§ 9. Родинне право

Найбільш консервативна сімейно-шлюбна галузь права ие зазнала значних змін і в період литовсько-польської доби. У дохристиянські часи основною формою шлюбу було викрадення нареченої.

Артикул 31 (III розділ) II Литовського статуту забороняв насильно віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів, потрібно було обов’язково враховувати волю і бажання тих, хто брав,шлюб.

Установлювався принцип спільності майна подружжя. Відповідні артикули статутів регулювали правове становище посагу дружини.

У свою чергу, чоловік повинен був записатй на користь дружини частину свого майна, гак зване «віно», яке після смерті чоловіка переходило у власність дружини. Якщо шляхтич одружувався з простою жінкою, то після одруження вона та її діти також ставали шляхтичами. Якщо жінка вдруге виходила заміж за простолюдина, вона втрачала шляхетство.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка, однак норми права в багатьох випадках захищали інтереси жінки та дітей. У литовсько-руське законодавство перейшли давньоруські норми, що передбачали відповідальність жінки за борги чоловіка. Більше того, чоловікам надавалося право віддавати своїх дружин або дітей кредиторам для відробітку боргу. Батьки мали право карати своїх дітей за непослух.

Досить повну й детальну правову регламентацію дістали питання, пов’язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право визначалося в самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, не належали до числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського й материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 p. передбачав, що «спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити». Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам — переважно тільки «придане з четвертої частини всякого майна батьківського й купленого».

Що стосується материнського майна як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу й прикрас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми — як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно й куплену нерухомість, яка не входила в родову власність — вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухоме майно й особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські й не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і

світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці великого князя. Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, господаря великого, князя литовського... переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося в III Литовському статуті 1588 p. Водночас багато питань, пов’язаних зі спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано в Литовському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм «Руської правди» і звичаєвого права.