<<
>>

3.5.Правове регулювання діяльності правоохоронних органів України з питань боротьби з міжнародною злочинністю

Можна виділити два види правового регулювання діяльності правоохоронних органів України у боротьбі з міжнародною злочинністю: договірно-правовий (або конвенційний) механізм, шляхом укладання спеціальних угод та інституційний механізм у рамках міжнародних організацій.

Причому друга форма є якісно новою і більш високим щаблем у співробітництві держав, важливим доповненням до системи договірних зв'язків. Виникнення міжнародних правоохоронних органів і організацій є відгуком на потребу держав у постійних формах узгодження і координації спільних зусиль у визначеній галузі й у заданих межах. Між двома названими видами співробітництва існують постійна взаємодія і взаємозв'язок. З одного боку, міжнародні органи й організації створюються на основі відповідних міждержавних договорів, а з іншого боку - у рамках міжурядових організацій розробляються і приймаються нові, і змінюються або доповнюються існуючі угоди, а в ряді випадків створюються органи з контролю над їх виконанням.

Основними формами співробітництва держав в оперативно-розшуковій діяльності:

- обмін оперативно-розшуковою, правовою та іншою інформацією;

- профілактика, розкриття та розслідування злочинів, стосовно яких укладені спеціальні угоди між державами;

- розшук і затримання злочинців на підставі договірних відносин або

разових звернень однієї держави до іншої;

- видача злочинців іншій державі або міжнародному органу для кримінального переслідування;

- передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є або до країні де вони постійно проживають;

-передача органам іншої держави нагляду за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками;

- захист прав і свобод громадян однієї держави при здійсненні правосуддя в іншій країні;

- спільне вивчення причин та інших проблем злочинності, а також обмін досвідом роботи поліцейських та інших органів;

- підготовка кадрів, надання експертних послуг, постачання спеціальних науково-технічних засобів і надання матеріально-технічної допомоги іншим державам.

Міжнародне співробітництво в оперативно-розшуковій діяльності повинно здійснюватися при дотриманні державного суверенітету, національного законодавства, невтручання у внутрішні справи держав, інших основних принципів міжнародного права. У якості спеціальних аспектів співробітництва можна виділити невідворотність відповідальності за вчинені міжнародні кримінальні злочини; гуманізм по відношенню до потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, захист державою прав своїх громадян за кордоном; спрямованість оперативно-розшукової діяльності при міжнародному співробітництві тільки на кримінальні злочини та осіб, що їх вчинили, і невтручання в політичну, релігійну чи іншу громадську діяльність.

Під правовою допомогою у кримінальному судочинстві варто розуміти форму співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, що виявляється у виконанні на підставі взаємно дозволених за національними законами і міжнародними угодами заходів по виявленню та розкриттю злочинів, їх розслідуванню і судовому розгляду, а також реалізації вироків та інших рішень.

Поняття «правова допомога» вживається у двохсторонніх і багатосторонніх договорах, що укладаються між державами з метою врегулювання цивільних і кримінально-правових відносин. Під міжнародною взаємодопомогою в оперативно-розшуковій діяльності слід розуміти відносини взаємного співробітництва між державами в галузі кримінального судочинства, що полягають у виконанні на підставі міжнародних угод і національного законодавства визначених дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі.

Міжнародне співробітництво в рішенні проблем, що стосуються прав і інтересів усіх держав і народів, є об'єктивною необхідністю.

Правова допомога іноземним державам у кримінальних справах - це одна з форм міжнародного співробітництва. В даний час існує значна кількість міжнародних договорів про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, які с основою правового співробітництва між державами, їх можна поділити на дві категорії:

а) укладені СРСР і діють в Україні як такі, що зберегли свою юридичну чинність у порядку правонаступництва;

б) підписані від імені суверенної, незалежної держави України.

В умовах, коли міжнародне співробітництво правоохоронних органів України розвивається у різних напрямках, принципового значення набувають питання видачі злочинців. Україна не має спеціального закону про видачу злочинців і керується двосторонніми угодами або окремими домовленостями про передачу конкретних злочинців. Відносини в питаннях видачі злочинців ґрунтуються, як правило, на умовах взаємності і на підставі двосторонніх угод між державами. Проте існують декілька багатосторонніх конвенцій про видачу злочинців, серед них: Європейська конвенція про видачу злочинців 1975 p.; Гарвардський проект про видачу злочинців; Конвенція про застосування терміна давнини до військових злочинців і злочинів проти людства 1968 p.; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р. та ін. Одним із перших таких договорів з міжнародного співробітництва був Лм'єнський договір 1802 p., який уклали Франція, Іспанія, Голландія та Великобританія у справах про фальшування грошей, банкрутство і вбивство. В них, як і в обопільних умовах, вказуються принципи «подвійної злочинності» або «подвійного зобов'язання», відповідно до яких особа підлягає видачі лише у випадку, коли скоєне нею діяння кваліфікується як злочин за законодавством тієї держави, що запитує і держави, яка запитує. Крім цього, у кримінальних законах обох держав за злочин, що тягне за собою видачу злочинця, повинно бути передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін від одного року і більше.

Бездоговірна видача злочинців можлива за розсудом держави відповідно до її національного законодавства або на підставі принципу взаємності.

Видача осіб1 - це особливий вид правової допомоги, що пов'язується, як правило, із взяттям під варту особи, що видається. Внаслідок цього вона порушує не тільки інтереси держави, але й суттєві інтереси окремих осіб. Цим обумовлена детальна регламентація, яка міститься в договорах, як підстав, так і процедури видачі. Договори зобов'язують державу, до якої звернена вимога, негайно вчинити заходи до взяття під варту особи, яку потрібно видати.

Винятком є ті випадки, коли видача не може мати місця. Відповідно до чинного законодавства України у видачі відмовляється, якщо особа, якої стосується звернення про його видачу, с громадянином України або користується в Україні правом захисту.

У видачі може бути відмовлено, якщо:

- злочин був скоєний на території України або на водному і повітряному судні України;

- за законом держави, що звернулася з проханням про видачу, злочин карається позбавленням волі на термін до одного року, або більш м'яким покаранням, або особа засуджена до покарання, що не перевищує цього покарання;

- за законодавством України злочин підлягає переслідуванню у порядку приватного обвинувачення;

- держава, що звернулася з проханням про видачу, не забезпечує у цій сфері взаємності;

- у випадку, коли особа у своїй країні піддається політичному переслідуванню;

- у відношенні особи, яку вимагають видати, ведеться в Україні кримінальне розслідування, або воно велося і закінчено припиненням справи або постановою вироку. У цих випадках звернення про видачу може бути відкладено до закінчення в Україні кримінального розслідування у справі цієї особи, або до відбування нею призначеного покарання, або звільнення від нього.

Договори вказують, що у числі документів до вимоги про видачу, насамперед, додається оригінал або засвідчена копія постанови про арешт. Значення договорів у цій частині полягає в тому, що прийняте у встановленому порядку компетентним органом іноземної держави рішення про взяття під варту певної особи розглядається в Україні в якості законної підстави для прийняття саме такого запобіжного заходу відповідно цієї особи.

У той же час договори передбачають додаткові гарантії, як проти необгрунтованої видачі, так і проти необгрунтованого арешту за вимогою іноземної держави. Так, договори встановлюють, що у разі виникнення сумнівів чи дійсно скоєний цей злочин, що спричиняє видачу, або якщо вимога про видачу не містить усіх необхідних даних, то держава, до якої звернена вимога, може просити додаткові відомості, для чого встановлюється термін до двох місяців.

Цей термін може бути продовжений, але за наявності серйозних підстав і тільки за клопотанням держави, яка висуває вимогу. Якщо у встановлений термін додаткові відомості подані не будуть, держава, до якої звернена вимога, може не брати або звільнити особу, взяту під варту.

З проголошенням незалежності України перед нею виникли питання про створення власної договірно-правової бази з різних питань міжнародного співробітництва, зокрема, в сфері кримінально-правових відносин. Першою (і складною) проблемою, яка виникла в зв'язку з цим перед Україною, було її ставлення до угод та договорів про взаємну правову допомогу колишнього СРСР Так, Декларація про державний суверенітет України й Акт про проголошення незалежності України надали Україні статус незалежної держави, що самостійно визначає і здійснює свою внутрішню і зовнішню політику у всіх сферах життя, особливо в економічній, політичній, соціальній і правовій. Розвиток міжнародних зовнішньоекономічних, політичних, культурних, побутових відносин, курс на побудову в Україні відкритого демократичного суспільства, перехід народного господарства до ринкових відносин, державне сприяння діловим, культурним і особистим контактам обумовили постійне збільшення потоку іноземних громадян в Україну і громадян України в інші держави, що неминуче потягло за собою збільшення кількості ситуацій, що потребували правового регулювання.

В Декларації про державний суверенітет Україна заявила, що вона віддає

перевагу загальнолюдським цінностям і пріоритету міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Цей принцип на законодавчому рівні наша держава закріпила в Конституції і визначила, що чинні міжнародні договори, на обов'язковість яких Верховна Рада України дала згоду, є частиною національного законодавства України. Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 p., укладені Україною і ратифіковані належним чином міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм законодавства України.

У силу ст. 7 Закону України «Про правонаступність України» від 12.09.1991 р. були підтверджені зобов'язання нашої держави міжнародними договорам, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Відповідно до цього закону Україна є правоприємницею прав і обов'язків міжнародних договорів Союзу РСР, що стосуються її території, відповідають її інтересам і не суперечать Конституції України.

Незважаючи на незмінність давніх договірних форм і головної мети договорів про взаємну допомогу, вони з проголошенням незалежності України отримали новий зміст, що враховує не тільки існуючі відносини між державами, але й тенденції в їх розвитку, що сприяє стабільності й ефективному застосуванню їх положень в нових умовах.

У сфері кримінально-правових відносин міжнародний договір є правовою основою не тільки міжнародного співробітництва, але і формою регулювання внутрішньодержавних кримінально-правових, кримінально-процесуальних відносин і оперативно-розшукової діяльності, яка їх обслуговує. Особливо це стосується міжнародних актів про взаємодопомогу в кримінальних справах, застосування яких передбачено ст. 31 УПК України.

Таким чином, правову основу міжнародного співробітництва в оперативно-розшуковій діяльності складають:

- міжнародні, міждержавні договори (двосторонні і багатосторонні): пакти, конвенції, договори, угоди;

- міжурядові угоди з окремих питань, які стосуються взаємодії в боротьбі зі злочинністю;

- міжвідомчі договори (угоди);

- національне законодавство з питань надання міжнародної правової допомоги;

- неписані норми (звичаї) міжнародного права (міжнародна ввічливість, взаємність і ін.).

Міжнародне співробітництво в питаннях боротьби зі злочинністю основною своєю метою ставить захист прав і свобод людини. Тому правовою основою в даній сфері діяльності будуть Загальна Декларація прав і свобод людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Європейські конвенції та інші міжнародні нормативні акти з питань захисту прав людини, охорони громадського порядку, миру і спокою.

Загальна декларація прав людини - один з перших документів, який

прийнятий у рамках ООН з метою міжнародно-правового сприяння забезпеченню основних прав і свобод людини. Ряд положень Загальної декларації регламентує права осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності або визнаних винними у скоєні злочинів та відбувають покарання. Зокрема, ст. З, 5, 7-12 і 14 Декларації містять положення, що стосуються прав заарештованих осіб, або тих, що знаходяться під вартою до судового розгляду. Права кожного мають бути захищеними від свавільного арешту і затримання; осуджуються і забороняються катування, жорстоке, нелюдське або принижуюче людську гідність поводження, свавільне втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканність житла і таємницю листування. У Декларації сформульовані принципи кримінального судочинства і кримінального права: презумпція невинуватості і заборона застосовувати новий кримінального закон до раніше скоєних діянь, якщо він погіршує положення особи, що притягується до кримінальної відповідальності.

Прямим розвитком ідей Загальної декларації є прийняття міжнародних пактів про права людини, схвалених Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 року, зокрема, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про цивільні і політичні права.

Міжнародні пакти більш докладно і детально, ніж Загальна декларація, визначають міжнародні стандарти в цій області. Вони є відкритими договорами, що містять юридично обов'язкові положення для їхніх учасників, і встановлюють конкретні процедури з їх реалізації.

Всі договори, укладені Україною з іншими країнами про надання правової допомоги в кримінальних, цивільних і сімейних справах у розділах, які переважно називаються «Загальні положення», містять статті, які встановлюють, що договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання окремих процесуальних дій. Договори містять майже однаковий перелік цих дій: проведення експертизи, допит обвинувачених, свідків, експертів, опитування сторін та інших осіб, безпосередній судовий огляд, а також вручення документів, обмін інформацією про скоєні тяжкі злочини, якщо є підстави вважати, що вони можуть мати міжнародний характер.

Те, що цей перелік не є вичерпним, очевидно з тих розділів договорів, що регламентують порядок надання правової допомоги в кримінальних справах. Норми цих розділів передбачають вчинення інших, не передбачених у «загальних положеннях» дій з розслідування кримінальної справи і виконання вироку. Так, ст. 57 Договору між Україною і Литовською Республікою передбачає можливість арешту особи, яка підлягає видачі; ст. 62 говорить про транзитне перевезення через територію договірних держав осіб, виданих третьою державою; ст. 65 передбачає обов'язок взаємного повідомлення договірних сторін про результати карного переслідування виданих ними осіб; ст. 61 регламентує порядок видачі особи.

До міжнародно-правових актів, які регламентують питання надання правової допомоги при розслідуванні злочинів, належить Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним і кримінальним справам, укладена між країнам членами СНД 22.01.93 р. в Мінську. У перших статтях цієї конвенції проголошується, що громадяни однієї договірної сторони користуються на території іншої договірної сторони стосовно своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни іншої договірної сторони. Зокрема, вони мають право вільно і безперешкодно звертатися до суду, прокуратури, правоохоронних органів, нотаріальних органів, в установи та в інші заклади договірної сторони, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, пред'являти позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни іншої сторони. При виконанні доручень про надання правової допомоги заклад, який запитує, застосовує законодавство своєї держави. Однак, на прохання установи, яка запитує, можуть застосуватись процесуальні норми договірної сторони установи, від якої виходить доручення, якщо вони не суперечать законодавству держави в якій воно виконується.

Договори передбачають і такий вид допомоги, як вручення документів, громадянам України, що перебувають за кордоном, судові та інші процесуальні документи відповідно до договорів можуть бути вручені через дипломатичні представництва і консульські установи. їх посадові особи виконують доручення українських правоохоронних органів про проведення процесуальних дій щодо громадян України; якщо це не заборонено законами держави перебування. Зазначені доручення здійснюються з дотриманням кримінально-процесуального законодавства України.

Інший спосіб передбачає, що установа, яка запитує, здійснює їх доручення правоохоронному органу іншої держави для виконання, якщо документ складений на відповідній мові, або забезпечений завіреним перекладом. Якщо документ, що надійшов з-за кордону, не може бути вручений по зазначеній в дорученні адресі, то відповідний правоохоронний орган, якому доручено вручити документ, зобов'язаний встановити адресу особи, якій направлено документ. Якщо цю адресу встановити неможливо, то документ, що підлягає врученню, має бути повернений у Генеральну прокуратуру України із вказівкою того, що було зроблено для встановлення і розшуку адресата.

В Україні документ, який надійшов від іноземної держави, вручається під розписку, яку дає особа, що одержала документ. У розписці обов'язково вказується час і місце його вручення. Через Генеральну прокуратуру України дана розписка направляється у відповідний заклад іноземної держави, що направила документ для вручення. Документи, що надійшли з-за кордону, на території України можуть вручатися за правилами держави, з якої надійшло доручення при дотриманні двох умов: 1) при наявності прохання про це від відповідного органу іноземної держави; 2) за умови, що ці правила не суперечать законодавству України.

У міжнародному співробітництві оперативно-розшукові органи України дотримуються основних міжнародних правових документів, які регламентують захист прав та свобод людини, визначають світові підходи у боротьбі зі злочинністю і встановлюють узвичаєні правила поведінки стосовно осіб, що

розшукуються, відбувають покарання за вироком суду, затриманих під час слідства або утримуються під вартою.

Такими міжнародно-правовими документами є:

- Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 p.;

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966 р. та підписаний Україною від 19.10.1973 p.; який набрав сили 23.03.1976 p.;

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поведінки або покарання, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1984 p., підписана Україною 26.01.1987 p., набрала сили 26.06.1987 p.;

- Мінімальні стандартні правила поведінки з ув'язненими, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 31.07.1957 p.;

- Стандартні мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з ув'язненими (Токійські правила), прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14.12.1990 p.;

- Міжнародні акти, спрямовані на запобігання організованої злочинності і боротьбу з нею;

- Головні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами для підтримки правопорядку, прийняті резолюцією на VIII Конгресі ООН про запобігання злочинності и поводження з правопорушниками від 7.09.1990 p.;

- Типова угода про взаємну допомогу в сфері кримінального правосуддя і Типова угода про видачу, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14.12.1990 р.

Україна приєдналася і ратифікувала практично всі міжнародно-правові конвенції, присвячені боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом та іншими злочинами проти життя людей.

У вересні 1995 року Верховна Рада України прийняла постанову про приєднання України до Європейської конвенції 1995 року про взаємну допомогу в кримінальних справах, Європейської конвенції 1993 року про передачу засуджених осіб, Європейської конвенції 1957 року про видачу правопорушників. У жовтні 1995 року вищим законодавчим органом України прийнята Постанова про приєднання України до Європейської конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію прибутків, отриманих злочинним шляхом. Укладені міжнародні договори України про взаємну допомогу по кримінальних справах, офіційне видання яких є обов'язковим, після ратифікації набувають значення внутрішньодержавного закону і безпосередньо застосовуються суб'єктами національного права України.

Правове регулювання оперативно-розшукової діяльності у сфері міжнародного співробітництва є різноаспектним і здійснюється на підставі вказаних міжнародних актів і конвенцій, законів та інших нормативних актів України, міжнародних договорів, угод і протоколів та спеціальних міжвідомчих угод і протоколів. Ці документи різні за обсягом і масштабом, напрямкам і

метою. Г оловними задачами при цьому визнаються:

- боротьба зі злочинами проти життя, здоров'я, свободи і гідності, особистості і власності;

- боротьба з бандитизмом, тероризмом і міжнародною злочинністю;

- боротьба з незаконним обігом зброї, боєприпасів, вибухівки, отруйних речовин і радіоактивних матеріалів;

- боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин;

- боротьба з виготовленням і збутом фальшивих документів, грошей і цінних паперів;

- боротьба зі злочинами в сфері економіки;

- боротьба з незаконною міграцією;

- боротьба з контрабандою, а також злочинами, об'єктом яких є культурні й історичні цінності;

- розшук злочинців, безвісно зниклих, державних боржників;

- встановлення осіб невідомих, хворих і дітей, невпізнаних трупів;

- боротьба зі злочинами на автомобільному, повітряному, залізничному, водному транспорті при міжнародних перевезеннях.

Після 1992 року правоохоронні відомства, і в першу чергу, МВС України, почали «стихійно» оформляти у вигляді угод свої спільні дії з відповідними органами, спочатку країн СНД, а потім і інших держав.

Уряд і Міністерство внутрішніх справ України в роки незалежності підписали ряд двосторонніх протоколів, заяв, інших документів про співробітництво з питань боротьби зі злочинністю, незаконним обігом наркотичних засобів, забезпечення громадського порядку. Серед них: угода про співробітництво між МВС України і МВС Угорської республіки (12.02.1992 p.); договір про співробітництво між МВС України і МВС Литовської республіки (30.05.1992 p.); угода про співробітництво між МВС України і МВС Латвійської республіки по боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (21.10.1992 p.); договір про співробітництво між урядом Республіки Хорватія й урядом України по боротьбі з тероризмом, контрабандою, зловживанням наркотичних засобів, організованою й іншою злочинністю (26.10.1993 p.); угода про співробітництво у сфері запобігання скоєнню злочинів і в правоохоронній діяльності між урядом України й урядом держави Ізраїль (16.06.1994 р.) та ін.

На урядовому рівні укладені і ратифіковані Верховної Радою України договори про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах із Китайською Народною Республікою (1992 p.), із Литовською

Республікою (1993 p.), з Республікою Польща (1993р.), із Республікою Молдова (1993 p.), з Естонською Республікою (1995 p.), з Грузією (1995 p.), з Латвійською Республікою (1995 p.), пізніше підписанні і ратифіковані подібні договори з Румунією, Болгарією, Монголією, В'єтнамом, США та рядом інших країн.

Розвиток міжнародного життя, внутрішні процеси в окремих країнах,

виникнення нових незалежних держав на території колишніх СРСР, Чехословацької Соціалістичної республіки, Соціалістичної Федеративної республіки Югославії і подальший розвиток співробітництва з конкретних питань в умовах незалежності обумовили укладення нових міжнародних договорів між урядами України й окремих держав, а також між МВС України і МВС іноземних країн. Деякі з таких угод є багатосторонніми, інші - двохсторонніми, значна частина домовленостей оформлена протоколами. Нині діють такі міжнародні договірні документи, підписані МВС України і МВС країн-членів СНД:

- Про взаємодію МВС незалежних держав у сфері боротьби зі злочинністю (Алма-Ата, 1992);

- Про взаємовідносини МВС у сфері обміну оперативно-розшуковою інформацією (Чолпон-Ата,1992);

- Про співробітництво МВС в області забезпечення матеріально- технічними засобами і виготовлення спеціальної техніки (Чолпон-Ата, 1992);

- Про співробітництво МВС по боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (Київ, 1992);

- Про співробітництво МВС з техніко-криміналістичного забезпечення оперативно-службової діяльності (Єреван, 1993);

- Про співробітництво МВС у сфері боротьби з організованою злочинністю (Ашхабад, 1994);

- Про порядок передачі та транзитне перевезення осіб, що утримуються під вартою (Ашхабад, 1994);

- Про співробітництво в боротьбі з організованою злочинністю (Харків, 2001).

До недоліків цих багатосторонніх міжвідомчих угод варто віднести відсутність у них надійних гарантій і механізмів реалізації закріплених положень. Умови співробітництва не підкріплені відповідальністю за ухилення від нього. Це створює умови для невиконання правоохоронними органами окремих країн взятих на себе зобов'язань. Крім того необхідно, щоб вони мали положення, спрямовані на гармонізацію законодавства.

Рішенням Ради міністрів внутрішніх справ держав учасників СНД від 17 лютого 1995 року була схвалена «Типова угода про співробітництво ОВС прикордонних районів». У ст. З Угоди передбачений обмін оперативно- розшуковою, криміналістичною й іншою інформацією як на підставі запитів, так і без них, якщо є підстави вважати, що це становить інтерес для ОВС. В результаті, наприклад, склалось тісне співробітництво між правоохоронними органами Харківської і Бєлгородської, Сумської і Курської, Донецької, Луганської і Ростовської областей. Воно складається із спільного проведення процесуальних дій, обміну оперативною інформацією у випадках, що не терплять зволікання, виконання доручень, про надання правової допомоги у кримінальних справах до їх надходження з генеральних прокуратур та ін.

Слід зазначити, що докази, отримані в рамках наведених угод, суди приймають без заперечень. Ці приклади свідчать про те, що ОВС прикордонних районів можуть бути наділені більшою самостійністю в питаннях співробітництва при розслідуванні злочинів. Угоди такого роду, звичайно, дозволяють вести боротьбу зі злочинністю на якісно новому рівні, але в повному обсязі не дозволяють вирішити всі проблеми, тому що коло питань, які потребують врегулювання, достатньо широке і виходить за рамки компетенції окремих областей і навіть керівників правоохоронних органів держав.

Правові основи міжнародного співробітництва Міністерства внутрішніх справ України та його органів на місцях витікають з Конституції України, Декларації про суверенітет України, Акта про проголошення незалежності України, Закону України «Про міліцію», Положення про Міністерство внутрішніх справ України.

МВС України згідно Положення1:

- організовує взаємодію правоохоронних та інших державних органів України з органами Інтерполу, Європейським поліцейським офісом (Європол), а також компетентними органами інших держав з питань, що належать до сфери діяльності Інтерполу та Європолу;

- ініціює проведення в інших державах за запитами правоохоронних органів України та організовує на території України за запитами правоохоронних органів держав - членів Інтерполу розшук осіб, які переховуються від органів слідства, суду, ухиляються від відбування кримінального покарання, а також безвісно відсутніх осіб;

- здійснює прийом-передачу осіб, щодо яких у встановленому порядку прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу, транзитне перевезення, тимчасову передачу або передачу для подальшого відбування призначеного покарання;

- використовує та надає іншим правоохоронним органам України доступ до автоматизованих інформаційно-телекомунікаційних систем і банків даних Г енерального секретаріату Інтерполу, а також вносить до них відповідну інформацію правоохоронних органів України».

Закон України «Про міліцію» (ст. 8) і Положення про Міністерство внутрішніх справ України дозволяють МВС України вступати в міжнародні відносини з питань боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і захисту прав і свобод громадян відповідно до угод, укладених з цього приводу і затверджених Кабінетом Міністрів України.

У проблемі залучення якоїсь держави, у тому числі й України, до міжнародного співробітництва, що стосується захисту людини і її інтересів, завжди варто розрізняти якісний і кількісний аспекти. Щоб досягти результатів в боротьбі з протиправними діяннями, неприпустимо віддавати перевагу кількісному аспекту, тобто приєднуватися до більшості багатосторонніх угод і укладати двосторонні угоди з максимально можливою кількістю інших держав. Головне полягає не в кількості укладених угод, а в тому, щоб кожне положення було урегульоване на національному рівні і виконано. Україна забезпечує не просто міжнародне, а цивілізоване міжнародне співробітництво, особливістю якого є не тільки високий рівень відповідальності кадрів правоохоронних органів, й високий рівень загальної правової культури. Будучи цивілізованою державою, Україна поширила на своїй території дію системи найважливіших міжнародно-правових актів, що гарантують ефективне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю.

Головна мета такого кроку - забезпечити поряд із зберіганням власної національної юрисдикції можливість кримінального переслідування осіб незалежно від їх місцезнаходження. Це можливо тільки в тих випадках, коли ефективність і злагодженість співробітництва правоохоронних органів будуть вище темпів інтеграції транснаціональної злочинності. При цьому важливим показником ефективності взаємодії є не тільки кількість наявних міжнародних актів, але й їх спроможність обумовити нормативно всі реально виникаючі правовідносини, в тому числі й у сфері оперативно-розшукової діяльності.

Міжнародне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю в значній мірі залежить від обміну інформацією з правоохоронними органами іноземних держав, її накопичення та використання при здійсненні оперативно-розшукової діяльності ОВС України, що знайшло своє відображення в Програмі інформатизації органів внутрішніх справ України на 2000-2005 роки.

Особливого значення набуває накопичення, обмін оперативною інформацією та координація зусиль по боротьбі з транснаціональними злочинами. Слід зазначити, що саме для таких випадків, коли злочинні дії, угоди або схеми порушують закони більш, чим однієї країни, кримінологи ввели термін «транснаціональна злочинність». Організація Об'єднаних Націй, розділила всі транснаціональні злочини на 17 груп, у тому числі: «відмивання» грошей, тероризм, незаконна торгівля зброєю, комп'ютерна злочинність, незаконна торгівля наркотиками, контрабанда, нелегальна міграція, торгівля людьми, торгівля людськими органами та інші.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. № 220 «Про Національне центральне бюро Інтерполу» взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо рішення питань боротьби зі злочинами, що мають транснаціональний характер, здійснюється тільки через Національне центральне бюро Інтерполу. Міністерство внутрішніх справ України виступає як Національне центральне бюро Інтерполу. Варто зауважити, що ефективність виконання завдань-функцій Укрбюро Інтерполу в значній мірі залежить від інформаційної підтримки - інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності всіх правоохоронних органів України та інших держав, а, отже, від державної інформаційної політики, що проводиться як в усьому світі, так і в Україні.

Між оперативно-розшуковими підрозділами України та правоохоронними органами інших держав налагоджена активна взаємодія, яка набула особливого розвитку під час підготовки та проведення в Україні Євро- 2012, чемпіонату Європи з футболу. В системі інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України функціонують інформаційні підсистеми «Розшук», «Пізнання», «Угон», «Арсенал», «ОАЗИС», «Антикваріат», міжвідомчий банк даних «Наркобізнес», багатоцільовий інтегрований банк даних Головного Управління по боротьбі з організованою злочинністю, банк

даних кримінальної статистики, які сприяють ефективності співробітництва в сфері оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів України та інших країн. Варто зауважити, що правове використання перерахованих підсистем і розробка нових на міждержавному рівні дозволить досягти помітних зрушень у рішенні проблем транснаціональної злочинності і захисту прав і свобод людини.

У березні 1999 року на зустрічі представників постійних місій держав членів ООН у Відні обговорювалося питання про здійснення трьох нових глобальних програм, спрямованих на протидію росту міжнародної злочинної діяльності: корупції, торгівлі людьми і на боротьбу з організованими групами, які нині реалізуються в Україні. МВС України, інші правоохоронні органи держави розробили відповідні організаційно-правові механізми щодо використання в оперативно-розшуковій діяльності можливостей мережі Internet. Указ Президента України від 5 серпня 2000 р. «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі «Інтернет» та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» став першим нормативним актом України, що присвячений глобальній мережі Інтернет.

Правоохоронні органи забезпечують виконання цього Указу відповідними підзаконними актами та організаційно-технічними і оперативними заходами.

Конституція України встановлює, що збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не припускається. У той же час, в інтересах боротьби зі злочинністю і безпеки держави можуть бути проведені на законній підставі оперативно-розшукові заходи у відношенні окремих осіб, що передбачають збирання, збереження і використання інформації про їх приватне життя без їх згоди. Таке збирання інформації про особу може бути як на території України, так і за її межами. Якраз в таких випадках і потрібне міжнародне співробітництво.

Безумовно, що перелік засад і випадків такого використання має бути вичерпним і відповідати закону.

<< | >>
Источник: Бандурка О. М.. Теорія і практика оперативно-розшукової діяльності: монографія / О. М. Бандурка. - Харків : Золота миля,2012. - 620 с.. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.5.Правове регулювання діяльності правоохоронних органів України з питань боротьби з міжнародною злочинністю:

  1. 3. Функції і повноваження Президента України
  2. 3. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
  3. Тема 18. Держава і право України в період «застою» (середина 1960- середина 1980 рр.)
  4. Формування правової системи
  5. 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  6. 2.2. Нормативне регулювання діяльності міліції України по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  7. Інформаційні системи підрозділів Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України
  8. Правові засади попередження та протидії адміністративним правопорушенням в Україні та їх місце в системі адміністративного примусу
  9. 3.2. Удосконалення правового регулювання попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  10. 1.1. Теоретичні основи запобігання корупції та їх екстраполяція на правове регулювання земельних відносин
  11. 2.2. Державно-правові основи охорони державного кордону України
  12. Поняття та зміст механізму адміністративно-правового захисту прав і законних інтересів нотаріусів в Україні
  13. Становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі наукових знань
  14. Правова основа оперативно-розшукової діяльності
  15. 3.1. Конституційні основи оперативно-розшукової діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -