ВИХОВНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РОДИННО-СІМЕЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ

БАТЬКІВСЬКА, РОДИННА ПЕДАГОГІКА є серцевиною На­родної виховної практики. Це перевірений віками досвід націо­нального виховання дітей в умовах родини, в колі найближчих по крові і духу людей.

У народі все відбувається природно, просто: з перших годин народження, місяців і років життя дитини батьки, родичі, всі, хто її оточує, ставляться до неї ласкаво і ніжно, задушевно і чуйно, і в дитячому серці зароджуються, укорінюються відповідні мо­ральні почуття (любов до людей, милосердя, доброта та ін.), що є сутністю вихованої людини.

Народ здавна визнає очевидну істину: батьки — головні при­родні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має ство­рений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів.

Найкращі умови для розвитку особистості створюються в про­цесі поєднання родинних і загальнонаціональних, регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед бать­ками, силою громадської думки.

БАТЬКО І МАТИ ЯК ВИХОВАТЕЛІ. Історія людського сус­пільства поклала на батьків головну відповідальність за вихо­вання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і пезамінимпх вихователів у житті кожної дити­ни. «Виховує, звичайно, сім’я в цілому,— зазначав В. О. Сухом- линський,— її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творив цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки.

Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка застерігає від помилок у родин­ному вихованні, які виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов’язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних

виховних вимог, надмірної суворості чи потворного потурання всім примхам дитини.

У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої, самовідданої любові до дітей не буває і не може бути повноцін­ного сімейного виховання. Розумно люблять своїх дітей ті бать­ки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування — до по- тачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьків­ського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на форму­вання її поведінки. Діти поважають батьків вимогливих і спра­ведливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактов­них і витриманих, ініціативних в організації різних корисних справ, як дитячих, так і родинних та громадських.

ДІТИ — основний об’єкт виховання. Ідеал народної педагогі­ки — повна сім’я: чоловік, жінка, діти.

Великий дар природи — продовжити себе і повторити в своїх дітях. Про щастя мати дітей йдеться у цілому ряді українських народних прислів’їв і приказок:

«Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку».

«Діти, як рожеві квіти».

«Де діти, там радість».

«Без гілок — не дерево, без дітей — не сім’я».

«Діти — окраса дому», «Діти —• основа щастя».

Народна педагогіка схильно ставиться до багатодітності: «Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син», «У кого дочок сім, то й щастя всім», «Сім синів годую, всім щастя готую».

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і несуть естафету від поко­ління до покоління. Діти — це опора сім’ї, це майбутні трудівни­ки й захисники рідної землі.

Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька і матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорос­лих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок.

Добре виховати своїх дітей — не тільки найголовніший мо­ральний, а й конституційний обов’язок кожного батька і кожної матері. За виховання своїх синів і дочок вони відповідають перед суспільством. Суть цього кредо народної педагогіки прекрасно передав А. С. Макаренко, який писав: «Виховання дітей — най­важливіша галузь нашого життя. Наші діти — це майбутні гро­мадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть істо­

рію. Наші діти - це майбутні батьки й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасни­ми громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це — не все: наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це на­ша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це — наші сльози, це — наша провина перед іншими людьми, пе­ред усією країною».

ДОШЛЮБНЕ СПІЛКУВАННЯ (народні традиції). Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких був ритуал молодіжною спілкування.

Українці кажуть: «Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя». Ця народна мудрість виходила з того величезного зна­чення, яке надавали шлюбу й сім’ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож до вибору судженого ставилися дуже відповідально. У виборі шлюб­ного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства.

Система Д.с. передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кіпця XIX століття грунтувалися на патріархаль­них засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого «кутка». На ру­бежі XIX—XX століть цей принцип був порушений, і молодь не­рідко шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколиш­ніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, толоках, вечірніх сходах, ярмарках.

Найпоширенішими формами Д.с. були забави, годенки, вечор­ниці тощо. На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на дос­вітки та посиденьки, куди приходили лише дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи; на супрядки — і хлопці, і дів­чата частково для роботи, частково для розваг; на вечорниці — в основному для розваг.

Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це, втім, не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дів­чину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат- били мотуззям від дзвонів, намоченим у соляній ропі. У західних регіонах України майже до XX століття побутував зви­чай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.

Однак подібні випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському став­ленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

ЕМОЦІЙНА КУЛЬТУРА. Виховання емоційної культури ді­тей — дуже занедбана ділянка роботи. У народі кажуть: суть ви­ховання— у вихованні почуттів. Почуття облагороджують інс­тинкти, становлять зміст душі людини. Тому, формуючи якості особистості, риси характеру дітей, необхідно насамперед вихо­вувати в них відповідні почуття.

Позитивні емоції — могутній стимул здобуття знань про рід­ний край, природу, життя наших предків.

ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ В СІМ’Ї. У поглядах на красу народна педагогіка глибока й багатогранна. У практиці ро­динного виховання прилучення дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій народ опоетизовує природу, любов і ніжність, людяність і добро.

Шляхів прилучення молодого покоління до прекрасного в на­родній педагогіці багато, і всі вони мають одне призначення —■ будувати щирі й доброзичливі взаємини в сім’ї. Виходячи із засад краси, народна педагогіка привчає дітей бути чемними.

Випробуваними засобами прилучення дітей до прекрасного, як і при здійсненні всіх інших напрямів родинного виховання, є при­рода і праця. Завжди під час перебування з дітьми на лоні при­роди трапляється нагода хоча б побіжно привернути їх увагу до краси лісу, до життєдайної сили сонця, всеоживляючого впливу дощу, помилуватися житами, що половіють, чи золотавою пшени­цею на полі, квітучим садом, невтомною працею бджілки на пасіці.

До краси побуту народна педагогіка відносить манеру пове­дінки й щоденні звички членів родини, оздоблення житла, родин­ні свята й обряди, участь у трудовій діяльності. Гарний той, хто працює. Краса створюється людською працею. Цурання праці; байдикування — явище потворне. Доброї народної традиції до­держують у сім’ї батьки, коли дбають, щоб їхні діти росли чем­ними, охайними, зібраними, дисциплінованими, працьовитими, ко­ли стежать за поставою дітей, манерою ходіння, поведінкою за столом, привчають правильно одягатися, застерігають від сліпого схилення перед модою.

Участь дітей у вирощуванні квітів, садівництві має велике пе­дагогічне значення, пробуджує у них різні емоційні переживаний, а отже, сприяє естетичному вихованню.

Там, де естетичні почуття і переживання не підвладні слову, його замінює музика. Переоцінити значення музики в прилученні дітей до прекрасного важко. «Музика — це мова почуттів. Мело­дія передає найтонші відтінки почуттів, недоступні слову... Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоцій­ної, естетичної, моральної культури»,— писав В. О. Сухом­линський.

Народна педагогіка має в цьому відношенні могутнє виховне джерело — багатющу народну музику і різні види народних му­зичних інструментів. Вона завжди покладає на музику, як і на мистецтво взагалі, великі надії саме з виховного погляду. Неда­ремно у народі кажуть, що людина, яка тримає в руках скрипку, не здатна заподіяти зла. «Здоров’я, розум і сопілка — мудра спіл­ка», «Як музика іскриста, то й душа чиста»,— твердять народні афоризми.

Як бачимо, засобів, методів і прийомів естетичного вихован­ня, що їх батьки можуть використати в сім’ї, дуже багато. Уміле їх застосування дає змогу дитині змалку засвоювати начала ес­тетики, навчитися бачити прекрасне, розуміти й цінити твори мистецтва, прилучитися до художньої творчості, жити й творити за законами краси.

ІМ’ЯНАРЕЧЕННЯ — давній звичай, пов’язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою «йти за іменем» і в основному поширений на Волині. Київському По­ліссі, Харківщині. Це найдавніша форма вибору імені, в якому брала участь баба-повитуха. Пізнішою формою було І., пов’язане з хрещенням,— йти за молитвою. Одним з його різновидів, поши­реним на Чернігівському Поліссі та Східній Полтавщині, було обрання імені бабою-повитухою разом з кумами; другий варіант, характерний для Середньої Наддніпрянщини і Півдня України, передбачав І. дитини тільки кумами.

Зазначені форми І., відрізняючись лише головними дійовими особами ритуалу, за змістом були майже ідентичними. Баба-по- витуха або ж повитуха з кумами (чи самі лише куми) йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священика, щоб одержати ім’я. Причому воно обов’язково мало сприяти щастю та благополуччю новонародженого, а таким могло бути ім’я Святого, якого відзначали у цей день або мали відзначати найближчим часом, ім’я відомої людини.

Дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне ім’я. Таке ім’я давалося і в тому разі, коли до церкви йшли без

подарунків або коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою.

Повернувшись додому, баба-повитуха чи кумн поздоровляли батьків з ім’ям і оголошували про день хрестин.

Сучасне ім’янаречення значно відрізняється від традиційного. Вирішальну роль у виборі імені новонародженого відіграють батьки. Законодавчо цей вибір закріплюється відділами ЗАГСів у свідоцтві про народження дитини. Існує громадянський обряд реєстрації новонароджених, складовою частиною якого є ім’яна­речення дитини.

ІСТОРІЯ РІДНА. Українська система виховання грунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини —■ України, яка розкриває найцінніше духовне багатство — знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації. Вив­чаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють першодже­рела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна жи­вуть на території республіки. Всебічне знання рідної історії — невичерпне джерело пам’яті і мислення учнів.

У зв’язку з тим, що історія України значною мірою фальсифі­кувалася і замовчувалася, глибоко і систематично не вивчалася в школі, чимало молоді нині не знає навіть основних її етапів, доленосних подій, віковічної боротьби народу за незалежність України. Об’єктивне і глибоке вивчення історії, культури, мистецт­ва, побуту, політичних і громадських рухів на території нашої Віт­чизни є необхідним компонентом у багатогранному процесі етні- зації, громадського змужніння юнака і дівчини. У системі націо­нального виховання і освіти знання історії свого народу є базо­вим для осягнення історії всього світу.

КАЗКА — один з головних жанрів фольклору, епічний, пере­важно прозаїчний художній твір пригодницького, фантастичного або анекдотичного змісту. К- з дитинства є незамінним супутни­ком людини. Вона сприяє розумовому, моральному та естетично­му вихованню, розширенню загального кругозору та пізнавальних інтересів дітей дошкільного віку. Цікавий зміст, самобутність ді­йових осіб, поєднання фантастики з реальністю, образність мови мають великий емоційний вплив. Казки зображують поведінку і життя рослин та тварин, передбачають здобутки науки та.техні­ки, що активізує мислення дитини, збагачує її пізнавальні потре­би, збуджує допитливість. Змальовуючи ідеальні стосунки персо­нажів, їх боротьбу з темними силами, К. тим самим сприяє ви­робленню у дітей моральних установок. Та обставина, що казки наділяють тварин здатністю мислити, говорити, діяти, як люди, підсилює їх емоційний вплив.

Естетика казки в красі природи та її персонажів. Яскрава та влучна народна мова казки збагачує словник її слухачів. За си­лою впливу на дитячі почуття та уяву К. неперевершена.

Педагоги та батьки високо цінують і використовують виховний вплив К.,'що прилучає дітей до культури народу, висловлює його думки, почуття, моральні ідеали, розширює коло уявлень про ЖИТ­ТЯ і є джерелом дитячого задоволення.

КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІКА —це частина народної педагогіки, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі — незалежній Україні. Це. народна виховна мудрість, основною метою якої було формування в сім’ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яс­краво вираженою українською національною свідомістю і само­свідомістю.

Основні завдання козацької педагогіки — готувати фізично загартованих, з міцним здоров’ям, мужніх воїнів — захисників рід­ного народу від чужоземного поневолення; виховувати у підрос­таючих поколінь український національний характер і світогляд, національні і загальнолюдські цінності; формувати високі лицар­ські якості, пошану до старих людей, прагнення до милосердя.

Українська козацька система виховання — глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в світі. Характерною особливістю козацького родинного виховання був його високий рівень, який забезпечувався реалізацією ідей та засобів козацької духовності, багатющих національних традицій, звичаїв та обрядів, здобутків християнської моралі. У козацьких сім’ях панував культ батька і матері, 6a6vci і дідуся, роду і народу. Батько формував у сипа твердість, витривалість, уміння долати будь-які життєві трудно­щі, незламність, цілеспрямовано загартовував його тіло, вихову­вав мужній характер, лицарські якості.

У центрі козацької педагогіки — ідеал вільної і незламної в своїх прагненнях до свободи людини, яка на вітчизняних тради­ціях громадського і політичного життя розвиває рідну культуру й економіку, будує незалежну державу. Козацька виховна муд­рість плекає обумовлений конкретно-історичними обставинами тип українця, який свято береже традиційні родинні загальнонаціо­нальні ЦІННОСТІ.

Неписані закони кодексу лицарської козацької честі перед­бачали:

— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини — України;

— готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей;

— шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

— непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, ду­ховності (правдивість і справедливість, працьовитість і скром­ність тощо);

— відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

— турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і об­рядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

— прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил,,волі, можливостей свого організму.;

— уміння завжди і всюди поводитися шляхетно, виявляти Ін­ші чесноти.

Крім того, із століття в століття козацька педагогіка форму­вала у молоді й такі героїчні якості:

— готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;

— нехтування небезпекою, коли йдеться про життя друзів, по­братимів, Матері-України;

— ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників;

— героїзм, подвижництво у праці і в бою тощо.

Водночас козаки були глибоко милосердними. Вони чуйно ставилися до інших людей, ділили з ними радість і горе.

КУЛЬТУРА РОДИННО-ПОБУТОВА. Одне з найважливіших і невідкладних завдань — відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. її основу складають гли­бока і всеперемагаюча любов, материнська І батьківська, до ді­тей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’­язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традицій­ним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, лю­дей інших національностей.

К.р.-н.— це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та ін. Національна система виховання розкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім’ю — «націю в мініатюрі». К-Р--П. постійно збагачується і поглиблюєть­ся в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання ду­ховної спадщини батьків, дідів і прадідів, а також здобутків су­часної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.

КУМІВСТВО — один із видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині «других батьків»—‘її опікунів та по­кровителів. Корені К. сягають часів первіснообщинного ладу, ко­ли роль батька, як опікуна й вихователя, ще не викристалізува­лася і рідний брат матері (материнський дядько) брав на себе обов’язки захисту і виховання дитини своєї сестри. Пізніше хри­стиянська церква використала цей звичай і виробила обряд хре­щення дитини, тобто прилучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків. Хрещення відбувалося в церкві, інколи у батьківській хаті. Рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а стосовно дитини (хресника) вживалися церковні терміни — хрещений батько, хрещена мати.

В Україні в XIX — на початку XX століття побутували дві форми К.— індивідуальна і колективна. Перша, типова для біль­шої частини України, передбачала одну пару кумів; для другої (побутувала переважно на Правобережжі, особливо на Поділлі, у Карпатах) було характерно до т’рьох, п’яти і більше пар. Серед кумів існувала певна ієрархічність — головними вважались пер­ші (старші) куми, а інші — молодшими. У куми запрошували різ­них людей — від близьких родичів до сусідів чи приятелів. За­лежно від порядку обрання кумів серед них виділялися кликані, одкупні та стрічені.

Кликані (прохані) куми обиралися звичайним порядком: бать­ко новонародженого приходив до заздалегідь намічених людей і, віддаючи їм хліб-сіль, прохав бути кумом чи кумою. Відмовля­тися в народі не було прийнято. Одкупних кумів брали на заміну кликаних у тому разі, коли дитина тяжко й довго хворіла, оскіль­ки вважалося, що таким чином можна запобігти її смерті. Заміна відбувалася за певним обрядом: новому кумові, в обмін на отри­мувані від нього гроші, через поріг або вікно подавали хворе дитя, його тут же вбирали у принесену кумом нову білизну.

Стрічені куми (здибані, куми з дороги) — це перші зустрічні люди, яких запрошували у куми. Як правило, так робили у тих родинах, де часто вмирали діти. Стрічені куми вважалися рідні­шими за кликаних, а одкупних у народі шанували найбільше.

У народній свідомості сформувалося поняття К- як певний про­яв колективної сімейної спільності, взаємодопомоги. Між рідними й обраними батьками встановлювалися особливо дружні стосун­ки. За головуванням кума чи куми над хрещениками здійснювали обряди вікового (пострижини) та соціального (прилучення до сім’ї, громади, одруження тощо) характеру. Коли в сім’ї не було когось із рідних батьків, хрещені батьки сприяли трудовому ви­хованню дітей, брали на себе не тільки моральні, а й матеріальні обов’язки. А згодом і хресники повинні були виявляти всілякі знаки поваги та вдячності хрещеним батькам (відвідувати їх на свята, надавати необхідну допомогу тощо).

Сучасне К. в основному побутує у двох видах: громадянсь­кого ритуалу, що здійснюється у відділах ЗАГСу, та модифікова­ної традиційної обрядовості. Громадянський ритуал виник на Ук­раїні в 20-х роках і набув загального застосування під різними назвами: зорини, наречения, урочиста реєстрація немовляти, вве­дення новонароджених у громадянство, його невід’ємною части­ною є урочисте проголошення почесних батьків (кумів) перед громадою.

В умовах нової етносоціальної ситуації збільшився інтерес людей до традиційної християнської обрядовості та кумівських стосунків і, як наслідок, зростає кількість хрестин у церкві. По­єднання цих двох видів духовної спорідненості вбачається перс­пективним, бо сприяє розширенню кола осіб, які беруть участь у вихованні дітей, морально відповідають за них, а у випадках втрати рідних батьків дає змогу замінити їх названими.

ЛЮБОВ ДО ПРИРОДИ — основа патріотичного виховання, важлива моральна якість.

Почуття прекрасного, що лежить в основі любові до природи, необхідно формувати в людини з дитинства. Провідна роль у цьо­му процесі має належати сім’ї. Батькам треба виховувати в ди­тини уміння любити і розуміти природу з усіма її властивостями тому, що любов до природи передбачає також виховання почуття відповідальності за неї перед майбутніми поколіннями. Люди по­винні передати у спадок своїм нащадкам не пустелю, а родючу землю. Кожна людина повинна відчути себе господарем рідної країни — така високогуманна громадянська позиція має володіти серцем і розумом.

Любов до природи може виробитися тільки у постійному діяль­ному спілкуванні з нею. Виховуйте це почуття у дитини власним прикладом. За першої ж можливості в будь-яку пору року виру­шайте з нею до лісу, річки, щоб помилуватись природою. Радість зустрічі з рослинами чи з тваринами збудить у дитини добрі по­чуття.

У формуванні та поглибленні у дітей інтересу та любові до природи неоціненним помічником батькам може стати література. Це перш за все книги про природу В. Біанкі, Ю. Збанацького, М. Пришвіна, М. Стельмаха, Л.-Д. Дарелла, Е. Сетои-Томпсона. У юнацькі роки людина відкрита світу почуттів як ніколи, тому навчити її бачити красу навколо себе і радіти їй допоможе батькам також поезія. Справжній поет ніколи не втрачає свіжо­сті сприймання світу, ніби вперше бачить його красу. Яка насо­лода красою природи бринить у цих рядках О. Пушкіна:

Під голубими небесами

Скрізь чарівними килимами На яснім сонці сніг лежить.

Є чимало прекрасних рядків про природу у наших геніальних поетів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини.

Спілкування з природою пробуджує у дитини і творчі задатки. В. О. Сухомлинський вбачав нерозривний зв’язок між умінням бачити красу природи і потребою зобразити її власним словом, власного мелодією, власними руками. Розвиток розуму, говорив він,— па кінчиках пальців. Отже, закличте своїх дітей придиви­тися уважніше до неповторної творчості природи, яка підкаже їм потрібні образи та композиції.

Педагоги вважають, що неможливо виховати любов до при­роди у людини, яка не любить свою Батьківщину, що це нероз­ривні поняття. Любов до Батьківщини починається з любові до берізки, що росте біля рідного порогу. Про це є чудові слова М. Пришвіна: «Ми — господарі нашої природи, і вона для нас комора сонця з великими скарбами життя... Рибі — вода, пташ­ці — повітря, звірові — ліс, гори. А людині потрібна Батьківщи­на, і охороняти природу — значить, охороняти Батьківщину».

Див: також: Виховання патріотичне. Б.кологічна свідомість.

МАРНОВІРСТВО — це забобони, які полягають у тому, що де­які явища і події уявляються таємними передвісниками майбут­нього або запорукою удач чи невдач. Вони пов’язані з відсутніс­тю правильного наукового уявлення про зв’язки і закономірності явищ природи і суспільства.

Корені забобонів ідуть з далекого минулого. Наші пращури боялися грізних сил природи, не могли правильно пояснити різ­ні явища життя.

Нині М. збереглося в свідомості окремих людей. Розбивши люстерко, зустрівши чорного кота, вони настроюють себе на щось погане, стають боязкими, нерішучими, а в такому стані легко здійснити неправильний вчинок і справді накликати на себе біду.

Від батьків, що вірять у забобони, М. передається дітям. Услід за дорослими вони теж починають вірити в сни, пророкування, прикмети. Ця віра іноді породжує необгрунтовані надії, пасивну покірність долі, викликає страх перед невідомим.

Батьки повинні застерігати дітей від забобонів і допомагати їм правильно розуміти події і явища навколишнього світу.

МЕНТАЛІТЕТ НАЦІОНАЛЬНИЙ— образ думок, сукупність розумових навичок та духовних установок, властивих певній ет­нічній спільноті. Коли говорять про М.н., то мають на увазі щось спільне, шо лежить в основі свідомого і несвідомого, логічного та емоціонального, тобто глибинне джерело мислення народу, його ідеології та віри, почуттів та емоцій. М.н. зв’язаний з самими ос­новами суспільного життя народу.

М.н. українців має елементи, які є спільними для слов’янсь­ких народів, і такі, що відрізняють його від менталітетів білору­сів, поляків, росіян. Специфічні особливості М.н. яскраво відо­бразилися у народних думах, легендах, казках, прикметах, у пое­зії Т. Г. Шевченка, у філософії Г. С. Сковороди, в мистецтві та побуті українського народу.

Родинне виховання українців, яке має багатовікові традиції і ввібрало в себе досвід багатьох поколінь, є сполучною ланкою між ментальністю нації і способом мислення, що формується у дитини. Завдяки цьому в неї виникає типове для українського народу світобачення, стиль сприйняття і осмислення дійсності, по­няття про свій народ, його мову і культуру, розуміння його істо­рії. Родинне виховання від покоління до покоління, засобами на­родної дидактики, філософії, психології, астрономії, медицини та інших галузей знань формує національний спосіб мислення укра­їнських дітей. Разом з тим, саме воно допомагає уникати стерео­типності, шаблонності.

Див. також: Національна психологія. Національна свідомість і самосвідомість. Національний характер.

МЕТОДИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ — способи систематич­ного впливу батьків на дітей. Серед усіх виховних методів народ­на педагогіка на перше місце поставила ті, які формують сус­пільну поведінку дитини, уклад життя та діяльності дітей, що сприяє нагромадженню ними практичного досвіду і формуванню звичок громадської поведінки.

Вправи і привчання у народній педагогіці вира­жаються по-різному: у цікавій розповіді про якийсь повчальний факт із життя людей, мудрій пораді, показу, тренуванні, нагаду­ванні, афоризмі («Не будь у людях примітний, а будь вдома при­вітний», «У гостині останнім починай їсти, а першим переставай»), заповіді («Не кради», «Поважай старших», «Шануй батька і ма­тір», «Найкращий контроль — власна совість»).

Дотримання правильного режиму праці та відпочинку дитини народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання.

Виконання різних доручень і обо в’я з к і в змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, вчить долати труднощі й до­водити розпочату справу до кінця («Кінець діло хвалить»).

Гра — один із основних видів діяльності дітей, спрямованої на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через від­творення дій та взаємин дорослих.

У народі кажуть: «Де гоа, там і радість!» Переоцінити зна­чення гри в житті дитини важко. А уявити дитинство без гри не­можливо. «Яка дитина в грі, така з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте»,— писав А. С. Макаренко.

У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова («Вола в’яжуть мотузком, а людину словами», «Як слово не поможе, то й кий не дошкулить»). У формуванні суспільної Свідомості провідну роль відіграють такі методи, як розповіді, бесіда, роз’яснення, наставляння, інформування, порада, дис­кусія.

У практиці народного виховання виробилася розгалужена сис­тема різноманітних стимулюючих методів: педагогічна ви­мога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змаган­ня, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення і покарання.

Авторитет і сила громадської думки прославляються в укра­їнському фольклорі:

«Хто дітям потаче, той сам плаче»,

«Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає між люди показатися»,

«Стид, хоч і не дим, а очі виїсть»,

«Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється»,

«Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш»,

«Не їж у шапці, бо твоя жінка матиме дурного чоловіка»,

«Не сідай за вугол столу, бо не одружишся»,

«Коли сидиш, то не дригай ногами, бо чорта колишеш»,

«Не облизуй макогін, бо швидко полисієш».

Найпоширенішими із заохочень є схвалення вчинку, пох­вала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка.

Педагогічними дослідженнями доведено, що для нормального фізичного і розумового розвитку дитини необхідно, щоб батьки не менш як 5—7 разів протягом дня її похвалили, притиснули до себе, поцілували, погладили по голівці. Без такого батьківського тепла дитина не відчуватиме себе щасливою. Без ласки людина (навіть тварина) існувати не може. А дітей-невдах слід хвалити ще частіше, ніж тих, кому все добре вдається. Згадаймо М. Бул­гакова: «Чим гірше людині, тим більше її треба хвалити»». Або v М. Зощенка: «Без ласки помирають не тільки діти, а й до­рослі».

До покарання вдаються для того, щоб викликати у вину­ватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, каяття і бажання більше його ніколи не повторювати. У практиці народного виховання найчастіше застосовуються такі види, покарань, як зауваження, репліка, осуд.

Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську гідність, шкодять здоров’ю дитини. Застосовувати пока­рання слід помірковано, лише в міру необхідності, у розумних межах. Карати має право лише людина мудра й авторитетна («Краще догана розумного, ніж похвала дурного»). Не можна ка­пати за підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву («Злість— погана порадниця», «Перед тим, як карати, полічи до ста»). Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається дити­ною як заслужений захід впливу на неї. Воно будить активні роздуми й глибокі переживання з приводу допущеної помилки.

Народна педагогіка розглядає заохочення і покарання як ду­же делікатні виховні методи, які не треба часто застосовувати. Заохочувати слід з дотриманням високої вимогливості, а кара­ти— з виявленням поваги до особистості. Захвалювання шкідли­ве («Перехвалене — як пересолене»). Невмілі й часті покарання й дорікання калічать душу дитини («Як будеш часто називати людину свинею, то вона й захрюкає», «Не вчи дитину штурхан­цями, а хорошими слівцями», «Учи дітей не страшкою, а ласкою», «Хто б’є дитину, той не виховає добру людину», «Жорстокість породжує тупість і дурість»).

МИСТЕЦТВО НАЦІОНАЛЬНЕ. Система національного вихо­вання використовує практично невичерпні можливості народного і професійного мистецтва у формуванні людини-гуманіста. Історич­на енергія народу, стійкість, багатство і краса його національного духу трансформувалися і акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва — пісенному, музичному, танцювальному, де­коративно-прикладному тощо. Проймаючись чарами естетичних цінностей, дійств, учні переконуються в тому, що мистецькі тра­диції є характерними для усіх сфер життя, діяльності, побуту і дозвілля народу.

Народний досвід естетичного виховання полягає в тому, що діти навчаються мистецьких умінь, смаків у практичній діяль­ності, шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів і прадідів. Оволодіваючи мистецтвом (кобзарством, рушникарст- вом, килимарством, різьбярством та ін.), народними ремеслами, діти засвоюють духовністщ ідейність, моральність, естетику рід­ного народу. Заслуговує найпильнішої уваги і повсюдної реалі­зації одна із закономірностей виховання: як окрема творча осо­бистість, так і масова творчість молоді найуспішніше формуються на основі практичного оволодіння різноманітними видами, жан­рами народного та професійного мистецтва.

Мистецтво як могутній засіб виховання цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалі­зується непомітний для ока» і часто незбагненний для розуму на­ціональний дух — вищий вияв творчого генія народу.

МОВНО-КУЛЬТУРНА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІЇ —один з найважливіших чинників існування і життєздатності нації. Як окремий вид діяльності мова є частиною культури будь-якої ет­нічної спільності, у тому числі нації. Прояви мовно-культурної діяльності спостерігаються у різних формах словесного мистецт­ва — від фольклорних жанрів (казки, легенди, байки, загадки тощо) до художньої літератури.

Однак безпідставно зводити мовно-культурну діяльність до сфери мистецтва, бо насправді культура охоплює все соціальне життя суспільства. Мова, будучи основним засобом спілкування, бере участь у створенні всіх матеріальних і духовних цінностей.

Основна вимога мовленнєвого етикету — ввічливість, статеч­ність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників.

У практиці родинного виховання не допускається, щоб діти вживали грубі й лайливі слова. Засуджуються ті батьки, які ла­ються в присутності дітей, що породжує потворність у взаєминах («Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається»). Мовно-культурне спілкування є гарним тоді, коли вкладається в рамки нормальних людських взаємин. Негарно мов­чати, коли треба говорити, і говорити, коли треба мовчати. Вод­ночас неприємною є порожня балаканина, зайві, фальшиві при­краси у мові («Красно говорить, а слухати нічого»).

Соціально-психологічне значення мови в національному орга­нізмі розкрив к. Д. Ушинський у книзі «Рідне слово». Він під­креслював, що в рідній мові одухотворяється весь народ, його Батьківщина, історія, природа, духовні багатства. Рідна мова — не просто засіб спілкування, а особлива духовна цінність народу, виразник його самобутності.

МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’Ї. Мораль — це си­стема поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості.

Практика народного виховання передбачає формування в кож­ної людини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі: моральний той, хто добросовісний цнотливий, шляхетний, доброчесний, праведний Сюди належать і такі поняття, як гідність, людяність, доброзич­ливість.

Палка любов до Вітчизни, мужність у боротьбі за щастя тру­дящих, повага до інших народів — одна з основних заповідей на­родної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси змалку через найзрозуміліше — любов до матері, сім’ї і до­мівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє («Як матір покинеш, то й сам загинеш», «Грудка рідної землі дорож­ча від пуда золота»), ^-

Праця в народній педагогіці є основним критерієм оцінки мо­ральної гідності людини. У ставленні до ледарів народна педа­гогіка безкомпромісна: кожний ледар — аморальний.

Народна практика родинного виховання будується так, щоб застерегти дитину від морального лицемірства, привчати її до моральної стійкості, не допускати порушень норм поведінки не тільки в присутності батьків, а й наодинці, тобто бути чесним пе­ред самим собою, принциповим і твердим в оцінці себе у взаєми­нах з іншими, непримиренним не тільки до чужих, а й до власних недоліків і слабкостей.

Українські народні прислів’я і приказки застерігають людину від таких серйозних моральних вад, як підступність, нещирість- і хитрість («Не копай іншому ями, бо сам упадеш», «Хитрощами довго не проживеш», «Лінивий двічі ходить, скупий двічі пла­тить», «Поганому виду нема стиду»).

При визначенні моральних рамок народна педагогіка часто вдається до внутрішнього світу людини, апелюючи до її честі, совісті, сорому («Бережи честь змолоду», «Стид хоч і не дим, а очі виїсть»),

У народній педагогіці формуванню почуття честі приділяється велика увага. Честь є найвищою окрасою людини. Дітей вчать змалку дорожити честю («Чесному всюди честь, хоч і під ла­вою», «Честь честі шлях прокладає»).

Надаючи великого значення дисципліні, народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в сім’ї створюється не погро­зами й бійкою, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі («Дисципліна міцніє не бійкою, а родинною спілкою»).

Моральне виховання дітей — справа тонка й складна. Тут не має місця фальші, непослідовності, сюсюканню, нещирості у вза­єминах між батьками і дітьми. Народна педагогіка нещадно бо­реться з «ножицями» у вихованні, тобто розходженнями між сло­вами і вчинками дорослих.

Дитина не народжується моральною чи аморальною, вона поступово стає такою залежно від того, у якому середовищі живе і яке дістає виховання.

Батьківський приклад — велика сила у формуванні мораль­ності у дітей і підлітків. Для багатьох сімей сьогодні аморально, коли людина не працює або погано працює. Аморально говорити одне, а робити інше або взагалі нічого не роби ги.

Невірно думають батьки, що у дітей вони повинні формувати лише прості моральні якості, такі, як доброта, чесність, правди­вість, такт. Вони не враховують того, що виховання чесності, добра є невід’ємною складовою формування громадянських якос­тей особистості.

Пізнаючи світ, дитина оволодіває знаннями, при цьому опи­рається на думку і судження батьків, їх авторитет.

Ось чому батькам потрібно чітко уловлювати, як дитина реа­гує на кожну суспільну подію, наскільки вона об’єктивна у своєму судженні.

Добре, коли батьки володіють майстерністю переконання. Про­те надмірна опіка батьків негативно впливає на розвиток особис­тості, при цьому моральне виховання, як правило, загальмовуєте ся або зводиться нанівець.

Якими б обгрунтованими не були переконання людини, вони набувають сили, лише перетворюючись у вчинок. При цьому особ­

ливо важливим є особистий приклад вихователів, батьків. Від сім’ї залежить моральне обличчя дитини.

НАРОДНА ДИДАКТИКА (від грецького «повчальний») — це сукупність знань, вироблених народом, про закономірності проце­су навчання, його принципи, методи, форми організації та відпо­відно до віку дітей особливості засвоєння ними знань, умінь, на­вичок. Це народна теорія освіти і навчання.

Народне навчання як компонент національної системи вихо­вання береже і передає із покоління в покоління прагнення піз­навати навколишній світ, закони розвитку суспільства, виявляти роль і місце людини в житті.

За допомогою засобів народної дидактики діти опановують теоретичні і практичні знання з народної астрономії, математики, метеорології, медицини, кулінарії, хліборобської справи тощо.

Народні навчально-пізнавальні традиції грунтуються на жит­тєвій практиці, потребах та інтересах, власній дослідницькій ді­яльності кожного вихованця. Головне в народному навчанні — без­посередня особиста праця (фізична, розумова), дослідницький пошук, самостійне оволодіння знаннями, уміннями. Народ утверд­жує самонавчання, самоосвіту як провідний і ефективний шлях пізнання дійсності, самовдосконалення особистості.

Народна дидактика стверджує, що найголовнішим у навчанні є не стільки результат (у завершеному вигляді, бажаному для до­рослих, зокрема вчителя, в даний момент), скільки той пошуко­вий, духовний шлях, який пройшов учень з якомога більшою са­мостійністю, бо саме в такому разі найпродуктивніше розвива­ється не лише мислення, а й мовлення, пам’ять, воля та інші пси­хічні процеси, вся особистість. Тому народ відстоює самостійність учнів, до якої треба прагнути в процесі організації навчання.

НАРОДНА ЕСТЕТИКА якнайтісніше пов’язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникла і ут­верджувалася у гармонійному взаємозв’язку з ідеями, принципа­ми народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє жит­тя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і ро­зуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, будівництво і влаштування українського житла, сади­би має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї — червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті — ви­шиті рушники, квіти, духмяні трави, на стінах — портрети батька й матері, бабусі й дідуся, національних героїв України. Святим місцем, уособленням високої краси для українців є покуття (по­куть). Тут традиційно вішається картина іконопису, яка символі­

зує найвищу духовну, божественну красу. Все в українській хаті має національний естетичний колорит.

Грунтуючись на народній естетиці, українська система вихо­вання передбачає формування в учнів гідної поведінки, приваб­ливого стилю життя, доброзичливого ставлення до людей, уміння власноручно вишивати одяг, готувати смачну їжу за народними рецептами тощо.

Оволодіваючи серцем і розумом молоді, народна естетика про­буджує в неї внутрішні сили, надихає на добрі справи, запалює оптимізмом, стверджує віру, надію і любов як найважливіші складники духовності.

НАРОДНА МОРАЛЬ. Педагогіка народознавства ввібрала в себе гуманізм, мораль людей праці в ставленні до дітей. Народні традиції є могутніми засобами виховання в учнів основ моралі — совісті, гідності, честі, правдивості, справедливості^ скромності^ працелюбності тощо. Формуючи в учнів основи народної моралі, ми одночасно формуємо і основи загальнолюдської моралі.

Не варто забувати, що формування моральних понять, пере­конань, ідеалів — це насамперед виховання почуттів (любові до рідних, взаємоповаги і взаємодопомоги, милосердя та ін.). На жаль, у багатьох сім’ях і школах нині домінує «словесне» мораль­не виховання, тобто моралізаторство. Це є результатом того, що в моральному вихованні раціональному запам’ятовуванню мо­ральних норм, правил, понять надається перевага перед емоцій­ним, естетичним (пробудження і формування відповідних мораль­них почуттів, переживань). Моральність — це передусім пережи­вання, почуття людини. Не виховавши моральних почуттів, ми ніколи не виховаємо її моральних якостей.

Національна система виховання реалізує моральні цінності (людяність, доброту, співпереживання) як найвищі духовні над­бання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверд­жує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний ас­пект, критерій. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеоло­гізовані представники молоді можуть бути соціально небез­печними.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми став­лення не лише до людини, суспільства, а її до живої і неживої природи.

Див. також: Моральне виховання дітей у сім’ї.

НАРОДНА ПЕДАГОГІКА — це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, завдання, форми, методи і засоби навчання та виховання в дусі національних тра­дицій, що виражається в його морально-етичних поглядах та іде­алах.

Н.п.— це неписаний підручник про формування людини, який твориться народом, зберігається у його пам’яті І постійно нпМ використовується, систематично збагачується і вдосконалюється. Це скарбниця навчально-виховних засобів, головними серед яких є рідна мова, усна народна творчість, національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї, об­ряди, народні ігри, іграшки. Без таких засобів виховання, що ввібрали в себе досвід тисячолітнього буття народу, як без ко­ріння, не може повноцінно розвиватись ні родинне, ні громадське виховання, ні педагогічна наука.

Дослідник української народної педагогіки М. Г. Стельмахо- вич виділяє п’ять нерозривних між собою її компонентів: народ­на фамілогія, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна деонтологія.

Народна фамілогія об’єднує народні знання і досвід будів­ництва міцної здорової сім’ї.

Народне дитинознавство концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили розвитку людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як осо­бистості.

Батьківська педагогіка репрезентує народну мудрість передачі дитині в сім’ї батьками духовного й виробничого досвіду, куль­тури поведінки.

Народна педагогіка відображає здобутки трудящих у галузі розумового й світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентруються у поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини. Реалізується вона через мову (загадки, прислів’я й приказки, скоромовки, каз­ки, оповідання), постійне залучення дітей і підлітків до посильної праці, спілкування з природою, дотримання мовного етикету, ди­тячі ігри, забави, малювання.

Народна педагогічна деонтологія (термін походить від грець­кого слова, що перекладається як наука про конче потрібне, вкрай необхідне) обстоює етичну сферу обов’язкового в думках і вчин­ках кожної людини. Це і прищеплення дітям змалку працьови­тості, любові до рідної мови й культури народу, і почуття приязні до інших народів, знання свого родоводу; шанобливе ставлення до батька й матері, землі, хліба; охорона честі родини, піклуван­ня про молодших, хворих, калік, людей похилого віку; шануван­ня народних звичаїв, традицій, символів, народного мистецтва. Виховання цих та інших якостей у дітей та підлітків за народною деонтологією батьки зобов’язані постійно тримати в центрі своєї уваги.

Діти й підлітки сприймають форми і методи народної педа-

гопки легко, природно, просто, навіть Не відчуваючи, що їх вихо­вують, Очевидно, це й дало підставу К. Д. Ушинському сказати; що «виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях», І, безумовно, мав рацію М. Т. Рильський, говорячи:

Нема мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина, Це праця, це натхнення, це людина.

НАРОДНА ПРАВОСВІДОМІСТЬ (народна правотворчістщ законотворчість, звичаєве право). У національній системі вихо­вання формування правосвідомості займає чільне місце. Народ завжди жив і живе за законами добра і краси, правди і справед­ливості, гідності і милосердя.

У народних громадах, товариствах, інших об’єднаннях, в сус­пільстві в цілому верховенство завжди належало народній мора» лі, яка в свідомості народу мала статус і значення закону життя, діяльності і поведінки. У виховній роботі педагог домагається глибокого усвідомлення учнями того, що звичаєве право грунту­ється на національних і загальнолюдських моральних ідеях, нор­мах. Громадська думка, народна духовність утверджують закони життя — принципи, правила, вимоги тощо. У процесі розвитку суспільства справедливі юридичні закони виникають на основі на­родної моралі. Тому порушення і моралі, і законів у народі вва­жається найтяжчим злочином, гріхопадінням, святотатством.

Народна правосвідомість завжди утверджувала право на сво­боду, землю, власність, працю, вільне господарювання, житло тощо. В останні десятиліття народна правотворчість, правосвідо­мість значно ослабла. Загрозливих масштабів набули скептицизм, цинізм, лицемірство, нігілізм щодо законів, їх дотримання. На­родну правосвідомість відроджує національна система виховання, яка є надійною запорукою будівництва суверенної української правової держави.

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР. Це система історичного зазначен­ня дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній пос­лідовності відзначаються всім народом протягом року. Народний календар — енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідей­но-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаю­чих поколінь. Щодо молоді народний календар виконує роль сер­цевини природовідповідної програми національного виховання. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, що пов’язані з природою рідного краю, 25* 387

а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі — трудова діяльність людей, її різноманітні види залежно від пори року.

Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох інших чеснот. Так, важливі виховні функції мають весняні дати та свята календаря: день зустрічі весни, день птахів, свято по­чатку оранки (день першої борозни) і сівби, пасхальне свято, свято перших сходів, день чищення джерел і криниць тощо. У процесі підготовки і відзначення цих свят, урочистостей в учнів виховується почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбай­ливість, ініціативність і підприємливість, якості турботливого сім’янина, охоронця природи.

Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно ді­ють на особистість, всебічно розвивають її. Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає в сво­їх датах і урочистостях духовність рідного народу, основні події, явища його історії, багатогранного сучасного життя.

З часу виникнення народний календар грунтується на стійких традиціях матеріального і духовного буття людей праці. Разом із національним розвитком народу відповідно збагачується і ка­лендар. У нові часи виникають і нові потреби у вихованні під­ростаючих поколінь, у поглибленні духовної культури народу.

Так, у роки Відродження в життя і побут народу входять такі знаменні, ідейно і морально насичені свята, урочистості, як День незалежності України (24 серпня), День соборності України (22 січня), Свято козацької слави (3—5 серпня) та ін. Широке відзначення сім’ями, навчально-виховними закладами цих дат, урочистостей, в основі яких — події, доленосні для українського народу, сприятиме тому, що вони стануть національними святами.

Народний календар передбачає такі дати, урочистості, які ма­ють як загальнонародний, так і регіональний характер.

День пам’яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів відзначається у кожному регіоні. Це дуже важливий у виховному відношенні звичай народу. Це день поминання наших предків, родоначальників нашого роду. Беручи участь разом із дорослими у вшануванні пам’яті померлих, спогадах про їхні добрі справи, героїчні вчинки, діти проймаються повагою, любов’ю до своїх предків.

Важко переоцінити виховне значення вшанування пам’яті ос­новоположників роду — бабусі і дідуся, прабабусі і прадідуся і по батьковій, і по материній лінії. Прибирання могилок, поминан-

ня своїх предків добрим словом, глибока вдячність їм за добрі справи для роду і народу — все це спонукає молодь до глибоких філософських роздумів над проблемами життя і смерті, добра і зла, миттєвості і вічності буття.

День пам’яті померлих і загиблих воїнів викликає готовність продовжувати справи, заповіти батьків і дідів. У процесі підго­товки і відзначення цього дня формується історична пам’ять, зміцнюється наступність поколінь, утверджується безперервність гуманістичних традицій народу, вічність буття нації.

День очищення джерел, криниць, водойм в недалекому минулому мав всенародний характер. Це дуже важлива, життєво необхідна дата народного календаря, яку потрібно енергійно від­роджувати. Нині проблема води стає найважливішою і найсклад­нішою проблемою життя чи смерті (не лише флори і фауни, а й людей), що підкреслює соціальну значущість цієї календарної дати. Відродження свята очищення криниць, джерел сприяє поря­тунку всього живого на землі, щоб нові види рослин і тварин не потрапляли до Червоної книги.

Відродження народної мудрості, яка пов’язана із календарною датою очищення криниць, джерел,— один із найефективніших шляхів екологічного виховання молоді.

День матеріє дорогим для душі, серця і розуму кожної людини. Це стародавнє свято відзначалося ще задовго до впро­вадження християнства. Наші пращури — дайбожичі відзначали свято Лади — богині весни, радості, шлюбу, покровительки ді­воцтва і материнства. Пізніше травень назвали місяцем Матері Божої. День матері припадає на другу неділю травня. У цей день відбувалися богослужіння за здоров’я матерів. Уже кілька років за ініціативою Союзу українок святкується День матері. У роди­нах, навчально-виховних закладах проводиться велика виховна робота по вшануванню дівчат, жінок, дружин, матерів — носіїв життя, високої краси. Учні переконуються в тому, що найсвятіше і найвище в світі — «мати молодая з своїм дитяточком малим» (Т. Г. Шевченко). Розмаїта календарна обрядовість звеличує свя­тий образ Матері, яка продовжує і увічнює життя на планеті, символізує рідну землю, Батьківщину.

«Зелене свято» (інші назви — клечальна неділя, трій­ця). Скільки життєстверджуючих і високопоетичних пісень, ле­генд, переказів оживають у народній пам’яті в дні підготовки і відзначення цього свята! На «зелене свято» прикрашають свою до­мівку (хату, кімнату) квітами, підлогу встилають рутою-м’ятою, духмяним чебрецем, іншим зелом. Клечальна неділя — це вшану­вання царства рослин, «зеленого дому», в якому живе людина. Завдяки цьому святу учні глибше усвідомлюють і відчувають свою єдність із природою, красою рідного краю.

Івана Купала — свято, сповнене життєвого оптимізму і глибокого ліризму, високої естетики і моралі.

Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри у майбутнє, через яке черво­ною ниткою проходить народна пісня, що торкається потаємних схованок серця, душі всіх учасників.

Свята зажинок і обжинок естетично обрамляють жнива як найвідповідальнішу подію народного календаря.

Батьки і вчителі мають сприяти тому, щоб учні брали активну практичну участь у зажинках і обжинках. Крім того, на уроках і в позакласній роботі школи має широко реалізовуватися про­грама зажинкових пісень, хороводів та інших компонентів цих традиційних обрядів.

У розвинених націй перше вересня стало всенародним Свя­том знань. Ще в XVI—XVII століттях, коли в Україні була густа мережа шкіл (братських, козацьких, дяківських та ін.) і ко­ли вперше в світі у нас утверджувалася класно-урочна система навчання, свято початку занять було загальнонаціональним. Нині ж, після тяжких століть національного гніту, необхідно все зро­бити для того, щоб перше вересня стало загальнонаціональним святом.

Це ж саме стосується і Дня вчителя, і Дня батька, і Дня родини, які сьогодні, на жаль, ще не стали загальнонародними.

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ, ВІРУВАННЯ. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які вико­нують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функції. На­копичені народні спостереження, передбачення часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровано результати багаторічних спостере­жень дідів і прадідів нал явищами природи, порами року, фло­рою і фауною рідного краю. Наприклад: «Багато хрущів навес­ні — на жарке літо», «Не руйнуй гнізда ластівки, бо будеш з ластовинням», «Соловейко вдавився ячмінним колосом, а зозу­ля— мандрикою» та ін.

Народні прикмети та вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань—-народ­ної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кміт­ливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовні молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому.

Вірування, ворожіння є важливими сферами духовності на­роду. Вони мають не лише історично-культурне, а й пізнавально- виховне значення. У віруваннях і ворожіннях відображено специ­фічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеа­лізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться передбачати певні події в житті, перекону­ється в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнавання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні чинники.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ — цілеспрямована система формування і розвитку почуттів національної свідомості, націо­нальної самоповаги, національної гідності, національної гордості.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час вона нехтувалась. заборонялася завойовниками України, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута і замінена так званою систе­мою комуністичного виховання. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу, національна система виховання поступово відроджується. В жодній країні світу немає виховання «взагалі». Воно завжди втілює в собі конкретно-істо­ричну напіонально-державну форму вираження і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною.

І нарешті, національне виховання найбільш повно відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, форму­вання власної національної гідності і через пізнання своєї істо- рико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємо­зв’язків кожного з них з українською нацією, її державою, пере­конатися, то саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

Таким чином, національне виховання — це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обгрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичний по­ступ народу, перспективи його розвитку.

Цивілізовані національні почуття благородні. Це усвідомлення себе клітинкою свого народу, його історії, любов до власної дер­жави, до рідного дому, рідної природи, здобутків культури, по­вага до традицій, звичаїв, смаків народу, його мови. До типових рис українського народу належать демократичні традиції, що йдуть ще з часів Київської Русі,— людинолюбство, природний інтернаціоналізм і терпимість. М. І. Костомаров справедливо від­значив, що «українці, перейнявши від греків нову віру, не перей­няли від них тої неприхильності до західної церкви, що водилась у Греції... В уяві українця католик не вважався йому ворогом... Чужинці — Греки, Вірмени, Німці, Поляки, Угри, живучи по українських містах, добували собі вільний захист і жили в добрім ладі... Отой дух терпимості, брак національної пихи перейшов і в характер козаччини... Українець із обережності кривди не за­буває, але він не мстивий...».

Національне виховання має враховувати особливості психіч­ного складу українського народу, його характер: легка запаль­ність і швидке заспокоєння; сентименталізм, чутливість, ліризм; прагнення особистої свободи, волі без належних устремлінь до державності; миролюбність, відсутність нахилу до насильницької експансивності, самопоширення і володіння.

Наш народ відзначається охайністю, чемністю, гостинністю, високим моральним станом, зокрема, статевою моральністю. На­ціональне виховання має включати в себе формування рис бла­городства і лицарства. Український мислитель світового рівня В. Липинський влучно зауважив, що «без виховання в собі при­кмет лицарських українство залишиться навіки такою мішаниною хамства і рабства, яка до ніякої організованої акції, а значить, і до здобуття Держави Української, не буде здатна».

Н.в. грунтується на культурно-історичному досвіді рідного на­роду, його традиціях, звичаях і обрядах, духовності, на таких фундаментальних принципах, як природовідповідність, народність, етнізація, гуманізм, демократизм, зв’язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу, поєднання педагогічного керівництва з самодіяльністю дітей, реалізація народознавчого, людинознав­чого і особистісного підходів у процесі життєдіяльності дитини.

У державній національній програмі «Освіта». «Україна XXI століття», підкреслюється, що національне виховання в Україн­ській державі має бути спрямоване на формування у молоді сві­тоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, тради­цій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

В основу національного виховання мають бути покладені прин­ципи гуманізму, демократизму, єдності дій сім’ї і школи, наступ­ності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональ­них взаємин, формування у молоді незалежно від національності особистих рис громадян Української держави, розвиненої духов­ності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

У цій же програмі визначено і основні напрями реформування виховання:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українсь­кою мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звича­їв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доб- рочинностей;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря:

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і мо­лоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідаль­ністю;

— забезпечення високої художньо-естетичної освіченості осо­бистості.

Національне виховання духовно відтворює в дітях рідний народ, увічнює в наступних поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське.

Правильно організоване національне виховання формує пов­ноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну гідність, совість і честь. Завдяки національному вихованню у дітей найповніше реалізуються при­родні задатки, формується національний склад мислення, психі­ки, національний характер і світогляд.

НАЦІОНАЛЬНА ГІДНІСТЬ — невід’ємний атрибут національ­ного життя і найбільш характерна ознака національної приналеж­ності. Н.г. грунтується на розумінні значимості усього позитив­ного в національному житті народу, а в цьому позитивному — того, що створюється нацією і що вона здобуває в процесі міжна­ціонального спілкування. Говорячи про почуття Н.г., слід враху­вати й те, що в Україні довгий час виховувався нігілізм до історичних надбань рідної культури, історії, мови.

Прагнення до відновлення й утвердження історичної правди у галузі національних відносин постійно натикалось як на агре­сивні перепони великодержавного шовінізму, так і на флюгерст­во, фарисейство, нігілізм деяких «послідовних інтернаціоналістів». Зашкарублість імперського мислення можновладці використову­вали для того, щоб посіяти недовір’я між націями, які живуть в Україні, викликати негативне ставлення до мови, історії, культу­ри. традицій, звичаїв українського народу.

Н.г. в незалежній українській • державі набуває особливого значення, бо передусім вона пов’язана з любов’ю до рідної землі, батькової хати, до рідної мови, повагою до старших. Це благо­родне почуття перелається з покоління в покоління з молоком матері, з мелодією народної пісні. Н.г. проявляється у відчутті приналежності до свого народу, в усвідомленні, що ти його плоть і кров, а також у прагненні пізнати, зберегти і передати його духовні надбання у спадок прийдешнім поколінням.

Вячеслав Липипський, звертаючись до братів-хліборобів Ук­раїни, ще в 20-х роках писав, що «життєздатна нація зберігає себе в родині. Родина, сім’я — наймогутніші національні тверди­ні», і застерігав, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», а також наголошував, що «завдання будови Ук­раїнської Держави і перетворення нашого громадянства в реальну, а не літературну Українську Націю, хоч безмірно трудне, але ра­зом з тим і безмірно велике». Ці слова патріота і видатного мислителя набувають сьогодні для кожного українця ще більш важливого значення.

НАЦІОНАЛЬНА ГОРДІСТЬ — соціально-психологічна кате­горія, яка виражає патріотичне почуття відданості, любові і по­ваги до власної кпаїни та народу на основі врахування їх ре­ального внеску у світову культуру та цивілізацію. Це поняття не тотожне поняттю «патріотизм», а входить до нього як складова частина. Справжня Н.г. несумісна з почуттям зневаги та воро­жості до інших народів і національних груп. Ці почуття можуть бути основою політичного націоналізму та шовінізму.

Дійовим засобом відродження нації є формування в людини почуття національної гідності і гордості за свою Батьківщину, від­мова від почуття національної меншовартості, шо втілювалося в поняття поваги до «старшого брата», нав’язування думки-про пе­ревагу його культури над нашою. Метод тут був очевидний:' за­брати в народу його історію, всі ознаки національно-культурної гордості, всі цінності, шо визначають його обличчя, а що «не забирається»,— змусити забути.

У справі відновлення почуття національної гордості величезне значення має висвітлення правдивої історії культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття замулених сторінок нашої спадщини. Неабияку вагу тут має ви­кладання історії української культури, народознавства, повернен­ня імен видатних українських вчених, художників, композиторів, митців слова, культурних діячів, видатних політиків, тих україн­ців, які збагачували іншу культуру, починаючи з Юрія Котерма- ка, Феофана Прокоповича, Григорія Кониського і завершуючи постатями останніх століть: Михайла Остроградського, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Архипа Люльки, Івана Пулія, Володимира Вернадського, не кажучи вже про такі популярні в культурі постаті, як І. Рєпін, П. Чайковський, М. Гоголь, К. Ушинський та ін. На зорі становлення російської академії наук з-поміж 20 академіків 13 були українцями, вихованцями Києво- Могилянської академії. У 1751 році з 10 членів священного Сино­ду 9 були українцями. Усі єпископські кафедри займали лише українці. Із 127 архієреїв Росії 70 були українцями. За непов­ними даними, наприкінці XIX — початку XX століття за межами України працювали понад, 200 вчених-українців, які мали у світі неабиякий авторитет.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ — це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, мо­ральних, естетичних та релігійних поглядів, принципів, ідеалів, які відображають інтереси, прагнення, потреби нації, суверенність її державності.

Протягом століть українська нація виробила власну, глибоко гуманістичну ідеологію. Ця скарбниця народних ідей постійно поглиблювалася, відображаючи нові явища, потреби національно- культурного життя народу. Національна ідеологія захищає інте­реси людини праці, право кожної особистості на повну свободу мислення і волевиявлення. У період розбудови незалежної дер­жави ідеологія народу виконує функції ідеології національного відродження, на засадах народної совісті, правди, справедливості, гідності, гуманізму і демократизму.

Національна ідеологія утверджує в житті неминущі, вічні загальнолюдські цінності мирної творчої праці, взаємопідтримку людей різних національностей, реальну дружбу народів, самобут­ність і суверенність кожної нації, пріоритет прав особистості, верховенство турбот про юне покоління — майбутнє иапії.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформова- ність національної самосвідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до прані в ім’я України. Формування національної самосвідомості передбачає освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних ціннос­тей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свобо­ди, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок українського народу споконвіку.

НАЦІОНАЛЬНА МІФОЛОГІЯ. Укр аїнські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. Давньоукра­їнські міфи розповідають про Дажбога (Даждьбога), або Бога Сонця, Купала, Леля, Перуна, Сварога, Світовида, богинь Коляду, Ладу та інших, про походження Всесвіту, Землі, про добро і зло тощо. Стародавня українська міфологія багата, розмаїта і чарів­на, вона споріднювала Людину і Природу, Землю і Космос.

У міфології — витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійс­ності.

Неоціненні в пізнавальному і виховному відношенні українсь­кі міфи містять важливі і цікаві відомості про походження наших предків, назв «Україна» і «українці» та ін.

Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучас­ної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнюва­ти «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ як психологічний термін має два значення.

1. Галузь науки, що виникла на стику соціальної психології, етнопсихології та соціології великих груп, предметом вивчення якої є особливості національної та етнічної самосвідомості, проб­леми формування національного характеру та менталітету, зако­номірності встановлення міжнаціональних контактів.

2. Форма масової свідомості, яка включає спільні для конкрет­ної нації чи народності психологічні особливості людей (інтере­си, установки, національні стереотипи, почуття, культурні стан­дарти, особливості мови і т. п.).

Н.п. дозволяє людині ідентифікувати себе з своїм народом, з своєю Батьківщиною, навіть тоді, коли вона тривалий час перебу­ває за її межами чи народилася і живе серед іншого етносу.

Н.п. включає систему уявлень представників конкретної соці­ально-етнічної спільності про себе, про свої психологічні особли­вості (образ «МИ»), а також систему уявлень про ті психологічні фактори, якими інші соціально-етнічні спільності відрізняються від своєї спільності (образ «ВОНИ»),

Наукові дослідження (на жаль, поки що нечисленні) показу­ють, що для Н.п. українців характерні такі особливості: почуття господаря і трудівника, вмілого хлібороба і хороброго воїна, го­тового стати на захист своєї Вітчизни, дбайливого й чуйного сім’янина.

Важливу роль у формуванні Н.п. відіграють традиції, культу­ра, мистецтво, усна народна творчість, родинне виховання дітей, які закріплюють властиві для даної нації психологічні особливос­ті, відтворюють їх у наступних поколіннях. Виховання дітей з урахуванням психічного складу нації дозволяє діалектично поєд­нувати в особистості типове та індивідуальне, якнайповніше роз­кривати психологічні можливості людини, її творчий потенціал. 1 навпаки, недооцінка чи нехтування у вихованні дитини особли­востями Н.п. збіднює психічне життя, нівелює унікальність її особистості.

На формування Н.п. впливає географічне положення місцевос­ті, її природні особливості, економічний та культурний розвиток етносу, інтенсивність та характер його контактів з іншими етно­сами і т. п.

Врахування Н.п. у багатонаціональних державах дозволяє налагодити необхідні взаємодію і контакти між представниками різних етносів, забезпечувати єдність формування національних та інтернаціональних почуттів, уникати національних забобонів, запобігати міжетнічним конфліктам.

Див. також: Менталітет національний. Національна свідомість, і самосвідомість. Національний характер.

Радимо прочитати: Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергій- чук 3. О. Основи національного виховання. Умань, 1993.

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ І САМОСВІДОМІСТЬ — це усвідомлення людиною себе як представника певної нації, іден­тифікація з даною нацією, з типовою для неї культурою, відчуття національної гордості, повага до рідної мови та історії свого на­роду. Національна самосвідомість є індивідуальним виявом націо­нальної свідомості як соціально-психологічного явища, що дозво­ляє людині займати активну життєву позицію до процесів, які відбуваються в суспільно-політичному і культурному житті народу, ставати на бік прогресивних сил, боротися з соціальним злом і несправедливістю. Н.с. також допомагає зберігати оптимізм під час складних суспільно-економічних колізій, не втрачати віру в національні ідеали. Н.с. активно стимулює в людині інтерес не лише до історичного минулого свого народу, а й до його майбут­нього.

Н.с. українців включає в себе потребу знати свій родовід та історію, приносити користь своєму народові, засвоїти його мовне багатство і культуру, берегти його мораль і традиції. Важливе місце в структурі нашої Н.с. належить переконанням, прагненням та інтересам, зв’язаним з історичною долею України, її суверен­ністю, територіальною цілісністю, перспективами політичного та економічного розвитку. Н.с.— це і усвідомлення ідеалу українця, пронесеного через віки в народних думах, піснях, легендах, при­слів’ях та приказках (лагідна вдача, душевна щирість і чистота, почуття гумору і дотепність, гостинність і доброзичливість, пра­цьовитість і господарність, мужність і стійкість захисника рідної землі від чужоземної навали).

У дітей Н.с. починає виявлятися з раннього віку, але особливо інтенсивно розвиток їх самосвідомості припадає на підлітковий і юнацький вік, коли активно формуються моральні ідеали, само­вдосконалення, самокритичність, цілісність світогляду.

Відсутність національної свідомості нерідко спричиняє оман­ливе, ілюзорне відчуття «меншовартісності», «другорядності» рід­ної мови, культури, врешті, самого себе, народжує комплекс національної і громадянської неповноцінності. Такі діти не мають, як правило, почуття власної гідності і гордості.

Українська національна самосвідомість — це відчуття гордості за приналежність до своєї нації.

Див. також; Менталітет національний. Національна психоло­гія. Національний характер.

Радимо прочитати; Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергій- ч у к 3. О., С т е л ь м а х о в и ч М. Г. Основи національного вихо­вання. Умань, 1993.

НАЦІОНАЛЬНА СИМВОЛІКА. Наш народ виробив багатю­щу символіку, яка виникла та усталювалася протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій у житті української нації, держави. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст і спрямова­ність.

Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-істо­ричну спільноту, об’єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу.

Національні символи України — герб (тризуб), прапор (бла­китно-жовтий), гімн «Ще не вмерла Україна» — в історичній пам’яті народу втілюють в собі державну, політичну, економічну і національну незалежність України. Палкий український пат­ріотизм, високу громадянськість, глибокий гуманізм виховують в молоді герби історичних, природно-географічних зон України (Волині, Галичини, Поділля, Слобожанщини та ін.).

Важливими традиційними засобами патріотичного, гуманіс­тичного і громадянського виховання молоді є символи, пов’язані з козацтвом, Запорізькою Січчю, гетьманщиною. Такі поняття, як булава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам'яті народній козаків-витязів — Байди, Мамая символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.

Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам’яті, кали­на, верба тощо) в свідомості кожного українця виникають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родин­ного вогнища. Народна символіка має велике значення в етніза- ції дітей, формуванні в них історичної пам'яті, свідомості.

НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ — це історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, пе­реконань, ідеалів, традицій, звичаїв та різних форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підроста­ючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації.

Національна система виховання грунтується на засадах ро­динного виховання, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, транс­формовані в засобах народної педагогіки, народознавства, прин­ципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь, а також постійну і систематичну виховну діяльність сім’ї, держав­них і громадських навчально-виховних закладів, осередків.

Сутність національної системи виховання розкривається в основних наукових поняттях: національне виховання, національна система освіти, етнопедагогіка, національна наукова педагогіка, національна свідомість і самосвідомість, національний світогляд, національна філософія, національна ідеологія, народознавство, національні педагогічні кадри.

Кожне нове покоління включається в уже існуючу національ­ну систему виховання, яка відображає історичні, географічні, еко_; комічні, етнографічні і психологічні особливості даного народу і є адекватною його світосприйманню і світорозумінню, самобут­ньому культурно-історичному шляху розвитку.

НАЦІОНАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ (етнософія). Філософія укра­їнців— це система оригінального сприймання і осмислення дійснос­ті, самобутність ідей, поглядів на природу, суспільство, Всесвіт, природні, соціальні і психічні явища, на духовний світ люди­ни, її покликання і роль в історії народу, на можливу участь у людському житті ще не пізнаних, «надприродних» сил.

Пізнання кожним учнем національних філософських ідей, по­глядів сприяє його духовній цілісності. Використовуючи скарби народної мудрості, осмислюючи життєвий досвід народу, а також свій власний, учень замислюється над проблемами мети і смислу життя шляхом досягнення поставлених цілей, засобами реалізації своїх мрій. Узагальнюючи здобуті знання, він розмірковує над співвідношенням у житті добра і зла, правди і кривди, краси і потворності, обгрунтовує свою позицію, робить вибір.

Оволодіння кожним учнем народною мудрістю є надійним грунтом для засвоєння наукової філософії, опанування філософ­ських систем багатьох народів світу.

НАЦІОНАЛЬНИЙ СВІТОГЛЯД — це пов’язана з культурно- історичними умовами система поглядів, переконань, ідеалів, яка складає основу національної духовності і відображається в ідей­ній, морально-етичній спадщині, традиціях і звичаях української нації, її минулій історії і сучасному бутті. Український світогляд розкриває народне ставлення до природи, пояснює смисл життя, місце людини в ньому. Він спирається на розуміння народом та­ких фундаментальних понять, як світ, нація, віра, надія, любов, духовність та ін. Українському світогляду притаманна філософсь­ко-психологічна риса — утвердження органічної єдності, гармоній­ного злиття Людини і Природи, Народу і Космосу.

Всіма наявними в ній засобами національна система виховання Цілеспрямовано і систематично формує в учнів народне світо­відчуття і світорозуміння, світоглядну позицію. Глибина і багат­ство національного світогляду найяскравіше відображені в міфо­логії, фольклорі, символіці, прикметах, віруваннях, традиціях і звичаях народу, матеріалізовані в історичних подіях і здобутках національної культури.

Національний світогляд є тим базовим компонентом особис­тості, фундаментом її духовності, на основі якого успішно форму­ється науковий світогляд.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР — одне з основних понять на­ціональної психології. Характер — це сплав індивідуального і типового. Найбільш поширеною особливістю характеру є такі його риси, які домінують у представників певного етносу. На форму­вання Н.х. у філогенезі впливають багато особливостей, зокрема: природа та географічне положення місцевості, па якій проживає етнос; переважні серед населення види професійних занять; особливості розвитку культури; міграційні процеси; історичні події та історичні особи і т. д.

До яскравих особливостей Н.х. українців психологи відносять вільнолюбство г національну гідність, працьовитість і господар­ність, гостинність і щедрість, мужність і терпеливість, пісенність, музичність і художність, душевну теплоту і доброзичливість.

Важливим завданням шкільної освіти і родинного виховання дітей є цілеспрямоване формування в них рис Н.х., збагачення його. Особливо важлива роль у розвитку Н.х. належить культурі рідної мови, її досконалості, народним та родинним традиціям, усній народній творчості, зокрема пісенній, єдності поколінь, етичній та естетичній культурі.

Див. також: Менталітет національний. Національна свідо­мість і самосвідомість.

Радимо прочитати: Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., С е р г і й- ч у к 3. О. Основи національного виховання. Умань, 1993.

НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ, ЗВИЧАЇ і ОБРЯДИ. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції — тру­дові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родин­ні, регіональні і загальнонаціональні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуротворчим і духовно- творчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї й обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші поколін­ня, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучас­ну націю. Це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, мораль­ному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст і поступово стає невід’ємною частиною рідного народу, нації.

ОБРЯДОВІСТЬ СІМЕЙНА. Сімейне життя українців тради­ційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народжен­ня дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім’ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс сімейної обрядовості. Основні його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім’ї не­рідко відзначалися такі події, як: входини, пострижиии, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

У циклі О.с. переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періо­дів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно сти­калися з магічними діями, котрі мали забезпечити сім’ї та окре­мій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважаль­ного характеру. Так формувався багатоманітний і багатофункціо­нальний обрядовий комплекс. Таким в основному він залишаєть­ся і тепер, хоч і зазнав значних змін і спрощень.

ПАТРІОТИЧНІ ПОЧУТТЯ. Вірність Україні є невід’ємною ознакою національно свідомого громадянина. Формування пат­ріотичних почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та ге­роїчного подвигу в ім’я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїко-п атріотичне виховання, покли­кане формувати бойовий, морально-психологічний дух, спонукати до фізичного вдосконалення громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадянського обов’язку, готовність у будь- який час стати на захист Батьківщини, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, а також вивчати бойові тради­ції та героїчні сторінки історії українського народу, його збройних сил.

Вихованець національної школи має виростати патріотом Ук­раїни. І якщо намагання державної системи освіти зробити з росіянина «українця» є порушенням прав людини, то її прагнен­ня, щоб і росіянин, і єврей, і поляк поруч з українцем були чес­ними громадянами і патріотами України, шанували закони і тра­диції народу, на землі якого живуть, є цілком правомірним.

Громадянсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає турботливе ставлення до національно-куль­турних вартостей інших народів, прищеплення почуття національ­ної, расової, конфесійної толерантності.

Таким чином, слово «українець», як і слово «француз», «ні­мець», «росіянин», може виражати щонайменше три поняття: а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації і поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, у нашому разі — України. Саме в цьому розумінні ми говоримо: американець українського походження, француз поль­ського походження і т. д. Із розвитком громадянсько-державної свідомості нормальним буде сказати і «українець російського по­ходження», «українець єврейського походження» тощо.

ПІКЛУВАННЯ ПРО ЗДОРОВ’Я ТА ФІЗИЧНИЙ РОЗВИТОК ДІТЕЙ В СІМ’Ї. Народна педагогіка ставить піклування про здо­ров’я та фізичний розвиток дітей на перше місце («Нема щастя без здоров’я»). З цього, по суті, й розпочинається виховання ди­тини в сім’ї. Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розу­мову діяльність людини («В здоровому тілі — здоровий дух»), працездатність («Щоб працювати, треба силу мати»).

Особливо чітко простежується зв’язок фізичного виховання з трудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізич­ного розвитку тому, що він створює добрі передумови для повно­цінної й активної трудової діяльності.

Правилом гарної поведінки вважається при зустрічі друзів, родичів, товаришів, знайомих запитувати одне одного про стан здоров’я членів родини.

„Народна педагогіка вважає, що батьки, піклуючись про фізич­ний розвиток дитини, мають всіляко спонукати її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається («Як

дйтина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається»). Найпоши­ренішим, найдійовішим і до того ж загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей є оздоровчі сили природи — сонячні промені, свіже повітря і вода.

У сім’ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічні на­вички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітей систематично купають. До купання вда­ються вже на другий чи третій день народження немовляти. В Україні поширився звичай класти в першу купіль новонародже­ного ароматичні квіти і трави, насамперед любисток, руту-м’яту, висловлюючи при цьому різні добрі побажання.

У забезпеченні фізичного виховання дітей у сім’ї велику роль відіграють батьки.

ПОСТРИЖИНИ— традиційне відзначення річниці від дня на­родження дитини. На це свято обов’язково запрошували повитуху та хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух (як обереговий знак), садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням (рубан­ням, обрубуванням) і проводився двічі; через місяць після наро­дження (як знак прилучення дитини ДО роду) і в рік повноліття,- символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. У більш давні часи пострижини виконували сокирою, пізніше для цього використовували ножиці.

Дівочий різновид пострижин — це обряд заплітання (на За­карпатті воно проводилося через п’ять років після народження) — урочисте плетення навхрест перших кісок. Для цього ритуалу батьки запрошували хрещену матір, якій дарували калача та хустку.

ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ —це сукупність вихідних положень та ідей, які визначають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій.

Принцип гуманізму виявляється в доброзичливому ставленні до дітей («Діти, як квіти: полнй, то й ростимуть»).

Принцип природовідповідності вимагає будувати процес виховання з урахуванням особливостей природи дитини. («Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале»)..

Вік людини нерідко порівнюють з певною порою року: дитин­ство— весна, молодість — літо, зрілість — осінь, старість — зима. Чотирма бродами стікають води життя і назад не повертаються.

Народна педагогіка тісно пов’язує виховання з життям тру­дящих мас. Народна філософія стверджує, що людина живе для того, щоб працювати («Справжнє життя — в праці», «Лра-. ця — душа всього життя», «Без діла слабіє сила»). «Дитині.треба працювати з того моменту, коли вона навчилася тримати ложку 26* 403

в руці й нести їжу з тарілки до рота» — така заповідь народної педагогіки.

Народ прагне і вміє враховувати у вихованні вікові та індивідуальні особливості дитини, забезпечуючи у зв’язку з цим наступність виховного процесу. Суть цього принципу полягає в тому, щоб виховний вплив на дитину відповідав її віку, життєвому досвіду, силам і можливостям.

Виховання слід розпочинати з моменту народження- дитини («Перший крок виховання йде з першим криком дитини») і про­вадити систематично, терпляче і послідовно.

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь той, який вимогливо ставиться до вихованця («Розумний батько сина спитати не соромиться», «Де багато няньок, там дитя каліка», «Все любить міру»).

Народна педагогіка розвиває с а м о с т і й н і с ть та іні­ціативу дітей, спонукає до позитивних дій й утверджує особисту відповідальність за свою поведінку («Батьків хліб не навчить, як треба жить»).

Таким чином, принципи виховання є переконаннями, нормами, правилами, якими керуються батьки з метою кращого впливу на дітей.

ПРИРОДА РІДНОГО КРАЮ. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що иехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формуван­ня в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого розуміння учнями того, що відображена в свідомості українців рідна природа (жива і нежива) є «корінням», «фундаментом» на­ціональної духовності, культури. Географічні, біологічні та інші фактори природи обумовили національну специфіку українців, у тому числі й національний спосіб мислення.

Українська система виховання пройнята ідеями вірності і від­даності природі батьківського краю. Усім багатством культурно- історичного досвіду вона реалізує заповіт батьків і дідів стави­тися до природи, як до всеохоплюючого організму, що живе за власними законами, яких ніколи не можна порушувати. Виховна мудрість народу стверджує, що любов до всього живого па Землі починається з раннього дитинства і виявляється у чуйному став­ленні до кожної билинки і комашки, тонкому сприйманні великої тайни розвитку флори і фауни рідною краю, пізнанні втаємниче­ної «душі» природи, її одухотворенні та ін. Народ має величез­ний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатств.

ПРИРОДОВІДПОВІДНІСТЬ ВИХОВАННЯ. Народна муд­рість виховання виходить з того, що дитина є часткою живої при­роди, вінцем, від якого залежить життя на планеті Земля. Гено­тип дитини, який є часткою генофонду нації, адаптований до при­роди, яка споконвіку характерна для етнічної території українців, їхніх предків. Українська національна психологія, характер, світогляд історично виникли в умовах природи, яка обумовлювала специфічні ознаки нашої нації.

Природовідповідність виховання, сутність якого розроблена народною педагогікою, обгрунтовували видатні філософи, психо­логи і педагоги, починаючи від Арістотеля і кінчаючи Коменським, Песталоцці, Дістервегом, Сковородою, Ушинським та ін. Реаліза­ція цього фундаментального принципу вимагає враховувати бага­тогранну і цілісну природу дитини — анатомічні, фізіологічні, психологічні, вікові, а також національні, регіональні та статеві особливості. Якщо в процесі навчання і виховання не враховуєть­ся або ж частково враховується природа дітей, вона «мстить» людям, суспільству втраченими можливостями (нерозвиненими задатками і нахилами учнів, загубленими талантами, невикорис­таними засобами пізнання, загальмованими психічними процеса­ми та ін.). У сучасному навчально-виховному процесі є чимало факторів, які суперечать природі дітей, а отже, є насиллям над ними, гальмом їхнього розвитку.

ПРОВІДУВАННЯ — невід’ємна частина звичаїв, пов’язаних з народженням дитини. П. мало на меті підтримати породіллю та віддати їй шану. Цю місію виконували тільки жінки. Участь чоло­віків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити породіл­лі. З цієї ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Певні обмеження на П. мали жінки різного віку та родинного стану. Залежно від цього розрізнялися два види П.— одвідки та родини.

На одвідки, як правило, приходили поодинці і в основному літні родичі та сусіди, а також баба-повитуха: на родини — пере­важно юрбою і лише молоді родички, іноді приходила й баба- повитуха. П. відбувалося кожного недільного ранку протягом двох — шести тижнів. Годилося приходити до породіллі з дарун­ками: хлібом та полотном на пелюшки. Навіть найбідніші відві­дувачі не йшли з порожніми руками — приносили бодай хліб із сіллю. Заможні дарували ще й різні страви, які символізували очищення. На Київському Поліссі це були млинпі та пампушки, на Чернігівському Поліссі — яйця та кисіль, на Поділлі — мед, у Степовій Україні — хліб, на Волині — варені груші.

Коли приходили на П., усе принесене віддавали породіллі та бабі-повитусі, а на родинах влаштовували гостин^? з обов’язко­вою стравою—кашею. Першою їла кашу породілля, потім баба- повитуха, а далі й усі присутні, немовби демонструючи прилучен­ня до спільних жіночих справ.

З деякими змінами звичай П. зберігся до наших днів, особли­во у сільській місцевості.

Рід — ряд поколінь людей, що походять від одного предка. Членів роду називають родичами (батьки, брати, сестри, дядьки, тітки, племінники тощо). Між ними встановлюються багатосто­ронні родинні стосунки, відображені й закріплені в традиціях, обрядах, святах, в родоводі.

У X—XI століттях рід являв собою велику родину, відому в Україні ще під назвами «пепелище», «служба», «дворище», «хутір». Сини не відділялися від батька, жили разом, хазяйнували спільно. Порядкував хтось з найстарших, найбільш досвідчений. Рід мав спільне майно — ріллю, худобу тощо. За своїх членів Р. солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він почав розпадатися на малі, самостійні родини, що вели окремі господар­ства й мали власні будівлі, поле, худобу і т. п. Проте пам’ять приналежності до роду не губилася. Давні родові традиції пере­давались із покоління в покоління.

Родові стосунки виконували не лише господарсько-економічну, правову, комунікативну, а й виховну функцію, що не втратила свого значення й тепер. Наші предки навіть мали свої опікуваль- ні божества — Род і Рожанипі — уособлення єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Р. мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані вихо­вував молоде покоління. Новонароджену дитину Р. приймав окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об’єднували пару з двох родів. Головні елементи цих обрядів збереглися в народних звичаях українців і донині.

При спілкуванні з родичами діти навчаються певним прави­лам поведінки, моральним нормам, опановують світоглядні ідеї й ідеали; в них формуються почуття любові до свого ропу, турботи й гордості за. нього. Важливо, щоб батьки розповідали своїм ді­тям про їх дідів-прадідів й інших членів роду: хто вони були, чим займались, як жили, шо любили, шанували, чим дорожили, якими талантами володіли. Добре, якщо в сім’ї є книга-альбом, де зби­раються фотографії, робляться записи про членів роду по батьковій і материній лініях, тобто ведеться родовідне дерево. Важливо та­кож фіксувати і суттєві хвороби, якими хворіли предки чи хтось із близьких родичів, щоб простежити їх спадковість і врахувати це при виборі шлюбної пари, запобіганні можливим ускладненням у здоров’ї дітей та при профілактиці захворювань. Все це допомо­же молодій людині пізнати своє генетичне коріння, сформувати у неї почуття гідності, честі, а також прагнення і готовність збері­гати і примножувати здобутки свого роду, його традиції, жити в мирі і злагоді. Відчуття роду формує також впевненість у своїй захищеності, що відображено у народних прислів’ях і висловах: «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду», «Тяжко жить без роду-племені» та ін.

Через відчуття роду і завдяки йому кожна людина приходить до усвідомлення світлого образу Батьківщини, розуміння сенсу життя.

РІДНА МОВА. Українська мова є однією з найдавніших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарб­ниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова — попередниця санскриту — давньоіндійської мови. За сту­пенем поширення на планеті українська мова перебуває у друго­му десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов’янських народів. Вона надзвичайно багата лек­сично, граматично і інтонаційно, тому здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль. Видатний вітчизняний педагог К. Д. Ушинський підкреслював: «Мова — найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущї і майбутні покоління народу в одне ве­лике, історично живе ціле... Коли зникає народна мова,— народу немає більше... Вимерла мова в устах народу — вимер і народ».

Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, в столиці Ук­раїни люди спілкуються мі® собою переважно російською мовою. Понад 43 відсотки учнів у школах, тобто майже кожний другий, навчаються російською мовою. Значна частина депутатів Вер­ховної Ради і представників владних структур розмовляють мо­вою іншої держави, У оїльській місцевості люди переважно роз­мовляють російсько-українським суржиком.

ААимоволі виникає запитання «Хто ж ми такі і що з нами ді­ється?» Якщо у нас зникла мова, то зникла і нація? Можливо, ми всі давно малороси, і рідною нам стала мова іншого народу? Значна частина народних депутатів навіть пропонує зробити ро­сійську мову офіційною, тобто державною, що призведе до повного зникнення української мови, а отже, і нації.

Обов’язок кожного батька і матері відродити в дітях нічим не обмежену любов до України, до її чарівної мови, історії, культу­ри, традицій і звичаїв народу. Багатющі засоби рідної мови адек­ватні природним, національним особливостям українських дітей, створюють найсприятливіші умови' для їх нормального ’.розвитку, Засвоюючи рідну мову з найбільш раннього віку, діти поступово стають носіями національного зміїсту, духу. Засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, ха­рактер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти Духовності народу. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючих поколінь забезпечується лише рідною мовою.

РОДИНА — група людей, об’єднаних на основі шлюбних і кровних зв’язків, що складається з чоловіка, жінки, дітей та ін­ших близьких родичів, які живуть разом, ведуть спільне госпо­дарство і між якими встановлюються багатосторонні стосунки: між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, братами і сестрами й іншими родичами. Життя родини характеризується різноманітни­ми біологічними, господарськими і духовними (моральними, пра­вовими, психологічними, естетичними) процесами. У структуру родини може входити молода сім’я, якщо вона не відділяється і живе разом з батьками.

Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом, характером стосунків, сукупністю виховних зви­чаїв і традицій складалася упродовж багатьох століть. Як вважа­ють вчені, на останній фазі історії первісного суспільства з при­ходом патріархату і виникненням держави відбувся перехід до моногамної, тобто одношлюбної сім’ї, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка — тільки з одним чоловіком, причому шлюб укладається по суті на все життя і санкціонується суспільством. Моногамія закріпилась і залишається провідною формою сім’ї й сьогодні.

Упродовж багатьох століть в ході становлення й розвитку ро­дини, сім’ї між її членами закріплювались певні норми взаємо­відносин, обов’язки і права один щодо одного, певні звичаї, тра­диції.

З-поміж багатьох обов’язків родини чи не найголовнішим було і є продовження роду та виховання дітей. Якщо сім’я не мала дітей, вона повинна була взяти на виховання сиріт («Без гілок не дерево, без дітей — не сім’я»).

Діти зміцнюють сім’ю, прикрашають родинне життя, дарують радість. Вони продовжують рід і несуть естафету рід покоління до покоління. Діти — це опора сім’ї, майбутні трудівники й захис­ники рідної землі.

Родинне виховання дітей йде в контексті життя й потреб сім’ї. Провідними виховними засобами виступають поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, родинно-побутова культура, звичаї, традиції, народні вірування, свята, обряди, фольклор тощо. Найкращими і незамінними вихователями є матір і батько. В народній педагогіці їм відводиться найвища роль. В мовному спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобли­во й поважно. Діти на знак глибокої поваги за народною тради­цією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви.

Батьки невтомно піклуються про своїх дітей, доглядають їх, обороняють, пестять, виявляючи до них свою любов і ласку («У кого ненька, у того голівка гладенька», «Хто маму має, той горя не знає»). Вони вчать дитину рідної мови, норм і правил пове­дінки, дбають про її фізичне й моральне здоров’я, розумовий роз­виток. Дитина від батьків засвоює такі поняття, як гідність, честь, людяність. Саме їм належить формувати у дітей ставлення до праці, до інших людей, до рідної землі.

Активними вихователями дитини в сім’ї поряд з батьками є також усі інші її члени — бабуся, дідусь, сестри і брати, тітка чи дядько, якщо вони теж живуть разом. Саме у віпі в'ід одного до п’яти-шести років дитина стоїть у центрі уваги і турботи родини. Коли вона вчиться говорити, вся сім’я намагається стимулювати цей процес, розмовляючи з нею, розповідаючи їй казки, співаючи пісеньки. В іграх із старшими дітьми у малюка не лише форму­ється мова, а й здійснюється розумовий розвиток. Поступово ди­тина включається у сімейні клопоти, в міру своїх можливостей одержує доручення, виступає помічником старших у домашніх ро­ботах, опановує основи догляд}' за рослинами, тваринами тощо. Перебуваючи у родинному колі, дитина є не лише предметом ви­ховання. а н одночасно суб’єктом засвоєння традиційних норм співжиття та взаємин, свідком шанобливого ставлення молодого покоління до старшого. Тому великий виховний вплив на особис­тість дитини мають морально-психологічний клімат, теплі, дружні стосунки між членами родини, атмосфера взаємоповаги, турботи і любові («Сім’я без любові — шо дерево без коріння»). Сварки, чвари, образи згубно впливають на виховання дитини («Як не ладиться, то й у печі не горить», «Горе тому, в кого нема ладу»).

Родинні почуття формуються й закріплюються, коли члени ро­дини, навіть розійшовшись до власних осель, підтримують міІж собою дійові контакти, часто зустрічаються, спілкуються, радять­ся, допомагають один одному і в радості, і в біді. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на які збира­ються родичі і свояки. Дуже добре також впливають на родинне виховання дітей спілкування за спільною вечерею чи обідом прогулянки на природі, відвідування всією родиною концертів, вистав, стадіонів тощо, а також залучення їх у гурт дорослих під час прибирання чи ремонту жйтла, садіння городу чи збиран­ня урожаю тощо. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили.

РОДИННА ЕТНОПЕДАГОГІКА. Етнопедагогіка— не не окрема народна педагогіка, а лише національний варіант загаль­нолюдської педагогічної культури, яка в своєрідній формі вира­жає навчально-виховний досвід, інтересі! й прагнення мас. Скла- довою і невід’ємною частиною народної культури є родинна на­родна педагогіка.

Ще з далеких дохристиянських часів народ славить силу і міць, велич і красу свого роду-племені, родини, оспівує їх високі моральні якості в піснях, прислів’ях і приказках: «До свого роду хоч через воду», «Велика родина — рідна Батьківщина» та ін.

Найпочеснішу і найважливішу роль у вихованні дітей народна мудрість відводить матері і батьковіі: «Яке дерево, такі його кві­ти; які батьки, такі н діти», «Яке корііння, таке й насіння», «Яке зіллячко, таке і сім’ячко», «Яка сім’я, такі і діти» тощо.

Материнська пісня, бабусина казка, батьківська настанова, дідусева розповідь про героїчне минуле, духовний світ наших предків, історія рідного краю, природа, національні традиції і зви­чаї є тими невичерпними першоджерелами, які живлять цілющою життєвою снагою серце й душу кожної дитини.

Реалізація в сімейному і шкільному вихованні ідей родоводу закладає міцні основи гуманістичної спрямованості особистості.

РОДИННЕ ВИХОВАННЯ. Старше покоління людей добре знає, що найбільшим гріхом для українця було любити Україну. Згадаймо, скільки гамору було піднято з приводу чудового вірша В. Сосюри «Любіть Україну» в 50-х роках!

Рідне українське слово було втоптане у землю, його висміюва­ли, а зденаціоналізований прошарок суспільства забував материн­ську мову. Знати і любити Тараса Шевченка можна було тільки такого, якого нам підносила імперсько-тоталітарна цензура, яка перефарбувала поета-пророка на кровожерливого революціонера.

В умовах Незалежності вираз «національний» звучить в Украї­ні величною музикою: національний Гімн, Прапор і Герб, націо­нальне виховання, національне мистецтво і література, національ­на армія, національна гордість за свій народ, за Вітчизну.

І дуже хочеться вірити, що національна ідея пройде через душу кожного українця, кожного громадянина України, бо тільки ця ідея спроможна перетворити нас із населення на державотвор­чий народ.

Тож усі педагоги, від сільського вчителя до професора, мають опанувати педагогічну майстерність, щоб прилучити дітей і мо­лодь до животворно-доленосної ідеї суверенної державності Ук­раїни. Через особистий приклад патріотичного горіння, через рідну літературу, через невикривлену історію та народознавство Украї­ни. через рідну пісню, мистецтво і культуру, через любов до рід­ної оселі, до свого роду, села, школи і краю стверджувати націо­нальну ідею в умах і серцях мільйонів людей-добротворііів,. від­роджуючи у них безмежну любов до України, національну гід­ність, національну гордість, мужність і духовність.

Про важливість родинно-сімейного виховання свідчить той факт, що Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 1994 рік Міжнародним роком сім’ї, визначила спільну для всіх країн тему: «Всі ми-—одна родина» і постановила, що 15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародний день родини. Це є свідченням стурбованості міжнародного співтовариства ста­ном родини в усьому світі.

У родині плекаються всі складники здорового громадянства. Мабуть, ніколи досі вона не мала таких важливих завдань, як сьогодні, бо чи було ще коли суспільство так стурбоване мораль­ним, фізичним, економічним станом молодого покоління, як у переддень нового тисячоліття.

Родина є основою держави. Без родини не можуть існувати народи. Родина — це і рід, покоління людей із спільними інтере­сами, спільною діяльністю, в яких панує пошана один до одного і взаємодопомога.

Найсильніший вплив на формування душі і характеру дитини має мати, яка завдяки своїй любові може робити дива. Дитині також потрібна батькова увага і порада. Вагому роль відіграють у родині дідусі, бабусі, брати, сестри, інші родичі.

Родина — це перша школа найбільшого і найважливішого скарбу людини — рідної мови. Здорове родинне середовище запо­бігає денаціоналізації, протистоїть відчуженню. Правильне родин­не виховання — запорука розвитку українського народу, основа формування фізичного і морального здоров’я дитини.

Р.в.— перша природна і постійно діюча ланка національного виховання. Без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у подальшому суспільному вихо­ванні підростаючих поколінь. У родині закладається духовний стрижень особистості, основи її моралі, самобутність національ­ного світовідчуття і світорозуміння.

Батьки як головні вихователі відповідальні перед власною совістю, народом, державою за долю дітей, їх моральну зрілість, вихованість, Національно свідомі батьки святим обов’язком вва­жають виховання дітей, всіма силами сприяють оволодінню ними скарбами культури як рідного, так і інших народів.

Основними завданнями родинного виховання є:

— формування моральних цінностей з позицій добра, справед­ливості, гідності, правди, честі, людяності;

— створення сприятливої трудової атмосфери в сім’ї, праця дітей з ранніх літ на благо сім’ї, рідних і близьких;.

— прилучення дітей до чарівного світу знань через народні казки,'пісні, прислів’я, приказки, думи, лічилки тоїгіо;

— піклування про нормальний розвиток відчуттів'і сприймань дитини;

турбота про те, щоб кожна дитина всебічно розвивалася,

володіла рідною мовою, знаннями про навколишнє середовище (рідний край, природу тощо);

— залучення дітей до активної участі в народних звичаях, обрядах, виховання в них національної свідомості і самосвідо­мості, національного характеру та ін.

РОДИННИЙ КАЛЕНДАР є складовою частиною народного календаря. Він включає важливі дати, віхи життя родини, кож­ного її члена. У задушевній атмосфері в сім’ях відзначаються дні народження, ювілеї та інші знаменні події як всієї родини, так і окремих її членів — матері і батька, бабусі і дідуся, синів і дочок, онуків.

Велику виховну роль для молоді відіграє відзначення всією родиною таких ювілеїв, як весілля батька і матері, бабусі і діду­ся, зокрема «срібного ювілею» (25 років) і «золотого ювілею» (50 років). Традиції і обряди родинного календаря зміцнюють сім’ю як джерело найглибших людських почуттів, найгуманніших людських стосунків, як найменший осередок народу, нації.

РОДИННО-ПОБУТОВА КУЛЬТУРА. Одне з найважливіших і невідкладних завдань — відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. її основу складають глибока і всеперемагаюча материнська і батьківська любов до ді­тей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, при­в’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традицій­ним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей.

Родинно-побутова культура — це збереження рідної мови, про­довження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, істо­рії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народ­ної моралі, етикету та ін. Національна система виховання роз­криває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової куль­тури, зміцнює сім’ю — «націю в мініатюрі».

РОДОВІД. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлю­ють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Народження, ро­дина. родичі, рід, родовід, родинознавство, народ — ці однокорс- неві поняття супроводжують людину протягом усього життя, роз­кривають її ідейну, моральну, духовну сутність, природну, логічну послідовність основних етапів її формування. Від роду до народу, нації — таким є природний шлях розвитку кожної дитини, форму­вання її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, націо­нальної самосвідомості і -повноцінності, громадянської зрілості.

Історична пам’ять, мислення, духовність особистості почина­ються з пам’яті роду. Сім’я, школа, громадськість виробляють потребу в кожної дитини знати свій родовід і по батьковій, і по материній лінії, вивчати своє генетичне коріння, родовідне дере­во. Гака навчально-виховна діяльність формує культ Матері і Батька, Бабусі і Дідуся, культ Роду і Народу, виховує в дітей гідність, честь, гордість за своїх предків, прагнення і готовність зберігати і примножувати здобутки свого родоводу. Найвірніший шлях досягнення цієї мети — практичне включення дітей у про­довження родинних звичаїв, реалізацію сімейних планів, мрій, надій, традицій і устремлінь свого народу.

РОЗУМОВЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ В СІМ’Ї передбачає ціле­спрямований вплив дорослих на розвиток мислення та розумової діяльності дітей.

Народна мудрість вчить, що кожна людина повинна «бути розумною» («На те й голова, щоб у ній розум був», «Голова не на те, щоб тільки кашкет носить», «Голова без розуму, як ліхтар- ня без свічки»), бо «Знання та розум — скарб людини», «Розум­ний всякому лад дає», а «Без розуму ні сокирою рубати, ні моча­ла в’язати», «Людина без розуму, що сніп без перевесла». Але рівень розумової підготовки людини залежить насамперед від розумового виховання: «Мудрою людину треба виховати».

До завдань розумового виховання дитини входять:

1) збагачення її знаннями, інформацією про навколишній світ, людське суспільство, мистецтво, природу, які є основою, матеріа­лом для роздумів, мислення дитини;

2) оволодіння основними розумовими операціями (аналізу, синтезу, порівняння, конкретизації, абстрагування, узагальнення, класифікації);

3) оволодіння загальними інтелектуальними уміннями: слуха­ти, читати, усно і письмово викладати свої думки, писати, пра­цювати з книгою, виділяти головне, складати план; а також опа­нування спеціальних, інтелектуальних умінь, наприклад, читати креслення, карти, нотні знаки, робити розрахунки;

4) формування світогляду дитини, тобто розуміння наукової картини світу, основних законів розвитку природи і суспільства.

Розумове виховання в сім’ї сприяє готовності дитини до шкіль­ного навчання, що виражається у її бажанні вчитися, здатності свідомо регулювати свою поведінку, в певному рівні розумової працездатності і розвиткові пізнавальних інтересів. Дитина, яка не підготовлена до навчання, швидко втомлюється, її увага від­волікається від навчальних завдань, а інтерес до них знижується, їй важко виконувати завдання, які вимагають абстрагування й узагальнення.

Готовність дітей до шкільного навчання значною мірою зале­жить від того, як налагоджена з ними робота у дошкільному віці, адже процес уЧіння починається, по суті, з перших місяців життя дитини. Спочатку вона вчиться вимовляти звуки, слова, спілкува- ЇЙся з дорослими, наслідувати їх, маніпулювати предметами; ди­тина вчиться, граючись, малюючи, виконуючи різні доручення дорослих. Елементи учіння наявні в різних видах її діяльності і передусім у грі. А тому батьки повинні якомога більше часу спілкуватися з дитиною, показувати ї називати їй різні предмети, розмовляти, співати дитячі пісеньки і колискові. Це збагачує словниковий запас дитини, розвиває мовлення. Навчившись роз­мовляти, діти швидко засвоюють відомості про предмети, явища, а тому в розмови слід включати інформацію про те, що безпосе­редньо оточує дитину. Важливо на всі запитання «чому?» у до­ступній формі давати зрозумілі відповіді, які пояснюють дитині факт чи явище, його суть і взаємозв’язок з іншими явищами. Не слід обмежувати допитливість дитини, гальмувати її пізнаваль­ний інтерес такими фразами, як: «Ще малий, рано таке знати» чи «Будеш багато знати, то тебе вкрадуть» тощо.

У практиці розумового виховання дітей багато важить вико­ристання фольклору (пісні, загадки, перекази, легенди, байки, частівки, прислів’я, приказки тощо). Чільне місце в розумовому вихованні посідає казка, яка вводить дитину в навколишній світ, примушуючи активізувати мислення. Казка вчить логічно, послі­довно викладати думку («Гарна пісня ладом, а казка — складом», «Казка від початку починається, до кінця читається, в середині не перебивається»). Розумове виховання передбачає також залу­чення дитини до занять малюванням, аплікацією, музикою, рит­мікою, до елементарної трудової Діяльності, спілкування із ровес­никами тощо.

Складнішим і різноманітнішим є розумове виховання школя­рів. У шкільному віці навчання стає провідною діяльністю. Пізнаючи світ з досвіду інших людей та з власного, школярі вчаться розкривати властивості і зв’язки речей, оперувати наяв­ними знаннями, застосовувати їх у своїй пізнавальній і практич­ній діяльності; набувають нових знань. У процесі навчання в уч­нів виникають переходи від конкретного до абстрактного понятій­ного мислення, утворюються логічні структури. Опанування мови, лексики і граматики розвивають такі розумові операції, як аналіз і синтез. Батьки повинні допомогти дитині в оволодінні розумовими діями, прийомами інтелектуальної роботи. Важливо виявляти інтерес до того, що вивчає учень, чого він навчився. При виникненні якихось труднощів слід його підтримати, використав­ши народну мудрість: «Не кажи «не вмію», а кажи — «навчусь», «Не святі горшки ліплять» тощо.

Батькам необхідно також звертати увагу на формування в учнів навичок самостійної роботи, заохочувати їх до самоосвіти, читання художньої і науково-популярної літератури, перегляду освітніх і пізнавальних телепередач. Добре, якщо батьки розмов­ляють з дітьми, обговорюють прочитані ними книжки, переглянуті фільми, вистави, допомагають розібратися у світоглядних пи­таннях.

Учень має оволодіти умінням працювати із довідковою літера­турою, робити необхідні записи, готувати реферати, доповіді, ана­лізувати схеми, креслення, таблиці. Батьки можуть допомогти дібрати необхідну літературу, проконсультувати, як нею скорис­татися, дати пораду щодо плану реферату чи виступу тощо.

Значну роль у формуванні розумових здібностей дітей віді­грають творчі завдання, особливо ті, що пов’язані із самостійним дослідженням, спостереженням, пошуком оптимальних варіантів вирішення проблеми, а також т,і, які впливають на розвиток уяви, фантазії. Цьому сприяє участь у конструкторських (авіамо­дельних, юних техніків), наукових (юних натуралістів, краєзнав­чих, лінгвістичних, історичних та ін.), художньо-естетичних гурт­ках та факультативах, а також залучення дитини до побутового домашнього винахідництва, наприклад, удосконалення інтер’єру квартири, побутових приладів тощо, випуск сімейних журналів, виготовлення іграшок та ін.; участь у складанні та розв’язуванні вікторин, кросвордів, ребусів; участь у конкурсах, змаганнях.

Успішність Р.в. також пов’язана з оволодінням учнем культу­рою розумової праці, тобто умінням виробляти певну систему, звичку робити все точно і акуратно, тримати в порядку робоче місце. Правильний режим розумової праці передбачає обов’язкове чергування роботи з відпочинком чи іншою, в тому числі фізич ною, роботою; вибір зручного для роботи часу. Культура розумо вої праці включає знання загальних правил розумової діяльност і уміння дотримуватись їх. Сюди належить ритмічність, регуляр ність в чергуванні праці і відпочинку, засвоєння складного і лег кого матеріалу тощо. Спираючись на ці знання, можна вироби' ти власний стиль розумової праці, який відповідає індивідуаль ним особливостям дитини.

Успішність Р.в. дитини в сім’ї залежить від кола інтересів батьків, їх кругозору, характеру спілкування з дітьми.

Див. також: Гра. Знання. Інтерес. Кругозір. Мислення.

СІМЕЙНО-ПОБУТОВІ ЗВИЧАЇ, ОБРЯДИ. Відродити в сімей­ному житті численні народні звичаї, які становлять серцевину сі­мейно-побутової культури і мають потужний виховний потенці­ал,— одне з найважливіших і невідкладних завдань батьків, пе­дагогів, усієї громадськості.

Від рівня духовної культури сім’ї залежить і рівень культури, вихованості дитини. Культура сім’ї насамперед визначається тим, чи шанують батьки своїх предків, один одного, чи бережуть честь свого роду, родини.

Сім’я — це найменший осередок народу, нації. Кожна родина має дотримуватися заповітів батьків і дідів: берегти рідну мову, вивчати історію народу, розвивати національне мистецтво, жити За принципами народйої моралі, краси. Традиції і звичаї кожної сім’ї повинні творчо трансформувати національну культуру. Кож­на дитина має глибоко знати фольклор, народні танці, музику, вміти вишивати одяг, рушники, відзначати дати народного кален­даря, розуміти народні символи та ін. Значний виховний вплив на дітей має житло, оформлене в народному дусі: на стінах — портрети батьків, бабусі і дідуся, діячів історії, національних героїв, над вікнами — вишиті рушники; традиційне для українців художньо-декоративне оформлення садиби. У сімейній бібліоте­ці— книги, насамперед з проблем історії, культури рідного та інших народів тощо.

ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ В СІМ’Ї. Уся народна педагогіка грунтується на праці. За народною оцінкою праця — першоосно­ва життя суспільства, головний засіб створення матеріальної й духовної культури («Без труда нема добра», «Праця людину годує, а лінь — марнує»). Правильно організована праця обла­городжує людину, забезпечує її фізичний, розумовий і моральний розвиток («Щоб людиною стати, треба працювати»), відвертає від поганих думок і вчинків. З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі душу очищає, зцілює і повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі утішає».

У народі застерігають: якщо хочеш мати в своїй сім’ї вирод­ка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх можли­вості працювати. Неробство неодмінно веде до нещастя («Від не­робства до злочину один крок»).

Народна педагогіка наголошує, що найкращою спадщиною, яку залишає кожна людина, є діла. І найкращий пам’ятник — трудо­вий. У наших селах і містах існує прекрасна традиція називати іменами людей те добре, що вони виплекали своїми руками: «Степанів сад», «Василева криниця».

Про велику увагу до результатів праці свідчить культ хліба в народному світогляді. Хліб увійшов у життя як головний ре­зультат людської праці і основний продукт харчування. Народ цінить його над усе: «Без хліба — не до обіда», «Хліб — батько, вода — мати», «Коли є хліба край — то й під вербою рай».

Хліб — джерело життя. Хліб берегли, як святиню. І дітей вчи­ли з повагою ставитись до хліба, до зерна як символу людського добробуту й трудової доблесті. Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині прищеплювалося на кожному кроці. Дітям по­стійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна.

Моральне ставлення до праці необхідно виховувати у дітей з раннього віку. Під впливом батьків у них формуються перші уявлення і поняття про трудові операції. Як правило, діти за­своюють те ставлення до праці, яке існує в сім’ї і в найближчому оточенні. Необхідно поступово залучати дітей в сім’ї у процес

виконання спочатку простих трудових доручень, а згодом і склад­ніших. При цьому варто враховувати важливе психологічне пра­вило: завершення трудового завдання повинно бути пов’язане у дитини з позитивними емоціями, тобто із схваленням, з позитив­ною оцінкою. Щоб уникнути негативного ставлення дитини до праці, не можна допускати, щоб завдання було пов’язане з при­мусом. З роками у людини, що підростає, посилюється вольове напруження, і це полегшує виконання трудових завдань.

В умовах сім’ї доступними для дитини є такі види праці: до­машня обслуговуюча, сільськогосподарська, інтелектуальна, спря­мована на створення художніх цінностей.

Одним із важливих завдань трудового виховання дітей і під­літків є орієнтування їх на вибір майбутньої професії, без якої людина не може бути щасливою.

ФОЛЬКЛОР. У ньому втілено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі — першовитоки ори­гінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ при­роди і людського життя. У думах, піснях, прислів’ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо- поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно- історичний, мистецький шлях українського народу. У фольклорі вся минувшина і доля України: періоди високих піднесень і тра­гічних падінь, національно-визвольних і соціальних збурень, від­чайдушної гайдамаччини і звитяжної козаччини, сторінки масово­го героїзму, епохи творчої праці і мистецького пізнання дійсності, оманливих надій та ілюзій, зневіри і зради тощо.

Український народ — один з найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожен учень усвідомлює, що пісня — незмінний супутник українця. Вона су­проводжує весь його життєвий шлях.

Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі, прагнення утверджувати добро, правду, красу, сприяє формуванню всеосяж­ності і глибини української душі, її ліризму і романтичної під­несеності.

ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих на при­лучення дитини до сім’ї, общини і християнського світу. Розрізня­лось кілька варіантів X.— переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений в Україні останній варіант: спо­чатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Це знайшло відбиток у сталих висловах: йти на хрес­тини, йти на хлібосілля, йти на збір.

Переважно релігійний обряд X. зберігався в західних районах України (там вважалось: поки дитина була нехрещеною, мати не могла її годувати). Гуцули, йдучи до церкви, стелили на порозі 27'/₂ —6-1152 417

верхній одяг, на який клали дитину. Після того, як мати тричі переступала через неї, кума брала її на руки і виносила у сіни. Там баба клала під поріг ніж, а кума, переступаючи поріг, пода­вала ніж через вікно. Після цих магічних Дій куми несли дитину до церкви на хрещення.

В обряді X. важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого (у церковному варіанті — хрещені батьки), яких запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині оби­рали переважно одну пару кумів із близьких родичів, на Волині — дві-три пари як з близьких, так і далеких родичів, на Поділлі — до п’яти з родичів і знайомих, на Наддністрянщині — до десяти пар.

Відмова від кумівства вважалася за гріх. Відповідальність у кумів була великою: вони справляли для похресника усі хрес­тильні обряди, пострижини, весілля. У свою чергу батьки похрес­ника несли кумам пироги, а підростаючі похресники щороку про­відували своїх других батьків, носили їм «вечерю».

Після X. у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонаро­дженого за святковий стіл. Обов’язковою стравою на гостинах була бабина каша. Закінчувалися X. відвіданням кумів батьками новонародженого, які приносили у дарунок сім хлібів і полотно.

В умовах національного відродження посилився інтерес людей до обряду X. і як наслідок — збільшується число бажаючих прий­няти хрещення га охрестити своїх дітей. Найбільш поширеним в Україні сьогодні (як і раніше) є змішаний варіант X. з незнач­ними трансформаціями.

ЧОЛОВІК І ЖІНКА. Чоловік — одружена особа стосовно до своєї дружини. Жінка — заміжня особа стосовно до свого чоло­віка. Ч. і ж., беручи шлюб, створюють нову сім’ю. Коли поберуться двоє, відразу ж постає проблема взаємин між ними. Розрахову­вати, що все буде добре, особливо в перші роки, не доводиться. Ламається усталений до одруження спосіб життя. Йде шліфу­вання характерів. Народжуються діти. На плечі лягають нові сімейні обов’язки. Все це може викликати певні тертя і непоро­зуміння. Треба вміти витримати цей вступний іспит, який може тривати протягом кількох років. Тому й кажуть: «Не хвались жін­кою в сім день, а в сім літ». Труднощі долаються спільними зусиллями Ч. і ж., коли вони вміють, де треба, йти на взаємні поступки.

Добрі подружні взаємини, по-пеоше, служать надійним фун­даментом для створення міцної сім’ї із здоровим мікрокліматом. По-доуте. допомагають сім’ї успішно вирішувати виховні пробле­ми. По-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше фор­мує майбутні подружні пари. Адже загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаєми-

ни за прикладом своїх батьків, тому що ще з дитинства у них формується ідеал майбутньої жінки, майбутнього чоловіка.

При цьому ідеал чоловіка найчастіше підноситься крізь приз­му мрій жінки, а ідеал жінки — з погляду чоловіка. Жінка мріє, щоб чоловік її шанував, захищав, поважав, був сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий, хороший господар, дбав про сім’ю, любив і виховував дітей, не пив і не гуляв. «На кра­сивого чоловіка дивитись гарно, а з розумним — жити легко», «За ледачим чоловіком жінка марніє, за хорошим — молодіє»,— говорить народна мудрість. Чоловік хоче, щоб його жінка була гарною, ніжною, чепурною, працьовитою, веселою, розумною гос­подинею і ласкавого матір’ю.

Спільним ідеалом Ч. і ж. є взаємне кохання і подружня вір­ність, добре виховання дітей. Кохання двох — чоловіка і жінки — веде до виникнення третього, нового життя, народжує велику лю­бов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті сердечні почуття і чуйність. Тому, якщо чоловік з жінкою живуть у любові і зла­годі, а їх взаємини складаються на основі рівноправності, на заса­дах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей,— така сім’я вважається ідеальною.

Дітям хочеться жити в щасливій сім’ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками («Як батьки друж­ненькі, то й діти чемненькі»).

Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне духов­не багатство подружнього життя, взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікро­клімат— незмінне кредо народної педагогіки.