§ 1. Сучасні теорії демократії

З появою держави виникають і розвиваються різноманітні тео­рії щодо її походження та історичного шляху еволюції в суспільстві. Політико-правова свідомість людини є складовою загальнолюдської суспільної свідомості, що різнопланово відображає багатогранні кон­цепції про виникнення держави як окремого соціального інституту.

Теорія держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Кейнс). Ця теорія була висунута в середині XX ст. щодо розвину­тих капіталістичних держав («максимальних» держав) англійським економістом Дж.Кейнсом і викладена у його праці «Загальна теорія зайнятості, відсотку і грошей». Ця теорія стала противагою концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу. На думку ж Кейнса, актив­не втручання держави в економічне життя суспільства є універсаль­ною панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування кла­сових суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Сучасна демократична держава трактується як надкласова, тобто як така, що втратила свій класово-антагоністичний характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Вона використовує такі економічні важелі, як по­літика цін, прогресивні податки, перерозподіл національного доходу, інвестиції, кредити, державне замовлення, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх. Вона, реалізуючи функцію соціальних послуг (надання матеріальної допомоги, поліпшення умов праці, підвищення заро­бітної плати і пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров’я, освіти), забезпечує значне підвищення рівня життя населення. Разом з тим відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується сфера державного примусу, внаслідок чого класово-антагоністична держава трансформується в державу «загального благоденства».

Теорія солідаризму. Ця теорія набула поширення в другій поло­вині XIX та першій половині XX ст.

Теорія пролетарської (соціалістичної) демократії (К. Маркс,

Ф. Енгельс, В. Ленін). Ця теорія виникла в другій половині XIX ст. як протиставлення буржуазній (ліберальній) демократії, яка на перший план висувала громадянську свободу, тобто повну незалежність осо­бистого життя людини від політичної влади та від держави, поклика­ної не лише гарантувати, а й забезпечувати цю свободу. Відповідно до цієї теорії демократія і свобода передбачалися лише для «трудящих мас», тобто для пролетаріату. Акцент ставився на політичній свободі соціуму, а не на громадянській. Проголошувалася диктатура робітни­чого класу відносно класу буржуазного, що визнавався експлуататор­ським. Увага приділялася передусім керівній ролі робітничого класу. Пролетарська демократія повністю відкидала приватну власність, а відтак, ліквідовувала автономію особи. Вона ігнорувала загальногро­мадянський консенсус і розвивала класову конфронтацію, розпалю­ючи тим самим міжкласові конфлікти і сприяючи винищенню бур­жуазії як соціальної спільноти.

Теорія «плюралістичної демократії». Ця філософсько-правова теорія, що набула поширення в 60-70-і рр. XX ст., спирається на ідеї та висновки соціологічної науки. Представники цієї теорії — Р. Ал­лен, Р. Даль, Р. Дарендорф, М. Дюверже, Г. Ласкі та Д. Рісмен — вва­жали, що класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли, тож держава являє собою сукупність соціальних прошарків (страт), які виникають унаслідок спільності окремих інтересів, що домінують у соціумі. Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.

Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об’єд­нання громадян, які, в свою чергу, через спеціальні «групи тиску», наділені певними соціально-економічними важелями, впливають на політичну владу з метою реалізації власних інтересів. При цьому кожна «група тиску» діє виключно у власних інтересах, а не керу­ється загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони представляють, «групи тиску» беруть участь у політично­му житті, прагнучи одержати доступ до засобів масової інформації, з тим, щоб формувати і контролювати громадську думку.

Механізм політичної влади у таких умовах є результатом вза­ємодії різних політичних сил, забезпечення балансу між якими становить основне завдання держави, що покликана узгоджувати інтереси різних соціальних груп і класів і не допускати порушен­ня політичної рівноваги і умов вільної політичної конкуренції між ними.

Теорія еліт. Засновниками цієї теорії, що розроблялася напри­кінці XIX — на початку XX ст., є італійські політологи Г. Моска та В. Парето. Сутність даної концепції полягає в тому, що народ не здат­ний управляти суспільством. Власне, цей факт видається очевидним. Адже умовно поділяючи суспільство на два класи, можна виділити правителів (еліту) і тих, ким вони управляють (народ). Ідеологи кон­цепції елітаризму переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруй­нувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше вна­слідок розбіжностей у природі своїх еліт. Визнавалися два види при­йомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, В. Парето називав елітою левів, а еліту, яка тяжіє до хитрості — елітою лис. Тому історія сус­пільств — це головним чином циркуляція таких еліт. А політичне життя є не що інше, як невпинна боротьба еліт, які почергово змі­нюють одна одну.

Теорія неоелітаризму (елітарної демократії). Представники цієї теорії, яка виникла у 70-80-х рр. XX ст., — Г. Зейглер, Х. Ласуел та Д. Сарторі — вважали, що влада, яка здійснюється безпосередньо на­родом, приречена на невдачу і зрештою призводить до диктату в со­ціумі. Щоб запобігти цьому, необхідно, щоб влада була зосереджена в руках компетентної еліти. Однак, дії політичних еліт часто видаються некомпетентними, а тому поєднання рис елітаризму та плюралістич­ної демократії лише теоретично може виявитися вдалим. Фактично ж вони є несумісними, оскільки дії політичних еліт мають бути ско­ординованими, однак механізми координації зазвичай є недоскона­лими. Навіть виборче право, що виступає вагомим важелем впливу народних мас на еліти і стимулює конкуренцію між ними, не є тим оптимальним знаряддям координації їх дій, що могло б гарантувати стабільність в політичній системі демократичного суспільства.

Теорія елітарного плюралізму (елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демокра­тичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жод­на з них не домінує в усіх сферах суспільного життя. Між елітами, які переслідують різні політичні цілі, точиться жорстка конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади». Саме їх численність і конкуренція, їх консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональ­ності й ефективності демократичної системи.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва еліт, більш-менш контрольова­них народом (хоча здебільшого контроль народу над елітами мож­ливий лише під час виборів).

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі) (Д. Вольф, К. Макферсон, Д.Менсбридж). Теорія спирається на реформістські концепції неолібералізму та соціальної демократії, відкидаючи ідеї плюралістичної та елітарної демократії і схиляючись до інститутів

Тема 6. Загальна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення Держави та цінностей ліберально-демократичної моделі суспільства. При­хильники партисипаторної демократії ставили собі за мету досягти максимальної свободи і рівності членів суспільства, вважаючи, що маси, як і еліта, здатні до конструктивних політичних дій. Тож вони вели активний пошук каналів ефективного залучення представників нижчих верств суспільства до процесу прийняття політичних рішень, піднімаючи їх загальноосвітній рівень і долучаючи до основ політич­ної культури. Широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль за прийняттям рішень з найваж­ливіших питань державного життя, на думку прихильників теорії, мали сприяти досягненню реальної свободи і рівності в суспільстві.

Теорія конвергенції (від лат. convergentia — зближення) (П. Со- рокін, Дж. Гелбрейт) набула поширення наприкінці 50-х рр. XX ст. Суть її зводиться до ідеї про те, що в умовах науково-технічного про­гресу втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною системами, які вже не спроможні розв’язати всі проблеми людства, задовольнити усі його потреби. Суспільство сьогодення йде по «се­рединному шляху» і є постіндустріальним. Процес соціалізації капі­талістичної держави проявляється в елементах планування і держав­ного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у ліквідації централізованого державного управлін­ня, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, по­літичного та ідеологічного плюралізму. Влада у конвергентному сус­пільстві поступово втрачає класовий характер і позбавляється свого колишнього суспільно-політичного забарвлення.