ПЕДАГОГІКА І ПСИХОЛОГІЯ СІМЕЙНИХ ВЗАЄМИН ТА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

АВТОМАТИЗМ — дія, що виконується без участі і контролю свідомості. Розрізняють первинні автоматизовані дії (дихання, робота серця), що здійснюються за допомогою підкіркових відді­лів центральної нервової системи і постають як функції вродже­них, безумовно-рефлекторних програм, і вторинні — вищі, психіч­ні автоматизовані дії, що пов’язані з діяльністю кори великих півкуль головного мозку і виникають та розвиваються протягом життя людини під впливом її потреб, інтересів, вольової актив­ності.

Наприклад, учень, освоюючи техніку письма, концентрує свою увагу на тому, як правильно тримати ручку, писати ту чи іншу літеру. В результаті систематичних письмових вправ його дії ав­томатизуються, і він дістає можливість концентрувати свою увагу на змістові письма.

Кожний автоматизований акт людської діяльності виникає тільки в результаті виконання вправ — тривалого та систематич­ного повторення свідомих цілеспрямованих дій. Фізіологічною основою А. є утворення відносно стійких систем умовно-рефлек­торних зв’язків — динамічних стереотипів.

АВТОРИТЕТ БАТЬКІВ — високе значення особистих якостей і життєвого досвіду батька і матері в очах дітей і заснована на цьому сила батьківського впливу. Звідси і слухняність, і виконан­ня дітьми вказівок чи порад батьків не зі страху чи матеріальної вигоди, а з усвідомлення їх справедливості й доцільності. «Сам сенс авторитету,— писав А. С. Макаренко,— в тому й полягає, що він не потребує ніяких доказів, що він приймається як безсумнів­не право старшого, як його сила і цінність, що видно, сказати б, простим дитячим оком».

У вихованні дітей молодшого шкільного віку А.б. базується на впевненості в їх правоті, на прагненні наслідувати їх дії і вчинки.

У середньому і старшому віці діти переважно критично став­ляться до дорослих, до їх дій і вчинків. Це зобов’язує батьків бути особливо вимогливими до себе, до своєї поведінки, вдумливо будувати свої стосунки з дітьми.

Деякі батьки не вміють чи не хочуть завоювати у дітей справжній авторитет, часом будують його на фальшивих, антипе­дагогічних основах. Цілий ряд таких фальшивих авторитетів назвав А. С. Макаренко у своїй лекції «Про батьківський авто­ритет», яку батькам варто прочитати. Це—авторитет придушен­ня, віддалі, чванства, любові, доброти, підкупу тощо.

Ось, наприклад, як А. С. Макаренко характеризує авторитет підкупу: «Авторитет підкупу — найбільш неморальна норма авто­ритету, коли слухняність купується подарунками та обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і кажуть: будеш слухатись, куплю тобі коника, будеш слухатись, підемо до цирку». А. С. Макаренко вважає, що в сім’ї можливе заохочення за добрі успіхи у навчан­ні, за виконання якоїсь дійсно важкої роботи. Але і в цьому разі не можна підганяти дітей у їх роботі спокусливими обіцянками. Ні в якому разі,— радить видатний педагог,— не можна премію­вати дітей за слухняність, за добре ставлення до батьків.

Фальшивих авторитетів є багато, і вони різні. «Але буває часто і так,— пише А. С. Макаренко,— що батьки взагалі не ду­мають ні про який авторитет, живуть як прийдеться й абияк і потроху тягнуть лямку виховання дітей. Сьогодні батько нагримав і за дурницю покарав хлопчика, завтра він признається йому в любові, післязавтра що-небудь йому обіцяє шляхом підкупу, а наступного дня знов покарає та ще й дорікає всіма своїми добри­ми ділами. Буває й так, що батько дотримує одного виду автори­тету, а мати — іншого. Дітям у такому разі доводиться бути на­самперед дипломатами і навчитися лавірувати між татом і мамою».

А.б. створюється в результаті правильного виховання і здоро­вих стосунків у сім’ї.

Проте строгість і вимогливість батька і матері не відкидають їх довір’я до дітей, сердечного і ласкавого ставлення до них. Якщо діти люблять і поважають батьків, діляться з ними запо­вітними думками і мріями, виконують їх поради і вимоги, то це і є справжній міцний авторитет.

АКТИВНІСТЬ ГРОМАДСЬКА — якість особистості, яка поля­гає у діяльному ставленні до життя, в участі його перетворення на благо суспільства. Проявляючи А. г., людина збагачує і себе, свій соціальний досвід, знання і уміння, розширює коло спілку­вання.

Будучи якістю особистості, А.г. і у дітей проявляється скрізь, де вони перебувають: у школі, в позашкільних закладах, в колі Друзів і, безумовно, в сім’ї. Батьки можуть допомогти роз­витку А. г. у дітей, з раннього віку залучаючи їх до виконання сімейних обов’язків — роботи по господарству, допомоги стар­шим, піклування про молодших братів і сестер, а також позитив­ним ставленням до їх громадської роботи у школі, особистим при­кладом.

активність ДИТИНИ — міра внутрішньої обумовленості її поведінки (на відміну від реактивності, безпосередньої прямої обумовленості поведінки зовнішніми причинами). А.д. з роками поступово зростає. Рівень активності у різних дітей суттєво від­різняється. Навіть у перші місяці життя діти виявляють різний рівень загальної рухової і, що особливо важливо, орієнтовної ак­тивності (тобто рухів, спрямованих на ознайомлення з навколиш­нім середовищем). Пізніше А.д. проявляється не тільки в її рухах, але і в тих видах діяльності, якими вона оволодіває, в її спілку­ванні з дорослими та ровесниками.

У більшості дітей раннього та дошкільного віку рухлива активність дуже висока. Завдання батьків не гальмувати («Не бі­гай!», «Сиди спокійно!» і т. ін.), а розвивати А.д., заохочувати самостійність, кмітливість, заняття фізичною культурою, посильну працю. Це позитивно вплине на фізичний та психічний роз­виток дитини. Проте А.д. слід відрізняти від рухливої розгальмо- ваності ■— хворобливого стану, що виражається у безперервному безладному русі, частій зміні положень тіла, хаотичному чергу­ванні однієї розпочатої справи з іншою.

А.д. проявляється в її діяльності та спілкуванні. У дошкільно­му віці — це ігрова діяльність, у шкільному — навчальна, потім — трудова.

АКУРАТНІСТЬ — риса характеру, яка виражається головним чином в умінні пунктуально виконувати умови тієї чи іншої ді­яльності. Це — і ретельність, і точність, і старанність. А. тісно пов’язана з відповідальністю, внутрішньою дисципліною, умілістю, терпеливістю. А. виявляється it в почерку, і в одязі, і в зовніш­ньому вигляді підручників і зошитів школярів.

А. виховується з ранніх років — спочатку в період догляду за дитиною, а згодом сама дитина вчиться доглядати за собою, до­тримуватись особистої гігієни. Велике значення має дотримання режиму дня. Сприяє А. виховання бережливості, шанобливого ставлення до хліба, інших продуктів харчування, уміння стежити за своїм одягом і взуттям і тримати їх в чистоті.

У школярів навички А. продовжують розвиватись і укріплюва­тись. Прагнення тримати в порядку своє робоче місце, берегти навчальні посібники, обладнання і т. ін. поступово набувають стійкого характеру, переходять у звичку.

Виховання А.— важлива умова підготовки дітей до самостій­ного життя. Акуратна людина краще працює, більше встигає зробити, з нею приємно спілкуватись.

АЛІМЕНТИ — це матеріальні засоби, які добровільно чи за постановою суду стягуються з батьків на утримання своїх зали­шених неповнолітніх дітей. А. стягують кожного місяця, їх розмір установлено в такому порядку: на утримання однієї дитини — чверть заробітку відповідача, двох дітей — одну третину, трьох і більше дітей — половину. Аліменти стягуються з усіх видів заро­бітку відповідача, але після відрахування прибуткового податку. Злісне ухилення від сплати А. карається законом.

З 1-го січня 1993 року набрав чинності Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми». У цьому законі в розділі II детально роз’яснюється порядок виплати тимчасових коштів на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати А. або коли стягнення їх неможливе.

АЛЬТРУЇЗМ-—безкорисливе прагнення людини допомагати іншим людям, незалежно від того, чи вони їй рідні, чи зовсім чужі.

Особливо яскраво проявляється А. під час стихійного лиха. Так, люди усієї земної кулі самовіддано прийшли на допомогу народові Вірменії після трагедії землетрусу.

Розвиток А. починається з перших проявів піклування про близьких. Якщо ці природні поривання душі дитини зустрічають підтримку, відбувається закріплення мотивації і павичок альтру­їстичної поведінки.

Ближче до підліткового віку дитині корисно детально пояснити смисл любовного, турботливого ставлення людей один до одного, розповісти про відомих великих А.: Г. С. Сковороду, Т. Г. Шев­ченка, І. Я. Франка, А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського та ін.

Треба постійно домагатись того, щоб дитина відчувала гли­боке задоволення від прояву доброго ставлення до людей. Голов­ний ворог А.— байдужість, егоїзм, вияви яких у дітей не можна залишати поза увагою. Батьки повинні заохочувати чутливість дітей та їх участь у добрих справах.

АНТИПАТІЯ — емоційне ставлення, яке характеризується не­приязню, іноді навіть відразою до кого-небудь чи до чого-небудь.

А. можуть викликати окремі риси зовнішності людини, її голос, манери, форма спілкування з людьми, окремі дії, риси характеру і т. д. Як і симпатія, А. може виникати неусвідомлено (без чіткої мотивації) і усвідомлено. Неусвідомлена А. найчастіше виявляється у дітей через недостатність їх життєвого досвіду, не­вміння аналізувати дії і вчинки людей. Усвідомлена А. до людини чи до групи людей може виникнути на основі різкого розходження у поглядах, смаках, інтересах, взагалі різного підходу до життя, через належність до ворожого соціального чи політичного угруповання. За певних умов А. може перетворитись у почуття ненависті.

Завдання вихователя — навчити дитину з’ясовувати причини того чи іншого емоційного стану, свідомо будувати свої відносини з людьми на основі оцінки їх суттєвих, принципових, позитивних якостей і недоліків.

АФЕКТ — сильний і відносно короткочасний емоційний стан, що пов’язаний з різкою зміною важливих для людини життєвих обставин і супроводжується різко вираженими руховими про­явами, значними змінами у свідомості, порушенням контролю за діями особистості.

А. розвивається в критичних умовах, коли людина нездатна знайти правильний вихід з небезпечної ситуації, що склалася непередбачено. А. як надто сильний емоційний стан, маючи влас­тивості домінанти, гальмує не пов’язані з ним психічні процеси і створює певний стереотипний спосіб аварійного вирішення си­туації (заціпеніння, втеча, агресія). Для стану А. характерне звуження свідомості, коли увага людини повністю концентрується на певних відчуттях. Оскільки А. максимально обмежує можли­вість довільної регуляції поведінки, рекомендації щодо його по­долання мають на меті запобігання йому шляхом уникнення си­туацій, що його породжують.

Стійкість людини до А. залежить ві'д рівня розвитку її мо­ральної вихованості.

БАТЬКІВЩИНА ■— країна стосовно до людей, які народилися в ній і є її громадянами; місце народження кого-небудь; політич­не, соціальне і культурне середовище, в якому живе і працює народ. Б.— це явище, що обіймає багатогранну сукупність різно­бічних аспектів життєдіяльності суспільства — соціальний та державний устрій, систему політичних відносин, культуру, духов­ні цінності, особливості мови, побуту, звичаїв даного народу або нації. Б.— поняття соціально-політичне, оскільки визначається існуючим економічним і політичним ладом, та історичне, бо свої­ми коренями сягає в сиву давнину. У сучасних умовах поняття Б. органічно пов’язується з поняттями «держава», «нація», тому що нинішня Б., як правило, є національною державою. Проголо­шення і розбудова України як незалежної, самостійної держави збагачує і наповнює новим змістом поняття Б. для всіх її гро­мадян.

БЕРЕЖЛИВІСТЬ — моральна якість особи, яка виражається у дбайливому ставленні до матеріальних і духовних цінностей, в умінні доцільно їх використовувати. Б.— не просто звичка аку­ратно ставитися до речей. Це показник духовної культури людини. Б. передбачає розумне ставлення до результатів людської праці, виявлення поваги до людини, до всього, що вона створює; раціо­нальне використання ресурсів нашої держави.

Б.— риса особистості, звичайна форма поведінки. Це ділови­тість у роботі, розуміння цінності найрізноманітніших речей, уміння берегти та цінувати свій і чужий час, прагнення зберегти те, у що вкладена праця, дбайливість, почуття господаря.

З раннього віку необхідно виховувати у дітей прагнення бути бережливими. У процесі посильної праці поруч з близькими людь­ми або під їх керівництвом у дитини розвиваються вправність, вміння користуватися різними інструментами і матеріалами, а це теж необхідний компонент бережливості. Треба залучати дітей до пошуку резервів економії (наприклад, збереження електроенергії, води, хліба та ін.).

Б. розвиває у дітей цінні якості раціоналізатора, господаря, який з найбільшим ефектом вміє використовувати матеріали, економити час.

БЕСІДА З ДИТИНОЮ. Бесіда батьків з дітьми широко за­стосовується у сімейному вихованні. її функції та методика змі­нюються з віком дитини.

У дошкільному віці (особливо в період розвитку мовлення дитини) вона дуже фрагментарна, являє собою діалог, який зна­йомить малюка з словами, навколишніми предметами та явища­ми. Поступово діалоги стають більш розгорнутими, збагачуються оповіданням батька або матері. Задоволення звичайної допитли­вості малюка, відповіді на його незчисленні «чому» — також один з видів сімейних бесід.

Розмовляючи з молодшим школярем, дорослі передають йому свій життєвий досвід, знання про навколишній світ, розширюють його кругозір, уявлення про моральні цінності. Чим частіше батьки ведуть бесіду з дитиною, тим сильніше розвивають її до­питливість, розумову активність, здібності спостерігати, зіставля­ти, робити висновки, розрізняти добро і зло.

Книга, телепередача, кінофільм, спектакль, подія — основа для корисної бесіди. Якщо приводом для бесіди є провина дити­ни, якась примха, батьки повинні зробити їй зауваження тактов­но, уникати одноманітного нудного повчання, нотацій, які не пере­конують. Не можна обдурювати довіру дітей, треба говорити їм правду, не боятися, що вони не зрозуміють, неправильно витлу­мачать те, що їм повідомлено.

Чим доросліша дитина, тим більша у неї потреба в задушев­ній розмові з батьком чи з матір’ю. Бесіди з підлітками та стар­шокласниками більш серйозні та обгрунтовані, ніж бесіди з ма­ленькими дітьми. їх відрізняє достатньо високий інтелектуальний рівень. Проте вести бесіду з підлітками нелегко. їм здається, що вони вже дорослі, все розуміють самі, не мають потреби в пора­дах. Тому не слід докучати їм зайвими повчаннями.

В усіх випадках дитина охоче вступає в розмову, коли бачить у співбесіднику людину розумну, душевну, авторитетну. Бесіди, якщо вони проходять вільно, невимушено, будують у сім’ї атмос­феру взаємної довіри та поваги, сприяють успішному вихованню та всебічному розвитку дітей.

БІБЛІОТЕКА ДИТЯЧА — заклад культури, що організовує збирання та збереження літератури, інших друкованих видань для читання дітьми. Б.д. надає практичну допомогу учням у надбанні знань з основ наук, прищеплює їм з допомогою книги високі ідейно-моральні якості, естетичний смак, повагу до праці, патріо­тизм, національну гідність.

Читачі Б.д. вчаться орієнтуватися у літературі, засвоюють бібліотечно-бібліографічні правила. Оволодівши навичками корис­тування бібліотекою, юні читачі відшукують шлях для задоволен­ня своїх духовних потреб.

БЛИЗНЮКИ — діти, одночасно народжені однією матір’ю. Існує два типи близнюків — однояйцеві та різнояйцеві. Однояйце- ві близнюки розвиваються з одного заплідненого яйця, вони ма­ють однаковий генотип (однакову сукупність спадкових факторів), одну групу крові, завжди одної статі (тільки хлопчики або тільки дівчатка). Різнояйцеві близнюки розвиваються з різних яєць. Вони бувають різностатевими і одностатевими, схожими один на одного не більше, ніж звичайні брати та сестри. Загальна частота народження близнюків дорівнює приблизно одному відсотку, з якого одна третина припадає па однояйцевих близнюків.

Близнюки, як правило, з’являються на світ значно менш фі­зично розвішеними, ніж одиночні діти. Привчаючи малюків до фізичних вправ, можна допомогти їм надолужити можливе від­ставання.

Стратегія виховання близнюків нерідко заснована на тому, що рідні очікують від них проявів схожості, ігноруючи можливі на­віть у однояйцевої пари суттєві різниці.

Ставлення батьків до малюків не повинно зумовлюватись по­рядком їх народження (старший — молодший), вродженими фізичними особливостями (сильний — слабкий). Але в близнюко- вій парі один з дітей вже з перших років життя стає своєрідним лідером.

Існують труднощі, пов’язані з соціальною адаптацією близню­ків. Якщо близнюки не мають братів та сестер і не відвідують дитячі заклади, вони іноді уникають контактів з іншими дітьми. Причиною цього є те, що змалку близнюки звикають спілкувати­ся тільки один з одним і цілком цим задоволені.

Батьки повинні своєчасно попередити замкненість дітей. До­цільно навіть на якийсь час їх розлучити. Чим ширше коло спілкування близнюків з раннього дитинства, тим легше перебо­рюються труднощі їх розвитку.

ВАЖКОВИХОВУВАНІСТЬ дітей і підлітків обумовлюється певними причинами. До них належать: кризові періоди розвитку; характерологічні особливості особистості (впертість, безвідпові­дальність, честолюбство, безвілля, неслухняність та ін.); педаго­гічна запущеність (невихованість, неорганізованість, недобросо­вісність, лінь); стан здоров’я; стійкий психологічний дискомфорт як наслідок систематичних проблем у навчанні і пов’язаних з цим неприємностей у школі і вдома, конфліктності і агресивності, що розвиваються на цій основі.

Усі ці фактори і обставини можуть існувати самостійно і в системі, взаємозв’язку один з одним. Тому і важковиховуваність може проявлятись по-різному: у вигляді несприйняття виховного впливу, відвертої або демонстративної протидії йому чи просто в низькій ефективності, нерезультативності виховної роботи. У таких випадках кажуть, що на дитину (підлітка) не впливають виховні заходи, вона протидіє їм, і виховна робота, у зв’язку з цим, ускладнена, неефективна, не приносить бажаних результатів.

В., як протидія виховним заходам, може бути викликана й ін­шими причинами: педагогічною безтактністю, грубістю, черствістю батьків і педагогів; непосильністю, суперечністю та несправедли­вістю їх вимог; неблагополучністю або конфліктністю взаємин батьків чи батьків і дітей; несприятливими умовами життя, конфліктами між учнем і вчителем, учнівським колективом і т. д. У цьому випадку В. може мати тимчасовий, ситуативний харак­тер.

Якщо В. викликана невмінням дитини правильно поводити себе, педагогічною запущеністю, неправильними методами вихо­вання та негативним оточенням, то для її подолання необхідна тривала і посилена виховна корекційна робота або ж перевихо­вання у спеціальних закладах.

Якщо В. обумовлена станом здоров’я дитини (психічними за­хворюваннями тощо), то необхідна консультативна допомога ліка- ря-психоневролога, амбулаторне або стаціонарне лікування, спеціальні методи впливу.

В. може виникнути в умовах гіперопіки та вседозволеності.

Тимчасова В. може бути викликана віковими кризами розвит­ку. У цьому разі ефективними є індивідуальний підхід, такт та особлива делікатність у взаєминах з дітьми, відкоригована систе­ма виховних впливів, терпіння і час. У всіх випадках для подо­лання В. дітей і підлітків необхідно усунути причини, що її ви­кликали.

Див. також: Гіперопіка. Запущеність педагогічна.

ВВІЧЛИВІСТЬ — моральна якість, що виражається у постій­ному поважному ставленні до оточуючих. Із усіх якостей, необхід­них для нормального спілкування, В., мабуть, найцінніша. Вона споріднена з такими якостями вихованої людини, як тактовність, люб’язність, делікатність, доброзичливість, уважність. Протилеж­ність В.— грубість, хамство, зарозумілість, безтактність.

Добре вихована людина завжди сприяє створенню психологіч­но сприятливої атмосфери в сім’ї. В. дорослих її членів позитивно позначається на дітях, є для них прикладом. Елементарний етикет за столом, щедрість на висловлення вдячності, поблажливість, поступливість, відсутність різких виразів, рівний тон у бесідах, го­товність піти назустріч, пом’якшити напружену ситуацію —все це допомагає дитині відчути смак ввічливості, тобто дістати задо­волення від прояву доброго ставлення до людей.

Протилежного результату досягають ті, хто, закликаючи дітей па словах бути ввічливими, самі на практиці демонструють при­клади нетактовного, грубого ставлення один до одного.

Див. також: Культура поведінки. Моральне виховання дітей у сім’ї.

ВИБІР ПРОФЕСІЇ — це визначення людиною галузі застосу­вання фізичних і духовних сил у конкретній сфері трудової ді­яльності. Від В.п. значною мірою залежить майбутнє людини, тому до цього треба ставитись дуже відповідально. Значну роль тут відіграють школа і батьки.

Відповідно до Закону України «Про освіту» загальноосвітня школа повинна забезпечити професійне самовизначення учнів, психологічно і практично готувати їх до трудового життя.

В умовах становлення ринкових відносин необхідні нові під­ходи до організації цього процесу. Професійна орієнтація, що включає професійну освіту, професійну консультацію, професійну діагностику, професійний відбір, професійну адаптацію, має бути спрямована на розвиток інтересів і здібностей учнів відповідно до їх індивідуальних особливостей.

Молодших школярів слід ознайомити з найбільш поширеними професіями, навчати розумінню значення праці у житті суспіль­ства. Учні 5-х—7-х класів повинні знати про професії, які най­більш потрібні у даній місцевості, регіоні. У процесі трудової підготовки вони набувають умінь і навичок з масових професій. Старшокласники виявляють власні інтереси, нахили, особливості характеру. Вони знайомляться з виробництвом, його економікою, новою технологією і здатні вже за наявності відповідних умов зробити свій вибір професії.

Задовго до остаточного рішення про майбутню професію про­водиться професійна орієнтація в сім’ї. Залучаючи дітей до різно­манітної діяльності під час відпочинку, організовуючи відвіду­вання виставок, музеїв, батьки знайомлять їх з різними професія­ми, дають можливість розширити коло своїх інтересів.

Надзвичайно важливою у В.п. є тактовна порада батьків, що грунтується на глибокому знанні індивідуальних особливостей ди­тини, на традиціях сім’ї. Необхідно більше розповідати про свою професію і професії своїх друзів, знайомих, давати можливість дітям не лише побачити себе в роботі, а й відчути батьківське ставлення до неї. Ніхто краще від батьків не може співвіднести бажання і можливості дітей, аргументовано переконати їх у до­цільності вибору, вчасно скоригувати напрям професійного пошуку.

ВИМОГА — один з основних методів виховання у процесі пе­дагогічної взаємодії, який спонукає до діяльності або гальмує її.

Значення В. полягає перш за все у формуванні відповідаль­ності за свої вчинки.

Обираючи форму прояву В., слід враховувати характер сто­сунків, які склалися між дитиною і дорослими, ступінь їх взаєм­ної довіри.

Коли до дитини звертаються особисто, В. є безпосередньою, а коли її передає інша особа,— опосередкованою.

За формою вираження вимога буває пряма — подібна до ін­структажу, команди, наказу та непряма, що сформульована не явно, а завуальовано. Непряма вимога несе певне емоційне на­вантаження і тому поділяється на три групи. Перша — позитивна (прохання, довіра, схвалення), друга — нейтральна (порада, на­тяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі), третя — негативна (погроза, осуд, недовіра). Варто вдаватися якомога частіше саме до непрямої вимоги.

Слід мати на увазі, що вимога мусить бути зрозумілою і до­ступною для дитини, розумною і посильною для виконання.

Дуже важливо домагатися, щоб вимога виконувалася, і корис­туватися нею у поєднанні з іншими методами педагогічної взає­модії.

ВИСТАВКА ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОСТІ — громадський показ образотворчого, прикладного мистецтва та технічної творчості учнів шкіл і профтехучилищ.

В.д.т. буває шкільною, районною, обласною, республіканською; проводиться, як правило, в кінці навчального року чи в дні літніх канікул органами народної освіти. В.д.т. влаштовуються пала­цами та будинками школярів, станціями юних техніків, худож­німи студіями, технічними гуртками при палацах культури і клубах.

Для відбору експонатів з образотворчої і технічної творчості і наступної їх оцінки створюються оргкомітету або журі, до яких входять вчителі, художники, інженери і техніки, керівники поза­шкільних закладів. В.д.т. можуть передувати загальні конкурси (на кращі твори мистецтва чи прилади) І тематичні (на кращий малюнок на певну тему, на кращу модель машини і т. п.).

ВИХОВАННЯ в найбільш загальному вигляді полягає у ПІДГОТОВНІ молодшого покоління до життя в суспільстві. «Мистец­тво виховання,— писав видатний педагог К. Д. Ушинський,— має ту особливість, що майже всім воно здається справою знайомою і зрозумілою, а деяким навіть справою легкою. І тим зрозумілі- шим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана, теоретично чи практично. Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто думає, що для нього потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навичка, але дуже небагато хто переко­нався, що, крім терпіння, природженої здібності та навички потрібні ще й спеціальні знання» (Ушинський К. Д. Вибрані педа­гогічні твори. К.: Рад. школа, 1949. С. 338).

У процесі В. підростаючі покоління повинні засвоїти те, що вже було накопичено суспільством, тобто знання на досягнутому рівні їх розвитку, норми і досвід поведінки, оволодіти трудовими уміннями і виробити певну систему поглядів на світ. При цьому формуються такі якості, які необхідні для розв’язання нових зав­дань, що не стояли перед старшим поколінням, виробляється уміння набувати необхідних знань, пристосовуватись до змінних умов життя і праці, займатися творчою діяльністю. Отже, можна сказати, що В.— це процес передачі новим поколінням досвіду, набутого старшими поколіннями, з метою забезпечення дальшого розвитку суспільства.

З перших днів від народження дитину виховує все, що її ото­чує: люди, природа, речі, суспільні явища. Але у всі періоди ди­тинства і юності, незважаючи на безліч різноманітних впливів, найвідповідальнішою є роль батьків. У зв’язку з цим видатний педагог В. О. Сухомлинський звертався до батьків з такими сло­вами: «Хоч би яка у вас відповідальна і складна, творча робота була на виробництві, знайте, що вдома вас чекає ще відповідаль- ніша, ще складніша, ще тонша робота — виховання людини. Скрізь вас можна замінити іншим працівником — від сторожа на тваринницькій фермі до міністра. А справжнього батька не замі­нить ніхто!» (Сухомлинський В. О. Вибрані твори у 5-ти томах. К.: Рад. школа. Т. 5. С. 412).

Так, саме батьки і особлива, ні з чим не зрівнянна загальна тональність сімейного життя справляють на вразливу дитячу душу найсильніший вплив. З сім’ї дитина виносить перші вражен­ня про навколишній світ, в сім’ї формується свідомість, заклада­ються моральні устої, прищеплюються культурні та гігієнічні навички. Цьому сприяє мікроклімат взаємин дорослих і дітей, теплота, довірливість їхнього спілкування.

Дбаючи про те, щоб діти виросли освіченими, працьовитими, щедрими душею, відчували людське тепло і дарували його іншим, батьки ні на мить не повинні забувати слова великого А. С. Ма- каренка: «Наші діти — це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти — це май­бутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це—-не все: наші діти — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед усією країною....Батьки, насамперед ви повинні пам’ятати про велику важливість цієї справи, про вашу велику відповідальність за неї» (Макаренко А. С. Книга для батьків. К.: Рад. школа, 1978.

С. 255).

У наш час питання В. людини вивчають різні суспільні нау­ки— кожна в аспекті свого предмета. Особливо важливими для батьків є результати вивчення В. педагогікою, яка розглядає цей процес як систему способів керування розвитком виховуваних, як складний і багатогранний комплекс певних впливів, поєдна­них з діяльністю тих, хто виховується. Найважливіші серед них, про які батьки повинні знати в першу чергу:

1. Цілеспрямовані і планомірні впливи, що здійснюються нав­чально-виховними закладами всіх типів і ступенів, сім’єю, громад­ськими організаціями та державними установами.

2. Цілеспрямовані, але не організовані, розрізнені педагогічні впливи (читання літератури, відвідування культурно-освітніх за­кладів, стадіонів, слухання концертів, радіопередач, перегляд телепередач тощо).

Цілеспрямованість цих впливів проявляється в тому, що вони здебільшого сприяють вихованню саме так, як задумано автора­ми книг, п’єс, сценаріїв, музичних та інших творів мистецтва, організаторами і керівниками видовищ, спортивних заходів, теле­передач, радіопередач тощо.

Крім того, самостійний, довільний вибір літератури для читан­ня, кінофільмів, музики тощо, а також самодіяльне виконання різних художніх, технічних та інших робіт залежать, як правило, від результатів планомірно здійснюваного педагогічного процесу і набувають здебільшого характеру самовиховання і самоосвіти — діяльності, свідомо спрямованої на формування і розвиток у себе певних якостей.

Окремої уваги (особливо зараз) потребує виховуючий вплив середовища: існуючих соціально-економічних відносин, політичного ладу, культурних надбань суспільства, виробничого оточення, на­родних звичаїв і традицій, навколишньої йрироди, всієї атмосфе­ри життя, яке невпинно розвивається.

ВИХОВАННЯ АВТОРИТАРНЕ базується на сліпому визнанні авторитетів. Воно передбачає беззаперечне підкорення вихован­ців, бо в його арсеналі накази, повчання, моралізування, приду­шення власної думки дитини.

В.а. найбільше застосовувалось в єзуїтських колегіумах і фа­шистських школах. Проти авторитарного виховання завжди ви­ступали прогресивні педагоги усіх країн (Я.-А. Коменський, Ф. Рабле, Ж.-Ж. Руссо та багато інших). А. С. Макаренко нази­вав авторитет придушення «найдикішим сортом авторитету». Він писав: «Такий батьківський терор тримає в страху всю сім’ю, не тільки дітей, але й матір. Він нікого не виховує, він тільки привчає дітей триматися далі від страшного батечка, він породжує дитячу брехню та людське боягузтво і в той же час він виховує в дитині жорстокість. Із забитих і безвільних дітей виходять потім або слиняві, нікчемні люди, або самодури, що протягом усього життя мстяться за придушене дитинство. Ця найдикіша форма авто­ритету буває тільки в дуже некультурних батьків».

Сумні результати В.а. широко відомі педагогам і психологам: це не тільки пасивність і безініціативність на довгі роки, але й відсутність творчої фантазії, уникнення відповідальності і труд­нощів, конформізм і одночасно прихована жадоба влади. Доби­ваючись влади, така людина ніби справді метиться за власні при­ниження в дитинстві. Вона сама користується авторитарними ме­тодами щодо своїх підлеглих, а також у вихованні власних дітей.

Щоб уникнути авторитаризму у своїй поведінці, батьки повин­ні, починаючи з дрібниць, поступово радитись з дітьми: коли і куди піти погуляти, що з іграшок купити, як обладнати дитячий куточок. Навички демократизму закладаються ще у дошкільному віці.

Але головне в переборенні авторитаризму — досвід рівноправ­ної спільної діяльності дорослого і дитини, в ході якої дорослий завойовує у дитини реальний, справжній авторитет своїм більш високим рівнем знань і умінь і повагою до неї.

ВИХОВАННЯ ЕКОНОМІЧНЕ — систематичне озброєння під­ростаючого покоління економічними знаннями, розвиток еконо­мічного мислення, свідомості, економічної поведінки як критерію зрілості і економічної культури. Шляхи здійснення В.е. у школі: економічна освіта, насиченість у процесі навчання економічним змістом інших учбових дисциплін та налагодження міжпредметних зв’язків, включення учнів до продуктивної праці, яка сприяє ово­лодінню економічними знаннями, вміннями і навичками. Завдан­ня В.е. в сім’ї полягає у прищепленні якостей бережливого гос­

подаря, дбайливого ставлення до рідної природи, матеріальних цінностей. В сім’ї дитина набуває навичок економічного мислен­ня: батьки вчать її раціонально вести сімейний бюджет, берегти особисті речі, заощаджувати електроенергію. Ефективність В.е. дітей залежить від того, як ставляться до праці і ведуть домаш­нє господарство дорослі члени сім’ї. Батьки повинні пам’ятати, що їхній особистий приклад рішуче впливає на виховання у дітей працелюбності, організованості. Дитина з раннього віку повинна засвоїти, що недбале ставлення до речей, предметів, що оточують її вдома, завдає серйозної шкоди і сім’ї і суспільству, бо в будь- яке матеріальне благо вкладено працю багатьох людей. Завдан­ня В.е. в сім’ї — навчити дітей виявляти повагу до чужої праці, думати про інших. Найкращим вихователем дбайливості у дитини є сімейний побут. Батьки • і діти мають радитися про те, що купити, як економічніше витрачати гроші, продукти.

Велику роль у В.е. дітей відіграє їхня участь у плануванні сімейного бюджету. Дитині слід порівнювати свої потреби з мож­ливостями сім’ї, вчитися думати про потреби інших, знати про те, як непросто виділити гроші на всі запити сім’ї. В сім’ї у дити­ни формується уявлення про різницю між ощадливістю і ску­пістю.

Нерідко недоліком В.е. як у сім’ї, так і в школі, є те що батьки і педагоги керуються положенням, що естетичним, моральним вихованням потрібно займатись від дня народження дитини, а економічним — головним чином у трудовому колективі. Деякі батьки вважають, що взагалі цим займатись не потрібно: вирос­туть — самі все зрозуміють. Але наше виховання і економіка страждають не від того, що дітей вчать багато чому, а від того, що недоучують економіці і оберігають від праці і труднощів, від реальних проблем економічного життя суспільства. У дітей часто формується ідеалізоване уявлення про реальне життя, економіку, а звідси — споживацьке ставлення до матеріальних благ, які створює суспільство, до природних ресурсів. Таким чином, готу­ється основа для розчарування в період, коли дитина вступить у самостійне життя і зустрінеться з суперечностями і труднощами.

ВИХОВАННЯ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ — це вироблення гу­манних, високоморальних, доброзичливих, справедливих, рівно­правних, дружніх стосунків між людьми незалежно від кольору їх шкіри, національності, мови, звичаїв та місця проживання.

До останнього часу у нашому досвіді по В.і. переважав під­хід, який можна назвати пропагандистським інтернаціоналізмом. Це виховання інтернаціоналістською фразою, це той лозунговий інтернаціоналізм, який декларував про свій тріумф з плакатів і транспарантів, сповіщав про непорушну дружбу всіх народів, у тому числі і українського, які входили до складу колишньої дер­жави СРСР, про непорушну вірність її цінностям, віковічне братерство. Ця практика виховання спростована сьогодні сумни­ми подіями, які називають по-різному: «сутички на міжнаціо­нальній основі», «гострі національні конфлікти». На жаль, такі ж проблеми є нині і в багатьох інших країнах. Вони свідчать про серйозність питання не тільки в політичному, але й у педагогіч­ному плані.

При організації В.і. необхідно враховувати ті нові явища, які відбуваються у сфері міжнаціональних відносин. І в першу чергу це стосується небувалого піднесення національної самосвідомості народів. Цей процес вносить серйозні зміни і доповнення у поняття «патріотизм».

Зростання національної самосвідомості є найважливішою змістовною стороною В.і., а національне виховання — його осно­вою. Треба піклуватись про формування такої національної само­свідомості молоді, яка нічого спільного не має із зарозумілістю, національним егоїзмом. Сьогодні необхідним є поглиблення за­гальнолюдського змісту поняття «інтернаціоналізм». Стосовно до виховання це означає враховувати те, що складає культурно- етнографічні особливості націй і народностей.

Інтернаціоналізм розвивається на основі глибокого пізнання життя, героїчної історії народів, їх кращих традицій, трудових і культурних досягнень і є надбанням не тільки розуму і почуттів. Це патріотична і моральна єдність людей, яка формується у спільних турботах про вирішення загальнолюдських проблем.

Будь-яка сім’я має інтернаціональні зв’язки. Проте дорослі члени сім’ї не завжди докладають достатньо зусиль, щоб запо­бігти поширенню серед дітей образливих прізвиськ, брехливих чуток, анекдотів, жартів, які ображають національну гідність. У результаті цього навіть діти молодшого віку можуть зневажли­во висловлюватись на адресу своїх ровесників іншої національ­ності, а в середовищі підлітків нерідко бувають і більш жорстокі вчинки. Якщо у поведінці дитини з’явились такі тривожні симп­томи, це не можна залишати поза увагою.

Але головна умова успіху у В.і. дітей — це глибока віра самих батьків у непорушність принципу єдності, дружби і братерства всіх народів нашої країни, повага і доброзичливість у ставленні до людей всієї Землі і щире прагнення передати цю віру і пере­конання своїм синам і дочкам. Ніщо так сильно не впливає на дитину, як послідовне утвердження інтернаціональних засад в укладі життя її власної сім’ї.

Батькам також слід доступно пояснити дитині основи чинного законодавства, в тому числі й міжнародного, яке регламентує міжнаціональні відносини в багатьох країнах, зокрема й в Украї* ні, передбачає відповідальність за розпалювання міжнаціональ­ної ворожнечі.

ВИХОВАННЯ МОВНЕ — цілеспрямоване прищеплення дітям ряду гуманістичних цінностей, пов’язаних з вивченням мови. Зокрема, розуміння ролі мови для людини; мислення рідною мо­вою у контексті культури свого народу; вимогливість до культури власного мовлення, естетична потреба у художньому слові. В.м, починається від народження і має два основних етапи: 1) до­шкільний, коли воно здійснюється лише на мовних зразках; 2) шкільний, коли воно доповнюється пізнанням (відповідно до вікових можливостей) будови мови, у тому числі її функціональ* них стилів.

В.м. школярів спрямовується головним чином на стимулюван­ня мовного самовдосконалення, на усвідомлене ставлення до культурологічних проблем мови.

ВИХОВАННЯ ПАТРІОТИЧНЕ — це культивування вищих ідей, пов’язаних з суспільними цінностями свого народу, з існу­ванням і захистом Батьківщини. Саме в цьому полягає продук­тивна, творча сила патріотизму: з ранніх років у дитині повинна закладатися готовність захищати і примножувати здобутки наро­ду, рідного краю. У домашньому середовищі по-особливому сприймається шевченківське слово, народна пісня, рідна природа, батьківський дім, спогади дідуся-ветерана, бабусі-трудівниці, сі­мейні реліквії. Походи сім’єю до лісу, по історичних місцях свого міста чи села, відвідування музеїв, екскурсії — все це залишає глибокий слід у дитячому серці і пам’яті, дає можливість бути причетним до патріотичних устремлінь своїх батьків і предків.

Для того, щоб патріотизм став справжньою серцевиною вихо­вання, щоб проявився його вплив на розум і почуття дітей, не­обхідні цілеспрямовані зусилля усіх дорослих членів сім’ї. Адже дитина глибше засвоює погляди, судження і звички від близь­ких їй людей. Не варто думати, що високі поняття недоступні сприйняттю і розумінню дітей. Слід говорити з дітьми про Бать­ківщину, її неповторну красу, про відданість, служіння їй, захист без менторства, голих повчань, докорів у незнанні. Дитина лю­бить свою матір і батька, братів і сестер, свою сім’ю і будинок. Поступово її прив’язаність поширюється на школу, село, місто, всю свою країну. І це необхідно враховувати, пробуджуючи в неї патріотичні почуття. Немає потреби ненавидіти кожну чужу сім’ю лише тому, що любиш свою. Немає потреби ненавидіти інші народи лише тому, що ти патріот. Велика мета добра почина­ється з малого — з бажання його своїм близьким, але, розвива­Ючись, вона охоплює все більш широке коло питань своєї дер­жави і світу.

ВИХОВАННЯ ПРАВОВЕ — складний процес формування у дітей знань законів своєї країни, власних прав і обов’язків, відпо­відальності за їх виконання. У певної частини підлітків спостері­гаються такі типові недоліки правового виховання, як правовий інфантилізм (безвідповідальність), правовий нігілізм (заперечен­ня ролі права у житті суспільства) та правовий цинізм (прагнен­ня використати знання правових норм для того, щоб запобігти відповідальності). Неповага до закону, суспільних норм життя часто виступає причиною правопорушень, які, в свою чергу, свідчать про складності в моральному розвитку дітей, умовах їх існування, взаємовідносинах з навколишнім світом.

Підлітки не завжди виявляють інтерес до права. Це буває наслідком зневажливого ставлення самих батьків до правових принципів і норм, зневіри в реальності таких демократичних прин­ципів, як рівність усіх перед законом, недоторканність особистос­ті, справедливість судового розгляду.

В.п. здійснюється школою, позашкільними закладами. Досить ефективним є пропагування правових знань за допомогою преси, лекцій, телебачення. Вирішенню складних питань В.п. і навчан­ня, формуванню правової культури сприятиме юридичний все­обуч як єдина загальнодержавна програма, яка охоплювала б усі верстви населення. Розбудовуючи свою державність, Україна при­діляє значну увагу створенню саме такої програми, яка значно поліпшить В.п. громадян.

Значну роль у В.п. відіграє сім’я. Батькам необхідно пам’ята­ти, що в основі В.п. перш за все лежить моральне виховання. Воно формує базу, на якій грунтуються знання законів і уміння ними користуватися, повага до права і активна правоохоронна позиція, непримиренність до порушень норм і правил громадсь­кого життя.

В.п. починається з виховання дисциплінованості, здатності відповідати за свої вчинки. Наступний важливий крок — засво­єння конкретних норм права — кримінального, адміністративного, трудового, сімейного тощо. Треба домагатися розуміння дітьми конституційних прав і обов’язків громадян України. У цьому батькам можуть допомогти засоби масової інформації, газети, популярна література. Дітей слід переконувати у тому, що в не­залежній Україні право покликане зміцнювати соціальну спра­ведливість, демократичний характер економічних реформ і сто­сунків, очищати суспільство від усього, що заважає жити і буду­вати суверенну правову державу.

Батьки повинні пам’ятати, що міцність засвоєння правових знань, їх практична спрямованість знаходяться у прямій залеж­

ності від рівня сформованості правової культури батьків, від того, наскільки вони чи інші дорослі члени сім’ї можуть бути прикладом у щоденному дотриманні законів, норм і правил гро­мадського життя. Дітям слід пояснювати роль права у житті сус­пільства, його гармонії і досконалості.

Див. також: Активність громадська. Дисциплінованість. Мо­ральне виховання дітей у сім’ї.

ВИХОВАННЯ СТАТЕВЕ, або сексуальне (від лат. sex — стать) — формування свідомості дитини у відповідності з її на­лежністю до певної статі, забезпечення умов для нормального психосексуального розвитку особистості. Засвоєння суспільно усталених нормативів статевої поведінки здійснюється завдяки характеру спілкування дитини у колі сім’ї, змісту гри, занять та навчання, орієнтованих на успішне виконання статевих ролей — хлопчика, юнака, сина, нареченого, батька, чоловіка і т. д. (для жіночої статі відповідно). Розвиток чоловічих, маскулінних та жіночих, фемінних якостей, тобто формування психологічної ста­ті, відбувається шляхом ототожнення себе особам ідентичної статі з найближчого оточення, передусім батьку чи матері, а та­кож засвоєння соціально-культурних образів статеворольової по­ведінки оточуючих людей. Саме батьки, спосіб родинного укладу справляють істотний вплив на статеву соціалізацію синів та дочок. Тільки повна сім’я, гармонійна співдружність батька та матері здатні забезпечити усвідомлення дітьми чоловічої та жіночої ролі.

Статева освіта — необхідна умова розвитку статевої свідомос­ті. Вона полягає у передачі дітям інформації, що стосується пізнання фізіологічних, моральних, соціальних аспектів взаємин чоловіка і жінки та сімейного життя. Специфіка статевої освіти полягає у тому, що вона покликана не лише інформувати, але й повчати, викликати відповідне емоційно-оцінне ставлення. Стате­ва освіта вимагає від. дорослих, і насамперед батьків, високої пе­дагогічної культури, вміння бути відвертими, щирими, тактовними, коли вони відповідають на запитання дітей, що стосуються делі­катної сфери людського буття. Як правило, у 3—4 роки дітей цікавить, звідки вони узялися, у 5—6 — як потрапляють до тіла матері, як ростуть і як народжуються, у 7—8 років — яка роль батька у появі дітей.

Діапазон статевої цікавості розширюється в міру розвитку процесів статевого дозрівання. Відома хибна тактика уникнення батьками функцій статевої освіти. Це — замовчування та пока­рання дітей за непристойні, на думку дорослих, запитання. Слід зазначити, що ті діти, статева цікавість яких повністю задоволь­няється у батьківській родині, дістають моральний імунітет проти «освіти» вулиці або інших джерел інформації.

Статева освіта дітей грунтується на дотриманні певних педа­гогічних правил. Серед них: авторитетність джерела інформації (батьки, родичі, вчителі, медики, науково-популярна література тощо) та об’єктивність, науковість її висвітлення (наприклад, дітей не знаходять у капусті, а народжують у пологових будин­ках); природність поведінки дорослих і відповідність інформації віковим можливостям дитини (важливо не спізнитись). Статева освіта не повинна нести в собі елементи сексуальної стимуляції, але має вчити позитивному прийняттю еротики, краси людського тіла та інтимних стосунків.

В.с. покликане навчати хлопчиків мужності, коректності у стосунках з особами протилежної статі, почуттю відповідальності за майбутню сім’ю, дівчаток — бути берегинею, охоронницею сім’ї та дитини.

ВИХОВНА РОБОТА ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ. Вихован­ня здійснюється не лише в сім’ї, школі, дошкільних і позашкіль­них закладах, а й за місцем проживання. Батьки часто недооці­нюють виховних впливів, які тут відбуваються.

Місце проживання — це мікросередовище, де діти проводять певну частину вільного часу, спілкуються з своїми ровесниками, зав’язують нові знайомства з дорослими, стають членами нефор­мальних груп, де є свої лідери. Місце проживання — це підвали і горища, де збираються підлітки, це нерідко сфера прояву нега­тивного впливу на їх поведінку. Особливо це стало помітним останнім часом — з появою кіосків, відеосалонів, лотків, де поряд з іншою книжковою продукцією є і порнографічна.

Дорослі члени сім’ї повинні завжди пам’ятати про це і по можливості впливати на діяльність дітей за місцем проживання — влаштовувати спортивні змагання і походи, керувати дворовими спортивними командами і секціями, клубами і гуртками за інтере­сами, обладнувати спортивні майданчики, майданчики для малю­ків, оформляти газони, висаджувати квіти і доглядати за ними, організувати домову бібліотеку.

Це не лише форма активного, педагогічно виправданого спіл­кування дорослих і дітей, а й можливість більш повно розкрити­ся віковим та індивідуальним особливостям останніх, зайняти певну соціальну позицію.

ВІДВЕРТІСТЬ ДІТЕЙ. Потреба поділитися своїми спостере­женнями, думками, переживаннями є найбільш характерною для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Вони безпосеред­ні, щирі, і викликати їх на відвертість неважко. Дитина, нічого не приховуючи, розповідає про те, що її турбує. З часом діти стають більш стриманими, починають контролювати свої дії та вчинки. Однак і підлітки, і старші школярі також мають потребу поділитися переживаннями, враженнями, їм хочеться, щоб їх ви­слухали, зрозуміли. Але відверті вони лише з близькими для них людьми.

В.д. залежить не лише від віку, а й від індивідуальних особли­востей. Є діти відкриті, а є замкнені, стримані. Батькам це особ­ливо треба враховувати і не нав’язувати свою точку зору, а по можливості ставити дітей у такі ситуації, де б вони розкрились, показали свою позицію. У сім_’ї це може бути спільне читання книг та журналів, перегляд і аналіз кінофільмів. Зближує дітей і батьків спільна праця та відпочинок, бесіди на різні теми. Саме під час таких бесід діти розкриваються найбільшою мірою. Особ­ливо необхідно звертати увагу на підлітків. Деякі батьки скар­жаться, що діти цього віку не діляться з ними своїми враження­ми, переживаннями. Причина часто полягає в тому, що вони вважають себе досить дорослими, вимагають поважного ставлення до себе і не люблять, коли втручаються в світ їх думок і почуттів.

Іноді батьки піклуються про здоров’я дитини, її харчування, успіхи у навчанні, а внутрішні її переживання, її складний ду­ховний світ залишається поза їх увагою. Пасивність батьків ви­кликає таку ж саму реакцію дітей. В результаті вони стають не­щирими, нетовариськими. Інколи дорослі, не надаючи своїм дітям особливого значення, розповідають про їх проблеми іншим, чим віддаляють від себе, гасять їх бажання бути щирими, а часом завдають їм душевної травми.

В.д.— важлива умова нормальних взаємин у сім’ї. Добитися цього можна лише непідробною увагою і повагою до внутрішнього світу дитини, участю у всьому, що її радує чи непокоїть.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — це необхідність виконувати вимоги, які пред’являє суспільство. В.— важлива моральна якість особис­тості. Відповідальним є той, хто розуміє свій обов’язок за будь- яких обставин, хто чесно трудиться в міру своїх сил та можли­востей, хто бере на себе провину за вчинені помилки.

Батьки повинні виховувати В. з раннього дитинства. Необхід­но звертати увагу на те, як дитина виконує доручену їй справу (вчасно і чи до кінця), привчати аналізувати свою поведінку. У школяра В. повинна стати стійкою рисою, що характеризує рі­вень його моральної вихованості. В. тісно пов’язана з такими вольовими якостями особистості, як дисциплінованість, наполег­ливість, організованість, вимогливість до себе та інших.

Виховуючи у дітей В., батьки повинні особливу увагу звертати на формування їх інтересу до навчання, дорученої справи. З цією метою слід займатися разом з ними різноманітною роботою, орга­нізовувати спільні ігри, читання цікавих матеріалів. Діти повин­ні повірити у власні сили, в можливість виконання дорученої справи.

Найбільш успішному вихованню В. сприяє моральна атмосфе­ра сімейного життя, надання дітям вчасної допомоги, зацікавле­ність у їх справах в школі й вдома, авторитет і особистий приклад батьків.

ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ ДИТИНИ закономірно змінюються у процесі її розвитку і залежать від умов, у яких вона живе і виховується. Виділяють такі періоди розвитку: новонародженість (1—10 днів); грудний вік (10 днів— 1 рік); раннє дитинство (1— З роки), дошкільний вік (4—6—7 років); молодший шкільний вік (7—11 років); підлітковий вік (11 —15 років); юнацький вік (16—21 рік).

Періоди новонародженості та грудний вік характеризуються обмеженою рухливістю, дітей, їх безпорадністю. Дорослі задо­вольняють усі потреби дитини, знайомлять її з оточуючим світом, вчать сидіти, ходити. Спілкуючись з дорослими, дитина поступо­во розуміє мову, а потім вчиться самостійно говорити.

Для ранніх періодів розвитку дитини характерні висока час­тота дихання (ЗО—44 рази за хвилину), скорочень серця (120— 140 разів за хвилину), підвищена тепловіддача. Дитина здатна підтримувати власне тепло при сприятливій для неї температурі навколишнього середовища (+20------------------------------- 1-22° С). При низьких та ви­

соких температурах повітря її організм відповідно швидко охоло­джується або перегрівається.

У перший рік життя дитини особливо інтенсивно протікає її фізичний та психічний розвиток. Вона додає у вазі 6—7 кілогра­мів, довжині-—20—25 сантиметрів. Майже в три рази збільшу­ється маса головного мозку.

В ранньому дитинстві на основі спілкування з дорослими від­бувається інтенсивний розвиток мови і оволодіння діями з різни­ми предметами. Помітно поліпшується координація рухів. У ці роки при правильному вихованні формуються навички самооб­слуговування: дитина вчиться самостійно вмиватись, чистити зу­би, їсти, одягатись та роздягатись. Маніпуляційні дії з предметами переростають у ігри з елементами творчості. До кінця третього року життя словниковий запас дитини в умовах сприятливого розвитку досягає 800—1000 слів. У ранньому дитинстві інтенсивно триває ріст тіла, дедалі збільшується його вага, вдосконалюється центральна нервова система і всі життєво важливі функції орга­нізму.

Знання вікових особливостей дозволяє ефективніше регулювати життєдіяльність дитячого організму, створювати оптимальні умо­ви для розкриття здібностей та обдаровань дитини, обирати най­більш дійові засоби впливу на неї.

У педагогіці поряд з поняттям «вікові особливості» побутує не менш важливе — «вікові можливості», що охоплює усе те, чого дитина певного віку може досягти при правильному повноцінному вихованні (своєрідний внутрішній потенціал). На це і повинні орієнтуватись батьки, виховуючи всебічно розвинену особистість.

У кожної дитини до певного часу існують приховані можливос­ті її розвитку — розумового, морального, естетичного, фізичного і т. д. Психологи називають цю особливість «зоною найближчого розвитку». Виявлення цих можливостей значною мірою залежить від своєчасної допомоги дорослих. Якщо дорослі дадуть їм «по­штовх», створять необхідні умови, то у розвитку дитини настануть значні зрушення.

Див. також: Анатомо-фізіологічні особливості дітей. Вік немовляти. Вік дошкільний. Вік шкільний молодший. Вік підліт­ковий. Вік юнацький.

ВІК НЕМОВЛЯТИ — період життя дитини від народження до одного року. У цьому віці для неї характерне безпосередньо-емо­ційне спілкування з дорослими, яке починається вже в кінці пер­шого місяця життя. Важливим показником закінчення в розвитку дитини фази новонародженості є поява в неї комплексу пожвав­лення. Це емоційне і моторне реагування на появу дорослих, на їх ласку. Фазу новонародженості називають критичною. Поява на світ ставить високі вимоги до життєздатності дитини. Вона втра­чає у вазі, організм адаптується до нового середовища свого існу­вання, яке є складнішим, ніж при перебуванні плоду в організмі матері.

У дитини виникає вроджена орієнтувальна активність (пошук ротом, поворот голівки, ссальні рухи). Найбільш рухливим ор­ганом новонародженої дитини є її голівка, а основним пізнаваль­ним органом — її рот. Якісно новим етапом психічного розвитку новонародженої дитини є поява в неї слухового та зорового зо­середження. У неї зароджується перша соціальна потреба — спіл­куватися з людиною.

У другій фазі немовлята вже спілкуються з дорослими шля­хом спільних дій. Поступово дитина починає розуміти мовлення дорослих і освоює перші слова. Наприкінці другої фази вона вже знає 10—12 слів і осмислено вимовляє 2—3 слова. Дуже активно відбувається в цій фазі моторний і сенсорний розвиток. Ставлення дитини до навколишньої дійсності і дорослих стає вибірковим, а найрізноманітніші прояви її емоцій все частіше стають засобом спілкування.

Радимо прочитати: Бауер Т. Психическое развитие младен­ца. М., 1985. Лич П. Младенец и ребенок: От рождения до пяти лет. М., 1988.

Вік ДОШКІЛЬНИЙ починається з трьох років і триває до початку навчання у школі. У сучасній педагогіці розрізняють три періоди дошкільного віку: молодший (від 3-х до 4-х років), серед­ній (від 4-х до 5 років) і старший (від 5 до 6—7 років).

В.д.— це період інтенсивного всебічного і гармонійного роз­витку особистості. І хоч у цей час дитина ще не має певного кола обов’язків, а вільно займається тим, що її цікавить, діяльність аналізаторів, пам’яті, мислення, мови спричиняється до форму­вання чуттєвого стану пізнання світу.

Більшу частину часу дошкільник проводить в іграх, слуханні казок і розповідей, він захоплюється малюванням, ліпленням. Завдяки цим видам діяльності і відбувається його психічний роз­виток. Гра в основному викликає позитивні емоції, але може сприяти виникненню у дитини і негативних якостей: агресивності, егоїзму тощо. Тому батьки та вихователі повинні чітко спрямо­вувати ігрову діяльність, виступати в ній не менторами, а парт­нерами. Пояснити дитині події, які її цікавлять, порозмовляти з нею про прочитану книжку, разом переглянути дитячий фільм, виставу — ось обов’язки старших щодо дошкільника.

Дошкільнику властиві висока емоційність, вразливість, рухли­вість. його поведінка значною мірою ситуативна, тобто визнача­ється тим, що відбувається в даний момент. Протягом дошкіль­ного віку дитина починає повніше усвідомлювати себе, своє ста­новище серед інших людей. У старших дошкільників з’являються вищі соціальні почуття, зокрема, співпереживання; зароджується усвідомленість поведінки, прагнення включатись у трудову діяль­ність. Найбільш доступна у цьому віці господарсько-побутова праця.

Для дошкільників, що виховуються у дитячих садках, розроб­лена спеціальна програма, що передбачає фізичне, розумове, мо­ральне, трудове та естетичне виховання.

Див. також: Анатомо-фізіологічні особливості дітей. Гра.

ВІК ШКІЛЬНИЙ МОЛОДШИЙ. До в.ш.м. відносять учнів І—IV класів — від 6 до 10 років. Анатомо-фізіологічні особливості дитини цього віку характеризуються тим, що зміни, які відбува­ються в її організмі, відносно спокійні і рівномірні. Дитина росте в довжину на 4—5 сантиметрів, вага її збільшується до трьох кілограмів.

Одночасно зміцнюється кістково-м’язова система. Відбуваєть­ся дальший процес окостеніння скелета, однак у кістках хребта, таза, кінцівок ще багато хрящових тканин. Щоб запобігти дефор­мації скелета, важливо забезпечити правильну посадку учнів на робочому місці. У м’язовій системі відносно добре розвинені ве­ликі м’язи, але ще відстають у своєму розвитку дрібні (кисть руки). Тому важливо не перевантажувати дитину письмом.

Анатомічне формування головного мозку завершується до 8— 9 років. Триває вдосконалення аналітико-сиптетичної функції кори головного мозку, зміцнюються гальмівні процеси, хоч про­цеси збудження ще переважають. У цілому фізичний розвиток молодшого школяра дає йому змогу займатися навчальною ді­яльністю без перевтоми протягом 3—5 годин щоденно. Раціональ­на організація режиму є однією з головних умов підтримання необхідного рівня працездатності учнів цього віку. Про це повин­ні пам’ятати батьки і організовувати домашню роботу молодшого школяра таким чином, щоб він мав можливість і працювати, і відпочивати, і гратись.

Дослідженнями гігієністів встановлено два піки в динаміці працездатності молодшого школяра протягом доби: 1-й — з 8 до 11 годин ранку, 2-й — між 16 і 18 годинами. Тижневий пік праце­здатності припадає на вівторок і середу, найнижчий — на п’ятни­цю. У динаміці року піком є жовтень, з січня по березень — по­ступовий спад. Після цього до червня працездатність повільно підвищується.

Молодші школярі поступово починають займатися навчальною діяльністю, яка стає для них основною. Вони засвоюють і відтво­рюють способи розв’язання задач та доступні їх віку поняття. При цьому їм доводиться оволодівати різноманітними діями, які виконуються як у зовнішньому, так і у внутрішньому плані (у свідомості). В результаті у них формується самооцінка та са­моконтроль за своїми діями і за результатами засвоєння. В умо­вах навчальної діяльності виникають і розвиваються такі ново­утворення в психіці: теоретичне мислення, довільність дій, реф­лексія, внутрішній план дій (див. відповідні статті).

Одне з основних завдань дорослих навчити молодшого шко­ляра оволодівати знаннями. Для Цього у розпорядженні вчителів є програми, методики, технічні засоби навчання, наочні посібники. Батьки ж мають створити дитині умови для занять, допомогти правильно організувати робоче місце; обрати раціональні прийоми роботи з арсеналу тих, які рекомендовані вчителем; перевіряти якість виконання самостійної праці і визначити, що необхідно зробити для кращого виконання завдання.

Важливою умовою успішного розвитку молодшого школяра є позитивне ставлення до школи і навчання, яке повинні стимулю­вати і регулювати дорослі, враховуючи те, що спочатку у дітей формується інтерес до навчання як процесу діяльності, потім — інтерес до його результатів, а вже після цього — інтерес до його змісту, тобто з’являється потреба набувати знання. Під керів­ництвом дорослих ця потреба повинна стати домінуючою.

ВІК ПІДЛІТКОВИЙ — цс етап онтогенетичного розвитку ди­тини від 10—11 до 14—15 років, період її переходу до юнацького віку.

В.п. характеризується бурхливим розвитком. У цей час відбу­ваються значні зміни і в організації, і в психиці дитини, які віді­грають важливу роль у формуванні її особистості. Своєрідне ста­новище підлітка у суспільстві (уже не дитина, але ще не доросла людина) породжує багато труднощів у його вихованні.

Перебудова нервової і' ендокринної систем нерідко є основою загальної невріноваженості підлітка, дражливості, апатії, періо­дичної млявості. Статеве дозрівання впливає на його загальний стан, з’являються нові, раніше незнайомі почуття, переживання, цотяги, зміни настрою. До цього необхідно поставитись обереж­но, з увагою. Треба пам’ятати, що процес статевого дозрівання починається і навіть завершується раніше, ніж підростаюча ди­тина набуває духовної зрілості.

Особливо важливим є формування в цей час моральних якос­тей, інтелекту, об’єктивної самооцінки та оцінки інших людей. Невідповідність між завершенням статевого дозрівання і настан­ням громадянської соціальної зрілості — одна з основних супе­речностей В.п. Від батьків у цей час вимагається висока терпи­мість, зібраність, організованість, стриманість, делікатність, про­думаність кожного рішення, кожної своєї дії.

Анатомо-фізіологічні зрушення у розвитку підлітка породжу­ють психологічні зміни: відчуття дорослості, інтерес до протилеж­ної статі, пробудження певних романтичних почуттів, прагнення до самостійності у навчанні, в праці, у виборі друзів, в органі­зації режиму дня, в стосунках з батьками, вчителями, ровесни­ками. У В.п. визначальними виступають товариські якості — взаємодопомога, щирість, чуйність, чесність, вірність, уміння бе­регти таємницю. Підліток сам хоче приймати важливі рішення. Він починає активно відстоювати свої погляди, думки, судження.

У сім’ях, де враховується право підлітка на самостійність, він росте і дорослішає нормально, без особливих ускладнень. Якщо ж йому не довіряють, нехтують його інтересами, він починає захи­щати свою самостійність різними засобами, часто негативними: стає впертим, неслухняним, агресивним, часом замикається у собі, демонстративно суперечить, починає палити, вживати спиртне, заводити небажані знайомства, зникати з дому тощо. Непорозу­міння між ним і батьками зростає, конфлікти поглиблюються і виникають взаємні образи. Таких ситуацій треба уникати. Підліт­кові потрібні постійна допомога, поради, дружнє співробітництво. Особливого значення набуває соціальна активність батьків, їх особистий приклад, погляди, переконання.

Слід мати на увазі, що не всі підлітки аналізують свої вчинки. У багатьох спостерігаються завищені домагання, неадекватна самооцінка. Усе це треба враховувати як батькам, так і педагогам.

Отже, психологічні особливості В.п. не визначені.біологічно. Вони в основному обумовлені соціальними факторами. Знання цих особливостей, закономірностей розвитку підлітків є важливою передумовою для успішного подолання труднощів, досягнення необхідного ефекту у вихованні.

Див. також: Авторитет батьків. Анатомо-фізіологічні особли­вості дітей. Виховання статеве. Вік юнацький. Дисциплінованість. Єдність вимог. Дівчинка: особливості виховання. Хлопчик: особ­ливості виховання.

ВІК ЮНАЦЬКИЙ —це перехід від підліткового віку до само­стійного дорослого життя. Хронологічно В.ю. поділяється на ран­ню юність, тобто старший шкільний вік (15—17 років), і пізню юність (18—23 роки). Психологічний зміст В.ю. пов’язаний з роз­витком самосвідомості, рішенням проблем професійного самовиз­начення. У В.ю. формуються ціннісні орієнтації та ідеали, мораль­на свідомість, пізнавальні й професійні інтереси, потреба у праці, здатність будувати життєві плани, суспільна активність, долається залежність від дорослих і утверджується самостійність особис­тості, зростає значення контактів з ровесниками. Якщо мікросоці- альне середовище розвитку юнака негативне, його цілі не можуть бути досягнуті — виникають гострі внутрішні або міжособистісні конфлікти, глибокі кризи.

Слід мати на увазі, що юнак, який тільки-но відкрив свій внутрішній світ, активно (іноді й агресивно) захищає його від дорослих, дуже болісно переживає спроби «доторкнутися» до нього, навіть якщо це робиться з добрими намірами.

Стратегія взаємовідносин дорослого з юнаком повинна буду­ватися на безумовному визнанні його особливостей і права їх мати й розвивати при одночасній постійній готовності до нена­в’язливого інтимно-особистісного контакту, у якому лише й мож­ливий виховний вплив.

ВІТЧИЗНА —рідний край, територія, що історично належить даному народові. Зміст цього поняття майже збігається з понят­тям «Батьківщина», але має більш узагальнений, абстрагований характер. В.— це сукупність географічних, національних особли­востей, природне середовище, населення, особливості історичного розвитку, культури, мови, побуту, звичаїв. Завдяки цьому В. сприймається як національно-специфічне середовище і віддзерка­люється у спостереженнях людей, їх почуттях та думках.

В. майже завжди багатонаціональна, тому національний фак­тор відіграє велику роль. Нація і В.— найбільш споріднені форми суспільного розвитку, хоч націю в основному характеризують со­ціально-етнічні зв’язки, а В.— соціальні. Відмінність В. від нації полягає ще й у тому, що вони виникли у різні періоди. В. з’яви­лася у стародавньому світі, а нація — не раніше становлення ка­піталістичної формації.

ВОЛЯ — це здатність людини діяти у відповідності з метою, системою цінностей, ідеалом. Вона залежить від уміння керувати власними емоціями, бажаннями, потребами, намірами.

Мимовільна поведінка базується на звичках і регулюється си­туацією, а довільна (вольова) поведінка здійснюється всупереч звичкам і пов’язана з вольовим зусиллям. Та розглядати силу волі тільки як здатність людини до зусиль чи насилля над собою з тим, щоб уникнути небажаної поведінки, було б неправильним. Розумна В. передбачає не тільки можливість долати психологічні перешкоди, внутрішні бар’єри, а й вміння свідомо використовува­ти механізми власних звичок і бажань. В. пов’язана з уявою, що дозволяє змоделювати результати певних дій у власній свідомості; з концентрацією уваги, яка допомагає зменшити зусилля при по­доланні миттєвих бажань, що перешкоджають досягненню основ­ної мети.

Здатність до вольового зусилля формується у дитини в процесі виконання нею прохань та вимог дорослих. Потім, коли це стає звичною поведінкою, вона задовольняє власні вимоги, стримуючі небажані імпульси.

Звички вольової поведінки можуть мати місце лише при пев­ній самостійності людини, коли вона сама обирає мету і шлях її досягнення. Батькам слід пам’ятати, що в умовах надмірного конт­ролю за дитиною вона втрачає самостійність і її воля залишаєть­ся нерозвиненою. Щоб сприяти розвитку самостійності і вольових рис характеру, необхідно ставитися до дитини з повагою, вірити в її можливості.

ВПЕРТІСТЬ — це особливість поведінки (у більш стійких формах — риса характеру), що визначається як відхилення в емоційно-вольовій сфері людини. Виражається В. у намаганнях робити по-своєму в будь-яких ситуаціях, наперекір здоровому глузду, доказам, проханням, порадам, вказівкам інших.

Найбільш поширені випадки В. у дітей 3—4, 11 і 17 ро­ків, коли формування їх особистості пов’язано з якісними і струк­турними змінами.

Перші ознаки В. можуть проявлятися навіть у дворічної дити­ни, в її намаганнях до самостійності. Вона часто стверджує «я сама», не дозволяє себе вдягати, хоч самостійно це зробити ще добре не вміє; відмовляється йти вулицею, тримаючись за руку, тощо.

В. може проявлятись не тільки у тому, що дитина суперечить дорослим, інколи вона суперечить навіть самій собі; приймаючи якесь рішення, може змінювати його, приходячи навіть до абсо­лютно протилежних висновків. Складається враження, що ця маленька людина намагається скинути з себе чиєсь ярмо, хоч на­справді її ніхто не пригнічує, крім неї самої.

Дитина хоче все робити по-своєму і поводить себе навіть агре­сивно, якщо хтось намагається їй порадити чи допомогти. Батьки при цьому повинні бути терплячими, чуйними, вміти вчасно вклю­чати дитину у гру чи іншу діяльність (малювання, ліплення, спо­стереження, розгляд малюнків в книжках, праця тощо).

Слід пам’ятати, що вимоги дитини до себе у цьому віці не­повністю відповідають її можливостям, що їй необхідно ще бага­то чого навчитися. Тому дорослим не треба загострювати увагу дитини на В., обговорювати її поведінку, докоряти чи карати її.

Іноді дитина добре себе поводить в присутності одного з бать­ків і різко змінює поведінку, коли з’являється другий. Частково — це прояв ревнощів, не що інше, як бажання дитини, щоб батьки лише їй приділяли увагу. У такій ситуації дорослі повинні допо­могти дитині зрозуміти, що батьки мають дбати не лише про неї, а й один про одного.

В. молодшого школяра може бути викликана почуттями гніву, помсти, озлоблення, образи і виражати протест проти несправед­ливого до нього ставлення. Іноді це наслідок помилок батьків у вихованні, непослідовності вимог дорослих до дитини, вияв втоми, пов’язаної з порушенням режиму дня, тощо. Не останню роль у цьому відіграє і приклад впертої, нерозумної поведінки дорослих у сім’ї.

Профілактикою розвитку В. молодших школярів є поєднання батьківської любові, турботи та вимогливості. Важливо також привчати дитину рахуватись з думками та інтересами інших, ви­ховувати уміння в разі необхідності нехтувати власними ба­жаннями.

Часто В. проявляється в нерозумних намаганнях добитись виконання миттєвих бажань наперекір усім розумним доказам інших. Найкращий засіб подолати таку В.—• відволікти дитину, переключити її увагу. Це допоможе їй забути про свою примху, а дорослим •— безконфліктно вийти з ситуації, що склалася.

У підлітковому віці, коли відбувається переоцінка моральних цінностей та їх засвоєння на новому, більш складному рівні, знову виникає загроза розвитку В. Прагнучи до реальної само­стійності і незалежності, підліток наполягає на своєму, не розіб­равшись у правильності позиції, яку він займає, часто протидіє чужій волі. Причому більшість підлітків схильні позитивно оці­нювати В. як рису, що формує волю. Завдання дорослих — так­товно і вміло розповісти про наполегливість, характер, волю та їх негативну протилежність, пояснити суть цих моральних понять, навчити школяра адекватно оцінювати свою поведінку.

Іноді В. є відповіддю на численне дорослих «не можна», що стримує волю дитини. Батьки мають пам’ятати, що заборон у ви­хованні повинно бути якнайменше. Якщо слово «не можна» вжи­вається дуже часто, то це викликає лише вперте бажання не підкорятись.

Своєчасний вияв причин дитячої В. допоможе дорослим уник­нути її. Недопустиме гальмування волі людини, особистість якої формується. Добре ставлення до дитини, гумор батьків допомо­жуть перевести напружені моменти у смішну ігрову ситуацію.

Див. також: Воля. Наполегливість. Негативізм дитячий. Пере­конання. Характер.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ (від лат. genialis — властивий генію, плід­ний) — вищий рівень розвитку здібностей як загальних (інтелек­туальних), так і спеціальних (музичних, літературних, сценічних та ін.). Про геніальність можна говорити лише тоді, коли особис­тість досягне таких результатів творчої діяльності, які склали б епоху у житті суспільства, в розвитку культури.

Розвиток здібностей людини базується на існуванні відповід­них задатків і відбувається особливо ефективно у так звані сензи- тивні періоди. Наприклад, для музичних здібностей — це період до п’яти років, коли активно формується музичний слух і пам’ять дитини.

У зв’язку з багатозначністю задатків можливе формування здібностей на одній і тій самій анатомо-фізіологічній основі до різних видів діяльності. Тому певні здібності (математичні, ху­дожні та ін.) можуть сформуватися практично у будь-якої здоро­вої дитини в умовах спеціально організованого навчання.

ГЕРЛСКАУТИ — дівчатка-«розвідниці» 11 —14 років, друга вікова група скаутських спілок дітей та підлітків. Це — майбутні матері і господарки. їх вчать готувати їжу, обладнувати житло, економно вести домашнє господарство, доглядати дітей.

ГІДНІСТЬ дитини — усвідомлення нею цінності своєї осо­бистості, своїх високих моральних якостей.

Батькам слід пам’ятати, що гідність треба розвивати, утвер­джувати і захищати з дитинства. Почуття власної гідності форму­ється в процесі самопізнання і оціночної діяльності дитини, в її спілкуванні з іншими людьми, а також у результаті виховання і самовиховання. Виявляючи свої сильні і слабкі сторони, дитина звіряє власні уявлення про себе з оціночними судженнями оточую­чих. На цій основі складається її самооцінка, яка визначає ха­рактер прояву почуття гідності. Якщо вона збігається з тим, якою дитина є насправді, то усвідомлення власної гідності вира­жається у таких якостях, як самокритичність і чесність, поряд­ність і справедливість.

При завищеній самооцінці почуття власної гідності часто пе­реростає у самовпевненість. Занижена ж самооцінка, породжуючи

зневіру у свої сили і можливості, може призвести до втрати люд­ської гідності.

Деформація ставлення дитини до себе, до власної гідності значною мірою обумовлена помилками у сімейному вихованні: дитину або захвалюють, або, навпаки, постійно їй дорікають, під­креслюють її уявні чи справжні недоліки. Щоб виховати у дити­ни адекватне усвідомлення власної гідності, батькам слід тактовно допомагати їй у виробленні реального уявлення про себе, сприяти формуванню об’єктивної самооцінки, розвивати потребу у самовихованні.

ГІМНАЗІЯ — середній загальноосвітній заклад для обдарова­них і здібних дітей, що забезпечує їхню науково-теоретичну, гума­нітарну, загальнокультурну підготовку та задовольняє різнобічні освітні запити особи, суспільства, держави.

ППЕРОП1КА — це неправильна (неадекватна) позиція бать­ків, що виражається у їх надмірному піклуванні про дитину. Г. знижує можливість дитини самостійно долати труднощі, що з ча­сом призводить до втрати здатності мобілізовувати свої сили у складних ситуаціях — «привченої безпомічності» — звички, умов­но-рефлекторної реакції на будь-яку перешкоду, як на нездо­ланну.

Г. часто зумовлена побоюванням за здоров’я дитини, коли батьки тривожаться за неї, вважають її хворою навіть після пов­ного одужання. Інша властивість Г. полягає у тому, що до ди­тини, яка вже підросла, ставляться як до маленької, не пред’яв­ляючи більш серйозних вимог.

Таким інертним батькам з підвищеною тривожністю слід чи­тати відповідну літературу про вікові особливості дітей, консуль­туватися з досвідченим лікарем, педагогом, психологом щодо конкретних можливостей їх дитини.

Трапляється, що в основі Г. лежить батьківське нерозуміння: вони вбачають у власній дитині «єдину коштовність», яку треба оберігати від усього, що її оточує. Таким батькам варто пам’ята­ти, що дитина має право на власне життя і свободу. Недопустимо заради власного спокою лишати дитину можливості здобувати досвід долання перешкод, сприймати життя таким, яким воно є.

ППОПРОТЕКЦІЯ — неправильна батьківська позиція, що проявляється у недостатності уваги до дитини. У результаті Г. дитина відчуває себе беззахисною перед незнайомим зовнішнім світом, самітньою, безпомічною у подоланні труднощів.

Іноді батьки, намагаючись привчити дитину з раннього віку До самостійності, впадають у крайнощі і позбавляють її своєї до­помоги, підтримки у разі невдач чи труднощів.

В інших випадках причина Г. складніша і серйозніша — це байдужість до власної дитини, її долі. Намагаючись замаскувати справжнє ставлення до неї, що, безумовно, викликає соціальний осуд, такі батьки нерідко дарують їй різні речі, розмірковуючи при цьому про «розбещених» дітей. Для дитини ж найкращим подарунком є безпосереднє спілкування з нею, розуміння її проб­лем, інтересів, захоплень.

ГРА — один із важливих видів самостійної діяльності дітей, що сприяє їх фізичному і психічному розвитку. Розрізняють сю­жетно-рольову Г. і Г. з правилами. У сюжетно-рольовій Г. діти (в основному дошкільного віку) зображають переважно діяльність дорослих, різні події та ситуації з їх життя. Для цього вони ви­користовують іграшки та інший ігровий матеріал, за допомогою якого позначають реальні предмети: диван «перетворюється» на пароплав, стілець — на автомобіль і т. п. Самі діти «перетворю­ються» на інших людей, а іноді на тварин чи навіть неживі пред­мети, беручи на себе їх ролі. Якщо у Г. бере участь кілька дітей, вони вступають між собою у рольові взаємовідносини, які визна­чаються сюжетом Г. («учитель» навчає «учнів», «лікар» лікує «хворих»).

Значення сюжетно-рольової Г. для психічного розвитку дітей важко переоцінити. Тут вони на «власному досвіді» знайомляться з життям та діяльністю дорослих, правилами їх поведінки у сус­пільстві. Граючи, діти вчаться використовувати замість реальних речей їх умовні позначення. А це шлях до розуміння змісту різ­них знаків, які використовуються людьми — слів, літер, матема­тичних символів, нотних записів тощо.

Усвідомлюючи значимість Г., батьки повинні керувати її роз­витком. Але цей процес вимагає від них великого такту і обе­режності. Спочатку доцільно організовувати Г. і виступати у ній як рівноправний партнер, а пізніше — включатися в уже почату гру. Ні в якому разі не варто перетворювати керівництво Г. у нав’язування готових рецептів.

Г. з правилами розвивається паралельно з сюжетно-рольовою Г., але особливого значення набуває у другій половині дошкіль­ного віку. У рухливих іграх з правилами удосконалюються рухи дітей, розвивається спритність, наполегливість. Дидактичні ігри з правилами (різні види дитячих лото, доміно, електровікторини тощо) сприяють набуванню знань, розвивають сприймання і мис­лення. Важлива роль Г. з правилами і в навчанні дошкільнят. Тому тут доцільне більш пряме керівництво з боку дорослих, ніж у сюжетно-рольовій грі.

У 6—7-річному віці діти більш успішно засвоюють знання і навички, які даються їм у ігровій діяльності. Тому перехід від Г. до навчання школяра повинен бути поступовим.

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ. Поняття Г.— багатогранне. Воно вклю­чає: 1) усвідомлення себе повноправним членом суспільства; 2) здатність і готовність виступати в ролі активного і свідомого члена політичного співтовариства; 3) відданість інтересам сус­пільства, почуття відповідальності за його стан і готовність йти на жертви заради цих інтересів.

Становлення поняття Г. відноситься до часів Давньої Греції і Давнього Риму, до політико-юридичної думки того періоду, коли склалися уявлення про громадянство та виникло суспільство (civitas — звідки і «цивілізація»). Історично Г. пов’язана з ранні­ми формами демократії, з безпосередньою участю у справах громади.

В епоху буржуазних революцій поняття Г. розширилось. На­слідком революцій було утвердження прав людини і громадянина на противагу панівній у середньовіччі концепції дарованих суве­реном прав і вільностей підданих.

Важливо, щоб усі сторони громадянських відносин — людина, суспільство і держава — були рівноцінними, мали взаємну рів­ність прав, свобод і обов’язків. Регулювання цих відносин повин­но здійснюватися правовими і політичними засобами.

Формування Г.— важливе завдання всієї системи виховання, мета якої — поєднання індивидів з колективом.

Суть Г. проявляється у гордості людини за свою державу — Україну, її державні символи — прапор, герб, гімн, в дотриманні законів, в готовності в будь-який час захистити Батьківщину, а в повсякденній трудовій діяльності своєю працею сприяти її роз­квіту і могутності.

ГРОШІ КИШЕНЬКОВІ. Необхідність для школярів мати Г.к. обумовлена трьома причинами. Перша причина — задоволення повсякденних потреб: вже у 9—10 років батьки дають дітям гро­ші на дрібні витрати — сніданки, навчальне приладдя, білети у кіно, театр, на проїзд в автотранспорті і т. п. Друга причина по­лягає в тому, що дітей треба навчати розумно витрачати гроші. Третя причина пов’язана з тим, що видача Г.к. означає довіру до дітей, породжує у них почуття відповідальності, розвиває береж­ливість, уміння планувати витрати, такі якості, як чесність, доб­рота, працелюбність, скромність, делікатність, обов’язковість. Та­ким чином, Г.к. сприяють правильному розвитку особистості підростаючої людини.

Маючи справу з грішми, діти усвідомлюють справжнє їх зна­чення, місце серед основних життєвих цінностей — пізнання, твор­чої праці, духовного та інтелектуального спілкування, тобто тут є елементи морального виховання. Однак слід мати на увазі, що

у цих стосунках між батьками та дітьми зустрічаються непорозу­міння. Одні батьки видають дитині гроші на один день, строго визначаючи їх витрачання. Це сковує її ініціативу, а інколи ста­вить у досить скрутне становище. Інші вважають, що поки дитина вчиться у школі, їй не можна давати гроші, бо це призводить до її безпорадності у практичному житті. Третя помилка, коли бать­ки дають Г.к. дитині у такій кількості, яка значно перевищує її потреби. Такі ситуації виховують у дітей марнотратність, не­дбале ставлення до грошей, є причиною зневаги до дітей тих ро­дин, де матеріальний достаток невисокий.

Інколи дорослі оплачують «готівкою» зроблені дітьми послу­ги, керуючись спотвореним почуттям вдячності й делікатності (прибирання, миття посуду, купівля продуктів і т. п.). Цього ні в якому разі робити не можна. Діти повинні вчитися робити добро безкорисливо, приймаючи щире «спасибі» як найдорожчу плату. Не треба також платити за кожну високу оцінку, однак певного мірою матеріальне заохочення для дитини, зокрема для підлітка, зовсім не шкідливе, якщо мається на увазі оцінка його зусиль, заслужена нагорода за сумлінну працю.

Завдяки суспільно-економічним змінам, які відбуваються у на­шій країні, діти і підлітки дістали можливість заробити власні гроші у вільний від навчання час (праця у кооперативах, сільсь­когосподарська праця з оплатою за домовленістю, продаж газет та журналів, миття машин тощо). У такому разі доцільно, щоб суму Г. к. підліток визначив сам із отримуваної ним заробітної плати, врахувавши матеріальний добробут сім’ї.

Отже, у вирішенні питань, пов’язаних з Г.к. і матеріальним заохоченням дітей, необхідно керуватися принципом доцільності і гуманності і підходити до справи серйозно, свідомо і відпові­дально.

ГУМАНІЗМ (від лат. humanus — людський, людяний) — виз­нання цінності людини як особистості, її права на свободу, розви­ток і виявлення своїх здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінки усіх соціальних інститутів, починаючи з сім’ї і закінчуючи державою.

Г. виявляється у співчутті людині, що потрапила у біду, готов­ності прийти їй на допомогу. Властивістю гуманної людини є праг­нення боротися проти жорстокості, насильства, приниження люд­ської гідності, відстоювати добро і протидіяти злу.

Гуманістичні погляди на життя дуже важливо виховувати у підростаючого покоління. На їх основі формуються моральні принципи майбутнього громадянина.

Свій перший досвід гуманного ставлення до людей дитина набуває у сім’ї. Важко перебільшити роль батьків у цьому проце­

сі, адже характер і особливості їх ставлення один до одного, до членів сім’ї, до оточуючих людей запам’ятовуються і фіксуються дитиною, а в подальшому служать основою для формування її власної моделі поведінки.

Гуманність стосунків між батьками і дітьми повинна бути взаємною. При навіть незначному порушенні розумного балансу у цих стосунках різко зростає загроза того, що дитина може ста­ти центром загальної уваги і піклування, у неї сформується не гуманістичне, а споживацьке ставлення до людей, і у характері почне домінувати егоїзм і черствість.

У сім’ї повинна скластися така атмосфера, яка створювала б сприятливі умови для ствердження Г. на основі задоволення при­родних потреб дітей у пізнавальній діяльності, спілкуванні, само­вираженні.

Г. школи полягає у послідовному поєднанні інтересів учнів та вчителів, у довір’ї та диференційованому підході до школярів, що базується на врахуванні і розумінні їх індивідуальних особливос­тей, запитів та інтересів.

ГУМОР — людська якість, суттю якої є доброзичливо-глузливе ставлення до певного явища, здатність зобразити щось у комічно­му вигляді. Г. є також одним з принципово важливих факто­рів виховного процесу, адже «ні в чому так не виявляється ха­рактер людей, як у тому, що вони вважають комічним» (Гете).

Слід мати на увазі, що гумор — надзвичайно специфічний елемент виховання. З одного боку, він дозволяє легше налагодити контакт між дитиною і дорослим, простіше і органічніше подо­лати складності виховання; допомагає підтримувати стабільний настрій у сім’ї; з меншими втратами переживати труднощі і ви­ходити з критичних ситуацій тощо. З іншого боку, Г., що не утри­мується в рамках доброзичливості, може бути руйнівним, знищи­ти навіть давно налагоджені контакти. Тому у сімейному вихо­ванні не треба зловживати гумором, переходити ту межу, за якою починається свідоме приниження і образа. Крім того, бать­кам необхідно надзвичайно добре знати своїх дітей, їх ідеали, ціннісні орієнтації, щоб випадково не висміяти те, що для них є важливим, або того, хто є авторитетним.

Розвивати і формувати почуття Г. у дітей можна читанням смішних оповідань та гуморесок, відвідуванням спектаклів та концертів за участю комедійних акторів, рольовими іграми тощо. Але найчастіше сприяє розвитку цього почуття у дітей наявність його у батьків та вихователів.

Почуття Г., як правило, виявляється в умінні знайти комічну сторону там, де, здавалось би, її немає. Воно формується у ди­тини як наслідок нестандартного мислення, творчого ставлення до навколишньої дійсності. Крім того, почуття Г. у вищому своєму прояві — в здатності пожартувати над самим собою — стає для дитини джерелом душевної стійкості та бадьорості, допомагає долати життєві труднощі та невдачі.

ГУРТКИ — форма роботи, яка доповнює систему обов’язкових занять, сприяє більш повному розвитку індивідуальних інтересів і нахилів учнів, різнобічному формуванню їх особистості в поза­учбовий час. Участь у роботі Г.— добровільна, за вибором учнів.

Учнівські Г. можуть створюватися вже в початкових класах. Працюють вони без обов’язкової програми, плани і характер ро­боти визначаються керівниками і членами гуртків. Г. можуть бути різного профілю: предметні (для розширення і поглиблення знань з окремих предметів), художньо-естетичні, технічні, краєзнавчі та екскурсійно-туристичні, юних натуралістів і захисників природи, спортивні та інші.

Учням часто буває важко визначитися з вибором Г., Допомог­ти їм у цьому мають батьки, виходячи з їх інтересів, нахилів та здібностей.

Батьки школярів-підлітків часто бувають занепокоєні тим, що їх діти (особливо хлопчики) не затримуються довго у Г. Таке явище пояснюється характерною для багатьох дітей цього віку нестійкістю інтересів, бажанням спробувати себе в різних видах діяльності. Тут важливо зрозуміти стан дитини, проявити такт і терпіння, не нав’язувати своїх категоричних поглядів на корис­ність чи шкідливість певних занять.

Дуже добре, якщо батьки можуть взяти участь у гуртковій роботі — керувати гуртком чи допомагати у проведенні різних заходів. Це сприяє об’єднанню виховної діяльності сім’ї та школи.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ — календарна дата народження, сімей­не свято.

Діти з нетерпінням чекають цього дня, і треба зробити все можливе, щоб вони надовго запам’ятали його. У цей день діти одержують подарунки, запрошують до себе своїх товаришів. По­дарунок від батьків повинен бути таким, щоб дитина зраділа йому, а гостей вона має запросити сама.

Хід святкування продумують разом з дитиною: це й ошатність кімнати, святковий «солодкий стіл», різноманітні ігри та розваги для гостей. Якщо на святі присутні дорослі, то бажано, щоб і вони брали участь у іграх, тоді діти не відчуватимуть себе під наглядом.

ДЕРЖАВНИЙ КОМПОНЕНТ ОСВІТИ — це обов’язковий, ба­зовий компонент навчального плану, який має забезпечити єдиний соціально необхідний для молоді обсяг і рівень знань, умінь і на­

вичок, достатніх для продовження освіти. Д.к.о. опрацьовується і методично забезпечується Міністерством освіти України.

ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ — якість особистості, в основі якої лежить дисципліна, тобто певний порядок, що відповідає нормам права і моралі суспільства, визначається суспільними відносинами і служить для їхнього підтримання.

Дисциплінована людина характеризується відповідальним ставленням до справи, високою вимогливістю до власної поведін­ки і поведінки інших людей. З одного боку, Д,— це необхідна умова успішного виховного процесу, а з іншого,— результат сер­йозної і різноманітної виховної роботи сім’ї, школи, громадськос­ті, а також самовиховання.

Особливе місце у формуванні особистості посідає свідома дис­ципліна, тобто розуміння необхідності певної поведінки. Навички дисциплінованої поведінки треба виховувати з раннього дитинст­ва, а далі залежно від віку дитини продовжувати їх розвивати, уникаючи нотацій і нездійсненних вимог. Важливим методом виховання Д. є особистий приклад батьків, участь дітей у соці­ально значимих справах.

ДИТЯЧИЙ САДОК — державний заклад, у якому виховують­ся та навчаються діти з трьох років за бажанням батьків. Д.с. дає можливість батькам вивільнити час для виробничої діяльності та самоосвіти, а також краще підготувати дошкільників до нав­чання та виховання у школі.

Програма виховання та навчання у Д.с. розроблена на основі результатів наукових досліджень з урахуванням психофізіологіч­них особливостей дітей дошкільного віку. Тут їх вчать спостері­гати явища живої та неживої природи, організовують посильну трудову діяльність, розвивають естетичний смак. Основним засо­бом пізнання навколишнього середовища та розвитку особистіс- них якостей у дітей є різноманітні ігри: сюжетно-рольові, дидак­тичні, спортивні тощо.

У Д.с. працюють вихователі, що мають спеціальну педагогічну освіту, а також музичний керівник. У процесі спілкування з діть­ми педагоги розвивають у них логічне мислення, фонематичний слух (уміння виділяти звуки в слові), уміння розпізнавати букви абетки, цифри, виконувати з ними прості операції.

Якщо в сім’ї вирішили віддати дитину у Д.с., то слід її до цьо­го готувати: привчати вдома самостійно їсти, користуватися туа­летом, роздягатися та одягатися. Батьки повинні розповісти вихо­вателю про особливості своєї дитини: її звички, інтереси і т. п. і надалі підтримувати тісний зв’язок з педагогом.

ДИТЯЧИЙ ФОНД — громадська організація, одним із завдань якої є об’єднання зусиль окремих громадян, трудових колективів, інших громадських організацій для надання певної допомоги ді- тям-сиротам, дітям, що залишилися без батьків, та дітям-інва- лідам.

Д.ф. бореться за підвищення відповідальності всіх громадян за факти негативного ставлення до дітей і підлітків, за зміцнення соціальної бази виховання, розвитку освіти, надає моральну та матеріальну підтримку юним талантам.

Кожен з батьків за бажанням може стати членом Д.ф., взяв­ши на себе права і обов’язки, передбачені його статутом.

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ НАВЧАННЯ — це така його організація, за якої відбувається найінтенсивніший розвиток природних обда­ровань, здібностей учнів і яка спрямована на якомога раніше ви­явлення інтересу учнів до навчальних предметів, ліквідацію зрівнялівки у навчанні, створення профільних груп або навіть шкіл на основі певних здібностей дітей. Відбір учнів у профільні групи або школи проводиться за науково розробленими методи­ками або за результатами конкурсу. Д.н. у звичайних масових школах може здійснюватися через програми різного рівня, гурт­ки, факультативи тощо.

У визначенні профільних груп значну допомогу можуть нада­вати батьки за умови об’єктивної оцінки здібностей своїх дітей та їхнього інтересу.

ДІВЧИНКА: ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ. Уже з раннього дитинства дівчинка готується до виконання місії матері: грається з ляльками, виявляє до них своєрідний інтерес. Здебільшого дів­чинка слухняніша від хлопчика, акуратніша.

Психологи відмічають підвищену емоційність дівчаток. Вони більше піддаються впливу, ніж хлопчики, краще пристосовуються до нових умов життя. Помітно поступаючись хлопчикам у абст­рактно-логічному мисленні, дівчатка краще мислять образно.

У початкових класах дівчатка в основному вчаться краще від хлопчиків, але така ситуація існує недовго: у старших класах хлопчики починають багатьох з них обганяти. Відстають ті дів­чатка, у яких завдяки слухняності, прагнення наслідувати когось формується виконавча, а не творча активність. Тому слід більше уваги приділяти розвитку їх творчого мислення. Матері, до якої дівчинка більш прихильна, слід поводити себе з нею тактовно, бути уважною до її вчинків та поведінки в цілому, пам’ятаючи, що дівчатка вразливі, довго не можуть забути грубість, жорсто­кість. Це стосується також і батька.

Виховуючи дівчинку, треба враховувати, що фізіологічне до­зрівання у неї настає раніше, ніж у хлопчиків, раніше з’являють­ся складні форми самосвідомості, потреба у глибокій інтимній дружбі.

Особливої уваги потребують дівчатка у період свого першого кохання. Батькам не слід боятися цього, оскільки встановлено, що та дівчинка, яка пережила глибоку закоханість, уникатиме випадкових зв’язків, прагнутиме лише до благородного і пре­красного.

ДІЛОВИТІСТЬ — висока організованість та ініціативність лю­дини, зумовлена її індивідуально-психологічними особливостями, моральними якостями, світоглядом та компетенцією. Ділова лю­дина оптимально планує і виконує будь-яку роботу.

Діловитість виховується в сім’ї. На її формування особливо впливає приклад старших, їх організованість, ініціативність, уміння виділяти головне, розумно розподіляти сімейно-побутові обов’язки.

Помітне місце у формуванні Д. посідає виховання у дітей дис­циплінованості, точніше, свідомої дисципліни. Цьому сприяють чіткі вимоги до них, формування навичок раціональної організа­ції праці, своєчасний контроль за виконаним дорученням.

Для підлітків і юнаків особливо важливою є моральна під­тримка з боку батьків при вирішенні ситуацій, у яких необхідна рішучість, принциповість, вимогливість до себе, тобто таких, що допомагають формувати діловитість.

ДОБРОЗИЧЛИВІСТЬ ■— складова частина гуманного став­лення до людей. Це така риса людського характеру, яка форму­ється під впливом прагнення творити добро.

Доброзичливість народжується в результаті емоційно-мораль­ного спілкування в сім’ї. Дитина повинна усвідомити, що добро­зичлива людина — це та, яка здатна співчувати, готова розділити радість і підтримати у біді, вона більше віддає, ніж отримує. Д. розвивається у процесі виконання якоїсь роботи, що приносить користь людям.

Батькам слід бути дуже уважними до дитини, не ображати її байдужістю, роздратованістю. Неприпустиме і потурання всім примхам дитини, слід пам’ятати, що надлишок ніжності нерідко призводить до її знецінення. Д. щодо дітей повинна сполучатися з розумною і послідовною вимогливістю.

Особливу увагу треба приділяти розвитку у дітей любові до природи: праця на садовій ділянці, заміські прогулянки, вирощу­ванням кімнатних рослин, догляд за тваринами стимулюють ста­новлення почуття любові до всього, що потребує людської допо­моги і захисту. Людина, позбавлена добрих почуттів до природи, звичайно не буває доброзичливою і до людей.

Значну роль у вихованні в дітей Д. відіграють пронизані ду­хом гуманізму твори літератури і мистецтва.

ДОВІРА У ВИХОВАННІ — ставлення вихователя до дітей, що грунтується на глибокій повазі та переконаності в тому, що кожна дитина володіє широкими можливостями духовного та фі­зичного розвитку.

Вихователь, впевнений у наявності позитивних рис у своїх вихованців, викликає у них прагнення виправдати довір’я, підви­щує почуття власної гідності, а якщо дитина бачить, що дорослі вірять в її сили, чесність, порядність, вона хоче бути ще кращою. Довіра у вихованні стимулює прагнення дитини до самовихован­ня, самовдосконалення.

Довіряти дитині можна тоді, коли знаєш її індивідуальні та вікові особливості.

Батьки роблять помилку, коли постійно ставлять за приклад своїм дітям їх ровесників, які варті наслідування. Це оздоблює дітей. Доречно виявити довіру: «Я впевнений, що завтра у тебе вийде ще краще. Подивись і порівняй свої попередні результати з теперішніми». Відверті, довірливі стосунки між батьками і діть­ми роблять моральний клімат сім’ї найбільш сприятливим.

ДОЗВІЛЛЯ ДІТЕЙ — організація вільного від обов’язкових навчальних занять часу, що використовується для ігор, прогуля­нок, спорту, читання, заняття мистецтвом, технікою, ручною пра­цею та іншими видами корисної діяльності. Завдання полягає в тому, щоб Д.д. розвивало їх запити та творчі нахили. Організації Д.д. сприяють позакласні і позашкільні заходи: ранки та вечори, вистави та кіносеанси, радіо та телевізійні передачі для школя­рів, катання на ковзанах та лижах, фізкультурно-спортивні зма­гання тощо. Особливу увагу слід звернути на Д.д. у сім’ї. Воно збагачує їх духовний світ, виховує естетичні почуття, інтелект, уяву, активізує пізнавальну і трудову діяльність.

Організація Д.д. у сім’ї ставить перед батьками дві проблеми: як знайти вільний час і чим заповнити його, щоб дитина всебічно і гармонійно розвивалася. Чималий резерв вільного часу створю­ють чітке ведення домашнього господарства, розподіл обов’язків серед усіх членів сім’ї, планування дрібних і великих справ. Вибір занять, розваг залежить від спрямованості інтересів сім’ї, вихов­них завдань щодо дітей тощо.

Існує ціла система дій, за допомогою яких батьки можуть організувати дозвілля дітей. До таких дій, зокрема, належать іг­рові. Надзвичайно важливо, щоб гра постійно розвивала і пам’ять, і уяву дитини і, головне, її готовність до розумової і фізичної праці.

Особливу роль у Д.д. відіграє телебачення. Цікаві передачі сприяють розвитку дитини, її вихованню. Але батькам треба пиль­но стежити, щоб це не було єдиною розвагою дитини, щоб вона не захоплювалася тим, що може завдати шкоди її поведінці і моральному вихованню.

Значне місце у Д.д, займає спорт, екскурсії, спілкування з природою (прогулянки до річки, на луки, в ліс тощо), туризм.

При організації Д.д. слід враховувати їх вік, інтереси, нахили. Особливої уваги потребує дозвілля старших підлітків, і юнаків, яких уже не задовольняє сімейне коло і які прагнуть до спілку­вання зі своїми однолітками. Але батьки повинні знайти шляхи впливу на своїх дітей, що подорослішали. Не заважати їм, а до­помагати порадою тощо.

Див. також: Гра. Туризм дитячий.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ — самостійне виконання учнями нав­чальних завдань поза уроками. Обсяг домашніх завдань регла­ментується відповідно до встановлених норм витрати часу. Так, у першому класі завдання додому майже не задаються протягом усього навчального року; у другому класі відведений на виконан­ня Д.з. час згідно зі Статутом середньої загальноосвітньої школи повинен становити не більше 1,5 години. Зростання обсягу інфор­мації та її складності зумовлюють збільшення в старших класах часу на виконання Д. з. до 4-х годин.

Батьки мають створити необхідні умови для виконання учнями Д.з. (організація робочого місця, що відповідає встановленим гігієнічним вимогам); привчити дітей виконувати завдання з нав­чального предмета в день його отримання, а не напередодні уро­ку; виконувати основні правила: вивчати спочатку більш склад­ний матеріал, здійснювати систематичний самоконтроль, робити перерву через кожні 30—40 хвилин або після виконання завдання з окремої навчальної дисципліни.

У зв’язку з тим, що під час відпочинку (перерви) відбувається процес закріплення вивченого у пам’яті учня, не рекомендується включати музику, радіо, телевізор, співати чи танцювати. Учневі краще залишити приміщення і подихати свіжим повітрям.

Деякі діти витрачають на приготування уроків занадто багато часу. Це повинно непокоїти батьків. Адже розтягнуте в часі виконання Д.з. не є гарантією його високої якості. Обов’я­зок батьків навчити дитину з першого класу керуватися годин­ником. Іноді у дітей багато зайвого часу при виконанні Д.з. йде на пошуки підручника, олівця, лінійки тощо. У подібній ситуації дитина втомлюється значно більше, ніж при інтенсивній праці.

Часто батьки прагнуть взяти весь процес підготовки Д.з. під контроль, вбачаючи в цьому надійний засіб підвищення успішнос­ті школяра. Однак доведено, що діти таких батьків схильні пере­кладати на них вину за шкільні невдачі. Допомога батьків, особ­ливо молодшим школярам, має зводитись до вияснення готов- пості їх до самостійної роботи. У разі необхідності батьки повинні надати допомогу відповідно до поради вчителя.

ДОМОВОДСТВО — комплекс різних видів домашньої праці, спрямованих на підтримання гігієнічних, економічних, культурних умов побуту сім’ї. Д. задовольняє не тільки матеріальні, але й духовні, естетичні її запити.

Батьки повинні пояснювати дітям, що домашня праця має ве­лике значення, оскільки задовольняє життєво важливі потреби членів сім’ї. Роблять помилку ті, що постійно нарікають і скар­жаться на побутові обов’язки, називають домашні справи невдяч­ною роботою. Як правило, це йде від низької культури сімейного побуту, невміння раціонально організувати ведення господарства, розподіляти обов’язки і час.

Д. є складовою частиною системи трудового навчання школя­рів, що включає коло знань у галузі побутової праці: догляд за житлом, одягом, взуттям, вирощування плодових культур, реко­мендації щодо в’язання та швейної справи, приготування їжі, ви­користання побутової техніки тощо.

Правильно роблять ті батьки, які виховують у своїх дітей любов до праці, починаючи з дошкільного віку, заохочують їх до трудових занять, незалежно від статі. Як правило, дівчатка вже з раннього віку втягуються у трудове життя сім’ї: прибирають постіль, миють посуд, підмітають у кімнаті, допомагають готувати обід, а хлопчиків найчастіше звільняють від трудових обов’язків, вважаючи, що це — жіноча справа. Внаслідок цього багато які з них з презирством ставляться до домашньої роботи, проводять вільний час на вулиці і цураються усього, що могло б дисциплі­нувати їх і привчати до праці. Отже, робити так не слід.

Примірний обсяг трудових знань у дітей різного шкільного віку може бути такий: у віці 7—10 років — уміти устаткувати своє робоче місце і утримувати його в повному порядку, правильно при­бирати свою постіль, навчитися чистити свій одяг, взуття, догля­дати за квітами; у віці 10—12 років — розбиратися у призначенні кухонного приладдя, вміти приготувати не дуже складну їжу, знати, які підлоги натирають, а які миють, і вміти виконати цю роботу, вміти пришивати гудзики, чистити килими, свій одяг; у віці 12—15 років — навчитися намочувати, виварювати та прати білизну, правильно сушити, прасувати її, лагодити свій одяг, уміти створювати затишок у кімнаті, знати, скільки часу можна три­мати готові страви, доглядати птицю з додержанням точного ра­ціону годівлі, вміти приготувати обід.

ДОПИТЛИВІСТЬ — активне пізнавальне ставлення людини до дійсності. У психології Д. розглядається як певна стійка якість особистості, що спрямовує її пізнавальні потреби на всіх етапах життя і в різних видах діяльності: у грі, навчанні, праці. Д. є дже­релом активності, прагнення повно, глибоко і різнобічно відобра­жати навколишню дійсність.

Д. народжує і забезпечує функціонування пізнавального інте­ресу. З одного боку, вона є причиною його виникнення, а з дру­гого,— формою його існування. Д. є також рушійною силою ро­зумової діяльності і водночас — інтелектуальним почуттям, пов’я­заним з вирішенням теоретичних і практичних завдань, набуван­ням знань і застосуванням їх на практиці. Це — і сприйняття складних і ще не зрозумілих явищ, і зацікавленість непізнаним, і сумнів у правильності знайденого рішення, і впевненість у вір­ності висновків, і радість від зробленого відкриття. Отже, Д. фор­мується як сплав пізнавальної та емоційно-вольової сторін у ці­лісній психічній діяльності людини. Як І всі Інші якості, Д. роз­вивається поступово в міру удосконалення психіки підростаючої дитини.

Д. починає проявлятись у дітей уже в ранньому і дошкільно­му віці у вигляді запитань різного характеру (Куди іде цей трам­вай? Чому восени жовтіє листя? Чому буває вітер, дощ, град, сніг? Чому в Африці не буває зими? Хто засвітив місяць? і т. д.). Дитина дошкільного віку — це великий і невтомний дослідник та експериментатор. Вона про все хоче дізнатись, зрозуміти, пере­вірити.

Розвиток Д. триває в шкільному віці під впливом навчання, засобів масової інформації, спостережень над природними проце­сами і явищами, суспільним життям, взаєминами між людьми.

Необхідно виховувати Д. у дітей. Вона розширює кругозір, сприяє підвищенню загальної культури, всебічному розвитку і є основою для формування глибоких і справжніх інтересів. Слід дуже уважно ставитись до дитячих запитань, давати на них по можливості ясні, точні відповіді, створювати умови для творчої діяльності в різних сферах: моделюванні, конструюванні, дослід­женні явищ живої і неживої природи тощо.

ДРУГОРІЧНИЦТВО — залишення невстигаючого школяра на повторний курс навчання в одному і тому ж класі, якщо він має незадовільні оцінки з трьох і більше навчальних дисциплін. У сучасній школі завдяки застосуванню ефективних дидактичних засобів навчання другорічництво практично не зустрічається. В разі, коли не вдається добитися засвоєння учнем на задовільному рівні знань, передбачених програмою, його з однією або двома незадовільними оцінками переводять у наступний клас з умовою, що він перескладе зазначені навчальні предмети за попередній клас. Якщо така ситуація склалася у випускному класі, то після закінчення навчання школяр позбавляється права на отримання свідоцтва про неповну середню освіту або атестата про середню освіту і отримує лише довідку, що він прослухав протягом нав­чання в школі курс предметів загальноосвітнього циклу з вказа­ними оцінками з кожної навчальної дисципліни.

ЕГОЇЗМ — морально-психологічна риса особи, що полягає в надмірній зосередженості на своєму «я», замкненості у вузькому світі своєї індивідуальності. Форми Е. можуть бути різними: інди­відуальний Е. як протиставлення «я» і «вони»; груповий Е.— «ми» (наша група) і «вони». Вживаються також терміни «Е. батьків» і «Е. дітей».

ЕКЗАЛЬТАЦІЯ — стан збудження, надмірної радості, що мо­же бути реакцією на сильний позитивний емоціогенний подразник (збіг щасливих обставин) або на звичайні емоціогенні подраз­ники. Нерідко Е. є негативною і потребує відповідного ліку­вання.

ЕКЗАМЕНИ — форма підсумкової перевірки глибини і міц­ності знань учнів, розуміння основних ідей і принципів предмета, його практичного використання. Починати підготовку до Е. необ­хідно з активізації розумової діяльності на уроках.

Е. не викликають великих утруднень у учнів, які старанно навчаються протягом року, але підготовка до них вимагає напру­женої праці, затрати фізичних і духовних сил. Від уміння органі­зувати свою розумову діяльність залежить успіх екзамену. Важ­ливо правильно розподілити матеріал, що вивчається, обдумувати прочитане, робити необхідні для пам’яті виписки.

Організація праці під час підготовки до Е. передбачає ефек­тивний розподіл часу. Необхідно враховувати різний ступінь ак­тивності розумової діяльності, працездатності протягом дня: най­більш плідним є так званий ранковий пояс — з 8 до 15 годин, причому максимальна працездатність припадає на час з 10 до 13 годин. Потім післяобідній пояс — з 16 до 19 годин.

Оскільки ступінь інтенсивності розумової діяльності протя­гом перших 45 хвилин читання матеріалу нижча, ніж протягом других і третіх, не слід починати повторення з важких тем.

Іншою обов’язковою умовою, необхідною при підготовці до Е., є рівномірність і ритмічність, правильне чергування праці і відпо­чинку. Частота перерв та їх тривалість залежить в основному від індивідуальних особливостей учнів. Проте варто, щоб інтервали між заняттями були не частими і довгими. Повторюючи пройде­ний матеріал, слід приділяти більшу увагу недостатньо засвоєно­му, важчому для розуміння.

У сім’ї в дні підготовки учнів до екзаменів повинна підтриму­ватись спокійна обстановка. Батьки мають дбати про раціональ­не харчування дітей, дотримання режиму праці і відпочинку. Успішно складений екзамен — велика радість для сім’ї. Але нев­дача не повинна травмувати дітей. їх треба заспокоїти, підтрима­ти розумною порадою.

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ — розуміння взаємовідносин природних ресурсів (води, повітря, грунту, рослинного та тварин­ного світу) і людини; вивчення загальних закономірностей, що зв’язують природу та суспільство; відповідальне ставлення до всіх природних ресурсів.

ЕМОЦІЇ •— форма психічного відображення людиною смислу явищ і ситуацій у вигляді безпосередніх переживань. Е. також виступають і як властивості індивіда, оскільки в них виявляється позитивне або негативне ставлення його до певних об’єктів, сфер діяльності, до інших людей, до самого себе. Завдяки Е. люди не лише відчувають, сприймають, уявляють чи розуміють навколиш­ню дійсність, а й переживають її.

Е. значно впливають на життєдіяльність людини: позитивні підвищують її, а негативні знижують, пригнічують. Е. тісно пов’я­зані з мотивами діяльності та поведінки і чим сильніше реакція на ту чи іншу подію, людину, об’єкт, тим тісніше це зв’язане з мотиваційною сферою особистості.

Е. виконують у житті людини сигнальну, спонукальну та ре­гулюючу функції. Надзвичайно великою є роль Е. у формуванні особистості. У перший рік життя відбувається безпосередньо-емо­ційне спілкування з матір’ю, у якому утворюються фундаменталь­ні психологічні структури. Розвивати їх необхідно у процесі ви­ховання на позитивному емоційному фоні. Протягом онтогенезу місце емоцій у психічному житті людини змінюється. Серед знач­ної кількості різних емоційних переживань виділяються такі, що своєрідно впливають на поведінку й діяльність людини. Це — емоційні стани (настрій, афект, стрес, депресія, фрустрація). Вони виникають поза свідомістю людини. Але багатьма емоціями мож­на керувати, і дуже важливо привчатися до цього з дитячого віку.

ЕМОЦІЙНОСТІ ДЕФІЦИТ — психологічний стан людини, ко­ли вона відчуває брак емоційного спілкування. Виникає він внас­лідок високих темпів технізації та інтелектуалізації життя і пра­ці. Е.д. супроводжується послабленою роллю відчутя у сприйнят­ті навколишнього світу, орієнтацією людини переважно на розу­мовий розвиток.

Тому виховання всебічно і гармонійно розвиненої особистості передбачає також переборення Е.д., розвиток чуттєвого і емоцій­ного осягання природних і суспільних явищ.

Е.д. у дитячому віці¹ особливо небезпечний. Він може приз­вести до затримок інтелектуального розвитку.

ЕМПАТІЯ — розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої особи без активного втручання з метою надання допомоги на відміну від симпатії, для якої характерне співпереживання.

Рівень розвитку Е. визначається за допомогою відповідних тес­тів, в основу яких покладена оцінка точності, з якою досліджува­ний «здогадується» про відносини, почуття та психічні стани певних осіб або груп.

ЕСКАНІЗМ — соціально-психологічне явище втечі людини від негативного впливу навколишньої дійсності у світ ілюзій, влас­ного «я» тощо. Е. дуже часто зустрічається серед підлітків та юнацтва як наслідок незрілої психіки та таких негативних влас­тивостей, як наркоманія, токсикоманія, алкоголізм.

ЄДИНА ДИТИНА — досить поширене явище в сучасних сім’ях, зумовлене рядом проблем економічного, соціального і морального порядку.

Народна виховна практика, підтверджена педагогічною теорі­єю, переконує, що виховання Є.д. пов’язане з певними трудноща­ми і проблемами.

У сім’ї діти, як правило, є центром уваги, і якщо дитина одна, то на неї може негативно вплинути надмірне піклування, бать­ківський егоїзм, що затруднює формування альтруїзму, уміння рахуватися з оточуючими людьми, поважати чужі почуття, потре­би, працю, дбати про інших тощо.

Є.д. батьки тривалий час сприймають як маленьку, оберіга­ють від найменших труднощів, звільняють від будь-якої до­машньої роботи, самообслуговування, навіть виконують замість неї, деякі домашні завдання. Це розвиває у дитини інфантилізм, який сприймається як елемент її гідності і використовується для отримання привілеїв у сім’ї. Перебуваючи серед дорослих, Є.д. часто бере участь в обговоренні недитячих проблем і робить це заради того, щоб почути на свою адресу захоплення оточуючих.

Рання «дорослість» у Є.д. виявляється в непомірному скепсисі й словесних оцінках. Навіть педагогічно підготовлені батьки не­рідко бувають охоплені зарозумілістю настільки, що зашкоджу­ють формуванню особистості дитини, її моральних якостей. Нега­тивні наслідки такого виховання проявляються у процесі спілку­вання дитини з іншими дітьми (в дитсадку, школі, на вулиці), особливо в підлітковому віці. Такі підлітки вередливі, примхливі, неуважні до інших, ображають їх, не вміють і не бажають кори­тися, прагнуть керувати іншими, вимагають для себе особливі привілеї. А діставши опір, ображаються, скаржаться дорослим. У таких дітей дуже часто відсутні бережливість, турботливість, відповідальність, почуття товариськості, взаємодопомоги. Багато з них, постійно перебуваючи під опікою дорослих, бояться най­менших труднощів, шукають легкий шлях задоволення своїх пот­реб і примх, нерідко порушуючи норми поведінки, піддаються різним негативним впливам.

Щоб уникнути названих вище помилок, слід з раннього віку привчати дитину до самостійності, посильної праці, прищеплюва­ти почуття поваги до інших людей, залучати до дитячого гурту й спонукати до моральної поведінки.

Див. також: Інфантилізм. Образа дитяча.

ЄДНІСТЬ вимог — важлива умова ефективності виховного процесу, у якому беруть участь одночасно різні особи й соціальні інститути — дошкільні, шкільні та позашкільні заклади, дитячі та юнацькі організації, клуби за місцем проживання тощо — і якому сприяють національна культура, мистецтво, засоби масової інформації (телебачення, кіно, преса, радіо) й інші фактори, часто не контрольовані. З усім складним світом навколишньої дійс­ності,— зазначав А. С. Макаренко,— дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зрос­танням самої дитини». З метою уникнення небажаних наслідків, які можуть настати через недоліки у вихованні, необхідно, щоб вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів і сім’ї, зокре­ма матері і батька, були розумними і єдиними.

Вироблення Є.в. досягається на основі усвідомлення кожним вихователем мети і завдань виховання, вікових та індивідуальних особливостей дитини, її можливостей та потреб. Відсутність єди­них поглядів на проблеми виховання у сім’ї у батька й матері, старшого покоління (бабусь, дідусів), розрізненість і неузгодже­ність підходів до дитини, до засобів її заохочення і покарання — одна з причин появи так званих «важких» дітей.

У дошкільному віці при ситуації, коли один із дорослих забо­роняє те, що дозволяє інший, у дитини затримується формування навичок правильної поведінки, розумних звичок, недостатньо фор­мується слухняність, спостерігається розладнання нервової сис­теми, що може бути однією з причин виникнення неврозів.

У підлітковому віці, коли формується критичне ставлення осо­бистості до навколишнього світу, при відсутності Є.в. у дитини спостерігається відчуженість, грубість, батьки втрачають у її очах авторитет. Підліток може образити когось (із членів сім’ї чи знех­тувати проханням, дорученням, не виконувати своїх обов’язків, знаючи, що інший його захистить, виправдає.

У юнацькому віці недоліки виховання, відсутність Є.в. приво­дять до прояву стійких негативних рис характеру, усталених мо­ральних звичок, споживацького світогляду, які важко змінити. Слід мати на увазі, що в разі, коли у батьків чи інших дорослих членів сім’ї погляди на виховання дитини відрізняються, не варто при ній їх обговорювати, тим більше сперечатися, звинувачувати один одного. Навіть якщо між чоловіком і дружиною виникли не зовсім добрі стосунки, це не повинно впливати на вимоги до дитини.

Важливо також, щоб сім’я підтримувала вимоги дошкільного закладу, а потім і школи. Не можна при дитині висловлювати не­згоду чи незадоволення діями вчителя, вимогами школи, вихова­телів або виявляти до них претензії чи байдужість. Відсутність підтримки і взаєморозуміння завдає шкоди авторитету і батьків, і педагогів-професіоналів, зводить нанівець виховні заходи.

Проте слід зазначити, що вимогливість до дитини не має нічо­го спільного з причіпкою, дріб’язковою опікою і т. п. Навпаки, у сімейному вихованні — це виявлення поваги до неї, сприяння правильному виконанню різноманітних дій.

Див. також: Авторитет батьків. Неврози у дітей. Негативізм дитячий. Повага до дитини. Слухняність.

ЄДНІСТЬ СЛОВА І ДП — моральний принцип, що змушує людину говорити так, як вона думає, діяти відповідно до того, що вона говорить. Є.с. і д. є головним показником наявності у людини переконань, сформованості світогляду, високого розвитку чесності, відповідальності і мужності.

Виховання Є.с. і д — складний і суперечливий процес, який ви­магає умов, сприятливих для відкритого самовиявлення, вислов­лювання своїх думок, вдосконалення вчинків, що відповідають їх справжнім мотивам.

У малюків розходження слова і дії зумовлюється недостатньо розвиненою організованістю, схильністю до фантазії, вигадок, які переважно є цілком доброзичливими і не потребують співвідно­шення із дійсністю («Коли я виросту, то придумаю такі ліки, що як їх мама вип’є, то ніколи не помре»). Але дитина може пообіця­ти не забруднити одяг, не лізти в калюжу, не брати без дозволу солодощі чи гроші і т. п., але не завжди дотримуватися своїх обі­цянок, забувати про них або ж нехтувати ними. Тому батькам, ін­шим дорослим необхідно сформувати у неї звичку підтверджувати свої слова діями. Потрібно привчати дитину виконувати вимоги матері, батька чи інших дорослих; дотримуватись обіцянки у від­повідь на прохання сторонніх; здійснювати те, що задумано. Це досягається шляхом контролю з боку дорослих і багаторазовими вправами, які виробляють відповідну звичку. Цьому також спри­яють бесіди, читання казок, оповідань з наступним їх аналізом, в якому акцентується увага на дотриманні дитиною слова, на не­гативних наслідках, які можуть мати місце, якщо розходяться слова і вчинки, та рисах характеру людини, які сприяють Є.с. і д.

Складнішої форми може набувати розходження слова і дії у підлітків, якщо пригнічується їх воля, постійно нав’язуються рі­шення, з якими вони не погоджуються. У цьому разі підлітки виявляють здатність пристосовуватися, лукавити, брехати і т. п., щоб уникнути конфлікту з дорослими чи підвищити свій автори­тет в очах однолітків, думка яких, як правило, має для них вирі­шальне значення. Доцільно підтримати підлітка в його спробах звільнитися від тиску одноліток, якщо він має негативний зміст.

Найкращий засіб виховання Є.с.і д.— позитивний приклад до­рослих, батьків. І навпаки, не сприятимуть успіхові виховання випадки, коли батьки закликають дітей дотримуватись певних принципів, а самі цього не роблять: проповідують чесність, а самі користуються речами, принесеними з виробництва; сварять дітей за грубощі і брутальні вирази, а самі навіть у їх присутності не соромляться у висловлюваннях. Але якщо, скажімо, батько вирішив кинути палити і робить усе, щоб позбутися цієї шкідли­вої звички, такий приклад Є.с. і д., безсумнівно, матиме гарний виховний ефект.

Див. також: Авторитет батьків. Довіра у вихованні. Приклад у вихованні.

ЖАДІБНІСТЬ. 1. Психічний стан дитини, що зумовлений, з одного боку, потребою у володінні певною річчю, а з другого, несформованістю морально-вольової регуляції поведінки і діяль­ності, спрямованих на задоволення цієї потреби. 2. Негативна моральна риса характеру дитини, що більш чи менш регулярно стимулює появу цього стану, сприяє виникненню численних конф­ліктів з іншими дітьми, перетворює ощадливість у скупість, бе­режливість у скнарість, а іноді й спонукає до крадіжок.

ж. може бути викликана такими психологічно недоцільними формами поведінки батьків з дитиною, як постійне обмеження її потреб, намірів, потягів, бажань (відсутність іграшок, книг, ки­шенькових грошей тощо), і, навпаки, прагненням будь-яким чи­ном задовольнити всі її примхи.

Щоб запобігти формуванню в дитини Ж-, необхідно з ранньо­го віку звертати особливу увагу на виховання в неї здатності по­ділитися з іншими дітьми іграшками, ласощами, уміння принести радість близьким людям. Дбаючи про розвиток у дитини таких якостей характеру, як ощадливість і бережливість, слід стежити за тим, щоб виховання їх не стало самоціллю, а поєднувалося з вихованням багатьох інших позитивних рис дитини. Розумне ставлення самих батьків до речей може бути дійовою противагою формуванню у дитини як Ж., так і протилежної негативної якос­ті — марнотратства.

Радимо прочитати: Буянов М. И. Ребенок из неблагополучной семьи. М., 1988. Шенфельдер Г. Должны ли быть дети трудными? М„ 1982.

ЖАЛЮГІДНІСТЬ — стан дитини, що викликає в інших дітей і дорослих амбівалентне почуття, у якому переплітаються такі полярні модальності, як жаль і зневага, співчуття і відраза. Ж. може бути викликана немічністю дитини, недорозвиненістю, ущербністю її фізіологічних і психологічних якостей, що пере­шкоджає її адаптації до кола ровесників. Але жалюгідність може сформуватися і як наслідок згубних звичок та пристрастей дітей підліткового та юнацького віку: наркоманії, токсикоманії, алко­голізму.

Ці та інші показники Ж- дітей можуть неадекватно сприйма­тися частиною їх здорових ровесників, провокувати до жорстокос­ті та глузувань. Тому таким важливим є формування в мікросо- ціумі немічної та ущербної дитини розуміння її проблем, спів­чуття і поваги. Відомий лікар Б. Спок писав, що батьки, які не відмовляються від дитини з великими фізичними і психічними дефектами, доглядають і виховують її, роблять подвиг.

Історія педагогіки і психології знає приклади, коли поєднання зусиль батьків, педагогів з активністю і волею дітей з фізичними та психічними вадами дає можливість долати їх жалюгідність.

Див. також: Жорстокість дитяча. Олігофренія.

Радимо прочитати: Дефектологический словарь. М., 1970. Сухарева Г. Е. Лекции по психиатрии детского возраста. М., 1974.

ЖИТТЄЛЮБСТВО. 1. Домінуючий емоційний стан дитини, що характеризується любов’ю її до життя, оптимізмом, умінням бачити прекрасне у навколишньому. 2. Риса характеру дитини, яка дає можливість долати перешкоди і бар’єри на її життєвому шляху, є дійовою противагою формуванню у неї схильності до самогубства.

Ж- як риса характеру проходить у своєму розвитку ряд стадій, найвищою з яких є служіння людини поставленій меті, реаліза­ція свого життєвого покликання. Ж- дитини впливає на стиль її стосунків з батьками, педагогами, ровесниками, на вибір майбут­ньої професії, на характер міжстатевого спілкування (дружба, закоханість, перше кохання).

Важливими психологічними умовами формування Ж. у дітей є: вміла постановка близьких, середніх і віддалених перспектив; формування розумного кола потреб і системи мотивації поведін­ки; моральний та емоціональний розвиток; сприятливий мораль­но-психологічний клімат у сім’ї та дитячому колективі.

Див. також: Оптимізм. Цілеспрямованість.

Радимо прочитати: Вікова психологія. К-, 1976.

ЖІНОЧІ ЗРАЗКИ ПОВЕДІНКИ У ХЛОПЦІВ. У сучасній психології виділяється близько двадцяти основних відмінностей чоловічого і жіночого типів поведінки. Разом з тим зазначається, що статеве диференціювання ніколи не буває завершеним і що існують численні перехідні градації між ідеальним чоловіком та ідеальною жінкою.

Важливим фактором появи у хлопців жіночої (фемінної) по­ведінки є виховний вплив з боку матерів, сестер, бабусь, педа- гогів-жінок. Ці вкраплення психологічних рис, типових для про­тилежної статі, роблять внутрішній світ хлопців змістовнішим і багатшим: наділяють їх більшою чутливістю та чуйністю, відкри­тістю характеру, спостережливістю та точністю і т. д.

Проте формування жіночих зразків поведінки у хлопців може призвести і до зворотного ефекту — до втрати важливих надбань чоловічої (маскулінної) поведінки і до несформованості тих пси­хологічних якостей, які в цій поведінці виявляються (розважли­вості, об’єктивності, реалістичності та критичності, емоціональної стабільності та стриманості, стресостійкості тощо).

Для створення оптимальних умов для психічного розвитку хлопців потрібно вміло поєднувати чоловічі та жіночі виховні впливи, більше уваги звертати на психологічні чинники статевого виховання, на усвідомлення хлопцями позитивних сторін чолові­чого типу поведінки.

Див. також: Чоловічі зразки поведінки у дівчат.

Радимо прочитати: Мир детства: Юность. М., 1988. Хрипко- ва А. Г., Колесов Д. В. В семье сын и дочь. М., 1985.

ЖІНОЧНІСТЬ — сукупність найбільш значних, привабливих якостей особистості жінки, які виявляються в різних сферах жит­тєдіяльності: роботі, сім’ї, стосунках з іншими людьми. Це — м’якість, ніжність, терпимість, які властиві жінці — дружині, ма­тері. Та усі ці якості не даються природою. їх слід формувати, виховувати з дитячого віку. Часто батьки починають цілеспря­моване статеве виховання дітей тільки з початком їх статевого дозрівання. Але загальний характер почуттів, цінностей, ідеалів, стиль поведінки дівчаток виявляється і на попередніх етапах жит­тя, у процесі їх психічного розвитку, а головне — завдяки спіл­куванню з дорослими і ровесниками.

Перше примітивне усвідомлення своєї статі з’являється, при­близно, у три роки. Батьки кажуть: «Не плач, бо хлопчики не пла­чуть» або: «Будь охайною, ти ж дівчинка». У шість років у дів­чинки відбувається процес формування образу жінки з певними змінами поведінки і виявами характеру. Взірцем для неї стає мати: весела, оптимістична чи сумна, пригнічена; привітна чи роз­дратована, щедра, гостинна чи скупувата, відгороджена від ін­ших; романтична чи практична тощо. Добрі стосунки з матір’ю виробляють у дівчинки почуття жіночої гідності, впевненості у собі. Якщо ж між ними не налагоджені стосунки, то дочка не відчуває теплоти, емоційної близькості, захищеності. Це має міс­це тоді, коли мати надто сувора чи байдужа до неї, не приділяє їй достатньої уваги. Мати не користується авторитетом і тоді, ко­ли зазнає у сім’ї принижень.

В разі, коли у дівчинки через якісь причини стосунки з ма­тір’ю зіпсовані, а з батьком у неї, навпаки, добрі стосунки, то в її статеворольовій орієнтації переважатиме батьківський образ, за­своюватимуться і вводитимуться у поведінку суто чоловічі риси характеру.

У цілому ж відсутність необхідного взірця ж. в сім’ї призво­дить до виникнення у дівчинки, а згодом і в майбутньої жінки по­чуття невпевненості в собі, неповноцінності, вини, залежності від чоловіків тощо. Ці почуття і образи функціонують на глибинному підсвідомому рівні і досить важко піддаються корекції. Є бага­то жінок, яких природа наділила і добротою, і розумом, і гарною зовнішністю, а взаємини з чоловіками у них ніяк не складаються через занижену самооцінку, страх самотності та ін.

Усвідомлені ідеали Ж. у дітей починають складатися у підліт­ковому віці. Фізіологічні зміни змушують дівчинку ще раз осмис­лити питання статевої належності. Вторинні статеві ознаки ра­дують її і хвилюють. Чи все в неї розвивається як належить, чи приваблива вона, чи жіночна? Дати об’єктивну відповідь на ці та інші питання не кожній під силу. Це і штовхає деяких дівчат на різноманітне експериментування зі своєю зовнішністю і поведін­кою. Критерії жіночої привабливості дуже завищені, і від цього страждають майже всі підлітки. Саме в підлітковому та юнаць­кому віці формуються свідомість і самосвідомість, загострюється інтерес до протилежної статі, опановується сфера романтичних стосунків.

Процес змужніння супроводжують дружба, романтична зако­ханість, з’являється потреба в інтимно-особистісному спілкуван­ні з ровесниками. Залицяння має здебільшого ритуальний та іг­ровий характер. Перші побачення і освідчення в коханні симво­лізують для дівчинки її входження у світ дорослих, а також свід­чать про жіночу привабливість і повноцінність. Увага хлопчиків є для неї важливим критерієм жіночої досконалості. У спілку­ванні з представниками протилежної статі дівчинка-підліток реа­лізує насамперед потребу виявляти і стверджувати свою Ж. Саме в цей час чітко проявляються (якщо вони сформовані) «суто жі­ночі» риси: ніжність, делікатність, чуйність, увага. Сформувати ці якості здатна тільки сім’я, де батько з повагою ставиться до дружини, де мати уособлює в собі всі риси жіночності.

ЖОРСТОКІСТЬ ДИТЯЧА. Одна з форм соціально дезадапто- ваної поведінки дітей, що виявляється в агресивності, насиллі над іншими дітьми, в демонстраційній неповазі до почуттів навко­лишніх людей. Розрізняють три основні види Ж-Д.: жорстокість до людей, жорстокість до природи (тварин, рослин) і жорстокість до самої себе. Дуже часто жорстокість до природи передує появі у дитини жорстокості до людей. Об’єктом Ж.Д. стають кволі, не­мічні діти, зокрема з фізичними і психічними вадами. Ж.Д. буває навмисною і мимовільною; з невідання й зі злого наміру; конфор­містською і нонконформістською; з фізичним чи психологічним на­силлям над особистістю; груповою та індивідуальною. Найчастіше причинами формування Ж.д. є наслідування жорстокості дорослих, конфлікти в сім’ї, некритичне засвоєння негативної поведінки ровес­ників, поява у дитини комплексу неповноцінності, психопатичних рис характеру, усвідомлення нею свого низького статусу й ізольо­ваності в системі міжособистісних стосунків. З приходом до шко­ли Ж.д. може стати неадекватною реакцією на свої невдачі в навчанні (об’єктом такої жорстокості стають учителі, учні-відмін- ішки, інші діти, яких ставлять за приклад, тощо).

Дитячі психологи зазначають, що необхідними умовами про­філактики й подолання Ж-Д. є формування у дітей тактовності, співчуття та співпереживання, адекватної самооцінки, потреби у взаємодопомозі; рівний морально-психологічний клімат у сім’ї, поєднання в сімейному вихованні вимогливості до дитини та по­ваги до неї; розвиток комунікативних рис характеру та комуні­кативних здібностей, здатності дитини до соціальної перцепції; вдосконалення вихователями кола міжособистісного спілкування дітей з низьким статусом.

Див. також: Неврози у дітей.

Радимо прочитати: Раттер М. Помощь трудным детям. М., 1987. Шенфельдер Г. Должны ли быть дети трудными? М., 1982.

ЗАЗДРІСТЬ — неприязнь до того, хто має успіх, займає ви­соке становище в суспільстві, взагалі чимось відрізняється від ін­ших. 3. тісно пов’язана з такими рисами, як жадібність, егоїзм.

У школярів 3. можуть викликати відмінники, хороші спорт­смени. Заздрять іноді тим, хто має модні речі, імпортну радіо- і телеапаратуру, касети тощо. Така 3.— прояв споживацтва. Корін­ня цього — в сімейних стосунках, де проявляються практицизм, матеріальна користь. Від батьків залежить, які цінності перева­жають в їх сім’ї — матеріальні чи духовні, до чого привчають ди­тину, як формують її ставлення до праці. Адже нерідко в цих випадках дитина в школі чує одне, а дома батьки говорять зовсім інше. Дуже шкода, якщо діти слухають розмови дорослих, у яких звучить 3. до тих, хто має більше матеріальних цінностей, до тих, хто нечесним шляхом отримує гроші, і т. п.

Особливо необхідно зупинитися на так званій «білій» 3.— мов­би 3. із знаком «плюс». Це не зовсім правильна назва того, з чим ми зустрічаємось. 3. із знаком «плюс» не існує. Якщо дитина радіє з чиїхось успіхів, таланту, якщо вона хоче домогтися того ж — то це не 3. а змагання. На нього і слід орієнтувати дитину з ранніх років.

ЗАЗНАЙСТВО означає — загордитися, зневажати інших. Воно формується у дитини в результаті необ’єктивних, завищених оцінок батьками її вчинків та успіхів. Це призводить до того, що вона стає хвалькуватою, навчається сама себе рекламувати, принижу­ючи гідність інших. Прагнучи, щоб нею постійно захоплювались, така дитина майже не спілкується з ровесниками.

З роками 3. може перетворитися на безпринципність, улес­ливість тощо. Тому батьки повинні реально оцінювати своїх дітей, не допускати завищення їх якостей.

ЗАОХОЧЕННЯ — один із методів виховання, застосовування якого сприяє моральному, інтелектуальному і духовному зростан­ню людини. 3. породжує прагнення вчитися, працювати ще кра­ще, ніж раніше, викликає почуття задоволення від виконання свого обов’язку, виховує гідність, відповідальність, дарує радість і дитині, і батькам, створює приємну атмосферу у сім’ї.

Проте батьки мають пам’ятати, що заохочувати треба за ста­рання, відповідальне ставлення до праці, за зусилля які мають громадську, моральну цінність, спрямовані на допомогу оточу­ючим, на суспільно корисну діяльність. Очевидно, що немає рації заохочувати за те, що є простим виконанням обов’язкових правил і вимог.

Як відомо, 3. можуть бути моральні й матеріальні. Природно, треба прагнути до того, щоб діти більше цінували моральні 3., самий факт їх ефективності.

Бажано, щоб 3. в родині були різноманітними. Схвальний погляд, похвала за вчинок, поведінку дитини в колі авторитетних для неї людей, скромний подарунок — річ, про яку дитина мрія­ла, спільна поїздка туди, де їй дуже хочеться побувати. 3. може бути дуже багато. Це і добрі слова, і прості вияви уваги, і радість за дітей. Таке ставлення породжує у них взаємні почуття, ба­жання поводитися так, щоб викликати задоволення у тих, хто їх оточує.

ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ МИМОВІЛЬНЕ —■ один з процесів пам’яті, з допомогою якого відбувається введення інформації в мозок без спеціальної мети щось запам’ятати. При З.м. відсутні вольові зусилля, попередній відбір матеріалу, який належить запам’ятати, не застосовуються будь-які прийоми для запам’ято­вування. При перегляді, скажімо, фільму, читанні художньої чи наукової книги, коли людина не ставить перед собою мету за­пам’ятати їх зміст, багато що запам’ятовується само по собі. Та­ким чином, З.м. не є спеціально цілеспрямованою дією, а побіч­ним результатом діяльності, пов’язаної з виконанням якихось життєвих завдань.

Необхідною умовою З.м. якогось матеріалу є дійове ставлен­ня до нього. Матеріал, що входить до змісту основної діяльності, запам’ятовується краще, ніж в тому разі, коли він включається в умови досягнення цієї мети. Крім того, мимовільно краще за­пам’ятовується той матеріал, який викликає активну розумову роботу над ним. Відомо також, що 'як доросла людина, так і дитина, мимовільно запам’ятовує повно і міцно те, що має особ­ливо важливе життєве значення, викликає інтерес і емоції.

Отже, З.м. не випадкове. Воно підлягає певним закономірнос­тям, ним можна і треба керувати у навчальній діяльності дітей і поза нею. Якщо, наприклад, діти не просто розглядають малюн­ки, а разом з батьками групують їх, розкладаючи на столі, зна­ходять спільне і відмінне, то результативність З.м. підвищується. Уміння батьків підтримати інтерес дитини до нових явищ, які зустрічаються, також є необхідною умовою підвищення ефектив­ності З.м. Розв’язуючи, наприклад, пізнавальні та інші задачі, ді­ти переживають емоції радості, захоплення, у них з’являється бажання пізнати щось нове, цікаве, і це створює сприятливий грунт для З.м. та відтворення.

П^оте, незважаючи на велике значення З.м., воно має і певні вади: часто буває схематичним, не досить повним і не завжди міцним. Тому для повного, систематичного і міцного засвоєння знань необхідним і незамінним є довільне запам’ятовування.

ЗАПУЩЕНІСТЬ ПЕДАГОГІЧНА — стан, обумовлений недо­ліками у навчально-виховній роботі з дітьми, підлітками в сім’ї, дошкільних закладах, школі. З.п. містить у собі такі основні еле­менти: а) недоліки у знаннях, засобах і способах їх використан­ня (уміння, навички) — загальноосвітніх, соціально-етичних, у поведінці; б) відставання у загальному розвитку — фізичному, психічному, особистісному; в) перекручення у ставленні до себе, до оточуючих, до різних видів діяльності, її результатів тощо.

Педагогічно запущені діти й підлітки є здоровими, потенційно повноцінними, але недостатньо вихованими, навченими і розвине­ними. Вони відстають від ровесників через недостатній розвиток пам’яті, мислення, уяви, вольових, емоційних якостей. У них об­межені інтереси, викривлена самооцінка, не сформовані навички планування, самоконтролю. У багатьох спостерігається емоційно- вольова дисгармонія, нездатність до тривалої напруженості, по­долання труднощів, до завершення початої справи. Це діти наст­рою. Вони бажають робити тільки те, що їм в даний момент хо­четься, не усвідомлюють достатньою мірою значення і необхід­ність навчання, праці, суспільно корисної діяльності, не вміють чимось займатися систематично, планомірно. Життєві плани, перс­пективи і прагнення у них не визначені. їх ціннісні орієнтації суперечливі або мають примітивний характер.

Такі діти погано підготовлені до школи, вчаться важко, ма­ють незначні успіхи. У них часто виникають конфлікти з учите­лями, однокласниками, батьками, розвивається, недисциплінова­ність, непокірність, неслухняність. Звідси так звані «важкі» під­літки. І, як правило, у такого підлітка формується психологія невдалого учня, що не віріїть у свої сили і можливості. Він стає збудженим, агресивним або, навпаки,— пригніченим, пасивним. У нього з’являється коло своїх інтересів, бажання спілкуватися з такими ж, як він, невдахами. На цій основі в класі виникають відповідні групи, компанії за місцем проживання, що часто при­зводить до негативних наслідків.

Таких дітей і підлітків треба перевиховувати, виправляти їх недоліки. Та більш важливо запобігати З.п. як з боку батьків, так і вихователів, вчителів, ніж потім її долати.

ЗАРОБІТОК ДИТИНИ. Учень має право на трудову діяль­ність в позаурочний час, незалежно від віку. Проте батькам слід знати, де діти працюють, в разі потреби допомогти знайти по­сильну роботу, яка б не зашкоджувала їм фізично і морально, підказати, як витратити те, що вони заробили. Крім того, необ­хідно формувати у дітей правильне ставлення до заробітку, щоб вони зрозуміли, що гроші — це засіб для життя, а не головна його мета.

Дитина повинна робити свій внесок у прибутки сім’ї, пишатися тим, що допомагає батькам. Заробляючи гроші, вона стає більш самостійною, розсудливішою. Але її ставлення до роботи, заро­бітку залежить від того, як ставляться до цього у сім’ї.

ЗАСУДЖЕННЯ є одним із проявів педагогічного впливу на дитину. Слова 3. в різних формах, починаючи з м’якого друж­нього несхвалення і закінчуючи суворою доганою відповідно до віку дитини і характеру вчинка, поряд з похвалою є важливими першочерговими методами у вихованні дитини.

3. як виховний захід виявляється у негативній оцінці окремих вчинків чи поведінки дитини в цілому. Така оцінка може бути висловлена батьками, дідусем чи бабусею, старшими братом чи сестрою у формі бесіди, обговорення вчинку, прийняття рішення. У процесі обговорення важливо не лише засудити поведінку ди­тини, а й з’ясувати, як потрібно було діяти, чи можна щось ви­правити, чому саме так повелася дитина. Поряд із 3. негативних вчинків треба перекопувати дитину в тому, щоб вона засвоювала норми мрралі, позитивні традиції, інакше самий факт 3. може викликати у дитини опір і не привести до бажаного результату.

ЗАХОПЛЕННЯ — це заглиблення в роботу, гру, творчість. 3. означає також вищий рівень прихильності до певної особи, коли людина витрачає на неї значну частину свого часу, докладаючи при цьому великих фізичних і нервово-психічних зусиль. З.є силь­ним мотиваційним фактором, що сприяє успішному виконанню будь-якого виду діяльності.

Батьки повинні з розумінням ставитись до 3. своєї дитини, як­що воно сприяє розвитку її особистості. Не втручатися, не конт­ролювати, не нав’язувати своїх думок, якщо дитина не просить поради. Дуже обережно батьки повинні ставитись і до таких за­хоплень, як прихильність до певної особи. 3. може перерости в дружбу чи кохання, якщо це різні статі. Але навіть у тому разі, коли батьки не схвалюють певне 3., вони не повинні вдаватися до суворої заборони, покарання і т. д. Тактовно, без образи слід поговорити з дитиною, вислухати її аргументи, довести свої.

3. може перерости в інтерес, стати головним заняттям, а може і швидко згаснути. Отже, треба щоб дитина сама зрозуміла, що її більше цікавить, що необхідно їй у житті. Головне тут — само­стійність, право вибору.

Див. також: Інтерес. Інтерес пізнавальний. Творчість дитяча, звички — автоматизовані дії, виконання яких у певних умо­вах стає необхідністю. Від 3. слід відрізняти навички і уміння, які хоч і є автоматизованими діями, але не є необхідністю. Так, шляхом вправ можна навчитись кататися на ковзанах, але якщо ця дія не перейшла в необхідність, то це не стало звичкою.

Слід розрізняти корисні і шкідливі 3. Формування! корисних 3. і боротьба зі шкідливими 3.— одне із важливих завдань у ви­хованні дітей. Більшість корисних 3. лежить в основі побутових дій: звичка прибирати за собою постіль вранці, виконувати про­цедури особистої гігієни тощо.

Виникнення 3. починається у ранньому дитинстві. Велику роль у цьому відіграє наслідування старшим, насамперед, батькам. Від їхньої поведінки залежить, які 3. будуть сформовані у дитини.

Виконуючи звичні дії, людина не відчуває напруженості, її розум при цьому вільний. Вона може одночасно продумувати свої дії на майбутнє. Корисні 3. допомагають людині відчути себе зібраною, організованою, готовою до подолання труднощів.

Що ж до шкідливих звичок, то вони бувають іноді досить не­безпечними. Так, звичка, пристрасть до алкоголю, яка розвива­ється внаслідок систематичного його вживання, переростає у ал­коголізм, що становить соціальне зло.

Самооцінка поведінки поступово формується у дитини, підліт­ка, юнака саме під впливом оцінки оточуючих. Вона не завжди має позитивний характер. Нерозуміння деякими дорослими вели­кої шкоди навіть епізодичного вживання алкоголю у підлітко­вому віці веде до того, що вони нерідко не тільки не забороня­ють категорично його вживати, а навіть і пригощають неповно­літніх. Зрозуміло, що у таких сім’ях підлітки і юнаки значно час­тіше зловживають алкоголем, ніж у тих, де вживати їм спиртне категорично забороняється.

Можна досить часто спостерігати у дітей 3. гризти нігті. Вва­жається що така 3.— ознака нервовості.. Як правило, гризуть нігті діти, схильні хвилюватися з будь-якого приводу. Наприклад, коли чекають, що їх викличуть відповідати на уроці, чи коли див­ляться фільм. Проте ця 3. свідчить ще й про інше. Дитині при­ємно гризти нігті, бо це приносить їй фізичне задоволення. Іноді 3. гризти нігті дає вихід агресії.

Відучити дитину від цієї 3. легше відразу, коли вона тільки з’явилась. Зауваження і покарання, як правило, зупиняють ди­тину тільки на короткий час. Крім того, покарання, може поси­лити нервове напруження, агресивний стан. Змазування нігтів гіркими речовинами теж не часто допомагає. Найкращий підхід до цієї проблеми — спробувати з’ясувати, що турбує дитину, пере­глянути своє ставлення до неї. Батькам слід також порадитися з цього приводу з учителями. Якщо дитину збуджують якісь телевізійні передачі, не треба дозволяти дивитись їх, особливо фільми «жахів» тощо.

ЗДІБНОСТІ — це психічна якість людини, яка забезпечує їй успіх у певній діяльності. Психологи підкреслюють, що здібності, знання і уміння утворюють єдність, але не тотожність. 3. люди­ни— лише можливість для набування знань і вмінь. 3.— це мож­ливість, а досягнутий рівень майстерності в тій чи іншій галузі — це дійсність.

Якщо людина взагалі швидко навчається, схоплює суть справи, то це свідчить про високий рівень загальних 3. Коли ж успіхи проявляються в якій-небудь вузькій спеціальності, скажімо, в різьбі по дереву, в хімії, літературі, спорті, то йдеться про ви­сокий рівень спеціальних здібностей.

Психологія встановлює загальне правило розвитку людських 3. Вони виявляються тільки у такій діяльності, яка без них не може здійснюватися. В ній 3. надалі формуються та розви­ваються.

У талановитих людей процес становлення 3. іноді прихований від зовнішнього спостереження: створюється невірна думка, уява, що талановита людина оволодіває будь-якими знаннями і умін­нями без зусиль, без невдач. Насправді ж ніхто не народжується з готовими здібностями.

Батьків звичайно хвилює питання про те, наскільки здібни­ми будуть їх діти, в чому конкретно проявляться їх 3. Щоб ро­зібратися у цьому, треба уважно стежити за схильностями дити­ни, намагатися виявляти її задатки, щоб вчасно зупинитися на найбільш перспективних і допомогти в їх формуванні.

Часто батьки хочуть побачити у дітей 3. до тієї ж справи, якою займаються самі. Або буває навпаки: батьки розчаровані своєю професією і прагнуть розвивати у дітей 3. до зовсім інших видів діяльності. Все це ускладнює розвиток 3. дитини.

Іноді діти вражають дорослих або дивовижною пам’яттю, або особливою музикальністю. Дорослі поспішають назвати дитину «вундеркіндом» і прагнуть форсувати розвиток 3., які прояви­лись. Така однобокість небезпечна: в більшості випадків вона веде до гальмування загального гармонійного розвитку дитини. Зви­чайно в окремих випадках унікальні 3., поєднані з високою за­хопленістю певного діяльністю, приводять до успіху, зростанню досягнень. Така дитина, як правило, сама через своє захоплення органічно відчуває потребу більш широкого розвитку.

Передумовою і результатом творчої діяльності обдарованих дітей є наполеглива, невтримна схильність до напруженої розу­мової праці. Цим вони відрізняються від інших дітей. Мабуть, варто зробити припущення, що відсутність працьовитості є сер­йозним фактором, який перешкоджає розвиткові 3. у тих дітей, що здаються оточуючим та й їм самим бездарними. Отже, насам­перед, треба залучати дитину до трудової діяльності, налагодити контроль за виконанням навчального завдання, режимом домаш­ніх занять, сприяти створенню умов для праці. Чимале значення має і особистий приклад батьків.

Випадки гармонійного і неухильного зростання 3. є винятко­вими. Найчастіше односторонній розвиток психіки людини зупи­няється на посередньому рівні. Батьки не повинні забувати про те, що головне в дитинстві — уміти вчитися. Є багато прикладів того, що здібні діти навчаються легко, майже не виконують зав­дань, оскільки їх пам’ять міцно зберігає, все, що було викладене на уроках. Це безперечно, але остаточним критерієм тут мають бути не легко одержані «п’ятірки», а глибокі знання та вміння і, головне, психологічна готовність до праці, яку таке вміння забез­печує. Дитина, яка звикла до думки, що їй усе дається легко, і яка не знає, що таке посидючість, працьовитість, старанність, ра­но чи пізно змушена буде зіткнутись із справою, яка вимагатиме від неї великої і напруженої праці, і тут з’ясується, що їй не вис­тачає головного — працьовитості.

Якщо дитина не проявляє 3., то тут важливою є допомога батьків. Відкрита демонстрація свого розчарування в 3. дитини недопустима. Це призводить до зниження самооцінки, втрати впевненості в собі. Дитину треба підтримувати, допомагати їй долати труднощі, всіляко сприяти розвитку стійких спеціальних інтересів, створювати умови для творчості. Проте, всебічно роз­виваючи 3. дитини, не можна забувати про головне, що це не є самоціллю. Найголовніша 3.— завжди бути людиною, особис­тістю.

ЗДІБНОСТІ ОРГАНІЗАТОРСЬКІ — це такий ансамбль психо­логічних рис людини, який впливає на швидкість та досконалість формування у неї навичок та умінь керувати іншими людьми, групами, мобілізувати їх та координувати їх дії. До структури З.о. входять такі основні елементи: спрямованість особистості на роботу з людьми; організаторське чуття (психологічна винахід­ливість, практично-психологічний розум, психологічний такт); емоційно-вольова впливовість (громадська енергійність, вимогли­вість, критичність); нахил до організаторської діяльності.

З.о. вихователя є необхідною умовою успішного виховання ді­тей. Наявність З.о. дасть йому можливість краще згуртувати ди­тячий колектив, досягти психологічної сумісності дітей з різними темпераментами і характерами, оптимальніше формувати актив, запобігати особистісним і внутрігруповим конфліктам.

У дитини З.о. формуються в ігровій діяльності (особливо в сю­жетно-рольовій грі), в колективних формах навчання, в особис- тісному спілкуванні, в суспільно корисній діяльності. Високий рі­вень З.о. забезпечує дітям більше шансів стати неофіційними та офіційними лідерами у своїх групах. Особливо сприятливими для розвитку З.о. є різновікові дитячі колективи. На це вказував ви­датний український педагог А. С. Макаренко.

Див. також: Здібності. Колектив дитячий.

Радимо прочитати: Кан-Калик В. Право вести за собой. М.., 1987. Лутошкин А. Н. Как вести за собой. М.., 1981.

ЗНАННЯ — результат засвоєння фактів, понять, закономір­ностей і законів розвитку природи та суспільства. В основі 3. ле­жать уявлення про навколишнє середовище.

Розрізняють 3. життєві та наукові. Перші через обмеженість, однобокість досвіду можуть не збігатися з науковими і навіть суперечити їм. Слід з дитинства привчати людину до цієї думки, вчити правильно використовувати ті чи інші знання.

Для засвоєння 3. вирішальне значення має діяльність дитини. Дошкільник набуває 3. у грі; школяр в основному — в результаті навчання. Проте і в дошкільному віці можливе планомірне, сис­тематичне засвоєння елементів наукових знань. Школа дає учням 3. основ наук, але у зв’язку з тим, що процес пізнання нескінчен­ний, а потреба у 3. в міру розвитку науки і техніки зростає, важливо викликати у дитини інтерес до самостійного набуття їх, формувати навички самоосвіти.

Спостерігаючи за тим, як вчиться дитина, надаючи їй необ­хідну допомогу у засвоєнні шкільної програми, треба цікавитися, наскільки свідомо засвоюються ті чи інші знання. З цією метою доцільно пропонувати дитині переказувати прочитане, завчене, відповідати на запитання, підбирати приклади, розв’язувати за­дачу чи виконувати завдання, використовуючи нові знання.

Формування у дитиня свідомого інтересу до 3.— одне із го­ловних завдань школи та сім’ї. З віком він диференціюється: одні підлітки цікавляться більше гуманітарними предметами, інші — точними науками. У наш час відкрито ряд спеціалізованих класів, шкіл, які мають задовольнити потреби кожної дитини у 3. Але при цьому необхідно пам’ятати, що загальний рівень освіти не відвертає увагу, як 'іноді вважають підлітки і старшокласники, від удосконалення 3. у вибраному напрямі, а сприяє в кінцевому ре­зультаті більш успішному їх поповненню, допомагає побачити значно ширші можливості використання 3. у практичній діяль­ності.

У процесі засвоєння 3. формується цілеспрямованість, діяльна і пізнавальна активність особистості. 3. високо ціняться в дош­кільному віці, в середовищі молодших школярів, підлітків і стар­шокласників. Однолітки, які мають добрі 3., користуються, як правило, повагою своїх товаришів.

ЗОВНІШНІСТЬ людини відіграє у її житті важливу роль, починаючи з дитинства. В отроцтві і юності бажання бути при­вабливим відчувається дуже гостро. Від того, як оцінюють зов­нішність підлітка навколишні і він сам, значною мірою залежить його настрій, самопочуття і навіть становище в колективі. Саме в цей період формується уявлення про зовнішню красу людини, ідеал, до якого вона прагне. І якщо підлітки позбавлені належ­ного педагогічного керівництва," то естетичні критерії приходять не завжди із бездоганних джерел. Так виникають міщанські, вульгарні уявлення і смаки.

Проти відсутності смаку ведеться боротьба. За порівняно ко­роткий відрізок часу було організовано з цього приводу чимало кампаній. Проте, насамперед, потрібна профілактика, виховання культури зовнішності, яка є складовою частиною характеристики людини. Починати треба з найпростішого — з формування звички до бездоганної охайності. Іноді доводиться зустрічатися не просто з неохайністю деяких юнаків, дівчат, підлітків, а з піднесенням її до культу. Метод боротьби і профілактики один:, виробляти стійкий імунітет до неохайності, добиватися, щоб діти розуміли моральний, естетичний і соціальний зміст санітарно-гігієнічних норм.

Не менше значення для характеристики 3. мають пози, жести, рухи, міміка, що є показником вихованості, стриманості, підтяг­нутості чи, навпаки, свідчать про розхлябаність, неорганізова­ність, відсутність самоконтролю.

Чимало уваги треба приділяти міміці дітей, яка підкреслює красу і виразність обличчя. Не менших турбот батьків потребує формування культури жестів і рухів. Самі діти рідко звертають на це увагу. Вони маніпулюють різними предметами (ложкою, олівцем), труть кулаками очі’, вистукують пальцями по столу, дригають ногами, дівчатка часто горбляться і т. д. Усього цього можна уникнути, якщо стежити, щоб рухи дитини змалку були доцільні й природні, стаючи поступово гарними і вправними. Дітям повинні бути відомі межі пристойного і непристойного для рухів і жестів. Дуже важливо навчити їх також зводити до міні­муму привселюдне виявлення фізіологічних процесів (чхання, по­зіхання тощо).

Багато говорить про культуту зовнішності людини і її хода. Проте не всі діти знають, яка хода в чоловіків і жінок вважа­ється гарною. Деякі хлопчики під час ходіння втягують голову в плечі, сутуляться, човгають, тягнуть ноги, а дівчатка ходять розмашисто або дріботять і підстрибують при кожному кроці.

Виробляючи правильну ходу в дітей, треба намагатися, щоб вона була помітно швидка, ритмічна і легка, але не метушлива і миготлива. Пружно і впевнено ставиться нога на землю, носки ледь розсунуті назовні, вага тіла не переноситься то на одну, то на другу ногу, інакше вийде хода перевальцем. Тулуб випрям­лений, плечі розправлені, голова ледь-ледь відкинута, очі див­ляться вперед, руки легко й природно допомагають рухові, спільні рухи плечей і стегон майже непомітні, гармонійні.

Досить важливий елемент культури 3.— уміння гарно вдяга­тися. Вже змалку дитина з допомогою дорослих має розрізняти хороший і поганий смак при виборі одягу. До 15—16 років цей нахил має бути сформований. Насамперед діти повинні ро­зуміти, що тільки той одяг гарний, який відповідає порі року, клімату, погоді і навіть часу дня. Елегантність створюється не красою окремих речей, а їхньою гармонією, ансамблем.

Багато конфліктів і непорозумінь виникає між батьками і дів­чатками, які вже підросли, через косметику. Заборони й нотації тут мало зарадять. Набагато дійовішим є звернення до автори­тету спеціалістів. Бесіда з лікарем, книжки і статті косметологів переконають підлітків, що використання декоративної косметики не тільки надає молодому обличчю відтінок вульгарності, а ц непоправно старить шкіру, безжально підкреслює всі її вади.

Дитина не буває байдужою до своєї 3. її хвилює власний зріст, вага, колір обличчя. Вона мислить образами. Самосвідомість її предметна. Вона бачить себе в середовищі інших такою, якою склався її образ «я». І якщо він наділений негативними рисами, то це змушує дитину страждати. Отже, мова йде не про примхи, а про глибокі процеси, пов’язані із самовихованням. В уявлення дитини про себе вплітається, як правило, соціальний контекст. Вона бачить себе такою, якою, як їй здається, її сприймають інші. А у дитячому середовищі вироблений свій стандарт норми, і все, що виходить за її межі, підлягає висміюванню.

Щоб не потрапити у таке незручне становище, дитина повинна вірити, що у неї все гаразд із 3., що ніякої трагедії, наприклад, з її зростом, якщо вона висока, немає і бути не може. Більше того, в її зрості є багато переваг, і про них треба їй розказати, щоб вона, по можливості, знайшла «застосування» своїм якос­тям — займалася волейболом чи баскетболом тощо.

Юність хоче бути гарною, і їй треба допомогти у цьому, роз­повідаючи про еталони справжньої краси, про те, що людина прекрасна, якщо її обличчя світиться розумом, силою, добротою. І до цього треба прагнути.

ІГРАШКИ. Дитина пізнає світ, активно взаємодіючи з ним. Від того, якими І. вона буде гратися, починаючи з перших років свого життя, залежить її психічний і фізичний розвиток. Дітям необхідні такі І., які спонукають їх до нових рухів чи дій, до прояву наполегливості, активізують мислення, сприймання, мов­лення і т. д. Для всебічного розвитку потрібні різні І.: спортивні, сюжетно-образні, дидактичні, для забав тощо.

Загартуватись фізично допомагають І., з якими можна здій­снювати різноманітні рухи. Діти різного віку охоче граються з м’ячами, обручами. Цікавими спільними іграми, що об’єднують дітей, є кеглі, футбол, хокей, городки. Для ігор на воді найкра­щими є надувні І. Велосипед (спочатку триколісний) посильний для дитини трьох років.

Переважно для розумового розвитку призначені дидактичні (навчаючі) І. Граючись з ними, дитина вчиться розрізняти і на­зивати розмір, форму, кольори предметів, об’єднувати деталі в ціле, розбирати предмет на частини. Настільні ігри типу складних картинок і кубиків, лото, конструктори розвивають мислення, пам’ять, уяву дитини і такі якості, як спостережливість, працьо­витість, наполегливість.

Ляльки, іграшкові тварини, предмети для ігор з ними, різно­манітні технічні І. є незмінними супутниками дитини. Для дітей раннього віку зрозумілими є І., які відтворюють головні ознаки предметів, умовно-декоративні образи. Так, якщо це лялька, то краще з великими намальованими очима, декоративною зачіс­кою. Дітям 4-х —5-ти років цікавими є ляльки більш реальні: з очима, які заплющуються, з різноманітними зачісками. Старшим дівчаткам потрібна лялька розміром 40—70 сантиметрів, для якої вони шиють одяг, перуть білизну. Для найменших хлопчиків дос­татньо машини, яка швидко рухається, а для дітей 3-х — 4-х років важливим є як і марка машини, так і можливість з нею діяти: у кабіну посадити «шофера», на кузові розмістити «вантаж». їх цікавить різноманітна техніка: самоскиди, екскаватори.

Для виховання емоційної виразності в поведінці, в мовленні, для розвитку вміння передати іншим зміст казок, жартів і т. д. використовуються іграшки, які одягаються на руку (типу біба­бо): Буратіно, клоун та ін. Музична І.-—одна з найулюбленіших: бубон, органчик. Пізніше — дудка, піаніно тощо.

І., які купують у магазині, не можуть замінити І., зроблених дорослими чи самими дітьми. Роблячи І., дитина переживає ра­дість творчості, у неї виховуються трудові навички, естетичний смак, доброта. Ці І. діти із задоволенням використовують для ігор, для оформлення кімнати, для подарунків.

Для виготовлення І. можна використати будь-який матеріал. Папір доступний всім дітям. 4-х — 5-ти річні діти можуть за на­мальованим контуром вирізати прості фігури, клеїти їх на папір іншого кольору, тканину. Досить легко зробити І., складаючи па­пір у певній послідовності (літачки, пілотки, паперові квіти та ін.). Із шматочків тканини і хутра можна зробити ляльку і різно­манітні тварини (м’яка іграшка). З дерев’яних дощечок майстру­ють машину, лопату. Великий простір для розвитку фантазії дає різноманітний природний матеріал: гілочки, солома, кора, горіхи, жолуді, каштани, кісточки абрикосів та ін.

Спочатку І.-саморобки виготовляють дорослі, а діти лише спо­стерігають, а вже потім виготовляють самі. Створюючи І., дитина поступово вчиться проявляти ініціативу і творчість.

ІДЕАЛ (від грец. idea — ідея, первообраз) — взірець доскона­лості, кінцева найвища мета прагнень; ідеальний образ, що виз­начає спосіб мислення і діяльності людини чи певної групи людей.

І.— поняття динамічне. Його формування починається ще в дошкільному віці. І. дитини залежить від обставин, у яких вона виховується, її діяльності, осіб, з якими вона спілкується, її власного життєвого досвіду. Як правило, І. дітей позитивний, про­те при вадах виховання І. для них може бути людина, наділена негативними рисами, з асоціальною поведінкою. Щоб запобігти цьому, необхідна кропітка, систематична робота, спрямована на формування ідеалу.

І. дітей різного віку розрізняється змістом, будовою і дієвістю. Зміст І.— це ті конкретні образи людей, літературних героїв, ге­роїв кінофільмів, на яких прагне бути схожою дитина; будова — це міра узагальнення І., тобто чи є І. конкретною особою, чи сукупністю окремих рис, взятих у різних людей і зведених в один образ. Під дієвістю І. розуміється ступінь його впливу на пове­дінку і особистість дитини.

І. дошкільників — здебільшого батьки, інші члени сім’ї («Ви­росту, буду, як тато, як мама, як брат» і т. п.) або герої казок, мультфільмів. Він формується на емоційній інтуїтивній основі ро­зуміння дитиною добра, справедливості.

У змісті І. старших дошкільників і молодших школярів пере­важають героїчні образи, життя і діяльність яких пов’язані з не­безпекою, подвигами, боротьбою за справедливість, добро, захис­том Вітчизни, слабих, знедолених. В основному це герої фільмів, книжок, іноді близькі родичі, знайомі (військові, громадські дія­чі). Проте І. молодших школярів мінливі і часто залежать від ситуації, конкретних людей, якими діти захоплюються і яким хо­тіли б наслідувати в усьому. Оскільки мотиви вчинків ще недо­статньо усвідомлюються і не відокремлюються від інших особ­ливостей поведінки, то наслідується або ідеалізується все — мане­ра триматись, говорити, одягатись тощо. У цей період надзвичай­но важливо підтримувати позитивне, захоплююче ставлення дитини до всього прогресивного, справедливого, гуманного, акцен­туючи увагу на особливих рисах характеру тих людей (образів), які можуть стати для неї ідеалом.

Для підлітка І. залишаються конкретні люди, але внаслідок особливостей їх психічного розвитку посилюється критичне, диференційоване ставлення до навколишнього. Відмічаючи вади конкретних осіб (батьків, вчителів, інших старших людей з свого соціального оточення), підлітки в основному ідеалізують історич­них осіб, героїв художніх творів, іноді людей, з якими безпосе­редньо спілкуються, виділяючи такі риси, як сміливість, рішу­чість, силу волі. їм ще важко виділити мотиви діяльності, тому вони можуть поставити поряд різних за світоглядом людей.

Увагу підлітка старшого віку привертає праця людей, їх про­фесіоналізм, компетентність у поєднанні із загальнолюдськими та громадянськими якостями. Поступово абстрагуючи І. від кон­кретного носія тих чи інших моральних рис, він глибоко замис­люється над питаннями цінності людини, часто замикається, від­стороняється від батьків, якщо вони не стали носіями позитивних якостей його ідеалу.

На цьому етапі батькам дуже важливо встановити довірливі, дружні, рівноправні взаємини з підлітком, разом аналізувати складні соціальні питання життя суспільства, поведінку дорослих людей, героїв фільмів, телепередач, народні традиції; постійно звертати увагу на моральний народний І. (що в народі засуджу­ється, а що схвалюється), проявляючи при цьому максимум само­критичності. Це вимагає великого терпіння, такту.

Така поведінка батьків допоможе змінити ставлення дитини до них і сформувати сукупний моральний І. Хоч у цьому віці І. для дитини служать конкретні особи, все ж вона абстрагується від них і створює свій І., відповідно до якого відбувається її самопізнання, самооцінка, і самовиховання. Цей процес поглиб­люється в період ранньої юності. Більш стійкими стають переко­нання, йде пошук однодумців. Особливим моментом цього віку є формування І. коханого (коханої), яке стимулює самовдоскона­лення, прагнення, щоб власний І. відповідав І. свого обранця.

Як бачимо, формування І. є особливо важливим у розвитку особистості, бо постійно виникає потреба рівнятися на зразок, вдосконалювати свою поведінку, усувати негативні риси свого характеру і розвивати позитивні шляхом внутрішнього саморегу­лювання і самооцінки.

Формуванню І. дитини сприяють школа, засоби масової інфор­мації, мистецтво, соціальне середовище. Проте вирішальну роль у цьому відіграє сім’я, бо вона має унікальні можливості глибоко пізнати внутрішні порухи душі дитини і ненав’язливо регулювати всі впливи, усувати негативні, підтримувати її бажання рівнятись на моральний І., вироблений народом упродовж віків.

ІДЕЙНІСТЬ —це відданість передовим ідеям, глибока пере­конаність в їх правоті, активна діяльність, спрямована на втілен­ня їх у життя.

У сучасних умовах демократизму і плюралізму (множинності) існують різноманітні ідеї: комуністичні, соціалістичні, соціал-де- мократичні, націонал-демократичні, ліберально-демократичні, буржуазно-демократичні, християнсько-демократичні, анархістські та інші. Наявність широкого спектра ідей має стверджувати сво­боду переконань людини, її спрямованість до ідеалів гуманізму, добра, справедливості. Тому батьки зобов’язані допомагати своїм синам і дочкам зорієнтуватися в суперечливих процесах суспіль­но-політичного життя та творенні державності України; виробити громадянську позицію на участь в суспільно корисній праці, а не на вандалізм, руйнування, пасивне очікування і байдужість. Особ­ливо важливо переконати молодь, що боротьба ідей не може пе­ретворюватися у боротьбу людей і що єдиною справжньою гаран­тією збереження людських цінностей є повна свобода для реалі­зації громадського і творчого потенціалу особистості, закріплених Конституцією держави.

Ідейність включає в себе такі поняття, як «ціннісні орієн­тації», «політична культура», «цивілізованість», «світогляд», «патріотизм», «життєва мета». Найвищим мірилом І. є праця на благо суспільства, причетність до життя держави через участь у створенні її національного багатства.

ІМПУЛЬСИВНІСТЬ (від лат. impulsus — поштовх)—особли­вість поведінки людини (в стійких формах — риса характеру), що полягає у схильності діяти поспішно, поривчасто, під впливом пер­шої спонуки, чисто зовнішніх обставин, емоцій. Імпульсивна лю­дина не обдумує своїх вчинків, не зважує різних можливостей; вона швидко і безпосередньо реагує на події і так само швидко розкаюється щодо своїх дій.

Фізіологічною основою І. є слабкість гальмівних процесів кори великих півкуль головного мозку. Саме цим пояснюється І. дітей дошкільного віку, які, як правило, діють ситуативно, не контро­люючи свою поведінку. І. певною мірою характерна і для молод­

ших школярів. Це необхідно враховувати у їх вихованні: привча­ти стримувати безпосередні імпульси, зважувати дії. Цьому спри­яє врахування інтересів дітей при організації їх діяльності, спіль­них ігор, дотримання правил гри (наприклад, гра в шашки, шахи привчає дитину не лише перемагати, а й бути переможеною: не ображатись, уміти правильно реагувати на свої похибки. Пере­бороти І. дитині допомагає твердий режим як у школі, так і в сім’ї, привчання нести відповідальність за свої вчинки постійний, але не нав’язливий контроль за її діяльністю.

У підлітковому віці І. може бути виявом сильного враження, раптового емоційного спалаху (наприклад, образа на товаришів, батьків, інших рідних через їх нетактовність викликає різку гру­бість завжди врівноваженої дитини). У юності і в дорослому віці І. може спостерігатись у стані великої втоми, афекту і при деяких захворюваннях нервової системи (неврастенія).

І. слід відрізняти від рішучості, яка також має передумовою швидку і енергійну реакцію, але в цьому разі дії пов’язані з об­думуванням ситуації і прийняттям обгрунтованого і найбільш доцільного рішення.

В усіх випадках І. негативно впливає на психологічний клімат взаємостосунків, і тому батькам необхідно докладати всіх зусиль, щоб навчити дітей керувати своїми вчинками, діями, словами, сформувати у них глибоке переконання, що своєю І. вони при­нижують гідність іншої людини, викликають її страждання, зав­дають прикрощів.

ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ НАВЧАННЯ — це організація навчаль­ного процесу з урахуванням індивідуальних особливостей учнів, рівня розвитку їх пізнавальних здібностей. Щоб досягти цієї ме­ти, розроблено метод, який передбачає побудову програмних завдань на трьох рівнях: для слабких, середніх і сильних учнів. Це дає можливість зосередити увагу учнів на тих навчальних дисциплінах, які викликають у них найбільший інтерес, задоволь­нити їх бажання вийти за межі усередненої програми, впевнитися у своїх силах. Більш глибокій І.н. сприяють факультативи, гурт­ки, участь дітей у позакласній роботі, в малих академіях наук, школах юних фізиків, математиків, філософів, предметних олім­піадах різних рівнів тощо.

Згідно із Законом України «Про освіту» інтенсивно впровад­жуються нові типи шкіл, створюються класи з поглибленим вив­ченням предметів, профільне навчання в X—XI класах загально­освітніх шкіл, які будують свою роботу, спираючись на принципи індивідуалізації і диференціації навчання.

Обов’язок батьків вчасно допомогти дитині у визначенні своїх пізнавальних інтересів та їх подальшому спрямуванні, у виборі профілю чи типу школи. Постійний зв’язок батьків з учителями дає їм змогу глибше познайомитись з індивідуальними особли­востями дитини і врахувати їх у навчальній роботі.

Див. також: Диференціація навчання. Індивідуальний підхід до дітей.

ІНДИВІДУАЛІЗМ — це риса особистості і принцип поведінки, що проявляється в односторонній і винятковій увазі людини до власної індивідуальності, в прагненні відокремитися від колек­тиву, громади, гурту, протиставити себе іншим людям. І. тради­ційно розглядається як негативна риса. Загроза І. полягає в тому, що він веде до анархії, безпринципності, до небажання визнавати норми суспільної моралі і дотримуватися їх. І. формує звичку керуватися лише своїми суб’єктивними бажаннями, смаками, на­мірами, породжує егоїзм і зарозумілість, прагнення бачити в усьому тільки власну користь, ігноруючи інтереси інших людей, презирливо ставлячись до них. І. сприяє розвитку міщанських рис, міщанського світогляду, схильності замикатись у своєму вузькому світі, пишатись власного «оригінальністю».

І. як негативна риса віками засуджувався українським наро­дом. Концепція національної системи виховання, наголошуючи на розвитку кожної індивідуальності, одночасно акцентує увагу на формуванні в молодого покоління колективістських, громадянсь­ких рис характеру, вміння рахуватись з іншими людьми, при потребі — поступитись якимись своїми бажаннями. І. породжу­ється недоліками і помилками перш за все сімейного виховання, серед яких слід виділити надмірну опіку щодо дитини, коли батьки намагаються задовольнити кожну її примху, створюють навколо неї своєрідний культ. У таких умовах дитина росте его­центричною, вважаючи, що все навколо й існує лише для того, щоб задовольнити її бажання. Якщо ситуація не змінюється, то егоцентризм поступово трансформується в І. Другою помилкою, що спричиняє розвиток І., є надмірне захвалювання дитини, пос­тійне підкреслення її особливих здібностей. Під впливом такого ставлення у неї поступово виникає самовпевненість, самозадово­лення, дитина починає ставити себе вище від інших, протиставляє себе колективу, групі, громаді, вимагає особливого ставлення до себе.

У юності, в період активного самовизначення, формування ха­рактеру, посилюється увага й інтерес до самого себе, підвищуєть­ся відчуття власної цінності. Якщо цей активний внутрішній про­цес не поєднується з активною участю у громадському житті, з товариськими взаємовідносинами у колективі старшокласників, дорослих, вчителів тощо, у такого учня можуть також пробуди­тись індивідуалістичні настрої. Створюється ілюзія, що весь інте­рес, краса і багатогранність життя зосереджені лише в ньому самому, а все оточуюче його — сіре, буденне, примітивне, мало- оригінальне. Звідси бажання відокремитися від інших, поставити себе над ними, підкреслити свою оригінальність. Якщо такі інди­відуалістичні настрої поєднуються з моральною нерозвиненістю, може виникнути ситуація, коли ще незріла, слабка особистість стає на шлях нігілістичного ставлення до людей, до суспільної моралі, а це в свою чергу призводить до відкритого цинізму і на­віть злочинності.

Профілактичну роботу з метою запобігання появі у дитини І. слід починати ще в дошкільному віці. Визначальним є форму­вання рис, протилежних І.,— чуйності, доброти, колективізму, бажання бути корисним іншим, відчувати радість турботи про інших членів сім’ї. Тобто, вже в цей період дитина має чітко усвідомити, що вона живе серед людей і повинна не лише корис­туватися їх увагою, турботами, працею, але й нести щодо них певні обов’язки.

Досвід свідчить, що дошкільники з великим задоволенням включаються у діяльність, яка приносить радість матері, батьку, бабусі, дідусю, старшій (молодшій) сестрі чи брату. Це почуття слід всіляко закріплювати, поширювати, виходячи за межі сім’ї. Тобто, треба відкинути ті взаємовідносини між дорослими і ди­тиною, які формують у неї егоцентризм. Дитина повинна відчути, що вона не є головною фігурою у сім’ї, що уваги і піклування заслуговують перш за все дорослі, які багато працюють, втом­люються, а від неї також чекають посильної участі у вирішенні сімейних справ.

Треба відкинути і сліпе любування та захоплення дитиною. їх слід замінити проявом справжньої поваги до навчальної праці і домашніх обов’язків дитини, до засвоєних, нею знань і умінь, до її думок, почуттів, розумних потреб. Така повага дуже імпонує дітям і в той же час не породжує у них самовдоволення, зарозу­мілості, інших індивідуалістичних рис характеру.

Батьки повинні проявляти інтерес до громадського життя дитини і заохочувати її участь у громадських справах класу, школи, дитячих організаціях, а в більш зрілому — юнацькому віці допомог­ти правильно розібратись у тому, що становить справжню цін­ність особистості, як збагачують молоду людину високе благо­родне покликання, пов’язане зі служінням своєму народові, Віт­чизні.

ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ДІТЕЙ передбачає таку організацію педагогічного впливу у виховному процесі сім’ї, яка враховує індивідуальні особливості дитини та умови, в яких вона проживає. Дитина неповторна. І якщо в сім’ї виховується декіль­ка дітей різної чи однієї статі, між ними завжди існує суттєва відмінність у темпераменті, здібностях, схильностях, фізичному, емоційному розвитку, процесах гальмування і збудження тощо. На розвиток дитини впливає навіть те, якою вона є в сім’ї — першою (старшою), середньою чи наймолодшою. Слід мати на увазі, що психологічний розвиток дівчинки і хлопчика також має значні відмінності у темпах, особливостях пізнавальної сфери, інтересах, статевому розвитку, емоційному і морально-етичному дозріванню.

Тому батьки повинні уважно спостерігати за дітьми і будува­ти свої взаємини з ними відповідно до їхніх індивідуальних особ­ливостей.

Дитина реагує на виховний вплив по-різному, залежно від того, які риси характеру у неї склались раніше, від причини, що викликали вчинок, на який цей вплив спрямовано, від взаємин з батьками, їх авторитету.

Треба пам’ятати, що виховний вплив батьків завжди опосеред­кований особливостями особистості дитини. Відсутність І.п. до д. при організації виховання нерідко веде до того, що вплив батьків або взагалі не має ефекту, або результат цього впливу виявляєть­ся несподіваним для них. Дорослі повинні вміти проникати у внутрішній світ дітей, розуміти справжні причини тих вчинків, які потребують виховних впливів. Однакові, на перший погляд, вчин­ки дітей можуть бути викликані найрізноманітнішими причинами. І успіх впливу залежатиме від того, чи встановлена батьками справжня причина цього вчинку, чи відповідають їй вжиті виховні заходи. При цьому важливо, щоб дитина сама правильно оцінила свій вчинок — визнала його і засудила.

Усі діти потребують любові. Але одні — ласкаві, самі виявля­ють свою любов до батьків і розраховують на відповідне вияв­лення щирих почуттів. А є діти сором’язливі, замкнуті, які нібито цураються батьківської ласки, але це тільки ззовні. Враховуючи індивідуальні особливості дитини, батьки повинні знайти шляхи для спілкування з нею, бо нестача батьківської любові є причи­ною затримки або відхилень у її психічному розвитку. Дитина повинна бути впевнена, що щоб з нею не трапилося, батьки завжди готові її зрозуміти і допомогти.

Див. також: Авторитет батьків. Диференціація навчання. Ін­дивідуалізація навчання. Організованість. Особистість. Само­оцінка.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ — це стій­кі психологічні риси та соціально значимі якості, що відрізняють одну людину від іншої. їх поєднання створює неповторність, своє­рідність, оригінальність, самобутність психічного складу особис­тості.

І.о.о. можуть характеризувати як окремі важливі психічні про­цеси (особливості пам’яті, сприймання, мислення і т. п.), так і цілісні якості (темперамент, інтереси, інтелект, потреби, здіб­ності тощо). Проявом І.о.о. є характер. І.о.о., що грунтуються на природжених природних задатках та набутих психічних утворен­нях (нахилах, смаках та ін.), формуються у процесі життя люди­ни і залежать від умов навколишнього середовища, навчання і виховання. Вивчення і врахування І.о.о. є основою індивідуаль­ного підходу до дітей у навчально-виховному процесі.

Див. також: Індивідуальний підхід до дітей.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ — де конкретна людина у всій своє­рідності своїх фізичних, фізіологічних, психологічних і соціальних якостей і властивостей. Поняття І. вживається і щодо будь-якої істоти. Всі знають, як несхожі між собою домашні тварини — со­баки, коти, корови, коні: у кожного не лише своя особлива зов­нішність, але і свій «норов».

Риси І. можуть бути як уродженими, так і набутими у про­цесі розвитку. Проте в розуміння І. часто вкладаються надзвичай­ні, оригінальні властивості і якості, і тоді говорять про «яскраво виражену І.», маючи на увазі високий розвиток фізичних даних, інтелекту, здібностей, волі, стійкість моральних якостей, переко­нань, готовність їх відстоювати, захищати. У цьому разі людина володіє такими рисами, які значно виділяють, підносять її серед інших.

Бажано, щоб батьки, дбаючи про розвиток І. своєї дитини, ке­рувались принципом комплексного, системного підходу, не роз­вивали якоїсь однієї якості за рахунок інших, допомагали їй пов­ністю реалізувати свої потенційні можливості.

Див. також: Здібності. Особистість.

ІНТЕЛІГЕНТНІСТЬ — складна властивість особистості, що відображає високий рівень її розумового розвитку і моральної культури. У повсякденній мові І. використовують як синонім по­рядності, правдивості, принциповості, чесності, благородства, так­товності, сумлінності.

Однією з суттєвих рис людини, яка вирізняється своєю І., є схиляння перед красою та істиною. її ставлення до прекрасного, істинного вільне від впливу моди і становить сутність, особистісну основу людини. Під І. розуміється також ясне уявлення людини про особисту моральну відповідальність за все, що відбувається навкруги.

І. вільна від пристосовництва, кар’єризму, лицемірства, Люди, яким властива І., відрізняються скромністю, ніколи не хваляться своїми здобутками і перевагами, борються з проявами у себе честолюбності і марнославства.

Найважливішою умовою виховання І. дітей у сім’ї є справжня І. батьків, тобто володіння усіма властивими їй якостями. Однак існує і хибна І., яка знаходить вияв у підкресленні своєї освіче­ності, «інтелектуальності», переваг перед іншими людьми. Це сприяє тому, що й діти з часом починають хизуватись своїми уявними достоїнствами.

Виховуючи у дітей І., корисно потурбуватись про своєчасний розвиток у них самостійності мислення, поваги до правди, лю­бові до людей, милосердя. Важливо, щоб І. стала для дитини мі­рилом в оцінці нею навколишнього світу і особливо стосунків між людьми. У підлітковому віці необхідно зрозуміти суть цієї осо- бистісної властивості, її значення для самої людини і всього сус­пільства. При цьому особливо актуальними є пошуки конкретного ідеалу. Дуже добре, коли ідеалом для підлітка (а потім юнака, дівчини) стають такі глибоко інтелігентні люди, як, наприклад, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Лисенко, М. Грушевський, О. Довженко, П. Тичина, К- Білокур, Л. Костенко та інші.

Корисними для дитини є поради не слідувати сліпо інтелек­туальній моді, а перевіряти загальні оцінки власного продуманою позицією. Найбільш ефективний засіб впливу у цьому напрямі — досягнення у процесі спілкування з дитиною нових вершин у духовному розвитку.

ІНТЕРЕС — це активна спрямованість людини на той чи ін­ший предмет або явище дійсності, пов’язана з позитивним емо­ційним ставленням до їх пізнання, до оволодіння тією чи іншою діяльністю. І. завжди має вибірковий характер і відіграє винят­кову роль у виконанні будь-якої діяльності людини. Він є одним з найсуттєвіших стимулів накопичення людиною знань, розши­рення її світогляду, підвищення пізнавальної активності, викли­кає у неї прагнення працювати в певній галузі, виступає важли­вою умовою творчого ставлення до роботи і навчання.

Фізіологічною основою І. є орієнтувальний рефлекс, «що та­ке?», який спостерігається і в тварин. У людини І. визначається її потребами, які в свою чергу залежать від суспільно-історичних та індивідуальних умов життя, тобто він не є спадковим, а фор­мується в процесі життя.

І. характеризують за такими ознаками: зміст (захоплення му­зикою, технікою, природою, літературою тощо), обсяг (спрямо­ваність однієї людини па пізнання різних об’єктів дійсності — історії, музики, образотворчого мистецтва, медицини і т. д.), стійкість (постійне бажання набувати тих чи інших знань), сила і дієвість (проявляється у наполегливості людини в оволодінні певними галузями науки, подоланні труднощів).

Важливу роль відіграє І. у навчальній діяльності. При наяв­ності І. знання засвоюються легко, міцно, грунтовно, а при його відсутності — з великими труднощами, часто формально, без уміння застосовувати їх на практиці.

Розрізняють І. прямий і опосередкований. Перший викликаний самим змістом знань чи діяльності, на які він спрямований, дру­гий — тим значенням, яке має даний об’єкт чи діяльність. На- приклад, хлопець захоплюється авіамоделюванням, але для задо­волення цього І. потрібні знання з математики, фізики; дівчина цікавиться роботою стюардеси, але для цієї діяльності потрібне знання іноземної мови. Те ж саме відбувається, коли старшоклас­ник професійно визначиться і йому треба підготуватись до кон­курсних екзаменів. В усіх наведених прикладах спостерігається прагнення вивчити ті галузі знань, які допоможуть задовольнити основний І. дитини.

Перший, елементарний І. проявляється у дітей дуже рано — у першому півріччі їх життя, коли вони звертають увагу на яс­краві, рухомі, звукові іграшки, намагаються маніпулювати з ними. Проте ці прояви епізодичні, ситуативні. Збагачення життєвого досвіду, розвиток спілкування з оточуючими, оволодіння мовою визначають подальший розвиток І. дитини спочатку — в спроще­них, а дедалі у все більш складних формах. Приблизно з трьох років починає проявлятись, а згодом і домінувати І. до гри, в якій дитина набуває певних знань.

Зі вступом до школи інтенсивно розвивається пізнавальний І. У молодших школярів І., як правило, виникає до всіх видів навчальної роботи. У подальшому він починає диференціюватись. Одночасно вже в молодшому шкільному віці простежується змі­щення І. з процесу діяльності на її зміст і результат. Зростає І. і до творчої роботи, до переборення труднощів.

У підлітковому віці І. вже відзначається більшою стійкістю, силою, дієвістю і виходить за межі змісту життя підлітка у сім’ї та школі. Для цього періоду характерне формування пізнавально­го І.— прагнення до знань, активне ставлення до різних галузей науки, явищ природи, громадського життя. Чітко спостерігається падання переваги певним навчальним предметам. У хлопчиків яв­но простежується І. до техніки, спорту, історії, художньої літера­тури, кіно, до окремих галузей науки, у дівчаток — до художньої літератури, музики, рукоділля і також до окремих галузей науки.

Тут надзвичайно важливо, щоб І. у підлітків не був поверхо­вим, нестійким, випадковим, що викликається зовнішньою при­вабливістю об’єктів, бо саме в цей час необхідно самовизначи­тись, знайти для себе ту ділянку науки чи діяльності, яка стане в майбутньому змістом життя і допоможе повністю реалізувати себе як особистість.

Пам’ятаючи, що І. дитини соціально обумовлений, слід врахо­вувати все: характер спілкування з нею, організацію її діяльності відповідно до здібностей, нахилів і вподобань з обов’язковим по­зитивним схваленням результатів.

Велике значення для формування дитячого І. має захоплення самих батьків. На шкільному етапі — це постійна увага до нав­чання дитини, допомога їй у знаходженні цікавих матеріалів у науковій літературі, наявність вдома літератури, зокрема довід­кової, наукових журналів з тієї галузі, яка її цікавить. Другим важливим шляхом формування стійкого, дієвого І. учнів є залу­чення їх до активної творчої діяльності, спрямованої на пізнання певного об’єкта. Батьків повинна більшою мірою хвилювати ди­тина, яка добре вчиться і однаково ставиться до всіх предметів, ніж та, яка має задовільні оцінки з окремих предметів, але може днями конструювати якісь моделі чи лагодити мотоцикл, авто­мобіль, трактор або із задоволенням займатись вивченням якоїсь науки, виходячи далеко за межі шкільної програми.

Отже, дбаючи про майбутність дитини, батькам разом зі шкіль­ними вчителями необхідно допомогти їй знайти свій основний І., який дасть можливість професійно визначитись. Решта ж захоп­лень, скажімо, спортом, історією, суспільно-політичними питан­нями тощо, сприятиме формуванню фізично і духовно розвиненої особистості з високими громадянськими якостями.

ІНТЕРЕС ПІЗНАВАЛЬНИЙ — вибіркова, емоційно забарвле­на спрямованість на оволодіння знаннями. І.п.— один із провідних стимулів розвитку особистості, особливо в дитячому та шкільно­му віці. Елементи пізнавальної спрямованості мають місце в будь- якому інтересі, коли людина прагне докладніше дізнатися про певний предмет чи явище.

Перші вияви І.п. спостерігаються у дітей дуже рано. Вони цікавляться всім, що відбувається навколо, із задоволенням бе­руть участь у новій діяльності, особливо приваблюють їх різні види гри. Батьки в цей період повинні всіляко підтримувати їх бажання пізнати навколишнє середовище, допомагати їм у цьо­му. У шкільному віці І.п. спрямований на оволодіння знаннями, які містяться в шкільних предметах, на розуміння їх змісту.

Із зміною вікових періодів і ускладненням навчальної діяль­ності І.п. у дітей також змінюється і розширюється. Так, для уч­нів І—III класів важливі обстановка у школі, різна атрибутика, незвичні явища, факти. Підлітків же більше цікавить не процес навчання в цілому, а його окремі елементи, причинно-наслідкові зв’язки, різні закономірності. У старшокласників досить стій­кий І.п. до певних галузей наукових знань, до світоглядних та етичних проблем, до усього, що стосується їх майбутньої про­фесії.

Батькам необхідно уважно спостерігати за розвитком І.п. під­літків і розрізняти його особливості. Так, інтереси деяких ^школя­рів нечіткі, часто змінюються залежно від зміни ситуацій, а ін­ших — широкі, тобто вони захоплюються великим колом навчаль­них предметів і різними видами діяльності.

Дуже важливо враховувати вікові особливості розвитку інте­ресів і послідовно сприяти їх розширенню і поглибленню. Для цього необхідно тримати тісний зв’язок зі школою, знати нахили дитини, підкреслювати значимість набутих знань.

До І.п. школяра належать і такі, що прямо не пов’язані з нав­чальною діяльністю. Це суспільно корисна праця, техніка, спорт, художня творчість. Ці інтереси треба підтримувати і розвивати, заохочувати заняття в різних гуртках, клубах, секціях, що пози­тивно впливає на духовне збагачення, впевненість у професійному виборі. Але необхідно також пам’ятати, що надмірна кількість і різноманітність захоплень може настільки розширити коло І.п., що це призведе до поверховості знань і збіднення інтелекту.

Див. також: Здібності. Інтерес. Нахили.

ІНТЕРЕСИ ЧИТАЦЬКІ — важливий вид духовних інтересів дитини. Читаючи книги, журнали, вона проявляє емоційне став­лення не лише до їх змісту, але й до самого процесу, ознайом­лення з ним. Істотними показниками сформованості І.ч. є зосеред­женість і стійкість уваги, поява у дитини таких запитань, які стимулюють пошук нових матеріалів з проблеми, що її зацікави­ла, співпереживання з улюбленими персонажами творів.

І.ч. можуть бути у дітей безпосередніми (до самого процесу читання як діяльності) й опосередкованими (до очікуваних ре­зультатів читання — поглиблення знань, формування ерудиції), пасивними й активними, вузькими і широкими, глибокими і по­верховими, стійкими і нестійкими.

У одних дітей І.ч. концентруються на художній літературі, поєднуючись з естетичними інтересами, у інших — на творах про мандрівки, ще в інших — на науково-популярній літературі. Є діти з дуже широким колом інтересів читацьких.

Певного мірою найпростіші І.ч. з’являються ще у дошкільників при слуханні змісту прочитаного, розгляданні ілюстрацій, форму­ванні навичок читання. Активно формуються І.ч. у молодших школярів, коли читання стає одним з основних видів навчальної діяльності. У підлітків І.ч. стають більш стійкими і вибірковими. Читання задовольняє їх практичні пізнавальні потреби у констру­юванні, моделюванні, збиранні колекцій тощо. У юнацькому віці І.ч. тісно пов’язані з потребою краще зрозуміти психологію лю­дини, особливості її стосунків з іншими людьми. Проявляється також інтерес до наукової та науково-популярної літератури, до книг про улюблені професії.

Виховуючи дитину, батьки повинні прагнути розвивати у неї і І.ч., звертаючи при цьому особливу увагу на вироблення читаць­ких навичок. Слід навчати дітей читати в оптимальному темпі з виділенням суттєвого, розбиратися у прочитаному, робити необ­хідні виписки. Важливе значення має вибір книг для читання, особливо художніх. З дитячого фонду світової літератури варто відбирати найцінніші книги, які особливо впливають на форму­вання підростаючої особистості.

Треба активно боротися з поверховим, несистематизованим читанням дитиною книг, бо таке їх «ковтання» є не тільки не­продуктивною діяльністю, а й негативно впливає на розвиток ува­ги, сприймання, пам'яті, а іноді призводить до згасання інтересів читацьких.

Див. також: Інтерес. Цікавість (любов до знань).

Радимо прочитати: Смородинская М. Д. Путешествуя на ко­раблях мысли. М., 1979.

ІНТЕРНАТ ШКІЛЬНИЙ організовується при загальноосвіт­ніх середніх школах для учнів старших класів з віддалених сіл району, де існують тільки неповні середні школи, з метою надан­ня їм можливості здобути загальну середню освіту і створення найсприятливіших умов для їх всебічного і гармонійного роз­витку.

Специфіка І.ш. полягає в тому, що школярі потрапляють у нові життєві обставини, коли протягом тижня цілодобово перебу­вають разом зі своїми ровесниками (у першій половині дня — в школі, у другій — у І.ш.). Відповідно до цього у І.ш. організована і виховна робота. Вихователями є або вчителі із школи, при якій існує І.ш., або, якщо кількість учнів перебільшує 25 осіб,— педа­гогічні працівники на чолі з директором інтернату шкільного.

ІНТИМНІСТЬ (від лат. intimus — найглибший, таємний) — глибоко особисте почуття, у якому виражені приязнь, задушев­ність, близькість у ставленні однієї людини до іншої. Наприклад, І. у ставленні до рідних — матері, батька, брата, сестри, дітей знаходить свій вияв у батьківській любові і любові до батьків, у родинних стосунках дітей між собою. Найвищим проявом І. є ставлення до коханої людини, стосунки між чоловіком і дру­жиною.

КАНІКУЛИ. У нашій країні шкільні К. встановлені з 5 по 11 листопада (осінні), з ЗО грудня по 9 січня (зимові), з 20 по 31 березня (весняні) і найдовші — літні з моменту закінчення нав­чального року по 31 серпня. Для шестиліток-першокласників є додатковий тиждень відпочинку у середині третьої чверті, початок і кінець якого визначається радою школи. Навчальний рік у цьо­го контингенту учнів закінчується 25 травня, загальна тривалість навчальних занять — 32 тижні, але рада школи за погодженням з районним (міським) відділом освіти може запровадити й інший графік шкільних К- (наприклад, один тиждень відпочинку через кожні 6 тижнів навчання), але при цьому навчальні заняття по­винні тривати не менше 34 тижнів, а в перших класах — ЗО тижнів.

Під час зимових і літніх К- у країні діють позаміські оздоров­чі табори, бази відпочинку і т. п. Для молодших школярів пра­цюють міські табори (майданчики) на базі шкіл з 8-, 10- і 12-го- динним перебуванням. Протягом навчального року школярі зай­няті в основному розумовою працею, тому під час К- корисно зайнятись фізичною працею, спортом, туризмом. Крім того, на­явність вільного часу сприяє можливості приділяти увагу улюб­леній справі — дослідництву, художній творчості і рукоділлю то­що. Тому в період шкільних К. гуртки, секції, студії працюють особливо інтенсивно.

Наприкінці навчального року учням рекомендують книги, які необхідно прочитати під час літніх К-, даються завдання з пред­метів природничого циклу, які спрямовані на підготовку учнів до сприйняття нового матеріалу в наступному навчальному році, а отже, обов’язково мають бути виконані.

КАПРИЗИ ДІТЕЙ — особлива форма* поведінки дитини, що виявляється в необгрунтованих протидіях вимогам, вказівкам, порадам дорослих, в бажанні' настояти на своєму. Це своєрідний емоційний сигнал для дорослих про те, що їх взаємовідносини з дитиною помилкові. У маленьких дітей К. супроводжуються зов­нішніми проявами незадоволення: різними рухами, криками, пла­чем. Основною причиною цього є неправильне виховання. Най­частіше така поведінка властива дитині, яка виросла в атмосфері надмірної уваги, захвалювання, відсутності вимог з боку дорос­лих. Або ж — це своєрідна форма протесту дитини проти деспо­тичного і необгрунтованого ставлення до неї, ігнорування з боку дорослих (особливо батьків) її прагнень. Епізодичні К. виника­ють часто як результат перевтоми, підвищеного збудження нер­вової системи різними подразниками, а також як ознака захво­рювання.

Важливою причиною виникнення К- є відсутність у дорослих знань основних вікових особливостей психічного розвитку дітей, необхідних у процесі виховання. Підростаючи, дитина проходить одну вікову стадію за іншою, і часто ці періоди супроводжуються кризовими станами, коли вона уже здатна на більше, а батьки ставлять перед нею занижені вимоги і заважають будь-яким про­явам самостійності. Кризові стани властиві дітям одного, трьох, семи, 12—13 років. Наприклад, криза дитини трьох років харак­теризується тим, що від неї часто можна почути вислів: «Я сама!», тобто вона починає усвідомлювати своє існування, хоче проявити самостійність. А батьки часто не здатні зрозуміти, що у психоло­гії дитини сталися вікові зміни. Вони не перебудовують свої взає­мовідносини з нею, в результаті чого виникають суперечності, які призводять до формування впертості, негативних реакцій, неслух­няності або інших проявів К. дітей. Або ж криза дитини семи років, коли вона починає ніби прислухатися до своїх переживань, почуттів, оцінювати їх і себе. Батьки в цей час повинні проявити особливу чуйність, використовуючи різні засоби (гру, бесіду, інші види спільної діяльності), обережно, терпеливо допомагати розі­братися дитині в собі, визначити своє місце в різних групах та колективах.

Причиною виникнення к. можуть бути педагогічні помилки, які допускають батьки (непослідовне проведення основної лінії виховання, невміння відокремити головне від другорядного, неу­важність до дитини тощо).

Шлях подолання К. полягає у тісному емоційному взаємо­зв’язку батьків з дитиною, в розумній організації її діяльності, хороших відносинах у сім’ї, спокійній вимогливості, критичному ставленні до бажань дитини, залученні її до здорового дитячого колективу, який привчав би обмежувати свої бажання, рахува­тись з думками та інтересами інших. Важливе значення мають заходи, спрямовані на зміцнення нервової системи дитини,-— дот­римання режиму сну, харчування, уникнення надмірних вражень.

Для подолання К. непотрібно вдаватися до різних погроз, гру­бого насилля, бо це ще більше загострює відносини дитини з дорослими, підвищує у неї процес збудження. Але шкідливі й упрошування, які часто закінчуються поступками з боку дорослих, що сприяє ще більшому виникненню капризів.

Виходячи з цього, слід зробити висновок, що глибоке розумін­ня особливостей дитини, проникнення в її почуття та думки, спів­робітництво в різних видах діяльності, відволікання від того, що стало причиною виникнення К., спокійне їх ігнорування, підтримка розумної самостійності й ініціативи допоможе сім’ї правильно виховувати дитину.

Див. також: Неврози у дітей. Негативізм дитячий.

КІНОФІЛЬМИ ДЛЯ ДІТЕЙ. Історія створення українського дитячого кінематографа як особливої галузі кіномистецтва тісно пов’язана з історією кінематографа колишнього СРСР і бере по­чаток з 30-х років XX століття.

Провідними по випуску К.д.д. та юнацтва в Україні сьогодні є Одеська кіностудія, кіностудія ім. О. П. Довженка, Укртеле- фільм. Створюються художні фільми різних жанрів: ігрові, муль­типлікаційні, лялькові.

Спеціально для школярів знімаються науково-популярні і до­кументальні стрічки, працює освітній канал. Незмінним успіхом у дітей користуються такі передачі, як «Канал Д», «Мультфільм на замовлення», «Вулик», «Малюй з нами» тощо.

У рамках міжнародних кінофестивалів демонструються кращі зразки зарубіжного кіномистецтва для дітей; потім вони надхо­дять у кінопрокат і показуються по українському телебаченню.

Для того, щоб кіномистецтво виконувало свою функцію — до­помагало вирішувати питання виховання і навчання,— необхідно

спиратись на кращі здобутки кінематографії для дітей, врахову­вати вікові та індивідуальні особливості і запити юного глядача. У центрі уваги К.д.д. завжди знаходиться одвічна тема світового гуманістичного мистецтва, взаємозв’язку людини й тварини, лю­дини й живої природи. Свідченням цього є фільми про тварин, починаючи від легендарного «Джу'льбарса» до «Білого Біма Чорне вухо».

Найплодотворнішою виховною практикою кіномистецтва зав­жди була орієнтація на дітей та дорослих (в першу чергу бать­ків). Дітям про події, дорослим — про дітей — ось формула таких кінофільмів.

Зараз це набуває ще більшого значення у зв’язку із розвитком ідеї родинного фільму. Суть її полягає у тому, що такий фільм дає можливість дітям та їхнім батькам спілкуватися у сфері мис­тецтва, а батькам, крім того,— ще й можливість виявити себе пе­ред дитиною з кращого боку. Спілкуючись у сфері мистецтва, дитина та її батьки можуть судити про життя найсуворіше і зна­ходити взаєморозуміння і згоду. Цей досвід родинного самообла- городжування має неоціниме значення. Позитивний вплив на його формування справляє відвідування дитячих кіносеансів батьками разом з дітьми та спільний перегляд телепередач удома. Чим мен­ша дитина, тим важливішою для неї є допомога дорослих у розу­мінні таємниць кіномистецтва. Проте не можна визнати педаго­гічно доцільною практику тих батьків, які беруть в кінотеатр дошкільників на сеанси для дорослих.

Перше відвідування кінотеатру дитиною варто відкласти до того часу, коли їй виповниться 4—5 років. Найбільше враження на малих глядачів справляють екранізації знайомих творів,— у першу чергу казок: «Попелюшка», «Пригоди Буратіно», «Кіт у чоботях» і т. п.

Залучаючи школярів до кіномистецтва, важливо пам’ятати про необхідність сформувати у їх свідомості тверде переконання в тому, що екранізація будь-якого художнього твору ні в якому разі не може замінити книгу.) Адже в результаті перегляду по телебаченню багатьох кінофільмів у молодших школярів може значно послабитись інтерес до читання художньої літератури.

Тому до цього треба підходити дуже обережно, а також дбати про те, щоб діти не переглядали фільмів, що завдають їм мо­ральної шкоди.

КОЛЕКТИВ ДИТЯЧИЙ —це об’єднання дітей, згуртованих спільною метою, що має суспільний зміст, і спільною корисною діяльністю (праця, навчання, спорт, туризм тощо), з поділом між ними функцій відповідальності при постійній підтримці і това­риській взаємодопомозі. Процес виховання юних громадян Укра­їни передбачає розуміння К-Д- як «багатства індивідуальностей» (В. О. Сухомлинський), де вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх, де особистість — не продукт колективу, а його основа, де існує свідома участь у спільних справах, готов­ність безкорисливо допомагати іншим.

Правильна передача дітям соціального досвіду потребує вклю­чення їх до системи колективних стосунків, у яких синтезуються кращі людські якості: переконання, доброта, відповідальність, по­шана до інших тощо.

Однією з форм згуртування дітей є первинні колективи, що об’єднують їх у повсякденній діяльності (клас, гурток тощо). Керують такими колективами педагоги.

У К.д. можна виділити формальну структуру (система органів самоуправління) і неформальну (зв’язки і стосунки школярів емоційно-психологічного характеру), які доповнюють одна одну.

Значення К.д. полягає у тому, що він є базою накопичення соціального досвіду, ланкою зв’язку між суспільством і особис­тістю кожного учня, могутнім засобом, що стимулює й активізує діяльність школярів.

Надзвичайно велику роль К.Д. відіграє у моральному розвитку школярів, особливо у формуванні в них самостійності. Цей процес на різних вікових етапах розвитку особистості має свої особли­вості. Так, молодший школяр потрапляє у школі у зовсім нове дитяче об’єднання порівняно з тими, в яких він перебував до школи. Одним із реально діючих мотивів у молодших школярів стає прагнення зайняти визначену позицію, особливо серед това­ришів по класу. Це прагнення виступає як нова форма спілку­вання, новий фактор, що зумовлює їх поведінку.

Почуття колективізму розвивається у дітей і в дошкільному віці — в сім’ї, в дитячому садку. Але шкільний (класний) колек­тив оцінює дитину як учня, що виконує суспільну функцію. Він є членом навчального колективу, який регулює його поведінку, спонукає до проявів самостійності. Так само, як і для молодших школярів, К-Д- є важливим фактором розвитку самосвідомості і для школярів-підлітків. У ньому вони активно пристосовуються до суспільних вимог, сприймаючи їх в основному як засіб само­вираження. У процесі адаптації до колективного мікроклімату у них проявляється самозахисна функція психіки. Це може при­звести до розриву зв’язків з класним колективом, зближення з неформальними об’єднаннями, які справляють на підлітка вкрай негативний вплив. Те ж саме може трапитися і з старшокласни­ками. Тому батьки повинні уважно придивлятись до системи вза­ємовідносин своїх дітей з колективом, стежити за тим, щоб вони вибирали собі таких товаришів, які справляли б на них позитив­ний вплив.

Слід мати на увазі, що дитяча спільність автоматично не стає К.Д. Щоб створити його, педагоги мають проявити організаторські здібності, докласти чИМаЛо зусиль, спираючись на підтримку сім’ї.

КОЛЕКТИВІЗМ СІМ’Ї. Сім’я розглядається дослідниками як виховний колектив, що існує на основі єдності мети, інтересів, поглядів і прагнень, трудової діяльності. Бути чи не бути сім’ї колективом залежить в першу чергу від характеру внутрісімейних стосунків: чи це конфронтація, співіснування чи співдружність.

Конфронтація як тип стосунків у сім’ї є протиборством под­ружжя, зіткненням їх поглядів. У центрі таких зіткнень часто знаходяться питання виховання дітей. Співіснування характери­зується тим, що зовні сім’я живе цілком щасливо: дорослі пра­цюють, діти навчаються. Але у кожного своє життя. Головна риса таких стосунків — невтручання у справи один одного. Обидва ці типи за своєю суттю хибні. Вони негативно позначаються на житті дорослих, на розвитку особистості дітей і нерідко призво­дять до розпаду сім’ї.

Зовсім протилежна атмосфера у сім’ях, де панують відносини співдружності. Для них характерні єдність поглядів, інтересів, взаємодопомога, згуртованість. Структура сім’ї тут не має вирі­шального значення. Все вирішує її моральний клімат, стиль взає­мин між її членами.

Сім’я — це різні за віком люди, поєднані родинними зв’язками і обов’язками, що з них випливають,— подружніми, батьківськими, ставленням старших до молодших, дітей до батьків та ін. Сімейні стосунки повинні характеризуватися сердечністю, особливим тактом, взаємною поступливістю, намаганням кожного виконати свої обов’язки.

Сім’я є своєрідним виховним колективом, який справляє все­бічний вплив на своїх членів. Ефективність і глибина цього впли­ву значною мірою зростає, якщо основою життя сім’ї є взаємна любов, повага та праця. Діти надають дорослим посильну допо­могу, яка високо цінується. Один за всіх і всі за одного — ось головне правило справжньої сім’ї. Найвище за все сім’я має ці­нувати ставлення своїх членів до їхніх професійних, трудових (навчальних) обов’язків, вважати надзвичайно важливим задо­волення духовних потреб. Спільні справи сім’ї (розподіл бюдже­ту, поїздка кудись під час відпустки і т. д.) виконуються її чле­нами колективно. Відрадно, коли у сім’ї панує атмосфера відвер­тості: її члени діляться радощами, не приховують помилок, роз­повідають про невдачі і переживання. Якщо інколи виникають конфлікти, то вони вирішуються швидко і не впливають на за­гальну систему добрих взаємин. Безумовно, що здоровий психо­логічний клімат у сім’ї створюється зусиллями усього її ко­лективу.

КОЛЕКЦІОНУВАННЯ — збирання і систематизація однорід­них предметів, що мають пізнавальне значення або становлять художній інтерес. Предметами К.. можуть бути поштові марки, платівки, художні листівки, календарі, значки, етикетки, камінці, рослини, метелики, жуки, «фантики» і т. д.

Найбільш поширеними видами К- серед учнів е філателія, фі­луменія, філокартія та нумізматика.

Філателія — К. і вивчення марок та інших знаків поштової оп­лати. Поштові марки розповідають про державний устрій країн, їх економіку, науку, історію, мистецтво і культуру тощо.

Філуменія — К. і вивчення етикеток із сірникових коробочок. Як і марки, етикетки розповідають про історію країни.

Філокартія — К. і вивчення поштових та ілюстрованих листі­вок. Ілюстровані листівки можуть являти собою репродукції кар­тин, скульптур або бути оригінальними творами (вітальні, рек­ламні і т. д.).

Нумізматика — К. і вивчення монет, грошових знаків, меда­лей, пам’ятних значків і жетонів.

к. займає одне з перших місць серед інших різноманітних за­хоплень дітей у вільний час. Воно передбачає постійний пошук і підбір матеріалу, його вивчення, оформлення, збереження у певній системі, вимагає читання відповідної літератури, довідників, кон­сультування з вчителями та спеціалістами, обмін досвідом.

У процесі К. у дітей розвивається допитливість, вони збага­чуються новими знаннями, розширяють свій кругозір. Цілеспря­моване і серйозне К. сприяє успішному засвоєнню школярем нав­чальних предметів, особливо тих, які безпосередньо пов’язані з тематикою і змістом колекції (географія, історія, ботаніка і т. д.). Заняття К. привчають до акуратності, старанності, посидючості, порядку, виробляють навички аналізу, узагальнення, класифіка­ції, копіткої роботи з матеріалом, тобто виховують якості, пот­рібні для дослідницької діяльності у будь-якій галузі науки й виробництва.

Враховуючи позитивну роль заняття К- у розвитку дітей, бать­кам доцільно заохочувати їх інтерес до збирання колекцій, під­казувати теми, давати поради, переконати у тому, що цінність колекції не в кількості експонатів, а в їх якості, досконалому вив­ченні, допомогти зробити ящик для монет, альбом для марок, разом з дитиною завести картотеку на кожний експонат, прочи­тати про нього в книгах, словниках, енциклопедіях, піти до музею за консультацією тощо. Поряд з цим важливо стежити, щоб К- сприяло розвитку дитини, а не зводилось до нескінченних обмінів, намагань щось заробити на цьому.

Збирання колекції — справа делікатна. Насмішка з боку бать­ків чи когось іншого може знищити паростки захоплення. Під­тримка забезпечить перетворення таких паростків у пристрасть, яка допоможе моральному зростанню дітей.

Важливу роль у цій справі відіграє організація у школі сек­

цій колекціонерів, влаштування виставок колекцій, встановлення контактів на основі спільних інтересів з ровесниками.

КОМПЛЕКС ПОЖВАВЛЕННЯ — позитивна емоційна реакція дитини в кінці першого — на початку другого місяця її життя у відповідь на появу дорослої людини, фіксація погляду на її об­личчі, рухи ручками та ніжками, радісні вигуки. Завдяки Кп. встановлюється специфічний зв’язок між дитиною і дорослим, виникає потреба у спілкуванні. Відсутність К.п. є ознакою за­тримки психічного розвитку дитини.

Див. також: Вік немовляти. Вік дошкільний. Вікові особли­вості дитини.

КОНФЛІКТИ В СІМ’Ї — загострення суперечностей між її членами на основі розходження ідей, поглядів, інтересів, потреб, прагнень внаслідок низького рівня етико-психологічної культури, невміння долати різні труднощі. Проте найчастіше К. в с. не ма­ють важливих на те причин і виникають через різні дрібниці.

К. в с. можуть мати як мобілізуючий, так і дезорганізуючий характер. Якщо сім’я, наприклад, тактовно і разом з тим прин­ципово засудила негативний вчинок одного з її членів і він сприй­няв це належно, то таке розв’язання суперечності сприяє взає­морозумінню. Проте часто К. в с. розв’язуються неправильно, що призводить до руйнування основи сімейних стосунків, травмуван­ня психіки. Буває так, що досягнення одного члена сім’ї замовчу­ються, а недоліки іншого перебільшуються. Тоді найчастіше ви­никає невдоволення один одним, з’являються стресові стани.

Психологи виділяють такі типові варіанти завершення сімей­них конфліктів: 1. Примус — вольове нав’язування такого резуль­тату, який влаштовує лише ініціатора суперечки. При цьому при­нижується гідність членів сім’ї, обмежуються їх права, виникає кризовий стан. 2. Конфронтація. Ніхто з учасників суперечки не бере до уваги позицію іншого і відносини між членами сім’ї стають негативними. 3. Спеціальний відхід від розв’язання супе­речностей. Позитивним тут є те, що з’являється час для обдуму­вання, розумного прийняття рішення. 4. Компроміс, тобто від­критий пошук найбільш зручного і справедливого для учасників суперечки її розв’язання на основі рівності прав і обов’язків, від­критих вимог, взаємних поступок.

Знайти оптимальне розв’язання К- в с. допомагають такі умо­ви: уміння зрозуміти позицію один одного; усвідомлення того, що в суперечці в більшості своїй відсутнє правильне розв’язання; бажання розв’язати конфлікт на основі гуманізму, доброти; не­допустимість вживання негативних епітетів; використання гумору; не витрачати час иа пошуки винного, а шукати виходу з ситуації, що склалася,

Див. також: Колективізм сім’ї. Культура поведінки. Психоло­гічний клімат.

КОНФОРМІЗМ — якість особистості, що характеризується свідомим прийняттям нею поглядів, цінностей та норм поведінки певної соціальної групи під впливом зовнішніх умов та обставин всупереч власним переконанням. Підпорядкування груповим нор­мам може бути явним або завуальованим. К.— це соціально-пси­хологічна позиція людини, що виявляється у схильності уникати самостійних рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприймання стандартної поведінки, оцінок, переконань, вчинків.

Прояви К. починаються з перших років життя дитини, бо, піз­наючи навколишній світ, засвоюючи правила поведінки, вона не­минуче наслідує батьків, старших. Лише з часом на основі ви­ховання, усвідомлення своєї особистості дитина починає сама мислити, сприймати моральні норми, давати оцінку різним яви­щам.

Див. також: Навіювання (сугестія). Повага до.дитини. Уста­новка особистості.

КРАЄЗНАВСТВО — освітньо-виховна робота, яка включає знайомство учнів з природними особливостями, промисловістю, сільським господарством, соціально-економічним, історичним та культурним розвитком рідного краю.

Інтерес до к. з’являється у дитини ще в дошкільному віці. Він бере свій початок із спостережень за доступними для її сприйнят­тя явищами та об’єктами природи. Вже па третьому-четвертому році життя малята добре запам’ятовують назви рослин, що зби­рають під час прогулянок, птахів, котрі прилітають зимою до годівниць, тварин, що живуть вдома чи намальовані у книжках. Чим дорослішою стає дитина, тим ширшає коло явищ, які вона здатна сприймати.

Краєзнавчу основу мають такі навчальні дисципліни, як біо­логія, географія, історія, рідна мова. У молодших класах діти набувають на уроках елементарних знань про рідне місто, село. У старших класах ці знання поширюються і поглиблюються за предметами. Викладаючи історію, вчитель- розповідає про факти та події, що мали місце на території краю, про визначних зем­ляків. При вивченні біології як наочність використовуються ко­лекції, гербарії, опудала тварин. Учні дістають відомості про ко­рисні рослини і тварини, про їх господарське значення, а також про шкідливі рослини і тварини та засоби боротьби з ними. Курс літератури знайомить учнів із зразками місцевого фольклору, відомостями про зв’язки письменників з даним краєм, а також з відображенням місцевих фактів у художніх творах.

К. у школі — не лише розділ її програми, а й важливий за­сіб виховання любові до природи. Цьому сприяє така позакласна робота, як гуртки краєзнавців, створення шкільних краєзнавчих музеїв, туристичні походи тощо. Значну роль у пізнанні рідного краю відіграє сімейний туризм, прогулянки та подорожі, що фор­мують єдність інтересів сім’ї. Виховне значення мають також ма­теріали, зібрані під час цих подорожей.

Пізнання рідного краю духовно збагачує людину, особливо молодь, виховує повагу та любов до своєї Батьківщини, її історії та культури, народних традицій. Знахідки краєзнавців стали ба­зою для заснування державних та народних музеїв, підготовки пропозицій про взяття під охорону держави пам’яток культури та природи.

Див. також: Виховання патріотичне. Туризм.

КРУГОЗІР — уявлення про предмети та природні явища, сус­пільне життя та людську психіку, посильні для людини на кожній стадії її розумового розвитку. Основою К. є знання, якими лю­дина систематично і послідовно оволодіває у процесі навчання, спілкування, праці.

Вчені виділяють К. загальноосвітній (коло уявлень про пред­мети і явища навколишнього світу, про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення). Він може бути диференційова­ний за головними галузями знань, наприклад, географічний, істо­ричний тощо; естетичний (коло уявлень, що виникають внаслідок сприймання й переживання прекрасного); політехнічний (знання та практичні вміння у різних галузях праці, виробництва); мо­ральний (знайомство з правилами моралі, дисципліни, культури поведінки).

К. дитини — наявний обсяг знань та інтересів, що визначає розвиток її творчих можливостей та здібностей. У дошкільників основним видом діяльності та засобом ознайомлення зі світом виступає гра. Під час гри дитина поглиблює свій К. через пізнан­ня предметів та явищ. Для дітей старшого дошкільного віку ти­повим є поєднання гри з навчанням. З метою розширення К. ди­тини слід використовувати дидактичні ігри.

У школі основним засобом поглиблення К. дитини стає збіль­шення обсягу її знань. У підлітків підвищується інтерес до свого внутрішнього світу, Пізнаючи себе, вони пізнають важливі нюан­си раціональної, емоційної та вольової сфери особистості. У ран­ній юності К. значно розширюється, особливо в галузі система­тизованих наукових знань. Старшокласники знайомляться з різ­ними професіями, грунтовнішими стають їх знання з політики, моралі, права, естетики. Поширюються та поглиблюються їх взає­мини з людьми.

- Суттєве значення у розширенні та поглибленні К- дитини стає допомога батьків. Вони можуть дати рекомендації щодо відбору усної та письмової інформації, підказати найбільш ефективні шляхи самостійного оволодіння знаннями.

КУЛЬТУРА ЕТНІЧНА — сукупність створених та створюва­них народом у процесі суспільно-історичної практики матеріаль­них та духовних цінностей, що характеризують досятнутий сту­пінь його розвитку.

Основою функціонування та розвитку К-е. е суспільне вироб­ництво, зокрема його соціально-економічний базис. Однак рівень і зміст К.е. визначається не лише соціально-економічними причи­нами, а певного мірою залежить від особливостей географічного середовища, національного характеру, психічного складу тієї чи іншої етнічної спільності.

До етнічних ознак народу належать: етиоантропологічні особ­ливості, мова, риси національного характеру і світосприймання, що знаходять вияв у народній культурі.

У XIX столітті поняття народу й національної належності ви­значала переважно мова. На початку XX століття антропологи, історики й історики літератури виступили з гострою критикою мовно-лінгвістичної концепції етносу. Антропологи вважали, що ознаками етносу є зріст, забарвлення (пігментація) верхнього ті­лесного покриття, форма голови, колір волосся, очей і т. д.— саме те, що, передаючись у спадщину, затримується з покоління в поко­ління протягом тисячоліть і може засвідчити належність даного народу у своєму основному складі до певної раси.

К.е. включає в себе і знання етапів формування і розвитку народу, специфічних рис та особливостей традицій, звичаїв, віру­вань, побуту.

КУЛЬТУРА МОВИ. У практичному аспекті під К.м. розуміють нормативність мовлення, його правильність, відповідність вимо­гам, що ставляться до мови у певний історичний період.

Правильна мова вимагає дотримання норм вимови, слово­вживання, складання та побудови речень. Нормативність мови передбачає і такі її якості, як точність, чіткість, чистота. Крите­рій точності мови — її відповідність думкам того, хто говорить чи пише, правильний добір мовних засобів для адекватного вира­ження змісту. Критерій чіткості мови — її дохідливість та доступ­ність для тих, кому вона адресована. Критерій чистоти мови — її незасміченість нелітературними елементами (діалектними слова­ми, професійними висловами, сленговою лексикою тощо), дореч­ність використання у ній певних мовних засобів у конкретній ситуації мовного спілкування.

Перші навички мовного спілкування дитина засвоює у сім’ї, і тому вже на початковій стадії свого мовного розвитку вона по­винна чути лише правильну літературну мову. Батькам не реко­мендується при спілкуванні з малятами сюсюкати, викривляти слова, підроблюючись під дитячу вимову.

Знайомлячись з літературно-нормативною мовою, діти посту­пово переходять від пасивного її сприймання до активного вико­ристання. Помічниками сім’ї та школи у цьому можуть бути кни­ги, газети, театр, кіно, радіо, телебачення.

Підвалини К. м. закладаються в сім’ї у дошкільний період, проте систематичне, організоване навчання мови починається у шкільному віці. Учні знайомляться з елементарними вимогами, що ставляться до літературної мови, засвоюють доступні їм лек­сичні та граматичні норми, привчаються до вживання слова від­повідно до його значення, вимови, наголосу, знайомляться з пра­вилами побудови речень відповідно до законів граматики.

Завдання сім’ї щодо виховання культури мови полягають у тому, щоб стежити за виразністю читання і декламації дітей, допомагати школі ліквідувати недоліки у користуванні рідною мовою.

КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ — сукупність загальноприйнятих форм і норм взаємин, що втілюють моральні цінності, уявлення про прекрасне і бридке, вимоги здорового глузду і доцільності, а також народні традиції та звичаї.

Засвоєні людиною правила К.п. трансформуються у цінну людську якість — вихованість, що поєднує культуру спілкування, культуру зовнішності, побутову культуру. І щоб формувати цю складну людську якість, батькам треба чітко усвідомити її зміст.

Люди стикаються один з одним у найрізноманітніших соціаль­них, моральних, психологічних ситуаціях. Невихованість, невмін­ня і небажання окремих членів колективу поводитись пристойно поміж людьми в умовах щоденного спілкування призводить до великих соціальних втрат.

Норми культури спілкування формувалися віками. Народи відбирали, зберігали і нагромаджували їх за принципом: розум­но — морально — гарно. Основою справжньої культури спілку­вання є гуманне ставлення один до одного. Тому батьки повинні виховувати в дитині відвертість, довір’я, дружелюбність, ввічли­вість, тактовність. Дуже важливо також розкрити їй зміст звича­їв, довести, що дотримання їх свідчить про повагу до людей; оз­найомити її з ситуативним етикетом; виховувати культуру мов­ного спілкування.

Формування високого рівня К.п. становить одне із важливих завдань виховання у сім’ї та школі. Діти часто здаються невихо- ваними через відсутність не знань, а звичок. При наявності звички вітатися, просити пробачення, дякувати, робити послуги дія автоматизується й виконується на основі потреби робити так, а не інакше. Хлопчик не роздумує, чи треба йому встати і запро­понувати місце жінці у транспорті. Він просто не може сидіти, йому незручно. Це і є звичка, що формується тренуванням. Бать­ки навчають дітей нормам К.п., включаючи їх у -повсякденне жит­тя. Спочатку пояснюють, як треба повестись у тому чи іншому випадку, потім нагадують і цим спонукають до дії, формують образ культурної людини, акцентують увагу на тому, що в житті цінують людей охайних, ввічливих, доброзичливих, які не набридають і поважають гідність інших людей. Дуже важливим у вихованні К.п. є приклад дорослих, зразки їх вчинків.

Важливо довести до свідомості дитини, що внутрішня куль­тура, духовне багатство, високі моральні якості тільки тоді є со­ціально цінними, коли вони визначають норми щоденної поведін­ки людей, характер і форми спілкування між ними, гармонію внутрішнього світу і зовнішнього вигляду.

КУЛЬТУРА ПОЛІТИЧНА визначає рівень і характер полі­тичних знань, оцінок і дій громадян, а також зміст і якість соці­альних цінностей, традицій і норм, які регулюють суспільно-полі­тичні відносини. К.п. впливає на поведінку людей і діяльність різних організацій, на сприймання ними явищ внутрішньої і між­народної політики, оцінку політичних систем і режимів, правля­чих груп і окремих політичних лідерів, визначає місце людини в політичному житті суспільства.

Наявність багатопартійної системи та поширення різноманіт­них ідей породжує суперечливі погляди на життя, викликає пси­хологічний дискомфорт. Важливо, щоб боротьба політичних ідей, напрямів і течій не перетворювалася на боротьбу людей, що' не­рідко супроводжується озлобленням, розпалюванням ненависті, фізичними розправами.

Низька К.п. проявляється у наївній, довірливості до тих полі­тиків, які більше від усіх інших обіцяють, перешкоджає реаліза­ції суспільних інтересів, створює грунт для поширення поглядів і настроїв, якими нерідко користуються ті, хто з амбіційних мір­кувань або навіть щиро, але з помилковою метою, намагається використати політичну активність молоді. Тому треба звертати увагу, в першу чергу, на недопустимість проявів жорстокості, людиноненависництва, войовничого цинізму, злочинності. Одно­часно слід піднести авторитет людини принципової, справедливої, чесної, чуйної, впевненої в тому, що знання і культура сприяти­муть цивілізованості суспільства.

Сучасна К.п. грунтується на принципах плюралізму і демо­кратизму. У кожної людини свій соціальний досвід, свій рівень знань, освіти, свої особливості сприймання того, що відбувається. Звідси величезний діапазон думок, переконань, оцінок, які, при­родно, потребують уважного врахування.

Формуючи К.п., як невід’ємну частину духовної культури, слід враховувати політичну і життєву орієнтацію молодої людини, яка прагне до рівності і справедливості.

К.п. тісно пов’язана з формуванням громадянина, а тому слід навчати молоде покоління того, що свої громадянські почуття воно може реалізувати в захисті навколишнього середовища, збе­реженні культурних і історичних пам’яток, звичаїв і традицій, мови та інших основ національної культури. Стійкою має бути орієнтація молоді на участь у милосерді, зміцненні правопорядку, вшануванні пам’яті жертв політичного терору тощо.

Важливо враховувати, що К.п. особистості характеризується компетентністю та інформованістю, аргументованістю доказів, конструктивністю позицій, терпимістю до інших переконань, по­рядністю у виборі засобів політичної боротьби. К.п. не сумісна з нетерпимістю до будь-яких поглядів, які не збігаються з влас­ними, з претензіями на істинність лише своїх доказів. Вона вклю­чає в себе певну етику політичних стосунків, норми поведінки, що належать до загальнолюдських цінностей.

Важливою формою виховання К.п. є читання газет, часописів, перегляд телепередач, обговорення злободенних тем суспільно- політичного життя. Ефективність виховного впливу засобів масової інформації зростає за умов, коли батьки, знаючи інтереси і нахи­ли дітей, підкреслюють соціальну значимість матеріалу відповід­них радіо- і телевізійних передач, безпосередньо у процесі сприй­няття політичної інформації коментують її, пояснюють політичні терміни, а після ознайомлення з інформацією організують її об­говорення, стимулюють виникнення у дітей інтересу до проблем суспільно-політичного, економічного і культурного життя країни, заохочують до участі у роботі політичних клубів, політінформацій, класних годин.

Отже, гуманізація К-П. передбачає: виховання юнаків і дівчат у дусі людяності, національної самосвідомості; формування істо­ричної пам’яті, поваги до історичного минулого своєї держави і народу; розвиток навичок і вмінь громадської діяльності в умо­вах демократизації; збереження чітких орієнтирів з принципово важливих питань.

ЛІНОЩІ — це прагнення відмовитись від подолання трудно­щів, тривале небажання здійснювати вольове зусилля для вико­нання будь-якої роботи.

Л. дітей зумовлені неправильним вихованням і усуваються в результаті цілеспрямованого формування їх особистості. Важливо ще в дошкільному віці закріплювати вольові якості характеру дитини, розвивати уміння долати Л. Велике значення при цьому мають вимоги дорослого, які ставлять перед дитиною певну мету діяльності і вчать досягати її.

Для дітей дошкільного віку характерна довільна діяльність, у якій, як правило, мета не збігається з мотивом. Наприклад, ди­тина виконує якесь трудове доручення без зацікавлення ним, а лише через бажання заслужити схвалення дорослих. Зі вступом до школи зростають вимоги до довільності дій. Бо дитині з пер­ших днів доводиться керувати своєю поведінкою, пов’язувати піз­навальні процеси з навчальними завданнями, регулювати психічні функції.

Підлітки займаються самовихованням волі. Але слід звернути увагу, що не у всіх воно має планомірний і систематичний ха­рактер.

У зв’язку з розвитком свідомості й самосвідомості в старшому шкільному віці формуються вольові якості, які передбачають уміння підпорядкувати свою поведінку конкретній меті майбут­нього самостійного життя. Але на фоні загальних досягнень у розвитку волі старшокласників декому з них буває важко пере­ходити від неробочого стану до праці, вони часто відволікаються, лінуються. Тривалість їх вольових зусиль залежить від безпосе­редньої зовнішньої стимуляції — нагадувань, контролю, покаран­ня і т. д.

Батькам необхідно розуміти, що Л. краще попередити, ніж потім позбутися цієї якості характеру. Але труднощі полягають у тому, щоб своєчасно розпізнати її симптоми.

Чуйні і дбайливі батьки часто сприймають ознаки Л. як прояв втоми, голоду, захворювання та іп. У результаті в дитини не фор­мується звичка підкоряти свої бажання свідомій меті, розумінню обов’язку і доцільності праці.

Або ж навпаки, Л. можуть розвиватись від нереальних зави­щених вимог з боку батьків. Такі вимоги, крім почуття протесту, безнадійності і огиди до праці, нічого не викликають. Завдання повинні бути посильними і зрозумілими дитині, тоді після їх ви­конання поступово формуватиметься звичка доводити справу до кінця. Заохочення в таких випадках доцільне у вигляді похвали, а не винагороди.

Небажано боротися з Л. шляхом докорів, приниження дитячої гідності. Необхідно пам’ятати, що запорука успіху в подоланні Л.— це вироблення в дитини звички виконувати певні завдання без нагадування з боку дорослих: постійно прибирати ліжко, завжди мити посуд, ходити в магазин по хліб і т. п. Розуміння того, що ці справи важливі для всієї сім’ї, і ніхто, крім дитини, їх не виконає, дасть їй можливість усвідомити власну значимість і допоможе подолати лінощі.

ЛІЦЕЙ — спеціальний заклад для обдарованих дітей, що за­безпечує здобуття освіти понад державний мінімум, здійснює науково-практичну підготовку та задовольняє різнобічні освітні запити особи, суспільства і держави.

ЛЮБОВ ЮНАЦЬКА. Поряд з розвитком колективних друж­ніх стосунків юнацький вік характеризується напруженим пошу­ком любові як високоіндивідуальної, міцної і глибоко емоційної прив’язаності. Перше світле кохання посідає привілейоване місце серед юнацьких прихильностей. Це одне з найбільш високих та прекрасних почуттів.

Л.ю., передусім емоційна прихильність і реальна чи уявна осо- бистісна близькість, для юнака важливіша від спільності пред­метних інтересів. Через юнацьку емоційність захоплення в цьому віці, включаючи і кохання, нетривалі.

Батькам треба пам’ятати, що юнака у першому коханні захоп­лює не стільки «об’єкт», скільки власні переживання, пов’язані з ним. Тому не можна насміхатися з дитини з приводу її закоха­ності, а також розповідати про це іншим.

Дружба юнака і дівчини часто є лише завуальованою назвою кохання, що зароджується між ними. Розуміючи, що юність — це вік, коли хочеться всюди встигнути, все перевірити, щоб не запіз­нитися, батьки у багатьох сім’ях вирішують питання статевого виховання просто — кохання забороняють. Тоді воно приховуєть­ся від дорослих, а це часом призводить саме до того сумного фі­налу, через боязнь якого кохання забороняли.

Необхідно відмітити, що неправильне уявлення про кохання у дитини виникає внаслідок недомовок дорослих, їх небажання говорити на цю тему, а також під впливом однолітків, які вва­жають кохання чимось нечистим, про що можна говорити лише пошепки.

У школі вчителі найчастіше говорять лише про кохання літе­ратурних героїв, а юнаків хвилює сучасне вирішення цієї проб­леми. Вони чекають щирої відповіді на свої запитання.

Розібратись у першому, а тому часом складному коханні юна­кам повинні перш за все допомогти батьки. Та даючи поради, вони мають робити це тактовно, щоб не заподіяти шкоди безце­ремонним втручанням.

Дівчині треба розповісти про такі поняття, як дівоча честь і гідність. Не зайвим буде нагадати, що дівчина повинна себе три­мати обережїіше у вирішенні питань кохання та статевої близь­кості.

Завдання батька довести юнакові, що він повинен бути захис­ником та опорою дівчині у коханні, що його гідність несумісна з тим, щоб порушити чиєсь щастя, мрію, радість, надію.

Бажано, щоб ці, як інколи кажуть, «прописні» істини юнак чи дівчина зрозуміли якомога раніше і щоб вони перетворились у їх внутрішнє переконання.

МАКСИМАЛІЗМ ЮНАЦЬКИЙ — це властивість юнацького віку, що виражається у підвищених вимогах до людей, навколиш­ньої дійсності та ін., іноді доведених до крайнощів.

Маючи високий рівень фізичного та інтелектуального розвит­ку, знаходячись на порозі самостійного життя, юнаки та дівчата вважають себе цілком дорослими. Період ранньої юності, як стверджують психологи,— це вік кипучої енергії, ентузіазму, ро­мантичності.

У юнацькому віці звичайно формується ідеал, що вміщує в собі найкращі якості людства. З позицій цього ідеалу старшо­класники нерідко сприймають і оцінюють себе і оточуючих. Маю­чи достатні знання, але порівняно невеликий життєвий досвід, вони не завжди можуть правильно співвіднести свої завищені претензії з реальними можливостями, в результаті чого і впада­ють у максималізм. Стикаючись в реальному житті з тим, що не відповідає їх ідеальним уявленням, юнаки та дівчата іноді дуже різко реагують на ці розходження.

М.ю. найчастіше проявляється в дружбі, любові, у ставленні до себе, до батьків. У принципі це явище для юнацтва потрібно вважати природним і позитивним. Воно стимулює прагнення до ідеалу, мобілізує енергію, сприяє формуванню активної грома­дянської позиції, вихованню принциповості, критичного ставлення до дій і вчинків.

Невідповідність реального ідеальному, неминучі життєві труд­нощі іноді викликають розчарування у молодих людей. Завдання батьків, старших — тактовно роз’яснювати, що в житті все склад­ніше, ніж в ідеальній уяві, що невдачі та труднощі повинні ви­кликати прагнення подолати їх. Важливо, щоб вимогливість юна­ків і дівчат поєднувалася з бажанням допомагати іншим, з актив­ною участю у вдосконаленні дійсності.

МАЛЮВАННЯ ДИТЯЧЕ — важлива ланка в системі загаль­ного розвитку дитини, її художньої освіти і естетичного вихован­ня. Дитячі малюнки — це відображення навколишнього світу, схематичне виділення найсуттєвішого у предметах, емоційне став­лення до інших людей, явищ природи. У процесі малювання розвивається сприйняття як психічна функція, образне і логічне мислення, творче уявлення, інтерес до мистецтва та художньої діяльності, фантазія, формується естетичне ставлення дітей до предметів і явищ дійсності, виховується художній смак. На занят­тях малювання діти набувають уміння бачити прекрасне в людсь­ких взаєминах, праці, природі, мистецтві, в доступних формах втілювати і утверджувати його.

Батькам необхідно створити умови для занять малюванням в сім’ї: придбати необхідні матеріали (кольорові олівці, фарби, па­пір), обладнати місце, виділяти час, допомагати своїми корисними порадами, оцінювати роботи і дбати про їх зберігання у спеці­альній папці.

Поряд з організацією практичної діяльності слід знайомити дітей з образотворчим мистецтвом, кінофільмами, діафільмами.

МИЛОСЕРДЯ — співчутлива і діяльна любов, виражена в го­товності надати допомогу кожному, хто її потребує.

Спільним для всіх тлумачень є визначення сутності М. як спів­чуття, жалості до стражденних і нужденних.

Люди, що володіють цією якістю, мають такі моральні риси, як чуйність, добродушність, доброта, доброзичливість, м’якосер- дість, терпимість, великодушність, щедрість, безкорисливість, щи­рість, шляхетність, порядність, почуття честі, совісті, обов’язку, відповідальності. Діяльний прояв цих рис визначається як уважне ставлення до інших, турбота про них, ввічливість, шанобливість, тактовність, люб’язність, чемність, делікатність.

Основний метод виховання М.— приклад дорослих.

Виховуючи дитину, батьки перш за все повинні виходити з того, що людина завжди має бути особливо терпимою до ін­ших, готовою і здатного співчувати і прощати, розуміти й допо­магати. Слід пам’ятати, що досягнення позитивних результатів у такому вихованні дитини буде можливим тоді, коли джерелом зазначених вище моральних рис стануть її потреби, інтереси, по­чуття, ціннісні орієнтації.

Див. також: Поведінка моральна.

МИСЛЕННЯ — психічний процес узагальненого і опосередко­ваного відображення навколишньої дійсності в ході аналізу, син­тезу та інших операцій. Мислення як вища форма відображення цікавила і цікавить вчених різних епох і різних напрямів: філо­софів, фізіологів, педагогів. Важливою ця категорія є і для бать­ків, які хочуть, щоб їхня дитина навчилася міркувати і була освіченою людиною. М. спирається на чуттєве пізнання — відчут­тя, сприймання, пам’ять. Але виникає воно тоді, коли перед люди­ною постає певне завдання чи проблема. У дитини М. з’являється тоді, коли вона починає аналізувати, порівнювати, узагальнюва­ти. Тобто, сам процес М. сприяє розв’язанню життєвих завдань і тому розглядається як найважливіша людська діяльність, яка доз­воляє змінювати навколишній світ.

Розв’язання творчого завдання, як правило, проходить чоти­ри етапи: виникнення проблеми, побудова різних гіпотез, самий процес і його перевірка. Аналізуючи і порівнюючи окремі спосте­реження, спираючись на результати минулого досвіду, людина в процесі М. знаходить загальне в окремих об’єктах. Абстрагу­вання загального дозволяє об’єднати ці об’єкти в різні системи знань і таким чином відтворити навколишню дійсність не тіль­ки в образній, але і в словесній формі.

Опосередкований і узагальнений характер М. дає людині мож­ливість пізнавати не тільки явища, але і їх суть, встановлювати

різні зв’язки і відносини, що, в свою чергу, сприяє розкриттю об’єктивних закономірностей.

М. людини завжди має цілеспрямований, довільний характер, оскільки воно спрямоване на розв’язання певного завдання, є відповіддю на питання, що виникають у свідомості.

Психологія класифікує якості розуму особистості, що проявля­ються при розв’язанні завдань. Це — самостійність, критичність, гнучкість, спонтанність, широта, логічність, глибина. Форму­ються вони в ході навчання за умови, коли воно побудоване так, щоб в процесі засвоєння системи знань виникали певні спо­соби, прийоми, методи розумової діяльності. Тільки оволодіваючи системою розумових дій, людина дістає можливість самостійно набувати нові знання.

Розрізняють такі види мислення: наочно-дійове, наочно-образ­не, словесно-логічне (як послідовні стадії онтогенезу). Виділяють також М. теоретичне, практичне і емпіричне, логічне (аналітич­не) і інтуїтивне, реалістичне і аутистичне (зв’язане з відходом від дійсності у внутрішні переживання), продуктивне і репродук­тивне.

Батькам необхідно зважати на те, що природні можливості розвитку М. дитини реалізуються в процесі її взаємодії із зов­нішнім світом. Вона не тільки на власному досвіді пізнає цей світ і навчається діяти в ньому, а й засвоює розумовий досвід людства.

Перше найелементарніше наочно-дійове М. виникає у дитини на основі сприймання предметів і практичного діяння з ними (1—3 роки). У дошкільному віці (3—6 років) М. підноситься на новий ступінь розвитку. Воно стає наочно-образним. Дитина вже мислить, спираючись на уявлення (образи предметів).

Досягнення в розвитку М. дітей залежить не просто від їх віку, а й від того, як організується й спрямовується їх пізнаваль­на діяльність у кожному віці. Доведено, що спеціальним навчан­ням можна значно підвищити рівень розвитку у них розумових дій, суджень, міркувань і умовиводів. Це має важливе значення для їх підготовки до навчання в школі. З його початком зміню­ється зміст діяльності дитини, що приводить і до дальшого роз­витку її М. Поряд з наочно-дійовим і наочно-образним у неї ви­никає і розвивається теоретичне М., яке дає можливість розуміти і засвоювати абстрактні поняття. М. розвивається у різних видах діяльності учнів. Провідну роль відіграє тут навчання. Але багато що залежить від його змісту і методів. Навчання більше сприяє розвитку М. учнів, якщо вони не просто запам’ятовують готові істини, а задумуються над ними. Тому батькам необхідно форму­вати у дітей цю якість.

У всі вікові періоди слід розвивати допитливість дитини, уваж­

но ставитись до її запитань, спонукати її творче самостійне М.

Хорошою школою розвитку М. дитини в сім’ї є загадки, голо­воломки, завдання на кмітливість, гра в шахи, шашки, гумор (як тонке спостереження комічного у житті), обговорення проблем суспільного життя, художньої літератури, фільмів, тощо.

МІМІКА — один з оптико-кінетичних засобів невербально!' комунікації, який проявляється у виразних рухах м’язів обличчя і є формою вияву людиною своїх почуттів. У театрі — важливий елемент акторського мистецтва.

М. формується в процесі спілкування людей, сприймання ними виразних рухів один одного, наслідування їх. При цьому виникає різноманітність виразів обличчя, посмішок, поглядів, жестів, поз і т. д., якими люди у своїх взаєминах виявляють свої почуття. Великою різноманітністю засобів характеризується вокальна М., у якій через зміну інтенсивності голосу, його висоти, швидкості, тембру, наголосів виявляються різноманітні емоції людини — радість, задоволення, здивування, побоювання, непевність, ваган­ня, страх, гнів, ніжність тощо.

Уміння керувати голосом, виразами обличчя, мистецтво погля­ду, повороту — все це необхідні моменти педагогічної майстер­ності. Дитина з народження засвоює ту М., яка переважає на об­личчі близьких їй людей, відтворює інтонації їх голосу. Для ви­ховання позитивних почуттів у дитини, в тому числі шляхом фор­мування відповідної М., дуже важливе значення має емоційний клімат, який панує у сім’ї.

МІЩАНСТВО — життєва позиція людини, що виражається в обмеженні кола її інтересів і діяльності, піклуванні про особисте благополуччя. Оскільки уявлення про благополуччя міняються, змінюється і суть міщанства.

Основними рисами міщанина є відхід від громадських проб­лем, нездатність співпереживати іншій людині, страх перед усім новим, надмірне захоплення матеріальними цінностями.

Міщанська позиція у людини формується непомітно і дуже рано. Батьки, котрі зводять інтереси дитини до вузькоособистих, матеріальних, несвідомо виховують майбутнього міщанина. Така дитина стає егоїстичною. Вона нездатна любити, піклуватися про батьків, зраджує їх.

М. негативно діє на людину. Дбаючи лише про своє благо­получчя, про особисті матеріальні блага, вона втрачає можли­вість спілкуватися з іншими людьми, замикається у собі. Тому дуже важливо, виховуючи дитину, не прищеплювати їй звичок, що призводять до міщанства.

Див. також: Мотив. Потреби. Ціннісні орієнтації.

МОВА — це система знаків, які служать засобом людського спілкування, розумової діяльності, відбиття самосвідомості, осо­бистості, передачі суспільно-історичного досвіду з покоління в по­

Коління, збереження інформації. М. існує і реалізується через мовлення. Виникає воно у дітей на певному етапі їх розвитку. Пер­ші довільні звуки з’являються у немовляти в двомісячному віці. Це так зване «гудіння». З чотирьох місяців до «гудіння» дода­ються звуки, які нагадують склади. Цей момент дуже важливий, бо хоч малюк ще не вимовляє слова, не розуміє їх значення, але у нього іде накопичення словникового запасу.

Наступний етап, який починається з одного року,— це вимов­ляння окремих слів, а потім і речень, які складаються з двох- трьох слів. В цей час М. дитини ще не досконала і зрозуміла у більшості випадків тільки близьким людям. Тому доцільно її всіляко розвивати. Розмовляти з дитиною треба звичайними сло­вами, щоб привчати її до цього.

Слід також пам’ятати, що.М. зв’язана з мисленням та іншими пізнавальними процесами — сприйманням, пам’яттю, уявою. Тому необхідно звернути увагу на те, щоб серед іграшок дитини були пірамідки, мозаїки, конструктори, головоломки і т. д. У спілку­ванні з трирічними дітьми слід використовувати діалоги.

Формуючи М. дитини, корисно вчити її переказувати казки, вірші, переглядати діафільми.

Дефекти вимови окремих звуків зникають, як правило, до п’яти років. Якщо ж формування звукової сторони запізнюється, необхідно показати дитину логопеду і звернути серйозну увагу на виконання його рекомендацій. Бо повністю сформована роз­мовна М.— одна з важливих умов успішного навчання дитини в школі.

Необхідно пам’ятати, що культура мови формується в першу чергу в сім’ї. Тому батьки повинні стежити за своєю мовою і не використовувати жаргонних, вульгарних та інших слів, які її засмічують.

Засвоєння грамоти, оволодіння навичками самостійного читан­ня літературних творів різних жанрів розширює і збагачує слов­никовий запас дитини. У цьому відношенні особливу користь при­носить залучення дітей до читання творів художньої літератури, спільне обговорення їх змісту, виразних засобів, які використовує автор.

МОДА — короткострокова форма масової поведінки, що вини­кає під впливом панівних у певний період і в певному суспільстві настроїв, смаків, захоплень. Зміна М. обумовлена потребами лю­дей в оновленні побутових речей у відповідності із змінними по­бутовими і естетичними вимогами.

М. виникає як певний тип поведінки і стилю життя людини, хоч наслідування їй розпочинається, як правило, із сприйняття речей, предметів, манер, тобто модних «знаків». Будучи одним із засобів людського спілкування, М. доповнює традиції та звичаї і охороняється силою громадської думки.

Сприйнятливість до М. і характер наслідування їй залежить від рівня свідомості і культури людини, від її самостійності, мо­рального і естетичного розвитку.

Часто на основі суджень про М. між батьками і дітьми можуть виникати розбіжності. Батьки іноді докоряють дітям у надмірно­му, на їх думку, копіюванні М. Але заборонити М. не можна. Вона є суспільним явищем і тісно поєднана з соціально^економіч- ними та культурними умовами і способом життя.

Проте слід формувати у дітей смак, творче ставлення до M._s що сприяє не тільки індивідуалізації зовнішності, але й помір^ ності витрат на одяг.

Див. також: Естетичне виховання дітей в сім’ї. Матеріальна забезпеченість сім’ї та виховання. Міщанство. Сімейний бюджет.

МОРАЛІЗУВАННЯ — оцінка громадських явищ, поведінки окремих людей, колективів і груп не з об’єктивної точки зору, а за допомогою виключно моральних уявлень, до того ж достатньо абстрактних, ідеалізованих.

Прагнення до М. знижує можливості вихователів пізнати суть вчинків тих, хто став об’єктом виховання, а вони, в свою чергу, обезцінюють моральні норми і принципи.

Наприклад, хлопчик прийшов з вулиці в брудному одязі. Бать­ки, не поцікавившись причиною чи не зрозумівши суть ситуації, починають лаяти його, говорячи, що порядні люди бережуть свій одяг, поважають тих, хто його виготовив. Але до цих повчань хлопчик залишається байдужим, тому що він забруднив одяг, захищаючи свою однокласницю. Тут ми зіткнулися з типовим М., виховний ефект якого дорівнює нулю.

М. лежить в основі такої поширеної помилки сімейного ви­ховання, як зловживання словесними формами впливу на дитину. Звичайно, без такого впливу обійтися не можна. Адже слово розуміння, похвала, слово роз’яснення, мотивованого осуджен­ня — найсильніші засоби формування поглядів і переконань дітей і підлітків. Однак у розмові з дитиною треба уважно вислухати її, ретельно зважити все, що вона скаже, і лише тоді, якщо виникне потреба, висловити невдоволення тим чи іншим її вчинком.

МОТИВ — це спонукання діяльності людини. У ролі М. мо­жуть виступати потреби та інтереси, потяги та емоції, установки та Ідеали.

Якщо мета визначає, на що спрямована діяльність, то мотив розкриває, в ім’я чого здійснюється вчинок. У багатьох випадках М. збігається з метою, і тоді особистість не відчуває муки со­вісті. Якщо ж цього не трапляється, то у людини йде внутрішня боротьба, особливо, коли вона має можливість вибрати той чи

Інший вчинок або дію. У цьому разі проявляється М., який віді­грає домінуючу роль у поведінці і дає можливість зрозуміти вчинок.

М. може бути предметом або процесом (наприклад, М. ігрової діяльності дитини — сама гра). Він формується на основі потреб, забезпечує їх задоволення. М. і дію слід розглядати в єдності, взаємозв’язку, де визначальним моментом виступають вчинки людей.

Батьки повинні знати, що від них залежить, наскільки адек­ватними будуть М. у їхньої дитини. Сама по собі потреба не визначає однозначно того М., який буде її спонукати і задоволь­няти. Наприклад, пізнавальна потреба може задовольнятися пе­реглядом телепередач або ж читанням книжок; потреба в спіл­куванні може бути викликана і позитивними, і такими небажа­ними мотивами, як вживання спиртного чи наркотиків.

М. може формуватися на несвідомому задоволенні потреб. Але у психічно зрілої особистості він з’являється найчастіше в результаті свідомої діяльності: ціннісних орієнтацій, ідеалів, пе­реконань, світогляду, почуттів, інтересів.

МУЖНІСТЬ — сукупність найбільш значимих моральних якос­тей, форм поведінки особистості, що проявляються в різних сфе­рах її життєдіяльності. Загальними якостями можуть володіти люди незалежно від статі, а специфічні — притаманні лише чо­ловікам і пов’язані з їх взаємовідносинами з жінками у суспільст­ві та в сім’ї.

Виділяють «традиційну» і «сучасну» модель мужності.

Зміст першої моделі втілює в собі розуміння М. як специфіки діяльності особистості. Це — енергійність, діловитість, владність, впевненість, потреба в досягненні мети, прагнення до суперництва, а також сміливість, спритність, воля, сила (як фізична, так і моральна), емоційна стриманість, раціональність мислення.

Друга модель М. відповідає характеру шлюбно-сімейних від­носин, що змінилися, новому, так званому «егалітарному» типу сім’ї, де права і обов’язки чоловіка і дружини є однаковими. Так, вони обоє рівною мірою повинні займатися вихованням дітей. Проте при цьому треба виходити з особливостей розвитку і при­значення хлопчиків і дівчаток. Хлопчикам необхідно прищеплю­вати такі якості, як рішучість, витримка, наполегливість, відпові­дальність і працьовитість.

Порівняно рідко при характеристиці чоловіків хлопчики вжи­вають таку якість, як «відповідальність». Тим часом відповідаль­ність — це не тільки знання своїх обов’язків щодо суспільства, колективу, близьких людей, але й готовність здійснювати їх у повсякденному житті. Це показник моральної вихованості.

МУЗИКА В СІМ’Ї. Практично у всіх людей знайомство з му­зичним мистецтвом — піснею, танцем, грою на інструменті — роз­починається в сім’ї. Із покоління в покоління передається музич­ний фольклор. Ще немовлятами, почувши колискову, діти, коли підростуть, самі почнуть наспівувати її, а також веснянки, коляд­ки та ін.

Домашні заняття музикою необхідні сім’ї не для того, щоб виховати музиканта. Музикант — це покликання. Справа в тому, що жоден з видів мистецтва не може так підвищувати культуру людського почуття, так збагачувати людське сприймання, як музика.

Найкраще привчати дитину до музики не з пелюшок, а навіть... до пелюшок. Якщо у присутності майбутньої матері звучить гарна музика і, що дуже важливо, різноманітна,— то це вже добре.

Слід відзначити, що поняття «гарна музика» дуже широке. У кожної людини свої уподобання. Це слід мати на увазі при про­слухуванні музики в сім’ї. Проте деякою мірою дитині можна прищепити смак до такої музики, яка приносить справжню насо­лоду. І починати необхідно, безумовно, з класичної музики. Але поряд з тим треба приділяти увагу і новій музиці. Варто практи­кувати розмови стосовно музики та її значення у житті людини.

Звичайно, батьки, котрі захочуть зробити музику частинкою свого сімейного побуту, обов’язково зустрінуться з труднощами, якщо у них немає ніякої підготовки в цій галузі. Однак це можна подолати і разом з дитиною відчути радість від такого проведення часу.

Див. також: Естетичне виховання дітей в сім’ї. Нахили. Пок­ликання. Школа музична.

МУЗЕЇ ШКІЛЬНІ — один з видів позаурочної діяльності шко­лярів, що полягає у збиранні, обліку, зберіганні, використанні у навчально-виховній роботі пам’яток історії, культури і природи. Нині існує багато М.ш. різного профілю: історичні (історії міста, села, школи, етнографічні, археологічні, трудової, бойової слави та ін.), комплексні краєзнавчі, природничо-наукові (географічні, охорони природи і т. п.), літературні, художні, театральні тощо.

Основне завдання М.ш.— удосконалення навчально-виховної роботи в школі; охорона пам’яток історії, культури; природи; про­ведення культурно-просвітницької роботи як серед учнів, їх бать­ків, так і серед усього місцевого населення.

Робота М.ш. сприяє розвитку творчої самодіяльності, громад­ської активності школярів, поглиблює пізнання ними свого краю, історії країни, розширює їх пізнавальні інтереси і розвиває здіб- кості. Робота М.ш. організовується на основ! самоврядування. Керує цією роботою рада, до складу якої входять учні, вчителі, батьки, представники громадськості. Рада вирішує основні пи­тання діяльності музею: розглядає і затверджує плани роботи, тематико-експозиційні плани, організовує роботу пошукових груп, навчання активу, підготовку екскурсоводів і лекторів.

Певну допомогу у створенні і роботі М.ш.— організації похо­дів, експедицій, екскурсій з метою пошуку і збирання матеріалів, в оформленні експозиції, в підготовці екскурсоводів, лекторів, та ін.— можуть надати батьки.

НАВИЧКИ — одна з форм оволодіння діяльністю (поряд зі знаннями та уміннями), відпрацьована шляхом повторення дії, що виконується з належною точністю та досконалістю і характе­ризується відсутністю поелементної свідомої регуляції та конт­ролю. Перетворення свідомо виконуваної дії у Н. дає можливість звільнити свідомість для виконання складніших завдань діяль­ності. Розрізняють чотири основні види Н.: рухові, сенсорні, ро­зумові та Н. поведінки.

Раніше утворені Н. можуть сприяти виробленню нових або, навпаки, затримувати, утруднювати цей процес. Позитивний вплив раніше утворених Н. на формування нових називається перено­сом, а негативний, гальмівний вплив раніше вироблених Н. на процес утворення нових називається інтерференцією.

Н. починають формуватися у дитини з перших днів життя. У зв’язку з тим, що основним механізмом їх формування є вправ­ляння рухів, треба особливу увагу звертати на доцільне створен­ня необхідних умов для їх координації, сенсорних та перцептив- них дій, мовлення дитини. Особливо важлива роль дорослих у формуванні в дитини Н. поведінки. Сформувати нові Н. легше, ніж перебудовувати невірно вироблені. Для успішного формуван­ня необхідної Н. дуже важливо, щоб дитина з розумінням стави­лася до неї, а цьому сприяє позитивна оцінка дорослими її до­сягнень в цьому напрямі.

Сформовані в дитини Н. (координація пальців рук, малюван­ня, письмо, ліплення, робота з найпростішими трудовими інстру­ментами, усне мовлення, читання та ін.) є важливим показником її психологічної готовності до шкільного навчання. Але значну увагу слід звертати і на формування в дитини Н. спілкування з дорослими та ровесниками.

НАВІЮВАНІСТЬ (СУГЕСТИВНІСТЬ)— ступінь сприйнятли­вості дитини до навіювання. Розрізняють чотири групи дітей за ступенем їх навіюваності: а) гіперсугестивних (з надзвичайно високою Н.); б) сугестивних (з середньою Н.); в) гіпосугестивних (зі слабкою Н.), г) асугестивних (які не піддаються або майже не піддаються навіюванню). Кожній дитині властива суб’єктив­на установка на підкорення словесному чи поведінковому навію­ванню. Одним з основних чинників, що дозволяють дитині про­тидіяти навіюванню, а отже, і ослабляти її Н., є її критичність.

Високій Н. дитини сприяють такі її особистісні якості, як: по­чуття власної неповноцінності і негативна самооцінка, покірність і сором’язливість, невпевненість у собі, тривожність, вразливість і т. п. До ситуативних факторів формування високої Н. дитини перш за все належать: її загальний психофізичний стан, її недо­статня ерудиція з питань, які обговорюються, нагальність у прий­нятті рішення, психологічна заразливість станом інших людей тощо.

Не можна однозначно говорити про те, який рівень Н. дитини є кращим: високий чи низький. В одних випадках переваги ма­тиме дитина з високою Н., в інших — з низькою. Так, слово вчи­теля сильно вплине на дитину з високою Н., але так само сильно па неї вплине і негативний вчинок ровесників чи дорослих.

Особливості Н. різних груп дітей враховуються і використо­вуються спеціалістами з психотерапії та сугестопедагогіки. Вико­ристання прийомів та методів сугестотерапії та сугестопедагогіки повинно бути добре психологічно обгрунтованим, а відповідні фа­хівці мати дуже високу кваліфікацію.

Див. також: Навіювання (сугестія).

Радимо прочитати: Слободяник А. П. Психотерапия, внушение, гипноз. К-, 1966.

НАВІЮВАННЯ (СУГЕСТІЯ) — це форма спілкування, при якій об’єкт мимовільно і несвідомо піддається впливу суб’єкта, г-иконуючи його завдання, тобто — провокування в свідомості лю­дини уявлення про настання певної дії, явища, а також один з прийомів психологічного впливу на людину (поряд з переконан­ням, санкціями, авторитетом, прикладом, психологічним заражен­ням і т. п.), який, з одного боку, базується на вірі, а з іншого,— на знятті критичності. Метою Н. є зміна установок, вчинків і цін­нісних орієнтацій. Засвоєні в стані навіювання зразки поведінки та дії, змінені установки дуже важко піддаються критичному ана­лізу і виправленню.

У сучасній психології та медицині існують різні класифікації гидів Н. Так, розрізняють гетеросугестію (вплив з боку інших людей) і аутосугестію (самонавіювання), вербальне (словесне) і невербальне Н., пряме і непряме, довільне і мимовільне, Н. в при­родному сні, в гіпнозі, постгіпнотичне.

На механізмі Н. базується багато вчинків та дій дітей. Це і вплив дворової компанії, і необережно зронені слова вчителя, і дія батьків, і тиск дитячої групи, і вплив засобів масової інфор­мації. Водночас Н.— це і зворотний засіб психологічного впливу дитини на інших людей, на свою групу.

У сімейному вихованні навіювання як різновид впливу має дуже велике значення, бо дітям значною мірою властива здатність до його сприймання, вони легко переймаються певними настроями, бажаннями, почуттями. Це пов’язано не тільки з довірливістю, відсутністю життєвого досвіду, а й з особливостями психіки дітей. У них логічне мислення менш розвинене, ніж уява. Діти мислять образами. Це особливо яскраво простежується під час слухання ними казок. Якщо дитина вже знає, що Вовк, Змій, Баба Яга — це зло, жорстокість, підступ, то сама тільки назва героя, вимов­лена дорослими з загрозливою інтонацією, викликає у неї страх.

Деякі батьки, прагнучи справитись з непосидючими, надміру жвавими, неслухняними дітьми, використовують здатність до Н., щоб залякати їх Дідом з мішком, Вовком, які заберуть поганого хлопчика чи дівчинку. Результат — миттєве досягнення цілі (ди­тина принишкла) і травмування її психіки. Виникають щічні стра­хи, сняться жахливі сни, дитина боїться одна залишатись у кім­наті, лякається темряви, можуть з’явитися і хвороби (заїкання, енурез).

Проте Н. може бути й заохочуючим. Якщо дорослий хвалить, підтримує дитину навіть тоді, коли у неї нічого не виходить, то він навіює їй впевненість у своїх силах, готовність виявити на­полегливість, справитись із труднощами. Дитині легко навіяти відчуття того, що вона сильна, впевнена, смілива.

Іноді батьки невміло користуються прийомом Н. і виховують, самі того не розуміючи, негативні риси у дитини. Коли постійно говорити їй, що вона ледар, бруднуля, неслухняна, погана дити­на, то можна бути певним, що вона так і сприйматиме себе: «я — ледар», «я — погана», легко з цим змирившись. Н. позитивної оцінки так само перетворюються в самооцінку, але пробуджує у дитини вже добрі почуття. Якщо запропонуєш їй поділитися з кимось, скажімо, цукерками, наголосивши на тому, що вона хороша, дитина так і зробить.

Але і тут треба знати міру. Позитивне Н. не може бути єдиним видом впливу, оскільки вихована таким чином психіка виявиться неповноцінною і легко підпадатиме під будь-який вплив. Така людина не має своєї думки і легко стає конформістом.

Див. також: Навіюваність (сугестивність).

Радимо прочитати: Слободяник А. П. Психотерапия, внуше­ние, гипноз. К., 1966.

НАВЧАННЯ ВЕЧІРНЄ —одна із форм навчання молоді і до­рослих без відриву від трудової діяльності. В Україні Н.в., як і заочне, є органічною частиною загальної системи народної освіти і дає можливість всім бажаючим здобувати як загальну середню, так і спеціальну середню та вищу освіту.

Однією із ланок у системі безперервної освіти, яка забезпечує реальну можливість усім бажаючим здобути загальну середню освіту і створює основу для дальшої освіти і самоосвіти, профе­сійної підготовки і підвищення кваліфікації, зростання загальної культури, є вечірня (змінна) середня загальноосвітня школа.

Вечірня школа — це заклад з очною і заочною та індивідуаль­ною формами навчання. Залежно від потреб регіону створюються вечірні школи другого ступеня — основна школа (5—9 класи, тер­мін навчання 5 років) і третього ступеня — старша школа (10— 12 класи, термін навчання 3 роки).

Особам, які вступають до вечірньої школи, необхідно подати заяву, свідоцтво про неповну середню освіту або відомості про оцінки зі школи; академічну довідку із середніх спеціальних нав­чальних закладів; табель про успішність із профтехучилища із зазначенням кількості годин, за яких були прослухані загально­освітні предмети. Якщо у вступника відсутній документ про ос­віту, школа може перевірити його знання і за результатами пере­вірки зарахувати до відповідного класу. Прийом заяв до вечір­ньої школи та зарахування проводяться, як правило, на початку навчального року.

Дати початку і закінчення навчального року, термін проведен­ня екзаменів за ступенями шкіл та їх випуску визначаються Мі­ністерством освіти України. Тривалість навчального року — не менше 36 тижнів. Канікул протягом навчального року — не менше 10 днів, влітку — 8 тижнів. При сесійному режимі організації за­нять заочного навчання час проведення сесій визначається адмі­ністрацією або радою школи з урахуванням конкретних умов і узгодженням з керівниками підприємств, установ, організацій, де працюють учні.

Рада вечірньої школи (виробничо-педагогічна комісія) вста­новлює режим її роботи, тривалість навчального тижня в межах кількості годин, передбачених навчальним планом на проведення уроків, групових та індивідуальних консультацій і заліків. Що­денна кількість і послідовність навчальних занять визначається розкладом, затвердженим дирекцією школи.

Для бажаючих підвищити загальноосвітній рівень вечірня школа може організовувати госпрозрахункові курси поліпшення якості знань, підготовки до прискореного засвоєння навчальних програм за курс неповної середньої чи середньої школи.

За наявності потрібних умов загальноосвітня підготовка у вечірній школі може поєднуватися з професійним навчанням і підвищенням кваліфікації. Учні мають право вибирати профілі і форми навчання, що існують у даній школі, користуватися ек­стерном.

Випускникам школи другого ступеня видається свідоцтво про закінчення основної школи. Випускникам школи третього ступе- ня — атестат про середню освіту. Учні, які не засвоїли один — три предмети, можуть за ухвалою педагогічної ради випускатися зі школи із записом з цих предметів у свідоцтві чи атестаті «про­слухав (ла)». їм дозволяється через рік скласти екзамен з цих предметів екстерном у встановленому порядку.

Обравши Н.в., батьки повинні створювати відповідні умови дітям (харчування, роботи, відпочинку), оскільки одночасна пра­ця і навчання дуже виснажливі для молодого організму.

НАПОЛЕГЛИВІСТЬ — вольова риса особистості, яка вияв­ляється в її вмінні мобілізувати свої можливості для тривалої боротьби з труднощами. Н. базується на ясному баченні мети, усвідомленні її правильності. Протилежною якістю є поступ­ливість.

Н. розвивається у дитини на основі її виховання (і в першу чергу вольового виховання), починаючи з раннього віку. Вже предметно-маніпулятивна діяльність дитини формує у неї вміння доводити до кінця посильні завдання. Розвиток гри в дошкіль­ників, особливо сюжетно-рольової та гри за правилами, веде до формування у них готовності докласти зусиль, щоб підпорядку­вати свою поведінку майбутньому результату. Ще більшої Н. ди­тини вимагає навчальна діяльність. У підлітків прояви Н. пов’я­зані з моральною спрямованістю, що зумовлено типовими для їх віку видами провідної діяльності — особистим спілкуванням, нав­чально-професійною роботою.

При організації виховання і самовиховання Н. доцільно вра­ховувати, що слід привчати дитину доводити будь-яку справу до кінця; пояснювати їй значення того, що треба зробити; формувати у неї вміння протидіяти відволікаючим чинникам та обстави­нам; турбуватися про появу бажання наслідувати вольові якості дорослих; привчати до регулярної та систематичної праці і подо­лання своїх недоліків.

Див. також: Воля. Самовиховання. Характер.

Радимо прочитати: Рувинский Л. И., Хохлов С. И. Дак вос­питать волю и характер. М., 1986. Селиванов В. И. Воля и ее вос­питание. М„ 1976.

НАРОДЖУВАНІСТЬ — явище суспільного життя, яке харак­теризує приріст населення. У різних країнах світу, навіть у різ­них регіонах однієї країни народжуваність різна. Вона залежить від багатьох причин: соціально-економічних умов життя, мораль­но-етичних, культурних норм та традицій народу, кількості жінок, що перебувають у шлюбі, особистих обставин та ставлення до дітей.

У всіх класових докапіталістичних формаціях рівень Н. був природний або визначався кількістю жінок різного віку, які перебували у шлюбі. Тоді був поширений тип багатодітної сім’ї. Багатодітність заохочувалась соціальною і культурною традиція­ми, які відображали економічні умови.

На сьогоднішній день у всіх розвинених країнах склався ма­лодітний тип сім’ї. Зниження Н. свідчить про те, що люди діс­тали можливість за власним розсудом вирішувати про кількість дітей у сім’ї, виявляючи тим самим відповідальність за їх долю і регулюючи задоволення особистих потреб.

Знизився рівень Н. й в Україні, що пов’язується як з перелі­ченими причинами, так і з погіршенням економічного становища та важкими екологічними умовами, в яких проживає населення. Це зумовлює «старіння» народу, домінування в його структурі людей похилого віку. Таке явище є негативним, оскільки не за­безпечується поновлення трудових ресурсів. Крім того, це ще й проблема нереалізованих в нащадках потенцій особистості, коли двоє молодих людей відтворюють одне життя. Адже переважають сім’ї саме однолітні. Багато батьків уже в середньому віці зали­шаються самотніми, бо єдиний син чи дочка покидають сім’ю. Та й сама дитина, яка виростає без брата чи сестри, обділена багать­ма почуттями.

Кожна держава здійснює свою демографічну політику, спря­мовану на регулювання Н. Демографічна політика України спря­мована на підвищення Н. Це і пільги матерям, які народили, і матерям, які самі виховують дітей, і розширення сфери соціаль­них послуг (ясла, садки, позашкільні заклади). Але ці заходи мусять ще досягти рівня розвинених європейських країн, тоді демографічні проблеми України будуть вирішені.

НАСЛІДУВАННЯ — це особлива форма поведінки дитини, яка полягає у відтворенні нею рухів, дій, мовлення і вчинків ін­ших людей. Н. може здійснюватися як мимовільно, так і довіль­но, як усвідомлено, так і несвідомо.

Фізіологічною основою для формування у дитини здатності до Н. є надзвичайна пластичність людського мозку, як одна з най­важливіших його особливостей. Якщо у тварин досягнутий рівень поведінки передається шляхом біологічного Н., то у людей пове­дінка і діяльність передаються шляхом соціального наслідування.

Н. у дітей (особливо після раннього дитинства) здійснюється не простим копіюванням поведінки і діяльності людей, що їх ото­чують, а трансформацією, «примірянням» до своїх власних осо- бистісних якостей.

Слід враховувати різні потреби в Н. у дітей різних вікових груп. Так, віковою психологією встановлено, що Н. у немовляти стимулюється потребою встановити безпосередньо-емоційний кон­такт, в ранньому дитинстві — потребою оволодіти предметно-ма- ніпуляційною діяльністю, в дошкільному віці — потребою зрозу­міти суть людської діяльності, в підлітковому віці — потребою йти за своїм ідеалом.

З віком у дитини зростає самостійність, активність і критич­ність при Н. поведінки і діяльності дорослих, своїх ровесників. Некритичне Н. негативних зразків поведінки, сліпе копіювання поведінки інших може бути викликане підвищеною навіюваністю дітей, їх конформізмом.

Див. також: Навіювання (сугестія).

Радимо прочитати: Мухина В. С. Психология дошкольника. М„ 1975.

НАСТРІЙ — плавний, але стійкий вияв почуттів в особистості або групи. Н. має дві основні характеристики: а) емоційний тон реакцій (позитивний чи негативний); б) динамізм свого перебігу. Н. впливає не лише на перебіг психічних процесів, а й на фізич­ний стан людини, її працездатність. Він може протікати в дифе­ренційованій формі, коли чітко усвідомлюється його модальність (радість чи смуток, спадання чи піднесення), і в невичлененій формі (поганий чи гарний Н.). Н. може передаватися від однієї людини до іншої через механізм психологічного зараження.

На домінуючий у дитини Н. можуть впливати її характеро­логічні особливості (наприклад, мрійливість, схильність до фан­тазерства, вигадок), властивий їй тип темпераменту, сформова- ність у неї емоційної культури, особливості її спілкування та мов­лення тощо. Особливо негативно впливають на настрій дітей час­ті конфлікти в сім’ї чи дитячому колективі, необгрунтована зміна ставлення дорослих до дитини.

Важливим фактором формування в дитини домінуючого пози­тивного настрою є послідовне привчання її до подолання трудно­щів, до виправлення недоліків свого характеру. На стійкість і тривалість збереження рівного позитивного настрою значною мі­рою впливає вольова регуляція дитиною своєї поведінки, само­вдосконалення, особливо в підлітковому віці. На формування ряду стійких недоліків Н. конкретних дітей можуть впливати їх часта афективна поведінка, акцентуації характеру, наявність пси­хопатичних рис тощо.

Див. також: Неврози шкільні. Почуття.

Радимо прочитати: Никифоров А. С. Эмоции в нашей жизни. М., 1978. Якобсон ГІ. М. Эмоциональная жизнь школьника. М., 1966.

НАУЧУВАНІСТЬ ЗАГАЛЬНА — система інтелектуальних влас­тивостей особистості, якостей розуму, що формуються і від яких залежить продуктивність навчальної діяльності (за інших рівних умов: наявності вихідного мінімуму знань, позитивної мотивації, працьовитості). Н.з.— це здібності до сприймання і засвоєння різ­них шкільних навчальних предметів, розуміння тих закономірнос­тей, які вивчаються на уроках, під час самостійної роботи учнів.

Психологічні дослідження показують, що чим вище рівень Н.з. у дитини, тим легше вона здобуває самостійно нові знання, вико­ристовує їх на практиці. Учні з високою Н.з. відзначаються при­скореним темпом розумового розвитку, швидше оволодівають необхідними знаннями.

Основними показниками високої Н.з. у дітей є: а) глибина розуму, яка виявляється в ступені істотності ознак, що їх людина може абстрагувати при оволодінні новим матеріалом, і в рівні їх узагальненості. Протилежна якість — поверховість розуму; б) гнучкість розуму, яка відповідає змінам умов у вирішуваній проблемі. Протилежна якість — інертність розуму; в) стійкість розуму, яка полягає у орієнтації на сукупність виділених раніше значимих ознак, що відповідає завданню. Протилежна якість — нестійкість розуму; г) усвідомленість розумової діяльності (можли­вість висловити в мові як продукт розумової діяльності, так і спо­соби його знаходження). Протилежна якість — неусвідомленість розумової діяльності; д) самостійність розуму, що виявляється як у самостійній постановці питань, так і у пошуку відповідей на них. Протилежна якість — наслідувальність розуму; е) економ­ність мислення, здатність досягти необхідного результату меншою затратою інтелектуальних зусиль.

Радимо прочитати: Калмыкова 3. И. Психологические принци­пы развивающего обучения. М., 1979.

НАУЧУВАНІСТЬ СПЕЦІАЛЬНА — інтелектуальні якості осо­бистості, які визначають успіх у засвоєнні та розумінні окремих предметів (здібність до біології, хімії, математики, літератури, мови і т. п.). Н.с. формується на основі научуваності загальної.

Н.с. виявляється у дітей дуже рано. Уже серед дошкільників можна виділити різні групи за рівнем научуваності рідній мові (читанню, письму, зв’язній розповіді тощо), математиці, музиці та співам. Діти, наділені високим рівнем научуваності загальної та Н.с., часто в своєму психічному розвитку набагато виперед­жають своїх ровесників. Частина з них закінчує середню школу на 3—5 років раніше і успішно продовжує здобувати освіту у вузах.

Дуже часто Н.с. як здібність дитини до навчання тісно пов’я­зана з розвитком здібностей до конкретних видів професійної ді­яльності (наприклад, Н.с. математиці з математичними здібнос­тями, Н.с. літературі чи мові з поетичними здібностями, здібнос­тями до написання прозових творів тощо). Але помилкою є ото­тожнення цих взаємозв’язаних, але різних груп здібностей. У них неоднакова структура, а в професійних здібностей вона, крім того, ще й складніша. ГІисьменнику, наприклад, мало мати високу на- учуваність літературі, йому потрібно вміти оригінально, по-своє­му.. бачити світ, тонко розуміти вчинки людей.

Формування у дітей як научуваності загальної, так і Н.с. є важливою умовою їх підготовки до шкільного навчання, досяг­нення в ньому високих результатів. Знаючи рівень Н.с. дитини, можна більш успішно здійснювати індивідуальний та диференці­йований підхід до її навчання.

Див. також: Научуваність загальна.

НАХИЛИ — це стійкі прагнення до занять певного виду, які приваблюють людину не стільки результатом, скільки самим про­цесом. Нахили не завжди збігаються із здібностями. Наприк­лад, дитина має здібності до малювання, але відповідних нахилів до цього заняття у неї нема. Воно не викликає її інтересу. В той же час підвищений інтерес викликає, наприклад, футбол, хоч у дитини тут успіхи явно гірші.

Але здібності розвиваються, як правило, саме в результаті нахилів (на базі задатків), бо тим, що викликає інтерес, діти готові займатися щоденно скільки завгодно часу.

Деякі батьки мають власні плани відносно того, які здібності мусять бути розвинені у дитини. Вони хочуть, щоб дитина обов’­язково була тим, ким вони її бачать: музикантом, балериною і т. д. Але якщо у неї немає нахилу до справи, якою її змушують займатися, вона може досягти в ній успіхів, але творця у цій галузі з неї не буде через відсутність необхідних для будь-якої творчості інтересу та захоплення. У кращому разі з такої люди­ни вийде кваліфікований працівник.

Справжній глибокий інтерес до якоїсь справи, професії може скластися у людини, яка має багатий досвід самопізнання. У зв’язку з цим батькам не слід поспішати запрограмовувати дити­ну на певну діяльність. Знаючи про її здібності, вони можуть сти­мулювати розвиток відповідних нахилів, ненав’язливо вводячи дитину у потрібну сферу діяльності шляхом створення умов, що обов’язково мусять викликати і закріпити її інтерес до цього за­няття.

НЕГАТИВІЗМ ДИТЯЧИЙ має різні форми вияву (протест, відмова, пасивна чи активна протидія впливу інших людей) і від­значається немотивованою поведінкою щодо слів, дій і виховних впливів дорослих. Дуже сильно ця якість особистості дитини по­мітна в її поведінці у період вікових криз у 3—4 та 10—11 років.

Психологи зазначають, що основою для формування Н.д. є незадоволення потреб дитини у спілкуванні, співчутті їй при не­вдачах, у повазі та любові до неї. Однак слід мати на увазі, що Н.д. може бути компенсаторною реакцією, своєрідним психоло­гічним захистом. Та і в цьому разі потрібно особливу увагу звер­тати на те, щоб така поведінка не перетворилася на риси харак­теру дитини.

Важливою умовою запобігання і подолання Н.д. є своєчасне виявлення причин, що лежать в основі його появи. Батькам і пе­дагогам потрібно своєчасно змінювати своє ставлення до дитини, бачити в ній особистість, що прагне до самоствердження і само­стійності. Така дитина потребує особливого педагогічного такту, глибокого розуміння дорослими її проблем та потреб. Необхідно правильно організувати її діяльність, взаємини з однолітками та дорослими.

Варто враховувати, що іноді важко відрізнити Н.д. від нега­тивізму як симптому психічного захворювання. Тому при необ­хідності у таких випадках треба звернутися за порадою до до­свідченого лікаря-психоневролога, дитячого психолога.

Див. також: Нігілізм.

Радимо прочитати: Раттер М. Помощь трудным детям. М., 1987.

НЕНАВИСТЬ — почуття, що виражає негативне ставлення до певної людини чи групи людей і бажання завдати їм шкоди. Н. спрямовується на явища, які суперечать потребам людини, її переконанням, життєвим цінностям. Розрізняється вона за різ­кістю та активністю, за мірою її усвідомлення людиною, за її стійкістю, за формами вияву (шляхом міміки, жестів, вчинків, агресії до об’єкта, обмеження контактів з ним тощо). Причини Н. можуть бути реальними і вигаданими.

Почуття Н. у дітей починає проявлятися з дошкільного віку щодо негативних і нелюбимих казкових персонажів, героїв книг, кіно і телефільмів, своїх кривдників, певних особливостей побуту та праці.

Дуже часто причиною Н. у дітей стають конфлікти в сім’ї, в колективі, де вони перебувають, непродумана поведінка дорослих. Н. може бути захисною реакцією дитини на свій низький і не­привабливий статус у інших дітей, на постійні глузування з їх боку. Іноді дорослі (батьки, вчителі) без злого наміру починають постійно ставити за приклад одну і ту саму дитину, викликаючи цим стійку Н. до неї. Причиною Н. може стати і заздрість дитини до тих, хто краще за неї навчається, сильніший, має пре­стижні речі тощо.

Стримуванню формування у дитини Н. сприяє виховання у неї моральної культури, високих почуттів, уміння безконфліктно спіл­куватися з іншими дітьми та дорослими людьми, вольової регуля­ції своїх вчинків, здатності бачити в людях не лише негативні, але й позитивні сторони, розуміти мотиви їхньої поведінки. Особ­ливо потрібно стежити за тим, щоб почуття Н. не вело до від­хилень у поведінці дітей, щоб негативне ставлення до вчителя не переростало у Н. до предмета, який він викладає, до шкільного навчання взагалі.

Радимо прочитати: Бушелева Б. В. Поговорим о воспитан­ности. М., 1988. Мы живем среди людей: Кодекс поведения. М., 1989.

НЕПРИЯЗНЬ — це моральне почуття, яке виявляється у несприйманні однією людиною рис характеру іншої, її зовнішнос­ті, способу життя, манери поводити себе в товаристві. Н. при її постійному підкріпленні може за певних умов перерости у відповід­ну рису характеру дитини. Діапазон вияву Н. у дитини широ­кий — від холодності у стосунках і неприхильності до відчуженості і ворожого ставлення.

До Н. можуть призводити як окремі непорозуміння в стосун­ках дитини з іншими дітьми, так і постійні конфлікти з ними. Часто діти не усвідомлюють причин своєї неприязні до інших ді­тей. і називають лише привід для її демонстрування..

З’ясування причин Н. дитини до інших дітей, дорослих людей є дуже складною справою, яка вимагає від батьків та вчителів особливого хисту, спостережливості, глибоких знань дитячої пси­хології. Якщо діяти непродумано, прямолінійно, то можна викли­кати протилежну реакцію, яка призведе до того, що Н. дитини до окремих людей переросте у Н. і підозрілість до людей взагалі.

Див. також: Ненависть.

Радимо прочитати: Бушелева Б. В. Поговорим о воспитанно­сти. М., 1988. Раттер М. Помощь трудным детям. М., 1987.

НЕСЛУХНЯНІСТЬ — негативна риса особистості дитини, що призводить до більш чи менш регулярного порушення нею вимог дорослих, правил розпорядку та режиму дня. Н. може виявля­тися як у згладжених, так і в різких формах, що є елементом негативізму та цинізму.

Причинами Н. дітей є несформованість у них емоційно-вольо­вої регуляції вчинків, надто сильне захоплення певною діяльніс­тю, нерозуміння чи несприйняття вимог дорослих, конфлікти з ними, неуважність, неврівноваженість та імпульсивність темпера­менту тощо. Н. може бути викликана і намірами дитини будь- яким чином наполягати на своєму, тобто її впертістю. Виникнув­ши в системі стосунків дитини з дорослими, Н. переноситься і на стосунки з іншими дітьми. Неслухняною може бути не лише ок­рема дитина, а й група дітей. Дуже сильно на вияв Н. групою впливає її лідер. Він може згладжувати Н. і, навпаки, посилю­вати її. Часто він виступає її ініціатором.

Н. дітей диференціюється за сферою діяльності чи поведінки, де вона виявляється: в грі, в навчанні, в праці, в спілкуванні, у вимогах до рідних, до інших дорослих, до вихователів, педагогів,

до ровесників, у взаєминах з окремою людиною чи з групою людей.

Виховна робота, спрямована на запобігання Н. дітей та її ви­правлення, повинна здійснюватися у таких напрямах: раннє ви­явлення Н. у дітей, з’ясування причин її появи, розвиток у ди­тини емоційно-вольової саморегуляції вчинків, слухняності та дисциплінованості. Дуже важливо досягти того, щоб дитина зай­малася самовихованням.

Див. також: Воля. Самовиховання.

Радимо прочитати: Рувинский Л. И., Хохлов С. И. Как воспи­тать волю и характер. М., 1986.

НЕУСПІШНІСТЬ — високий ступінь відставання учня у нав­чанні, коли за відведений час він не оволодіває на задовільному рівні необхідними знаннями, вміннями та навичками. Розрізня­ють короткочасну і стійку Н., яка повторюється з чверті в чверть, з року в рік.

Причиною Н. може бути фізичне ослаблення дитини, недоліки у її психічному розвитку, нездатність самостійно опановувати про­пущений матеріал, негативне ставлення до школи, вчителя і т. д.

Робота батьків по запобіганню Н. повинна розпочатися ще у дошкільному віці. Правильне виховання в сім’ї має всебічно під­готувати дитину до школи і в пізнавальному та інтелектуальному відношенні (розвиток кругозору, кмітливості, допитливості), і в морально-вольовому (звичка до праці, до виконання певних обов’­язків, організованість).

Запобіганню Н. сприяє також загальна атмосфера сім’ї, пік­лування про дітей, прагнення до підвищення їх культурного рівня, спільність і багатство емоційних переживань, духовних інтересів.

Для навчання дітей необхідно створити вдома нормальні умо­ви. Це перш за все спеціально підготовлене робоче місце: стіл, стілець за ростом, правильне освітлення, наявність навчального приладдя. Дуже важливо дбати про зміцнення здоров’я дитини, про її працездатність, здійснювати постійний контроль за її нав­чанням. При цьому треба враховувати, що він має бути різним по відношенню до молодших школярів і старшокласників. Молод­шим школярам необхідно давати корисні поради, перевіряти пра­вильність виконання завдань. З старшокласниками трохи склад­ніше. Тут треба дбати про те, щоб вони дотримувалися режиму дня, регулярно відвідували заняття, сумлінно виконували домашні завдання, нагадувати їм, що здобуття середньої освіти необхідне для їх подальшого життя та діяльності.

Слід пам’ятати, що підлітки, як правило, важко пережива­ють початок своєї Н. У цей момент їм не варто дорікати, погро­жувати, карати, а розібратися в причинах цього і морально під­тримати та допомогти. Вимога до дитини обов’язково повинна су­проводжуватись впевненістю в її здатності виправити становище, що склалося. Батькам потрібно регулярно зустрічатись з учите­лями. Чим більше знатиме вчитель про індивідуальні особливості школяра, про його позитивні якості, які не завжди виявляються в школі, про сімейно-побутові умови, тим ефективніше буде ЙОГО допомога.

НІГІЛІЗМ — психологічна риса, що властива багатьом типам важковиховуваних дітей і є однією з крайніх форм негативізму. Нігілізм виявляється не лише у нехтуванні правилами поведінки, моральними нормами, а й у зневажливих установках стосовно виховного впливу дорослих, негативних оцінках їх особистісних якостей, приниженні їх авторитету як наставників.

Причинами формування Н. є як помилки дорослих на поперед­ніх етапах виховання (гіперопіка, суперечності у вимогах і т. д.), так і¹ низький рівень моральної та емоційної культури дітей, ви­роблення у них завищених самооцінок і рівня домагань, а також конфлікти між ними та дорослими, поява психологічних бар’єрів у їхньому спілкуванні.

Н. дітей може формуватися і на основі некритичного насліду­вання і засвоєння Н. дорослих людей та дітей, старших за віком.

Н. дитячий може набувати таких форм: несприйняття суджень дорослих; негативний словесний осуд їх думок та дій; активна протидія їх вимогам.

Важливими психологічними умовами профілактики та виправ­лення Н. у дітей є: своєчасне його виявлення; розуміння причин його появи, формування моральної спрямованості і ціннісної сфе­ри; адекватна самооцінка; усунення психологічних бар’єрів у спілкуванні учнів з батьками, вчителями; запобігання кризовим ситуаціям, що спостерігаються на початку підліткового віку.

Див. також: Неврози у дітей. Неврози шкільні. Негативізм дитячий. Нервові діти.

Радимо прочитати: Байярд Р. Т., Байярд Д. Ваш беспокойный подросток. М., 1991. Шенфельдер Г. Должны ли дети быть труд­ными? М., 1982.

НОВОУТВОРЕННЯ ПСИХІЧНІ — це психічні функції дитини, яких не існує на попередньому етапі життя. Вони можуть вперше з’явитися в певному віковому періоді і досягти свого максималь­ного розвитку на його кінець. Російський психолог Л. С. Виготсь- кий виділяв Н.п. стабільних вікових періодів і Н.п. критичних пе­ріодів. На відміну від стабільних періодів Н.п. критичних періодів мають перехідний характер.

Поява Н.п. підготовляється всім попереднім психічним роз­витком дитини і викликається новою для даного віку діяльністю.

У немовляти всі психічні функції є новоутвореними. Для дітей раннього віку головними. Н.п. є розуміння мови і активне викорис­тання її для спілкування. Н.п. дітей дошкільного віку є фор­мування основ логічного мислення, смислової пам’яті, засвоєння моральних норм поведінки, вольової її регуляції. До основних Н.п. молодших школярів належать внутрішній план дій, рефлек­сія, довільність пізнавальних процесів. Центральним Н.п. у під­літків є формування почуття дорослості. Юнацький же вік перш за все відзначається потребою у життєвому самоствердженні.

В родинному вихованні дітей, їх дошкільному і шкільному на­вчанні потрібно опиратися на основні досягнення їх психічного розвитку, створювати умови для своєчасного і якомога повнішого вияву Н.п., організуючи властиву кожному віку діяльність.

Радимо прочитати: Божович Л. И. Личность и ее формирова­ние в детском возрасте. М., 1968.

НОРМИ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДІТЕЙ — стандартизо­вані показники найбільш типових можливостей психічного роз­витку дітей певного віку. Поняття «норма психічного розвитку» є певною мірою умовним, бо необхідно робити поправки на тра­диційні для тієї чи іншої країни особливості навчання та вихо­вання дітей, формування психіки різних вікових генерацій (на­приклад, психіки підлітків 60-х років і підлітків 90-х років). У Н.п.р.д. виділяються середні показники і діапазон варіацій у бік зменшення чи збільшення.

У психології мали місце різні підходи до визначення Н.п.р.д. (розумовий вік в тестах інтелекту, класні норми — «еквівалент­ний клас», шкали порядку і т. п.). Кожному з цих підходів були властиві свої позитивні і негативні сторони. Розробка Н.п.р.д. триває і тепер.

Дуже важливою проблемою дитячої психодіагностики є виз­начення оптимальних інтервалів, через які необхідно проводити тестування психічного розвитку дітей. Так, якщо найбільш прий­нятим є тестування психічного розвитку дітей немовлячого віку через кожен тиждень їх життя, то в ранньому дитинстві — через кожні три місяці. Для кожного інтервалу описані основні показ­ники досягнень дітей відповідного віку у розвитку моторики, пер- цептивної, емоціональної сфери, мовлення і т. д. В міру збільшен­ня віку дитини інтервал тестування її психічного розвитку збіль­шується.

У психологічній і психіатричній практиці часто користуються поняттям норми і патології розвитку характеру дітей. До пато­логічних форм розвитку характеру належать його акцептуації, надмірна вираженість якихось рис, психопатичні риси.

Використання показників Н.п.р.д. дозволяє виявляти відхи­лення і затримки, повніше враховувати потенційні можливості дітей у навчанні та вихованні.

обдаровані діти. У психології термін О.д. використову­ється в двох взаємозв’язаних, але дещо різних значеннях. У пер­шому — це діти,' у яких з раннього віку яскраво починають вияв­лятися здібності і нахили до певних видів діяльності (музики, поезії, живопису, математики і т. п.), в той час як до інших видів діяльності здібності їх можуть бути посередніми або низькими. У другому — це діти, у яких у дошкільному і шкільному віці виявля­ються здібності до найрізноманітніших видів діяльності (матема­тики, історії, поезії тощо). Відомі випадки, коли юні поети самі ілюстрували свої твори чудовими малюнками, творили мелодії до своїх поетичних рядків.

Важливою особливістю багатьох О.д. є високий рівень їх за­гальної научуваності шкільним навчальним дисциплінам. Відомі непоодинокі випадки, коли такі діти закінчували середню школу у віці 11 —13 років і далі продовжували своє навчання у вищих навчальних закладах.

Помилкою було б вважати, що О.д. приносять своїм батькам, педагогам лише радощі. Навпаки, їх високий рівень знань і твор­чі можливості створюють проблеми, яких немає при роботі з іншими категоріями дітей. (Це не лише підвищені пізнавальні запити, але й більш максималістська оцінка знань і діяльності вчителя-предметника, і дуже високий темп індивідуальної пізна­вальної діяльності, і специфічна мотивація пізнання). На даний момент в педагогіці та педагогічній психології, шкільній псиході­агностиці не розроблена досконала типологія О.д., що зумовлює значні труднощі і промахи у їх навчанні та вихованні. Частина О.д. рано втрачає інтерес до шкільного навчання, задовольняє свої пізнавальні запити в інших, не навчальних сферах діяльності, через відсутність оптимальних умов для розвитку своїх здібнос­тей не завжди може їх реалізувати.

Див. також: Здібності. Научуваність загальна. Научуваність спеціальна. Обдарованість.

Радимо прочитати: Лейтес Н. С. Способности и одаренность в детские годы. М., 1984. Чудновский В. Э. Воспитание способ­ностей и формирование личности. М., 1986.

ОБДАРОВАНІСТЬ — загальна психологічна основа для фор­мування і розвитку різноманітних здібностей дитини і водночас результат цього. У більш вузькому значенні під О. розуміють діапазон вияву здібностей. Чим він ширший, тим більша О. ди­тини.

За змістом психічних процесів розрізняють моторну, сенсорну, перцептивну, вербальну, інтелектуальну, імажінативну, емоціо­нальну і вольову О. За діяльністю, у якій виявляються здібності дитини, виділяють О. до мистецтва, науки, техніки, роботи з людьми тощо.

Якщо О. до музики, малювання з’являється у дітей з дуже раннього віку, то О. до конструювання, моделювання, роботи з людьми — з підліткового віку, а О. до політичної діяльності, до дипломатії — за межами юнацького віку.

Вивчаючи фактори розвитку О. у дітей, слід враховувати, що вона є сплавом набутого і спадкового, що надзвичайно важливе значення у її формуванні і виявленні має праця.

Див. також: Здібності. Обдаровані діти. Оригінальність.

Радимо прочитати: Гуревич К- М. Индивидуально-психологи­ческие особенности школьников. М., 1988. Лейтес Н. С. Способ­ности и одаренность в детские годы. М., 1984.

ОБ’ЄДНАННЯ МОЛОДІ НЕФОРМАЛЬНІ САМОДІЯЛЬНІ — це групи людей, що виникають стихійно на основі спільного за­хоплення, яке об’єднує їх. Вони відрізняються певним спрямуван­ням інтересів, діяльності, спілкуванням, використанням атрибути­ки, символіки.

Згідно з оцінками експертів, не менше 20 відсотків усіх учнів підліткового віку належить до різних неформальних організацій. Характерною ознакою неформалів, незалежно від предметного змісту їх об’єднання, є прагнення компенсувати недоліки спілку­вання, закладені в традиційних структурах школи.

Особливо багато О.м.н.с. почало виникати в нашій країні у 70—80-і роки. Це всім відомі хіппі, рокери, панки і т. д. Причини цього явища полягали не у згубному впливі Заходу, (як тоді вва­жалося), не у експорті властивих йому настроїв та звичаїв, а в соціально-психологічних реаліях життя суспільства, в характері сучасного включення молодої людини в систему суспільних сто­сунків, протесті проти адміністративно-бюрократичної системи у вихованні, навчанні, загальноприйнятих стереотипів поведінки, пот­ребі в об’єднанні, організації, потягу до романтики, незвичайності, які межують з екстравагантністю. Ряд неформальних об’єднань становить опозицію шкільному життю, певну альтернативу його рутині і недосконалості. В О.м.н.с. відбуваються певні процеси соціалізації підлітка через самоствердження як незалежної від сім’ї та школи «дорослої» особистості.

Хоча чисельність та різноманітність неформальних об’єднань надзвичайно велика, можна визначити таку їх загальну типо­логію.

Суспільно-політичні групи. Вони не занадто чисельні, поши­рені в основному у великих містах. Ставлять за мету пропаганду певних політичних поглядів. Для них характерна «мирна», «ака­демічна» діяльність. У багатьох з них основне ядро складають дорослі, а старшокласники виконують допоміжну роботу.

«Радикальні групи». Поширені також переважно у великих містах. Основний контингент — учні старших класів; лідери — най­частіше молоді люди 20—25 років. Характерний приклад —лю- бери.

«Радикали» будують свою діяльність на тактиці власного рі­шучого втручання у події. Наприклад, коли щось здається їм шкідливим для суспільства, вони починають активно діяти шля­хом погроз, побиття тощо.

«Радикали» різні за поглядами. Якщо любери були стурбовані «тлінним впливом Заходу», то так звані законники — зростанням злочинності, хабарництва. Деякі «радикали» не задоволені зрос­танням пацифістських настроїв і лібералізму.

Еколого-етичні групи. Вони переживають сьогодні період бурх­ливого зростання. Поширені у великих містах і у несприятливих в екологічному плані районах. Це різновікові групи, діяльність яких різнопланова і спрямована на досягнення гармонії між лю­диною і середовищем.

Групи способу життя. Це класичні неформальні групи. Саме їх члени першими дістали назву неформалів. Яскраві представники цього напряму — хіппі та панки. Вони націлені на вироблення нових правил людського спілкування і стосунків між людьми.

Хіппі, наприклад, вважають, що кожна людина — творча, що вона вільна і має позбутися забобонів міщанства, меркантильно­го ставлення до життя. Суть їх діяльності — в інтенсивному спіл­куванні, у допомозі один одному. Справжні хіппі прагнуть до життя «комунами», в яких вони намагаються досягти. високого рівня духовної взаємодії, розкріпачення.

Зовнішній вигляд і панків, і хіппі дуже колоритний. У панків особливі стрижки, розфарбоване волосся, брудний одяг. У хіппі — довге волосся, полотняний одяг, пов’язки на голові. Кожен атри­бут на панку чи хіппі щось означає, і ті, хто розуміється на цьо­му, дістає таким чином інформацію про господаря.

До нетрадиційно-релігійних груп належить «Товариство загаль­ної свідомості Крішни», дзен-буддисти, сатаністи та ряд інших. Вони намагаються віднайти містичний зміст у всіх подіях, що відбуваються, і вплинути на них шляхом заклинань, медитаційної практики.

Групи за інтересами поширені в містах і селах. Основний кон­тингент — старшокласники, але зустрічаються і підлітки значно молодшого віку. Типовий приклад таких груп — шанувальники музичних рок-ансамблів, зокрема металісти. Інший приклад — рокери. Якоїсь цілісної ідеології у них немає. Відрізняються жор­стокістю.

Самі по собі ці групи не можна назвати ні поганими, ні гар­ними. Оцінка залежить від характеру спрямованості їх діяльнос­ті, особливостей поведінки і впливу її на свідомість, моральне та соціальне обличчя їх членів.

Так, наприклад, довірлива, дружня, привітна манера спілку­вання хіппі, яка передбачає рівність і взаємодопомогу, не є фак­тором ризику. Але ця група відзначається надмірною свободою сексуальних зв’язків, що призводить до розпусти, розбещеності. Є там і нахил до вживання наркотичних засобів.

Крайнощі, які властиві кожній групі неформалів, призводять до негативних результатів. Щоб повернути активність молодих лю­дей у. позитивне русло, очевидно, потрібні нові організації молоді на плюралістичній основі. Наприклад, екологічні, наукові, тех­нічні, художні. Такі, що могли б протистояти деструктивному впливові неформальних груп, допомагали б молодій людині руха­тись нормальним шляхом особистісного розвитку.

ОБРАЗА ДИТЯЧА. При несправедливості дій та вчинків осіб, з якими спілкується дитина, у неї виникає негативна емоційна реакція — образа. Вона є відповіддю на обмеження дитини в чо­мусь (ласощах, іграшках, правах, контактах і т.п.). О.д. — це сво­єрідна форма захисту досягнутого статусу, збереження психоло­гічного комфорту в стосунках з оточуючими людьми. Виклика­ється вона тими ж самими чинниками, що й інші емоційні стани — гнів, обурення. Іноді дитина ображається на дорослих амбіва­лентно (прагне ласки від них, похвали і одночасно сердиться на них). Наприклад, дитина любить своїх батьків і водночас пере­живає, що вони звертають більше уваги на її молодшого брати­ка чи сестричку.

Образа може виявлятися в бурхливій формі (сльози, мімічні реакції, вередування), а може глибоко таїтися в душі дитини, не даючи можливості розібратися, в чому полягає її суть.

У одних дітей образа швидко проходить, в інших — зберіга­ється протягом тривалого часу.

Підвищена схильність дитини до образ може призвести до сформування негативних рис характеру. Найчастіше до образ схильні або розбещені діти, або, навпаки,— пригнічені постійними покараннями. Тому, щоб запобігти таким явищам, батькам не­обхідно повніше враховувати психологічні особливості дітей.

Див. також: Неврози у дітей.

Радимо прочитати: Буянов М. И. Ребенок из неблагополучной семьи. 1988. Данилов Г. Не убить Моцарта! М., 1986.

ОБУРЕННЯ — емоційний стан дитини, гострий вияв невдово­леності та відрази. Об’єктом обурення можуть бути дії, вчинки людей, особливості їх зовнішності, суспільні події та явища. Най­частіше причиною обурення дітей стають моральні колізії, пов’я­зані з поганими вчинками. Особливо сильно обурює дітей нечес­ність, неправдивість дорослих. Із сильним О. діти сприймають не лише негативні події, які відбуваються навколо них, а й ті, про які вони читають у книжках чи бачать у кіно, на екранах теле­візорів.

О. відзначається психологічною заразливістю, тобто воно мо­же передаватися від однієї дитини до іншої. Мають місце і колек­тивні форми О. тим, що відбувається в класі, на сцені, на екрані. Починаючи з підліткового віку, дитяче О. викликають і погані результати роботи, брак у ній.

В умовах педагогічної запущеності на основі такого емоцій­ного стану може сформуватися стійка риса характеру.

Див. також: Емоції. Настрій. Неврози у дітей. Образа дитяча.

Радимо прочитати: Бушелева Б. В. Поговорим о воспитаннос­ти. М., 1988. Якобсон П. М. Эмоциональная жизнь школьника. М., 1966.

ОЛІГОФРЕНОПЕДАГОГІКА — наука про виховання, навчан­ня та шляхи корекції недоліків розвитку розумово відсталих дітей.

Змістом О. як науки є:

1) вчення про сутність розумової відсталості у дітей, про шля­хи і засоби педагогічного і психологічного вивчення особливостей хворої дитини;

2) теорія навчання розумово відсталої дитини (дидактика);

3) наукове обгрунтування змісту навчання розумово відсталих дітей у допоміжній школі;

4) обгрунтування часткових методик навчання розумово від­сталих дітей, оволодіння ними знаннями і навичками з окремих предметів шкільного курсу (української мови, математики та ін.);

5) обгрунтування принципів і методів виховання у розумово відсталих дітей позитивних моральних якостей, необхідних для успішного залучення їх до праці та виконання ними правил співжиття;

6) розробка і обгрунтування структури допоміжної школи, призначеної для навчання і виховання розумово відсталих дітей.

О. тісно пов’язана з медичними науками — педіатрією, невро­логією, психопатологією, логопедією.

Виховання та навчання розумово відсталих дітей ведеться в допоміжній школі і спрямоване на максимальну корекцію недо­ліків їх розвитку і підготовку до трудової діяльності.

Вирішальну роль у корекційно-виховній роботі з розумово від­сталими дітьми відіграє гігієнічний і охоронний режим, який обе­рігає і зміцнює їх нервову систему; наявність організованого дитячого колективу.

О. надає великого значення збагаченню чуттєвого досвіду ди­тини, раціональному використанню словесних і наочних засобів у процесі навчання, розвитку її пізнавальних інтересів, взаємо­зв’язку загальноосвітнього і трудового навчання, його практичній спрямованості. Дуже важливий індивідуальний підхід до розу­мово відсталої дитини, що грунтується на всебічному, динамічному і психолого-педагогічному її вивченні.

Батьки повинні бути зацікавленими в ранньому і правильному виявленні розумової відсталості дитини і сприяти вихованню її В ДОПОМІЖНІЙ школі.

ОПІР ВИХОВНОМУ ВПЛИВУ. Процес виховання дитини в сім’ї складний і багатогранний, його наслідками можуть стати не лише успіхи батьків як вихователів, але й невдачі. Потрібно вміти бачити причини цих невдач, щоб вносити необхідні корек­тиви. Часто до невдач у вихованні дітей призводить їх О.в.в., який зумовлюється перш за все такими психологічними чинника­ми, як: психологічна неготовність до сприймання виховних впли­вів; низька сензитивність (чутливість) до виховних впливів; сут­тєве розходження ціннісних орієнтацій вихованців та виховате­лів; неповага вихованців до вихователів, низький авторитет ви­хователів у дітей; згубні звички та пристрасті дітей; несприйнят- тя дітьми методів та засобів виховного впливу.

Одноманітність та формалізм у застосуванні батьками при­йомів виховного впливу на дітей також можуть стати бар’єром для його сприймання і адекватного розуміння. Тому потрібно до­цільно використовувати ці прийоми, урізноманітнювати їх. Це мо­же бути переконання і навіювання словом і ділом, психологічне зараження настроєм, приклад, авторитет, заохочення, покарання і т. п.

Див. також: Виховання. Негативізм дитячий.

ОПТИМІЗМ — бадьоре і життєрадісне світосприймання, при якому людина у всьому бачить світлі сторони, вірить в майбутнє, в успіх. О., перспективність, радісний настрій забезпечує повно­цінний розвиток особистості підростаючої дитини. Життєдайна сила оптимістичної свідомості допомагає їй долати труднощі, відкривати нове, надає сили для творчих пошуків, зміцнює віру в мету, за яку вона бореться.

Дитину слід вчити бути духовно сильною, твердою, витрива­лою, мужньою, вміти ставити собі вимоги, пізнавати себе. Не можна формувати у її свідомості думку, що вона не здатна щось зробити, а, навпаки, переконувати в тому, що вона долатиме труднощі.

Діти раннього і дошкільного віку переважно оптимісти за сво­єю натурою. Але недоліком такого О. є те, що він не будується на усвідомленні своїх можливостей, на самокритичній оцінці.. Все це приходить пізніше. Тому перші невдачі у навчанні, в спілку­ванні з вчителем, однокласниками можуть підірвати О. молодших школярів. Щоб цього не сталося, потрібно, виховуючи дітей, до­помогти їм критично оцінити свої позитивні і негативні сторони, повірити в свої потенційні можливості, намітити шляхи подолан­ня вад, досягнення успіхів.

О. підлітків та старшокласників виходить далеко за межі шкільного життя дитини, він охоплює і позашкільні сфери (успі­хи в спорті, поетичній чи художній творчості, перше кохання і т. п.), виявляється у романтичному та максималістському сприй­манні дійсності, в юнацьких мріях і фантазіях.

На формування в дітей О. значною мірою впливає рівний по­зитивний морально-психологічний клімат сім’ї, характер їх сто­сунків з батьками (особливо чутливі до цього ослаблені діти, ті, що перенесли тяжкі соматичні та нервові захворювання або за­знали психологічних травм), уміла постановка перед ними в сі­мейному і шкільному вихованні близьких, середніх і віддалених перспектив, а також рівний, бадьорий, мажорний настрій вихо­вателів.

На формування О. у дитини особливо сильно впливає настрій класу, інших груп дітей, серед яких вона перебуває. Постійні конфлікти у дитячому колективі, ізоляція дитини в. групі або її відторгнення не лише викликають дитячі фрустрації, а й форму­ють песимістичний настрій. І навпаки, віра в товариша, повага до нього, готовність прийти на допомогу, виручити у важкий мо­мент дають змогу дитині утвердитися в своєму оптимізмі.

Див. також: Життєлюбство. Цілеспрямованість.

Радимо прочитати: Макаренко А. С. Книга для батьків (будь- яке видання). Мы живем среди людей: Кодекс поведения. М., 1989. Якобсон П. М. Эмоциональная жизнь школьника. М., 1966.

ОРГАНІЗОВАНІСТЬ — вольова якість особистості дитини, що виявляється у розумному плануванні нею своєї поведінки та діяльності. Сформованість О. дозволяє легше долати труднощі у навчанні, праці та спілкуванні, уникати спокус, які можуть від­волікати від досягнення поставленої мети.

О. виховується у дітей під впливом послідовних вимог дорос­лих до їх вчинків та дій, розумного поєднання заохочень та за­борон, формування самостійності та критичного ставлення до своєї поведінки. Важливою передумовою О. як вольової риси дитини є закріплення в неї позитивних зразків поведінки і ді­яльності та відкидання негативних. Якщо у дошкільників та мо­лодших школярів О.— це здебільшого просте наслідування рис характеру дорослих людей, то вже у підлітковому віці дедалі більше місце посідає свідома саморегуляція поведінки.

Важливу роль у вихованні О. дітей відіграють художня літе­ратура, кінофільми, приклад видатних людей. Говорячи про свої ідеали, підлітки га юнаки часто вказують на О. як на рису ха­рактеру конкретної людини чи персонажа творів літератури, кіно, а також на рису, властиву багатьом людям, що досягли значних успіхів у своїй галузі діяльності.

Неорганізованість дітей є часто причиною неуспішності у нав­чанні, відхилень у поведінці¹, конфліктів у міжособистісному спілкуванні. Тому вчителеві необхідно особливу увагу звертати не лише на організацію класу, а й на формування О. в учнів, Ефективність такої роботи значною мірою залежить від органі­заторських здібностей педагога.

Див. також: Виховання. Воля. Привчання і вправляння. Са­мовиховання.

Радимо прочитати: Рувинский Л. И., Хохлов С. И. Как вос­питать волю и характер. М., 1986.

ОРИГІНАЛЬНІСТЬ — комплексна психологічна риса особис­тості, яка вказує на її унікальність, неповторність, відмінність від інших. Людину може робити оригінальною як високий розви­ток багатьох її загальних рис (наприклад, широка обдарованість), так і окремих з них, а також особлива гармонія. Поняття О. ви­користовують і для того, щоб протиставити нестандартних осіб особам пересічним, з невиразною зовнішністю, з слабко виявле­ними рисами характеру.

О. у дітей починає виявлятися ще з раннього віку. Так, відомі випадки, коли дитина навчається читати ще у трирічному віці. З дошкільного віку у частини дітей починають яскраво виявля­тися здібності до музики, живопису, поезії, математики. Оригі­нальне сприймання світу дорослих спонукає окремих дітей рано задумуватися над філософськими, світоглядними проблемами.

О. дітей дозволяє їм за сприятливих умов займати особливе місце в системі міжособистісного спілкування, бути лідером, ко­ристуватися високим авторитетом. Але в інших умовах такі діти можуть бути ізольованими чи навіть відринутими у дитячій групі.

Див. також: Здібності. Індивідуальність. Особистість.

Радимо прочитати: Леви В. Нестандартный ребенок. М., 1982.

ОСВІТА ВИЩА — підготовка спеціалістів високої кваліфіка­ції для різних галузей народного господарства, науки і культури. О. в. спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, за­гальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначити темпи і рівень науково-технічного, економічного та со­ціально-культурного прогресу, на формування інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення продуктив­них сил України.

Право на О.в. в Україні має кожен громадянин незалежно від статі, раси, національності, соціального походження та майнового стану. Забезпечують О.в. академії, університети, інститути, ко­леджі.

Для кожної спеціальності затверджується комплекс дисциплін,, вивчення яких у поєднанні з виробничою і навчальною практикою забезпечує набуття сучасних наукових знань та оволодіння уміннями і навичками.

На денних і вечірніх відділеннях вузів навчання здійснюється за курсовою системою: протягом усього навчального року сту­дент відвідує лекції, семінарські, практичні і лабораторні занят­тя, проходить навчальну і виробничу практику, виконує курсові роботи (проекти). Навчальний рік поділяється на два семестри, після закінчення кожного з яких проводиться заліково-екзамена­ційна сесія. Перерви між семестрами становлять канікулярний час.

На заочному відділенні прийнята предметно-курсова система навчання; студент повинен з’являтися у вуз тільки для виконання практичних і лабораторних робіт та складання заліків і екзаме­нів. На період сесії, яка проводиться два рази на рік, студентам, які встигають, надається за місцем роботи додаткова оплачувана відпустка.

Студенти, які успішно виконали навчальний план, допускають­ся до складання державних екзаменів і захисту дипломних робіт (проектів). Після закінчення вузу його випускникам видається диплом з присвоєнням відповідної кваліфікації.

Найбільша кількість вищих навчальних закладів сконцентро­вана у великих промислових центрах — Києві, Харківській, Одесь­кій, Львівській, Дніпропетровській, Донецькій областях. На долю цих регіонів припадає 56,8 відсотка вузів та 63,1 відсотка загаль­ного контингенту студентів України. Серед регіонів, у яких функ­ціонує 1— 2 вищі навчальні заклади,— Київська, Волинська, Жи­томирська та Чернігівська області. Тут налічується 5,4 відсотка загальної кількості вузів та 5,2 відсотка чисельності студентів.

Однією з основних проблем, що стосуються підготовки і вико­ристання фахівців з вищою освітою, є низький загальний рівень освіти населення України. За кількістю спеціалістів з О.в. на 10 тисяч населення вона займає дев’яте місце серед республік ко­лишнього СРСР, за забезпеченістю місцями у вузах випускників шкіл — 36 відсотків проти 80 відсотків у розвинених країнах.

З метою удосконалення О.в. в Україні створено Національну державну програму «Освіта. Україна XXI століття», яка, зокре­ма, передбачає: поєднання можливостей державної і недержавної системи О.в. для підготовки фахівців різних спеціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів; створення навчально-нау­кових комплексів (університет, інститут, коледж, технікум, про­фесійне училище тощо), міжнародних університетів у їхньому складі, регіональних і галузевих університетів, спільних з іншими державами вищих навчальних закладів; забезпечення міжнарод­ного визнання дипломів вищих навчальних закладів України.

Обрання вузу для здобуття вищої освіти юнаком чи дівчи­ною — відповідальний момент у житті батьків. Тут важливо вра­ховувати не лише інтереси, нахили і здібності, а й перспективність майбутньої професії.

■ Із вступом до вузу часто слабшає зв’язок з сім’єю, а іноді на­віть зовсім обривається. Причиною цього нерідко є небажання батьків зрозуміти сина чи дочку, які потрапили в інше мікросере- довище. Деякі батьки обмежуються матеріальною допомогою дітям — студентам, вважаючи процес виховання закінченим. Така позиція є хибною. Відсутність позитивного батьківського впливу в студентські роки часто стає причиною багатьох труднощів у майбутньому. Тому виховання студента, а не лише матеріальна підтримка, залишається найбільш важливою справою батьків на цьому етапі.

ОСВІТА НАЦІОНАЛЬНА — система національно зорієнтова­ної навчально-виховної та просвітницької діяльності, спрямованої на досягнення високого освітнього рівня нації, формування інте­лектуального та культурного її потенціалу, забезпечення найпов­нішого самобутнього розвитку особистості — представника даного етносу в його нерозривному зв’язку з культурним життям народу.

Тільки О.н. здатна найповніше розкрити і розвинути само­бутній потенціал людини, бо вона відповідає її природі, будується на грунті тієї культури, представником якої є даний індивід, коренями і соками котрої живиться його натура. Ця система ос­віти сприймається дитиною органічно як продовження материнсь­кої школи. Адже й навчання, ведеться материнською рідною мо­вою, і світоглядні поняття, які формуються, є продовженням того світобачення, яке закладалося ще в ранньому дитинстві. О.н. пов­ністю відповідає нормам народу, який століттями плекав духовні цінності, що втілювалися в його культурі, літературі, мистецтві і стали основними складовими побуту широких народних мас, їх моральних засад. «Освітити дитину — значить розвинути її ду­ховно і фізично, задовольнити прагнення її природи згідно з за­гальнолюдськими принципами добра і правди. Природа дитини зі всіма її національними особливостями, початок яких в глибині ми­нулих часів рідного народу, підпада еволюційному розвитку на­родного організму»,— зауважує український педагог Я. Ф. Че­піга. І не рахуватися з цим неможливо. У тому й переваги О.н., що вона передбачає засвоєння загальнолюдського, не руйнуючи природу, психіку людини, яка зв’язана своїм генетичним кодом з попередніми поколіннями і підлягає законам розвитку свого на­роду. Через систему своїх національних звичаїв і традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і пси­хологію у своїх нащадках.

Зі становленням України як самостійної держави освіта стала центром уваги як основа відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу; виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень; національного відродження, утвердження дер­жавності і демократизації суспільства. У державно-національній програмі «Освіта. Україна XXI століття» наголошується на національній спрямованості освіти, її органічному поєднанні' з національною історією і народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важ­ливим інструментом національного розвитку і гармонізації націо­нальних відносин.

ОСОБИСТІСТЬ — одне з основних понять психології. В ньо­му, як правило, відображається людина як свідома істота, що здатна пізнавати і перетворювати дійсність, яка є суб’єктом сус­пільних відносин, і сукупність соціально значимих психологічних якостей, властивих конкретній людині.

Важливим показником того, що підростаюча дитина стає осо­бистістю, є поява у неї свідомості і самосвідомості (коли вона починає усвідомлювати свої стосунки з іншими людьми, іденти­фікувати своє «я»). Це відбувається в період життя дитини від двох до чотирьох років.

Виникнувши у дитини, самосвідомість стає важливим чинни­ком регуляції її поведінки та стосунків з оточенням. Особливо активно самосвідомість розвивається у підлітковому та юнацько­му віці. Важливу роль у формуванні самосвідомості дитини віді­грає її самостійна діяльність (предметна гра, навчання, праця, спілкування) та оволодіння мовою.

У психології є різні підходи до розуміння основних компонен­тів особистості та їх взаємозв’язку, тобто її структури. У струк­турі особистості виділяються чотири основні підструктури (спря­мованість, досвід, особливості психічних процесів і біопсихічних властивостей) і дві специфічні підструктури (характер і здіб­ності).

Підструктура спрямованості формується переважно під впли­вом виховання і включає до свого складу переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси та бажання. У ній в основному усві­домлюється майбутнє.

Підструктура досвіду розвивається перш за все під впливом навчання. У ній усвідомлюється і актуалізується минуле. До неї входять звички, знання, навички, уміння.

Підструктура особливостей психічних процесів дозволяє лю­дині усвідомлювати і розуміти теперішнє, її зв’язок з минулим і майбутнім. До неї входять увага, воля, почуття, відчуття і сприй­мання, емоції, мислення, пам’ять і уява.

Підструктура біопсихічних властивостей складається з темпе­раменту, статевих, вікових та індивідуально зумовлених факторів. Вона впливає на стиль усвідомлення дійсності і формується тре­нуванням.

Підструктура характеру — це найбільш виявлені, тісно взає­мозв’язані якості особистості, які впливають на стиль діяльності та стиль спілкування людини, на її ставлення до інших людей, самої себе, своєї й чужої діяльності, живої й неживої природи. Характер виявляється в типових для конкретної людини ситуа­ціях і обставинах.

Підструктура здібностей — це якості особистості, що визнача­ють успішність оволодіння певного діяльністю і вдосконалення в ній.

Виховуючи дитину як особистість, батьки повинні знати пси­хологічні особливості формування як основних, так і специфічних її підструктур, враховувати їх, добирати відповідні методи і при­йоми виховного впливу.

Рушійними силами розвитку особистості дитини є внутрішні суперечності (в першу чергу між новими потребами розвитку пси­хіки і психологічними можливостями задоволення цих потреб, які відстають від них) та їх своєчасне розв’язання. Основним меха­нізмом розв’язання суперечностей психічного розвитку особистос­ті є її власна діяльність.

На формування особистості дитини впливає багато чинників. Основні з них: біологічні, природне і соціальне середовище; вихо­вання і навчання; власна активність дитини. Кожен з цих чинни­ків необхідний, але для гармонійного розвитку особистості дитини потрібна їх взаємодія.

Крім особистісних рис, дитині властиві індивідуальні риси, тобто такі, що характеризують її як індивіда: швидкість ре­акції, точність і скоординованість рухів, емоціональна вразливість і т. п. Сплав особистісних та індивідуальних якостей дитини дозволяє говорити про неї як про неповторну, унікальну і своє­рідну індивідуальність. Одним з основних завдань родинного ви­ховання і є формування в дитини такої індивідуальності.

Поряд з індивідуальними характеристиками особистості дити­ни є і соціально-психологічні характеристики: її соціальний ста­тус, соціальні ролі, позиція внутрішня і позиція зовнішня, соці­альні очікування і соціальні установки. Ці соціально-психологічні характеристики дитини як особистості дозволяють краще зрозу­міти її стосунки з іншими людьми (зокрема, з її ровесниками), її місце в системі міжособистісного спілкування, причини появи в ній комунікативних бар’єрів та її конфліктів з мікросоціальним середовищем.

Однією з центральних проблем психологічної науки, теорії та практики виховання дитини (в тому числі і родинного вихован­ня) є проблема особистості і колективу. У працях з соціальної психології, у творах видатних українських педагогів А. С. Мака- ренка та В. О. Сухомлинаького підкреслюється винятково важ­лива роль дитячого колективу, сім’ї у формуванні дитини як осо­

бистості. Але дитина не пасивна в сприйманні виховних впливів дитячої групи, сім’ї. Вона також впливає на своє найближче со­ціальне оточення.

У соціальній психології відзначається, що різні періоди ди­тинства відіграють різну роль у процесі соціалізації дитини, в її входженні до дитячих груп. Дошкільні і молодші шкільні ро­ки — це період соціальної адаптації дитини як особистості до групи. Яскравою особливістю підліткового віку, яка дозволяє краще зрозуміти дитину як особистість, є її індивідуалізація в групі. Для юнацького віку характерний такий напрям соціалізації особистості, як інтеграція з групою.

Важливим показником соціалізації особистості є її соціальна зрілість. Для досягнення в родинному вихованні поставленої мети потрібно враховувати показники зрілості особистості, основними з яких є:

а) цілеспрямованість як конкретний вияв її ціннісної орієнта­ції, заснованої на потребах та інтересах, переконаннях і соціаль­них установках;

б) моральна вихованість, тобто ставлення до справи, самої се­бе, своїх обов’язків і до інших людей;

в) духовне багатство (різнобічність розвитку духовних потреб та інтересів; великий і змістовний обсяг знань, умінь, навичок; розвинуті здібності, що забезпечують творче ставлення до вико­нуваної справи);

г) цілісність, що забезпечує в ній інтеграцію впливів різних мікроструктур суспільства, внутрішню узгодженість ідеалів, пере­конань, життєвих принципів;

д) активність, як єдність її ідейності, моральної вихованості і духовного багатства;

е) оригінальність;

є) професійна підготовленість.

Див. також: Виховання. Інтерес. Колектив дитячий. Оригі­нальність. Цілеспрямованість. Ціннісні орієнтації.

Радимо прочитати: Бодалев А. А. Психология о личности. М., 1988. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском воз­расте. М., 1968.

ОЦІНКА ПОВЕДІНКИ УЧНІВ введена з метою підвищен­ня їх відповідальності за навчання, працю, зміцнення навчальної, трудової і громадської дисципліни. Виконання учнями правил та норм поведінки оцінюється категоріями «зразкова», «добра», «за­довільна», «незадовільна». Завдання О.п.у.— стимулювати їх до більш відповідального контролю за своєю поведінкою як у стінах школи, так і поза нею.

Головний критерій О.п.у.— «Правила для учнів загальноосвіт­ньої школи». Оцінка має об’єктивно відображати виконання уч­нем вимог, сформульованих у цих правилах.

Оцінка «відмінно» виставляється учням, що свідомо ставлять­ся до своїх обов’язків, зразково виконують «Правила». Така О.п.— форма заохочення кращих учнів, чия поведінка є прик­ладом для інших.

Оцінка «добре» виставляється учням, які в основному вико­нують «Правила», володіючи дисциплінованістю і культурою по­ведінки.

Оцінка «задовільно» виставляється учням, які виконують «Правила» лише при постійному контролі з боку школи та сім’ї. Такі учні потребують посиленої уваги вчителів, батьків, учнівсь­кого колективу, громадськості.

Оцінка «незадовільно» виставляється учням, що систематично порушують норми навчальної, трудової і громадської дисципліни, не рахуються з вимогами вчителів, батьків, колективу.

В окремих випадках оцінка «незадовільно» виставляється уч­ням за одноразову аморальну поведінку та антигромадські вчин­ки, що мають характер правопорушень.

О.п. заноситься в класний журнал та щоденник учня і дово­диться до відома батьків. При цьому враховується думка вихо­вателів групи продовженого дня, всіх учителів-предметників, що працюють в класі, та органів самоврядування. Річні оцінки заносяться в журнал на підставі рішення педагогічної ради. В разі незгоди учня або його батьків з тією чи іншою О.п. допус­кається одноразова апеляція до педагогічної ради. Повторне рі­шення ради про зниження учню оцінки з поведінки є остаточним.

Учні випускних класів, що мають з поведінки оцінку «неза­довільно», до екзаменів не допускаються.

Однією з причин незадовільної оцінки з поведінки є недоліки у сімейному вихованні. «Демонстративна» поведінка підлітка, по­рушення ним вимог дорослих свідчить про непорозуміння між ними. Батькам слід змалку привчати дітей до правильного по­водження, до самостійності, що дасть в майбутньому їм самим визначити лінію своєї поведінки.

В. О. Сухомлинський вважав, що у дитини з раннього віку має бути вихована здатність до сприйняття волі батьків і вчителів. Тоді вона буде внутрішньо підготовлена до педагогічного впливу. Ця здатність адекватно засвоювати моральні вимоги називається вихованістю. Глухота і байдужість до батьківських настанов на^ роджуються з негативних установок на дорослих, яких або бо­яться, або не люблять, або ігнорують.

Характер поведінки дорослих відбивається на поведінці дити­ни. Щоб не трапилось з сином чи дочкою, батьки перш за все повинні аналізувати власні помилки і недоліки. Важливо, щоб вони добре знали дитину, себе як людину і вихователя. Вихован­ня дітей, якщо воно побудоване на відвертості, щирості, правди­вості, чесності, трудовому способі життя і довірливій вимогливос­

ті, дає їм можливість духовного зростання як людини- і гро­мадянина..

ОЦІНКА УСПІШНОСТІ УЧНІВ — визначення ступеня засво­єння знань, умінь та навичок у відповідності з вимогами шкіль­них програм. Оцінки виставляються за усні відповіді і письмові роботи, виконання творчих та практичних завдань. При цьому вчителі загальноосвітніх шкіл керуються відповідними докумен­тами Міністерства освіти України. Кожна оцінка за усну відпо­відь, письмову роботу, заноситься у класний журнал і в щоден­ник учня. Оцінки за чверть — форма обліку знань. Підсумкові (річні) оцінки — підстава для переведення учня в наступний клас.

У першому класі оцінки учням протягом першого півріччя не виставляються, але в практиці окремих учителів є досвід вистав­лення лише добрих оцінок — п’ятірок і четвірок.

Шкільні оцінки — лише зовнішній показник успіхів чи неуспі­хів дитини в навчанні. Допомогти їй навчитись правильно оціню­вати результати своєї праці, домагатись того, щоб дитина вчи­лась старанно, є головним завданням сім’ї. Відповідність шкіль­ної оцінки і самооцінки учня — важливий фактор його психоло­гічної стійкості.

Якщо дитина зазнала невдачі, одержала погану оцінку, батьки повинні проявити терпимість. Важливо з’ясувати, за що пос­тавлена незадовільна оцінка і вчасно надати допомогу. З’ясо­вуючи причину незадовільної оцінки, необхідно проявляти мак­симум такту і витримки, не посіяти в душі дитини сумніву, чи правильно оцінив вчитель її знання. Батькам не слід вимагати від дитини п’ятірку будь-якою ціною. Це призводить до того, що дитина починає умовляти вчителя, хитрувати в розмові з ним. Замість вдумливого, творчого ставлення до завдань починається списування, зубріння. Це справляє негативний вплив на форму­вання особистості дитини.

Однак повна байдужість дитини до оцінки, відсутність будь- яких переживань в разі, якщо вона низька, теж мають турбувати, батьків.

Завдання їх полягає у тому, щоб з першого року навчання формувати у дитини ставлення до оцінки знань як способу обліку її зусиль і успіхів в оволодінні основами наук.

ПАМ’ЯТЬ — це процес запам’ятовування, збереження і відтво­рення в мозку людини минулого досвіду у вигляді образів, думок, почуттів, рухів. П. зв’язує теперішнє людини з її минулим і май­бутнім. Вона є важливою характеристикою розумової діяльності і лежить в основі навчання та розвитку. Завдяки пам’яті кожне покоління дістає набуті людством знання і досвід і може пере­давати їх наступним поколінням.

Залежно від її функцій пам'ять поділяють на моторну, сло­весно-логічну, образну, емоційну; короткочасну і тривалу, мимо­вільну і довільну. Основними процесами П. є запам’ятовування, збереження, відтворення і забування. Всі ці процеси взаємозв’я­зані і взаємообумовлеиі.

П. однієї людини відрізняється від пам’яті інших людей за своїми характеристиками (хороша чи погана, образно-слухова, зорова, смакова, дотикова чи словесно-логічна), співвідношенням з мисленням тощо. П. завжди входить до цілісної структури люд­ської особистості. У процесі розвитку потреб та мотивів людини може змінюватись її ставлення до свого минулого, за рахунок чого одні і ті ж самі знання можуть по-різному зберігатися в пам’яті.

Відмінності в П. зустрічаються також у людей з різною про­фесійною орієнтацією. Так, у літератора, художника домінує об­разна і емоційна П., у вченого — логічна, у спортсмена — рухова.

Пам’ять слід тренувати, починаючи з раннього дитинства. А для цього людині необхідно проявляти активність, здійснювати самоконтроль. Існує чимало способів тренування П.: заучувати необхідно з бажанням знати і пам’ятати; потрібно ставити Мету запам’ятати надовго; осмислювати матеріал; заучувати і повто­рювати невеликими дозами; краще вчити по одній годині сім днів, ніж сім годин за один день; чергувати запам’ятовування з прига­дуванням; урізноманітнювати тренувальні навантаження; запи­сувати, малювати схеми, діаграми, креслити графіки, порівнюва­ти з тим, що знали раніше, тобто працювати з матеріалом для кращого запам’ятовування; інколи використовувати мнемотехні­ку — штучні прийоми, які полегшують запам’ятовування; свідо­мий і глибокий інтерес до знань; новий матеріал пов’язувати з минулим; довше зберігаються систематизовані знання.

Щоб вміло керувати своєю П., необхідно ставитись до неї не як до зродженої властивості особистості, а постійно працювати над її удосконаленням.

Див. також: Психічні властивості особистості. Увага.

ПАСИВНІСТЬ — байдужість, безвілля, бездіяльність. Харак­теризується бездіяльним ставленням до навколишнього життя, відсутністю у людини прагнення, потреби і звички виявляти активність, енергію, наполегливість, ініціативність.

У дитини П. може розвиватися спочатку на фоні загальмуван­ня психічних процесів і бути своєрідною реакцією на непосильні вимоги, які підривають у неї віру у власні сили, або, навпаки, результатом «тепличного» виховання, коли батьки оберігають її. від турбот і зусиль, не обтяжують дорученнями, не спонукають до самостійного розв’язання складних побутових, навчальних, тру­дових та інших завдань.

Важливо мати на увазі, що, крім стійкої, існує й тимчасова П., яка викликана хворобливим станом або занепадом сил після хвороби, фізичної чи душевної травми.

Найбільш поширеними формами дитячої П. є суспільна і ро­зумова. Суспільна П. проявляється у тому, що дитина не бере активної участі у житті дитячого колективу, не прагне до лідер­ства. Таку дитину слід всіляко залучати до різнобічної діяльнос­ті колективу і давати їй посильні громадські доручення, які ви­магають не звичайного виконання, а насамперед вияву ініціативи, творчості. Звертати повсякчасно, але не нав’язливо увагу дитини на діяльних людей у навколишньому житті, кінофільмах, видат­них людей минулого і сучасного для того, щоб формувати у неї ідеал і відповідно до нього всіляко спонукати її до активності у суспільному житті класу, школи, організації походів, змагань, ве­чорів тощо. Кожного разу необхідно схвалювати проявлені дити­ною зусилля незалежно від результату. Це надає їй впевнено.сті у своїх силах, викликає задоволення (чи незадоволення) собою, що є стимулом для самовдосконалення.

Пасивність, яка найбільше хвилює батьків, найчастіше вияв­ляється у відсутності у дітей звички до розумових зусиль, напру­ження думки. Такі діти прагнуть засвоїти лише те, що їм легко вдається. Вони не можуть і не намагаються розв’язувати завдан­ня, які вимагають глибоких міркувань, активної роботи думки, кмітливості.

Для подолання цієї вади необхідна велика наполегливість і увага як з боку вчителів, так і з боку батьків до питань органі­зації навчальної праці дитини. Постійне тренування розумових зусиль, заохочення успіхів у цьому відношенні поступово при­вчать пасивну дитину знаходити радість і задоволення в продук­тивній розумовій діяльності, вироблять у неї вміння і звичку в необхідних випадках зосереджено і напружено думати.

Див. також: Активність дитини. Лінощі.

ПАТРІОТИЗМ — суспільний і моральний принцип, який вклю­чає відданість і любов до своєї Батьківщини, до свого народу, здатність до захисту їх від ворогів. Патріотизм проявляється у турботі про інтереси і історичну долю України; участі у процесі розбудови держави, зміцненні її економічної і оборонної могут­ності, культурного розвитку, цивілізованості громадян; прив’яза­ності до рідного краю, області, міста, села, родини. В. О. Сухом- линський у книзі «Як виховати справжню людину» писав: «Лю­бов до Вітчизни і любов до людей — це два швидких потоки, які, зливаючись, утворюють могутню річку патріотизму». Шанобливе ставлення до свого роду, краю висловлене в українських народ­них прислів’ях і приказках: «Хоч і по коліна в воду, аби до сво­го роду», «Козацькому роду нема переводу», «Нема в світі кра-

того, як родина!». «Важко виразити словами..,— писав к. Д. Ушинський,— те особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки з тією родиною, з якої ми вийшли».

Саме через відчуття роду і завдяки йому кожна людина при­ходить до світлого образу Батьківщини, до щирих, глибоких і чесних роздумів про найістотніший, найголовніший сенс людсь­кого життя. Патріотизм як одна з яскравих емоційних якостей людини має моральне значення, оскільки проявляється в її гро­мадянській позиції, в пам’яті і прихильності до традицій своїх батьків.

ПЕРЕВЕДЕННЯ УЧНІВ з однієї школи в іншу відбувається найчастіше у зв’язку із зміною їх місця проживання або у від­повідності з бажанням батьків змінити профіль подальшого нав­чання дитини. Переведення здійснюється на підставі заяви одно­го з батьків або осіб, які їх замінюють, на ім’я директора школи. У заяві зазначається причина переведення і номер школи, у якій буде навчатися дитина. Якщо сім’я переїздить у інший населе­ний пункт, номер школи ие зазначається.

Учневі видається щоденник, остання сторінка якого (підсум­кові оцінки за кожну чверть, за рік. а також запис про пере­ведення в наступний клас) завіряється підписом директора і пе­чаткою школи. Особова справа учня видається батькам під роз­писку в спеціальному журналі. Останній запис про успішність учня також завіряється.

У разі переведення в іншу школу в межах даної територіаль­ної адміністративної одиниці школа, де дитина навчалася, видає на руки батькам відповідний документ, який заповнює школа, що приймає учня. На підставі цього документа школа, де дитина нав­чалася, видає батькам медичну картку учня, яка передається у школу, де дитина продовжуватиме навчання.

Небажаним є переведення в іншу школу в середині навчаль­ного року, особливо учнів випускних класів.

Іноді виникає необхідність переведення учня в новий колек­тив з педагогічних міркувань, щоб різко змінити його небажаний соціальний статус, досягти корекції поведінки. Таке рішення повинно бути заздалегідь всебічно розглянуте і погоджене з пе­дагогами. У деяких випадках буває корисною консультація пси­холога або лікаря-психоневролога.

ПЕРЕВИХОВАННЯ. У складному процесі виховання дитини внаслідок різних причин (негативного впливу середовища, поми­лок батьків, недосконалості виховної роботи) не завжди вдається сформувати у неї лише хороші якості. На певному етапі роз­витку можуть з’явитися небажані прояви у поведінці дитини. її поглядах і характері в цілому. Причому це властиво не лише для «кризового» підліткового періоду, але й для більш ранніх — дошкільного і молодшого шкільного, проте на цих етапах роз­витку відхилення у поведінці дитини не мають досить стійких форм і сприймаються найчастіше як невинні пустощі.

Так, наприклад, дорослі стикаються з дитячою впертістю, яка' досить часто є наслідком невміння дитини іншим шляхом заявити про себе як про особистість. Подібний недолік зникає, тільки-но дитина знаходить взаєморозуміння з оточуючими її людьми. Але деякі відхилення у поведінці дітей вимагають досить пильної ува­ги з боку вихователів. Це насамперед стосується лінощів, жор­стокості, черствості тощо, які дитина починає виявляти у ста­більній серії вчинків. У такому разі мова повинна йти про П. дитини, тобто здійснення системи ефективних педагогічних захо­дів, спрямованих на переорієнтацію небажаних поглядів і уста­новок, що склалися в неї, на виправлення тих якостей і звичок, які суперечать нормам і вимогам суспільства.

Перевиховання — нелегкий і досить тривалий процес, оскільки доводиться змінювати вироблені у дитини стереотипи — звички, погляди, риси характеру — і формувати нові, досить відмінні від уже набутих. Для цього придатні усі засоби, які є в арсеналі пе­дагогіки: переконання, особистий приклад, заохочення, а в окре­мих випадках і осудження невірних дій дитини. Важливо своє­часно помітити негативні тенденції в її розвитку і знайти най­більш дійові засоби для їх усунення. В одних випадках необхідно змінити атмосферу в сім’ї, ставлення її до дитини. В інших — корисно перевести дитину в паралельний клас або іншу школу, допомогти їй знайти нових товаришів, включити у нову діяль­ність. Проте цього недостатньо. Потрібен безпосередній вплив на дитину, на її свідомість, почуття, волю з метою досягти пере­лому в її поведінці.

Та оскільки перевиховати дитину значно важче, ніж виховати її, важливо запобігати виникненню відхилень у її поведінці. Батьки повинні помічати щонайменші зміни у настрої дитини, допомагати їй подолати тривоги і сумніви, підказувати, як слід поводитися у кожному окремому випадку, постійно турбуватися про те, щоб вона якомога більше дізнавалася, про добро, спра­ведливість, честь.

На жаль, іноді педагогічна запущеність щодо окремих під­літків набуває настільки стійкого і антисуспільного характеру, що загрожує їхньому розвитку і може призвести- до злочинних дій. У таких випадках виникає необхідність примусового П., яке здійснюється у закритих навчально-виховних закладах інтернат­ного типу. У розв’язанні завдань П. і профілактики дитячої зло­чинності значну роль відіграє діяльність органів і служб у спра­вах неповнолітніх, створених при виконкомах районних, міських та обласних Рад народних депутатів.

Див. також: Егоїзм. Жорстокість дитяча. Установка особис­тості.

ПЕРЕДОВИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ДОСВІД дає більш високі порівняно з масовою практикою результати у вихованні, навчан­ні і розвитку учнів; особистісне надбання, що характеризується високою майстерністю.

ПЕРЕКОНАННЯ має два значення. Перше — це психічний стан чи властивість людини, яка характеризується стійкими по­глядами, впевненістю у правильності своїх думок, а друге — це метод виховання, який передбачає цілеспрямований вплив на сві­домість людини з метою формування в неї позитивних морально- психологічних рис, ознайомлення з існуючими нормами суспіль­них відносин, подолання негативної поведінки. Засобом П. слу­жить слово — усне чи письмове. Воно діє одночасно на розум і емоції. Тому батьки, звертаючись до дитини, повинні аргументу­вати свої слова, щоб вони були дохідливими і переконливими.

Важливими інструментами впливу на дітей є друковане слово (книга, газетна стаття, журнал), а також бесіди на різні теми.

Переконання — це довгий і складний пронес, який застосову­ється з того часу, коли дитина починає сприймати значення сло­ва, і завершується в ранній юності. При цьому змінюється лише його форма. Так, дитина у ранньому віці сприймає конкретні слова, що відзначаються образністю, а у підлітковому та юнаць­кому віці сприймаються узагальнені слова.

Див. також: Бесіда з дитиною. Виховання. Цинізм.

ПІДГОТОВКА дитини до школи починається з першо­го року її життя. У дошкільному віці провідним заняттям дитини є гра. В ігровій діяльності вона набуває елементарних знань і умінь, вчиться спілкуватися з іншими дітьми.

У школі дитина переходить до систематичної навчально-тру­дової діяльності. Змінюється режим її роботи, харчування, ус­кладнюються фізичні навантаження, виникають різноманітні сто­сунки з колективом. До цієї перебудови дитину необхідно своє­часно готувати. Така підготовка проводиться у дитячих садках. А тих дітей, що виховувалися вдома, до школи готує сім’я. Вона привчає дитину до самообслуговування, дотримання режи­му дня, вчить планувати свої дії, контролювати себе, бути охай­ною, правильно оцінювати свої вчинки і дії ровесників.

Дуже важливим є правильне мовлення дитини. До шести років вона повинна навчитися зв’язно будувати речення, виражати свої думки, володіти достатнім словниковим запасом. Під керівництвом батьків дошкільники вчать вірші, переказують казки, слухають музику, вчаться малювати, ліпити, вирізати. Такі заняття необ­хідно проводити кожного дня тривалістю 20- -25 хвилин. Вони розвивають емоційну сферу дитини, її естетичні почуття. Значну роль відіграють також спільні ігри з батьками у шахи, доміно, сюжетні ігри, ігри за правилами. Перед тим як поступити в шко­лу, дитина повинна дещо знати про природу, людське суспільство, свою місцевість, країну, у якій вона живе, тощо.

Навчальна діяльність дитини вимагає розвитку високого рів­ня довільної регуляції її поведінки (робити не те, що хочеться, а те, що потрібно). І досягти цього можна не розмовами про те, як дитині в школі буде погано, якщо вона не сидітиме на уроках спокійно, а організацією спеціальних занять, які сприятимуть за­гальному розвитку, формуванню у дитини уміння зосереджувати увагу, планувати свої дії, правильно оцінювати результати своєї діяльності.

Необов’язково до школи навчити дитину читати. Але слухати дорослих, не відволікаючись, відповідати на запитання за змістом прочитаного, висловлювати своє ставлення до вчинків героїв чи подій вона повинна навчитись.

У дошкільника мають бути сформовані важливі сенсомоторні здібності: уміння визначити параметри предметів (довжину, ши­рину, висоту, товщину), об’єм, вагу, пропорції, орієнтуватися в просторі, часі. Можна навчити дитину рахувати, але важливішим, ніж простий рахунок, для успішного засвоєння програми з мате­матики є розуміння понять «більше», «менше», «стільки ж». Сприй­нявши ці поняття, дитина зможе порівнювати, аналізувати, ро­бити висновки, а отже, набувати певних знань.

У процесі підготовки до школи необхідно розвивати у дитини ініціативність, правильне ставлення до своїх особистісних якос­тей, бо невпевненість у собі, тобто занижена самооцінка, а також завищена самооцінка однаковою мірою негативно позначаються на її поведінці.

Особливе місце в підготовці до школи займає розвиток різних пізнавальних психічних процесів — сприймання, уваги, пам’яті, мислення. Розумовий розвиток не може здійснюватись без знань і уявлень, без їх систематизації, оскільки в більшості випадків пасивність школяра обумовлює його слабку успішність.

Неабияке значення має підготовка дитини до спілкування з новими людьми в умовах класного колективу. Особливо важко адаптуються діти, які не відвідували дитячий садок. Часто в ре­зультаті неправильних виховних заходів, підходів до дитини у неї в школі з’являється почуття підвищеної тривожності, невпев­неності. Такій дитині особливо потрібна батьківська допомога. Необхідно частіше підтримувати її в різних починаннях, сприяти тому, щоб вона повірила в свої сили і можливості.

Виходячи з рівня фізичної і психологічної підготовки дитини до навчання, батьки мають приймати рішення, чи віддавати ди­тину до школи в шість чи в сім років. З цього приводу варто порадитись з учителями, дирекцією школи.

Див. також: Анатомо-фізіологічні особливості дітей. Гра. Ло­гопедія. Мова. Самооцінка. Читання дитяче.

ПОВАГА ДО ДИТИНИ — невід’ємна вимога гуманного вихо­вання, провідний принцип виховної роботи в сім’ї і за її межами. Неприпустимо принижувати дитину будь-якого віку, ображати її людську гідність. Однак це не означає, що треба виконувати всі її примхи, бажання, вимоги і вдовольняти претензії. Діти чутливо реагують на потурання, підлещування. Найчастіше батьки вда­ються до цього, коли у сім’ї немає єдиних вимог до дитини, забу­ваючи про те, що кожен їх вчинок, свідками якого є діти, несе на собі виховну функцію.

Прояви неповаги з боку батьків дуже позначаються на пове­дінці підлітків і старшокласників. Вони стають неслухняними, упертими, уникають особистих контактів. Щоб запобігти цьому, батьки повинні бути уважними до своїх дітей, тактовно поводи­тися з ними.

Повага до дитини передбачає спільне обговорення у сім’ї пи­тань, які стосуються різних сторін життя, взаємовідносин, спіл­кування тощо.

ПОВЕДІНКА ДЕВІАНТНА — вчинки, що розглядаються як відхилення від загальноприйнятої норми психічного здоров’я, культури, моралі, права. Існують дві категорії П.д. Перша являє собою різні форми психопатології, а друга — це асоціальна пове­дінка, що порушує певні соціальні, культурні і правові норми.

Якщо такі вчинки порівняно незначні, їх називають правопо­рушеннями, а якщо вони караються кримінальним законом,— злочинами. Відповідно говорять про делінквентну (протиправну) та кримінальну (злочинну) поведінку.

Найбільш поширеною формою П.д. є дитячий алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, агресивна поведінка, дитячі самов­бивства, психічні розлади та ін. Групами підвищеного ризику є підлітковий та юнацький вік.

Поширенню дитячого алкоголізму сприяють різні фактори. По- перше, випиваючи, підліток намагається загасити характерний для нього стан тривожності і одночасно звільнитися від надмір­ного самоконтролю і сором’язливості. По-друге,— це бажання експериментувати, прийняття норм юнацької субкультури, де ви­пивка традиційно розглядається як одна з ознак мужності і до­рослості. Може також діяти і негативний приклад батьків.

Як і пияцтво, підлітковий наркотизм пов’язаний з бажанням експериментувати, з пошуком нових, незвичайних відчуттів. Вжи­вання наркотиків завдає не тільки шкоди здоров’ю підлітка, руй­нуючи його організм, але й може спричинитися до правопо­рушень.

Підліткова агресивність є найчастіше наслідком озлобленос­ті, зниженої самоповаги в результаті пережитих життєвих невдач і несправедливостей (залишив батько, погані оцінки в школі, від­числили із спортсекції та ін.). Витончену жорстокість іноді про­являють розбещені діти, яких занадто опікали батьки і які не завжди відповідали за свої вчинки. Жорстокість для них — своє­рідний сплав помсти, самоствердження і самоперевірки.

Проблема юнацьких самовбивств відкриває їх серйозні психо­логічні передумови. Замах на власне життя — це не стільки ба­жання звести з ним рахунки, скільки крик про допомогу. Потреби в самоствердженні, самореалізації для підлітка, юнака життєво важливі. Іноді незначна невдача може викликати почуття розча­рування, непотрібності, неповноцінності і призвести до крайніх проявів і вчинків.

Про подібні бажання підлітки та юнаки часто попереджа­ють. 80 відсотків суїцидних спроб здійснюється вдома в денний чи вечірній час, коли хто-небудь може помітити це і допомогти. Більшість таких спроб відверто демонстративні, іноді адресовані конкретній особі. Та все це надзвичайно серйозно і потребує ува­ги з боку батьків, вчителів, допомоги спеціаліста — консультанта психологічної служби в школі.

Профілактика самовбивств підлітків повинна полягати не в уникненні конфліктних ситуацій (адже це неможливо), а в ство­ренні такого психологічного клімату, щоб ті, що мають нахил до цього вчинку, не відчували себе самотніми, непотрібними, непов­ноцінними.

Якщо у поведінці підлітка спостерігаються явні відхилення від психічної норми, дорослим слід, не травмуючи його, зверну­тись по допомогу до лікаря-психіатра.

ПОВЕДІНКА МОРАЛЬНА обумовлена моральними нормами і принципами, які регулюють взаємини людей у даному суспіль­стві.

Важливою умовою виховання П.м. у дітей є засвоєння ними моральної свідомості, моральних понять і почуттів. Однак фор­мування П.м. не обмежується лише цим. Іноді у дитини при від­сутності достатньо стійких моральних звичок спостерігається роз­біжність між знаннями і поведінкою. Тому необхідно домагатися, щоб виконання дитиною певних моральних норм базувалося на моральній свідомості і в той же час перетворювалось на звичку.

ПОГРОЗА У ВИХОВАННІ — різновид Покарання, що є дос­татньо сильним засобом впливу, на дітей. До нього звертаються батьки як дошкільнят, так і старшокласників. За змістом погрози бувають різними залежно від віку дитини, якої вони стосуються. Не дозволяють, наприклад, грати з товаришами, забороняють відвідувати кінотеатр,' позбавляють цікавої прогулянки, диско- 298

теки тощо..Іноді створюється враження дійовості погроз. Під впливом почуття страху дитина на певний час ніби виправляєть­ся, але це триває недовго, якщо не усуваються причини її нега­тивно! поведінки.

Батьки повинні пам’ятати, що П.ув. спрямована перш за все па залякування, підкорення, пригнічення. А тому часте звертання до цього засобу покарання може поступово руйнувати взаємо­розуміння між батьками і дітьми, деформувати уявлення дітей про норми взаємовідносин і навіть вплинути негативно на їх здоров’я. Насамперед слід виховувати дітей таким чином, щоб формува­лись моральні уявлення і звички поведінки.

Див. також: Взаємовідносини в сім’ї. Гідність дитини. Пока­рання. Самопочуття. Слухняність.

ПОДАРУНКИ ДІТЯМ — засіб заохочення старанності дитини, виявлення любові і турботи про неї.

П.д. підносять родичі, друзі, а також адміністрація дитячих закладів і громадських організацій на честь свят, в день народ­ження або за успіхи у навчанні, праці, спорті тощо. Важливо, щоб подарунок відповідав віку та інтересам дитини. Дошкільня­там і молодшим школярам найкраще дарувати іграшки, особливо такі, що розвивають кмітливість. Для дітей середнього і старшо­го шкільного віку гарним подарунком будуть книги, настільні іг­ри, спортивні речі, мікрокалькулятори. Особливу радість прино­сять дітям подарунки, які відповідають їх захопленням (пензлі і фарби — дитині, яка любить малювати; набір інструментів — ди­тині, яка захоплюється технічною творчістю; альбом — колекціо­неру). Приємним подарунком від батьків може бути спільне від­відування музею, виставки, театру, кіно, заміська прогулянка.

Батьки повинні знати, що любов і прихильність до дітей не вимірюються вартістю і кількістю подарунків. Дорогий подарунок доречний лише тоді, коли він підтримує певні захоплення дітей (фотоапарат, музичний інструмент тощо) або ж є практично ко­рисною річчю (наприклад, велосипед, лижі, туристичний рюкзак).

Важливо виховувати у дітей потребу не лише одержувати по­дарунки, але й дарувати їх батькам, бабусі, дідусеві, братам, се­страм, друзям. Слід підказати дитині, що кращим є подарунок, зроблений власними руками, у виготовленні якого вона вклала любов, працю, терпіння, уміння.

Див. також: Сімейний бюджет. Театр дитячий.

ПОКАРАННЯ — один із методів виховання, який застосову­ється у тих випадках, коли дитина не виконує встановлених ви­мог і порушує прийняті норми і правила поведінки. Вдаючись до П., батьки допомагають дитині усвідомити ганебність того чи ін­шого вчинку, мотивів його скоєння.

П.— досить відчутний засіб педагогічної дії батьків, його зас- токування вимагає великого такту і обережності. І звертатися до нього слід лише у виняткових випадках.

А. С. Макаренко вважав, що у хорошій сім’ї покарання ніколи не буває, і це найбільш правильний шлях сімейного виховання. Але разом з тим він зазначав, що покарання — це не лише право, але й обов’язок у тих випадках, коли воно необхідне.

На жаль, у сімейному вихованні припускають багато помилок у застосуванні покарання. Дорослі рідко замислюються над тим, що у більшості випадків дитяча неслухняність, неправильні вчин­ки пояснюються недостатністю знань, несформованістю мораль­них уявлень, відсутністю життєвого досвіду.

У вихованні дошкільнят можна обійтись без П., якщо правиль­но організувати їх життя у сім’ї (режим дня, гра, своєчасне пе­реключення з одного виду діяльності на інший, стиль спілкування тощо). Молодший школяр також потребує не стільки П„ скільки правильної організації навчання, праці і відпочинку. В разі не­обхідності достатньо обійтись звичайним зауваженням. Застосо­вуючи П. до підлітка, батьки прагнуть розбудити у нього почуття совісті, допомогти усвідомити свою помилку, активізувати бажан­ня виправити її. Проте слід мати на увазі, що П. не повинно травмувати психіку підлітка і що позитивний вплив може спра­вити лише засудження його вчинку.

Важливе значення має справедливість П., оскільки у разі по­рушення цього принципу у підлітків виникає зневага і невіра у батьків, опір волі і вимогам дорослих. Не можна позбавляти ді­тей того, що необхідно для їх нормального розвитку — прогуля­нок, їжі, сну, відпочинку, спілкування з батьками. Невиправдани­ми є форми П., які принижують людську гідність, бо вони викли­кають у дитини відчуття власної неповноцінності, часто оздоб­люють її.

Найбільш педагогічно доцільними формами П. у сім’ї можуть бути: обмеження деяких прав дитини, посилення контролю, стри­маність у спілкуванні, позбавлення відвідування театру, кіно, футбольних змагань, дискотеки та інших розваг.

ПОКАРАННЯ ФІЗИЧНЕ. Суспільство, охороняючи інтереси, здоров’я, гідність дитини, категорично заперечує П.ф. Батьки, що б’ють дітей, підлягають кримінальній відповідальності із засто­суванням суворих заходів, аж до позбавлення батьківських прав.

Застосування П.ф. у сімейному вихованні свідчить при низьку культуру батьків. Багато батьків зовсім не знають, як правильно виховувати дітей, формувати їх характер, погляди, звички, у чо­му полягає суть цього процесу. Безперечно, нема батьків, які б не хотіли, щоб їх діти виросли хорошими, чесними. Але не всі вміють виховувати їх належним чином. Помічено, що діти най­частіше страждають від П.ф. у сім’ях, де один чи обидва батьки вживають алкоголь.

Іноді батьки вважають, що поки дитина мала, войа не розуміє пояснень дорослих, її треба тільки карати. Це хибний шлях. Не можна привчати дитину підкорятися лише силі. Суть виховання полягає не в тому, щоб примусити її не робити недозволеного, а в тому, щоб поступово формувати уявлення про правила і норми поведінки.

Сльози і обіцянки дітей під час П.ф. виправитися створюють у дорослих ілюзію позитивного результату. Насправді — це реак­ція на біль, образу і зневажання. П.ф. не сприяє усвідомленню дитиною своєї вини, її подальшу слухняність ненадовго викликає лише страх перед повторним покаранням.

Найчастіше П.ф..призводить до того, що дитина починає об­манювати, таїтися від батьків. А якщо справедливість П. ф. сум­нівна (а саме так часто буває у сімейних конфліктах), воно оз­доблює дитину, і її вже не лякають заходи, якими погрожують батьки. Вона стає замкненою, безпорадною, втрачає віру в себе, в товаришів, у справедливість дорослих. У неї з’являється відчут­тя власної неповноцінності і в той же час бажання знайти себе р. чомусь, утвердитись. П.ф. травмує психіку дитини, калічить її свідомість, стає причиною багатьох захворювань. Трапляються випадки, коли діти, боячись покарань, ідуть з дому, починають бродяжити.

Діти, що зазнають дома П.ф., як правило, вчаться гірше, ниж­че своїх можливостей, часто створюють у класі конфліктні ситу­ації. Порушуються їх контакти з батьками, що завдає болю обом сторонам.

Якщо батьки перестають застосувати П.ф., налагоджують вдо­ма нормальні, здорові стосунки, діти починають краще вчитися, поводити себе, різко зменшується кількість зауважень, а звідси і приводів для покарань.

ПОКЛИКАННЯ — складна властивість людини, яка включає нахили, здібності до якоїсь справи, заняття, захоплення усім кращим, що є в навколишній дійсності. П. формується з дитин­ства. Захопленість дитини якоюсь галуззю діяльності сприяє роз­витку відповідних здібностей (технічних, літературних, організа­торських, музичних тощо), у яких тісно переплітаються особлива сприйнятливість мозку, особливий характер нервових процесів, психіки. П. стає метою життя дитини, її прагненням. Справжнє П. дитини, розпізнати нелегко. До цього треба докласти певних зусиль, консультуватися з вчителями, психологами. І дуже важ­ливо не помилитися, не примушувати дитину, робити те, до чого у неї немає здібностей. Батьки мають стежити за нахилами ди­тини, знати, чим вона захоплюється, до чого ставиться із задово­ленням, і допомогти їй знайти своє місце в житті, реалізувати своє покликання.

Див. також: Здібності. Нахили.

ПОТРЕБИ виникають у певних умовах існування і розвитку і виступають джерелом активності людини. Завдяки П. Здійсню­ється регулювання її поведінки, визначається спрямованість мис­лення, почуттів і волі.

П. поділяються на біологічні, соціальні, особистісні і ду­ховні. Біологічними є потреби в їжі, одязі, русі тощо. Соціальні П. спрямовані на спілкування з іншими людьми, а особистісні — стимулюють підтримку людиною своєї психічної самостійності.

Чим різноманітніші і багатші П. особистості, тим більше у неї спонукань до певної діяльності. П. залежать від суспільних умов життя, місця, яке людина займає в ньому, і рівня її роз­витку. Вони виникають щоразу і спонукають людину створювати все нові предмети матеріальної і духовної культури.

Одне з важливих місць у розвитку особистості займають ду­ховні потреби. До них належать прагнення до знань, творчість, сприймання творів мистецтва, спілкування. Рівень таких П. не­однаковий. Він залежить від властивостей людини, її творчого потенціалу. Дехто прагне до розширення знань, не обмежується задоволенням найнеобхідніших життєвих П., а декого влаштовує, скажімо, лише модний одяг тощо.

П. формуються з раннього дитинства. За певних умов, створе­них дорослими, насамперед батьками, вони виникають і розви­ваються. Наприклад, біологічна потреба в їжі при навчанні ди­тини користуватися столовими наборами, посудом перетворюєть­ся в культурну потребу.

Маленька дитина виражає свої потреби за допомогою проявів емоцій та почуттів, що свідчать про її задоволення чи незадово­лення. Це дає можливість батькам звернути увагу на її стан: чи вона голодна, чи хоче спати, чи їй ще чогось не вистачає. З віком поведінка дитини набуває, іншою відтінку, але почуття задово­лення чи незадоволення також визначають рівень її потреб.

Дбаючи про те, щоб якомога більше задовольнити потреби дитини, батьки повинні привчати її до того, що їх треба розрізня­ти, не зводити все до матеріальних цінностей, застерігати від споживацьких нахилів. Дуже важливо виховувати у дитини праг­нення до духовних потреб, до якомога ширшого пізнання дійс­ності, засвоєння культурної спадщини.

Однією із найважливіших П. кожної людини є праця. В ній виражаються її нахили і здібності. І цю П. треба формувати у дитини з того часу, коли вона починає її усвідомлювати.

ПОЧЕРК — індивідуальна стійка манера письма. Своєрідність почерку визначається сталим характером ряду ознак: специфіч­ною формою окремих літер —- загостреністю або заокругленістю; ритмічним повторенням тих самих графічних елементів або арит­мічністю; відстанню між літерами, ступенем зв’язності; натиском і-величиною літер; розташуванням слів І речень по горизонталі.

П. знаходиться, у. певній відповідності' з індивідуальними особ­ливостями людини. На нього впливає загальний характер її ру­хових реакцій (їх інтенсивність, ступінь координації), її емоцій­ний стан (наприклад, схвильованість і т. д.). Проте П. не є пря­мим свідченням особливостей людини.

Якість II. залежить від цілого ряду факторів: підготовки ру­ки і ока у дошкільному віці, часу навчання письму, ставлення до якості письма, успішності оволодіння навичками читання і орфо­графії, розвитку почуття ритму тощо.

Формування почерку завершується до 10—12 років. На почат­ку навчання письму рухи руки, які звичайно скоординовані не­достатньо, вимагають великих зусиль і напруження м’язів всієї верхньої половини тіла, здійснюються під постійним контролем зору. Ці рухи дрібні і дуже повільні. Поступово (протягом двох- трьох років) вони стають ритмічними, швидкість письма зростає, зоровий контроль знижується, його замінює руховий. Рухи стають сталими. З автоматизацією письма людина здобуває можливість думати не як вона пише, а про що.

Швидкість письма індивідуальна і зростає приблизно так: у перші місяці навчання у початковій школі відповідно 4—8 літер на хвилину; кінець першого класу — 20—25 та ЗО—35; кінець другого класу — 40—45 та 60—70; кінець третього класу — 60— 70 та 80—85; кінець четвертого класу — 90—100. Швидкість до­рослого — 80—120 літер на хвилину.

Щоб виробити у дитини гарний почерк, слід з самого початку приділяти увагу правильному написанню літер та словосполучень, оскільки рухи, що виробились в цей час, закріплюються досить швидко і подальше переучування, як правило, не дає резуль­татів.

Оволодіння П. вимагає постійного тренування, виконання вправ. Ця робота повинна засновуватись на свідомому засвоєнні дитиною правильних рухів, на розвитку її спостережливості, по­чуття ритму.

Слід врахувати, що швидке і тривале письмо стомлює дитину. Неправильне положення тулуба при писанні призводить до пору­шення кровообігу і дихання, змін у поставі, швидкого стомлюван­ня. Тому важливо дотримуватись цілого ряду таких гігієнічних вимог: тримати зошит або папір на відстані ЗО—35 сантиметрів від очей, використовувати пасту (чорнила) фіолетового (чорного) кольору, ручку тримати трьома пальцями між великим і вказів­ним без напруження, по відношенню до зошита вона повинна знаходитись під кутом приблизно 60°, а зошит повинен лежати під кутом приблизно 65°.

Труднощі навчання письму іноді пов’язані з різними порушен­нями мови і з запізненнями у розвитку деяких фізіологічних функцій. В усіх таких випадках потрібна консультація лікаря- психоневролога.

Див. також: Зір дітей. Логопедія. Мова.

ПОЧУТТЯ ■— одна із основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності, які відрізняються відносною стійкістю. На відміну від ситуативних емоцій, які ві­дображають суб’єктивне значення предметів в конкретних умо­вах, почуття виділяють явища, що мають стабільну мотиваційну значимість. Формування почуттів є необхідною умовою розвитку людини як особистості. Без них вона не може керуватися моти­вами, ідеалами, нормами поведінки.

Почуття, як і сама людина, змінюються в ході розвитку сус­пільства. В онтогенезі вони з’являються пізніше, ніж ситуативні емоції, під виховним впливом сім’ї, школи, мистецтва та інших суспільних інститутів.

Предметами почуттів стають перш за все ті явища і умови, від яких залежить розвиток подій, що мають значення для осо­бистості і тому сприймаються емоційно. Виникаючи як результат узагальнення емоційного досвіду, сформовані почуття стають про­відними утвореннями емоційної сфери людини і починають, в свою чергу, визначати динаміку і зміст ситуативних емоцій. На­приклад, із почуття любові до близької людини залежно від обставин можуть розвинутися тривога за неї, радість при зустрі­чі, гнів, якщо вона не виправдала надій, і т. п. Такі ситуативні емоції уточнюють зміст почуттів щодо умов, які склалися, і спо­нукають до певних дій. У процесі формування особистості одні почуття займають провідне становище, інші ж залишаються по­тенційними, нереалізованими тенденціями.

Найбільш поширена класифікація почуттів виділяє окремі їх підвиди за сферами діяльності, в яких вони проявляються. Особ­ливу групу становлять найвищі почуття, у яких міститься емоцій­не ставлення людини до соціальної дійсності. Моральні почуття включають у себе ставлення до держави, до інших людей, до себе самої. Пізнавальна діяльність породжує у людини пізнавальні, або інтелектуальні, почуття. їх предметом є як процес набуття знань, так і його результат. Вершиною інтелектуальних почуттів є любов до істини.

Важливе місце серед найвищих почуттів займають практич­ні почуття, пов’язані з працею, навчанням, спортом тощо. До найвищих почуттів належать також естетичні почуття, які перед­бачають усвідомлену або несвідому здатність при сприйманні явищ навколишньої дійсності керуватися поняттями прекрасного. Інтелектуальні, практичні, естетичні почуття виникають у поєд­нанні з моральними почуттями.

Почуття можуть бути конкретними (наприклад, до дйтинй, витворів мистецтва), узагальненими (до дітей взагалі, до музики) і абстрактними (що уособлюють справедливість, трагічність).

В емоційному розвитку дитини значну роль відіграє спілку­вання з оточуючими людьми і гра, в процесі якої формуються основи соціальних почуттів. Дитина дошкільного віку емоційно легко збудлива, але емоції її, як правило, нестійкі. У цьому віці починають помітно розвиватися моральні почуття (найчастіше у процесі гри, коли дитина привчається керувати своєю поведін­кою), естетичні почуття (в процесі занять музикою, малюванням) та інтелектуальні почуття (пов’язані з розвитком пізнавальних інтересів і елементарними формами учбової діяльності). Початок навчання в школі вносить істотні зміни в емоційне життя дітей. У них розвивається вміння володіти своїми емоціями.

Найважливішим моментом у вихованні і формуванні почуттів у дітей є необхідність навчити їх управляти своїми почуттями, підкоряти їх розуму і волі.

ПРАВИЛА ДОРОЖНЬОГО РУХУ. В умовах інтенсивного ру­ху транспортних засобів на вулицях і дорогах спостерігається ба­гато нещасних випадків з дітьми. Це зумовлено тим, що діти або не знають правил безпечної поведінки, або порушують їх, не ус­відомлюючи, до яких наслідків це може призвести.

Знайомство дітей з П.д.р. повинно розпочатися якомога рані­ше. Уже в дитячому садку їм розповідають про найпростіші П.д.р. Далі ці відомості закріплюються у школі: учні засвоюють правила поведінки пішохода на вулиці, переходу її проїжджої частини, вчаться розпізнавати дорожні знаки. Для кращого запам’ятову­вання використовуються ігри, жартівливі вірші.

Роботу по вивченню П.д.р. слід провадити і в сім’ї. Ідучи з дітьми по вулиці, батьки повинні нагадувати їм про необхідність ретельного дотримування правил поведінки на ній, демонструвати це на практиці.

Підлітки і старшокласники, які є власниками транспортних засобів — велосипедів, моторолерів, мотоциклів,— повинні твердо пам’ятати, що при нехтуванні П.д.р. можна стати не лише жерт­вами аварії, але й її винуватцями, і суворо дотримуватися цих правил.

Виховуючи у дітей почуття дисциплінованості і організованості, важливо домагатися, щоб виконання П.д.р, на вулицях і дорогах стало для них звичкою.

ПРАВИЛА ПРОТИПОЖЕЖНІ. Пожежі виникають через нед­балість, необережне поводження з вогнем, побутовими приладами або з технічних причин. У сільській місцевості причиною пожежі може бути блискавка.

Часто винуватцями пожеж є діти, які, будучи вдома без до­рослих, запалюють сірники, свічки чи вмикають електроприлади, не знаючи, як ними Користуватися. ГІро це батьки завжди по­винні пам’ятати і не залишати дітей без догляду. Слід також оз­найомлювати дітей з П.п. і навчати їх діяти в екстремальних ситуаціях.

Контроль з боку дорослих за дітьми є одним з основних за­ходів протипожежної безпеки. До цих заходів слід також віднес­ти суворе дотримання розпоряджень пожежної інспекції.

ПРАВО НА ОСВІТУ — одне з основних прав громадян Украї­ни, яке гарантується її законодавством. Це право забезпечується широким розвитком загальної, професійно-технічної, вищої осві­ти, заочної і вечірньої форм освіти; наданням державних стипен­дій і пільг учням і студентам; можливістю навчання у школі рід­ною мовою; створенням умов для самоосвіти.

Згідно із законом України «Про освіту» визначено типи навчальних закладів різного рівня, їх структуру, зміст навчання тощо.

В Україні кожній людині гарантовано державою право на безкоштовну обов’язкову освіту в обсязі повної середньої загаль­ноосвітньої школи. Для всіх, хто бажає продовжити навчання, функціонує мережа державних навчальних закладів різного рівня — профільні гімназії, ліцеї, професійно-технічні училища та коледжі, інститути, університети, прийом до яких здійснюється на конкурсній основі і вимагає певного рівня розвитку пізнаваль­них здібностей та обсягу знань випускників основної школи.

Поряд з державною системою освіти в Україні розвивається мережа приватних шкіл різного рівня, які сприяють розвитку ін­дивідуальних здібностей і творчості дітей, створюючи кращі умо­ви для навчання і виховання молоді за рахунок залучення коштів батьків, спонсорів, меценатів.

ПРИВАТНИЙ СЕРЕДНІЙ ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ЗАКЛАД заснований на недержавній формі власності й задовольняє потре­би громадян, суспільства і держави у загальній середній освіті. П.с.з.з. забезпечує соціально необхідні знання, уміння і навички не нижче вимог державних програм.

ПРИВЧАННЯ І ВПРАВЛЯННЯ — це методи виховання, спря­мовані на практичне вироблення у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку певних умінь, навичок і звичок поведінки. Вихов­ний вплив П. і в. грунтується на повторенні дій або вчників. Відо­мо, що дошкільнята, молодші школярі не можуть свідомо підко­рити свою поведінку навіть добре відомим їм вимогам. І лише постійні тривалі вправи під контролем батьків допомагають фор­муванню твердих навичок.

Уже з півторарічного, дворічного віку дітей батьки привчають їх виконувати елементарні правила та норми співжиття — вітати старших, дякувати за послугу тощо. У подальшому вироблені на- вйчкй ускладнюються і переходять у стійкі звички поведінки. Навчаючись писати, учні щоденно виконують вправи до того часу, поки цей процес стає автоматичним. У засвоєнні моральних норм велике значення має цілеспрямоване закріплення знань про по­ведінку і переведення їх у звичку. Досягається це при багатора­зовому повторенні правильних дій і вчинків.

Батьки повинні пам’ятати, що найважливішою умовою виховної ефективності вправ є їх органічне включення в життя сім’ї, коли доручена дитині справа стає важливою не лише для неї, але й для оточуючих. Привчаючи дитину до виконання домашніх справ, треба дати їй зрозуміти, що без її допомоги сім’ї буде важко.

Формуванню правильних звичок шляхом П. і в. сприяє під­кріплення, яким може бути похвала з боку дорослих, задоволення від результатів праці.

ПРИКЛАД У ВИХОВАННІ — важливий фактор педагогічного впливу на дитину. Дійовість П. у в. пояснюється особливістю дітей наслідувати дорослих. Із задоволенням вони копіюють їх звички; манеру говорити, стиль спілкування тощо. Наслідуючи дорослих; діти накопичують власний досвід поведінки і ставлення до ото­чуючих.

Іноді батьки, які вважають позитивний приклад вирішальним фактором у вихованні, бувають здивовані тим, що не здійснили бажаного впливу на своїх дітей. Справа в тому, що П. у в. набу­ває значення за умови, коли дитина визнає авторитет батьків. Батьки повинні пам’ятати про те, що негативний приклад на від­міну від позитивного, як правило, переймається дітьми досить швидко (грубість, куріння, вживання спиртного тощо).

Проте самого лише позитивного прикладу недостатньо для ви­ховання працелюбності, турботливості, бажання допомагати бать­кам у домашній роботі. Не менш важливим є підкріплення його щоденними дорученнями дітям і контроль за тим, як вони вико­нуються.

Див. також: Авторитет батьків. Єдність вимог. Привчання і вправляння.

ПРИКЛАД ОСОБИСТИЙ. Дієвість П.о. у вихованні поясню­ється такою особливістю дітей, як бажання наслідувати. «Добрий приклад кращий ста слів». Ці мудрі народні слова — результат багатовікових спостережень і узагальнень.

Як метод виховання П.о. посідає у сім’ї провідне місце. Діти повторюють дії і вчинки, на які звертають їхню увагу дорослі, а також копіюють у поведінці тих, хто їх оточує. У підлітковому віці приклад дорослих диференціюється. Для наслідування оби­рається лише те, що здається підлітку гідним, авторитетним.

Взагалі батьківський авторитет має важливе значення у ро­динному вихованні. Чим він вищий в очах дитини, тим кращим стає вплив батьків на її поведінку.

ПРИМУС (змушування) —один із засобів виховання, який заснований на активному і безпосередньому виявленні волі вихо­вателя щодо вихованця, незважаючи на опір останнього.

Необхідність П. зумовлена насамперед складністю процесу дисциплінування, спрямованого на подолання суперечностей між потрібним і реальним у поведінці дітей. У дружній сім’ї, де пова­жають встановлений режим і порядок, такі суперечності розв’я­зуються легко і переважно засобами переконання. Але якщо воно не дає позитивних результатів, доводиться звертатись до при­мусу.

Батьки повинні знати, що для молодшого школяра їх автори­тет найчастіше незаперечний. У підлітка батьки в силу певних причин можуть вже не мати достатнього авторитету, і його покір­ність безпосередньо пов’язана з особистим ставленням до них.

Слід враховувати також, що педагогічні можливості П. обме­жені і він викликає лише елементарну покору, яка для більш ви­соких форм дисципліни далеко недостатня.

Зловживання II. вкрай шкідливе: воно культивує «авторитет пригніченого», формує психологію «гвинтика», позбавляючи ди­тину індивідуальності, загострює її опір, створює антагоністичні стосунки між нею і батьками.

Батьки застосовують примус у тому разі, якщо у сімейному вихованні є певні негаразди. Наприклад, школяр постійно уникає домашньої праці, лінується, не допомагає дорослим, несумлінно ставиться до приготування уроків тощо. За таких обставин П. може бути лише тимчасовим заходом, який поєднується з пояс­ненням, переконанням, вимогами, заохоченням.

П. не повинен перетворюватись на моральне чи фізичне на­сильство, пригнічувати або ображати. При правильному застосу­ванні П. у поєднанні з іншими методами необхідність у ньому швидко відпадає, оскільки школяр або переконується у кориснос­ті справи, яку виконує, або звикає систематично її виконувати.

При розв’язанні завдань виховання слід усвідомлювати, чого можна досягти II., а що потребує більш гнучких засобів педаго­гічного впливу. Наприклад, батьки прагнуть, щоб їхня дитина добре вчилась, і змушують її готувати уроки в певний час. Але цим ще не забезпечується виховання старанності і допитливості. Ці якості розвиваються поступово, якщо стимулювати інтерес та активність дитини.

За певних обставин П. може набирати різних форм. Так, якщо дитина має яскраво виражені здібності, але ще не розуміє цього і не прагне їх розвивати, буває корисним примусити її зайнятись відповідним видом діяльності (математикою, музикою тощо). Од­нак це треба робити так, щоб не викликати у дитини негативного ставлення чи навіть огиди до цієї діяльності, і ні в якому разі не

переоцінювати її здібності та можливості, не примушувати її ро­бити те, до чого у неї немає хисту.

Дія П. грунтується на авторитеті батьків. Твердість і спокій, з яким дається розпорядження, свідчать про внутрішню силу ви­хователя, і діти найчастіше добре це відчувають. П. може мати форму наказу, розпорядження, інколи він підкріплюється погрожу­ванням покарання. Але в усіх випадках батьки повинні керува­тися правилом: якомога більше вимог до дитини, якомога більше поваги до неї. П. виправданий, якщо у вихователя є тверда впев­неність у тому, що дитина підкориться і послухає його. Інакше мети не буде досягнуто.

Доцільно в окремих випадках поєднувати П. з іншими мето­дами виховання. Це сприяє формуванню у дітей звички підкоряти при необхідності власне «хочу» розумному «потрібно», вміння організовувати себе, спираючись на власну ініціативу, активність і самостійність, набутих у процесі розвитку особистості.

Категоричний П. є необхідним у всіх випадках, коли створю­ється загроза чи небезпека для життя дитини і необхідно негайно виконати певні дії, а не вживати інші методи педагогічного впли­ву: роз’яснення, переконання, приклад тощо.

ПРИНЦИПОВІСТЬ — позитивна моральна якість людини, яка проявляється у послідовному відстоюванні певних переконань і поглядів. Послідовне дотримання їх свідчить про П. як стійку рису характеру. На підтримку такої людини можна розрахову­вати в будь-яких ситуаціях. В той час як людина непринципова часто змінює свої переконання, і її поведінку важко перед­бачити.

Основи П. закладаються досить рано, ще у дошкільному віці, коли дитина бачить перші прояви добра і зла, істини і фальші і під керівництвом дорослих навчається дотримуватися загально­прийнятих норм поведінки. У підлітковому віці П. формується вже як певна якість особистості.

Не можна змішувати П. з властивою дітям педантичністю, яка проявляється у неухильному наслідуванні встановленого порядку. Крім того, дитина через свою недосвідченість часто сприймає побачене як єдине можливе і обов’язкове.

П., як якість особистості, базується на розвиненому мисленні і достатньо стійких почуттях. Зрозуміла і прийнята людиною ідея — перший крок до вияву П. Якщо вихователі допомагають дитині не відступати від істинного і доброго, заохочують її в та­ких проявах, то вони сприяють формуванню П. При цьому слід навчати дитину відмовлятися від дріб’язкового і другорядного заради головного і суттєвого. Наприклад, забути про дріб’язкову образу заради дружби і збереження стосунків з дорогою лю­диною,

ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ — науково-практична система підготовки особистості до свідомого професійного самовизначен­ня. П.о. — невід’ємна частина загальної освіти людини. її повинні проводити педагогічні колективи разом з сім’єю, підприємствами, різними позашкільними установами, середніми спеціальними і вищими навчальними закладами, міжшкільними учбово-виробничи­ми комбінатами, районними (міськими) центрами профорієнтації. Для цієї роботи створюються спеціальні державні центри П.о. за територіальними чи галузевими ознаками, бюро, кабінети, лабо­раторії.

За змістом П.о. включає повідомлення молоді інформації про різні професії, вивчення інтересів, нахилів, потреб, мотивів, ха­рактеру деяких психофізіологічних параметрів тих, хто має обрати певну професію.

Діяльність профорієнтаційної служби спрямована на реаліза­цію права кожної людини на вибір роду занять. За своєю струк­турою П.о. об’єднує такі основні елементи: професійну інформа­цію, професійну консультацію, розвиток нахилів школярів у різ­них видах діяльності, початковий профвідбір, соціально-професій­ну адаптацію.

Враховуючи особливості психіки молодших школярів, з ними необхідно проводити таку роботу: знайомити з найбільш пошире­ними професіями, професіями батьків, близьких людей, вчити ро­зуміти значення праці у житті людини і суспільства в цілому, виховувати любов до праці.

. Учнів підліткового віку знайомлять з виробничим оточенням, з професіями, які необхідні для конкретного економічного району, із значенням цих професій для розвитку суспільства. Для них мо­же бути організована робота в майстернях, гуртках, клубах за інтересами.

Старшокласники вивчають курс «Основи виробництва. Вибір професії». Вони детально знайомляться з економікою виробницт­ва, новими технологіями, набувають практичних умінь. Підготов­ка до вибору професії повинна починатися заздалегідь у сім’ї. З метою формування у дитини позитивного ставлення до. праці, конкретної діяльності батьки організовують відвідування музеїв, виставок, різних виробництв. Під час.таких екскурсій у дітей розвиваються спостережливість, зосередженість, пам’ять, розу­мові якості, творча уява, виявляються нахили і здібності, які вони зможуть використати в майбутньому після обрання певної про­фесії.

•Див. також: Вибір професії. Вихованню Здібності. Нахили.

ПРОХАННЯ — один з найпоширеніших прийомів виховного впливу, звичайна у співжитті форма звернення, яка спонукає щось виконати. Через П. можна засвідчити особливу прихильність і по­вагу до дитини. У вигляді П. можна висловити і сувору вимогу: «Я прошу тебе цього більше не робити ніколи!» Якщо у сім’ї ҐІ. є традиційним і звичним зверненням, воно стає досить швидко і надбанням дитини у її спілкуванні з тими, хто її оточує.

П. певного мірою передбачає загальновизнану свободу волі особистості, її незалежність і самостійність. Зрозуміло, що така свобода має суб’єктивний характер, але вона стає своєрідним за­собом виховання у дитини уявлень про гідність іншої людини, посягати на волю якої ніхто не має права.

Див. також: Повага до дитини.

ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ — сталі душевні якості особистості, що утворюються в процесі виховання та само­виховання. П.в.о. проявляються у поведінці, вчинках людини, в її ставленні до речей, інших людей і до самого себе.

П.в.о. формуються на основі психічних процесів: відчуття, сприймання, пам’яті, мислення, уяви, уваги, почуття, мовлення, волі, що в свою чергу породжують такі якості, як чутливість, сприйнятливість, уважність, спостережливість, емоційність, бала­кучість, мовчазність, вдумливість, розсудливість, цілеспрямова­ність. А темперамент і характер впливають на формування таких властивостей, як сміливість, боягузтво, мужність, рішучість, енер­гійність, працьовитість. Ще у дошкільному періоді у дитини ма­ють бути розвинені морально-вольові властивості (старанність, відповідальність, добропорядність, принциповість, чуйність); інте­лектуальні властивості (спостережливість, уважність, розсудли­вість, самостійність) і особистісні властивості (самооцінка, моти­ви, потреби). Деякі з них з’являються в процесі набуття дитиною життєвого досвіду, оволодіння певними навичками спілкування та певними способами діяльності. Але можливе й цілеспрямоване стимулювання розвитку певних психічних властивостей шляхом підбору ігрових вправ, ситуацій, інших видів спільної діяльності батьків та дітей.

П.в.о. дуже пластичні, і змінюються на кожному віковому ета­пі. Батькам треба звертати на не увагу і в разі відставання в розвитку певних психічних властивостей дитини вживати необ­хідних заходів.

Див. також: Вікові особливості дитини. Здібності. Мислення. Особистість. Пам’ять; Увага. Уява.

ПСИХОДІАГНОСТИКА ШКІЛЬНА — галузь психодіагности­ки," яка вивчає рівні психічного розвитку учнів в різних типах шкіл, інших навчальних закладах. Ця робота провадиться психо- логами-дослідниками і психологами-практиками. Перші встанов­люють певні закономірності психічного розвитку дітей, а другі визначають причину конкретного явища.

Методики, які застосовуються шкільними психологами, дають можливість з’ясувати, з чим пов’язані труднощі та відставання у навчанні, випадки відхилень у поведінці учнів, проблеми їх спілкування між собою, і вжити заходів для їх подолання.

Діагностична робота шкільного психолога дає позитивні ре­зультати, якщо він підтримує постійний зв’язок з батьками учнів, вчителями, спеціалістами з соціальної, вікової, педагогічної, ме­дичної психології і т. п.

Див. також: Психологічна шкільна служба. Психолог шкіль­ний.

Радимо прочитати: Дубровина И. В. Школьная психоло­гическая служба. М., 1991.

ПСИХОЛОГІЧНА ШКІЛЬНА СЛУЖБА. У сучасній психоло­гії П.ш.с. розглядається як інтегральне утворення, що включає такі три основні компоненти: науковий (розробка методологічних проблем); прикладний (використання психологічних знань пра­цівниками народної освіти) і практичний (робота шкільного пси­холога з учнями, вчителями і батьками). Єдність цих компонентів робить П.ш.с. дієвою та ефективною.

У діяльності П.ш.с. виділяються два напрями: актуальний, що орієнтований на вирішення злободенних проблем, і перспектив­ний, спрямований на розвиток індивідуальності кожної дитини, на психологічну підготовку її до самостійного життя.

П.ш.с. становить цілісну систему, що складається з трьох ос­новних ланок. Перша — це дитячий практичний психолог, який працює в конкретному навчально-виховному закладі; друга — психологічний кабінет районного (міського, обласного) управлін­ня народної освіти і третя — центр психологічної служби народ­ної освіти.

П.ш.с. працює у тісному контакті з медичною, дефектологічною та іншими видами служб, спеціалістами з різних галузей знань, педагогами.

До складу П.ш.с. входять спеціалісти, які дістали загальнопси- хологічну і спеціальну психологічну підготовку в галузі дитячої, вікової і педагогічної психології, соціальної психології, психодіаг­ностики, психокорекції, активних методів соціально-психологічно­го навчання і психологічного консультування.

Працівники П.ш.с. зобов’язані дотримувати норм професійної етики, зберігати професійну таємницю: не поширювати відомос­тей, одержаних у результаті діагностичної і консультаційної ро­боти, якщо ознайомлення з ними не є необхідним для здійснення педагогічного аспекту і може завдати шкоди дитині або її ото­ченню.

До основних умов ефективності діяльності П.ш.с належать: максимальна реалізація в роботі з учнями можливостей і резер­вів кожного віку (сензетивність того чн іншого періоду, «зона найближчого розвитку»); розвиток індивідуальних особливостей учнів (їх життєвих цілей та інтересів, нахилів, здібностей, само­свідомості); створення сприятливого для дитини психологічного клімату.

До аспектів П.ш.с. входить психопрофілактична, психодіагнос- тична, психокорекційна, консультаційна діяльність та психологіч­на освіта.

Психологічна профілактика полягає в роботі по запобіганню можливим відхиленням в психічному й особнстісному розвитку учнів.

Завданням психодіагностики є одержання інформації про ін­дивідуально-психологічні особливості дітей та соціально-психоло­гічні особливості дитячих колективів.

Психокорекція створює умови для усунення відхилень у пси­хічному і особнстісному розвитку учня, недоліків у функціонуван­ні дитячого колективу.

Психологічні консультації провадяться для вчителів, учнів, батьків. Вони бувають як індивідуальними, так і груповими. Зміст їх полягає в тому, щоб допомогти людині самій вирішити про­блеми, які постають перед нею.

Психологічна освіта є найпершим залученням учнів та бать­ків до психологічних знань, педагогів — до нових даних психоло­гічних досліджень.

Успішною умовою діяльності П.ш.с. є встановлення довірливих і доброзичливих стосунків з батьками учнів. У сімейному вихо­ванні дітей виникає безліч проблем, уміле вирішення яких не­можливе без знання психології дитини. Батьки звертаються най­частіше до шкільного психолога з приводу відставання своїх дітей у навчанні, труднощів їх навчальної діяльності, відхилень у по­ведінці, конфліктів з однокласниками, вчителем. Багато батьків чекають від психолога порад і допомоги щодо налагодження втрачених контактів з дитиною, поліпшення внутрісімейного пси­хологічного клімату.

Ті батьки, у яких немає з дитиною проблем, часто цікавлять­ся, яку професію їй доцільно обрати після закінчення школи, як краще спілкуватися з друзями тощо.

Див. також: Психодіагностика шкільна. Психолог шкільний.

Радимо прочитати: Дубровина И. В. Школьная психологи­ческая служба. AL, 1991. Жути ко в а Н. В. Учителю о практике психологической помощи. М., 1988. Рабочая книга школьного пси­холога. М., 1991.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ — емоційно-психологічний наст­рій певної групи людей, який відображає особистісні і ділові сто­сунки її членів, визначені ціннісними орієнтаціями, моральними нормами та інтересами. П.к. створюється і проявляється у процесі спілкування і пов’язаний з реалізацією потреби даної групи. Він включає в себе способи взаємодії, взаємовпливу, психологічну су­місність, стилі керівництва групою, індивідуальні особливості ке­рівника і членів групи.

П.к. характеризується: 1) задоволеністю членів групи взаємо­відносинами, процесом праці, керівництвом', 2) переважаючим настроєм; 3) взаєморозумінням і авторитетністю керівників і під­леглих; 4) ступенем участі членів групи в управлінні і самоуправ­лінні; 5) згуртованістю; 6) свідомою дисципліною; 7) продуктив­ною працею. У сім’ї зі сприятливим П. к. кожен її член ставиться до інших з любов’ю, повагою і довірою, готовий завжди подати необхідну допомогу. Тут законом життя є бажання і вміння розу­міти один одного. Кожен вільно висловлює свою власну думку з будь-якого питання, проявляє терпеливість і коректність, якщо з нею не збігаються думки інших.

Члени такої сім’ї проводять вільний час у домашньому колі, разом виконують домашню роботу, організовують спільні прогу­лянки, подорожі, спілкуються з сусідами, друзями, знайомими.

Сприятливий П.к. у сім’ї благотворно впливає на розвиток і виховання дітей, викликає у них позитивні емоції, бажання робити добрі справи, що має важливе значення для формування їх пог­лядів і уподобань.

На жаль, не всі сім’ї живуть у злагоді. Неблагополучия в їх психологічному кліматі часто виникає через побутову невлашто­ваність, інші несприятливі умови, а іноді і звичайну бездуховність. Несприятливий П.к. призводить до сварок, конфліктів, психічної напруженості, депресій, дефіциту позитивних емоцій. Змінити та­ке становище можуть лише самі члени сім’ї, дійшовши висновку, що так жити неможливо.

ПСИХОЛОГ ШКІЛЬНИЙ — працівник шкільної психологіч­ної служби, який має спеціальну фахову підготовку і здібності для роботи з дітьми. Його завданням є індивідуальний підхід, до дитини протягом усього періоду її навчання в школі. Використо­вуючи досягнення психологічної науки, він сприяє забезпеченню повноцінного психічного розвитку учнів на кожному віковому етапі.

П.ш. веде психопрофілактичну, діагностичну, корекційну та консультативну роботу з учнями, виступає з лекціями, бере участь у роботі психолого-педагогічних консиліумів, виступає популярй- затором психологічної науки серед учителів, учнів, батьків, веде курс «Етика і психологія сімейного життя». Йому належить важ­лива роль у профорієнтаційній роботі з учнями, у підготовці їх до самостійного і свідомого вибору професії.

Необхідною умовою успішності роботи П.ш. є встановлення доброзичливої атмосфери, довіри і взаєморозуміння між ним і батьками учнів.

Див. також: Психодіагностика шкільна. Психологічна шкільна служба.

Радимо поочитати: Рабочая книга школьного психолога. М., 1991.

ПУСТОЩІ — весела забава, витівка дітей, що має деяке від­хилення від норми. П. зовнішньо проявляються у вигляді гри, де дитина демонструє свою волю і самостійність, причому, як пра­вило, азартно, із захопленням, але часто не спрацьовують стри­муючі механізми її поведінки. І згодом такі негативні витівки можуть перетворитися на шкідливі звички.

Рівень вияву П. може бути різний: від невинних (сховати іг­рашку, сховатися самому, побігати в квартирі, без дозволу вклю­чити телевізор) до злих і небезпечних (гра з сірниками, газом, ісування речей, глузування з ровесників тощо).

Такі шкідливі звички, як куріння, вживання алкогольних на­поїв, наркотиків також дуже часто починаються з П. у дитячі рокщ Запобігати цьому повинна в першу чергу сім’я.

Батькам і дорослим не можна залишати без уваги П. дітей щодо своїх ровесників та дітей, менших за віком. Так звані «ро- зиграші», особливо у підлітковому віці, часом характеризуються явною жорстокістю і можуть перерости у стійку здатність людини принижувати інших. Отже, дітям треба роз’яснювати, до чого можуть призвести різні П., розкривати їх можливі наслідки.

Див. також: Виховання.

РАДІОПЕРЕДАЧІ ДЛЯ БАТЬКІВ. З метою пропаганди педа­гогічних знань серед батьків, надання їм методичної допомоги по першій і третій програмах Українського радіо у вечірній час ви­ходить передача під рубрикою «Родина», до якої входять теми: «Сімейне виховання», «Материнська школа», «Народні корені вихо­вання», «Нерідний, але син». А щосуботи в ефірі звучать «Педа­гогічні роздуми».

РАДІОПЕРЕДАЧІ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА — засіб про­паганди серед дітей дошкільного і шкільного віку знань з різних галузей науки і техніки, культури, мистецтва, а також рідної мови, історії, народних звичаїв з метою формування у них загаль­нолюдських моральних якостей, патріотичних почуттів, національ­ної самосвідомості. Радіопередачі розвивають естетичні смаки, сприяють розширенню світогляду школярів, допомагають-їм у. ви­рішенні різноманітних проблем психологічного й-морально-етич­ного характеру, зв’язаних з їх віковими особливостями, а також в профорієнтації.

Для малят в ефірі по першій і третій програмах Українського радіо звучать передачі: «Розкажу я вам казку», «Веселий трам­вай», «В гостях у лісовичка», «Вивчаємо українську мову», «У нас в гостях журнал «Малятко»; музичні передачі. Школярам при­свячений радіожурнал «Школяда», - а молодшим школярам — радіожурнал «Школа світлофора Моргайка». Цікавими є переда­чі для учнів середніх і старших класів: «Старшокласник», «Еври­ка», радіожурнал «Земля — твій дім», «Горицвіт», літературно- мистецькі програми, виступи письменників і поетів, літературні читання за шкільною програмою, різноманітні концерти тощо.

Бажано, щоб батьки знали, яким радіопередачам діти відда­ють перевагу, що їх найбільше цікавить, обговорювали з ними окремі передачі. Це сприятиме розвиткові мислення дитини, вмін­ня аналізувати, формулювати власне судження.

РАЦІОНАЛІЗМ — якість характеру, яка спонукає людину ді­яти і ставитись до всього, що її оточує, виключно з позицій розуму, логіки, нехтуючи почуттями.

Дитина з раціональним підходом до життя нічого не робить без певної корисливої мети. Деякі підлітки розробляють план свого життя на багато років уперед і намагаються суворо його дотримуватися. При цьому емоційність, почуття у них пригнічені. Вони не звертають увагу на філософсько-моральні пошуки духов­ного ідеалу людини, на такі якості, як доброта, людяність, само­відданість тощо, а впевнені, що лише розум і логіка можуть під­казати вірне рішення.

Орієнтуючись на раціоналістичний підхід до життя, деякі бать­ки, а отже, й діти вважають, що це допомагає досягти успіху, виробляє ділові якості. Звичайно, слід привчати дитину уникати нерозважливості, поспішних і необдуманих рішень, виробляти у неї цілеспрямованість та розсудливість. Проте надмірний Р. при­зводить до духовного збіднення людини, втрати моральних зв’яз­ків з іншими людьми. Свідома відмова від душевних хвилювань, емоційних переживань спричиняється до внутрішньої порожнечі, бездушності, байдужості; втрачаються бажання і здатність люби­ти, бути комусь потрібним.

І навпаки, естетичні, моральні переживання не лише збагачу­ють життя людини, роблять його яскравим, повноцінним, значу­щим, а й є також природними збудниками роботи мозку. Емоційні реакції, глибокі, щирі переживання стимулюють уяву, фанта­зію особистості, її творчий злет.

РЕВНОЩІ — психічний стан людини, який відбивається на її поведінці, взаєминах з іншими людьми. Р. виникають у тих ви­падках, коли власник якоїсь цінності (не може бути річ, людина, привілейоване становище в суспільстві тощо) зазнає загрози втра­тити її внаслідок прагнення інших (конкурентів) оволодіти цією цінністю.

Р. виникають не лише у стосунках між дорослими людьми, алё й між братами і сестрами, представниками різних поколінь. На­приклад, через Р. старша дитина може виявляти недоброзичли­вість у ставленні до молодшої. У цьому разі цінністю є монополія на батьківську любов.

У дітей легко виникають егоцентричні емоції: хворобливі об­рази, заздрість, зловтіха. Загасити їх, справитися із почуттями допомагають не повчальні зауваження та промови, а особистий приклад батьків, зразки великодушної поведінки, поваги до інших членів сім’ї, поступливості тощо. Батьки мають виявити терпіння й повагу до дитини як особистості, що володіє правом на власну точку зору, нехай навіть помилкову. Припиняючи розмову фра­зою: «Яйця курку не вчать», батьки втрачають необхідне взаємо­розуміння з дитиною саме в той момент, коли вона його найбільше потребує. 1 навпаки, коли дитина бачить, що дорослим виста­чило мужності відмовитись від аксіоми про безпомилковість влас­них суджень, вона, відчуває до них довіру і вдячність, стає свід­ком того, як переборювати власні Р. «непогрішимого авторитету».

Важливим у профілактиці Р. є справедлива, рівноцінна увага до всіх дітей у сім’ї. Не можна ділити їх на «маленьких, сла­беньких» і «великих, сильних». Це обов’язково викличе ревнощі. Необхідно зрозуміти складність позиції старшої дитини і до­помогти їй усвідомити те, що молодша ще багато чого не вміє і тому їй більше приділяють уваги, і що це зовсім не означає, що її більше люблять. Звернення до старшої дитини за допомо­гою, порадою дасть можливість подолати образливість, хвороб­ливе почуття непотрібності, обділеності любов’ю та увагою.

Див. також: Конфлікти в сім’ї.

РЕЖИМ ДНЯ — сукупність різних видів діяльності та відпо­чинку і порядок їх чергування протягом доби, що забезпечує най­більш сприятливі умови для розвитку дітей. Р.д. сприяє органі­зованості, зміцненню здоров’я, волі, виробленню певного ритму в діяльності, корисних звичок. При складанні Р.д. враховуються вікові особливості і стан здоров’я дитини. Він передбачає час вживання їжі, тривалість різних видів діяльності, відпочинку, сну, виконання правил особистої гігієни, загартування, перебування на відкритому повітрі тощо. Порушення Р.д. викликають функ­ціональні розлади діяльності вищої нервової системи, відхилення в стані здоров’я дитини, знижують її працездатність, успішність.

Батькам слід з раннього віку привчати дитину дотримуватись режиму дня. Найбільша працездатність організму проявляється у ранковий час, а тому його слід заповнити складнішими видами діяльності. У післяобідні години тривалість розумової й фізичної діяльності повинна зменшуватися, а відпочинку — збільшуватися. Так, у Р.д. дітей від трьох до шести років уранішні години після Сніданку відводяться для занять музикою, малюванням, вирізу­ванням, ліпленням,.читання книжок, розвитку мовлення, знайом­ства з навколишнім світом, а післяобідній час заповнюється рух­ливими іграми, фізичними вправами, ритмічною гімнастикою, прогулянками.

В Р.д. школяра важливе місце займає навчання. Між занят­тями у школі й виконанням домашніх завдань обов’язково має бути дво-тригодинна перерва, більшу частину якої слід прово­дити на свіжому повітрі. Активний відпочинок сприяє швидкому відновленню працездатності, знімає розумову втому.

У школярів різноманітнішими стають інші види діяльності. Тут треба стежити, щоб тривалість позакласпих й позашкільних занять, відвідування гуртків, секцій, факультативів, музичної чи спортивної школи тощо узгоджувалась із кількістю уроків і три­валістю виконання домашніх завдань, а також режимом харчу­вання. Надмірне завантаження школяра, скорочення відпочинку, нічного сну може стати причиною серйозних порушень стану здо­ров’я.

Слід також контролювати й тривалість перегляду дитиною телевізійних передач, відвідування відеосалонів. Частину вільного часу доцільно використати для занять улюбленою справою, твор­чої діяльності за інтересами, допомоги батькам, посильної роботи по домашньому господарству.

. Нічний сон також займає важливе місце в Р.д. Діти дошкіль­ного і молодшого шкільного віку потребують більш тривалого сну. Вони мають лягати спати не пізніше 21 години, а підлітки і старшокласники — на годину-півтори пізніше.

Під час канікул та у вихідні основні елементи Р.д. не повинні порушуватись. Разом з тим більше часу має відводитися для прогулянок на відкритому повітрі, занять спортом, відвідування кіно, театрів, музеїв.

Р.д. встановлює певні рамки діяльності дитини, але він не повинен пригнічувати особистість, перешкоджати розвиткові її ін­тересів, здібностей, індивідуальності.

Правильно організувати Р.д. дитини батькам можуть допо­могти вихователь, класний керівник, психолог.

Див. також: Гігієна дітей і підлітків. Гра. Загартування. Те­лебачення і діти.

РЕФЕРЕНТНА ГРУПА — реальна або уявна група людей, норми, цінності та судження якої є для певної людини найваж­ливішими і на них вона орієнтується у своїй поведінці. Кожна особа може мати від однієї до декількох референтних груп.

Р.г. виступає як еталон, за допомогою якого людина може оцінити себе та інших. Відповідно до впливу на людину референт­ні групи поділяються на позитивні та негативні. Буває, що особа знаходиться під впливом протилежних соціальних груп і змушена рахуватися з ними. Іноді вона фактично живе і діє в групі, яку своєю не вважає, але нездатна перейти до іншої, більш приваб­ливої для неї. Трапляється, що референтна для людини група не сприймає її. У всіх цих випадках особа переживає глибокий пси­хологічний конфлікт.

Враховуючи властивість Р.г. впливати на діяльність дитини, батьки мають знати, як цей вплив здійснюється, і прагнути до того, щоб Р.г. для неї стала її сім’я.

РІВЕНЬ ДОМАГАНЬ — прагнення особистості до досягнення мети того ступеня складності, на який вона вважає себе здатною і який її задовольнить. Р.д. може бути адекватним можливостям індивіда та неадекватним їм.

У разі розбіжності між Р.д. та його фактичним задоволенням виникають переживання «успіху» чи «невдачі». Переживання «ус­піху» викликає позитивне ставлення до діяльності і сприяє ви­никненню зацікавленості нею. Несхвально оцінена «невдача» мо­же викликати байдуже чи негативне ставлення до діяльності, призвести до втрати інтересу до неї та до фрустрації.

При вихованні дітей слід враховувати особливості Р.д., ос­кільки через його невідповідність тому, що відбулося, можуть ви­никнути різноманітні конфліктні ситуації.

РІШУЧІСТЬ — особливість поведінки людини, яка виража­ється в умінні своєчасно приймати обгрунтовані рішення і без вагань, затримок, сумнівів переходити до їх виконання. Особливо яскраво Р. виявляється в складних ситуаціях, коли дія пов’язана з певним ризиком і необхідно зробити вибір із кількох майже рів­них можливостей. Р. також означає вміння швидко затримувати або припиняти здійснення прийнятого рішення, якщо цього вима­гають нові обставини. Стійка Р. свідчить про вольову рису ха­рактеру.

Р. слід відрізняти від поспіху, нерозважливості, імпульсивнос­ті, схильності до необдуманих дій під впливом першого пориву. Такі риси характеру властиві дітям. Особливо вони спостеріга­ються у молодшому шкільному віці. Для виховання Р. необхідно формувати у дітей вольові нахили, привчати їх ретельно проду­мувати і обгрунтовувати свої рішення, швидко переходити від слів до дії, виявляти ініціативу.

РОЗВИТОК ПСИХІЧНИЙ — закономірні зміни психічних про­цесів у часі, що виражаються в їх кількісних, якісних і струк­турних перетвореннях. Р.п. відзначається необоротним ха­рактером змін, направленістю (тобто здатністю до накопичення змін, «надбудови» нових змін над попередніми) та їх закономір­ним характером (наприклад, відтворенням однотипних змін).

Ядром теорії Р.п. виступають його рушійні сили, виявлення ролі і співвідношення внутрішніх і зовнішніх факторів (спадко­вості, середовища і виховання) в становленні особистості. Рушій­ними силами психічного розвитку є протиріччя, які призводять до появи нових потреб та інтересів, оволодіння новими видами ді­яльності. Ці протиріччя вирішуються через формування більш високих рівнів психічної діяльності. На кожному віковому етапі вони набувають конкретного, специфічного характеру. Розв’язан­ня їх приводить до формування новоутворень у психічному розвитку.

Нові якості психіки складають основу для переходу дитини до наступного вікового періоду. Конкретними умовами, які здійсню­ють вплив на процеси її розвитку, є ті елементи, з якими вона активно взаємодіє. Мікросередовище, в якому дитина перебуває, тісно пов’язує її з навколишнім світом — макросередовищем. Від того, які люди входять до її мікросередовища, яким є характер відносин з ними, багато в чому залежить те, які якості особис­тості будуть переважати у дитини.

Визнання важливої ролі середовища у формуванні особистості не заперечує значення спадковості у цьому процесі. Серед набу­тих завдяки спадковості задатків є й такі, які впливають на роз­виток психіки людини. До них належать рівень розвитку і спів­відношення першої і другої сигнальних систем, природні власти­вості аналізаторів, індивідуальні варіації будови і ступеня функ­ціональної зрілості окремих ділянок кори головного мозку. Особ­ливо важливе значення у психічному розвитку відіграє набута у спадковість високорозвинена нервова система, людський мозок — матеріальна основа психічної діяльності.

Від спадкових якостей слід відрізняти природжені особливості людини. Вони, як правило, формуються ще у внутріутробному розвитку. І у новонародженої дитини можуть спостерігатися фі­зичні вади. Іноді дефекти тіла виникають вже після народження через травми і захворювання (викривлення хребта, укорочення ноги тощо). Ці дефекти можуть негативно впливати на форму­вання психіки особйстості через ставлення до них оточуючих. Тому слід мати на увазі, що такі діти потребують особливої турботи.

Природні задатки відіграють значну роль у житті людини. На їх основі можуть сформуватися здібності, талант. Однак наявність задатків ще не гарантує їх розвитку. Розвиток особистості від­бувається в ході оволодіння нею суспільно-історичним досвідом, реалізації її активності. Форми активності дітей відрізняються великою різноманітністю: від примітивних дій наслідування ін­ших людей до проявлення своєї ініціативи. Але в будь-якому

вигляді активність дитини необхідна для пізнання навколишнього світу.

Цілі, завдання і можливості розвитку дітей повинні бути усві­домлені вихователями, вчителями, батьками. Основними фор­мами організації їх активності виступають навчання і виховання. Вони визначають психічний розвиток дитини, її пізнавальні здіб­ності, знання, способи їх набуття, характер ставлення до світу, людей, самої себе.

РОЗВИТОК СТАТЕВИЙ — процес досягнення організмом ста­тевої зрілості. У людини Р.с. називають перехідним або пубер­татним періодом. У цей період формування статевого інстинкту відбувається найбільш інтенсивно. У дівчат з’являється менст­руація, а у хлопчиків може виникати еякуляція (виверження сімені), як правило, у вигляді полюцій.

Активна діяльність залоз внутрішньої секреції під час Р.с. сприяє глибокій перебудові усього організму. Підлітки почина­ють інтенсивно рости, формуються зовнішні статеві ознаки. У хлопчиків виростає волосся на обличчі і тілі, збільшується розмір кадика, «ламається» голос; у дівчат округляються контури тіла, збільшуються грудні залози.

Р.с. у дівчат починається у 12—14 років і закінчується у 16— 18 років, а у хлопчиків—відповідно у 13—15 і 18—20 років.

У процесі Р.с. відбувається становлення так званої статевої свідомості, тобто здатності людини відчувати себе носієм відпо­відної статі, і пробуджується інтерес до протилежної статі.

Із Р.с. пов’язані зміни у психіці підлітків. Вони нерідко вияв­ляють підвищену чутливість, критичне ставлення до всього за­гальновизнаного, скептицизм, нетерпимість до батьківської опіки. Нерідко у них спостерігаються неврозоподібні стани: знижується працездатність, з’являється дратівливість, у дівчаток — плакси­вість.

Особливості розвитку організму підлітків у цей період вима­гають від батьків і педагогів чуйного ставлення до них. У вихо­ванні в цьому віці треба використовувати такі методи, які допо­можуть перевести увагу підлітків на найрізноманітніші види діяльності, що відволікають їх від статевих переживань.

Велику роль у період Р.с. відіграє нормальний фізичний роз­виток підлітка. Для цього необхідно багато уваги приділяти пра­вильному харчуванню, яке повинно бути повноцінним, з достат­ньою кількістю вітамінів, а також заняттям спортом, туризмом.

РОЗПОВІДЬ — один із методів виховання, жвава й образна форма повідомлення дітям знань, відомостей, фактів при безпо­середньому спілкуванні з ними розповідача. Р. має бути емоцій­ною, цікавою, переконливою й доступною для розуміння дитини.

Діти дошкільного і молодшого шкільного віку дуже люблять слухати розповіді своїх батьків, бабусь і дідусів, коли матеріалом служать казки, легенди, забуті звичаї, розваги, цікаві випадки з їх життя. Темою для Р. можуть бути також явища природи, особливості життя рослин, тварин, образи народних героїв чи мі­фологічних персонажів тощо.

Теми розповідей для підлітків, старшокласників повинні бути пов’язані з морально-етичними, правовими, суспільно-історичними проблемами, з вибором майбутньої професії.

Коли у підлітковому віці у зв’язку з статевим дозріванням виникають потреби зрозуміти нові відчуття, пізнати свій орга­нізм, дорослі мають розповісти про його особливості, про відно­сини між чоловіком і жінкою, про їх етичний бік тощо.

САМОВИХОВАННЯ — усвідомлена діяльність людини, спря­мована на удосконалення самої себе, на вироблення у себе пози­тивних якостей, звичок і подолання негативних. С. можливе за наявності у дитини здатності аналізувати свої дії і вчинки, ста­вити перед собою значущі цілі, що відповідають вимогам суспіль­ства.

Перші спроби С. проявляються у дитини уже в дошкільному та молодшому шкільному віці і є переважно наслідком виконань вимог дорослих. Воно розвивається у різноманітних видах діяль­ності — ігровій, навчальній, суспільно корисній, трудовій, у про­цесі спілкування. Батькам слід заохочувати добрі наміри дитини, допомагати в їх здійсненні.

Усвідомлене, цілеспрямоване С. розпочинається у підлітковому віці. Певний життєвий досвід самостійної поведінки і діяль­ності, активне шукання місця в житті, настійна потреба в само- реалізації є важливими передумовами і внутрішніми спонукаю­чими мотивами С. підлітків. Проте нестійкість ідеалів і захоп­лень, схильність до ототожнення певного вчинку з особистісними якостями часто приводять до виникнення протиріч між потреба­ми в С. і невмінням реалізувати їх без допомоги дорослих.

Батьки мають прищеплювати підлітку навички самоаналізу, вчнти його шукати шляхи самовдосконалення, допомагати в ово­лодінні такими формами і методами С., як самодисципліна, само­контроль, самокритика і т. д.

Слід враховувати, що підлітки, відчуваючи невдачі в процесі С., не помічаючи відразу ж його результатів, нерідко зневіря­ються, відмовляються від подальших спроб виробити в собі ту чи іншу якість, змінити свою особистість. Тому дуже важливо, використовуючи методи переконання і прикладу, розвивати у них наполегливість у досягненні мети, спонукати їх до подолання труднощів, не залишати поза увагою позитивні зміни в свідомос­ті та поведінці, вселяти впевненість у своїх силах і можливостях.

У юнацькому віці С. набуває більш цілеспрямованого харак- тёру; іде процес формування світогляду, збагачення знаннями, засоби С. тісніше пов’язуються з реальними обставинами життя. Юнаки і дівчата основну увагу приділяють вихованню в собі волі, інтелекту, моральних якостей; фізичному самовдосконаленню. Са­мовиховання — це складний і тривалий процес, що потребує знач­них і систематичних зусиль, а також допомогу з боку дорослих. Як батьки, так і педагоги повинні сприяти підвищенню рівня самоусвідомлення, вибору конкретного ідеалу, розвиткові навичок самостійного планування та самоконтролю.

Див. також: Воля. Дисциплінованість. Єдність слова і дії;

САМОВЛАДАННЯ — це свідомо-вольова організація психіч­них процесів людини, що виражається у здатності здійснювати свою діяльність в дезорганізуючих її ситуаціях, які впливають на емоційну сферу, свідомо керувати власними почуттями і наст­роями. С. може проявлятися як у стримуванні, так і в самоакти- візації. Необхідність у С. буває найбільшою у важких і складних ситуаціях, коли людині доводиться «брати себе в руки», долати в собі, наприклад, почуття невпевненості, страху, гніву тощо.

С. виховується в дитинстві під впливом вимог дорослих та вза­ємин особистості з людьми, що її оточують. Позитивний вплив на формування С. має наявність у дитини самостійності, почуття від­повідальності.

САМОЗАСПОКОЄНІСТЬ — переоцінка своїх можливостей і досягнень, невміння бачити перспективи, небажання рухатися впе­ред. С. формується в результаті некритичної оцінки людиною своєї діяльності.

Виховуючи дитину, батьки і педагоги повинні дбати про те, щоб вона не заспокоювалася на досягнутому, а вдосконалювала свої знання і нахили.

САМОЛЮБСТВО емоційне ставлення до себе, яке відобра­жає високу оцінку власної особистості.

У цілому С.— позитивна риса. Воно допомагає досягти успіху в різних видах діяльності, особливо в тих, де відчутно представ­лені змагання, творчі елементи. С. спонукає людину до самовдос­коналення, позбавлення слабкостей і недоліків. Різкі вибухопо­дібні вияви С. особливо властиві юнакам і дівчатам у період ста­тевого дозрівання.

С. закріплюється повагою до дитини в сім’ї, школі, наданням їй розумної самостійності. Звичайно, на становлення С. безпосе­редньо впливають успіхи у навчанні, спорті, громадська діяль­ність. Чим активніше дитина бере участь у житті сім’ї, школи, тим більше в неї можливостей закріпити С., а разом з ним — здатність до самовдосконалення протягом життя. Однак надмір­не С. шкідливе і для навколишніх, і для самої особи. Воно пере-

шкоджає бачити позитивні риси в інших людях і може призвести до егоїзму.

Див. також: Гідність дитини. Егоїзм.

САМОНАВІЮВАННЯ — своєрідний вплив людини на саму себе, внаслідок чого у неї виникають різні психічні та соматичні стани. С. так чи інакше властиве всім людям. Воно відбувається і як цілеспрямований процес з метою самовиховання, вироблення у себе нових установок шляхом повторення словесних формул чи викликання яскравих уявлень і на основі глибокої впевненості в досягненні потрібного результату. Прикладом цілеспрямованого С. є аутотренінг. Однак С. може мати підсвідомий характер як «конструювання» власних неприємних станів, створення уявлення про наявність хвороб, яких насправді немає. Це дуже пригнічує людину, тим більше у дитячому віці. Тому слід відвертати увагу дитини від таких думок, зосередження її на своєму само­почутті.

САМООСВІТА — це здобуття знань поза навчальним закла­дом. Вона здійснюється за допомогою радіо, телебачення, відвідування лекцій, музеїв, виставок, кіно, театрів, читання газет, книг, вивчення літератури, спілкування з освіченими людь­ми, зі спеціалістами з різних галузей знань. Розвитку навичок С. у школярів сприяють позакласні та позашкільні заняття у гурт­ках, шкільних клубах, лекторіях, технічна творчість тощо.

Відомий публіцист та літературний критик, філософ-матеріа- ліст Д. І. Писарєв говорив: «Хто цінує життя думки, той знає дуже добре, що справжня освіта є тільки самоосвіта і що вона починається тільки з тієї хвилини, коли людина, попрощавшись зі всіма школами, стає повним господарем свого часу і своїх занять».

Нинішній час, коли відбуваються докорінні зміни у всіх галу­зях соціальної дійсності, суттєво підвищує вимоги до С. людини; науково-технічний і соціальний прогрес швидко знецінює нако­пичену інформацію, вимагає постійного поновлення здобутих знань і вмінь.

САМООЦІНКА полягає у визначенні особистістю своїх знань і можливостей, якостей та місця серед інших людей. Вона є важ­ливим реіулятором поведінки людини. Від С. залежать взаємо­відносини людини з іншими людьми, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів та невдач.

С. може бути адекватною та неадекватною. Адекватна С. доз­воляє критично, правильно співвіднести свої сили із завданнями різної складності та з вимогами інших, вірно усвідомлювати власні позитивні сторони та недоліки. Неадекватне уявлення про себе є джерелом вибору хибних шляхів для самоутвердження, надмірних домагань, що призводить до різних відхилень у фор-

муванні особистості. Неадекватна С. поділяється на завищену, коли людина переоцінює себе, і занижену, коли вона себе недо­оцінює. При неадекватно заниженій С. розвиваються такі нега­тивні риси, як невпевненість у власних силах, низька контакт- ність, внутрішня і зовнішня загальмованість, нерішучість тощо.

Іноді виникає розходження між С. та оцінками з боку інших людей. Якщо ці оцінки вищі від С., то у людини, якої вони сто­суються, може виникнути бажання досягти їх рівня. Заниженість же оцінок інших у порівнянні з С. часто призводить до емоційних зривів, підвищення тривожності тощо.

С. дитини розвивається на основі реальних оцінок, які дають дорослі результатам її діяльності та виконання моральних норм. У віці до семи років С. в основному недиференційована й позитив­на. Формування С. починається у молодшому шкільному віці, а підлітки вже можуть мати більш тверду позицію щодо своїх пе­реконань. Проте батькам слід пам’ятати, що вони сприяють роз­витку С„ починаючи з дошкільного віку дитини, і від них най­частіше залежить, як вона оцінюватиме себе у майбутньому.

САМОПОВАГА НАЦІОНАЛЬНА — морально-етична оцінка нацією своїх власних вчинків, моральних якостей, мотивів; один із виявів її самосвідомості та совісті. Завдяки здатності до само­вираження нація зберігає культурну та політичну цілісність, а також можливість самовиховання.

З С.н. тісно пов’язаний і менталітет нації, рівень її інтелек­туальної, естетичної та духовної культури.

САМОПОЧУТТЯ — відчуття фізіологічної та психологічної комфортності чи дискомфортності внутрішнього стану. С. є сис­темною характеристикою людини, єдності її соматичних і душев­них процесів. Добре С.— це запорука позитивного психологічного настрою, успішної діяльності. Погане С. знижує тонус поведінки людини. Якщо С. не пов’язане з хворобливим станом організму, людина повинна його контролювати навіть у складних життєвих ситуаціях. Батькам слід спостерігати за С. дитини і адекватно реагувати на нього залежно від обставин. Недоцільно займатися вихованням дитини, якщо відчувається дискомфорт у своєму С., оскільки з цьому разі важко бути об’єктивним, і це негативно вплине на неї.

СВІДОМІСТЬ — форма відображення людиною об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій в попередньому розумовому на­кресленні їх і передбаченні наслідків.

С. характеризується активністю, інтенціональністю (направле­ністю на предмет), здатністю до рефлексії, самоспостереження (усвідомлення самого себе), мотиваційно-ціннісним характером, різними рівнями якості. С. кожного індивіда унікальна, але не 325.

довільна. Вона зумовлюється зовнішніми факторами, насамперед, структурами тієї соціальної системи, в якій людина існує. С. ди­тини виникає в результаті розвитку довільності психічних про­цесів, пізнання навколишнього світу та самої себе.

СВІДОМІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА — різновид свідомості соці­альної спільності, що грунтується на уявленнях про соціальні вар­тості, норми, що є визначальними для віднесення особистості до тієї чи іншої нації. С.н. є засобом і водночас виявом національ­ної інтеграції.

СВІДОМІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА УКРАЇНЦІВ — сукупність уявлень про соціальні вартості, норми, що є визначальними для віднесення особистості до національної спільноти українців.

Фізичне знищення значної кількості українців, голодомор, чер­воний терор щодо інтелігенції та водночас безконкурентне офі­ційне панування комуністичної великодержавної ідеї призвели до фактичного притуплення С.н.у. на терені України. Національна ідеологія розглядалася як явище кримінального порядку, націо­нальна психіка тотально викорчовувалася великодержавною со­ціальною практикою.

Сьогодні С.н.у. стала одним із визначальних чинників націо­нального відродження і розбудови власної держави. Йдеться, зо­крема, про пробудження національної гідності, самовизначення ук­раїнського «ми» та водночас про усвідомлене реальне включення кожної особистості у громадянсько-національне суспільство та в структуру національної держави.

СВІТОГЛЯД — система поглядів людини на світ (природу, суспільство та закономірності їх розвитку), що виражає її став­лення до навколишньої дійсності. Характер і зміст С. формується під впливом соціальних умов, знань, життєвого досвіду, особли­востей суспільного буття людини, емоційного сприйняття полій та явищ. Розрізняють С. побутовий, житейський, який існує у формі стихійних, несистематизованих, традиційних уявлень про світ, що передаються із покоління в покоління досвідом людей, і С. науко­вий, в основі якого лежить теоретичне осмислення суті та при- чинно-наслідкових зв’язків, що характеризують розвиток природ­них та суспільних явищ.

Ключовими структурними компонентами С. є система науко­вих знань, погляди, переконання та ідеали людини. Науковий С. дозволяє особі не тільки правильно, адекватно сприймати і ос­мислювати явища навколишньої дійсності, давати їм об’єктивну оцінку, а й визначити своє місце в суспільстві.

У процесі формування С. у дитини важливу роль відіграють батьки та вихователі, які можуть спрямовувати її розвиток у потрібному руслі не тільки спеціальними педагогічними методами та прийомами, а й впливом своєї особи, своїм авторитетом. Саме під їх керівництвом дитина у сім’ї та дитячому садку отримує перші свої знання про природу та суспільство. У школі еволюція розвитку світогляду триває: від засвоєння основ наукових погля­дів на навколишній світ у молодших класах до формування сві­тоглядних узагальнень — у старших.

Грунтовне засвоєння основних закономірностей, понять, кате­горій різних наук є необхідною, але недостатньою умовою роз­витку і становлення С. у школярів. Знання лише тоді включа­ються у загальну систему поглядів людини та переростають у пе­реконання, коли вони проходять через сферу її почуттів і пере­живань. Яскраво і чітко виражені у підлітків прагнення до само­ствердження розширяють коло їх спілкування, виводять його за межі свого власного індивідуального досвіду, дають поштовх фор­муванню суспільно-політичних ідеалів.

С. формується не лише в процесі шкільного навчання та вихо­вання, а й значною мірою під впливом навколишньої дійсності, життєвих обставин, контактів з різними людьми. Варто підкрес­лити, іцо один з принципових елементів С.— переконання — вироб­ляється не у будь-якій діяльності, а лише в процесі цілеспрямо­ваного подолання труднощів і перешкод. Для якісної зміни — пе­реростання знань у переконання — необхідне інтелектуальне напруження, в основі якого лежить усвідомлення причин і мотивів дій та вчинків. Оскільки це інтелектуальне напруження має здій­снити підліток, для якого характерні нестійкість суджень, погля­дів та орієнтирів, неадекватна самооцінка, перебільшена схиль­ність до наслідування, то роль спрямовуючого, підтримуючого фак­тора мають виконати батьки та вихователі.

Формування у підростаючого покоління наукового, гуманістич­ного, цілісного С., який би на практиці виявлявся v громадянсь­кій зрілості, у активній суспільній позиції,— принципово важливе завдання суспільства, всіх його соціальних інститутів і ланок, зо­крема, сім’ї.

СЕБЕЛЮБСТВО — негативна риса характеру людини, її зо­середженість на собі, закоханість у власне «я», неадекватність чи небажання розуміти потреби, інтереси, радощі чи болі інших людей. С.— це риса, яка дуже заважає розвитку сімейних відно­син або може навіть їх зруйнувати. Щоб у дитини не розвивало­ся С., треба адекваїно оцінювати її дії та постійно звертати ува­гу на проблеми інших членів сім’ї, розвивати такі риси, як спів­переживання, жалість тощо.

СИМПАТІЯ — стійке схвальне емоційне ставлення людини до інших людей. Це почуття приязні, товариськості, що спонукає до спілкування, подання допомоги.

С. виникає на основі спільних поглядів, цінностей, інтересів, а також як наслідок вибіркової позитивної реакції на привабли­ву зовнішність, поведінку, риси характеру іншої людини. С. може досягати напруженості, перейти у захопленість, тривалу прихиль- вість, а може закінчитися охолодженням, зневірою і навіть пере­творитися на неприязнь.

У міжособистісних відносинах С. є одним з факторів інтегра­ції людей та збереження психологічного комфорту. Вона відіграє важливу позитивну роль і у сімейних відносинах, але її виник­нення пов’язане з проблемами, які можуть з’явитися через різний характер членів сім’ї. Тому, виховуючи дитину, батьки повинні дбати про вироблення в неї вміння проявляти С. до певних людей.

СЛУХНЯНІСТЬ — визнання авторитету батьків і вихователів, почуття симпатії, поваги і любові до них. Добиваючись слухня­ності, треба діяти послідовно. Все, що стосується дитини, не по­винно залишатися поза увагою батьків. Крім того, слід по можливості уникати наказів, заборон.

Слухняна дитина, не сперечаючись, виконує прохання дорос­лих, знає свої обов’язки. Вона тримає в порядку іграшки, нав­чальне приладдя, одяг.

Якщо дитина, захоплена своєю справою, не відразу реагує на вимогу дорослих щось зробити, це ще не свідчить про її неслух­няність. У такому разі треба дати їй можливість переключити свою увагу і тоді вже звернутись до неї з проханням.

Велике значення у вихованні С. має вміння дати якесь роз­порядження. Для цього, як зазначав А. С. Макаренко, батьки повинні засвоїти спокійний, привітний, але завжди рішучий тон.

Одна з помилок батьків полягає в тому, що вони намагаються просто досягти слухняності і не дають можливості проявити ди­тині самостійність. Таким чином вони добиваються лише покір­ності. А це завдає значної шкоди вихованню.

Див. також: Дисциплінованість.

СМИСЛОВИЙ БАР’ЄР з’являється між людьми тоді, коли вони не розуміють мотивів поведінки один одного й діють без їх урахування або приписують партнеру хибні мотиви. Таке став­лення може поширитися на всю ситуацію спілкування. Особливо часто С.б. виникає між дітьми та дорослими, коли дорослі, звер­таючись до дитини з якоюсь вимогою, ігнорують значення, яке ие має для неї.

С.б.— явище об’єктивно зумовлене, оскільки кожному власти­ве своє осмислення подій. І для того, щоб він не призводив до конфліктів у спілкуванні, необхідно формувати в собі позицію готовності сприймати у людини інше бачення світу, інші інтереси, цінності; вивчати мотиви іншого, знати його світогляд; будувати спілкування не у формі боротьби поглядів, а у формі спільного вирішення якогось питання, проблеми; прагнути до того, щоб співрозмовник (особливо підліток, юнак) не відчував «тиску» на власну смислову сферу або сумнівів щодо її цінності.

СОРОМ — психічний стан і разом з тим моральне почуття, яке виражається в гострому переживанні тієї чи іншої необач­ності поведінки. Воно не є природженим, а формується поступо­во, і його вияви зумовлені особливостями віку.

Однорічний малюк не відчуває сорому, коли у нього мокрі штанпі, коли він поламав іграшку, розбив тарілку, розлив моло­ко. Однак уже в три — п’ять років внаслідок виховання у дитини це почуття з’являється.

С. є своєрідним моральним гальмом, яке зупиняє дитину на межі дозволеного і стримує від поганих вчинків. Слід мати на увазі, що у дітей не завжди розвинені чіткі уявлення про хороше і погане. Наприклад, безквитковий проїзд у громадському транс­порті багато з них вважають веселою пригодою. У таких випад­ках батьки повинні допомогти дітям, зрозуміти, що порушення загальноприйнятих норм поведінки принижує гідність людини і справедливо викликає негативне ставлення інших людей. Такого результату слід досягати не погрозами, а проявом щирого неспо­кою, глибокої стурбованості з приводу того, що дитина вчинила.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ — процес входження дитини в соціальне сере­довище, інтеграції в систему соціальних зв’язків, перетворення людської істоти на суспільного індивіда.

На сучасному етапі зміни соціально-економічних умов життя нашої держави, коли немає ще достатніх матеріальних, націо­нальних та духовних підвалин для повноцінного розвитку особис­тості, важливого значення набувають проблеми педагогічного за­безпечення процесу соціалізації, під час якого виробляється гро­мадянська позиція підростаючого покоління.

Провідниками впливу суспільства на особистість є сім’я, ди­тячі навчальні заклади, засоби масової інформації та референтне неформальне оточення однолітків. Соціалізація — двосторонній процес, оскільки, з одного боку, вона передбачає адаптацію до суспільних норм та вимог, їх асиміляцію, а з іншого,— їх відтво­рення, збагачення в індивідуальній діяльності, пізнанні та спіл­куванні.

Про провідну роль довкілля в соціалізації біологічних потреб засвідчують численні експерименти на тваринах. Так, амери­канський вчений Т. Харлоу, який вивчав залежність дії статевого та материнського інстинкту від особливостей впливу середовища, спостерігаючи за поведінкою шимпанзе, яких тримали до настан­ня віку статевої зрілості в ізоляції від стада, зафіксував значне порушення безумовних рефлексів. Самці і самки виявились не­здатними до виконання ритуальної поведінки залицяння та спа­рювання. Народжені після штучного запліднення малюки не тільки не змогли розбудити материнських почуттів, а й виявилися під загрозою,

Термін соціалізація стосується лише людського суспільства і означає найвищий ступінь освоєння особистістю системи соціаль­них зв’язків. Процес перетворення дитини в соціальну істоту не­можливий поза процесом соціалізації, результатом якого є фор­мування образу «Я» або концепції «Я». Вона полягає в усвідом­ленні людиною свого минулого, сьогодення і очікувань, пов’яза­них з майбуттям. Розвиток образу «Я» в найзагальнішому вигля­ді можна описати за допомогою уявлень людини про себе як час­тинку певної спільності.

Позаетнічна соціалізація збіднює зміст та механізм формуван­ня нормативного образу «Я», бо звичаєво-побутова культура ве­ликої чи малої етнічної спільноти, її фольклор, ремесла створю­ють психологічний простір для наслідування, асиміляції соці­ально-культурних цінностей довкілля.

Первинною ланкою соціалізації дитини є батьківська сім’я, пе­дагогічний потенціал якої багато в чому визначає ефективність виховання громадянської свідомості підростаючого покоління. Значна роль у соціалізації особистості належить дитячим освіт­нім закладам, радіо, телебаченню, пресі.

СОЦІАЛЬНІ СЛУЖБИ ДЛЯ МОЛОДІ — розгалужена мере­жа соціальних служб, головним завданням яких є надання моло­дим громадянам безкоштовної кваліфікованої юридичної, психо- лого-педагогічної, медичної, інформаційної допомоги, профілактика правопорушень та боротьба з негативними явищами в моло­діжному середовищі, опікування молодими інвалідами, дітьми- сиротами, вихованцями дитбудинків та інтернатів.

С.с.д.м. створють «телефони довіри» і проводять психокорек­цію та психотренінги, допомагають позбутися шкідливих звичок і оскаржують у суді неправомірні рішення державних або гро­мадських органів, дії посадових осіб щодо молодих громадян.

Зараз в Україні діють 25 обласних. Київський та Севастополь­ський міські центри, а також близько 80 філіалів обласних, місь­ких та районних С.с.д.м.

Створенням системи соціального обслуговування молоді, ін­формаційного банку даних; сприянням та координацією діяль­ності С.с.д.м. на місцях, їх організаційно-методичним та інформа­ційним забезпеченням відає Український державний центр С.с.д.м., який реалізує комплекс цільових програм щодо молодих сімей, літей-сиріт, дітей-інвалідів, обдарованих дітей.

СПАДКОВІСТЬ — властивість живих організмів зберігати і передавати від покоління до покоління морфологічні, фізіологічні та біохімічні ознаки. С. забезпечує наступність поколінь, визна­чає певну сукупність потенційних задатків, можливостей організ­му. Розвиток будь-якої ознаки зумовлюється, з одного боку, спад­ковістю, а з іншого,— умовами життя індивіду. При цьому С. є своєрідним постачальником «матеріалу» майбутніх властивостей.

У дитини спадкові ознаки визначаються комбінаціями відпо­відних ознак батьків і виконують роль задатків для розвитку відповідних здібностей. Так, специфічна будова слухового та го­лосового апаратів, координація тонких рухів є необхідними спад­ковими задатками для розвитку музичних здібностей дитини, але самі здібності можуть з’явитися лише у відповідному соціально­му середовищі за наявності системи музично-естетичного вихо­вання та навчання.

Спадковий апарат людини дуже вразливий до деяких факто­рів середовища. Алкоголь, нікотин, радіоактивне випромінюван­ня, хімічно активні речовини та ін. впливають перш за все на стан статевих клітин і зумовлюють спадкові хвороби дитини. Про це як майбутнім батькам слід пам’ятати молодому подружжю. Крім того, треба знати про наявність спадкових хвороб, в тому числі психічних, які передаються з покоління в покоління, можуть «за­гасати» у батьків і знову проявлятися у дітей. Розібратися у всіх цих проблемах допомагають спеціалісти медико-генетичних кон­сультацій, які є у великих містах.

СТАРАННІСТЬ — риса особистості, яка виявляється у сум­лінному виконанні певного виду діяльності. Нерідко С. виступає як прагнення, схильність до праці. С. не е природженою здатніс­тю, вона формується під впливом системи навчально-виховних заходів. Цей процес починається з розвитку у дитини прагнення результатами своєї діяльності принести задоволення батькам. Тут дуже важливою є емоційна підтримка дитини, похвала. Саме за таких умов С. закріплюється в свідомості дитини і стає ос­новою її поведінки.

СТАТУС — становище суб’єкта в системі міжособистісних від­носин, яке визначає його права, обов’язки та привілеї щодо інших людей чи груп. У різних групах одна і та сама людина може мати різний статус.

Важливими характеристиками С. є престиж та авторитет як своєрідна міра визнання заслуг індивіда оточуючими. С. істотно впливає на емоційний стан людини. Низький С., викликаючи ас­тенічні почуття, спричиняє формування негативного ставлення осо­би до вимог групи. У сімейних відносинах велика кількість конф­ліктів виникає на основі того, що формальні ролі (чоловік, бать­ко, дружина, мати, дитина) не збігаються з реальним статусом для людей. Так, людина, що фактично є батьком, може не бути ним за реальним С. для дитини, тобто не мати справжнього авто­ритету, не викликати довіри тощо. Таке становище призводить до багатьох непорозумінь. Отже, батькам слід дбати про те, щоб їх поведінка відповідала дійсному, характерному для них статусу.

Іншою причиною непорозумінь в сім’ї є невизначеність стату­сів чоловіка і жінки відносно один одного. Запобігти цим конф­ліктам можна через обговорення реальних прав і обов’язків у від­критому раціонально побудованому спілкуванні.

СТИМУЛЮВАННЯ В НАВЧАННІ — спонукання учнів до ак­тивної навчальної діяльності. Сучасні школи засновано перш за все на виробленні правильних мотивів навчання. У дітей вихову­ється почуття важливості і необхідності знань для особистої участі в трудовій творчій діяльності. Велику роль відіграє заці­кавленість у навчанні, використання засобів наочності, ознайом­лення учнів з результатами застосування знань у промисловості, сільському господарстві, науці і мистецтві.

Засобів, які відразу зробили б дитину старанною у навчанні, не існує. Тут потрібен час, велике терпіння, витримка і наполег­ливість з боку батьків. Важливо роз’яснювати дитині, яку роль відіграє навчання у житті, його соціальну значимість, дати від­чути, що у неї є здібності для засвоєння необхідного матеріалу, і, звичайно, поставити її режим дня під ненав’язливий, але чіткий і твердий контроль.

Потрібно уміти бачити у дитини хороші, позитивні, сильні риси і особливості і розвивати їх. Будь-який, нехай навіть незначний успіх має бути обов’язково відмічений батьками.

І, безумовно, слід виявляти наполегливість, якщо у.дитини виникають проблеми з навчанням. Але робити це треба тактовно, без погроз і покарання.

Навчальна робота, незважаючи на її складність та інтенсив­ність. ні в якому разі не повинна викликати перевтомлення. Бать­кам треба мати це на увазі і стежити за тим, щоб дитина не була перевантажена, щоб у неї був час для відпочинку, для іншої ді­яльності.

СТОСУНКИ ВНУТРІСІМЕЙНІ — своєрідна система у взає­мозв’язку і взаємодії між членами сім’ї, яка виникає у процесі задоволення їх різноманітних потреб.

Провідну роль у цій системі відіграє стиль стосунків між под­ружжям. За визначенням дослідників він поділяється на автори­тарний, що спирається на диктат глави сім’ї, якому добровільно підкоряються інші її члени, демократичний, який передбачає фак­тичну рівність чоловіка і дружини у вирішенні найважливіших питань, і конфліктний, що має свої певні властивості. Якщо конф­лікти в сім’ї помітні для оточуючих (родичів, сусідів тощо), то це зовні конфліктний стиль, якщо ж конфлікти приховані (чоловік і дружина, як правило, звикли до їх існування), то це зовні без­конфліктний стиль. Безумовно, що сприятливим для виховання дітей є демократичний стиль стосунків між батьком і матір’ю. У цих сім’ях дітям притаманні такі якості, як доброта, працелюб­ність, дисциплінованість, самостійність, відповідальність.

У системі С.в. важливе значення має форма ставлення батьків до дітей. Переважним повинен бути емоційний тон у поєднанні з таким контролем і дисципліною, що базується на методах сти­мулювання позитивної і гальмування негативної діяльності дити­ни. Емоційна сторона у вихованні дитини найбільше відповідає її потребам у спілкуванні з батьками і грунтується на глибокому контакті між ними і дітьми, їх взаємному розумінні.

Див. також: Колективізм сім’ї.

СТОСУНКИ НЕФОРМАЛЬНІ ТА ФОРМАЛЬНІ. Ці два види стосунків створюються між людьми в системах міжособистісного, внутрігрупового і міжгрупового спілкування. Неформальні сто­сунки виникають на основі психологічної сумісності чи несуміс­ності людей, наявності у них спільних інтересів, захоплень, упо­добань. Ці стосунки характеризуються симпатією, байдужістю чи антипатією однієї людини до іншої, прив’язаністю одна до одної тощо. Формальні стосунки пов’язані з взаємодією людей при ви­конанні ними відповідної діяльності. Це може бути керівник і підлеглий, вчитель і учень і т. д.

У будь-якому колективі людей існують як неформальні, так і формальні стосунки, що утворюють відповідно його неформальну чи формальну структуру. Міцний і згуртований колектив відзна­чається високим розвитком обох структур спілкування, їх опти­мальним поєднанням.

Знання особливостей і психологічних можливостей кожної групи стосунків має важливе значення для успішного виховання дітей. Одні засоби виховного впливу більш розраховані на сис­тему неформальних стосунків, інші — на систему формальних стосунків, а треті — вимагають їх умілого поєднання. Останній варіант найбільш прийнятний, оскільки домінування у виховному процесі неформальних стосунків між батьками і дітьми, вчителя­ми і учнями може призвести до втрати комунікативної дистанції між ними, до звуження їх соціальних ролей, а домінування фор­мальних стосунків — до збільшення комунікативної дистанції і обмеження можливостей спілкування з дитиною.

Див. також: Виховання.

Радимо прочитати: Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. М., 1987.

СТРАХ — емоційна реакція, що виникає в умовах загрози біо­логічному або соціальному існуванню індивіда й спрямована на уникнення справжньої чи уявної небезпеки. Залежно від ха­рактеру загрози інтенсивність та специфіка переживання С. ва­ріює в достатньо широкому діапазоні відтінків (побоювання, пе­реляк, жах). Якщо джерело небезпеки невизначене або неусві- домлюване, такий стан називається тривогою. Якщо С. досягає сили афекту, він здатний нав’язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння, захисна агресія). С. у людини характеризується де­пресивними психічними станами, неспокоєм, нервуванням з при­воду того, як вийти з неприємної ситуації. При цьому можуть здійснюватися необдумані, неаргументовані і алогічні вчинки.

Реакція С. з’являється ще у ранньому дитинстві. Недопустиме надмірне залякування дітей без всякої на те потреби. Адже часте виникнення С. може перерости у боягузтво, нерішучість тощо. Дітей слід вчити тверезо оцінювати обстановку, виробляти в собі витримку, мужність, безстрашність.

СТРЕС — це стан психічного напруження, що виникає у від­повідь на різноманітні екстремальні ситуації. С. буває фізіологіч­ний та психологічний, який в свою чергу поділяється на інфор­маційний та емоційний. С. виникає внаслідок інтелектуальних перевантажень, небезпеки, образи. У людини в стресовому стані спостерігаються помилки в розподілі і переключенні уваги, пору­шення в перебігу пізнавальних процесів, розладнання координації рухів, неадекватність емоційних реакцій. Виникає дезорганізація і гальмування всієї діяльності. Залишитися без змін можуть тіль­ки міцно сформовані навички і сталі звички. В стресовій ситуації людина, як правило, розгублюється, проте в окремих випадках у неї виникає здатність до швидкої орієнтовної реакції, до підси­лення розумової діяльності, появи мобілізації волі, прийняття оп­тимальних рішень.

Взагалі стреси є шкідливими для людини, особливо для ди­тини, і при можливості треба їм запобігати. Для цього необхідно підтримувати в сім’ї комфортний психологічний клімат, виявляти один до одного довір’я і повагу.

СУБЛІМАЦІЯ — один із механізмів психологічного захисту, що знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом трансфор­мації інстинктивних форм психіки в більш прийнятливі, переклю­чення якоїсь діяльності на іншу.

С. дитини доречно іноді викликати штучно для розрядки не­гативних емоційних станів. Так, якщо вона страждає від підсві­домих страхів, можна запропонувати їй намалювати їх, приду­мати розповідь і т. ін. Проте з цього приводу краще проконсуль­туватися з психологом.

СУМІСНІСТЬ ПСИХОЛОГІЧНА — поєднання психічних па­раметрів двох чи кількох людей, яке дає максимальний результат діяльності при мінімальних психологічних затратах. С.п. має ви­нятково важливе значення для групової діяльності, коли чітко розподіляються функції між виконавцями спільної програми і кожен з них доповнює іншого. Добра психологічна і соціальна адаптація людей один до одного, що спостерігається при С.п., є передумовою і запорукою оптимального виконання ними своїх обов'язків. С.п. є одним із найважливіших факторів, які вплива­ють на психологічний клімат. Він буде несприятливим, коли гру^: па людей досягає високих результатів у спільній діяльності при величезних затратах психічної та іншої енергії, за рахунок нер­вових зривів, що свідчить про відсутність сумісності психоло­гічної.

Психологічна несумісність — це не просто відмінності в цін­нісних установках, відсутність дружніх зв’язків, неприйняття людьми один одного. Це нездатність в критичних ситуаціях узгод­жувати свої дії, несинхронність розумових і моторних реакцій, значні відмінності в увазі, мисленні та інших природжених і на­бутих властивостях особистості, які можуть перешкоджати спіль­ній діяльності.

С.п. людей не буває абсолютною. Вона завжди стосується якої-небудь конкретної діяльності або сфери взаємодії. Існують більш високі і більш низькі рівні сумісності психологічної. Високі рівні за провідними показниками можуть впливати на низькі рів­ні за іншими, менш важливими, і тим самим поліпшувати загаль­ний клімат певної групи. Наприклад, схожість ціннісних орієн­тацій може стримувати конфліктність на рівні розбіжності част­кових смаків, рухових реакцій тощо. Сумісність психологічну зумовлює спільність поглядів, оптимальні психофізіологічні якості, різна полярність індивідуально-психологічних особливостей (мож­ливість виділення лідера), критичність до себе і терпимість до оточуючих, повна довіра один до одного на основі життєвої взаємозалежності, максимально можлива завантаженість ціле­спрямованою діяльністю, можлива ступінь відокремленості кож­ного учасника. Висока С.п. значною мірою забезпечується свідо­мим зусиллям, спрямованим на підтримання нормальної атмо­сфери. Це стосується як сім’ї, так і будь-якої іншої соціальної групи.

С. п. членів сім’ї, наприклад, вимагає аналізу таких факторів, як відповідальність, самоконтроль, агресивність, лідерство, сек­суальність, щирість, психологічність.

ТАКТ ПЕДАГОГІЧНИЙ — здатність вихователя вибирати способи взаємодії з вихованцем на основі принципу педагогічного комфорту. Це — практичний прояв педагогічної етики. Порушен­ня її принципу може призвести до дитячих неврозів, лікувати які значно важче, ніж запобігти їм.

Т.п. виявляється в ставленні до дитини будь-якого віку як до особистості, яка має право на захист своїх інтересів, потреб, на­хилів, форм поведінки. Майстерність вихователя полягає у пра­вильному виборі способів, форм спілкування з дитиною залежно від ситуації, конкретних умов і можливостей.

ТАЛАНТ — найвищий ступінь прояву здібностей людини в ос­новному до певного роду творчої, оригінальної діяльності. Проте є талановиті люди, яким притаманні різнобічні здібності, напри­клад, музичні та акторські, здібності художника та актора чи письменника і художника, психолога і письменника. Залежно від рівня здібностей розрізняють людей талановитих і геніальних.

Здібності, а отже, й талант дитини мають свою природну ос­нову у вигляді задатків, зумовлених генетично. Однак їх вияв­лення і розвиток багато в чому залежить від системи, характеру, виховання та соціального оточення. Важливе значення має раннє виявлення здібностей і можливість прогнозів на майбутню творчу діяльність. Для цього використовують тести, спостереження, проб­ні творчі роботи тощо.

З метою розвитку здібностей дитини її треба залучати до різ­них видів творчої діяльності: малювання, музичних занять, тех­нічної творчості, спорту. Для виявлення творчих можливостей ви­користовують спеціальні вправи, ігри, які сприяють формуванню спостережливості, уяви, мислення.

Крім загальних здібностей розрізняють і спеціальні, які пов’я­зані з основними видами діяльності людини. Наукові здібності вимагають високого рівня розвитку мислення, художні — перед­бачають високий рівень розвитку емоцій, почуттів, чутливості, об­разного мислення, практичні — високий розвиток розуму, органі­заторських якостей, кмітливості. Виявивши у дитини нахили та здібності до якогось виду діяльності, батьки повинні звернутися за порадою до спеціаліста.

ТАНЦІ. Танець є популярною формою дозвілля дітей та юнацт­ва, а також фізичного і морально-естетичного виховання. За до­помогою танцювально-побутової хореографії виховують смак, відчуття краси, розвивають ритмічність, темп та координацію ру­хів, виробляють гарну поставу, ходу, манери.

Ганець дає можливість емоційно розкритися, передати наст­рій, створити образ. Він є також засобом музичного виховання, оскільки його не можна відокремити від музики. Розрізняють класичні, народні та побутові танці. Для сучасного танцю харак­терні великі імпровізаційні можливості.

У школах, гімназіях, ліцеях сьогодні практикується введення навчальних курсів ритміки, класичного та бального танцю, що ра­ніше організовувалось лише на факультативній основі, у гуртко­вій та студійній роботі.

ТВОРЧІСТЬ ДИТЯЧА — діяльність, результатом якої є щось нове, оригінальне, неповторне. Вона залежить від енергії мозку. Якщо дитина перевантажена справами, що вимагають застосу­вання творчих здібностей, то енергія мозку поступово починає згасати. Тому Т.д. треба розвивати поступово, використовуючи

для цього різноманітні ігри, головоломки, задачі на кмітливість тощо.

У шкільному віці бажано, щоб дитина обрала собі до душі гурток, в якому вона могла б найповніше застосувати свої творчі здібності, формувати потребу творчих засад в кожній справі.

ТВОРЧІСТЬ ХУДОЖНЯ — це одна з найбільш дійових форм естетичного опанування світу дітьми. В створених образах у му­зиці, танці, поезії, живопису вони виражають своє ставлення до побаченого і почутого.

Духовно розвинена особистість спирається на ті інтелектуаль­ні та моральні критерії, які у неї склалися. Це з одного беку. А з іншого,— у своєму ставленні до праці, людей, у пізнанні при­роди вона використовує естетичний критерій. У власній Т.х. про­являються заповітні думки і почуття.

Сприйняття мистецтва, спілкування з ним — найбільш доступ­на з форм художньої діяльності. Рушійною силою дитячої Т.х. є прагнення до наслідування, наявність, особливо у молодшому ві­ці, багатої фантазії та уяви.

Здатність до Т.х. проявляється у дітей рано. Творчі задатки виражаються у розповідях, де реальні образи поєднуються з ви­гаданими.

Масовим заняттям завжди було національне мистецтво як най­яскравіше втілення творчого потенціалу народу. У процесі вихо­вання дитина поступово пізнає світ прекрасного: спочатку вона бачить різьблене чи намальоване «сонечко» на колисці, яскраву саморобну забавку, вловлює гармонійні звуки різних брязкалець, дзвіночків, глибоко сприймає задушевні колискові пісні. Пізніше вже сама виготовляє іграшки з соломи, лози, розмальовує писан­ки і т. п. Далі — особиста участь у хороводах, танцях, хоровому співі, вишивання, гра на музичних інструментах.

Народний досвід естетичного виховання полягає в тому, що діти набувають мистецьких умінь, смаків у практичній діяльності шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів і прадідів. У мистецтві в концентрованому вигляді, естетичній формі мате­ріалізується непомітний для ока і часто незбагненний для розуму національний дух — вищий вияв творчого генія народу.

Кожна дитина — творець. Нездібних дітей не буває. Часто батьки помиляються, вважаючи, що Т.х. доступна тільки обда­рованим дітям. Дитину треба залучати до найрізноманітніших видів художньої діяльності з метою виявлення кола її інтересів, розкривати здібності щодо одного із видів творчості. Однак слід пам’ятати, що у дитини можуть бути здібності до кількох видів творчості. Та варто зупинитися на одному з них, щоб не пере­вантажувати її.

ТЕАТР ДИТЯЧИЙ є одним із засобів Морально-естетичного виховання і художньої освіти дітей. Специфічними дитячими те­атрами можна вважати театри ляльок, театри юних глядачів. Крім того, спектаклі для дітей бувають у театрах драми, опери та балету, оперети, естради.

До сприйняття театрального мистецтва дітей треба готувати. Початок такої підготовки — у грі дитини, зокрема в сюжетно-ро­льовій.. Потім треба почати відвідувати театри. Насамперед — театр ляльок. Для перших відвідин театру краще обирати спек- таклі-казки, а потім переходити до більш складних сюжетів.

Поступово треба знайомити дітей з художніми прийомами і формами театрального мистецтва. Необхідне також обговорення і закріплення вражень після перегляду спектаклю.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ І ДІТИ. Телебачення міцно увійшло в життя дітей, воно так само популярне у них, як і у дорослих. Завдяки телебаченню діти вже в дошкільному віці залучаються до мис­тецтва, починають цікавитись соціальними і культурними подія­ми. Телебачення розширяє кругозір, надає суттєву допомогу в інтелектуальному становленні дітей і підлітків. Дослідження свід­чать, що попередній перегляд телевізійних екранізацій класичних творів підвищує інтерес до їх читання. Велику роль у активізації пізнавальної діяльності дітей відіграють науково-популярні пере­дачі, евристичні ігри.

Проте надмірна захопленість дітьми телебаченням шкідлива. Скорочується час для активного відпочинку, ігор і прогулянок на свіжому повітрі. Дошкільникам і молодшим школярам слід диви­тися мультфільми, лялькові спектаклі не більше двох-трьох ра­зів на тиждень. Причому щодня перегляд передач для дошкіль­ників має тривати ЗО хвилин, для молодших школярів — не біль­ше години, а для школярів середнього віку — півтори-дві години.

Телебачення далеко не відпочинок. Це серйозне навантаження на кору головного мозку, на зір і на загальний психологічний стан. Найбільшу втому викликає дуже близький екран. Крім того, не всі передачі є корисними для дітей. Деякі справляють на них не­гативний вплив. Тому батькам необхідно заздалегідь знати, чи доцільно дитині захоплюватися тією чи іншою передачею, кон­тролювати, скільки часу займає у неї телевізор, і пропонувати їй користуватися також іншими формами дозвілля.

ТЕМПЕРАМЕНТ (від латинського temperamentum — належне співвідношення частин) — це природні особливості психічної ді­яльності людини, які виявляються у її поведінці, реакції на різні впливи, у швидкості, темпі, ступені урівноваженості реакцій.

Т. характеризують: загальна психічна активність (від млявос­

ті до високої енергійності), особливості рухових га мовних реак­цій, емоційність.

Зумовлений біологічною організацією людини, Т. накладає від­биток на її характер, волю, мислення, пізнавальну діяльність. Т. не є сталою властивістю особистості. Він може поступово роз­виватися залежно від умов її життя і виховання. Не слід плутати Т. з характером, який включає в себе зміст поглядів, інтересів, думок людини.

Вчителям та батькам треба рахуватись із особливостями тем­пераменту дитини і у процесі виховання здійснювати індивідуаль­ний підхід. Одні й ті ж самі виховні засоби у взаємодії вихова­теля з дітьми різного темпераменту не приводять до однакового результату.

Вчення про темперамент виникло у Стародавній Греції. Гіппо­крат, який заклав його основи, виділив чотири типи темпера­менту: сангвінічний, холеричний, флегматичний і меланхолічний. Кожному типові темпераменту умовно відповідає певний тип нер­вової системи. Сангвінічному — сильний, впевнений, холерично­му — сильний, невпевнений, флегматичному — сильний, інертний, меланхолічному — слабкий.

Дати відповідь на те, який тип темпераменту кращий, немож­ливо. У кожного є свої переваги і недоліки. Важливо також за­значити, що у чистому вигляді Т. не зустрічається.

Для організації правильного виховання, для правильного ви­бору професії, для боротьби з власними недоліками, поліпшення спілкування з людьми необхідно знати свій темперамент і темпе­рамент своїх дітей та близьких. Самоспостереження та спостере­ження за дітьми можуть дати таку інформацію.

Якщо дитина переважно весела, енергійна, швидко схоплює нове та цікаве, легко переносить невдачі, впевнено діє і доводить справу до кінця, не любить одноманітності, володіє голосною, яскравою, живою мовою, зберігає самовладання, легко і швидко засинає та прокидається, то швидше за все вона сангвінік. При відсутності серйозних труднощів, творчої діяльності у сангвініків можуть сформуватись такі риси, як непостійність і поверховість.

Якщо дитина надзвичайно метушлива і непосидюча, невитри­мана і запальна, нетерпляча, кваплива, різка у руках і стосунках з людьми, вперта і примхлива, працює ривками, говорить швидко, але плутано, володіє виразною мімікою, швидко діє, але буває агресивною, часто відволікається, схильна до різких змін наст­рою, «легка на підйом», то швидше за все вона холерик. Там, де немає різноманітності та багатства духовного життя, холеричний темперамент проявляється негативно — у роздратуванні, афек­тації.

Якщо дитина спокійна, послідовна і грунтовна у справах, терп*. ляча, мовчазна, володіє розміреною мовою, стримана, завжди до­водить справу до кінця, незлоблива, стійка в інтересах, повільно включається у роботу і переключається на інший вид діяльності, важко пристосовується до нової обстановки, володіє стриманою мімікою, то швидше за все вона флегматик. Залежно від умов виховання у флегматиків можуть сформуватися як витримка і вміння глибоко мислити, так і лінощі, байдужість до всього.

Якщо дитина сором’язлива, губиться у новій обстановці, не любить самотності, відчуває труднощі у спілкуванні з незнайо­мими, довго залишається пригніченою при невдачах, швидко втомлюється, нерідко замикається у собі, дуже тихо розмовляє, вразлива аж до слізливості, надзвичайно чутлива до схвалення і осуду, підозрілива, потайна, покірна, то вона швидше за все меланхолік. За несприятливих умов виховання меланхолік може перетворитись у дуже боязку, тривожну людину.

Чим менша за віком дитина, тим легше спостерігати прояви її темпераменту «у чистому вигляді». Далі за певних обставин від­бувається зміна її психіки, а значить, і поведінки. Щоб уникнути розвитку і закріплення слабких сторін того чи іншого типу тем­пераменту, треба правильно виховувати дитину. Наприклад, за до­помогою спеціальних вправ, тренування можна зміцнити нервову систему меланхоліка, зробити поведінку холерика більш рівною. Прояви темпераменту у зрілої людини залежать від її загальної культури, почуття міри, демократичності, спрямованості, вольової активності. Накладає свій відбиток на прояви темпераменту і про­фесійна діяльність.

ТЕМП НАВЧАННЯ — це комплексне поняття, яке об’єднує як швидкість та ритм дій педагога, так і швидкість та ритм засво­єння знань учнями. У розумінні темпу пізнавальної діяльності учнів можна виділити, по-перше, оперативний смисл цього понят­тя, тобто швидкість пізнавальних операцій на уроці чи у процесі індивідуальної самостійної роботи; по-друге,— перспективний смисл — швидкість, з якою засвоює знання, та набуває освіту під­ростаюча дитина. Залежно від індивідуальних особливостей, здіб­ностей, інтересів та здоров’я кожна дитина має свій темп діяль­ності взагалі і пізнавальної, освітньої зокрема.

Якщо раніше в основному всі учні, за незначним винятком, просувались у навчанні в єдиному темпі, то при нинішній різно­манітності навчальних закладів, навчальних планів з’явилося більше можливостей індивідуалізувати його. Як показує практи­ка, Т.н. може бути збільшеним у півтора — три рази. Відомі фак­ти засвоєння програми середньої школи до 11 —12 років, а ви­щої — до 17—18 років.

Багато педагогів успішно реалізують новації з прискореної ос­віти як у групах інтенсивного навчання, так і в індивідуальному підході до учнів. Відома адаптивна система навчання, в основі якої лежить принцип індивідуалізації темпу засвоєння знань у процесі організованої самостійної роботи на уроці.

Див. також: Індивідуалізація навчання.

ТЕСТ — система завдань, що дає можливість виміряти рівень розвитку певної психологічної якості особистості. Завдяки наяв­ності ряду особливостей, Т. мають великі переваги порівняно з іншими методами психологічної діагностики. Але слід мати на увазі, що застосовувати Т., особливо з метою дослідження пси­хологічних властивостей дітей, може лише спеціаліст високої кваліфікації з психологічною освітою і певним професійним дос­відом.

ТОВАРИСЬКІСТЬ, ДРУЖБА, КОХАННЯ - поняття, що тіс­но пов’язані між собою. Товариськість виникає там, де існує ін­терес до спільної діяльності, взаємодопомога у загальній справі, схожість життєвих поглядів. Основний сенс товариськості полягає у бажанні підкреслити все цінне, добре в іншій людині. Першою школою цього почуття є сім’я. Уважне ставлення батьків один до одного стає для дитини взірцем людських взаємин.

Поняття дружби ширше від товариськості і відрізняється більш тісними стосунками між людьми, глибокою прихильністю один до одного на основі єдності поглядів, інтересів, мети. Друж­ба робить людину добрішою, впевненішою у своїх силах. Вона може допомогти позбутися багатьох вад: егоїзму, лицемірства, запальності.

Кохання, у яке часто переростає дружба, є могутнім джере­лом духовності людини, перетворювальною силою життя на Землі, виявленням глибоких моральних якостей особистості.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ — відсутність чи послаблення реакції на негативний фактор. Зовні Т. проявляється у витримці, самовла­данні, доброзичливості у відношенні до опонента. Т. слід розгля­дати як необхідну якість особистості у сімейному житті.

ТРАДИЦІЇ — форми діяльності і поведінки, а також звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають мінне історичне коріння та передаються з покоління в покоління. Т. створюються на ос­нові тих форм діяльності, які неодноразово підтвердили свою ефективність, суспільну значимість та індивідуальну користь. Це важливий фактор регуляції життєдіяльності людини, основа її виховання. Особливо важливими є сімейні традиції, які розви­вають у дитини стійкість і цілеспрямованість.

ТРЕНУВАННЯ АУТОГЕННЕ — метод психологічної саморе­гуляції, суть якого полягає у тому, що людина за допомогою спе­ціальних вправ домагається стану фізичного та психічного спо­кою (релаксації), а за допомогою словесних формул і образних уявлень набуває здатності впливати на різноманітні функції влас­ного організму та психіки.

Досягти стану релаксації можна шляхом обрання необхідної пози, яка знімає напруження у м’язах. Словесні формули — само- накази відбираються попередньо для різних груп м’язів: обличчя, шиї, рук, грудей, ніг і т. д. типу: «Я спокійний», «Я відпочиваю» тощо.

Аналогічні вправи та словесні формули типу: «Я відпочив», «Я відчуваю свіжість та енергію в усьому тілі» забезпечують вихід із стану релаксації.

Добір словесних формул при аутогенному тренуванні довіль­ний. Метод Т.а. застосовується в медицині, спорті, педагогіці, у самовихованні.

ТРИВОГА СІМЕЙНА —особли вий стан нерідко погано усві­домлюваної тривоги у обох або одного з членів сім’ї. Характер­ною ознакою даного типу тривоги є те, що вона проявляється у сумнівах, страхах, побоюваннях щодо здоров’я членів сім’ї, їх відсутності, пізніх повернень додому і т. д. Тривожність ця зви­чайно не поширюється на позасімейні сфери — на виробничу ді­яльність, міжсусідські відносини тощо. В основі Т.с., як правило, лежить невпевненість індивіда в якомусь важливому для нього аспекті сімейного життя.

Характерними аспектами цього стану є також почуття безпо­радності, нездатності втручатися в хід подій в сім’ї, спрямувати його у потрібному напрямі. Через це індивід з сімейно обумов­леною тривогою не відчуває себе значущою особою в сім’ї, яку б позицію в ній він не займав чи яку б активну роль не віді­гравав. Розвиток Т.с. може зумовлюватися також індивідуально- психологічними особливостями людини. Негативна дія тривож­ності когось із членів сім’ї пов’язана з тим, що вона призводить до непевності, конфліктності відносин у ній, а також може пере­ходити й на інших членів сім’ї, зокрема на дітей. Запобігає ви­никненню Т.с. спокійний, відвертий характер відносин, надання можливостей людині реалізуватися, самоствердитися, єдність ме­ти й цінностей.

УВАГА —форма психічної діяльності людини, що виявляється у її спрямованості і зосередженості на певних об’єктах при одно­часному абстрагуванні від інших. Людина, яка уміє зосередитись на тому, що робить, виділяти головне і вибірково ставитися до навколишнього світу, є уважною. А неможливість зосередитись на певній роботі свідчить про неуважність.

У новонародженої дитини У. не розвинена. Ознакою цього є її блукаючий погляд. Але вже на другому місяці життя з’явля­ється зорове зосередження на яскравій іграшці, на обличчі дорос­лої людини, яка доглядає за нею. На цьому етапі У. дитини за­лежить від організованого навколо неї середовища. Велика кіль­кість різноманітних за формою і кольором предметів допомагає розвивати здатність до зосередженої уваги. Але головний шлях розвитку У.— це спілкування.

Доки дитина не навчиться розмовляти, У. її є мимовіль­ною. Довільною вона стає тоді, коли дитина починає вимовляти слова, оволодіває жестами. Проте це лише зародки такої уваги. Навіть у молодших школярів переважає мимовільна увага. їм легше сприймати текст разом з кольоровими картинками, ніж без них. Стимулами розвитку довільної уваги є рухливі ігри, малювання, конструювання, ліплення. Надмірне захоплення теле­передачами діє навпаки. Адже при цьому дитина пасивна і тільки реагує на те, що відбувається на екрані.

Навчання письму та читанню вимагає від дитини багато уваги. Тому не треба змушувати її читати і писати після того, як вона гралася, переглядала фільм. Слід почекати, поки вона звільниться від своїх переживань. Працювати їй варто 10—15 хвилин, а потім робити перерву. Це зосереджуватиме її увагу.

Батьки повинні виявляти терпіння, якщо дитина не зовсім уважна. З часом це пройде. А погроза чи покарання тільки по­гіршить справу.

Важливою особливістю уваги (крім зосередженості) є здат­ність до її переключення. У різних дітей вона проявляється по- різному. Одні швидко зосереджуються, але не вміють своєчасно переключити свою увагу. (Не можуть відірватися від книги або, навпаки, не можуть змусити себе працювати з книгою). Інші лег­ко переключаються, але погано зосереджуються. Тому дорослі повинні пам’ятати про індивідуальний підхід до дитини.

Розвитку У. сприяє включення дітей у дидактичні (словесні, настільні, сюжетні) та спортивні ігри, художньо-естетичну діяль­ність.

Ефективними тренажерами У. із появою побутових комп’ю­терів є комп’ютерні ігри. Коли дитина дивиться на екран і керує тільки своїм об’єктом, розвивається її зосередженість. Якщо до­водиться одночасно стежити за переміщенням кількох об’єктів у різних частинах екрана, відбувається тренування розподілу ува­ги. У таких іграх також розвивається уміння переключатися з однієї ситуації на іншу.

Комп’ютерні ігри корисні для дитини, але захоплюватися ними так само, як і телепередачами, не слід.

Див. також: Телебачення і діти.

УМІННЯ — здатність людини виконувати певні дії в нових умовах, яка забезпечується раніше здобутими знаннями. У. почи­нають формуватися ще в ранньому дитинстві. Вони охоплюють усі види діяльності і за змістом є різноманітними — від елемен­тарних побутових, доступних дитині першого року життя, до про­фесійних, що вимагають спеціальної теоретичної і практичної підготовки. Професійні У. на шляху свого розвитку проходять ряд стадій: 1) формування, 2) початкові навички, 3) середні навич­ки, 4) майстерність.

Подібний шлях проходять і інші У., якими дитина оволодіває протягом свого життя. У. формуються на основі наслідування і під впливом спеціального навчання в процесі багаторазових вправ і повторення певних дій. В міру оволодівання необхідними У. зростає самооцінка дитини. У підлітковому середовищі не випад­ково особлива перевага надається тим, хто легко справляється із завданнями, що викликають у інших утруднення у зв’язку з недостатньою сформованістю уміння.

У процесі формування У. складається характер дитини, вини­кають такі якості, як самостійність і активність мислення, ініці­ативність, творче ставлення до праці, критичність і самокритич­ність.

Див. також: Знання. Навички. Учіння.

УСТАНОВКА ОСОБИСТОСТІ — це готовність людини діяти у певній ситуації на основі своєї емоційно-ціннісної позиції. У.о. може виражатись у практичних діях, словах, жестах. Наприклад, У. дитини: якщо людина незнайома, то краще не вступати з нею у контакт. На цьому прикладі бачимо, що У.о. може бути неаде­кватною: страх дитини не відповідає можливим доброзичливим намірам незнайомої людини.

Користь У.о. у тому, що вона забезпечує можливість швидкого реагування на ситуацію, економії психічних ресурсів — уваги, мис­лення, волі. Діючи на основі своїх сталих У., людина дотримується готових штампів, розпізнає об’єкти і ситуації з наближеною точністю. У.о. допомагає реагувати на події швидко і точно в доб­ре знайомих умовах. У багатьох випадках на основі корисних установок розвиваються корисні звички. Встав уранці — прибрав за собою постіль; зібрався їсти — вимив руки. Але в умовах, що постійно змінюються, У. завжди підвищує ризик помилок. На­приклад, коли особі властива У. реагування на всяку невизна- чену ситуацію як на явно конфліктну. Багато з рис особистості слід трактувати як наявність певної установки: скупий береже гроші і цінності навіть тоді, коли вигідніше з ними розлучитися; марнотратник, навпаки, розлучається з ними, навіть коли ви­гідніше їх зберегти.

Всяка людина більшою чи меншою мірою будує свою поведін­ку на основі певної установки. Дитина з’являється на світ з мі­німальним запасом природжених (інстинктивних) установок. Біль­шість з них формується протягом життя людини залежно від конкретних умов. У дітей установки більш пластичні, ніж у до­рослих, і їх можна перебудувати.

У. розрізняються по силі і міцності залежно від того, наскіль­ки важливими і сталими є мотиви (потреби), які вони виража­ють. Якщо, наприклад, мотив високих досягнень у спорті більш слабкий, ніж мотив бути схожим на батька, який курить то у підлітка розвивається У. на куріння. Існує індивідуальна різни­ця у темпі формування і силі вироблених установок. У заглибле­них і вразливих дітей У. виробляється повільніше, але буває більш міцною. Основою гнучкості У. є високий рівень розумового розвитку: у більш розвиненої людини стереотипи легше перебу­довуються, існує більш розумний принцип їх підкореності. Досвід­чений педагог у своїй виховній роботі завжди підмічає уже сфор­мовані У. дитини і опирається на ті з них, які можна вважати бажаними для того, щоб сформувати нові або перебудувати не­бажані.

УТРИМАНСТВО — суспільне явище і поведінка особи, що відзначається відсутністю почуття відповідальності, готовності самостійно вирішувати складні життєві проблеми, здатності і ба­жання задовольняти свої матеріальні і духовні потреби. Різновид утриманства — інфантилізм. У. дитини розвивається за умов, коли її пестять, звільняють від труднощів, не формують уміння самій відповідати за себе, свої вчинки. Властивість У. не прояв­ляється як якість особистості у дитини, яку з ранніх років при­вчають до самообслуговування, залучають до роботи вдома. Ко­рисно розповідати дітям про бюджет, сім’ї з чого він складаєть­ся, звертати увагу на те, що у житті не все легко і просто. Ди­тину треба виховувати так, щоб вона прагнула допомагати сім’ї, дбала не лише про себе, але й про інших людей. Це на­дійний шлях для нейтралізації утриманських тенденцій.

УМІННЯ — це система пізнавальних дій учня, спрямована на розв’язання навчально-виховних завдань. У. здійснюється за про­грамою, що визначає певний обсяг тнань, умінь і навичок, які повинен набути учень. У структурі пронесу навчання — це один з головних компонентів. Для його організації важливе зна­чення має те, що оволодіння матеріалом хоч і відбувається під керівництвом учителя, але являє собою своєрідний процес са­мостійного «відкриття» учнем відомих науці знань. У цьому розу­мінні учіння потребує певного «відтворення», але в зменшеному вигляді, тих практичних дій, які застосовувалися в процесі науко­вого пізнання тих чи інших явиш. Система цих пізнавальних дій включає в себе сприйняття нового матеріалу, його осмислення, запам’ятовування, застосування засвоєних знань на практиці, повторення.

Спостереження, виконання різних завдань, лабораторних і практичних робіт, робота з підручником-—далеко не повний пе­релік видів діяльності, іцо забезпечують процес учіння. У резуль­таті цієї діяльності в учнів формується свідоме, активне став­лення до учіння, здатність докладати вольових зусиль для досяг­нення успіху. Розв’язання головного завдання процесу навчання досягається взаємодією учня, класного колективу, педагогічного колективу школи і батьків. Тільки в умовах пильної уваги з боку сім’ї можна своєчасно визначити, як вчиться дитина, що її ціка­вить, а що не до вподоби, що їй дається легко, а що викликає утруднення. Особливо це стосується молодших школярів, у яких ще не сформовано навичок самостійного подолання труднощів учіння.

Передумовою успішного У. є своєчасне формування у дитини, починаючи з дошкільного віку, пізнавальних інтересів, вольових якостей. Якщо виховання психологічної готовності до навчання в школі сім’я дошкільника підміняє форсуванням програми першо­го класу, У. першокласника виявляється успішним лише на пер­ших порах. Від подібних помилок застерігав В. О. Сухом- линський: «Якщо дитині в навчанні все дається легко, в неї поступово виховуються лінощі думки, які розбещують людину, формують у неї легковажне ставлення до життя. Як це не дивно, але лінь думки розвивається частіше у здібних дітей, якщо про­цес навчання не відкриває перед ними посильних труднощів. І розвивається лінь думки в більшості в молодших класах, коли здібна дитина, легко оволодівши тим, що для інших дітей пов’я­зано з певним напруженням розумових сил, по суті, байдикує».

Не допустити неробства учнів—теж своєрідне виховне завдання. У підлітковому віці нерідко спостерігається зниження активності учнів. Але це зовсім не обов’язково. У найбільш складному ста­новищі опиняються ті підлітки, які мають прогалини у знаннях попередніх років навчання. Виникає різкий поділ навчальних предметів на любимі і, нелюбимі, цікаві і нецікаві. Перехід на предметне навчання може різко змінити ставлення школяра до У., що нерідко призводить до змін результативності засвоєння програми з того чи іншого предмета.

Широке використання в практиці роботи вчителів-предметни- ків завдань творчого характеру, активних прийомів навчання у підлітковому віці сприяє формуванню позитивних мотивів учіння. В іншій ситуації У. може перетворитися на нецікаву, а значить, важку працю, коли списування, підказка, експлуатація товаришів і батьків стають нормою у підготовці до найбільш відповідальних завдань.

УЯВА — психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, думок на базі її попереднього досвіду. У. тісно пов’язана з абстрагованою діяльністю мислення і здійснюється на основі переробки минулих сприймань і переживань. У. може бути мимовільною і довільною, коли образ розробляється із заз­далегідь поставленою метою. Наприклад, виникає ситуація, у якій буде виконана певна робота або задоволена певна потреба. Від сили У. людини залежить багатство її мислення.

Мимовільна У. викликається, як правило, незадоволеними ба­жаннями, що сприяють подоланню реальних або нереальних си­туацій, у яких ці бажання можуть бути задоволені. Довільна У. може збільшувати ефективність діяльності, якщо під впливом ба­жань людина відтворює ситуацію, у якій вона повинна діяти, і в цих умовах відпрацьовує свою програму поведінки. У. відіграє певну роль у плануванні діяльності людини. Точність планів за­лежить від сили уяви. Для розвитку У. у дітей батьки або вчителі повинні давати завдання на відтворення певних ситуацій перед початком дій.

Розрізняють У. творчу і репродуктивну. У творчій У. в свідо­мості відтворюються і реконструюються ситуації і образи, що не існують в дійсності, наприклад, героїв казок як продукту ду­ховної творчості народу. А коли дитина слухає казку, у неї роз­вивається репродуктивна уява, тому що вона відтворює ситуації і образи під впливом мови розповідача. Коли дитина сама вига­дує казку, то в її У. посилюється творчий елемент. Будь-яка твор­ча діяльність сприяє розвитку творчої уяви.

У. дитини можна тренувати за допомогою ігор і завдань. Вона повинна самостійно завершити малюнок, знайти і використати еле­мент в певному механізмі. Дитину потрібно привчати контролю­вати свою У., оскільки дуже часто мимовільна У. може посилю­вати емоційний стрес. У цьому разі в У. дитини постають ситуа­ції і образи, пов’язані з сильними емоціями страху, образи або почуття вини. Такі емоції закріплюються і можуть виробити таку рису характеру, як образливість. Може також сформуватися по­чуття неповноцінності, якщо дитина буде в У. часто переживати ситуацію своєї неспроможності, підкореності. обмеженості. Таке буває з дітьми, піо відчужені від близьких. На самоті з допомо­гою своєї У. вони можуть деформувати свій характер. Тому бать­ки повинні активно спілкуватися з дитиною.

У., спрямовану на нейтральні об’єкти, що здійснюється з до­помогою розвитку сили наведення, досягнення заспокоєності, називають медитацією. Уявляючи блакитне небо, море, людина досягає стану спокою, який колись вона пережила. Найбільш складним видом У. є рефлексія, коли людина поринає у свій внутрішній світ, наприклад, міркування про свої емоції, спону­кання, своє «Я»-

Батьки повинні знати, що У.— велика психічна сила людини, яка може приносити благо, а при неправильному використанні — завдавати шкоди і навіть спричиняти хвороби. Емоції бувають настільки сильними, що можуть породжувати агресію, гнів і страх, призводити до виснажування імунної системи людини. Властивості і зміст У. часто використовуються психологами як засоби визначення рис особистості. Виховання У. є керованим процесом як з боку педагогів, сім’ї, так і з боку відповідних зак­ладів.

Див. також: Воля. Повага до дитини. Почуття. Страх.

ФАКУЛЬТАТИВИ І ГУРТКИ — форми роботи, які доповню­ють систему обов’язкових занять і сприяють більш повному роз­витку індивідуальних інтересів і нахилів учнів, створенню необ­хідних умов для різнобічного формування їх особистості, ціле­спрямованої організації позаурочного часу. Участь у Ф. і г.— доб­ровільна, за вибором учнів.

На факультативних заняттях учні поглиблюють знання і умін­ня, яких вони набувають на уроках, дістають допомогу у справі професійної орієнтації.

Факультативи організовуються, як правило, починаючи з сьо­мого класу. Навчання провадиться за спеціальними програмами, розробленими провідними спеціалістами. Участь учня у роботі факультативу відображається в документі про середню освіту.

На відміну від факультативів учнівські гуртки можуть утво­рюватися вже у початкових класах. Працюють вони без обов’яз­кової програми, плани і характер роботи визначаються керівни­ками гуртків і гуртківпями-учнями. У школах організовуються гуртки різного профілю: предметні (для поширення і поглиблен­ня знань з предметів шкільної програми, що цікавлять учнів), художньо-естетичні, технічні, краєзнавчі і екскурсійно-туристичні, юних захисників природи, слідопитів, спортивні секції та ін.

Якщо у школі працюють різні гуртки, то дитині іноді буває важко обрати якийсь один. Батьки в цьому разі повинні поціка­витись, які є гуртки для учнів певного віку, вирішити, що най­більше підходить їх дитині, виходячи з її інтересів, нахилів, здіб­ностей, і дати їй слушну пораду.

Батьки учнів-підлітків часто бувають стурбовані тим, що їх діти (особливо хлопчики) не затримуються подовгу в одному гурт­ку чи секції. Таке явище пояснюється характерною для багатьох дітей цього віку нестійкістю інтересів, прагненням, спробувати се­бе в різних видах діяльності. Тому не слід робити поспішні вис­новки про поверховість поглядів своїх дітей, категорично нав’я­зувати їм свої міркування щодо вибору гуртка.

ФАНТАЗІЯ — процес створення людиною нових образів на основі пережитого, суто людська психічна властивість, необхідний компонент творчої діяльності. Ф. тісно пов’язана з мрією і уявою.

Слід мати на увазі, що фантазування дітей не завжди має позитивний характер. Часто дитина наділяє себе й різних персо* пажів власної фантазії перебільшеними якостями. При цьому почуття реальності майже відсутнє. Небезпека полягає в тому, що вона може діставати від цього настільки повне задоволення, що її зовсім перестануть цікавити ігри, спілкування з іншими дітьми.

Крім того, деякі елементи своїх фантазій дитина нерідко пе­реносить на реальний світ, і вони стають складовою частиною її житгя. Бона наділяє іграшки, ляльки рисами живої істоти, і це може негативно позначитися на її розвитку, поведінці, психіч- йому стані.

В разі, коли дитина почуває себе добре серед інших дітей, дорослих, то її фантазування не завдає шкоди. Важливо вчасно зрозуміти, багато чи мало фантазує дитина. Якщо її фантазії надмірні, треба подбати, щоб у неї було багато товаришів-од- ноліток. І найголовніше, щоб вона не залишалася самотньою, ді­лилася з батьками своїми проблемами. Якщо навколишня дійс­ність цікавитиме дитину, то вона менше поринатиме у світ фан­тазій.

ФОРМАЛІЗМ У ВИХОВАННІ — неувага до реального проце­су становлення особистості дитини, дотримання лише зовнішньої форми виховних відносин, де втрачається їх справжня сутність. Ф. у в. проявляється тоді, коли відсутній творчий характер у взаємовідносинах між батьками і дітьми, учителями і учнями. Батьки іноді навіть не помічають, як у їх свідомості раптом за­лишаються тільки правила поведінки, прийоми виховання, а ди­тина сама по собі перестає їх цікавити. Як тільки втрачається інтерес до дитини як до особистості, що розвивається і постійно змінюється, щось втрачаючи і набуваючи багато нового, у взаєми­нах з нею починає переважати формалізм, і всі виховні зусилля приречені па невдачу.

Дитина потребує до себе постійної уваги, і з віком хоче, щоб її спілкування з батьками не нагадувало опікунства, як це було у ранньому дитинстві.

Виховна робота набуває формального характеру і тоді, коли слова не підкріплюються прикладом. Про таких вихователів В. О. Сухомлинський говорив, що вони закликають іти за прапо­ром, а самі цей прапор не несуть.

Батьки не повинні вважати, що виховують дитину тільки тоді, коли розмовляють з нею чи повчають її, чи карають. Вони є прикладом для дитини. Як батьки одягаються, як розмовляють з іншими людьми і що говорять про інших людей, як радіють чи сумують, як сміються, читають газету — все це має для дитини, для її виховання, важливе значення.

Ф. у в. спостерігається і там, де переважає командно-адміні­стративний тон у взаєминах з дитиною. У таких випадках ігно­рується її самодіяльність, Ініціатива. Дитина живе, виконуючії чужу волю. Це заважає її самовираженню, самореалізації. Такий вплив є антипедагогічним. Будь-яке ігнорування інтересів, пере­живань, прагнень дитини робить дії дорослих формальними і малоефективними.

ХАРАКТЕР — сукупність стійких властивостей індивіду, у яких відбиваються засоби його поведінки і емоційного реагуван­ня. Риси X. свідчать про шляхи, якими людина досягає певних цілей, тобто про специфічну психологічну стратегію її поведінки.

Залежно від способу вираження розрізняють нормальний X., коли засоби поведінки і емоційних реагувань повністю контро­люються особистістю; акцентуації X., коли окремі риси проявля­ються через часткову дезадаптацію поведінки; психопатії — хво­робливий тип X., якому властиві такі риси, як стабільність у часі, тобто він мало змінюється протягом життя; тотальність, коли одні й ті самі риси X. проявляються у різних, невідповідних ситуаціях; соціальну дезадаптацію особистості, коли засоби поведінки набу­вають дещо дивного забарвлення.

Акцентуації X. властиві підліткам і з часом проходять, якщо процес виховання гуманістичний і побудований кваліфіковано. Що ж до психопатії, то це захворювання, і людина, маючи нор­мальне мислення, страждає, оскільки усвідомлює свою неадапто- ваність і нічого не може зробити. Характер формується у дитя­чому віці, і його особливості зумовлюються, з одного боку, будо­вою нервової системи, а з іншого,— соціальним мікросередови- щем, яке передбачає вироблення у суб’єкта специфічних шляхів задоволення своїх потреб.

ХЛОПЧИК: ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ, Часто батьки і педагоги нарікають на недисциплінованість хлопчиків, з готовністю пояснюють свої помилки, невдачі, надії, що не здійснилися, їх важким характером. Тим часом далеко не завжди хлопчики винні у тому, що у дорослих виникають труднощі у вихованні.

Насамперед не слід забувати особливості розвитку дитини, пов’язані з її статтю. Оптимальним варіантом є такий, коли хлоп­чика виховують по чоловічому типу, а дівчинку — по жіночому. У сім’ях це буває далеко не завжди. І тут, звичайно, виникають непорозуміння і конфлікти. Ось чому важливо провести чітку межу між тим, що можна, а що неприпустимо у вихованні пред­ставників різної статі.

Головне — дотримуватися вільного виховання, щоб діти росли рівноправними. Тоді природно виявлятимуться особливості, влас­тиві їх статі, і збільшаться можливості для вияву їх індивіду­альності.

З хлопчиками завжди важче, оскільки від природи вони більш рухливі, менше піддаються впливу, вимагають переконливих до­казів, при їх відсутності схильні наполягати на своєму. Крім того, хлопчики частіше відчувають дефіцит чоловічого виховання: і до­ма, і в дошкільних закладах, і в школі їх навчають і виховують переважно жінки.

У дитячі роки відсутність чоловічого спілкування для хлопчи­ка може бути небезпечним. Материнська опіка, тривожність, над­мірна турбота про фізичне благополуччя призводить до послаб­лення волі, до інфантильності, до емоційної нестійкості. У подіб­них випадках у дитини може сформуватися нездорова увага до власної персони, стурбованість своїм здоров’ям. Тому дуже важ­ливо, щоб у сім’ї дбали про гармонію чоловічого і жіночого впли­ву на дитину, що росте.

Одним з найважчих і найтонших завдань виховання є мораль­на підготовка хлопчиків до їх майбутньої місії чоловіка і батька. І тут, безумовно, необхідний батьківський вплив, особливо під­літкам. Він сприяє формуванню правильних, високоморальних, відповідних віку уявлень про чоловічу силу, гідність і честь.

У вихованні сина батькові належить особлива роль, оскільки він являє собою еталон чоловіка. Приклади поведінки батька, які копіює хлопчик, формують його моральне обличчя. Обов’язок батька — поступово підвести сина до розуміння, що м’язова сила, яка дана чоловікові природою, повинна поєднуватися з духовни­ми якостями, які виявляються у волі, витримці, сміливості, твер­дості характеру. За допомогою батька хлопчик, що росте, посту­пово має усвідомити, що бути сильним — це не тільки перевага, але й відповідальність, що фізичні якості повинні знаходити своє відображення у благородстві вчинків.

Див. також: Виховання статеве. Жіночі зразки поведінки у хлопців. Індивідуальний підхід до дітей.

ЦИНІЗМ — умисне зневажливе ставлення до людей, до сус­пільної моралі. Надзвичайне вираження Ц. характеризується глумливістю і непристойністю.

Ц. вперше може виявитись у підлітковому віці. Для підлітків на перших етапах розвитку характерними є самовпевненість, за­розумілість, підвищена критичність щодо старших. Заборона дорос­лими такого самовираження підлітка іноді викликає у нього ци­нічні форми протесту. Прояви Ц. можуть бути пов’язані з розча­руванням підлітка у людях, яких він ідеалізував. Гострота цього переживання і поспішність висновків розширюють сферу його ци­нічного ставлення. Цьому сприяють виявлення несправедливості, брехня, порушення дорослими тих моральних норм, за недотри­мання яких підліток зазнає покарання.

Підліткові властиві підвищена вразливість, загострене сприй­няття, прагнення до самоствердження. На образу з боку дорос­лих він може реагувати обуренням, гнівом. Систематичність таких ситуацій також може призвести до виникнення цинізму. 1 нав­паки, в результаті правильних, позитивних впливів на підлітка, коли доброзичливе ставлення поєднується з вимогливістю, у нього формуються позитивні риси характеру.

Прояви цинізму у дітей можливі І у випадках змін у сім’ї (розлучення батьків, друге заміжжя матері і т. д_), хоча при цьо­му вони можуть маскувати свої глибокі переживання. Ц. може бути і виразником власного почуття переваги як наслідування старших.

На базі закоренілого егоїзму Ц. формується у стійку асоці­альну позицію. Вона іноді маскується інтелектуальністю, еруди­цією, але її викриває глумливість над святинею, патріотизмом, іншими високими почуттями, поєднання підвищеної самовпевне­ності, аморальності і духовного збідніння.

Надзвичайне вираження Ц., підсилене жорстокістю, характер­не для злочинців. Спілкування з ними підлітків із неблагополуч- шіх сімей призводить до виникнення ілюзії вседозволеності на ос­нові відчуття власної сили. Ц. небезпечний тим більше, що не має моральної протидії і може бути викоренений тільки дією зустріч­ної сили і страхом покарання.

Щоб запобігти виникненню і розвитку Ц., слід правильно ор- ганізуваїи виховання не тільки у підлітковому віці, а й у дошкіль­ному та молодшому шкільному. Якщо дитина у цей період роз­витку прагнутиме створити радість для інших людей і пережи­ватиме у зв’язку з цим особисте щастя і гордість, це буде першою запорукою того, що вона ніколи не стане цинічною.

ЦІКАВІСТЬ (ЛЮБОВ ДО ЗНАНЬ) — інтелектуальна влас­тивість дитини, у якій виявляється цілий комплекс пізнавальних потреб — в розкритті невідомого, пошуку закономірного.

На перших етапах життя дитини Ц. не має диференційованого характеру. їй хочеться знати про все, і вона ставить незчисленні запитання: «чому?», «як?», «навіщо?». Поява гри як виду діяль­ності сприяє диференціації Ц. дитини, стимулює формування її пізнавальної активності та ініціативи як важливих показни­ків готовності до шкільного навчання. У підлітків спостері­гається диференційоване ставлення до навчальних предме­тів, особливо до появи потреби набувати знань про свій внутріш­ній світ. Інтерес до власного «Я» стимулює самопізнання, само­усвідомлення, самокритичність, спонукає до самовиховання. Про­те він може призвести до гіперболізації своїх негативних рис, до психологічного самобичування, на що потрібно звернути особливу увагу при інтелектуальному вихованні дітей цього віку.

Див. також: Мислення. Самовиховання. Самоосвіта.

Радимо прочитати: Дусавицкий А. К. Формула интереса, М„ 1989.

цілеспрямованість — позитивна вольова якість дитини, що виявляється в її здатності підпорядковувати свої дії та вчин­ки поставленій меті. Розвиток у дітей Ц. нерозривно зв’язаний з розвитком стійкості, наполегливості, самостійності, витримки, ор­ганізованості, дисциплінованості, сміливості.

На формування Ц. впливає багато видів діяльності дітей, алё особливо важливе значення має провідна діяльність кожного Ьі- кового періоду (гра — у дошкільника, навчання — у молодшого школяра, особистіспе спілкування — у підлітка, навчально-профе­сійна діяльність — у старшокласника). Починаючи з підліткового віку, зростає роль самовиховання у формуванні у дітей Ц., а та­кож ідеалу як взірця для наслідування.

Див. також: Воля. Мотив. Самовиховання.

Радимо прочитати: Рувинский Л. И., Хохлов С. Й. Как воспитать волю и характер. М., 1986. Селиванов В. И. Воля и ее воспитание. М., 1976.

ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ — це соціальні цінності, які свідомо поділяються (або відкидаються) особистістю і виступають як мета життя та основні засоби її досягнення. У зв’язку з цим Ц.о. ви­конують функцію найважливіших регуляторів соціальної пове­дінки та задоволення потреб індивіда.

Ц.о. закладаються у дитини в ранньому віці. їх система фор­мується під впливом загальнокультурних надбань людської циві­лізації в цілому, а також соціального рівня конкретного суспіль­ства. У процесі формування Ц.о. важливе значення мають куль­турно-побутова атмосфера та досвід, який дитина засвоює в сім’ї. Якщо батькам властиве лише прагнення покою, матеріальної за­безпеченості, відчуженості від національних, духовних, культур­но-етичних потреб суспільства, то й дитина, внаслідок такої па­сивної соціалізації, успадкує певні ціннісні орієнтації.

В Україні основою формування Ц.о. дітей у ранньому віці мають бути національно-культурні надбання, багатющий укра­їнський фольклор, пісня, малюнок, вишивання, найбільш образні зразки художньої літератури та мистецтва.

Підлітковий та юнацький вік є важливим етапом формування ціннісних орієнтацій, що охоплюють широкий спектр якостей осо­бистості — загальнолюдські норми, морально-етичні принципи.

Національно-культурні Ц.о., як, наприклад, ідея державності, відродження духовних традицій в сучасних умовах розбудови не­залежної України, набувають величезної ваги і акумулюють за­гальнообов’язкові моральні норми виховання громадянина-па- тріота.

ЧАДОЛЮБСТВО — це, по-перше, особлива репродуктивна установка особистості, у якій на психологічному рівні актуалі­зується інстинкт збереження роду. По-друге — комплекс ПОЗИТИВ­НИХ емоцій і почуттів одного або обох членів подружжя щодо майбутньої дитини і, по-третє,— особливий морально-психологіч­ний настрій людини, який виявляється у ставленні як до своїх, так і до чужих дітей (чуйність до них, потреба в спілкуванні з ними, вияв турботи про них, толерантність до їх вад тощо).

Справжнє Ч. необхідно відрізняти від показного, демонстра­тивного, коли людина симпатизує гарненьким дітям і зовсім бай­дужа до дітей з непоказною зовнішністю, з фізичними чи психіч- ними вадами.

Різні модальності Ч. у подружжя (один хоче мати лише одну дитину і через декілька років, інший — двоє і в найближчі роки) можуть призводити до сімейних конфліктів.

На формування Ч. у майбутнього подружжя впливає тип сім’ї їх батьків — повна чи неповна, з однією чи багатьма дітьми то­що, характер статевого виховання в сім’ї та школі, допомога бать­кам у вихованні молодших дітей, опіка над ними.

Особливою формою Ч. є ставлення до усиновлених дітей. Як­що їх виховують так само, як рідних, піклуються про них, це ви­кликає відповідну позитивну реакцію. 1 якщо дитина навіть знає, що вона усиновлена, це не позначається на,її стосунках з назва­ними батьками.

Радимо прочитати: Хованец В. Обретение надежды. М., 1988.

ЧАРІВНІСТЬ. Як важлива психологічна якість дитини Ч. ві­діграє значну роль у сприйманні та розумінні її іншими людьми, зокрема ровесниками. Ч.— це і зовнішня привабливість, і манера триматися у товаристві інших, і психологічна досконалість.

Увага дорослих до дитини у ранньому віці концентрується, як правило, на таких ознаках її Ч., як врода, зовнішня принадність, постава. У дошкільному та молодшому шкільному віці до цих оз­нак додаються мовлення дитини, її інтелектуальні якості, а у під­літків та старшокласників, крім зовнішності та інтелектуальних якостей, інтерес дорослих та ровесників викликає їх внутріш­ній світ, комунікативні риси та здібності.

Перебудова організму у підлітковому віці часом спричиняється до різкої зміни зовнішності, статури, від чого може зникнути зовнішня Ч. або, навпаки, з’явитися у тих дітей, які раніше вро­дою не відзначалися. І якщо для останніх це буде сюрпризом, то для перших — життєвою драмою, фруструючою ситуацією.

У сімейному вихованні особливу тривогу викликає формуван­ня у дітей з непривабливою зовнішністю фатальних установок, що вони «потвори», які ніколи не будуть відзначатися чарівністю. Тут слід пояснювати, що людина може значною мірою вплинути на свою зовнішність, вдосконалити її і що не лише врода визна­чає її чарівність. Значної уваги потребують і діти з привабливою зовнішністю, які іноді переоцінюють її. У них треба активно фор­мувати психологічні і моральні компоненти цієї якості.

Батькам також слід враховувати і особливості дітей різної статі у ставленні до своєї чарівності. Так, дівчатка більше уваги звертають на вроду, привабливість, а хлопчики — на досконалість будови тіла, на свої інтелектуальні здібності.

Див. також: Виховання статеве. Любов юнацька.

Радимо прочитати: Кон И. С. Психология ранней юности. М., 1989. X р и п к о в а А. Г., Колесов Д. В. В семье сын и дочь. М., 1985.

ЧВАНЛИВІСТЬ — негативна морально-психологічна риса ди­тини, схильність її до випинання у розмовах і стосунках свого «Я», демонстрування своїх уявних переваг. Психологічними меха­нізмами формування цієї риси характеру є: несформованість у дитини об’єктивної самооцінки та адекватного рівня домагань; тривале захвалювання її дорослими; компенсація комплексу не­повноцінності, а також надмірна увага до себе, до своєї зов­нішності.

Чванлива дитина обирає неадекватну тактику стосунків з ін­шими дітьми, в результаті чого часто зневажається ровесниками, потрапляє у комунікатпвнну ізоляцію, виступає джерелом конф­ліктів у дитячому колективі. Однією з причин такої її поведінки є своєрідна комунікативна «сліпота», яка перешкоджає своєчасно помічати негативне ставлення ровесників та дорослих до Іїї са­мореклами. Протилежною морально-психологічною рисою дитини є скромність, раннє виховання якої дозволяє уникнути появи чванливості.

Важливим засобом профілактики і виправлення Ч. є форму­вання в дитини адекватної самооцінки, котра дає їй можливість краще адаптуватися до вимог дитячої групи, усвідомити свої не­доліки. Особливо активно потрібно боротися з Ч. як засобом ут­вердження дитиною своєї фізичної чи психічної зверхності.

Значно рідше, ніж індивідуальна, зустрічається у дітей групо­ва Ч., яка викликається груповим егоїзмом, некритичним сприй­манням своєї групи, нездоровою конкуренцією між окремими групами дітей. Подолати таку групову Ч. набагато важче..

Запобіганню як індивідуальній, так і груповій Ч. дітей сприяє Добра психологічна підготовка батьків та вихователів для спілку­вання з ними.

Див. також: Виховання. Перевиховання.

Радимо прочитати: Люблинская А. А. Детская психоло­гия. М., 1971.

ЧЕРСТВІСТЬ — негативна мОрально-психологічна риса ди­тини, яка виявляється в її нездатності до співпереживання, спів­чуття, готовності прийти на допомогу. Ч. дитини може бути реак­цією у відповідь на Ч. дорослих людей, зокрема батьків та вчи­телів. Але такою ж мірою до Ч. дитину може призвести й її особ­ливий статус у сім’ї, коли їй все дозволено, коли рахуються з усіма її забаганками. Однією з причин Ч. дитини є низький рі­вень її інтелектуальної чи духовної культури, несформованість здатності до соціальної перцепції.

Ч. дитини, з одного боку, призводить до негативного настрою навколишніх людей, особливо близьких і рідних, а з іншого,— завдає прикрощів і їй самій, оскільки часто вона виявляється ізольованою від своїх ровесників, що не сприймають її негативні риси.

Ч. дитини, а звідси емоційна реакція на конфлікти можуть спонукати її до агресивних дій, витонченої жорстокості. Це часто спостерігається у стосунках з рідними.

Своєчасне формування у дітей чуйності, високої емоційної та комунікативної культури є дієвим чинником запобігання і ви­правлення черствості.

Див. також: Жорстокість дитяча. Чуйність.

Радимо прочитати: Бушелева Б. В. Поговорим о воспитан­ности. М., 1988. Буянов М. И. Ребенок из неблагополучной се­мьи. М„ 1988.

ЧЕСНІСТЬ — морально-психологічна риса особистості люди­ни, яка впливає на її стосунки з іншими людьми, тісно зв’язана з її принциповістю.

Ч. є важливим показником порядності дітей. Це і дотримуван­ня даного слова, і правдивість, і сумлінне виконання певних завдань.

Треба мати на увазі, що діти особливо чутливі до нечесних вчинків, негативно реагують на них, але їх недостатній життєвий досвід далеко не завжди дозволяє відрізняти чесні вчинки від не­чесних. їх може ввести в оману показна Ч. старших дітей, схиль­них до лицемірства. Нечесність окремих дітей часто призводить до конфліктів у дитячих колективах, а нечесність дорослих, якщо вона виявлена дітьми,— до ослаблення або навіть втрати їхнього авторитету.

Схильність до чесності чи до нечесності як особистісних якос­тей починає з’являтися у дітей ще до школи. У молодшому шкіль­ному віці активно формуються моральні звички, зокрема чесне чи нечесне поводження з батьками, вчителями та ровесниками. До нечесної поведінки молодшого школяра, крім інших причин, можуть спонукати труднощі у навчанні, в адаптації до шкільного режиму. У підлітковому віці створюються сприятливі умови для

формування в учнів моральних понять, переконань, що познача­ється на виробленні чесності. У юнацькому віці розвиток Ч. особ­ливо залежить від появи морального світогляду, потреби в ут­вердженні себе в житті.

Важливим чинником формування Ч. у дітей є морально-пси­хологічна атмосфера в сім’ї, характер стосунків з батьками.

Див. також: Принциповість.

Радимо прочитати: Бушелева Б. В. Поговорим о воспитан­ности. М., 1988.

ЧЕСТОЛЮБСТВО БАТЬКІВСЬКЕ- домагання з боку бать­ків загального визнання їх заслуг у вихованні дітей, які, на їх думку, володіють особливими достоїнствами, здібностями. Ч.б.— соціальне почуття, що виявляється як мотив дій, спрямованих на досягнення першості у виконанні обов’язку щодо дітей.

На першому етапі свого розвитку це почуття може відіграти позитивну роль, стимулюючи активність виховної діяльності бать­ків. Але в честолюбних намаганнях суспільні інтереси врахову­ються людиною лише тією мірою, в якій вони узгоджуються з її індивідуалістськими запитами. Тут честолюбство рідниться з мар­нослів’ям і суперечить моралі. На цю суперечність вказував ще К. Д. Ушинський: «Два бажання, часто протилежні, борються в душі кожного батька і кожної матері, вони хотіли б бачити в ді­тях своїх всі моральні досконалості, але в той же час бажають їм таких успіхів у житті, що з них деякі не завжди відповідають моральним досконалостям. До цього прилучаються ще батьківсь­ке властолюбство, пиха, особливого ролу хвастощі своїми дітьми та численні інші дріб’язкові й брудненькі бажання...»

Батьки, які надмірно обожнюють свою дитину, часто ставля­ться з неповагою до її товаришів, їх батьків, зневажливо відгу­куються про школу і про вчителів. Така позиція деформує роз­виток особистості школяра, приводить до конфлікту з батьками. Гіпертрофоване честолюбство може вилитися в сліпу, інстинк­тивну любов до своїх дітей. А це призводить до всіляких нега­раздів. Саме в сім’ях, де батько і мати піклуються про. інших людей, беруть близько до серця чужі радощі і горе, діти ви­ростають добрими, чуйними, щирими. Здорове честолюбство до­помагає батькам бачити в своїх дітях не тільки хороше, а й недо­ліки, спрямовувати всі свої зусилля на їх подолання.

ЧЕСТОЛЮБСТВО У ДІТЕЙ. У сучасній психології поняття Ч. визначається як прагнення людини досягти першості, потяг до пошани і слави, високого і почесного становища.

Дитяче Ч. починає виявлятися вже в іграх дошкільників, на заняттях, де виникає атмосфера суперництва, змагання. З при­ходом дитини до школи, де регулярно оцінюються знання, ста­ранність і поведінка, Ч. може посилюватися. У підлітковому віці об єктом честолюбних устремлінь, крім навчання, стають заняття спортом, музикою, живописом тощо. Наприкінці підліткового віку Ч. все частіше виявляється у бажанні володіти престижними ре­чами, бути кумиром для оточуючих, завойовувати любов.

Честолюбні наміри дітей реалізуються і у виборі майбутньої професії. Багато хто мріє про найвищі досягнення у цій сфері. Таке честолюбство може посилювати цілеспрямованість дитини, робити мотиви її діяльності більш дієвими.

Ч. у д. може приводити як до позитивних, так і до негативних результатів. Значною мірою це залежить від того, як честолюбст­во пов’язане з іншими рисами особистості, які почуття та емоції його супроводжують. Небезпечним є поєднання Ч. у д. з марно­славством, тобто звеличенням себе за рахунок приниження інших.

Формування у дитини честолюбства може набувати гіпертро- фованих форм, що ускладнює її стосунки з іншими дітьми. Одним з чинників посилення дитячого честолюбства є честолюбство батьківське.

Див. також: Цілеспрямованість. Честолюбство батьківське.

Радимо прочитати: Популярная психология для родителей. М„ 1988.

ЧЕСТЬ — це внутрішня моральна гідність людини, благород­ство душі і чиста совість. Відсутність почуття Ч.— безпринцип­ність, необов’язковість, непорядність — вкрай негативні людські риси.

Необхідно якомога частіше говорити з дітьми про Ч. людини, про їх власну гідність, про моральні заборони, через які людина не повинна переступати. Уже навіть невеликій дитині на зрозу­мілих їй прикладах слід пояснити, що в разі, коли вона пересту­пить закони порядності, це викличе відразу і зневагу до її вчинку.

Дуже важливо навчити дітей з раннього дитинства оберігати свою людську гідність, свою честь. А. П. Чехов писав: «Честь не можна відібрати, її можна тільки втратити». Народна мудрість говорить про честь: «Добро втратиш — наживеш, честь утратиш — пропадеш», «Безчестя гірше смерті», «Кому честь, тому й хвала».

Для українців характерні такі поняття, як честь людини, сім’ї, родини, імені. Честь родини — це сукупність найвищих моральних принципів, якими людина повинна керуватися у своїй поведінці.

ЧИТАННЯ ДИТЯЧЕ — педагогічно спрямоване читання діть­ми творів літератури, метою якого є виховання любові до книги, уміння правильно і глибоко розуміти прочитане, що врешті-решт приводить до розвитку естетичних почуттів, формування мораль­ності. Сприймання літературного твору — складний процес, що ви­магає від читача великої творчої діяльності, уважного, вдумли­вого ставлення до тексту.

Ч.д. включає літературу різних жанрів: художню, науково- фантастичну, науково-популярну, фольклор, періодичні видання, підручники. Керівництво читанням дітей у сім’ї повинно входити до системи виховання як один з її компонентів. Тактовно спря­мовуючи Ч.д., беручи участь у обговоренні прочитаного, батьки можуть успішніше впливати на формування особистості дитини.

У книзі «Серце віддаю дітям» В. О. Сухомлинський писав: «Якщо з дитинства у дитини не виховано любові до книжки, якщо читання не стало її духовною потребою на все життя,— в роки отроцтва душа підлітка буде порожньою, на світ божий виповзає, неначе невідомо звідки воно й взялося, погане».

В підлітковому віці у окремих дітей читання витісняється ін­шими інтересами. Хлопцям хочеться грати у футбол, дівчатам зайнятися якимись домашніми справами. У цьому разі необхідно терпляче і спокійно повернути дитину до книги, використовуючи ці нові інтереси: синові запропонувати прочитати що-небудь про видатного спортсмена, дочку познайомити з книгою, в якій мова іде про справжню красу людини.

На формуванні інтересу до читання негативно позначається прагнення батьків до того, щоб дитина читала більш складні книги. Тим часом необхідно враховувати її вікові особливості і читацькі можливості. Підвищувати складність читання потрібно поступово, ідучи від однієї книги, що сподобалася, до іншої. Крім того, треба давати дитині право самостійного вибору книги.

Слід також рахуватися із природними особливостями, пов’я­заними зі статтю дитини. Наприклад, інтереси до самостійного читання поетичних творів у дівчаток виявляються раніше, ніж у хлопчиків.

Книга була й залишається основним джерелом інтелектуаль­ного розвитку, важливим засобом виховання в сім’ї. Спільне чи­тання дітей і дорослих, обговорення прочитаного — благодатний грунт для духовного зближення, єднання батьків і дітей, основа їх емоційного спілкування, запорука взаємної поваги і зростання батьківського авторитету.

ЧОЛОВІЧІ ЗРАЗКИ ПОВЕДІНКИ У ДІВЧАТ. Психологами описаний комплекс особливостей статево-рольової поведінки жі­нок, який характеризує їх жіночність (фемінність): чутливість до різних нюансів спілкування, збудження і прискорення словесним заохоченням діяльності, почуття любові та материнства, знижена агресивність при самозахисті, підвищена спостережливість і точ­ність, підвищений взаємозв’язок мислення з моторикою; вразли­вість, відкритість-характеру тощо.

Проте чисті зразки жіночої поведінки зустрічаються порівняно рідко. Значно частіше вони поєднуються із зразками чоловічої поведінки (маскулінності). А в певної частини жінок домінують

саме чоловічі зразки поведінки: знижена потреба в емоційній збудливості, поміркованість і розважливість, замкнутість харак­теру, агресивна реакція самозахисту і т. п.

Домінування Ч.з.п. у д. спостерігається вже у дошкільному віці (надання переваг товариству хлопчиків, гра в хлопчачі ігри, ви­користання іграшок, які здебільшого розраховані на хлопчиків). У молодшому шкільному і підлітковому віці такі дівчатка часто верховодять у компаніях хлопчиків, копіюють їх поведінку, захоп­люються чоловічими видами спорту. Зберігається домінування чоловічих зразків поведінки і в окремих дівчат-старшокласниць (віддавання переваг друзям перед подругами, прагнення вибрати типово чоловічі професії). Звичайно з роками таке захоплення чоловічими зразками поведінки проходить, жіночність переважає. Проте деякі риси, властиві чоловікам, залишаються.

Див. також: Виховання статеве. Жіночі зразки поведінки у хлопців.

Радимо прочитати: Хрипкова А. Г., Колесов Д. В. В семье сын и дочь. М., 1985.

ЧУЙНІСТЬ — морально-психологічна риса особистості дитини. У психології під Ч. розуміється особливо бережне та уважне став­лення до людей, здатність жити їх радощами та турботами, від­гукуватися на їх проблеми. Ч. може набувати в людини різних форм — від душевної м’якості до надзвичайної моральної сенси­тивності, поєднуватися з іншими рисами характеру, наприклад, тактовністю, співпереживанням, альтруїзмом. Вона протилежна як безпринципному всепрощенню, поблажливості, так і черст­вості.

Ч. формується у дітей шляхом наслідування поведінки та рис характеру улюблених казкових героїв, персонажів прочитаних книг та переглянутих фільмів, близьких людей. Особливо важли­ве значення має своєчасне вироблення в дитини відповідних мо­ральних звичок. Починаючи з підліткового віку, на формування Ч. помітно впливає розвиток самосвідомості, а також здатності до соціальної перцепції.

Одним з психологічних бар’єрів розвитку Ч. у дітей є та об­ставина, що навіть на початку підліткового віку більшість з них ледве здатна сприймати іншу людину як унікальну особистість з властивими їй болями та радощами. Перешкодою у вихованні цієї якості може стати й егоцентрична позиція дитини.

У сімейному вихованні потрібно враховувати, що Ч. дитини спершу виявляється щодо близьких їй людей — братів, сестер, батьків, бабусь та дідусів, а вже згодом переноситься і на інших людей. На формування Ч. у дитини впливає і морально-психоло­гічний клімат сім’ї, чуйне ставлення до неї батьків. Розвиваючи цю рису характеру дитини, слід особливу увагу звертати на те, щоб замість справжньої у неї не з’явилася показна чуйність, за якою ховається байдужість до людей.

Див. також: Такт педагогічний. Характер.

ЧУТЛИВІСТЬ — це загальна здатність до відчуття, а також підвищена готовність індивіда до афективних реакцій. Спектр подразників, що викликають афективну відповідь, може бути досить широким (загальна чутливість) або вузьким (чутливість до окремих подразників).

Ч. зумовлена властивостями нервової системи людини та особ­ливостями темпераменту, і тому вона не змінюється у процесі виховання. її можна лише враховувати при організації спільної діяльності з дитиною.

Особливу якість Ч. становить сенситивність — тип акцентуа­ції характеру людини, головною властивістю якого є підвищена подразливість, яка сягає такого рівня, що може зумовлювати роз­виток стану тривожності суб’єкта ще до того, як на нього подіє той чи інший подразник.

ШКІЛЬНИЙ КОМПОНЕНТ ЗМІСТУ ОСВІТИ —варіантна частина навчального плану, яка розробляється школою і затверд­жується її радою. Шкільний компонент складається з вибірково- обов'язкових предметів, індивідуальних та групових занять, кур­сів за вибором, профільного навчання, факультативів. Він має задовольнити інтереси і нахили дітей, реалізувати регіональні особливості й умови, у яких працює школа.

ШКОЛОБОЯЗНЬ. Більшість дітей охоче йде до школи. Але для частини з них початок шкільного навчання викликає значне психічне напруження, тривожність, панічну боязнь. Комплекс та­ких негативних емоціональних реакцій називається школобоязню. її причинами є виникнення у дитини комплексу неповноцінності, низька самооцінка своїх можливостей, невпевненість у собі, невдачі та сильні потрясіння, які викликані дошкільним навчанням, залякування дитини шкільними труднощами, до чого інколи вда­ються діти, які почали раніше відвідувати школу, і навіть батьки.

Серед причин Ш. зустрічаються й такі, які називаються соці­ально-психологічними. Це й особлива прив’язаність дитини до своїх дошкільних вихователів, до дітей, з якими вона відвідувала дитячий садок, і труднощі у встановленні контактів з новими людьми, зокрема з учителем, і боязнь переслідування з боку стар­ших школярів.

Такі негативні емоції можуть виникнути й під час епізодичних відвідувань школи, коли дошкільника запрошують на спеціальні заняття з підготовки його до шкільного навчання.

Засобами подолання Ш. є формування у дитини психологічної готовності до шкільного навчання, позитивне ставлення сім’ї до неї, яке посилює її впевненість у собі, ослаблює почуття психо­логічної ущербності, розвиває її комунікативні та інтелектуальні здібності.

Див. також: Неврози у дітей.

ШЛЯХ ЖИТТЄВИЙ — індивідуальна історія особистості, яка здійснюється в ході її онтогенетичного розвитку і являє собою співвідношення об’єктивних обставин її життя та активності. На відміну від біографії, що фіксує лише зовнішні моменти індиві­дуального життя, ІІІ.ж. є його змістом, світоглядною суттю. Сві­доме й цілеспрямоване формування свого Ш.ж. індивід починає з втілення підліткових мрій і нечітких бажань у життєвий задум, в якому уособлюється розуміння смислу життя і вини­кає ідея власного майбутнього. Гуманізм виховання дитини полягає у тому, що дорослі допомагають їй створювати власний життєвий шлях, а не будують співвідношення лише на домаганні виконання своїх вимог і уявлень.

ЩОДЕННИК учня ведеться з другого класу. Першокласни­кам оцінки за чверть і рік виставляються у «Відомості оцінки і поведінки». У Щ. виставляються і завіряються підписом вчителя оцінки, отримані за день, включаючи і ті, якими оцінені контроль­ні і самостійні роботи, диктанти, перекази, твори. Оцінки, які є у дитини в журналі з усіх предметів, у тому числі і з фізкульту­ри, праці, малювання, повинні бути відображені і в щоденнику. Оцінки за чверть теж виставляються у Щ., щоб уже на початку канікул батьки знали про успіхи своїх дітей. Запис про переве­дення до наступного класу завіряється підписом директора і пе­чаткою школи. Цей документ пред’являється в разі переходу уч­нів із однієї школи до іншої.

І педагоги, і учні, і батьки повинні суворо дотримуватись пра­вил, які знаходяться на першій розгортці щоденника. Записувати в Щ. учня зауваження має право тільки класний керівник, вико­ристовуючи з цією метою спеціально відведені сторінки. До речі, записувати треба не тільки зауваження, але і поляки, про що. пе­дагоги часто забувають.

На початку занять у другому класі учнів вчать заповнювати щоденник. Розклад уроків і дати учень повинен записувати рані­ше, на тиждень вперед, інакше він не розбереться у запису до­машніх завдань, особливо з тих предметів, які- не бувають кож­ного дня.

Щ.— своєрідний план роботи учня на день. Уважне ставлення до Щ. сприяє виробленню звички до чіткості і акуратності у вико- занні роботи.

На вчителя початкових класів і класного керівника в наступ­них класах лягає контроль за станом щоденника — систематич­ністю, акуратністю і грамотністю його заповнення.

Для дорослих регулярний перегляд Щ. повинен з перших ро­ків навчання дитини в школі стати звичною справою. Це своєрід­ний, постійно діючий зв’язок між сім’єю і школою. Щотижня Щ. підписується батьками, але лише після того, як у ньому сто­їть підпис класного керівника, який підтверджує, що всі оцінки, виставлені в журналі, в Щ. перенесені. За домовленістю з бать­ківським комітетом класу цс може не збігатися із закінченням тижня, але батьки учнів певного класу повинні бути повідомлені, в який день класний керівник переглядає щоденник.

Переглядати Щ. учня в сім’ї необхідно в присутності дитини, звертаючи її увагу не тільки на оцінки, але і на зміст і характер записів і вимагаючи від неї серйозного і уважного ставлення до цього документа.

ЩОДЕННИК ПІДЛІТКА І ЮНАКА. Потреб а у веденні ін­тимного Щ., як правило, з’являється у 14—15 років. У цей період у підлітка виникає уява про себе, про якості власної особистості, інтерес до духовного світу людини, формуються моральні ідеа­ли і т. д.

Підліток, який розпочинає вести щоденник, переповнений по­чуттям значимості свого життя, своїх переживань. Це і спроба по­дивитись на себе зі сторони, і одночасно спілкування з самим собою. Одним щоденник дає можливість подолати тимчасовий пе­ріод самотності, іншим допомагає в літературній діяльності.

Батькам слід з розумінням ставитися до цього заняття своїх дітей. Якщо вони випадково знайшли щоденник і навіть прочи­тали, то ні в якому разі не повинні говорити про це дітям, своїм знайомим і т. д. Це дуже травмує юнака чи підлітка. Не слід з іронією ставитись до тих чи інших записів, думок, переживань. Батьки таким чином можуть назавжди втратити довіру, повагу до себе. ' Щоденник може допомогти батькам глибше пізнати проблеми дитини, її духовний світ, переживання. І в непрямому, звичайно, впливі вони можуть підтримати її, заспокоїти, дати слушну пораду.

ЩОДЕННИК РОЗВИТКУ дитини — систематичний запис спостережень за ходом її розвитку протягом усього дитинства чи окремого його періоду. Ведеться батьками, вихователями, а також спеціалістами-дослідниками.

Для успішного ведення Щ.р.д. необхідна психологічна підго­товка, наявність раніше розробленого плану і систематичність у проведенні і фіксації спостережень. Запис повинен бути об’єк­тивним, щоб констатуючі факти не змішувались з суб’єктивними домислами і довільним трактуванням отриманих даних.

Для батьків ведення Щ.р.д. дає дуже цінний матеріал, який сприяє знаходженню правильних методів педагогічного впливу на неї. Він допомагає також в організації правильного режиму дня з урахуванням індивідуальних, вікових особливостей дитини.

ЩОДЕННИК ЧИТАЦЬКИЙ. «Хто записує, той читає двічі». Це мудре прислів’я батьки повинні пояснити дитині. Адже в кож­ній книзі зустрічаються місця, які викликають певні настрої, ба­жання, почуття, особливі враження, примушують над чимось за­мислитись, наштовхують на якісь власні думки. їх хочеться за­пам’ятати чи переглянути ще раз.

Як правило, Щ.ч. ведуть старшокласники, в чиїх сім’ях чита­ють мемуарну літературу, яка має характер спогадів визначних людей про свій час і про своїх відомих сучасників.

Дуже добре, коли потреба вести Щ.ч. виникає ще з шкільної лави. Записи у ньому спонукають працювати власну думку, ви­робляють вміння її висловити, розвивають культуру мови, зміц­нюють пам’ять.

Форма Щ.ч. може бути довільною. Але основні моменти по­винні бути зафіксовані: прізвище та ім’я автора, дата написання, головні герої, основні думки, цитати, своє ставлення до тих чи інших подій тощо.

«Я»—КАТЕГОРІЯ У ПСИХОЛОГІЇ для означення індивіду­альності неповторності, особистості. «Я» — результат виділення людиною самої себе із навколишнього середовища, перетворення її у суб’єкта власних почуттів, вражень, діяльності.

«Я» людини починає формуватися у ранньому дитячому віці (2—3 роки) і розвивається у процесі діяльності та спілкування. Як показують дослідження, основними психологічними компонентами «Я» дитини є ім’я, стать, моральна оцінка та усвідомлення жит­тєвого шляху.

У вихованні дитини слід мати на увазі, що адекватний роз­виток усіх складових частин «Я» має дуже велике значення, ос­кільки вони є ядром людської особистості.

«Я» — концепція — це система уявлень людини про себе, спи­раючись на яку вона будує свою діяльність та співвідношення з навколишнім світом. Суб’єктивно «Я» — концепція переживається як цілісний образ і виконує функцію своєрідної установки, що зумовлює ставлення людини до себе та до того, що її оточує. До «Я» — концепції входять такі компоненти: когнитивний (образ своїх якостей, здібностей, зовнішніх рис, соціальної цінності і т. ін.), емоційний (самоповага, себелюбство, самоприниження і т. д.), вольовий (бажання підвищити самооцінку, добитися пова­ги, самореалізуватися тощо). «Я» — концепція складається з та­ких частин: реальне «Я» (уявлення про себе тепер), ідеальне «Я»

(те, яким суб’єкт, на його думку, повинен був би стати, орієнту­ючись на моральні норми), динамічне «Я» (те, яким суб'єкт ба­жає стати), фантастичне «Я» (те, яким суб’єкт бажав би стати, якби це було можливо).

«Я» — концепція формується у процесі соціалізації особистос­ті. Важливим завданням виховання є розвиток у дитини адекват­ної «Я» — концепції, тобто такої, що відповідає справжнім особ­ливостям людини.