ОХОРОНА І ЗМІЦНЕННЯ ЗДОРОВ’Я ДІТЕЙ

АДИНАМІЯ — стан надзвичайної м’язової слабості, яка часом доходить до того, що людині неможливо ходити, стояти, навіть сидіти. Загальна А., яка охоплює увесь організм, може виникнути в результаті мозкового захворювання (енцефаліт), а також гост­рих чи хронічних інфекційних захворювань, отруєнь або трива­лого голодування.

У дитячому віці однією із ранніх ознак туберкульозного менін­гіту є А., яка іноді поєднується з підвищеною сонливістю. Дитина стає млявою, малорухливою, поступово втрачає інтерес до ігра­шок, до школи і до друзів. Такий стан повинен насторожити бать­ків, педагогів і лікаря. Хворого треба негайно покласти в лікарню. Діти, які перенесли черепно-мозкову травму, згодом іноді стають адинамічними, повільними. Це може надовго знизити їх працездат­ність і успішність у школі. А. іноді виникає у дітей і після вірус­ного грипу, пневмонії та інших хвороб поряд з астенічними яви­щами. У цих випадках корисним є загальнозміцнююче і тонізуюче лікування, строго дозований режим праці і відпочинку і поступо­ве загартування, краще за все у санаторних умовах.

АКАЛЬКУЛІЯ — порушення або повна втрата здатності раху­вати та виконувати розрахункові операції. А. є результатом ура­ження різних ділянок кори головного мозку. Розрізняють первин­ну А., що пов’язана з порушенням розуміння розрядної будови числа, труднощами в розрахункових операціях, і вторинні форми А., що виникають при інших розладах вищих психічних функцій (афазії, агнозії, амнезії) або загальному порушенні цілеспрямо­ваної інтелектуальної діяльності. А. може бути однією з причин ускладнень при вивченні дитиною математики. Тому з дітьми, хворими на А., проводяться індивідуальні заняття з використан­ням спеціальних методик.

АКОМОДАЦІЯ ОКА — пристосування ока до чіткого бачен­ня предметів, що знаходяться від нього на різних відстанях. А. о. здійснюється за рахунок здатності кришталика змінювати свою опуклість (ставати більш плоским при віддаленні предметів і більш опуклим при їх наближенні), в результаті чого змінюється переломлюваність світлових променів, що йдуть до ока, і, відпо­відно, можливе фокусування їх на сітчатці ока.

АЛЕРГІЯ — змінена чутливість організму людини до певних речовин. Усі речовини, які здатні викликати А., називаються алер­генами. Ними можуть бути мікроби, токсини і найрізноманітніші хімічні речовини. А. виявляється в порушенні звичного перебігу загальних і місцевих реакцій, частіше при повторному надходжен­ні в організм алергенів. Реакції ці можуть бути в порівнянні з нормою підвищеними, пониженими чи повністю відсутніми.

А. лежить в основі деяких захворювань: бронхіальної астми, сінної гарячки, кропивниці та ін. Алергічні процеси сприяють виникненню ревматизму, нефриту, туберкульозу. А. викликають деякі харчові продукти. Суниці, шоколад, яйця можуть спричи­нити висипи на шкірі, свербіж, іноді підвищення температури, запаморочення, блювоту. Якщо організм має підвищену чутливість при введенні лікувальної сироватки (протистовбнякової, протидиф­терійної та ін.), може розвинутись сироваткова хвороба, для якої характерні підвищена температура, озноб, висипи на шкірі, свер­біж, набряклості на обличчі, болі в суглобах тощо. У тяжких випадках можлива втрата свідомості і падіння серцевої діяль­ності. У дітей явища А. проявляються більш яскраво, ніж у до­рослих.

АЛКОГОЛІЗМ — зловживання алкоголем. Розрізняють алко­голізм побутовий — зловживання алкоголем без ознак звикання, хронічний — з ознаками фізичної та психічної залежності, алко­гольні психози (марення, гарячка, галюцинації).

Ознаки хронічного алкоголізму з’являються поступово залежно від регулярності вживання алкоголю, його доз і проявляються у зміні реактивності організму на спиртне, що включає:

1) зміну толерантності. Термін «толерантність» використову­ється для позначення своєрідної «стійкості» організму при алко­голізації. Для досягнення міри сп’яніння з часом необхідно під­вищувати дозу алкоголю. Толерантність на рівні А. значно пере­вищує фізіологічно допустиму;

2) зникнення захисних реакцій організму (реакції отруєння на спиртне, що проявляється в зникненні блювотного рефлексу та ін.).

Складовою частиною алкогольних напоїв є етиловий спирт. За своєю біологічною дією на людину це протоплазматична отрута, що найбільше руйнує статеві клітини та клітини головного мозку. Ось чому неприпустиме захоплення спиртними напоями, коли пла­нується народження дітей. Це стосується не тільки моменту за­чаття, але й періоду вагітності. Численні спостереження підтверджують, що людина, яка піддається алкогольним наванта­женням, може народити дитину з відхиленнями у фізичному та психічному розвитку.

При зловживанні алкоголем поступово з’являються патологіч­ні зміни у внутрішніх органах, порушується обмін речовин, що призводить до серйозних хронічних захворювань шлунку, серця, печінки, нирок. Вражаються периферійні нерви, спостерігаються функціональні зміни у центральній нервовій системі. Зростає соціальна та психологічна деградація.

АЛКОГОЛІЗМ ДИТЯЧИЙ — зловживання алкоголем у ран­ньому віці. Розрізняють алкоголізм дитячий та підлітковий. Побу­тове пияцтво серед дітей та підлітків останнім часом набуло особливого поширення. Причин цьому багато. А. д. зустрічається частіше там, де більше соціально напружених конфліктних ситуа­цій. Дитяча емоційна нестабільність може бути викликана сімей­ним неблагополучиям, непорозумінням, а іноді і відчуженістю в колі однолітків і батьків. Випиваючи, підліток намагається пога-. сити характерний для нього стан тривожності, повернути втрачену впевненість у собі, привернути до себе увагу, іноді навіть шляхом асоціальної поведінки.

Алкоголізм — явище соціальне. Тому міра його вираження залежить від загальної атмосфери у суспільстві.

Найчастіше причиною пияцтва дітей та підлітків є насліду­вання дорослих, в першу чергу батьків, літературних та кінемато­графічних героїв. Якщо доросла людина сприймає кінофільм чи літературний твір як дзеркальне відображення реальної дійсності, то дитина, внаслідок власного некритичного сприймання та віко­вої нездатності відокремити реалії життя від реалій мистецтва, вбачає в героях фільмів об’єкти наслідування.

Завдання дорослих виховувати у дітей бережливе ставлення до власного організму, почуття відповідальності за особисту долю, майбутнє своїх дітей.

Іноді дитина сприймає вживання алкоголю як своєрідний експеримент. Це так звана схильність до задоволення допитли­вості, потяг до «забороненого». Тому обов’язок батьків і вихова­телів своєчасно, доступно, переконливо пояснити шкоду алкоголь­них напоїв, специфіку їх дії на організм, зокрема дитячий.

АНАТОМО-ФІЗЮЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІТЕЙ —це вікові особливості будови і функцій організму в цілому і його окремих систем та органів. Знання і врахування цих особливостей необхідні батькам і вчителям для правильності організації вихо­вання і навчання дітей у сім’ї та в школі.

Процес фізичного розвитку дітей відбувається нерівномірно, хвилеподібно: в одному віці спостерігається прискорення росту (тіло дитини витягується у довжину), в іншому — навпаки, по­мітно збільшується вага тіла при одночасному сповільненні росту (тіло дитини стає повнішим, округленим). За цим показником можна виділити такі періоди тілесного розвитку дітей: 1) період першого округлення (від 1 року до 4 років), для якого характерне щорічне збільшення ваги при відносно невеликому рості тіла в довжину; 2) період першого витягнення (від 5 до 7 років), який відзначається помітним ростом тіла у довжину при відносно слаб­кому збільшенні ваги; 3) період другого округлення (від 8 до 10 років); 4) період другого витягнення (від 11 до 16 років); 5) період третього округлення, або період дозрівання (від 16 до 20 років).

У процесі тілесного розвитку значних змін зазнають також пропорції тіла дитини. У немовляти, наприклад, дуже велика го­лова у порівнянні з довжиною всього тіла і короткі руки та ноги, відносно довгий тулуб. З віком ці пропорції поступово наближа­ються до пропорцій дорослої людини.

Кісткова тканина у дітей гнучка, податлива. У маленьких дітей вона легко деформується. Повне окостеніння скелета закінчуєть­ся лише у 24—25 років. Ці особливості кісткової системи важливо враховувати дома батькам при організації фізично важких робіт і в школах на уроках фізкультури.

При народженні дитина має вже сформовану м’язову систему, проте м’язи її дуже тоненькі і ще не здатні до швидких і трива­лих скорочень. У перші роки життя м’язи дитини ростуть тільки у довжину і залишаються ще тонкими і слабкими. Коли у дитини з’являється рухлива діяльність, її м’язи починають рости у шири­ну, збільшується їх білковий склад, поступово наростає м’язова маса. Збільшення м’язової маси не закінчується з окостенінням скелета. Воно продовжується до 30-літнього віку і навіть далі.

М’язи дітей швидко стомлюються, і це варто мати на увазі при організації в школі і дома трудових процесів і фізичних вправ.

У зв’язку з великою потребою у кисні у дітей має місце гіпер- вентиляція легень, об’єм повітря, що проходить через них, майже досягає норми дорослого. Аналогічна картина спостерігається і в діяльності серця. До 11 — 12-літнього віку серце дитини щодо маси його тіла має відносно більші розміри, ніж у дорослих. Через ці особливості організм дитини потребує більше чистого повітря, ніж організм дорослого. Отже, треба дбати, щоб приміщення, де вона перебуває, добре провітрювалося.

Дуже важливе значення для розвитку дітей та підлітків має правильне харчування. Оскільки дитячому організму властива підвищена життєдіяльність, йому потрібна відносно більша кіль­кість їжі на кілограм ваги, ніж дорослому. В ній має бути пра­вильне співвідношення білків, жирів, вуглеводів, а також каль­цію, фосфору, різноманітних вітамінів. Особливе значення має білковий мінімум, тобто та найменша кількість білка, яка необ­хідна для нормального розвитку дитини. Цей мінімум майже у чотири рази вищий, ніж у дорослих.

Характер і інтенсивність тілесного розвитку дітей великою мі­рою визначаються діяльністю залоз внутрішньої секреції. З їх ро­ботою пов’язані ріст організму в цілому і окремих його частин, обмін речовин, робота м’язів і центральної нервової системи, роз­виток первинних і вторинних статевих ознак тощо.

Загальний хід фізичного розвитку дитини, підпорядковуючись біологічним законам, разом з тим зазнає значних змін під впливом різноманітних соціальних факторів: матеріального стану сім’ї, можливостей нормального харчування, сприятливих гігієнічних умов життя і т. д.

А.-ф. о. д. в окремі вікові періоди у загальних рисах можуть бути охарактеризовані так.

Немовлячий — від народження до 1-го року. Найбільший інте­рес у цьому віці викликає початкова фаза розвитку вищої нерво­вої діяльності. Новонароджений має три безумовних рефлекси — харчовий (смоктальні рухи), оборонний (крик у відповідь на несприятливі подразнення) і орієнтувальний (поворот голови в бік світла та ін.). На цій основі поступово формуються більш складні — умовні рефлекси.

У перші дні після народження спостерігаються невпорядковані рухи рук і ніг, очей, крик без сліз, відсутність посмішки. В кінці

1- го місяця життя, на 2-му і 3-му місяці рухи очей стають коорди­нованими, дитина фіксує ними предмет, що рухається, повертає голову в бік звуку, з’являється посмішка, плач із сльозами. На 4-му місяці формуються рухи з наміром щось схопити, дитина починає сидіти, впізнавати людей і прості предмети. На 7-му—8-му місяці невпорядковані рухи поступово зникають, дитина починає стояти, тримаючись за опору, сприймати і запам’ятовувати слова. Наприкінці 1-го року дитина може вже ходити, промовляти перші осмислені слова.

Ранній вік — від 1-го до 3-х років. Наприкінці другого року у дитини прорізуються усі молочні зуби і відповідно зміню­ються процеси травлення. Відбувається більш енергійний ріст ті­ла, розвиток внутрішніх органів і рухового апарату Протягом

2- го—3-го року життя інтенсивно збільшується запас слів дитини. На 3-му році, як правило, дитина оволодіває граматичною будо­вою мови, вміє правильно вживати відмінки і дієслівні форми.

Дошкільний період — від 3-х до 7 років. Цей вік у певному розумінні є переломним: майже всі органи тіла (за ви­нятком статевої системи) до 7 років набувають властивої їм структури і в подальшому їх розвиток виражається лише у рості та удосконаленні взаємин один з одним. У нервовій тканині за­кінчується утворення дендритів нервових клітин, завдяки чому поліпшуються процеси взаємозв’язків між різними відділами моз­ку. Знижується властива попередньому вікові легка збудливість нервових центрів, і посилюються гальмівні процеси. Краще почи­нає діяти рухова ділянка кори — рухи дитини дошкільного віку більш координовані і більш складні та різноманітні у порівнянні з рухами дитини раннього віку. Дошкільник здатний оволодіти такими складними засобами пересування, як ходіння на лижах, катання на ковзанах, фігурне катання, та ін. Він може виконувати такі дії, які вимагають точної координації рухів: тримати олівець і ручку при письмі та малюванні, зав’язувати вузлик тощо. Рух­ливість дошкільника не супроводжується ознаками втоми. Проте батькам, вихователям треба стежити за тим, щоб він не перевтом­лювався. Справа в тому, що у дітей 6—7 років спостерігається деяка невідповідність у розвиткові серця і кровоносних судин: судини розвиваються швидше від серця, тому воно несе більше навантаження, ніж у попередніх і в наступних вікових періодах.

У дошкільному віці удосконалюється друга сигнальна систе­ма. Завдяки першим, поки що елементарним заняттям, спрямова­ним на оволодіння грамотою, в корі головного мозку починають формуватись фізіологічні механізми читання і письма. У 5—6-літ- ньої дитини починає складатися певний тип вищої нервової ді­яльності.

Молодший шкільний вік — від 7 до 11—12 років. У цей період ріст щороку збільшується в середньому на 5 санти­метрів, вага — на 2—2,5 кілограма, а за увесь цей час — в серед­ньому на 18 кілограмів.

Дихання молодшого школяра відносно прискорене і поверхо­ве. Маса серця по відношенню до ваги всього тіла наближається до норм дорослого: 4 грами на 1 кілограм. Пульс залишається прискореним — до 84—90 ударів на хвилину. Тому постачання усіх тканин організму кров’ю майже в два рази більше, ніж у дорослої людини, пульс якої дорівнює 70—72 ударам на хвилину.

М’язи у дітей цього віку ще слабкі, особливо м’язи спини, і вони не здатні тривалий час підтримувати тіло в правильному положенні. Це може привести до неправильної постави. Кістки скелета, особливо хребта, також відзначаються слабкістю і подат­ливістю щодо зовнішніх впливів, через що у молодших школярів часом спостерігається викривлення хребта, а це, в свою чергу, призводить до затримки у розвиткові грудної клітки, стійких по­рушень роботи серця та легень. Молодші школярі ще не присто­совані до статичного положення на заняттях у школі, тому їм необхідні систематичні повсякденні фізичні вправи.

У молодшому шкільному віці (до 8—9 років) закінчується анатомічне формування структури головного мозку. Проте у функціональному відношенні його розвиток ще триває під впли­вом занять у школі, які вимагають напруження уваги, зосередже­ності розумової роботи, заучування і утримування в пам’яті навчального матеріалу.

Підлітковий (середній шкільний) вік — від 11— 12 до 14—15 років. Цей вік збігається в часі з другим періодом витягнення: ріст тіла в довжину за рахунок росту кінцівок. Роз­виток скелета здійснюється нерівномірно. Пропорції тіла попе­

реднього періоду змінюються: в той час, як кістки хребта і кінці­вок ростуть швидко, ріст грудної клітки відстає, вона залишається вузькою, і за своїм загальним виглядом підліток худорлявий, видовжений.

Спостерігається диспропорція у розвиткові м’язів і кісток. М’язи не встигають за ростом кісток і лише витягуються внаслі­док своєї еластичності. Це призводить до погіршення координації рухів, які у підлітків стають незграбними. Часто вони не знають, «куди подіти руки». Разом з тим у цей період, збільшується м’я­зова сила, хоча вона ще не супроводжується розвитком м’язової витривалості. Посилений ріст кісток хребта, таза, кінцівок може викликати порушення їх структури і викривлення в результаті важкої м’язової роботи. У зв’язку з цим треба дуже уважно ста­витись до фізичних вправ підлітків. Вони не повинні бути надмір­ними, такими, що вимагають різких силових рухів чи будь-якого напруження. Це також позначається на діяльності серцево-судин­ної системи.

Розвиток анатомічної структури головного мозку у цьому віці завершується, але продовжується інтенсивний функціональний розвиток центральної нервової системи, особливо кори головного мозку.

Підлітковий вік — це і вік статевого дозрівання, він закінчу­ється у дівчаток в середньому до 15 років, у хлопчиків — до 16— 17 років.

У цьому, так званому перехідному періоді діти потребують особливо уважного догляду. їх бурхливо зростаючу енергію слід спрямовувати в бік серйозних інтелектуальних інтересів, занять мистецтвом, участі у громадському житті. При відсутності такого педагогічного впливу статеві потяги у підлітків можуть набути шкідливих для їх здоров’я і психіки форм.

Юнацький (старший шкільний) вік — від 14—15 до 17—18 ро­ків. Початок цього віку збігається із закінченням процесу стате­вого дозрівання. Темп росту тіла в довжину уповільнюється, зате воно збільшується у вазі. За зовнішнім виглядом старшокласники вже схожі на дорослих. У цьому віці все ще триває окостеніння скелета. Відбувається значне збільшення м’язової сили і витри­валості, дедалі поліпшується координація рухів.

Старшокласникам доступні усі види силових вправ і вправ на витривалість, вони без шкоди для себе можуть брати участь у змаганнях з усіх швидкісних видів спорту. Нормальним стає спів­відношення маси серця і кровоносних судин, частота пульсу і кров’яний тиск наближаються до норм дорослих. Робота серця стає більш стійкою. Завершується розвиток центральної нервової системи.

При характеристиці А-ф. о. д. необхідно мати на увазі: процес тілесного розвитку відбувається безперервно, тому не можна встановити точні строки початку і кінця того чи іншого періоду; у кожному періоді є багато особливостей, характерних для попе­реднього віку, і в той же час може бути поява нових рис, харак­терних для наступного вікового відрізку. Загальні закономірності тілесного розвитку переплітаються з індивідуальними особливос­тями дитини, завдяки яким вікові рамки того чи іншого періоду мають досить широкий діапазон. Тому при вивченні А.-ф. о. д. треба враховувати їх індивідуальні особливості.

АНОМАЛЬНІ ДІТИ — це діти з тими чи іншими відхиленнями від нормального фізичного чи психічного розвитку: з порушенням слуху (глухі і слабоглухі), зору (сліпі і ті, що слабо бачать), мо­ви, з розладом опорно-рухового апарату, розумово відсталі, з різними складними дефектами (сліпо-глухі, глухі і одночасно розумово відсталі та ін.).

Аномалії у дітей можуть бути як вродженими, так і набутими в результаті захворювання матері під час вагітності, пошкодження плоду, родової травми і захворювання дітей у ранньому віці. У А. д. відчуваються труднощі у взаємодії з навколишнім середовищем, у формуванні різних видів діяльності, починаючи з участі в іграх. Вони повільно сприймають інформацію, недоско­нало володіють мовою.

А. д. потребують спеціального навчання і виховання. Спеціаль­ні школи різного типу (залежно від характеру аномалії) дають їм загальноосвітню підготовку, готують до праці, ведуть послідов­ну корекційну роботу стосовно кожного виду дефекту.

Особлива роль у вихованні А. д. належить сім’ї. Дітям з недо­ліками зору, слуху, мови необхідно активне спілкування, велика увага і ласка. Ніколи не слід нагадувати дитині про її дефект. У сім’ї має бути спокійна атмосфера, рівні доброзичливі відноси­ни. Це дуже важливо для нервової системи хворої дитини.

АПАТІЯ — стан повної байдужості, млявості. Характерною ознакою А. є пасивне ставлення до всього навколишнього. Апатія часто поєднується з адинамією (утруднення рухової діяльності). Стійка і різко виражена А. може бути ознакою початку нервово- психічних захворювань (шизофренія, енцефаліт), порушення діяльності залоз внутрішньої секреції. Стан А. властивий також хворим з пошкодженими лобовими долями головного мозку (травми, пухлини). Іноді А. буває наслідком черепно-мозкової травми. В учнів А. може призвести до значних утруднень у нав­чанні. Нездатність до засвоєння нового матеріалу, послаблення пам’яті, зниження працездатності, які властиві А., спричиняються до поганої успішності. Позитивне значення у практиці навчання таких дітей має правильно організована праця, індивідуальний підхід педагога. Завдання педагога — збудити і підтримати у ди­тини інтерес до навчання, тренувати її витримку, здатність до на­пруження.

Результативними є лікування у санаторних школах для нерво­вих дітей.

АСТЕНІЯ — нервово-психічна слабкість, гцо виявляється у підвищеній стомлюваності, виснаженості, зниженій чутливості, крайній нестійкості настрою, порушеннях сну.

Виникає А. в результаті перенесених гострих інфекційних хво­роб, таких, як скарлатина, кір, вітрянка, що йдуть одна за одною, чи хронічних захворювань (туберкульоз, ревматизм та ін.), фізич­них та розумових перенапружень, тривалих негативних пережи­вань і конфліктів.

А. може бути віддаленим наслідком черепно-мозкової травми. При травматичній А. спостерігається ослаблення пам’яті, знижен­ня працездатності, схильність до безпідставних спалахів гніву.

У стані А. діти, як правило, важко переносять звичайний шкільний режим. На третьому-четвертому уроках вони не можуть слухати пояснення нового матеріалу. Заважають головний біль, потьмарення свідомості, потемніння в очах.

У лікуванні А. важливу роль відіграють раціонально організо­ваний відпочинок (найкраще в санаторних умовах), збільшення тривалості сну та інші заходи, що сприяють зміцненню організму та заспокоєнню нервової системи.

АУТИЗМ — хворобливий стан психіки, який характеризується зайнятістю людини своїми внутрішніми переживаннями, відгоро- дженістю від зовнішнього світу і поступовим відривом від реаль­ної дійсності. В стані А. такі люди стають бездіяльними, втрача­ють інтерес до сучасних подій, контакт з іншими людьми, заглиб­люються у світ галюцинацій.

Діти, які страждають А., перестають спілкуватись з одноліт­ками, намагаються бути на самоті, іноді ховаються, створюють свій власний світ маячних фантазій і живуть у ньому як дійові особи, довго розмовляють з кимось невідомим, загрожують. Таку хвору дитину майже неможливо повернути до дійсності. А. часто поєднується з небажанням розмовляти, хоча потенціальна мож­ливість мовного спілкування ще зберігається.

При нерізко вираженому А. діти, що мають достатні здібності, можуть навчатися в нормальній школі. Проте часто через ди­вацтва в поведінці, неможливість пристосуватись до колективу її доводиться залишати.

ВИКРИВЛЕННЯ ХРЕБТА — це зміна його нормальної форми. Розрізняють два види В. х. Перший — викривлення хребта на­зад-— кіфоз грудного відділу, або кругла спина, і збільшення по-

перечного вигину вперед, Що супроводжується випинанням живо­та. Другий — бічне відхилення хребта від середньої лінії (ско­ліоз).

Спостерігається вроджене і набуте В.х. Вроджені форми В.х. пов’язані з вадами його розвитку. Набуті форми поділяються на рахітичні — після перенесеного у ранньому дитинстві рахіту; статичні — у зв’язку з порушенням опорної функції, наприклад, укороченням однієї ноги; паралітичні — після перенесеного поліо­мієліту; травматичні — як наслідок травм і такі, що виникають у зв’язку з неправильним положенням під час сну (на боці, скру­тившись «клубочком») і сидінням за столом чи партою, що не відповідає росту дитини. В. х. може виникнути і при косоокості, короткозорості, які змушують дитину займати неправильну позу. Розвитку сколіозу сприяє носіння дитини постійно на одній і тій же руці, тримання її під час прогулянки за одну і ту ж руку, носіння дитиною портфеля та іншої ваги постійно в одній руці тощо.

Ознаками В. х. є асиметричне положення плечового пояса (рівень стояння плечей і лопаток), зміна величини трикутника талії, відхилення від вертикальної лінії остистих відростків. У деяких дітей зустрічається асиметричне положення тазового пояса і сідничних складок.

Щоб правильно визначити форму В. х., треба провести ретель­не медичне обстеження. До профілактичних заходів В. х. належить рання діагностика відхилень, своєчасне лікування, оптимальний руховий режим дітей, прогулянки на свіжому повітрі, правильна посадка під час навчальних занять у школі і вдома, сон на рів­ному жорсткому ліжку з невисокою подушкою, систематичне за­гартування організму, регулярне заняття гімнастикою і спортом. Дітям з В. х. другої та третьої стадії протипоказані катання на велосипеді, настільний теніс, футбол, важка атлетика, акробати­ка. Вони звільняються від уроків фізкультури.

У тяжких випадках В. х. поряд з коригуючою гімнастикою за­стосовується спеціальне ортопедичне лікування.

ВІДЧУТТЯ БОЛЬОВІ — неприємні відчуття, що виникають внаслідок подразнення відповідних рецепторів (особливих точок, що сприймають біль). Відображаючи у свідомості людини власти­вості предметів навколишнього світу, В. б. виконують в організмі функцію самозахисту. Вони попереджають про небезпеку і спо­нукають до її уникнення. Необхідно розрізняти больову чутливість шкіри і В. б., які надходять до кори головного мозку від внутріш­ніх органів.

У людини В. б. детерміновані біологічними та соціальними чинниками.

ВІДЧУТТЯ ТЕМПЕРАТУРНІ — шкіряні відчуття, що виника- Ють у результаті впливів тепла і холоду. Кожен різновид шкіря­них відчуттів пов’язаний з певними рецепторами шкіри (чуттєвіс­тю клітин). Сигнали від периферичних чуттєвих клітин по нерво­вих волокнах надходять до центральної нервової системи, а звідти ідуть до органів, які зазнають відчуття.

Температурні чуттєві точки розподілені на поверхні шкіри з різною щільністю. На кожному квадратному сантиметрі шкіри приблизно 12—15 холодових і 1—2 теплових точки. Кількість тем­пературних точок змінюється залежно від стану організму. На­приклад, при підвищенні температури шкіри збільшується кіль­кість холодових точок, а при зниженні — теплових. Таким чином, здійснюється регулююча функція. Слід пам’ятати, що у малих дітей система терморегуляції недосконала, тому шкідливе як пере­грівання, так і переохолодження організму.

ВТОМА — сукупність змін у фізичному і психічному стані лю­дини під впливом інтенсивної чи довготривалої роботи, які про­являються в тимчасовому зниженні функціональних, можливостей організму. Виражаються ці зміни у погіршенні кількісних і якіс­них показників роботи, тобто в зниженні працездатності, а також у різноманітних суб’єктивних відчуттях, які свідчать про розви­ток В. і називаються стомлюваністю.

Працездатність при виконанні роботи змінюється за фазами: 1) у фазі мобілізації людина готується до роботи, збирає для неї необхідну інформацію; 2) у фазі первинних реакцій — апробує деякі частини роботи; 3) у фазі гіперкомпенсації — виконує по­шук оптимального варіанта виконання роботи; 4) у фазі компен­сації — виконує роботу з найбільшою віддачею, тобто високою працездатністю; 5) у фазі субкомпенсації працездатність починає знижуватись; 6) у фазі декомпенсації зниження працездатності триває. Якщо не припинити роботу, то може настати зрив — фаза виснаження організму, після якої потрібен досить довгий час для відновлення його функцій.

Як фізіологічний стан втома характерна для фаз компенсації, субкомпенсації, зриву, коли функціональні можливості організму знижені. При розумовій роботі, яка виконується найчастіше у ста­тичній позі, втома проявляється у кожної людини по-різному: роз­сіюванням уваги, погіршенням процесів запам’ятовування, мис­лення, сприйняття; болем в очах, лобі, м’язах шиї, спини, живота, неприємними відчуттями в нижніх кінцівках в результаті пере­давлювання сідничних нервів і кровоносних судин; роздратованіс­тю, сонливістю тощо.

Втома виконує певну роль щодо фізіологічних процесів, які про­тікають в організмі. Вона виступає сигналом зниження функціо­нальних можливостей, захищаючи організм від надмірного висна­ження, а також стимулює процеси відновлення, мобілізуючи резервні можливості організму. Тому В. являє собою пристосу­вальну реакцію, яка захищає нервову систему від виснаження, забезпечуючи можливість наступної роботи. Людині не слід боя­тися В., а організовувати роботу так, щоб віддалити час її на­стання і якнайдовше зберегти високу працездатність^ Для цього слід чергувати розумову і фізичну працю, різні види розумової діяльності, давати відпочинок очам, м’язам спини, рук, ніг, шиї через кожні 40—50 хвилин роботи, виконуючи фізичні вправи, займаючись домашньою роботою.

В. у дітей молодшого і середнього віку при навчальній роботі в класі чи вдома характеризується двома стадіями: на першій послаблюється активне гальмування, збудження ж поширюється на рухові центри кори великих півкуль головного мозку. Ці нер­вові процеси проявляються у поведінці дітей таким чином. Вони починають відволікатись, розмовляти, потягуватись, крутитися. У старших школярів ця стадія може зовні не проявлятись. При її настанні слід обов’язково зробити фізкультурну паузу на 2—5 хви­лин або переключитись на фізичну роботу для відновлення функ­цій працюючих органів і нервової системи. Якщо цього не зроби­ти, то розвивається друга стадія В., при якій у рухових центрах кори великих півкуль головного мозку може виникнути сильне збудження, а в інших центрах — гальмування. Ця стадія про­являється теж двояко: перезбудженням або кволістю, апатією.

Після довготривалої або неправильно організованої роботи може розвиватись перевтома — патологічний процес різкого зни­ження функціональних можливостей організму і невідновлення їх після відпочинку. Перевтома може бути причиною нервово-пси­хічних зрушень (зниження рівня пам’яті, уваги, сприйняття, мис­лення), апатії, загальної слабкості, головного болю, порушень сну, апетиту, змін в серцево-судинній, травній та інших системах організму, зниження успішності школярів. Тому слід так організо­вувати роботу і відпочинок, щоб віддаляти процес настання В. і не допускати перевтоми.

Причини В. криються у фізіологічних процесах. Під час роботи в клітинах різних органів і в нервовій системі використовуються запаси органічних і мінеральних речовин, енергетичні ресурси для протікання фізіологічних процесів, а також накопичуються шлаки — продукти обміну клітин. Всі ці зміни поступово призво­дять до погіршення виконання клітинами властивих їм функцій. Працюючі органи сигналізують нервовій системі про зниження своїх функціональних можливостей, а також про необхідність від­новлення функцій. Останнє відбувається і при відпочинку.

ГІГІЄНА ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ — це заходи, що їх щоденно треба виконувати з метою збереження здоров’я і підтримання нормального функціонування різних систем організму. Необхід­ність дотримання гігієни пояснюється тим, що на людину постій­но діють як позитивні, так і негативні фактори зовнішнього середовища. Позитивні фактори сприяють зміцненню здоров’я, а негативні є причиною хвороб і зниження функціональних можли­востей організму. До факторів, що зміцнюють здоров’я, нале­жать: чіткий режим дня, заняття фізкультурою, загартування, що­денне дотримання правил особистої гігієни, раціональне харчу­вання. Послаблюють здоров’я такі фактори, як невпорядкований режим, мала рухливість і відсутність загартування, недотриман­ня правил особистої гігієни, нераціональне харчування, шкідливі звички — куріння, вживання алкоголю, наркотичних речовин.

Режим дня — це виконання щоденно, бажано в один і той же час, певних видів діяльності: вставати о 6-й годині або о 6-й годи­ні ЗО хвилин, перед сніданком обов’язково виконати комплекс фі­зичних вправ, водних процедур. До школи та із школи бажано ходити пішки, на уроках інтенсивно працювати, а на перервах максимальну кількість часу рухатись. Вдома самостійну підго­товку до занять розумно чергувати з допомогою по господарству.

Постійне чергування розумової і фізичної праці та відпочинку сприятиме підтриманню високої працездатності і доброго самопо­чуття. Щоденно слід виконувати добову норму рухової активності і 3—4 години перебувати на свіжому повітрі. Перед сном слід про­вітрити кімнату. Лягати спати треба в один і той же час, трива­лість сну має бути 8—10 годин.

Щоденна особиста гігієна передбачає: миття всього тіла водою із милом, розчісування волосся, чищення зубів перед першим прий­манням їжі і після останнього, полоскання ротової порожнини після кожного приймання їжі; виконання вправ, які запобігають розвитку короткозорості, сприяють збереженню правильної по­стави, підтримують гнучкість в усіх суглобах; інтенсивний біг або ходіння, а також виконання вправ на розслаблення в разі нега­тивного впливу стресових факторів.

ДЕБІЛЬНІСТЬ — недорозвиненість складних форм вищої нер­вової діяльності дитини. В основі Д. лежать залишкові явища пе­ренесеного пошкодження центральної нервової системи. Причиною виникнення Д. є шкідливий вплив різних факторів на мозок ди­тини в її зародковому періоді (інфекції, травми матері під час вагітності), а також запалювальні, токсичні і травматичні захво­рювання дитини протягом першого року життя. Лікарі стверджу­ють, що дитина може стати дебільною в результаті того, що під час зачаття батьки були в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.

ДИСПАНСЕРИЗАЦІЯ — система роботи лікувально-профілак­тичних закладів, спрямованої на запобігання захворюванням

шляхом проведення відповідних лікувально-профілактичних, сані­тарно-гігієнічних та соціально-екологічних заходів.

В основі Д. лежить метод систематичного медичного спосте­реження в диспансерах, поліклініках, жіночих та дитячих кон­сультаціях за станом здоров’я окремих груп людей (робітників певних спеціальностей, дітей віком до 3-х років, спортсменів, а також хронічних хворих) з метою надання їм необхідної допомоги за індивідуальними планами профілактичних та лікувальних захо­дів. Дитяча Д. починається з моменту народження і триває до кінця навчання у школі.

Обов’язковою складовою частиною Д. є санітарно-просвітниць­ка робота серед населення. Школа спільно з батьками та гро­мадськістю повинна вести роз’яснювальну роботу щодо шкідли­вого впливу наркотиків, алкоголю, нікотину на формування дитя­чого організму та його здатності протистояти різноманітним захворюванням.

ЗАГАРТУВАННЯ — це система заходів, що дозволяє за допо­могою впливу сонця, повітря і води підвищувати опір організму несприятливим зовнішнім впливам. 3.— невід’ємна частина фізич­ного виховання. Особливо велика роль 3. у профілактиці простуд­них захворювань. Одночасно 3. зміцнює організм. Основними принципами системи 3. є регулярність, поступовість, індивідуаль­ний підхід.

Особливої уваги потребують фізично слабкі діти. Тому, перш ніж почати систематичне 3., необхідно правильно оцінити можли­вості дитини. Допомогу в цьому надасть лікар.

3. триває протягом усього року, але за умови врахування особливостей сезону. Проте дуже важливо, щоб незалежно від погоди дитина якомога більше часу знаходилась на свіжому по­вітрі. Одягати її треба так, щоб було легко рухатися, тоді дитина не замерзне. Батьки повинні пам’ятати, що невідповідність одягу дитини температурі повітря може призвести як до переохолоджен­ня, так і до перегрівання. І те, і друге шкідливо і спричиняється до захворювання.

Існують різні методи 3.: обтирання, обливання, ванни, душі.

Першим ефективним засобом 3. є повітряні ванни. Діти прий­мають їх вже тоді, коли їх переодягають, міняють пелюшки. Ре­гулярні повітряні ванни можна починати з 3-х—4-х місяців. їх корисно поєднувати з масажем, гімнастичними вправами. Повіт­ряні ванни залежно від температури навколишнього повітря по­діляються на теплові (від +20 до +30° С), прохолодні чи помірні (від +14 до +20° С) і холодні (від +16 до +14°С).

Літньої пори повітряні ванни приймають надворі, частіше вранці, в місцях, захищених від прямих сонячних променів і різ­кого вітру. Починають 3. в тиху погоду при температурі повітря

не нижче +20° С, далі —при температурі до +18----------- F 19° С, а для

дітей старше 2-х років — до + 16------------- 1-17° С. Взимку повітряні

ванни приймають у кімнаті при відчиненій кватирці, якщо не дуже холодно.

Другий засіб 3.— сонячні ванни. Багата ультрафіолетовими та інфрачервоними променями енергія сонця має велике значення для росту і розвитку дітей, зміцнення їх здоров’я і підвищення працездатності. Починати 3. сонцем можна з дитиною 3-х—4-х місяців тоді, коли вона вже приймала повітряні ванни. При цьому сонячні промені мають бути розсіяними. Діти старше 1-го року після попереднього перебування протягом кількох днів в тіні де­рева можуть приймати сонячні ванни під прямими променями 5—6 хвилин в перші дні з поступовим збільшенням до 10 хвилин.

Сонячні ванни поєднуються з іншими процедурами 3., наприк­лад, обливанням. Найбільш сприятливий час для загоряння: на півдні — з 8-ї до Н-ї години, в середній смузі — з 10-ї до 12-ї го­дини.

Під час сонячних ванн необхідно пильно спостерігати за ста­ном дитини. При появі втоми, головного болю, погіршення наст­рою, апетиту, сну перебування на сонці під прямими променями треба припинити.

Одним з найбільш важливих засобів 3. організму є водні про­цедури. При контакті води з поверхнею шкіряного покриву поси­люється тепловіддача, скорочуються кровеносні судини, виникає відчуття холоду. Через 1—2 хвилини судини розширюються, і ви­никає відчуття тепла. При 3. водою треба дотримуватися таких основних принципів, як регулярність, поступовість, обережність, індивідуальний вибір процедур.

На дитину однаково позитивно впливають домашні процедури (обливання, обтирання, гігієнічні ванни, душ) і літнє купання у водоймах.

Гігієнічна ванна — перша водна процедура, до якої привчають дитину. Температура води має відповідати температурі тіла (+36 |-37° С). Тривалість приймання ванни —5—7 хвилин. Для дітей старше 1-го року температура води має бути +35— + 36° С. Після ванни дитину обливають водою, температура якої на 1—2° нижче тієї, Що була у ванні. Через 5—6 днів температу­ру води для обливання необхідно знижувати на 1° С і довести до + 26— + 28°С, що вже є контрастним обливанням. Не всі діти це однаково переносять. У деяких з’являється відчуття страху. У цьо­му разі температуру води не треба понижувати, а можливо, на­віть повернутися до більш теплої. Якщо діти не звикають до цієї процедури і їм неприємно, треба від неї відмовитись.

Не лише гігієнічним, але й загартовуючим засобом на другому році життя дитини, коли у неї активно прорізуються зуби, є уми­вання обличчя та миття рук і ніг.

До найбільш простих, але спеціальних методів 3. належать вологі обтирання. Проводити цю процедуру краще вранці. Трива­лість її залежить від температури води. Чим температура нижча, тим процедура коротша.

ЗАЇКАННЯ — один із дефектів розвитку мови дитини. Воно може бути спадковим. У хлопчиків 3. буває частіше, ніж у дів­чат. Іноді 3. починається при спробі перевчити лівшу. Частина мозку, яка контролює дії ведучої руки, тісно пов’язана з тією частиною, яка контролює мову. Тому, коли батьки примушують користуватися іншою рукою, це може вплинути на мову дитини.

Відомо, що 3. залежить від емоційного стану дитини. Тому частіше 3. страждають нервові діти. Деякі діти заїкаються тільки тоді, коли вони збуджені.

Найчастіше 3. проявляється на третьому році життя дитини. Відомий лікар Б. Спок пояснює це таким чином. Після двох років дитина намагається говорити довшими реченнями, ніж раніше, щоб виразити складніші думки. Вона вимовляє речення три-чоти- ри рази і зупиняється, тому що не може знайти необхідні слова. Батькам не завжди вистачає терпіння, щоб її вислухати. Дитина у відчаї, тому що не втримує увагу, і внаслідок цього може почати заїкатися.

Для того щоб усунути цю ваду, необхідно перш за все з’ясува­ти, що викликає нервове напруження чи хвилювання дитини. Не­обхідно також звернутися до лікаря-логопеда, який допоможе батькам у роботі з дітьми, що заїкаються.

Одним із цілющих засобів при заїканні може бути гра. Батькам корисно звести до мінімуму мовне спілкування з дитиною, але якомога більше приділяти їй уваги. Дома повинна бути зовсім спокійна обстановка. Не слід грізно вимагати від дитини повіль­ної мови, а доброзичливо просити її не поспішати, чітко формулю­вати речення. Дитина, що заїкається, повинна чути спокійну, лаконічну мову. Дуже корисно використовувати ігри з ляльками.

ЗІР ДІТЕЙ. З усіх органів чуття дитини найбільш важливим є орган зору. Адже більше 80 відсотків усієї інформації ми отри­муємо через зір. Формується орган зору з перших днів життя дитини і завершується до 11—12 років.

Будь-яка діяльність дитини неможлива без активної участі зору. Уже в дошкільному віці простежується постійне зорове навантаження, пов’язане з напруженням усього м’язового апарату ока. Око дуже чутливе до зовнішнього середовища. Несприятливі умови, що часто повторюються, можуть призвести до розвитку дефектів зору — короткозорості, порушення бінокулярного зору, косоокості.

Найбільш частою причиною пониження 3. д. є короткозорість. Око людини пристосовується для того, щоб розрізняти предмети на близькій чи далекій відстані. Ця здатність називається акомо­дацією. Пов’язана вона із зміною форми кришталика. При роз­гляді предметів на близькій відстані він набирає опуклої форми і, навпаки, стає щільнішим при розгляді предметів на далекій від­стані. У дітей в результаті еластичності кришталик швидко змінює свою форму. Тривала акомодація очей і систематичне їх напов­нення кров’ю при значному нахилі голови можуть сприяти корот­козорості. З віком дитини подібне погіршення зору збільшується.

Розвиток короткозорості спричиняють такі несприятливі умови, як слабке здоров’я дитини, малорухливий спосіб життя, непра­вильна поза під час занять за столом. Треба стежити за тим, щоб відстань від очей до робочої поверхні столу була не менше 25— ЗО сантиметрів, а лампа на столі розміщена так, щоб її світло не було направлене в обличчя.

Заняття повинні чергуватися з відпочинком: на кожну годину читання чи письма має бути 15—20 хвилин активного відпочинку (рухливі ігри). Через 20—25 хвилин роботи рекомендується по­дивитись декілька секунд у далечину через вікно.

Щоб у дитини не втомлювався зір, слід розумно дозувати пе­регляд телепередач, роботу на комп’ютері, читання журналів, художньої літератури. Дітям середнього шкільного віку рекомен­дується дивитись телепередачі не частіше трьох разів на тиждень тривалістю не більше 3—4,5 години. Молодшим школярам дозво­ляється дивитись дитячі передачі не більше 3-х годин на тиж­день, дошкільникам — до 1,5 години. Відстань до екрана телеві­зора має бути не ближче 2—2,5 метра і не далі 5 метрів. Зобра­ження має бути чітким і ясним. При перегляді телепередач треба вмикати освітлення — верхнє або заднє (за дитиною). Це змен­шить напруження зору.

Безперервна робота школярів на комп’ютері — не більше 20 хвилин. Не можна працювати чи грати на комп’ютері перед сном, дуже близько сидіти перед дисплеєм.

Необхідно вчити дітей берегти очі під час гри і роботи, виправ­ляти у них звички нахиляти голову вбік, дивитися косо, затриму­вати дихання, що викликає напруження очей. При пораненні чи забрудненні очей дитину треба показати лікареві. Якщо, на думку лікаря, дитині потрібні окуляри, то, безумовно, вона їх має но­сити.

ЗУБИ. Одним із показників фізичного розвитку дітей є поява зубів. У дитини у віці 6—7 місяців першими прорізуються два нижні середні різці, в 7—8 місяців — два протилежні верхні різці. Потім у 8—9 місяців з’являються ще два верхніх різці, а протягом останньої чверті грудного віку — два нижніх різці. Таким чином, до кінця 1-го року життя у здорової дитини повинно бути вісім зубів. У 2,5 року повинно вирости двадцять зубів.

Як і інші показники розвитку, ці терміни бувають різними, за­лежно від індивідуальних особливостей. Тому навіть у здорових дітей можливе пізніше чи раніше прорізування зубів. Разом з тим значна затримка росту зубів може бути викликана якимось захворюванням — найчастіше рахітом.

Прорізування зубів — процес фізіологічний. Якщо він протікає нормально, то не приводить до якихось розладів. Проте у деяких дітей поява зубів може супроводжуватись підвищенням темпера­тури, незначним розладом діяльності кишечного тракту, порушен­ням сну.

У період прорізування зубів часто спостерігається підвищене виділення слини. Тому необхідно чистою хусточкою постійно ви­тирати дитині обличчя, але ні в якому разі порожнину рота. У цей період, коли у дитини чешуться ясна, вона бере все до рота. Отже, необхідно, щоб іграшки завжди були чистими. А ще краще давати дитині спеціальне кільце.

Хороші зуби — запорука здоров’я. Захворювань зубів небагато, але вони потребують великої уваги з боку батьків. Дитину треба вчасно показувати стоматологу.

У 6—7 років молочні зуби змінюються на постійні. Зубна емаль їх тонша, ніж у дорослих, внаслідок чого вони легко підда­ються карієсу — найбільш поширеному захворюванню зубів. Зуб руйнується, і в ньому з’являється порожнина. При цьому виникає біль під час приймання холодної, гарячої, кислої чи солодкої їжі. Якщо такий зуб не запломбувати одразу, то руйнування його три­ває і з’являється нестерпний біль, оскільки всередині зуба розви­вається складний процес запалення з ураженням зубного нерва.

Каріозні зуби можуть бути причиною розвитку ревматизму, бронхіальної астми, захворювання нирок. Але особливої шкоди такі зуби завдають органам травлення.

Причини карієсу досить різноманітні. Поширення його зале­жить від природно-кліматичних умов, наявності мінеральних солей у повітрі, грунті і воді, від характеру харчування і, звичайно, догляду за зубами. Карієс особливо поширений там, де вода для пиття і їжа містять у собі мало фтору. Причиною карієсу є також залишки їжі між зубами.

Щоб зберегти зуби дитини здоровими, їй треба давати тверду їжу, щоб для її розжовування затрачувалася робота зубів і щелеп з обох боків. Дуже корисно, коли діти гризуть яблука, груші, моркву. Енергійне жування посилює не тільки виділення слини, а й приплив крові до щелеп.. При цьому вони розвиваються нор­мально, і постійні зуби розміщуються рівними рядами.

Для формування здорових зубів майбутньої дитини жінкам, починаючи з перших тижнів вагітності, необхідно дотримуватися м’ясо-молочної та рослинної дієти з достатньою кількістю яєць, фруктів, молока, сиру, риби, м’яса.

З питання, яка їжа найшкідливіша для зубів, думки спеціаліс­тів не збігаються. Одні вважають, що найчастіше руйнування зубів викликає їжа, яка багата на вуглеводи: крохмаль, цукор, цукерки, кондитерські вироби і всі страви з борошна. Інші ж пере­конані, що ніяка їжа не шкідлива для зубів, шкідливе тільки гниття її залишків.

Отже, дуже важливо своєчасно привчити дитину доглядати за зубами. При цьому батькам слід пам’ятати, що догляд за молоч­ними зубами та їх зберігання цілими до появи постійних зубів так само необхідний, як і догляд за постійними зубами. Тому як тільки у дитини з’явилися молочні зуби, слід після кожного го­дування давати їй кип’ячену воду, а трохи старших дітей прив­чати полоскати рот після кожної їди. У три роки необхідно привчити дитину чистити зуби щіткою вранці і ввечері перед сном.

ІДІОТІЯ — найглибший ступінь психічного недорозвитку. При­чиною І. найчастіше є внутрішньоутробне ушкодження плоду (травми і захворювання матері під час вагітності, пологові трав­ми, зараження від батьків сифілісом та ін.). Виникненню І. спри­яють тяжкі мозкові захворювання дитини у ранньому віці, особ­ливо в перші місяці життя, зокрема менінгоенцефаліти.

В окремих випадках І. функції мозку настільки порушені, що неможливо сформувати навіть елементарні умовні рефлекси. Збудження нервових клітин дуже мале, а гальмівні процеси не­достатні.

Основною ознакою І. є глибоке недоумство. Ідіоти не здатні не тільки до навчання, а навіть до самообслуговування. Різко за­триманим є моторний розвиток: вони довго не можуть стояти і ходити, спостерігається схильність до стереотипних дій (ссання пальців, розхитування тулуба тощо). Відчуття і емоції у ідіотів дуже порушені: вони часто не реагують на слухові та зорові под­разники, можуть їсти і пити цілком неїстівні речі, не відчуваючи запаху і смаку. Мова у таких дітей практично не розвивається, вони вимовляють лише нечленороздільні звуки. Мислення також не розвивається. Ідіоти не можуть формувати судження, поняття.

Незважаючи на емоційну тупість, ці діти іноді спалахують вибухами гніву і є небезпечними соціально. У більшості випадків ідіоти не проявляють ніякої прихильності до близьких їм людей.

При І. часто спостерігаються виродливість (макроцефалія, мікроцефалія та ін.), дисгармонія у будові тіла та інші вади.

І. не піддається лікуванню. Діти, що страждають на І., живуть недовго. Вони потребують постійного нагляду і допомоги, а також соціальної опіки. Найбільш тяжко хворих утримують у спеціаль­них відділеннях психіатричних клінік.

ІМБЕЦИЛЬНІСТЬ (від латинського imbecillus — слабкий без­силий, немічний) — психічна недорозвиненість, недоумство, серед­ній ступінь олігофренії. Причиною І. найчастіше є неблагополуч- ний внутрішньоутробний розвиток дитини, родові травми або тяж­кі органічні ураження центральної нервової системи на ранньому етапі внутрішньоутробного розвитку.

Фізичний розвиток імбецильних дітей у більшості випадків не відповідає нормі. У них спостерігаються порушені пропорції тіла, деформації, диспластичність. На зовнішності часто відбивається порушення діяльності залоз внутрішньої секреції. Моторні функції також недостатні. Імбецильні діти довго не можуть тримати го­лову, сидіти, ходити. У деяких порушується координація рухів (або зайві рухи або, навпаки, різко загальмовані), значно відстає розвиток тонких диференційованих рухів рук і пальців. Тому їм надзвичайно важко прищепити навички самообслуговування. Вони довго не можуть навчитися самостійно одягатись, вмиватись, сте­лити ліжко і т. п.

Відстає і розвиток мови: вона бідна, недорікувата, але в цілому зв’язна. Мислення дітей з І. примітивне і лише конкретне, абстрактне мислення їм недоступне. їх важко навчити читанню, письму, лічбі, вони, як правило, не можуть регулювати свої дії, підкорятися шкільній дисципліні (під час уроку ходять по класу, викрикують, їдять, сміються без причин, псують і рвуть книги, посібники).

Рішенням медико-педагогічної комісії дітей з І. направляють на навчання у спеціальні допоміжні школи, де в роботі з ними застосовується спеціальна методика, за допомогою якої вдається навчити їх читати, писати, рахувати, прищепити певні трудові навички. Але працювати вони можуть лише під контролем і ке­рівництвом спеціальних вихователів-інструкторів.

Якщо у дитини спостерігаються ознаки І., необхідно звернути­ся до лікаря і забезпечити їй відповідне виховання у допоміжних дитячих садках і школі.

Див. також: Аномальні діти.

ІМУНІТЕТ (від латинського immunitatis — звільнення, свобо­да) — несприйнятливість організму людини до збудників інфек­ційних хвороб та впливу деяких отрут. Розрізняють І. природний, Що є стійкою видовою ознакою, та І. набутий, який виникає внас­лідок перенесеного захворювання або імунізації шляхом щеплення.

Див. також: Хвороби дитячі.

ІНСТИНКТ (від латинського instinctus — спонукання) — складні природжені реакції (акти поведінки) на зовнішні і внут­рішні подразники, типові для живих істот.

І. властивий усім живим організмам, що мають нервову систе­му. Всім відома інстинктивна діяльність птахів, риб тощо. В ос­нові І. лежать безумовні рефлекси. І. людини поділяють на де­кілька груп: харчовий, захисний, статевий, материнський тощо. Поведінка людини визначається соціальними відносинами і має свідомий характер, тому І. відіграє підпорядковану роль в її житті. При хибах у вихованні, деяких фізіологічних станах, по­в’язаних з різними зовнішніми впливами або больовими подраз­никами, І. може проявитися більш рельєфно. У дітей раннього та дошкільного віку І. проявляється більш виразно. Це пов’язано з недостатнім розвитком свідомості, зокрема гальмівних процесів кори великих півкуль головного мозку.

Тривалий час недооцінювалась роль інстинкту у поведінці ди­тини, зокрема охоронного, статевого, харчового. Тільки глибоке знання мотивів її вчинків дає батькам можливість правильно зрозуміти дитину і спрямувати її розвиток в морально-етичному плані.

ІНФАНТИЛІЗМ (від латинського infantilis — дитячий) —за­тримка у розвитку організму, для якої характерно збереження у дорослої людини фізичних і психічних рис, властивих дитячому віку. Існує природжений і набутий І. Окрім загального І., виділя­ють окремі форми, серед яких найчастіше зустрічається статевий та психічний інфантилізм.

Причиною І. є несприятливі умови внутрішньоутробного роз­витку дитини і деякі захворювання мозку. Часто І. виникає в результаті розладу харчування, тривалих захворювань шлунково- кишкового тракту і інфекційних захворювань, перенесених у ран­ньому дитинстві. Привести до уповільнення темпів розвитку орга­нізму в цілому і дати картину І. можуть серйозні порушення ді­яльності залоз внутрішньої секреції. Значну роль в етіології І. відіграють погані побутові умови та вади виховання.

У дітей І. стає особливо помітним, коли вони приходять до школи. Такі учні безтурботні, недбалі, поверхові у судженнях, не відчувають ніякої відповідальності за свої вчинки і нездатні стримувати свої бажання. Ці діти бувають дуже рухливі, неспо­кійні на уроках. А деякі з них, навпаки, сором’язливі, легко обра­жаються, плаксиві. Ініціативні і спостережливі в іграх, вони пасивні та байдужі до навчальної діяльності, матеріал засвою­ють поверхово, не доводять до кінця розпочату справу, швидко втомлюються.

Вимоги шкільної дисципліни для таких дітей часто є непо­сильними: вони ходять по класу, розмовляють під час уроків, не проявляють інтересу до навчання. Це знижує їх успішність. Але при належній увазі з боку вчителів та батьків вони можуть добре встигати. Іноді інфантільну дитину треба на певний період напра­вити у спеціальний лікувально-педагогічний заклад. У школі не­обхідно використовувати спеціальні педагогічні прийоми для зосередження уваги такої дитини і виникнення у неї інтересу до навчання.

У сім’ї батьки повинні взяти під контроль організацію режиму праці і відпочинку дитини, її фізичного загартування, забезпечити збалансоване раціональне харчування і підтримувати постійний зв’язок з її учителем (вихователем).

ІСТЕРІЯ — нервово-психічне захворювання, пов’язане з функ­ціональним розладом центральної нервової системи. Особливостя­ми вищої нервової діяльності людей, схильних до І., є перевага першої сигнальної системи над другою сигнальною системою і часте переважання підкоркових процесів над корковими. Цим по­яснюється надзвичайна емоційність, підвищена навіюваність і на­віть самонавіюваність істериків, а головне—-їх схильність до афективних спалахів. При І. раптово виникають гострі розлади: паралічі, втрата чутливості, глухота, сліпота, втрата мови, судом­не скорочення м’язів глотки та ін.

Спостерігаються істеричні стани і у дітей. Як правило,— це діти ослаблені, з порушеннями функцій органів внутрішньої секре­ції. Частина дітей, схильних до І., чутлива до образи, безпорадна, дуже піддається навіюванню, страждає від своєї неповноцінності. Інша — дуже збудлива, егоцентрична. Ці діти завжди хочуть бути першими і бояться, що не зможуть вийти в лідери. Є серед дітей, схильних до І., і такі, що постійно фантазують, вигадують про се­бе небилиці, намагаються перебільшити свою роль. За даними дослідників, такі діти мають підвищену чутливість до зовнішніх подразників — не переносять дотику вовни, хутра, деяких запахів, певних звуків і т. п. Почуття висловлюють бурхливо: сміх пере­ходить у регіт, плач — у ридання, образа викликає шаленство—• крик, стукання кулаками, топання ногами, шпурляння предметами тощо. Такі стани є характерними для дітей 2-х—5 років, але при правильному вихованні дитина поступово вчиться володіти собою відповідно до моральних норм, і істеричні реакції зникають без лікування.

При несприятливих умовах (часті захворювання, травми, не­правильне виховання) нахил до І. переходить в істеричний харак­тер. Раптова психічна травма (переляк, хвилювання) може ви­кликати у такої дитини тяжку істеричну реакцію — судомний напад, параліч кінцівок, порушення мови. Часте повторювання таких станів може спричинити істеричний розвиток дитини.

Діти, схильні до істеричних реакцій, потребують вимогливого, але не суворого підходу. Особливо слід звернути увагу на роз­виток у них почуття обов’язку, привчити їх рахуватися з інтере­сами інших людей, всіляко відволікати від нездорового фантазу- ваїшя. Профілактикою І. є правильний фізичний розвиток, загар­тування організму, заняття ручною працею, організація режиму відповідно до віку дитини, виключення перевтоми і сильних одно­манітних подразників, в окремих випадках — ізоляція дитини від травмуючих сімейних конфліктів.

В разі, коли у дитини сформувались стійкі істеричні реакції, необхідно звернутись за консультацією до лікаря.

КІР — надзвичайно контагіозна гостра інфекційна хвороба дитячого віку, яка характеризується загальною інтоксикацією, підвищенням температури тіла, катаром слизових оболонок ди­хальних шляхів та кон’юнктивітами з наступною появою плямисто- папульозного висипу, що покриває шкіру хворого.

Збудник К.— фільтруючий вірус, нестійкий у навколишньому середовищі.

Джерелом інфекції є хворий на К. Найбільша заразність спо­стерігається у початковому катаральному періоді та в перші дні висипання. Шлях передачі К-— повітряно-краплинний на значній відстані (через коридори, сходові клітки в сусідні кімнати та квартири). Передача К. через предмети та третю особу у зв’язку з нестійкістю збудника не відбувається. Сприйнятливість людини до К. дуже висока. Усі діти та дорослі, які не хворіли на К., але були в контакті з хворим, захворюють. Імунітет до К. у дорослих є результатом перенесеної ними хвороби.

У клінічному перебігу к. виділяють такі періоди: інкубаційний, катаральний, висипань та реконвалесценції. Інкубаційний період (від моменту проникнення інфекції до появи перших симптомів хвороби) становить 9—11 днів, але він може тривати і; 17—20 днів.

Початок хвороби гострий. З’являються характерні симптоми катарального (продромального) періоду: підвищення температури тіла до 38—39° С, головний біль, кашель, нежить. Катаральні яви­ща з кожним днем посилюються. Кашель стає тривким. З’являють­ся світлобоязнь, сльозотеча, розвивається кон’юнктивіт. На 2-й — 3-й день від початку хвороби на слизовій оболонці губ та кон’юнктив виникають дрібні, розміром з макову зернину, білуваті цятки, оточені обідком. Це плями Бельського — Філатова — Коп- ліка — важливий діагностичний симптом. Тривалість катарально­го періоду 2—4 дні, але може бути 5—6 днів, особливо у щепле­них дітей. Перед появою висипу температура тіла часто знижу­ється, іноді до норми. Період висипання починається з нового під­вищення температури тіла та посилення інших симптомів загаль­ної інтоксикації. Катаральні явища у верхніх дихальних шляхах та кон’юнктивах досягають максимуму. Перші елементи висипу з’являються за вухами, на переніссі, на обличчі.

У період реконвалесценції (пігментації) на фоні нормальної температури тіла може бути в’ялість, швидка втомлюваність, зниження опору організму. У цей час часто розвиваються усклад­нення: круп, гнійній бронхіт, пневмонія, плеврит, стоматит, гнійний отит, мастоїдит, кератит, кіровий енцефаліт та інші.

Лікування хворих на кір здійснюється переважно в домашніх умовах. Потрібно дотримуватися постільного режиму протягом усього гострого періоду. Рекомендується часте пиття. До комп­лексного лікування тяжких хворих включають препарати кальцію, аскорбінову кислоту, вітаміни групи Б, антигістамінні засоби (димедрол, супрастин, пікольден), а при гнійних ускладненнях — антибактеріальні засоби (антибіотики, сульфаніламіди та ін.).

У нашій країні обов’язкова планова активна імунізація. Перша вакцинація починається в 12 місяців, а повторна — в 7 років.

Хворого на К. ізолюють вдома або госпіталізують до стаціо­нару. Строки карантину— 17—21 день.

коклюш — гостра інфекційна хвороба, що характеризується циклічною течією і нападами судомного кашлю. Збудник кок­люшу — бактерії, які мають форму короткої палички. Відкритий бельгійським вченим Борде і французьким вченим Жангу в 1906 році. Коклюшна паличка, яка знаходиться в краплинах мок­роти і слизу хворого, при кашлі потрапляє в повітря і потім про­никає через дихалоні шляхи здорової людини в її організм (повітряно-краплинний шлях передачі інфекції).

Зараження можливе тільки при спілкуванні з хворим, оскільки збудник коклюшу нестійкий і за межами організму швидко гине. Інші особи та речі хворого інфекції, як правило, не передають. Найбільш часто хворіють діти у віці від 1-го до 5 років, а іноді — й до 1-го року. Коклюш залишає стійкий імунітет, повторні за­хворювання зустрічаються дуже рідко.

Інкубаційний період триває 2—15 днів. Починається хвороба з невеликого покашлювання, яке з кожним днем посилюється, під­вищується температура, погіршується сон і апетит. Це — ката­ральний період, який триває до двох тижнів. Далі самопочуття дитини погіршується, кашель стає тривалішим, тяжким і в кінці другого — на початку третього тижня набуває нападоподібний ха­рактер, потім хвороба переходить у третій період — спазматичний, який триває один — п’ять тижнів.

Напади судомного кашлю — основний і постійний симптом захворювання: кашель починається двома-трьома глибокими по­штовхами, після яких іде одна за одною серія коротких поштов­хів, які закінчуються глибоким свистячим подихом внаслідок зву­ження гортані, потім знову починаються поштовхи кашлю. Склад­ність хвороби залежить від її тривалості і частоти нападів. Під час нападу обличчя хворого робиться одутлим, червоніє, потім набуває синюватого відтінку, повіки припухають, на очах виступають сльо­зи, можуть утворюватися крововиливи на шкірі обличчя, у білко­ву оболонку очей, язик висунутий, шийні вени набухають. Напад закінчується виділенням в’язкої мокроти і нерідко блюванням. Кашльові напади повторюються від 5 до ЗО і більше разів на добу. В проміжках між ними діти почувають себе в цілому добре.

Поступово кашель послаблюється, напади спостерігаються рідше. Настає період одужання, який триває один—три тижні. Увесь період хвороби триває від 5 до 12 тижнів. Заразною ди­тина є протягом ЗО днів з початку захворювання.

Завдяки масовим профілактичним щепленням часто спостері­гається так звана стерта форма К., коли судомний період прохо­дить у легкій формі або повністю відсутній.

Ускладнення: запалення легень (особливо у дітей від 1-го до 3-х років), носові кровотечі.

Хвора на К. дитина потребує постільного режиму лише при підвищеній температурі і ускладненнях. При нормальній темпера­турі і доброму самопочутті дитина повинна бути на свіжому по­вітрі окремо від здорових дітей: літом якомога довше, зимою не менше 4-х — 6 годин при температурі повітря не нижче 10—15 гра­дусів морозу. У приміщенні, де перебуває дитина, необхідно по­стійно проводити вологе прибирання і провітрювання. Годувати дитину треба часто — до 10 разів на добу, але маленькими порці­ями, краще після нападу кашлю або блювання. Страва повинна бути калорійною і легко засвоюватись (перетерті супи, перетертий сир, каша, пюре із овочів, нежирні сорти м’яса). Під час нападу кашлю дитину потрібно взяти на руки або посадити, при сильних нападах треба підтримувати голову, злегка нахиливши її, щоб полегшити виділення слизу, що накопичився у роті.

Хвору на К. дитину ізолюють на ЗО днів від початку хвороби. Дітей, які не хворіли на К. і були у контакті з хворими, ізолюють на 14 днів.

Найбільш ефективний захід профілактики К-— щеплення. Для цієї мети застосовується вакцина АКДС— (адсорбована коклюш- но-дифтерійно-стовбнякова), яка вводиться у віці п’ять, шість і сім місяців, потім через півтора-два роки і у віці шість років за при­значенням лікаря.

КУЛЬТУРА ФІЗИЧНА — одна із складових частин загального виховного процесу, спрямована на фізичний розвиток, зміцнення здоров’я і продовження життя людини.

Фізичне виховання починається з перших днів життя дитини. Воно поєднує у собі гігієнічний догляд, правильне і раціональне харчування, перебування на свіжому повітрі, загартування. Метою його є також підвищення працездатності, розвиток волі, розуму, особистості в цілому.

У молодшому шкільному віці, коли зміцнюються навички

культурно-гігієнічної поведінки, які мали бути прищеплені у до­шкільні роки, дитина повинна засвоїти їх свідомо, під наглядом батьків.

Підлітки повинні вже самі будувати свій режим дня на здо­рових гігієнічних засадах, дотримуватися гігієнічних правил, бути прикладом культурно-гігієнічної поведінки.

Велике значення для оздоровлення і зміцнення сил підлітка має правильна постановка занять з К-ф- В цілому К-ф. є школою оволодіння своїм тілом, удосконалення своїх рухів. Оскільки під­літок швидко наближається до повного формування своєї особис­тості, К.ф. повинна займати важливе місце в режимі його дня.

Однак при цьому треба мати на увазі, що підліток може пере­оцінити свої фізичні сили. Тому батьки повинні здійснювати над ним контроль.

Різні види спорту, спортивних ігор неоднаково впливають на організм підлітка. Слід також враховувати особливості статі, ві­кові, індивідуальні особливості розвитку, здоров’я дитини. Про це батьки можуть дізнатись із спеціальної медичної і спортивної літератури.

Доступною для кожної сім’ї формою фізичного удосконалення є зарядка, яка складається з ряду вправ, що діють одночасно на декілька груп м’язів: рук, плечового пояса, спини, на гнучкість хребта, рухливість тазостегнових суглобів. Якщо дозволяють умови, то у ранковій зарядці можна використовувати біг, спортив­не ходіння, плавання. Робити зарядку слід у легкій спортивній формі, в холодну пору року—при відкритій кватирці, в теплу — на свіжому повітрі.

Вправи ранкової зарядки виконуються у певній послідовності. Під час їх виконання необхідно стежити за диханням. Якщо фі­зичне навантаження вибране правильно, то пульс повинен збіль­шитися на 25—ЗО відсотків (90 ударів за хвилину проти 60 в стані спокою) і повернутися до початкового протягом трьох—п’яти хвилин.

Вдосконаленню фізичних даних дітей сприяють добре облад­нані двори, шкільні майданчики, спортивні комплекси.

КУРІННЯ — найбільш поширений різновид наркоманії. Воно призводить до порушень кровообігу, утруднення дихання, послаб­лення пам’яті, зниження розумової та загальної працездатності. Нікотин та інші хімічні сполуки, які вдихаються під час К., шкід­ливо впливають на нервову систему, легені, судини серця та моз­ку. Концентрація в цигарках цих речовин перевищує їх вміст у повітрі на виробництві. Доведено дослідженнями, що туберкульоз, рак легень, серцево-судинні захворювання частіше виникають са­ме у курців. Крім того, курці завдають шкоди оточуючим людям, насамперед дітям, через так званий ефект «пасивного куріння». Вчені стверджують, що термін початку активного К. значною мірою залежить від того, чи було немовля «пасивним курцем».

Найбільш згубно впливає К. на зростаючий дитячий організм. Насамперед уражається центральна нервова система. Дитина стає дратівливою, млявою, скаржиться на запаморочення голови, по­ганий сон та апетит, страждає від болі у шлунку та розладів сис­теми травлення і в результаті починає відставати у навчанні.

Особливої шкоди завдає К. жінкам під час вагітності. Дитина, що народилася у такої жінки, часто хворіє, буває неповноцінною, у неї спостерігаються розлади центральної нервової системи.

Зростання кількості жінок та підлітків серед курців свідчить про недостатню профілактичну роботу школи, батьків та ліку­вальних закладів. Поширенню К. значною мірою сприяє і рекла­ма тютюнових виробів у засобах масової інформації.

Див. також: Гігієна дітей і підлітків. Конформізм. Самопо­чуття.

ЛІВОРУКІСТЬ — переважне користування лівою рукою при виконанні різних дій. Сюди не відносяться випадки Л., яка виник­ла через травму або захворювання. Уроджена Л. може насліду­ватись.

Розрізняють Л. явну та приховану. При прихованій Л. людина під впливом праворукого середовища привчається писати, їсти правою рукою. У незвичних же діях вона користується лівою рукою.

Л. виявляється ще у ранньому віці. Батьки повинні знати, що це не патологія. Примусове переучування дітей (особливо при навчанні письму) не рекомендується. Це може призвести до пору­шення психіки, сприяти виникненню заїкання, косоокості. До­кори та заборона виконувати дію лівою рукою викликають під­вищену нервозність дитини.

Правильно виховані та навчені ліворукі діти у фізичному та психічному розвитку не відстають від праворуких. Однак з цією особливістю необхідно рахуватися при профорієнтації у зв’язку з тим, що влаштування робочого місця, інструменту, технологія окремих операцій і т. п. далеко не завжди дають змогу працювати переважно лівою рукою.

ЛІКУВАЛЬНА ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА (ЛФК) — складова частина медичної реабілітації хворих, метод комплексної функціо­нальної терапії, що застосовує фізичні вправи як засіб збережен­ня організму в діючому стані, стимуляції його внутрішніх резер­вів, запобігання лікуванню хвороб, викликаних вимушеною не­рухомістю.

Фізична активність — одна з необхідних умов життя, яка має не тільки біологічне, а й соціальне значення. Вона розглядається як природно-біологічна потреба живого організму на всіх етапах

онтогенезу, є важливим чинником корекції способу життя людини.

Засоби Л.ф.к,— це фізичні і трудові вправи, природні фактори, масаж, організація усього рухового режиму хворих.

Л.ф.к.— не тільки лікувально-профілактичний, а й лікувально- виховний процес. Використання Л.ф.к. формує у хворого свідоме ставлення до фізичних вправ, загартування організму природними засобами, прищеплює йому гігієнічні навички, передбачає його участь у регуляції свого загального режиму, зокрема, рухового.

Л.ф.к.— це єдиний дійовий засіб лікування сколіозів, артрозів, хондрозів, порушень постави, плоскостопості. Незамінна Л.ф.к. також при лікуванні ожиріння, порушень обміну речовин та зах­ворювань серцево-судинної системи. Широко застосовується Л.ф.к. при лікуванні респіраторних хвороб, при ортопедичних захворю­ваннях, травмах, а також використовується при підготовці хворого до операції та в післяопераційний реабілітаційний період. Учені-медики починають лікування фізичними вправами психіат­ричних та неврологічних захворювань.

Див. також. Хвора дитина в сім’ї.

Радимо прочитати: Лечебная физическая культура. Спра­вочник / Под ред. проф. В. А. Епифанов а.— М.: Медицина, 1988,— 528 с.

ЛОГОПЕДІЯ — наука про порушення розвитку мовлення, їх подолання і запобігання за допомогою спеціального коригуючого навчання та виховання.

Відхилення у розвитку мовлення позначаються на формуванні психічного життя дитини. Вони утруднюють спілкування з оточую­чими, нерідко перешкоджають правильному формуванню пізна­вальних процесів, впливають на емоційно-вольову сферу. Під впливом мовного дефекту виникає ряд вторинних відхилень, що створюють картину аномального розвитку дитини в цілому.

Усуненням недоліків мовлення у дітей займається вчитель-ло- гопед із спеціальною вищою педагогічною освітою.

У дітей дошкільного віку мовлення — це функціональна систе­ма, що легко зазнає несприятливих впливів. Виділяються деякі види дефектів мовлення, котрі виникають з наслідування (напри­клад, дефекти вимови звуків Л, Р, прискорений темп мовлення та інше). Найбільш часто страждає мовна функція у критичні періоди її розвитку: у 1—2 роки, в 3 роки та в 6—7 років.

Головними причинами патології дитячого мовлення є токсикоз вагітності, вірусні та ендокринні захворювання, травми матері, несумісність крові батьків з резус-фактора, пологові травми, різні захворювання у перші роки життя дитини, травми черепа, спад­кові фактори, а також несприятливі соціально-побутові умови, що призводять до педагогічної запущеності, порушень емоційно-во­льової сфери.

Велике значення має рання діагностика різних аномалій роз­витку мовлення. Якщо відхилення виявляються вперше при вступі до школи, то у дітей накопичується і стає все більш явним від­ставання у навчанні. Мовний дефект у таких випадках важко компенсувати. Якщо ж вади мови виявлені у дітей у ясельному або дошкільному віці і їм надана рання медична допомога, то вірогідність повноцінного навчання у школі значно підвищується.

Виділяють 11 форм порушень мовлення в його вимовній і се­мантичній стороні. У дітей з нормальним слухом поширеним де­фектом є дислалія — порушення звуковимови (перекручення, за­міна і сплутування звуків). Одним з недоліків вимови є заїкання. Дітям з цим недоліком мовлення, як і з іншими, обов’язково треба займатися з логопедом. Батьки повинні контролювати ці заняття, тактовно вимагати від дитини виконання вказівок логопеда: гово­рити при видиху, дивитися в очі співрозмовникові, стежити за вірністю вимови, темпом мовлення і т. п.

Логопедична допомога надається у спеціальних дитячих сад­ках для дітей з відхиленнями у мовленні, в логопедичних пунктах при загальноосвітніх школах, у спеціальних школах для дітей з відхиленнями у мовленні, в логопедичних кабінетах поліклінік і психоневрологічних диспансерів, у логопедичних відділеннях ряду лікарень.

Див. також: Заїкання. Культура мови. Підготовка дитини до школи.

МАНІЯ (слово грецького походження, що означає божевілля, пристрасть). Психічне захворювання, яке характеризується підви­щеним настроєм, руховим збудженням, прискореним мисленням, говірливістю. Може проявлятися також у вигляді патологічного прагнення, потягу, пристрасті (наприклад, графоманія, манія ве­личності), у виникненні нав’язливих ідей (манія, переслідування).

М.~— поняття медичне, що стосується психопатології. У психо­патології виділяється маніакальний синдром — співвідношення підвищеного (ейфоричного) настрою з прискореним мисленням (до появи великої кількості ідей і підвищеної активності). Мож­ливі різні співвідношення і комбінації цих розладів, різні ступені прояву одного з них. Наприклад, переважання рухового збуджен­ня або розладів мислення та ін. Характерні також розлади ціле­спрямованої діяльності.

Батьки, вихователі дітей повинні звертати увагу на будь-які прояви їх психіки. Якщо помічаються якісь відхилення в поведін­ці дитини, необхідно поводитись з нею надзвичайно тактовно і вміло. Крім того, треба обов’язково проконсультуватися з психо­терапевтом, який призначить необхідне лікування.

МАРЕННЯ — симптом психічного розладу, який проявляється в помилкових судженнях, умовиводах, що мають лише суб’єктивне обгрунтування і не піддаються корекції.

У психопатології відомий галюцинаторно-параноїчний синд­ром, який характеризується наявністю галюцинацій і марення. Поведінка хворих визначається їх галюцинаторними переживан­нями. Цей синдром виникає при алкогольних психозах, шизофре­нії та інших захворюваннях.

Параноїчний синдром характеризується наявністю системати­зованої манії винахідництва, ревнощів, переслідування. Часто він поєднується з стійким ригідним мисленням.

Парафрений синдром — один з різновидів синдрому марення, який характеризується наявністю систематизованої манії велич­ності, переслідування. Ці переживання мають іноді «космічний масштаб». Хворі вважають себе, наприклад, «перетворювачами світу», «властителями Всесвіту».

Усі симптоми М.— це різноманітні відхилення у психічній ді­яльності людини.

При виявленні ознак марення так само, як і манії, треба своєчасно звернутися до психотерапевта.

МЕДИЧНА ДОПОМОГА ДІТЯМ і ПІДЛІТКАМ. З перших днів перебування новонародженої дитини вдома за її здоров’ям стежить поліклініка. Спочатку приходить патронажна сестра, а через деякий час—лікар, який радить матері, як годувати дити­ну, піклуватись про неї, реєструє показники фізичного і психофі­зичного розвитку.

Якщо дитина здорова, то її слід до року щомісяця показувати лікарю, у віці від року до двох років — щоквартально, потім — два-три рази на рік.

Лікар дитячої поліклініки призначає дитині профілактичні щеплення, направляє на лікування до спеціалістів, консультує батьків з питань загартування, профілактики захворювань. У разі нестачі молока у матері лікар призначає дитині донорське моло­ко, виписує рецепт на молочну кухню, де батькам видають молоч­ні суміші, кефір, сир.

Дитяча поліклініка веде спостереження за дітьми від наро­дження до 15 років. У поліклініці є соціально-правовий кабінет, де батьки можуть дістати пораду та юридичну допомогу з питань законодавства про сім’ю і дітей.

Медична допомога організується за дільничним принципом. Кожному лікарю-педіатру відводиться район обслуговування з певного кількістю дитячого населення. Спостерігаючи за дітьми своєї дільниці як у поліклініці, так і вдома, дільничний лікар має повне уявлення про їх розвиток і стан здоров'я. Дільничному лі­карю допомагає медична сестра, що працює під його керів­ництвом.

Медичне спостереження за дітьми в яслах, дитячих садках і школах здійснюється лікарями цих закладів. Основне їх зав­дання — профілактика захворювань і контроль за нормальним фізичним і психічним розвитком дітей. Батькам необхідно під­тримувати контакт з лікарем школи або іншого виховного за­кладу.

Медичне обслуговування підлітків здійснюється підлітковими кабінетами поліклінік для дорослого населення. Лікарі цих кабі­нетів щорічно проводять диспансеризацію свого контингенту, не­обхідну лікувальну роботу, надають медичну консультацію, здійснюють заходи щодо гігієни праці підлітків, при необхідності залучають лікарів-спеціалістів, направляють підлітків до сана­торію.

Див. також: Гігієна дітей і підлітків. Хвора Дитина в сім’ї. Хвороби дитячі.

МУТАЦІЇ — це стрибкоподібні стійкі спадкові зміни. Вони виникають раптово, зачіпають різні ознаки, властивості та функ­ції організму і можуть бути для нього корисними, шкідливими або байдужими.

М., що виникають у природі без втручання людини, назива­ються природними, або спонтанними. М., що виникають при дії спеціальних штучних джерел, називаються штучними.

За характером змін у генотипі М. поділяють на генні, хромо­сомні і цитоплазматичні.

Установлено, що причини М. залежать від фізіологічного стану клітин, режиму харчування, температури та інших природних факторів. Експериментально доведено, що при дії ряду хімічних речовин, радіоактивних ізотопів, іонізуючих випромінювань і рентгенівських променів кількість М. збільшується в сотні разів.

Фактори, що викликають М. у живих організмів, називаються мутагенами. До них належать забруднення природного середовища шкідливими відходами промисловості, продуктами неповного зго­ряннях, ядохімікатами та іншими речовинами, підвищення фону іонізуючої радіації, безконтрольне використання хімічних та радіо­активних речовин в енергетиці, промисловості, медицині, сільсь­кому господарстві. Все це призводить до значного збільшення різних М. у всіх живих організмах. Висока ж концентрація мута­генів може спричинитися до загибелі організму.

Особливо небезпечні для людини М„ внаслідок яких виникають серйозні спадкові дефекти.

НАВ’ЯЗЛИВІ СТАНИ У ДІТЕЙ — це розлади психіки, що полягають у виникненні в хворого, незалежно від його намірів та вольової регуляції, думок, страхів, сумнівів, дій тощо. Н.с. спо­стерігаються у дітей рідше, ніж у дорослих. Вони є симптомами неврозів і психічних захворювань. Нестійкі Н.с. можуть за певних умов виникати і в здорових дітей.

На відміну від марення при Н.с. діти усвідомлюють їх безпід­ставність і безглуздість.

Фізіологічною основою виникнення Н.с. є поява у корі великих півкуль головного мозку застійного інертного збудження чи галь­мування, які внаслідок загального зниженого тонусу не піддають­ся коригуванню.

Згідно з сучасними психопатологічними класифікаціями до Н. с. належать фобії (нав’язливі страхи): страх простору, страх висоти, страх закритих приміщень, страх гострих предметів і т. п.); на­в’язливі думки (згадувати знову і знову неприємні події або ймовірні наслідки цих подій, хоч все закінчилося добре, розв’я­зувати безглузді проблеми); нав’язливі сумніви (чи не забув зро­бити щось важливе, чи не допустив фатальної помилки); нав’яз­ливі потяги (прагнення зробити якийсь небезпечний чи амораль­ний вчинок: кинутися з мосту, перебігти перед автомобілем, що рухається); нав’язливі дії як захист від фобій та нав’язливих сум­нівів (наприклад, постійна перевірка, чи виключені обігрівальні пристрої, електроприлади при боязні пожежі).

Діти з Н.с. потребують особливої турботи батьків, регулярно­го і кваліфікованого лікування.

Див. також: Неврози у дітей.

Радимо прочитати: Ж у т и к о в а Н. В. Учителю о практике психологической помощи. Ай., 1988. Раттер М. Помощь трудным детям. М„ 1987.

НАРКОМАНІЯ (слово грецького походження, що означає за­ціпеніння, манія) — хворобливий потяг (пристрасть) до вживан­ня наркотиків. Наркотики — це фармакологічні речовини, які, ді­ючи вибірково па центральну нервову систему людини, спричиня­ють втрату всіх видів чутливості і розслаблення скелетної муску­латури. Тому з’являється приємний стан ейфорії, збудження, бадьорість, приплив сил, відчуття необмеженості своїх можли­востей.

При тривалому вживанні наркотичних речовин відбувається патологічна перебудова медіаторних систем мозку, і вони уже не можуть працювати без постійного притоку наркотиків. У резуль­таті розвивається хвороба, що називається наркоманією.

Будь-які наркотичні речовини (снотворні препарати морфію, опіуму, кодеїну, гашишу, побутової хімії) викликають симптоми, що свідчать про наркоманію як хворобу. До них належать:

а) синдром зміненої реактивності організму, в результаті чого для досягнення наркотичної ейфорії з кожним наступним прий­манням необхідно збільшувати дози наркотику. Це пояснюється стійкістю організму до наркотиків, що зростає прямо пропорціо- нально їх вживанню. Якщо порівняти дозу наркотиків, яку вживає наркоман зі стажем 2—3 роки, і максимально допустиму терапев­тичну дозу, то перша перевищує другу в десятки, а іноді і в сотні (в залежності від препарату) разів і є смертельною для людини;

б) синдром психічної залежності. Проявляючись у повному душевному благополуччі, стан наркотичної ейфорії надзвичайно небезпечний тим, що у людини поступово розвивається хвороб­ливе бажання відчути його знову, постійно з’являються думки про наркотик, піднесення настрою, якщо приймання можливе, і його пригнічення, якщо препарат відсутній. Таке хворобливе ба­жання може зникнути, якщо з’явиться нове, ще сильніше захоп­лення чи стан позитивного емоційного піднесення;

в) синдром фізичної залежності, що проявляється у фізичному потягу до наркотика та абстиненції. Сила фізичного потягу настіль­ки велика, що здатна витісняти будь-які життєво важливі потре­би і бажання (їжа, соп та інші).

Поступово залежність хворого від наркотиків зростає. І щоб досягти бажаного ефекту, дози вживання дедалі збільшуються. Коли ж потреба не задоволена, виникає хворобливий стан абсти­ненції (погіршується настрій, знижується працездатність, з’явля­ється серцебиття, нудота, головний біль, тремтіння кінцівок, біль у різних частинах тіла).

Усі наркотичні речовини отруюють організм, доповнюючи на­ростаючу психічну деградацію глибоким його виснаженням. Так наркоманія призводить людину до інвалідності, а при надмірному вживанні наркотиків настає загальний параліч і смерть.

До групи ризику з цього захворювання відносять перш за все людей емоційно нестійких, яким з дитинства властиві невротичні зриви, які відчувають труднощі у спілкуванні, погано пристосову­ються до навколишнього середовища.

Профілактичні виховні заходи полягають у нейтралізації цих психофізичних особливостей, якщо вони з’являються у дитини. Батьки і вчителі повинні піклуватися в першу чергу про тс, щоб у таких дітей була потреба вести здоровий спосіб життя, по­стійно тренувати у них волю і протистресову стійкість. Батькам також необхідно бути обізнаними з справами такої дитини (з ким вона товаришує, у якому гурті перебуває, що її хвилює, не­покоїть).

Оскільки наркоманія важко піддається лікуванню, а форму­ється у підлітків надзвичайно швидко, то важливо в разі необхід­ності якомога раніше звернутися до лікаря-нарколога.

НЕВРОЗИ У ДІТЕЙ. Неврози — група найпоширеніших нер­вово-психічних розладів, психогенних за своєю природою. Невро­тичні стани відзначаються такими ознаками: нестійким настроєм, дратівливістю, стурбованістю, тривожністю, втомлюваністю, не­рідким нездужанням, млявістю; надмірними переживаннями у зв’язку з незначними подіями; розладами сну і т. п.

У дітей зустрічаються такі форми неврозів: 1. Неврастенія — «дратівлива слабкість», підвищена збудливість і підвищена висна­женість нервової системи. 2. Істерія — підвищена навіюваність і самонавіюваність, демонстративність поведінки. Істеричні форми неврозів надзвичайно різноманітні і нерідко маскуються під різні захворювання. 3. Психастенія, при якій мислення відзначається схильністю до надмірного відволікання від реальної дійсності, до зайвих узагальнень. Психастенія є немовби протилежністю істерії. 4. Невроз нав’язливості — нав’язливі думки і дії. 5. Іпо­хондричний невроз, характерною особливістю якого є зосередже­ність на своїх тілесних неприємних хворобливих чи болісних від­чуттях. 6. Невротичні фобії — страхи, стурбованість з приводу найрізноманітніших явищ. 7. Реактивні стани, коли типові емоції (гніву, страху, горя і т. п.) відзначаються особливою силою і над­мірною тривалістю вияву. 8. Неврозоподібні стани.

Провідною причиною виникнення неврозів у дітей є їх психічна травматизація (особисті і сімейні негаразди, конфлікти між батьками, конфлікти між дитиною і дорослими, конфлікти з ро­весниками, конфлікти між учителем та учнем тощо). Тяжке пере­живання дитиною своїх невдач, усвідомлення власного безсилля, неповноцінності, крах надій, очікування кари за негативний вчинок інколи призводять до гострого чи тривалого напруження, яке нервова система не витримує, і виникає невротичний вибух.

Радимо прочитати: Пер во в Л. Г. Нервность. Л., 1976.

НЕВРОЗИ ШКІЛЬНІ. Навчання дитини в школі пов’язане не тільки з радощами, успіхами, а й з невдачами, потрясіннями, стресами. У дітей із слабкою нервовою системою, у тих, хто пере­ніс інфекційні, соматичні і нервові захворювання, можуть під впливом невдач, шкільних стресів виникати функціональні розла­ди вищої нервової діяльності, які називають неврози шкільні.

До них належить неврастенія, що зв’язана з важкими шкіль­ними ситуаціями, негативним ставленням батьків до навчальних невдач дитини. Показниками неврастенії є примхи, плаксивість, нестійкий, пригнічений настрій, ослаблення працездатності, чергу­вання в поведінці дітей депресивних реакцій і метушливості. Іншим видом Н.ш. є неврози страху: страх перед невдачами у нав­чанні, страх мати низький авторитет серед однокласників, страх перед контрольними роботами та екзаменами тощо. Істеричні ре­акції як вид Н.ш. найчастіше розвиваються у дітей ослаблених, астенічних, вразливих, схильних до образ, а також у дітей з комплексом неповноцінності.

Особливим видом Н.ш. є дидактогенії — неврози, що викликані необережними словами та поведінкою вчителя стосовно учня, жорстокістю та безтактністю, деспотизмом.

Лікування Н.ш.— це тривалий і копіткий процес, який по­требує зусиль не лише лікарів, а й шкільного психолога, терпіння та співчутливості батьків. Важливе значення має своєчасне ви­явлення тих чинників шкільного життя дитини, які спровокували невроз.

Див також: Школобоязнь.

Радимо прочитати: Жутикова Н. В. Учителю о практике психологической помощи. М., 1988.

НЕВРОТИК — людина, яка характеризується емоціональною нестійкістю, тривожністю, низькою самоповагою, вегетативними розладами. Серед причин, які ведуть до емоціональної нестійкості і тривожності дитини, виділяються слабкість її нервової системи, ослаблений стан організму, перенесені складні хвороби, психічні потрясіння і стреси, динамізм навколишнього життя. Особливо впливає па появу і закріплення у дитини невротичної поведінки її найближче соціальне оточення — сім’я, дитячі групи і компанії.

Часті конфлікти в навколишньому середовищі, маргінальний статус дитини в ньому, суперечність виховних впливів дорослих, велетенські навантаження на дитячу психіку, які викликає пере­гляд нею кінофільмів і телепередач (особливо фільмів-жахів, фільмів-детективів і бойовиків) призводять до того, що кількість дітей-невротиків весь час зростає.

Н. не лише різко реагує на конфліктні і стресові ситуації, а сам часто є причиною цих конфліктів та соціально-психологічної напруженості. Найчастіше невротична поведінка спостерігається у дітей з холеричним і меланхолічним темпераментом.

Позитивний соціально-психологічний клімат сім’ї, розумне по­єднання вимогливості з турботами про дитину, емоціональна куль­тура стосунків у дитячому колективі сприяють зняттю підвищеної тривожності у дитини, посилюють її емоціональну стійкість, сприяють формуванню у неї самоповаги і адекватної самооцінки.

Див. також; Неврози шкільні. Нейротизм. Нервові діти.

Радимо прочитати: Буянов М. И. Ребенок из неблагополуч­ной семьи. М., 1988. Жутикова Н. В. Учителю о практике пси­хологической помощи. М„ 1988.

НЕДОКРІВ’Я — зменшення вмісту еритроцитів і гемоглобіну (білкова речовина еритроцитів, що містить залізо і має власти­вість вступати в сполуки з киснем і вуглекислим газом) в крові, внаслідок чого порушується постачання киснем тканин, розвива­ється киснева недостатність. У хворих спостерігається слабість, швидка стомлюваність, запаморочення, роздратованість, задишка і серцебиття, головні болі, миготіння в очах, блідість шкіри та слизових оболонок.

Слід пам’ятати, що повноцінне харчування, задоволення потреб організму в залізі, вітамінах, свіже повітря допомагають віднови­ти нормальний вміст еритроцитів і гемоглобіну в крові.

НЕЙРОТИЗМ — певні особливості характеру дитини, що вияв­ляються у підвищеній схильності її до невротичних реакцій; низь­кій стресостійкості, тривожності та емоціональній нестабільності.

Н. викликається багатьма несприятливими причинами розвитку організму дитини, зокрема, слабкістю її нервової системи, пере­несеними нервовими потрясіннями та психічними травмами, ва­дами у вихованні.

Діти, у яких спостерігається Н., потребують особливо бережно­го ставлення до себе, психологічного комфорту у навчанні і вихо­ванні, рівного і сприятливого психологічного клімату в сім’ї, розуміння з боку вчителів та ровесників. Особливу увагу треба звертати на гігієнічні та психогігієнічні умови їх навчальної пра­ці (тривалість навчання і перерв, оптимальна зміна різних видів діяльності, тривалість перегляду кінофільмів, телефільмів та їх зміст). Батькам необхідно знати основні причини Н. їхніх дітей, ретельно стежити за виконанням рекомендацій лікарів-невропа- тологів, психоневрологіє, шкільних ПСИХОЛОГІВ.

Див. також: Неврози шкільні. Невротик. Школобоязнь.

Радимо прочитати: Петру пек В. П., Таран Л. Н. Млад­ший школьник: Заметки врачей-психоневрологов. М., 1981. Э б е р- лейн Г. Страхи здоровых детей. М., 1981.

НЕРВОВІ ДІТИ. Для таких дітей внаслідок ослабленої нерво­вої системи і психіки характерні підвищена вразливість та імпуль­сивність дій і вчинків, лякливість та агресивність, мнимість, схильність до депресії, різкі перепади настрою, метушливість, підвищення голосу тощо. Своїм настроєм, поведінкою вони можуть негативно впливати на настрій і поведінку інших дітей.

Серед причин, які уможливлюють появу Н.Д., слід виділити несприятливі умови соматичного і психічного розвитку в дополо- говий період, перенесені травми і захворювання в ранньому віці, нервові вибухи, несприятливий психологічний клімат у сім’ї, по­стійна навчальна перевтома, конфлікти з ровесниками і вчителя­ми. Негативно впливає на Н.д. і безсистемний перегляд кіно­фільмів, телепередач, а також нерегулярність виконання навчаль­них доручень.

Існують широкі можливості корекції нервовості у дітей. Н.д. потребують вмілого поєднання в процесі їх виховання чуйності з вимогливістю, особливого педагогічного такту і спостережли­вості вчителя, розумного дозування праці і відпочинку, чергуван­ня фізичної та розумової праці, обов’язкових навчальних доручень і захоплень. Потрібно також посилювати у таких дітей емоційну опірність дії негативних факторів.

У процесі виховання таких дітей потрібна особливо тісна взає­модія лікаря, вчителя, батьків і шкільного психолога.

Див. також: Неврози у дітей. Неврози шкільні. Невротик. Ней- ротизм.

ОЖИРІННЯ — патологічний стан організму, обов’язковим компонентом якого є надлишкове накопичення жиру в місцях його фізіологічних відкладань. О.— один із найбільш частих симптомів ендокринних захворювань. Воно може спостерігатись при цукровому діабеті, пухлинах кори наднирковиків, недостат­ньому розвитку статевих залоз, порушеннях у гіпоталамо-гіпофі- зарній системі. В економічно розвинених країнах. О. страждають 20—25 відсотків населення, в тому числі 10—13 відсотків дітей шкільного віку. О. займає перше місце серед хвороб обміну речо­вин, вважається тяжкою хворобою і вимагає серйозного лікуван­ня. О. може бути екзогенно-конституційне, з’явитися в результаті порушень діяльності залоз внутрішньої секреції і роботи ГОЛОВ­НОГО мозку, мати змішані і рідкісні форми.

У екзогенно-конституційному О. значну роль відіграють спадко­ві фактори (конституційно-сімейна патологічна спрямованість обміну речовин), тенденція до збільшення жирових клітин. Про­явам спадкових нахилів до О. можуть сприяти малорухливий спосіб життя, нераціональне харчування — переважання борош­няних страв, цукристої та крохмальної їжі. З порушеннями з боку гіпоталамо-гіпофізарної системи, надниркових, щитовидної, стате­вих залоз пов’язані зміни в обміні речовин, що також сприяє ожирінню.

Одним із основних механізмів розвитку О. є порушення спів­відношення між обміном жирів і вуглеводів в результаті глибо­ких змін у регуляторних процесах, нормалізація яких потребує значних зусиль, а часто взагалі неможлива. Основне порушення обмінних процесів проявляється у зменшенні постачання організ­му глюкозою, а також в утворенні глікогену — джерела енергії в м’язовій тканині, підвищеному накопиченні глюкози і перетво­ренні її у жир у підшкірній тканині. Це призводить до поступо­вого послаблення м’язів, розростання жирової тканини, збільшен­ня маси тіла. Розрізняють чотири ступені О. У першому ступені — надлишок маси становить 29 відсотків, у другому — ЗО—49, у тре­тьому — 50—99, у четвертому — 100 і більше відсотків.

Надлишок жиру може відкладатись рівномірно по всьому ор­ганізму, іноді — в певних його місцях. Найчастіше він відклада­ється у підшкірній жировій клітковині, сальнику, навколо серце­вої сумки, навколо надниркової капсули середостіння і викликає зміни в роботі серця, опорно-руховій системі, обмінних процесах, сприяє розвитку атеросклерозу, цукрового діабету, сколіозів, ви­кривлення ніг тощо.

При наявності у дитини симптомів О. треба обов’язково звер­нутися до лікаря-ендокринолога для встановлення причини даної хвороби.

Основним методом лікування О. є суворе дотримання дієти, рухового режиму. В разі необхідності призначається медикамен­тозне лікування.

Профілактику О. слід починати в дитячому віці. Розвитку О. протистоять збалансоване харчування і щоденна рухова актив­ність згідно з віковими та біологічними добовими нормами.

ОЛІГОФРЕНІЯ — недоумкуватість, природжене або набуте у ранньому дитинстві недорозвинення складних форм психічної діяльності, що виникає в результаті ураження центральної нерво­вої системи на різних етапах внутрішньоутробного розвитку пло­да або в найбільш ранньому періоді життя дитини.

У більшості випадків причиною О. є негативні фактори, що діють на генеративні клітини батьків, на зародок, плід або дитину в перші місяці (роки) життя. До цих факторів належать: інфек­ційні і паразитарні захворювання, травми матері в період вагіт­ності, травми при пологах, несумісність крові матері і плода, дії променевої енергії, голодування і неправильне харчування під час вагітності, а також токсичні та травматичні захворювання дитини протягом першого року життя.

За ступенем наявності дефекту О. поділяють на три групи: ідіотію, імбецильність і дебільність. Найбільш тяжкою формою є ідіотія, найбільш легкою — дебільність.

Для всіх ступенів О. характерне порушення пізнавальної ді­яльності, особливо на її високих рівнях (аналіз, узагальнення порівняння і т. д.). При недорозвинутості всієї особи у хворих на О. пізніше з’являється мовлення, для них характерні недоліки у вимові, бідність лексичного запасу, відчуваються труднощі у мов­ному спілкуванні. Спостерігається складність у запам’ятовуванні, збереженні і передачі баченого і почутого. Недорозвиток пізна­вальної діяльності часто поєднується з різким порушенням ціле­спрямованих дій, що позначається на мотивах поведінки. У олі­гофренів, як правило, знижена сила нервових процесів, особливо гальмування.

Усі форми О. вимагають спеціальних корекційно-виховних заходів. Стан психіки перешкоджає навчанню та вихованню таких ■дітей у масових навчально-виховних закладах. Діти з найбільш важким ступенем О. (ідіоти) нездатні до навчання. Можливості розвитку пізнавальних здібностей імбецилів також дуже обмеже­ні. Але їх можна і необхідно вчити. У багатьох випадках вдається підготувати таких дітей до виконання певних видів трудової ді­яльності. Навчання дітей-дебілів у допоміжній школі спрямоване на виховання у них складних видів психічної діяльності (уваги, спостереження, розуміння, запам’ятовування), що дає їм можли­вість пристосуватися до суспільно корисної трудової діяльності.

Питання теорії і практики навчання і виховання розумово від­сталих дітей, корекційно-виховні заходи щодо кожної з форм О. розробляє олігофренопедагогіка.

ОНАНІЗМ — звичка штучно збуджувати статеві органи. По­ступово це починає викликати почуття задоволення, а з настан­ням статевого дозрівання — статеве збудження. У цей період розвитку підлітків онанізм найбільше поширений. Причинами такої поведінки дитини може бути тісний одяг, шкіряні і глистові захворювання у ранньому дитинстві.

Існує уявлення про онанізм як невиліковну ваду, що веде до розумового відхилення, статевої слабості та інших ускладнень. Це не відповідає дійсності. Але негативний вплив на психіку дитини онанізм все ж справляє: викликає замкненість, боязнь зустрічі з особою протилежної статі, підозрілість, нестійкість настрою, зниження працездатності.

Для запобігання появі цієї негативної звички слід стежити, щоб діти завжди дотримувалися правил особистої гігієни. Одяг дитини має бути вільним, таким, що не заважає при ходінні та інших рухах, під час сну її руки повинні заходитися поверх ковдри. Дуже корисними є регулярні заняття гімнастикою.

Значну роль відіграє режим харчування. Не можна часто включати у меню дитини м’ясні та гострі страви. При виявленні глистових чи шкіряних захворювань їх необхідно своєчасно ліку­вати.

В разі, коли батьки не можуть самі вплинути на дитину, що займається онанізмом, треба звернутися до лікаря-психіатра.

ПЛОСКОСТОПІСТЬ — деформація стопи, яка характеризу­ється сплощенням, а іноді повним зникненням її склепіння. При П. відбитки стоп позбавлені внутрішньої заглибини, і стопи сти­каються з підлогою (землею) усіма своїми точками. Природжена П. спостерігається зрідка, а набута внаслідок рахіту, травми, поліомієліту та інших причин — досить часто.

Внаслідок П. різко знижується опорна функція ніг, змінюється кут нахилу таза, порушується правильне положення хребта, вна­слідок чого може виникнути його викривлення; затруднюється робота усього опорно-рухового апарату, що негативно впливає на загальний розвиток дитини. Діти, які страждають П., не можуть довго ходити, стояти, швидко втомлюються, скаржаться на болі в ногах і спині.

П. розвивається досить поступово, найчастіше у дитинстві при невідповідності між навантаженнями, яке лягає на стопи, і ви­тривалістю їх зв’язково-м’язового і кісткового апарату.

Важливо виявити П. якомога раніше, щоб позбавитись цієї вади або хоча б зменшити незручності, що їх вона викликає. П. виявляють по відбитках стоп. Розчином синьки змазують підошви, і тоді сліди їх чітко відбиваються на папері або підлозі.

Запобігти П. можна насамперед шляхом правильної організа­ції загального фізичного виховання дітей. Особливо великого значення набуває щоденна гігієнічна гімнастика, прогулянки, біг, стрибки, плавання, ходіння на лижах, катання на ковзанах та інші рухливі ігри. Фізичні вправи слід поєднувати із загартуван­ням організму, а також з дотриманням оздоровчого режиму, який включає ходіння босим у теплий період року, щоденне миття ніг прохолодною водою як влітку, так і взимку. Значну роль відіграє взуття (бажано на шкіряній підошві). Воно не повинно бути тісним або досить просторим. Не можна носити взуття з вузьким носком, висота каблука має бути 2—3 сантиметри. Необхідно стежити за статурою дитини при сидінні, стоянні, ходінні. Звер­тати увагу на те, щоб вона завжди тримала корпус і голову прямо, не горбилася, ходила так, щоб носки ніг не були розведені у різні боки.

Основним засобом профілактики і головним методом лікуван­ня II. є спеціальна коригуюча гімнастика, яка проводиться за призначенням лікаря у кабінеті лікувальної фізкультури поліклі­ніки або у домашніх умовах під наглядом батьків. Заняття гім­настикою повинні бути щоденними.

Якщо сплощення стоп виражено досить сильно, призначається носіння супінаторів протягом усього дня, особливо в тому разі, коли на стопи ніг діє велике навантаження (тривала прогулянка, стояння тощо). При різкій деформації стоп рекомендують теплові процедури (купіль, парафін, грязі). При тяжких задавнених фор­мах П., які мають патологічний характер, необхідне спеціальне ортопедичне лікування або операція.

ПОСТАВА — звичне положення тіла при сидінні, стоянні та ходінні, набуте під впливом умов виховання і життя.

При правильній поставі голова і тіло займають пряме поло­ження, плечі трохи опущені і відведені назад, груди випнуті, а живіт дещо підтягнутий. Якщо постава правильна, то весь орга­нізм розвивається нормально, добре працюють серце і легені. При неправильній поставі у дитини впалі груди, згорблена спина, жи­віт виступає вперед; порушується і нормальне положення внутріш­ніх органів: серце притиснене діафрагмою, легені здавлені.

Батькам слід мати на увазі, що дитині не можна носити важкі речі в одній руні, оскільки це веде до викривлення хребта. З ці­єї ж причини молодшим школярам краще носити не портфель, а ранець. Дитині треба створювати нормальні умови для праці. Стіл і стілець, якими вона користується, повинні бути відповідного розміру..Необхідно також дбати про правильне освітлення робо­чого місця.

Діти високого росту часто сутуляться. Позбутися цієї звички допомагають рухливі ігри, фізкультура, спорт. При значних від­хиленнях у поставі слід звернутися до лікаря.

РАХІТ — хвороба кісткової тканини, що зустрічається пере­важно у дітей від 1-го—2-х місяців до 3-х років. У підлітків та у дорослих можуть спостерігатися наслідки рахіту, перенесеного у дитинстві, як от: викривлення хребта, ніг, неправильний розвиток зубів та ін.

Рахітом частіше хворіють немовлята, що народились восени чи взимку. Через холодну погоду вони мало перебувають на свіжому повітрі, дуже закутані і не отримують достатньої кількості со­нячних променів. Та й молоко матерів в цей час бідне на вітаміни. Основною ж причиною, що викликає захворювання рахітом, є нестача в організмі вітаміну Д. Це призводить до порушення мінерального обміну, коли в крові і тканинах зменшується вміст фосфору і кальцію, які особливо необхідні для розвитку нервової системи і кісток. У звичайних умовах вітамін Д утворюється у шкірі під впливом ультрафіолетових променів. Ось чому важливо, щоб дитина отримувала сонячні ванни, перебувала в добре освітленій сонцем кімнаті.

Вітамін Д надходить в організм також із харчовими продукта­ми, найбільше його у печінці, вершковому маслі, жовтках яєць. У великій кількості він є в риб’ячому жирі. Якщо дитина ще не може вживати такі продукти, то це повинна робити мати, щоб її молоко було повноцінним.

Рахіт може з’явитися вже на 2-му місяці життя дитини. Перші його ознаки ■— неспокійна поведінка, поганий сон, пітливість го­лівки; піт викликає свербіж, маля треться голівкою об подушку, від чого на потилиці зникає волосся.

При перших же ознаках хвороби слід негайно звернутися до лікаря. Якщо спізнитися з лікуванням або робити це недостатньо, хвороба розвиватиметься: затримається заростання родничків, кістки стануть м’якими і легко змінять свою форму, на ребрах з’являться потовщення, лобні і тім’яні бугри збільшаться, змі­ниться форма голови, вона стане ніби чотирикутною. При тяжких

формах рахіту викривлюються ніжки, хребет, може з’явитися горб. Зуби прорізуються пізно, емаль у них слабка, і тому вони рано псуються. Зазнають змін і м’язи хворих дітей, вони стають кво­лими, а тому діти пізніше звичайного починають сідати, стояти і ходити. М’якість кісток і ослабленість м’язів може призвести до зміни форми грудної клітки, яку називають «курячі груди». Це заважає правильному диханню дитини, що в свою чергу відбива­ється на роботі серцево-судинної системи й викликає застій у черевній порожнині. У дітей збільшується живіт, розширюються вени, розвивається недокрів’я. Такі діти схильні до інфекційних хвороб, які протікають у них тяжко і з ускладненнями.

Профілактику Р. слід починати ще в період вагітності жінки. Майбутній матері треба якомога більше перебувати на свіжому повітрі, повноцінно харчуватись, вживаючи достатню кількість мінеральних солей, що знаходяться в овочах, фруктах, молоці, а також вітамінів А, В, С, Д; в останні 3—4 місяці вагітності ре­комендується вживати вітамін Д у вигляді препаратів з риб’ячим жиром чи харчові продукти, багаті на цей вітамін.

Для запобігання Р. необхідно, щоб дитина по 4—6 годин на добу у світловий час перебувала на повітрі. Дуже важливо году­вати дитину материнським молоком протягом першого року життя, тому що в ньому містяться усі речовини, необхідні для правильного росту і розвитку дитини; з 2-х — 3-х місяців давати дитині свіжі фруктові, овочеві і ягідні соки, пюре. Важливо також загартовувати дитину й своєчасно робити запобіжні щеплення. У разі необхідності дитині призначається відповідне лікування.

РЕВМАТИЗМ — загальне інфекційне захворювання, при яко­му пошкоджуються суглоби, серце, судини, а при тяжких фор­мах— легені, плевра, нервова система, нирки та ін. Іноді Р. су­проводжується напуханням і болем у суглобах, але це пошкоджен­ня суглобів має звичайно швидкоплинний характер, добре піддається лікуванню, іноді проходить самостійно протягом 8— 10 днів, не лишаючи ніяких наслідків.

Характерною особливістю Р. є «хвилеподібний» перебіг хво­роби — гострі напади (атаки) змінюються «спокійними» періода­ми різної тривалості, за яких процес лишається активним, але не дає помітних проявів. Наслідками хвороби є виникнення поро­ків серця і порушення кровообігу. Період між нападами також може завершитися утворенням пороку серцевих клапанів.

Р. належить до числа поширених хвороб серед дітей переваж­но дошкільного й шкільного віку — від 6 до 15 років. Це не спадкове захворювання. Але у сім’ї, де хтось з її членів є носієм стрептококової інфекції (збудника ревматизму), через система­тичний контакт з ним воно зустрічається в чотири рази частіше.

Розвиток Р. у 80 відсотків випадків зв’язаний із пошкодженням носоглотки у дітей, ангіною, хронічним тонзилітом, каріозними зубами, гайморитом, аденоїдами та іншими хворобами, що ви­кликаються стрептококом. Звичайно ревматичний процес почина­ється через 10—15 днів після перенесеної ангіни чи загострення хронічного тонзиліту. Діти дошкільного і шкільного віку особливо схильні до стрептококової інфекції, оскільки їх організм не встиг набути стійкого імунітету до неї. Частіше захворюють на Р. фізич­но ослаблені діти, які погано харчуються, мало займаються спор­том, фізичною працею, рідко бувають на свіжому повітрі.

Захворювання починається поступово, рідше гостро і супрово­джується нездужанням, зблідненням, швидкою втомою, серце­биттям, іноді задишкою, підвищеною пітливістю (особливо долонь і підошов). У деяких випадках підвищується температура. Напри­кінці першого тижня хвороби спостерігаються зміни у роботі серця, помірний лейкоцитоз в крові і підвищене РОЕ. З кожним новим загостренням пошкодження серця стає більшим, розвива­ється ревмокардит, що призводить до виникнення пороку серця, порушень кровообігу.

Для запобігання Р. слід оберігати дітей від стрептококового оточення, своєчасно здійснювати лікування носоглотки, загарту­вання організму. Важливе значення має раціональне харчування, дотримання режиму праці й відпочинку, санітарно-гігієнічних правил. Діти, хворі на Р., мають перебувати на диспансерному обліку, за дозволом лікаря здійснювати санаторно-курортне ліку­вання.

Для дітей шкільного віку, хворих на Р., за рекомендацією лі­каря визначається шкільний режим і фізичні навантаження з урахуванням стану перебігу хвороби. Не слід необгрунтовано повністю звільняти хвору на Р. дитину від занять фізичною куль­турою і спортом у період між нападами. Разом з тим батьки по­винні проконсультуватися з лікарем, при якому стані можна дозволяти дітям додаткове навантаження (наприклад, поєднувати заняття в загальноосвітній і музичній школах). Особливо обереж­ним слід бути при направленні дитини до балетної чи танцюваль­ної студії. Батьки також мають знати, як правильно організувати відпочинок дитини в канікулярний час.

РЕВМОКАРДИТ — пошкодження серця при ревматизмі. Ха­рактер і наслідок захворювання залежить від того, наскільки во­но поширене. Вже після першого нападу ревматизму серце по­шкоджується в 60 відсотках випадків і з кожним новим нападом пошкодження посилюється. Після кількох нападів воно спосте­рігається у 100 відсотках хворих.

Пошкодження серця можуть бути різного ступеня. Спочатку — це лише функціональні зміни (інфекційне серце), а при тяжкому І тривалому перебігу хвороби розвиваються комбіновані пороки серця, які призводять до інвалідності. Р. може протікати як без порушень кровообігу (легкі випадки), так і з гострою серцевою недостатністю.

Своєчасне визначення ступеня пошкодження серця з наступ­ним лікуванням дозволяє запобігти тяжким наслідкам Р. Завдан­ня батьків полягає у своєчасному обстеженні дитини, встановлен­ні початку захворювання чи загострення ревматичного процесу і наступної її госпіталізації та лікування.

Між нападами застосовуються ті ж самі лікувальні й профі­лактичні заходи, що й при ревматизмі.

РЕЦЕПТОРИ БОЛЬОВІ — периферійна, спеціалізована час­тина аналізатора, що сприймає відповідні подразники і трансфор­мує енергію подразнення до процесу нервового збудження. Це особливі точки людського організму, які здатні сприймати і трансформувати біль у мозок.

Розрізняють Р.6., що знаходяться на шкірі і забезпечують її больову чутливість, а також ті, що знаходяться в тканинах внут­рішніх органів і забезпечують больові відчуття, що надходять від цих органів до кори головного мозку.

РИТМІКА (ритмічна гімнастика)—система фізичних вправ, виконуваних у супроводі музики, що має на меті розвиток у ді­тей музично-естетичного сприйняття, почуття ритму, музичної пам’яті та слуху, уваги, м’язевої волі, пластичної виразності рухів.

У заняття Р. входять гімнастичні, танцювальні, імітаційні ру­хи, стрибки, біг, які сприяють фізичному розвитку дітей, ви­робленню у них правильної постави, координації рухів та коор­динування у просторі. Ритмічні рухи під музику удосконалюють процеси гальмування у дітей, виховують дисциплінованість, за­гальну організованість.

Заняття Р. провадяться у дитячих садках, загальноосвітніх школах, позашкільних дитячих закладах, в гуртках чи секціях при клубах ЖЕК за місцем проживання тощо.

РІСТ — кількісні зміни, які зумовлюють поступове збільшення розмірів і ваги тіла людини. Р. також супроводжується якісними змінами організму і пов’язаний з його розвитком.

Звичайно людина росте до 20—25 років. Темп Р. у різні вікові періоди людини неоднаковий. Особливо швидко росте дитина у перший рік життя (грудний період). Так, новонароджена дитина в середньому важить 3 кілограми, у 5 місяців життя її вага по­двоюється, а до 12 місяців — потроюється. За той же період дов­жина тіла збільшується у півтора раза (приблизно 50 сантимет­рів у новонародженої, 70—75 сантиметрів — у однорічної дитини). У подальшому збільшення ваги і довжини тіла стає не таким значним, проте в період статевого дозрівання (підлітковий період) інтенсивність росту знову підвищується: для дівчаток — це 12—15 років, для хлопців—13—17 років. Після 20 (у жінок)—25 (у чоловіків) Р. припиняється. Зміни ваги тіла після 18—20 років, досить індивідуальні.

Середній Р. людини залежить від статі і коливається у жінок в межах 158—168 сантиметрів, у чоловіків— 168—178 сантимет­рів. Закономірності Р. і кінцеві розміри тіла визначаються спад­ковими особливостями, залежать від характеру обміну речовин і енергії. Значний вплив на Р. має функціонування нервової систе­ми і виділення гормонів ендокринною системою. Зокрема, пору­шення діяльності гіпофіза (найменшої із залоз внутрішньої сек­реції, що розміщена під основою головного мозку) викликають гальмування Р. (при недостатньому виробленні гормонів), або надмірний Р. (при надмірному виробленні гормонів — гігантизм), або нерівномірний ріст окремих частин тіла чи органів (акро­мегалія).

Р. дитини значною мірою залежить також і від умов життя. Для нормального протікання процесу Р. необхідне правильне харчування, вживання їжі, багатої на білки, вітаміни, мінеральні солі, мікроелементи. Велике значення мають також дотримання режиму дня, достатнє перебування дитини на свіжому повітрі, рухливі та спортивні ігри, гімнастика, плавання. Батькам слід також звернути увагу на правильно організований режим дня дитини.

Див. також: Режим дня. Харчування.

САНАТОРІЙ ДИТЯЧИЙ — лікувально-профілактичний заклад, що є однією із важливих ланок у комплексному лікуванні хво­рих дітей, у запобіганні розвитку хронічних захворювань. В С.д. дітей направляє лікар, враховуючи їх стан здоров’я, профіль захворювання.

Крім спеціалізованих С.д., є санаторії «Мати і дитина», сана­торні табори, санаторно-лісові школи, для дітей дошкільного віку ■— санаторні ясла і садки. У місцеві С.д. приймаються діти віком від 1-го до 14 років включно, в С.д. на курорті — від 5 до 14 років. Дітей з порушеннями опорно-рухового апарату, в тому числі з церебральним паралічем, приймають в С.д. на курортах з 3-х років. _;

Сприятливі ландшафтні і кліматичні умови, в яких розташо­вані С.д., справляють на дитину позитивний емоційний вплив. Оздоровчі і лікувальні заходи в С.д. складаються з тривалого перебування на повітрі, достатнього відпочинку, розумного засто­сування рухового навантаження, висококалорійного харчування, широкого використання природних фізичних факторів: мінераль­

них вод, морських купань, повітряних і сонячних ванн, лікуваль­них грязей і т, д. Такий режим не стомлює дітей, тому в нього входять прогулянки, ігри тощо; діти легко звикають і з задово­ленням виконують усі призначені їм процедури. Значну увагу в С.д. приділяють тренуванню і загартуванню організму, враховую­чи особливості кожної дитини.

Протягом першого тижня перебування в С.д. діти звикають до нової обстановки, акліматизуються, їм забезпечують спокій і від­починок, мінімальне обстеження. У другий період, найбільш три­валий, проводиться необхідне обстеження і лікування дитини, руховий режим значно розширюється. У третій, заключний період особлива увага приділяється загартувальним і тренувальним за­ходам. Термін лікування в С.д. визначається характером захво­рювання, в таборах санаторного типу він становить 45 днів.

Питання про необхідність продовжити лікування в С.д. вирі­шує лікарняна комісія. Обов’язкова умова для всіх С.д.— прове­дення в них виховної і педагогічної роботи з дітьми. В С.д. з тривалим терміном лікування провадиться навчання дітей за шкільною програмою.

СКАРЛАТИНА — одна із форм стрептококової інфекції, яка характеризується явищами загальної інтоксикації, регіонарним лімфаденітом, дрібноточковими висипаннями та наступним плас­тинчатим лущенням.

Збудником С. є стрептокок, джерелом інфекції є хворий на С„ а також той, у якого є інша стрептококова хвороба (ангіна, стрептодермія, бешиха та ін). Основною умовою, яка впливає на поширення С., є тривале перебування хворого в колективі (скуп­чення в дитячих закладах) та запилення повітря.

Захворювання відмічається у дітей віком від 3-х до 8-ми років. Діти першого року життя і після 15 років хворіють на С. рідко. С. повторює епідеміологічні закономірності, характерні для інших краплинних інфекцій: кількість хворих збільшується взимку, зни­жується влітку і періодично відбуваються підвищення захворю­вань через кожні 5—7 років.

Інкубаційний період при С. триває 2—7 днів, іноді збільшу­ється до 12 днів. Початок хвороби гострий. Температура тіла підвищується до 38—39° С і більше, з’являється біль у горлі під час ковтання, головний біль, нездужання. У першу добу або на другий день з’являється висип—■ дрібноточковий, яскраво-рожевий або червоний на гіперемірованому фоні шкіри. Найбільше виси­пань, у паховій, лобковій та сідничній ділянках, на згинальних поверхнях кінцівок. Обличчя має характерний вигляд: і на лобі, і на скронях — рожевий дрібноточковий висип, шкіра щік червоного кольору, шкіра носа, навколо губ та підборіддя бліла. Чітко видно блідий носогубний трикутник—типова ознака С. Постійним симптомом С. є ангіна від катарального запалення до глибоких некротичних змін піднебінних мигдалин. Язик обкладений густим білим нальотом, через 2—3 дні він очищається, стає яскраво-чер­воним, сосочки гіпертрофуються (малиновий язик).

Симптоматичне лікування застосовують за показниками.

їжа загальна, збагачена вітамінами. З неї виключають со­лоні та копчені страви. Постільний режим призначається на 5— 7 днів. Діти, які перехворіли С., допускаються до занять у дитячі дошкільні заклади та перші два класи школи лише після 22-х днів від початку хвороби. Карантин для контактних дітей до­шкільного віку та учнів перших двох класів встановлюється на 7 днів.

СКОЛІОЗ —це бокове викривлення хребта. Він може бути вродженим або виникати у дітей у віці між 5-ма і 15 роками, особливо у школярів.

Неправильна поза дітей під час навчальних занять веде до не­рівномірного розподілу навантаження на хребет і на. м’язи спини, що стомлює і ослаблює їх. Слабкість м’язів спини, погана поста­ва, лопатка, що випинається,— все це провісники сколіозу.

Викривлення при найбільш частих формах набутого сколіозу починається з того, що при стомленні м’язів спини хребет трохи відхиляється вбік. Після відпочинку викривлення зникає. Це пер­ша стадія. У другій стадії викривлення робиться постійним, змі­нюється форма грудної клітки, плече і лопатка на випуклій сто­роні грудного сколіозу розташовуються вище, ніж на угнутій. Рухливість хребта різко зменшується. Кожне фізичне напруження швидко стомлює.

Особливо важкі форми сколіозу приводять, крім того, до змін положення внутрішніх органів, утруднюють виконання їх функцій. Все це може значно знизити працездатність людини.

Профілактика сколіозу значно ефективніша, ніж лікування. При перших ознаках вродженого сколіозу дитині слід органі­зувати режим, який полегшить роботу неповноцінної сторони хребта. Суворо повинні виконуватися призначені лікарем фізкуль­турні вправи, масаж, рухливі ігри і т. п. Рекомендовані сонячні і повітряні ванни, багате вітамінами харчування. Раннє розпізнання вродженого сколіозу і дотримання всіх рекомендацій лікаря дають хороші результати.

Профілактику дитячого, в тому числі шкільного, сколіозу за­безпечують: рівна постіль, правильне сидіння за партою і столом, правильне освітлення робочого місця, перебування на повітрі, рух­ливі ігри, повноцінне харчування, достатній сон, ранкова гімнас­тика.

СЛУХ АБСОЛЮТНИЙ — здатність безпосередньо пізнавати та відтворювати висоту окремих звуків без співвідношення їх з іншими звуками, висота яких відома. С.а. обумовлюється деякими вродженими здібностями і, як правило, виявляється дуже рано — в дошкільному віці. С.а. сприяє розвитку музичної діяльності, хоч і далеко не завжди є її обов’язковою умовою, тому що музична діяльність може успішно здійснюватись і на основі¹ розвитку від­носного слуху, тобто здатності визначати висоту звука шляхом порівняння його з іншими звуками.

СТАТЕВЕ ДОЗРІВАННЯ — це комплекс процесів, результатом якого є досягнення людиною статевої зрілості. Як біологічна істо­та людина досягає статевої зрілості у підлітковому віці (11—15 років), а як соціальна істота — у підлітковому і юнацькому віці (11—20 років). Саме у підлітковому (пубертатному) віці відбува­ються в організмі інтенсивні зміни, які забезпечують його перехід на новий рівень життєдіяльності, пов’язаний із можливістю здійс­нювати функцію продовження роду. У юнацькому віці головним чином вдосконалюються і закріплюються ті зміни, які в основному завершились у підлітковий період, а також відбувається інтенсив­не духовне дозрівання людини.

Статеве дозрівання характеризується: а) прискореним ростом і зміною пропорцій тіла відповідно статі; б) розвитком вторинних статевих ознак; в) перебудовою діяльності різноманітних систем організму (дихальної, серцево-судинної, травної, нервової, залоз внутрішньої секреції).

У підлітковому віці довжина і маса тіла щорічно можуть збільшуватись на 5—10 сантиметрів і 3—10 кілограмів. Значно видовжуються нижні кінцівки. У хлопців стають широкими плечі, спина, пропорційно вужчає таз, центр ваги тіла переміщується і стає вище пояса. У дівчат розширюється таз, відкладається під­шкірна жирова клітковина, вона стає більш розвиненою, ніж у хлопців, центр ваги тіла переміщується і стає нижче пояса.

Вторинні статеві ознаки проявляються у хлопців у вигляді ово- лосіння на лобку, під пахвами, потім на обличчі, пізніше — на грудях і спині. Змінюється форма гортані, особливо щитовидного хряща, збільшується об’єм гортані, подовжуються голосові зв’яз­ки, що приводить до зниження тембру голосу. У сім’янику почи­нають дозрівати сперматозоїди, що супроводжується полюціями — мимовільним виверженням сімені,— які здебільшого відбуваються вночі. У дівчаток оволосіння формується на лобку, під пахвами, розростаються молочні залози, в яєчнику починається процес періодичного дозрівання фолікулів і яйцеклітин, що супроводжу­ється першими менструаціями і встановленням менструального (статевого) циклу—періодично повторюваних змін в організмі дівчини, жінки, пов’язаних із розмноженням і дозріванням яйце­клітин в яєчнику і яйцеводі.

Перебудова діяльності внутрішніх органів пов’язана в основ­ному із змінами розмірів, маси, пропорцій тіла. Маса серця зрос­тає до 240—300 грамів, зменшується частота пульсу до 90—70 ударів за хвилину, підвищується артеріальний тиск до 110/75 мі­ліметрів ртутного стовпця. Серце і судини у підлітковому віці розвиваються нерівномірно. У певні періоди серце випереджає або відстає щодо розвитку кровоносних судин, що може бути причиною ряду відхилень у роботі серцево-судинної системи, сис­толічних шумів, неритмічності серцевих скорочень, різких змін артеріального тиску при переході із горизонтального у вертикаль­не положення тіла.

Органи дихання збільшуються, розростаються легені, зменшу­ється частота дихань до 18—20 разів за хвилину, збільшується життєва ємкість легенів до 3-х—5 літрів. Органи дихання, трав­лення, виділення, нервова система стають дуже чутливими до дії стресових, негативних факторів: переохолоджень, перегрівань, нестачі вітамінів, перевантажень фізичних і розумових, браку ру­хової активності, інфекційних хвороб.

У жіночому і чоловічому організмі збільшується кількість від­повідно жіночих (естрогенів) і чоловічих (андрогенів) статевих гормонів завдяки підсиленню функцій статевих залоз, наднирко­виків, гіпофіза. Перебудовується робота й інших залоз внутріш­ньої секреції, що викликає зміни в обмінних процесах, функціо­нуванні різних систем організму.

Функціональні зміни у центральній нервовій системі, зокрема головному мозку, забезпечують закріплення індивідуальних особ­ливостей роботи нервової системи, інтенсивне психосексуальне дозрівання, що виражається у потягу до особи іншої статі, усві­домленні себе як особистості певної статі, оцінці поведінки іншої людини як особистості певної статі.

Негативні фактори зовнішнього середовища (фізичні і розумові перевантаження, стреси, неповноцінне харчування, перенесені хвороби) можуть викликати дисгармонійні зміни у фізичному, психічному і статевому дозріванні. Зокрема, статеве дозрівання може затриматися або, навпаки, розпочатися дуже рано — в три, п’ять, сім років.

При відхиленні як темпів, так і проявів статевого дозрівання слід обов’язково звернутися до лікаря-ендокринолога, який визна­чить причину цього і проведе необхідне лікування.

ТУРИЗМ — подорож у вільний час, один із видів активного відпочинку. Залежно від мети подорожі виділяють такі види Т.: пізнавальний (екскурсійний); спортивний; любительський (полю­вання, рибальство); діловий (відвідування об’єктів, що станов­лять професійний інтерес); релігійний (відвідування святих місць) тощо. Т. може бути організований і самодіяльний, міжнародний і місцевий.

ТУРИЗМ ДИТЯЧИЙ нерозривно пов’язаний з краєзнавством і має на меті розширення і поглиблення знань школярів у галузі географії, природознавства, історії, укріплення їх здоров’я і фі­зичного розвитку.

Т.д.— це форма активного відпочинку. Він сприяє розвитку почуття дружби, взаємодопомоги, є невід’ємною частиною нав­чально-виховної роботи шкіл і позашкільних закладів. Туристично- краєзнавча робота включає різноманітні тривалі походи, подорожі, експедиції, зльоти, краєзнавчі конференції, створення спеціальних музеїв і куточків. Поширена також практика створення базових туристських таборів, де школярі навчаються техніки туризму, про­водять екскурсії, змагання.

Т.д. суттєво відрізняється від дорослого. До складу туристсь­ких груп, як правило, входять діти одного віку. Значний час ви­трачається на вироблення туристських навичок та збору краєзнав­чого матеріалу.

Батьки повинні брати активну участь у підготовці і проведенні походів. Якщо у них немає такої можливості, то слід проявляти інтерес, допомагати дитині, обговорювати з нею результати того, що зроблено.

ХАРЧУВАННЯ забезпечує основні життєві функції організму. Завдяки харчуванню організм постачається енергією, необхідною для всіх внутрішніх процесів. Головний принцип правильного хар­чування такий: з їжею дитина повинна одержувати певну кіль­кість необхідних для її організму речовин. Умовно їх можна по­ділити на «будівельний матеріал», з якого організм створює тканини та клітини, і «паливо», яке поповнює енерговитрати організму.

Основний «будівельний матеріал» — білки. В разі їх нестачі в їжі уповільнюються нервово-психічні реакції організму, фі­зичний розвиток і ріст дитини, знижуються її імунітет і праце­здатність тощо. Найважливіші постачальники білка — м’ясо, риба, яйця, молоко, сир, хліб, квасоля, горох та ін.

Половина всіх білків, які входять до складу дитячої їжі, має бути тваринного походження. Діти до семи років повинні спожи­вати 600 мл молока, а школярі — не менше 500 мл за день.

Головний енергетичний матеріал організму — вуглеводи і жи­ри. Вуглеводи містяться в продуктах рослинного походження — цукрі, хлібі, овочах, фруктах, ягодах тощо. Жири мають спожива-, тііся у такій пропорції — третина — рослинного походження і дві третини — тваринного.

Вітамінів людині потрібно небагато — всього 100—150 мг на день, але життя без них неможливе. Вони регулюють «будівницт­во» і процеси життєдіяльності організму, підвищують його опір інфекціям. Особливо важливими вважаються вітаміни А, Ві, В₂, В₆, В 12, С, Р, РР. З дефіцитом їх в організмі розвиваються такі серйозні захворювання, як цинга, рахіт, «куряча сліпота» та ін. Джерелами вітамінів, крім ягід, фруктів, овочів, зелені, є й най­різноманітніші натуральні продукти.

Мінеральні речовини відіграють велику роль у побудові та формуванні кісток і тканин, а також беруть участь у ферментатив­них та інших життєво важливих процесах організму. Найважли­віші з мінеральних речовин — калій, фосфор, натрій, магній, залі­зо, мідь, марганець, йод, фтор, кобальт. Містяться вони у м’ясі, рибі, печінці, мозку, молоці, яйцях, сирі, овочах, крупах, бобових, грибах, горіхах, чаї тощо.

На 60 відсотків організм людини складається з води. Без неї життя неможливе. Дитина шкільного віку повинна випивати 2— 2,5 літра рідини за добу.

Усі продукти повинні входити до раціону дитини в певних кількостях і поєднаннях. Оптимальне співвідношення білків до жирів і вуглеводів має бути 1 : 1 : 4, а в період посилених енерго- витрат (екзамени, змагання) — 1 : 1 : 4,5 (або 5).

Цінність їжі як «палива» вимірюється тепловими одиницями — калоріями. Надмір калорій у поєднанні з гіпокінезією може призвести до швидкого збільшення ваги і навіть ожиріння.

Раціональне X.— обов’язково індивідуальне, скориговане. Виз­начаючи нормативи X. для дитини, перш за все беруть до уваги її вік, інтенсивність росту, вагу, рухову активність, індивідуальні особливості організму, нарешті, смаки. Доводиться враховувати навіть пору року, особливості клімату, в якому дитина живе, національні традиції.

Відомості про те, скільки різних речовин і калорій необхідно дитині різного віку, яка кількість речовин і калорій міститься в тих чи інших продуктах, а також докладніші відомості про харак­тер X. дітей можна почерпнути з книжок: В. Кисельова «Дитяча кухня», О. Фатєєва та ін. «Харчування школяра і підлітка».

Критерієм правильності X. є не тільки кількість і склад їжі, а й розвиток дитини. Якщо вага та її ріст відповідають нормати­вам, психіка розвивається нормально, підстав для тривоги немає.

Учені-спеціалісти розробили тижневі меню для дітей різного віку. Вони наводяться в кожному посібнику про X. і мають бути головним орієнтиром. Принцип складання меню такий: якщо сніданок переважно овочевий, то вечеря борошняна і навпаки, якщо на обід суп овочевий, до м’яса подається яка-небудь каша, якщо суп круп’яний, то до другої страви — овочевий гарнір. До третіх страв узимку і рано навесні корисно додавати аскорбінову кислоту, кількість якої вказує лікар.

Узимку бажано давати зелену цибулю. Ранньої весни до раціо­ну треба вводити суп з молодої кропиви, салат, на початку трав­ня — редиску, огірки. Обов’язковий елемент щоденного харчуван­ня— овочі, взимку — в переробленому, влітку — у сирому вигляді.

У різні періоди для дитячого організму потрібна різноманітна їжа, це фізіологічно обгрунтовано. Вранці та вдень, коли дитина найактивніша, їй необхідна їжа, багата на білки. Збуджуючи нервову діяльність, вона підвищує працездатність організму. Пе­ред сном потрібна легка їжа.

X. має бути чотириразове: сніданок, обід, полуденок і вечеря. У перервах між їдою не можна давати ніякого «підкріплення».

Раціональне й ритмічне X. не тільки забезпечує правильний розвиток дитини, а й впливає на її розумові здібності. Привчати до дотримання режиму X. треба буквально від народження, з ро­ками вносячи це в елемент свідомості. Тоді режим стане нормою життя.

Особливо багато клопоту завдає батькам так званий перехід­ний вік. Складні процеси перебудови й росту організму підлітків спричиняють посилений обмін речовин. Необхідно стежити, щоб X. в цей період було одночасно просте і повноцінне, щоб з їжею в організм надходив повний набір необхідного «будівельного ма­теріалу» і «палива», вітамінів, мінеральних солей. З меню підліт­ків треба вилучити прянощі і все гостре, якнайменше давати смаженого, не перевантажувати їжу білками, не зловживати со­лодощами. І, звичайно, ні в якому разі не допускати куріння і вживання спиртного, до якого в цей період багато хлопців та дівчат, поспішаючи відчути себе дорослими, виявляють особливий інтерес.

Перехідний вік — це період максималізму і крайнощів. Юнаки і дівчата важко переживають вади зовнішності, особливо надмірну повноту. Вони часто відмовляються від супу та других страв, хар­чуються більш овочами і фруктами, дехто з них удається до мод­них дієт. Нестача поживних речовин ослаблює організм. Почина­ються запаморочення, різко знижується працездатність. Батьки повинні делікатно пояснити небезпеку однобокого X. і тактовно, але наполегливо добиватися відмови від шкідливих дієт.

Деякі батьки скаржаться, що їхній син або дочка втратили апетит без будь-якої на те причини. Цьому є пояснення. У так званому перехідному віці поганий апетит часто буває пов’язаний з різними емоційними переживаннями. Життєві ситуації букваль­но вибивають підлітка з колії, і він з будь-якого приводу відмов­ляється від їжі. Батьки повинні допомогти дитині відновити ду­шевну рівновагу, не посилюючи стресову ситуацію, заборонити вставати з-за столу, якщо вона щось недоїла. Тоді повернеться і втрачений апетит. У цей складний період треба бути особливо уважним до підлітка — його здоров’я і харчування.

Дуже велике значення для апетиту і настрою має гарне оформ­лення страв: кріп, шматочок лимона, соломка з червоного со­лодкого перцю. '

«Школа X». є одночасно і «школою виховання». У процесі X. закріплюються ті чи інші звички, норми поведінки.

ХВОРА ДИТИНА В СІМ’Ї. Дослідники зазначають, що не мен­ше 10 відсотків дітей і підлітків страждають тими чи іншими за­хворюваннями, причому 5 відсотків мають психічні відхилення. Зрозуміло, що і сім’я впливає на стан хворої дитини, і дитина, в свою чергу, діє на психологічний клімат сім’ї. Завдання в тому, щоб батьки допомогли хворій дитині швидше одужати і щоб пе­ребування такої дитини в сім’ї не нервувало їх, не призвело до розпаду сім’ї. На жаль, лікарі спостерігають і таке, що сім’я сама стає причиною захворювання дитини або посилює стан уже хворої.

Хвороба дитини — завжди горе для батьків, і мало хто з них не докладає максимум зусиль для її одужання. Але кожен таку допомогу розуміє по-своєму й іноді завдає шкоди. Інколи вихо­вання такої дитини призводить до того, що у неї можуть з’яви­тися паразитичні інтереси. Вона стає егоїстичною, примхливою, занадто вимогливою до інших, не зважає на інтереси та можли­вості сім’ї. Інша крайність, коли батьки ставляться до хворої дитини (особливо якщо хвороба хронічна) байдуже або навіть во­роже, нагадують їй, що вона хвора, посилаються на хворобу як головну причину неблагополучия в сім’ї чи її розпаду. Це боляче вражає дитину: в неї можуть з’явитися розлад нервової системи, реакція протесту, негативне ставлення до всіх дорослих. У дітей та підлітків з хронічними захворюваннями нерідко формуються негативні риси характеру. Одні діти стають сором’язливими, за­надто стриманими, боязкими, нерішучими. Другі — замкнуті, об­межені у спілкуванні — поринають у світ своїх фантазій чи одно­сторонніх інтересів. Треті відрізняються роздратованістю, збуд­ливістю, забіякуватістю. Четверті стають примхливими, схиль­ними до обману.

Будь-яке захворювання перш за все травмує нервову систему дитини, і цс позначається на її навичках. У деяких випадках на­

вички взагалі можуть втрачатися, якщо вони нічим не підкріп­люються під час хвороби. Наприклад, дитина перестає самостійно їсти чи одягатися, читати, хоч до хвороби робила це.

Часто у хворої дитини погіршується пам’ять. Для дітей більш раннього віку характерне порушення вимови. У деяких дітей у період захворювання може проявитись навіть заїкання. Діти старшого віку не виявляють інтересу до нових книг, перечитують уже знайомі їм.

Обов’язок батьків — заспокоїти дитину, полегшити її хвороб­ливі переживання, допомогти зберегти різноманітність інтересів, зв’язок з товаришами, створити в сім’ї атмосферу оптимізму. Не­обхідно зробити так, щоб у дитини була якась мета, що захоплю­вала б її. Батькам, близьким особливо необхідні такт, душевна щедрість, щирість.

Батьки впливають на дитину не тільки прямо, але й побічно. Якщо в сім’ї панує оптимізм, взаєморозуміння, гумор, якщо її життя проходить так, ніби нічого не трапилось, то успіх буде за­безпечений. Адже кожній дитині для гармонійного емоційного розвитку необхідна в першу чергу любов батьків, тому що вона здатна полегшити хворобу, подолати відхилення від норми.

ХВОРОБИ дитячі характеризуються порушенням життє­діяльності організму і призводять до зниження життєвого тонусу. Вони виникають під впливом різноманітних факторів, що діють на природні захисні сили організму. Необхідно пам’ятати, що чим менша дитина, тим більш ймовірно, що навіть легка нежить може викликати у неї слабкість, блювання, втрату апетиту і т. п.

Більшість гострих Х.д. проходить чотири стадії. Інкубаційний період починається з моменту попадання збуджувача в організм і триває від кількох годин до кількох днів, навіть місяців. Одні інфекційні хвороби мають постійний інкубаційний період (на­приклад, кір — 9—10 днів), у інших цей період має менш чіткі межі (наприклад, при скарлатині від декількох годин до 7 днів). Карантин для дитини, яка вступила в контакт з інфекційно хворим, визначається тривалістю інкубаційного періоду. Продромальний період (період, що передує хворобі) характеризується виявом перших ознак захворювання. Тривалість продромального періо­ду — від кількох годин до 2-х—3-х днів. У цей час ускладнюється точне визначення діагнозу у зв’язку з тим, що в основному у ди­тини спостерігається лише загальне нездужання, і тільки пізніше, з початкової стадії розвитку хвороби, виникають її специфічні ознаки: висипи, зміни показників у сечі, крові і т. п. У період оду­жання дитина теж потребує догляду і виконання всіх приписів лікаря. Це пов’язано з можливим виникненням ускладнень, які іноді небезпечніші, ніж сама хвороба. Так, скарлатина, що про- ходить у дітей зараз досить легко, може викликати тяжкі захво­рювання нирок, серця, суглобів.

Швидке і повне одужання дітей залежить від своєчасного початку лікування, точного виконання усіх рекомендацій лікаря. Хворій дитині необхідно забезпечити спокій, намагатися підтри­мувати у неї бадьорий настрій, подбати про умови для змістов­ного проведення часу — дати можливість гратися, малювати, чи­тати їй улюблені книги.

Серед неінфекційних Х.д. особливу тривогу викликає ожирін­ня, якого зазнають зараз до ЗО відсотків дітей віком до 12 років. Ці діти частіше і важче хворіють, у них спостерігаються відхилен­ня у діяльності серцево-судинної системи. Тому необхідно пам’я­тати, що важлива умова дитячого здоров’я — раціональне харчу­вання з першого року життя. Діти із зайвою масою тіла вже в ранньому віці менш рухливі і активні.

Серйозною небезпекою для дитини другого року життя є звич­ка деяких батьків не виводити її на прогулянку, а вивозити у колясці. У таких дітей вага з кожним місяцем перевищує норму, не формуються самостійні рухи, знижуються захисні реакції орга­нізму.

Особливої уваги з боку батьків вимагає небезпека різного роду отруєнь: харчових, пов’язаних з неправильним зберіганням і обробкою продуктів; хімічних, серед яких не тільки лікарські препарати, що знаходяться у доступних для дітей місцях, а й різні види побутової хімії. Маленьких дітей цікавить усе. Тому зали­шені на столі таблетки можуть стати причиною тяжкого отруєн­ня, а пляшка оцту — причиною опіку.

У дітей досить часто зустрічаються глистові захворювання. Щоб уникнути їх, необхідно з перших років життя привчати ди­тину суворо дотримуватися правил особистої гігієни.

Профілактика Х.д. повинна починатися до народження дитини. Тільки здорові батьки можуть дати життя здоровому потомству. Дуже шкідливо для здоров’я дитини, якщо батько і мати вжива­ють алкоголь, палять. Від цього страждає нервова та іммунна система дитини.

Правильний режим дня дитини, починаючи з перших днів життя, достатнє перебування на свіжому повітрі, загартування, життєрадісна атмосфера в сім’ї підвищують захисні сили її орга­нізму, запобігають Х.д., полегшують їх перебіг, захищають від ускладнень.

ХОРЕЯ мала, чи ревматична — захворювання нервової системи ревматичного характеру. Головний симптом X.— поривчасті, без­ладні, розмашисті посіпування, які охоплюють різні частини тіла, здебільшого м’язи обличчя, кінцівок. Постійним симптомом X. є зниження м’язевого тонусу. X.— захворювання переважно дитячого і підліткового віку, частіше хворіють дівчатка. Іноді X. спостері­гається у молодих жінок під час вагітності, але в таких випадках вона є рецидивом хвороби, перенесеної у дитинстві.

X. найчастіше виникає в дощову пору року (весна, осінь) і розвивається поступово. Нерідко X. починається після ангіни, тон­зиліту.

Перші ознаки X. (гримаси, кривляння, постійне шаркання но­гами під столом і т. п.) сприймаються почасти батьками і педаго­гами як пустощі, і вони можуть довго не звертати уваги на хворобу, яка поступово прогресує. Хворий стає дуже незібра­ним — з його рук все падає. Паралельно з’являється ряд психіч­них відхилень: роздратованість, втомлюваність, плаксивість. Це знижує успішність. Незначні хвилювання посилюють явища X. У деяких особливо тяжких випадках X. ускладнюється різким збу­дженням, страхами, галюцинаціями.

Мала X. може бути першим, а іноді і єдиним проявом ревма­тизму. Як правило, хвороба триває 2—4 місяці і закінчується поступово без ускладнень. Однак у деяких випадках поряд з X. розвивається ревматичне ураження м’язів серця.

Діти, що перенесли X., повинні знаходитись під наглядом лі- каря-спеціаліста і можуть бути допущені до школи не раніше ніж через місяць після хвороби.

ШЕПЕЛЯВІСТЬ (СИГМАТИЗМ) — дефекти вимови свистя­чих і шиплячих звуків. Існуючі в дефектології класифікації Ш. найчастіше виділяють дві основні групи дефектів вимови свистя­чих і шиплячих звуків: недоліки вимови свистячих звуків (між­зубна Ш., призубна Ш., шипляча Ш., бокова Ш., губно-зубна НІ., носова Ш.); недоліки вимови шиплячих звуків (міжзубна Ш., при­зубна Ш., бокова Ш., носова Ш., губно-зубна Ш.).

Причинами Ш. можуть бути аномалії розвитку органів мов­лення. Але вона може бути викликана також загальним низьким розвитком мовлення або недорозвиненням його фонетичної сто­рони.

Подолання Ш. у дітей часто передбачає не лише копітку ко- рекційну роботу логопеда, а й складну медичну корекцію органів мовлення.

Виправлення Ш. має і психологічний аспект. Недоліки мов­лення, викликані Ш., можуть травмувати дитину, викликати зне­віру у свої мовні здібності. Діти із значною Ш. стають не­рідко об’єктами глузувань своїх однокласників, сусідських дітей. Консультація шкільного психолога може допомогти налагодити дитині з Ш. контакти з іншими дітьми, повірити в свої можливос­ті, розрядити стресову ситуацію.

Радимо прочитати: Дефектологический словарь. М., 1970.

ШИЗОФРЕНІЯ — психічне захворювання, основною ознакою якого є ніби розщеплення психіки. Для Ш. характерні симптоми: 1) порушення єдності психічної діяльності, свідомості, відрив від навколишньої дійсності при збереженні набутих до захворювання знань, досвіду; 2) поступове зростання байдужості до всього, втрата контактів з людьми; 3) втрата активності, що веде до повної бездіяльності.

До цих ознак можуть приєднуватись інші — марення, розлад рухової системи, порушення мови, відхилення в поведінці.

Ш.— тяжка хвороба, яка вражає людей у молодому віці. Де­які форми Ш. можуть починатися в період статевого дозрівання. Діти хворіють на Ш. значно рідше, ніж дорослі та підлітки. Най­частіше захворювання у таких випадках починається у віці 2—5 років. Малюки ще до захворювання звертають на себе увагу деякими відхиленнями у поведінці. Більшість з них мляві, не гра­ються з ровесниками, у них з’являються нічні страхи. Таку дитину ніщо не радує і не засмучує. У деяких випадках настає скованість рухів. У окремих дітей можуть бути напади збудження — вони бігають без усякої мети, підстрибують на одному місці, викрику­ють щось незрозуміле. Майже постійним симптомом дитячої Ш. є страхи, пов’язані із зоровими галюцинаціями. Часто результа­том Ш. може бути недоумство.

У підлітковому віці III. інколи розвивається дуже гостро. Під­літок розгублений, стривожений, збуджений, у нього виникають яскраві галюцинації, марення. Але хвороба в більшості випадків закінчується благополучно.

Ш. піддається лікуванню, проте велике значення має вчасне виявлення перших її ознак.

ШКОЛА САНАТОРНО-ЛІСОВА призначена для навчання і оздоровлення дітей шкільного віку з відхиленнями у стані здоро­в’я. Існують Ш.с.-л. кількох типів: для дітей із закритими форма­ми туберкульозу, із захворюваннями серцево-судинної системи, з деякими хронічними неспецифічними захворюваннями органів дихання, з хворобами органів травлення, з психоневрологічними захворюваннями. У Ш.с.-л. приймаються діти віком від 7 до 14 років включно, які знаходяться на диспансерному обліку у ліка- рів-спеціалістів поліклініки і дільничних лікарів-педіатрів. Відбір дітей у Ш.с.-л. проводять санаторно-відбіркові комісії дитячих поліклінік. До складу комісій входять представники органів осві­ти і лікарі Ш.с.-л. Термін перебування дітей в Ш.с.-л. не менше чотирьох місяців. Після повернення діти продовжують навчання у загальноосвітній школі, де враховується успішність у Ш.л.-с.

Головним завданням Ш.с.-л. є поєднання навчання дітей із зміцненням їх здоров’я шляхом широкого використання природ­

них факторів (свіжого повітря, сонця), організації гігієнічно пра­вильного режиму дня і харчування, проведення лікувально-про­філактичних заходів.

Ш.с.-л. розташовані у заміській зеленій зоні з сприятливими мікрокліматичними умовами. Навчально-виховна робота прово­диться за програмами загальноосвітніх шкіл. Режим дня перед­бачає раціональний розподіл навчальних занять, відпочинку, фі­зичних вправ, спортивних занять. Велике значення для оздоров­лення має денний і нічний сон на свіжому повітрі.

Харчування в Ш.с.-л. чотири-п’ятиразове.

Керує школою директор (педагог за освітою). Поряд з педа­гогами до штату Ш.с.-л. входять лікар і медсестра.

ШКОЛИ ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКІ СПОРТИВНІ — позашкільні спеціалізовані заклади, що проводять фізкультурно-оздоровчу та іншу виховну роботу серед дітей та підлітків. ШДЮС допомага­ють загальноосвітнім школам в організації методичної і спортив­но-масової роботи, залучають учнів до систематичних занять фізичною культурою і спортом.

ШДЮС відкриваються відділами (управліннями) народної освіти за наявності необхідної спортивної бази та кваліфіковано­го тренерського складу. У ШДЮС створюється ряд секцій з окремих видів спорту, а в них—навчальні групи для хлопчиків і дівчаток відповідно до віку і рівня їх спортивної готовності.

Навчальний рік у ШДЮС розпочинається 1-го вересня і три­ває 46 тижнів. Основними формами навчання є групові навчально- тренувальні і теоретичні заняття, а також заняття за індивідуаль­ними планами. Вихованці ШДЮС беруть участь у змаганнях, проходять інструкторську та суддівську практику. Тривалість одного заняття в групі — дві академічні години.

Вік зарахування школярів у спортивні групи не обмежений, але більшість тренерів намагається якомога омолодити набір, щоб мати більше часу для шліфування спортивної майстерності.

Поряд з ШДЮС функціонують і спеціалізовані школи дитячо- юнацькі олімпійського резерву. Основним завданням СШДЮОР є підготовка спортсменів високої кваліфікації, здатних поповню­вати склади кандидатів у збірні команди країни. Процес та фор­ми підготовки вихованців СШДЮОР аналогічні процесу та фор­мам вихованців ШДЮС.

ЩЕПЛЕННЯ — головний засіб запобігання дитячим інфекцій­ним захворюванням. У нашій країні всім дітям, крім тих, які ма­ють медичні протипоказання, робиться щеплення проти туберку­льозу, натуральної віспи, дифтерії, коклюшу, кору, стовбняка, поліомієліту. Після Щ. у деяких дітей настає так звана реакція: опухлість, почервоніння шкіри, підвищення температури, слаб­кість. Як правило, через добу це минає.