Встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.

Насамперед, слід зазначити, що згідно з теоріями європейських авторів сім’я не є початковим і першим із кровних союзів: до утворення сімейного союзу суспільство жило в родовому і навіть племінному кровному союзі, у якому не було індивідуального шлюбу не тільки моногамного, але і полігамного.

Зв’язок, який поєднує родичів, є фізіологічним, адже йому притаманна єдність крові й спадкових рис; етичним, що пов’язано із усвідомленням спільності і взаємної прив’язаності; юридичним, адже наявність родинних відносин обумовлює певні юридичні наслідки. Однак, як зазначено вище, сила родинних зв’язків, яка мала суттєве значення в первісному суспільстві, поступово послаблювалася у зв’язку з посиленням індивідуалізму та відокремленості сім’ї у вузькому значенні слова [30, с. 130-131].

Таким чином, хоча законодавче визначення поняття спорідненості (родинних відносин) відсутнє, утім, спираючись на викладені вище її ознаки, видається за можливе визначити спорідненість (родинні відносини) як кровний зв’язок між фізичними особами, який у передбаченому законом порядку зумовлює виникнення, зміну чи припинення в них прав та обов’язків.

Водночас у СК України [187] було здійснено спробу законодавчо закріпити поняття сім’ї. Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 цього Кодексу сім’я є первинним та основним осередком суспільства, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Однак у ч. 4 цієї статті, як влучно зазначає Є. О. Харитонов, ідеться вже про підстави створення сім’ї в юридичному значенні [220, с. 297], ними є шлюб, кровне споріднення, усиновлення, а також інші підставі, не заборонені законом і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Підсумовуючи викладене, порівнявши поняття родини та сім’ї, наведені ознаки та підстави виникнення, можна зробити висновок, що сім’я є ширшим за спорідненість (родинні відносини) поняттям, адже однією з правових підстав створення сім’ї є кровна спорідненість. Водночас як фізичні особи, які складають сім’ю, так і фізичні особи, пов’язані кровним спорідненням, наділяються в передбаченому законом порядку взаємними правами та обов’язками. При цьому особам, пов’язаним кровним спорідненням, не обов’язково проживати разом та бути пов’язаними спільним побутом для наділення відповідними правами та обов’язками.

Однак, здійснюючи дослідження вищезазначеної категорії фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, варто розмежовувати норми сімейного (матеріального) та цивільно-процесуального права, що регулюють порядок встановлення таких фактів у межах окремого провадження. Як наслідок, предметом цього дисертаційного дослідження є насамперед цивільно- процесуальний аспект встановлення фактів, що мають юридичне значення в сімейних відносинах.

Наприклад, очевидно, що родинні відносини між фізичними особами (як складова сімейних відносин) існували ще за часів первісного суспільства та з появою держави регулювалися нормами сімейного (матеріального) права. Так, приміром, у Зводі законів царської Росії 1914 р. було визначено поняття родинного союзу і деякі права та обов’язки, пов’язані зі спільністю походження між фізичними особами [30, с. 130, 133-134].

Проте, як зазначає М. М. Ясинок, ще за часів дії Руської Правди судом був «свій мир», тобто громада, де вирішувалися питання не лише спірних розсудів, а й безспірних, але до їх складу належало лише усиновлення та призначення опіки над малолітніми та психічно хворими. Усі наступні нормативно-правові акти: «Судебник» Іоана Грозного 1497 р., Указ від 21 лютого 1697 р. «Про скасування в судних справах очних ставок, про бутті замість оних расспросу і розшуку, про свідках, про відвід оних, про присягу, про покарання лжесвідків і про митних грошах», Військовий Статут Петра І, «Коротке зображення процесів або судових тяжб» 1716 р.

У 1864 р. в Російській імперії, до складу якої входила частина українських земель, відбулася судова реформа - цивільне процесуальне право набуло самостійності й було прийнято Статут цивільного судочинства Росії, який у 1866 р. доповнено Книгою IV «Судочинство охоронне». Таке рішення мотивувалося тим, що необхідно було визначити, крім спірного (позовного) порядку судочинства і правила неспірного або охоронного порядку, до якого належали справи про: виклик спадкоємців померлої особи та охорону його маєтку; поділ спадщини; уведення у володіння нерухомим майном; викуп родового майна; про засвідчення в безвісній відсутності; про узаконення дітей; про усиновлення та ін. [81, с. 13-14; 195]. Однак до охоронного судочинства не були віднесені справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.

У свою чергу, на території західноукраїнських земель на той час діяв Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р. Провадження в судах першої інстанції містилося в другому розділі цього Статуту, де в п’ятій частині вказаного розділу йшлося про «Особливі провадження». До цього провадження належали справи про вексельні права; позови, що випливають із договорів найму; позови про відшкодування за збитки, завдані чинами судового відомства, а також провадження в третейському суді та наказне провадження [256, с. 15]. Проте до особливого провадження також не були віднесені справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.

Варто зазначити, що М. І. Луцький, досліджуючи правову систему Західноукраїнської Народної Республіки, зауважив, що дієвість австрійського цивільно-процесуального законодавства зумовила його рецепцію. Система національного українського судочинства впродовж 1918-1919 рр. будувалася саме на принципах і нормах ЦПК Австро-Угорщини 1895 р.

Таким чином, встановлення факту родинних відносин між фізичними особами в порядку окремого провадження не було передбачено в цивільному процесуальному законодавстві, яке діяло на території українських земель, до XX ст.

Так, у ЦПК Української РСР 1924 року законодавець уперше закріпив перелік справ окремого провадження (ст. 191), відносячи до таких справ, зокрема, справи про встановлення обставин, від наявності яких залежить виникнення публічних прав громадян [256, с. 17-18]. У подальшому у ст. 239 ЦПК Української РСР 1929 р. [229, c. 59-61] був також визначений перелік справ про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян у порядку окремого судочинства (провадження), у якому факт родинних відносин між фізичними особами був відсутній. Указаний перелік був невичерпним, адже відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 239 цього Кодексу до справ про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян, також належали й справи про встановлення інших обставин, не зазначених у ч. 2 ст. 239 ЦПК Української РСР 1929 р., але якщо суд міг їх засвідчити на підставі спеціальних законів.

Як влучно зазначає С. Н. Абрамов з приводу вищенаведеного нормативно­правового акту, у ЦПК Української РСР 1929 р. було встановлено два суттєвих обмеження. По-перше, судом могли бути встановлені такі обставини, від яких залежить виникнення лише так званих публічних прав громадян. По-друге, судом могли бути встановлені факти лише в тих випадках, коли про це спеціально вказано в законі, а оскільки спеціальна вказівка в законі зустрічалася вкрай рідко, то сфера застосування переліку, закріпленого в ЦПК Української РСР 1929 р., обмежувалася тими випадками, які вказані в самому ЦПК [3, c. 14].

Тим не менш, слід наголосити, що в цивільних процесуальних кодексах усіх інших союзних республік (крім Грузинської та Молдавської) вказівки про порядок розгляду справ про встановлення обставин, від яких залежить виникнення хоча б і публічних прав громадян, були відсутні взагалі.

Тому, у зв’язку із зазначеним вище, Пленум ВС СРСР постановив, що до справ, що підлягають розглядові суду як справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих або майнових прав громадян, належать, зокрема, справи про встановлення родинних відносин осіб, належних до кола спадкоємців за законом, а також про встановлення факту перебування особи на утриманні спадкоємця; справи про встановлення факту усиновлення після смерті усиновленого або усиновителя, якщо під час їх життя усиновлення не було оформлено належним чином; справи про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, якщо ці відносини виникли до 08 липня 1944 р. і не можуть бути оформлені згідно зі ст. 19 Указу Президії ВР СРСР від 8 липня 1944 р. [184, c. 383-386] через смерть або внаслідок пропажі без вісті однієї з осіб, які перебували в таких відносинах (п. 2 Постанови Пленуму ВС СРСР «Про порядок судового встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян» від 29 червня 1945 р. № 9/8/V (далі - Постанова Пленуму ВС СРСР від 29 червня 1945 р. № 9/8/V) [229, c. 141-142]. Вищенаведений перелік справ не був вичерпний.

Положення, що справи про встановлення факту родинних відносин, належних до кола спадкоємців за законом, є складовою справ про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих або майнових прав громадян, було збережено і в п. 3 Постанови Пленуму ВС СРСР «Про судову практику по справам про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав громадян» від 07 травня 1954 р. № 3 (далі - Постанова Пленуму ВС СРСР від 07 травня 1954 р. № 3 [133]).

Аналізуючи вищевикладені положення законодавства Української РСР та судової практики СРСР, слід констатувати наявність правової колізії. Видається, що оскільки положення вищезазначених постанов Пленуму ВС СРСР розширювали права громадян порівняно із діючим на той час ЦПК Української РСР, а також застосовувалися судами всіх інших союзних республік під час здійснення судочинства, то, починаючи з 29 червня 1945 р., суди Української РСР могли встановлювати факт родинних відносин між фізичними особами, належними до кола спадкоємців, на підставі вищевказаних постанов Пленуму ВС СРСР.

У подальшому лише в п. 4 ст. 256 ЦПК Української РСР 1963 р. [230] було вказано, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. А згідно з п. 1 ч. 1 ст. 273 цього ЦПК до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядуваних судом, було віднесено і справи про встановлення родинних відносин громадян.

Факт родинних відносин між фізичними особами здебільшого підтверджувався документами, виданими органами ЗАГСу, які у своїй роботі керувалися Інструкцією про порядок реєстрації актів громадянського стану в Українській РСР (затверджена Міністром юстиції Української РСР 12 листопада 1970 р.) [76, с. 158-175], Положенням про відділ запису актів громадянського стану (ЗАГСу) виконавчого комітету районної ради депутатів трудящих та Положенням про відділ запису актів громадянського стану (ЗАГСу) виконавчого комітету міської, районної в місті ради депутатів трудящих (затверджені постановою РМ Української РСР від 31 травня 1974 р. № 303 [76, с. 152-157]), Основними положеннями, що визначають порядок зміни, відновлення й анулювання записів актів громадянського стану, порядок і строки зберігання актових книг (затверджені Постановою РМ СРСР від 10 грудня 1976 р. № 1007 [189, с.17-29]) та ін.

До того ж, якщо особа зверталася до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин з метою отримання пенсії, то суди в цьому разі також керувалися Положенням про порядок призначення і виплати державних пенсій, затвердженим постановою РМ СРСР від 04 серпня 1956 р. № 1044, а потім від 03 серпня 1972 р. № 590 [141] та Положенням про порядок призначення і виплати пенсій членам колгоспів, затвердженим постановою РМ СРСР від 17 жовтня 1964 р. № 859 [142].

Нині суди розглядають справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами на підставі п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК України.