі або в конкретному випадку деяких функцій, які даний закон надає провінціальному директору;

- уповноважений по роботі з неповнолітніми – особа, призначена на посаду по роботі з молоддю, співробітника служби апробації або на іншу посаду відповідно до закону провінції для виконання на постійній основі або в конкретному випадку деяких функцій, які даний закон надає уповноваженому по роботі з неповнолітніми;

- ювенальний суд – суд, створений або призначений відповідно до закону провінції на виконання даного закону для здійснення функцій ювенального суду [53].

Канадська політика щодо неповнолітніх правопорушників будується на наступних принципах:

а) попередження злочинів – основний засіб тривалого захисту суспільства; для цього необхідно викоренити причини, що лежать в основі злочинності неповнолітніх, і виробити програму дій різноманітних спеціалістів, яка б дозволила виявляти неповнолітніх, схильних до скоєння протиправних дій;

б) неповнолітні ні в якому разі не повинні прирівнюватися до

дорослих, в тому що стосується рівня їх відповідальності і наслідків їх вчинків;

в) стан неповнолітніх правопорушників вимагає нагляду, дисципліни і турботи; при цьому враховується залежний стан, в якому вони перебувають, а також ступінь їх розвитку і зрілості;

г) якщо неповнолітніх правопорушників вирішено притягнути до відповідальності, слід розглядати можливість заміни судової процедури альтернативними заходами;

д) неповнолітні наділені закріпленими законодавчо правами і свободами, в тому числі правом бути заслуханим в процесі, брати участь у процесі, при цьому їх права і свободи мають особливі гарантії;

е) право неповнолітніх на свободу може бути порушене у виняткових випадках, що викликані необхідністю захисту суспільства, з урахуванням потреб неповнолітніх та інтересів його сім’ї;

є) кожного разу, коли даний закон може ущемити права і свободи неповнолітніх, він має право бути проінформованим про зміст цих прав і свобод;

ж) мати і батько забезпечують догляд за своїми неповнолітніми; отже, неповнолітні можуть бути позбавлені батьківської влади назавжди або тимчасово лише у тих випадках, коли застосування заходів по збереженню цієї влади протипоказано.

Правосуддя в нашій країні щодо неповнолітніх базується на загальних принципах судового процесу. А, як вже зазначалося, судочинство щодо неповнолітніх має керуватися інтересами суто неповнолітніх осіб, їх права мають розглядатися окремо від прав дорослих осіб. Тому, при відстоюванні нами позиції про створенні в нашій державі спеціалізованих судів, варто звернутися до іноземного досвіду і визначити основні засади та принципи, на яких такий суд буде засновувати свою діяльність.

Ми, зокрема, пропонуємо такі принципи, які повинні бути серед тих, на яких має будуватися діяльність спеціалізованих судів у справах неповнолітніх:

а) обізнаність неповнолітніх щодо своїх прав і свобод;

б) можливість користуватися безкоштовною правовою допомогою у суді;

в) виявлення причин, що сприяли вчиненню правопорушення неповнолітнім або порушення його права;

г) відношення до неповнолітнього як до особливо чутливої категорії людей; прояв турботи і поваги;

д) звільнення неповнолітнього від будь-якої форми тиску з боку будь-кого (навіть батьків);

е) при винесенні вироку чи постановці рішення по справі максимально враховувати інтереси неповнолітньої особи, проявляючи справедливість і гуманність.

Великим резервом подальшого підвищення ефективності роботи в цьому напряму є створення в Україні аналогічних державних структур з участю громадськості. Це б сприяло творчому поєднанню професійних дій, оперативності та якості розглядання і вирішення випадків насилля над неповнолітніми.

Таким чином, за сучасних умов вкрай необхідним є внесення відповідних коректив у чинну концепцію законотворення в галузі соціальної політики, яка передбачала б проведення оперативних, науково обгрунтованих заходів, спрямованих на удосконалення форм та методів захисту неповнолітніх. Важливе місце в цій роботі належить підготовці спеціалізованих кадрів: юристів, суддів, прокурорів, співробітників міліції; педіатрів, психологів та психіатрів; соціальних працівників, зорієнтованих на проблему захисту неповнолітніх від усіх форм насильства, формуванню в них навичок та вмінь своєчасної комплексної допомоги нужденним неповнолітнім та їх батькам.

Аналіз іноземного правового досвіду в сфері прав неповнолітніх, зокрема, вчинення правосуддя, надає можливість скористуватися цим досвідом і запозичити деякі позитивні здобутки з метою удосконалення діяльності правоохоронних органів України, зокрема, міліції, в сфері захисту прав неповнолітніх. Серед них ми пропонуємо наступні:

1) абзац 13 ст.5 закону України ”Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” викласти в наступній редакції – в разі отримання інформації про порушення прав і свобод неповнолітніх за місцем їх проживання, навчання, роботи протягом 48 годин прийняти дієві заходи з метою покарання винних осіб та притягнення їх до юридичної відповідальності .

2) ст.432 КПК України викласти в наступній редакції – Порядок провадження в справах про злочини неповнолітніх визначаються спеціальними правилами цього Кодексу. Вказані спеціальні правила повинні базуватись в свою чергу на спеціальних принципах, що пропонуються в даному параграфі і відрізняються від принципів загального правосуддя.

3) з метою соціально – психологічної допомоги в структурі органів і служб у справах неповнолітніх створити ”гарячу лінію” по інформуванню щодо неповнолітніх, які знаходяться в несприятливих умовах і чиї права грубо порушуються;

4) як результат аналізу діяльності зарубіжного досвіду з метою запобігання злочинності неповнолітніх в структурі органів місцевого самоуправління , соціальних служб необхідним є створення відповідних органів – ”культурних посередників”, для налагодження контактів з неповнолітніми, схильними до вчинення правопорушень;

5) структуру існуючих центрів соціальних служб для молоді, які займаються суспільно непристосованими неповнолітніми, доречно розділити на три типи:

а) ті, що займаються превенцією;

б) ті, що займаються дослідженням і діагностикою;

в) ті, що займаються реадаптацією неповнолітніх.

6) з метою індивідуалізації правової допомоги, не обмеженої жорсткими правовими рамками, заснувати відповідно до законодавства про охорону дитинства інститут омбудсмена по правах неповнолітніх;

7) особливу увагу приділити координації діяльності служб у справах неповнолітніх, органів освіти, охорони здоров’я, міліції тощо;

8) роботу навчально-виховних закладів, в першу чергу орієнтувати на індивідуалізацію виховного процесу, з використанням соціально-психологічної діагностики;

<< | >>
Источник: КОТАЛЕЙЧУК СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ-2004. 2004

Еще по теме 2.3. Основні напрямки удосконалення системи забезпечення правового статусу неповнолітніх в Україні.:

  1. §1. Поиятие, сущность, структура, виды правового статуса налогоплательщиков
  2. §1. Поиятие, сущность, структура, виды правового статуса налогоплательщиков
  3. 2.1. Понятие уголовно-правового статуса потерпевшего
  4. Система и правовой статус органов государственной безопасности
  5. 11.2.1. Поняття правового статусу особи
  6. 1.Система и правовой статус муниципальных органов в конституционной модели местного самоуправления
  7. § 2. Адміністративно-правовий статус громадян та інших фізичних осіб
  8. § 4. Об'єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус
  9. §5. Основні риси адміністративно-правового статусу підприємств, установ, організацій
  10. § 2. Правовой статус, порядок формирования и функции избирательных комиссий
  11. 42.Правовой статус образовательных учреждений и их система. Организационно-правовой статус высшего учебного заведения и управления им по типовому положению о вузе от 14.02.2008 г.
  12. КОТАЛЕЙЧУК СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ-2004, 2004
  13. З М І С Т
  14. РОЗДІЛ I. ПРАВОВИЙ СТАТУС НЕПОВНОЛІТНІХ В СИСТЕМІ ОСНОВНИХ ПРАВ, СВОБОД ТА ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА (ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)
  15. РОЗДІЛ II. ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НЕПОВНОЛІТНІХ В СФЕРІ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ, ІНШИХ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
  16. 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  17. 2.2. Нормативне регулювання діяльності міліції України по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -