На шляху до демократії

Світ на початку ХХІ ст. знаходиться в лоні демократичної революції. У країнах, що розвиваються, люди повстають проти авторитарного чи військового правління. Демократичний фермент поширився навіть серед таких ізольованих та забутих місць як Непал, Конго і В’єтнам.

Сучасні народи і нації, від Південно-Східної Європи до країн Латинської Америки, від найбідніших країн тропічної Африки до нової заможної та індустріальної Східної Азії, знаходяться сьогодні на марші до демократії. Ніколи історія людства не мала стільки незалежних держав, які декларують, практикують або застосовують демократичне правління. Ніколи усвідомлення боротьби за демократію не поширювалося так швидко та широко крізь національні і міждержавні кордони.

Однак певні ризики стримують радість перемоги. Демократія є найбільш прийнятною для сучасних націй формою політичного правління, але власне демократичні інститути найскладніше піддаються збереженню. Адже демократія, на противагу всім іншим формам правління, вбирає в себе мінімум примусу та максимум консенсусу.

Демократична політика неминуче містить у собі певні парадокси та суперечності. Напруження, зумовлені демократією, нелегко зняти. Кожна країна, що прагне до демократії, повинна віднайти власний шлях вирішення цих суперечностей.

Відомий американський політолог Ларрі Даймонд виокремлює три види суперечностей, з якими зустрічаються практично всі нації і народи у процесі демократичного розвитку.

По-перше, це суперечність між конфліктом та консенсусом.

Друга суперечність — це суперечність між репрезентативністю та керованістю. Демократія передбачає концентрацію влади в руках небагатьох як механізм народного представництва та відповідальності. Стабільність демократичної системи (як і інших систем правління) вимагає того, що один з «батьків» Америки Олександр Гамільтон назвав «енергією»: готовності до дій і вміння діяти швидко і зважено. Уряд повинен не лише відповідати вимогам груп інтересів, він повинен бути готовим протистояти їм, гармонізувати їх. Ця вимога реалізується партійною системою, яка робить уряд стабільнішим і здатним представляти інтереси конкуруючих груп без поляризації та поглинання ними. Репрезентативність вимагає, щоб партії виступали арбітром у конфліктних інтересах, управління ж вимагає, щоб партії залишалися достатньо автономними. Цього в Україні також поки що не спостерігається.

І нарешті, третя суперечність тісно пов’язана з двома попередніми, і знаходиться вона між згодою та ефективністю. Демократія буквально означає «управління, яке здійснюється народом» або за згодою тих, ким управляють. Це означає, що народ має право змінювати правила управління, встановлені владою небагатьох, встановлені зверху, і бути керованим лише у відповідності з його власною волею. У нас це наразі також залишається лише на папері.

Формування та збереження демократії — це різні речі. Стабільність демократії базується перш за все на її легітимності. Демократія повинна сприйматися громадянами країни як найбільш придатна форма правління для даного суспільства. Легітимність вимагає глибокої моральної злагоди та емоційної відданості, але перш за все вона є результатом постійного розвитку демократичного правління. Демократія не може бути цінною поза її ефективністю у вирішенні соціальних та економічних проблем.

Якщо демократичні методи правління не працюють, населення країни може надати перевагу правлінню, не заснованому на їхній згоді. Отже, демократія вимагає згоди, яка, в свою чергу вимагає легітимнос- ті. Легітимність, в свою чергу, — ефективної діяльності. Але ефективність приносить у жертву згоду. Лідери, яких обирає народ, як правило, не бажають здійснювати непопулярну політику, не зважаючи на те, якою корисною та необхідною вона може бути. В цьому також вбачається певний парадокс демократії, який, до слова, розвинені країни Західного світу давно навчилися долати, хоч і не в усьому; у нас же навіть і не намагаються.