Конвенція про права дитини

Схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 р.

ПРЕАМБУЛА

Держави-учасниці цієї Конвенції, вважаючи, що відповідно до принципів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, визнання притаманної гідності, рівних і невід’ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справед­ливості й миру на землі;

беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили у Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості і сповнені рішимості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя за більшої свободи;

визнаючи, що Організація Об’єднаних Націй у Загальній дек­ларації прав людини і в Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилася з тим, що кожна людина повинна мати всі зазначені в них права і свободи без будь-якої різниці за та­кими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, полі­тичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини;

нагадуючи, що Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу, переконані в тому, що сім’ї як основній ланці суспільства і природному середовищу для зростан­ня і благополуччя всіх її членів і особливо дітей має бути надано необхідні захист і допомогу, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе обов’язки в рамках суспільства;

визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особистості треба рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння;

вважаючи, що дитина має бути повністю підготовленою до самостійного життя в суспільстві і вихованою в дусі ідеалів, про­голошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності й солідарності;

беручи до уваги, що необхідність такого захисту дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року та Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, і визнана в Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, у статтях 23 і 24), у міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, у статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ та міжнародних організацій, які займаються питаннями благополуччя дітей;

беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, «дитина, з огляду на її фізичну й розумову незрілість, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження»;

посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, які стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо для передачі дітей на виховання та їх усиновленні на національ­ному й міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил Організації Об’єднаних Націй, які стосуються виконання право­суддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила») та Декларації про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах та в період збройних конфліктів;

визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у винят­ково важких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги;

враховуючи належним чином важливість традицій і культур­них цінностей кожного народу для захисту і гармонійного роз­витку дитини;

визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліп­шення умов життя дітей у кожній країні, зокрема в країнах, що розвиваються;

домовилися про нижченаведене:

ЧАСТИНА І

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Стаття 2

1.

2. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або по­карання на основі статусу, діяльності, висловлюваних поглядій чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів або ін­ших членів сім’ї.

Стаття З

1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, чиняться воин державними чи приватними установами, які займаються питан­нями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як­найкращому забезпеченню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які є необхідними для її благополуччя, бе­ручи до уваги права та обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які несуть за неї відповідальність за законом, і з цією метою вживають усіх відповідних законодавчих і адміністративних за­ходів.

3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби й органи, які відповідають за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зо­крема, в галузі безпеки й охорони здоров’я і з погляду чисель­ності та придатності їхнього персоналу, а також компетентності нагляду.

Стаття 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рам­ках наявних у них ресурсів і, в разі потреби, в рамках міжна­родного співробітництва.

Стаття 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права та обо­в’язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної родини або громади, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, які несуть за законом відповідальність за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною у здійсненні нею визнаних цією Конвенцією прав і робити це відповідно до здіб­ностей дитини, що розвиваються.

Стаття 6

1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід’­ємне право на життя.

2. Держави-учасниці забезпечують максимально можливою мірою виживання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 7

1. Дитина реєструється відразу ж після народження і з момен­ту народження має право на ім’я і па набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право па їхнє піклування.

2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав відпо­відно до їхнього національного законодавства і виконання їхніх зобов’язань згідно з відповідним міжнародним документом у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала гро­мадянства.

Стаття 8

1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження своєї індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я і родинні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

2. Якщо дитина незаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для якнайшвидшого поновлення її індивідуальності.

Стаття 9

1. Держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлуча­лася зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовних закону і процедур, що таке розлучення потрібне в найкращих інтересах дитини. Таке визна­чення може виявитися необхідним у тому чи іншому конкретному випадку, наприклад, коли батьки проживають окремо і треба прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

2. У ході будь-якого розгляду відповідно до пункту 1 цієї стат­ті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді і викладати свої точки зору.

3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлуча­ється з одним або з обома з батьків, підтримувати на регулярній основі особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадку, коли це суперечить найкращим інтересам ди­тини.

4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якогось рішення, прийнятого державою-учасницею, наприклад, при ареш­ті, ув’язненні, висланні, депортації або смерті (включаючи смерть, яка настала з будь-якої причини під час перебування даної осо­би у віданні держави) одного або обох батьків чи дитини, така держава-учасниця надає батькам, дитині або, коли це потрібно, іншому членові родини на їхню просьбу необхідну інформацію щодо місцезнаходження відсутнього члена / членів сім’ї, якщо надання цієї інформації не завдасть шкоди добробутові дитини. Держави-учасниці в подальшому забезпечують, щоб подання та­кої просьби саме по собі не призводило до несприятливих наслід­ків для відповідної особи / осіб.

Стаття 10

1. Відповідно до зобов’язань держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини або її батьків на виїзд у державу-учасницю або виїзд з неї з метою возз’єднання сім’ї повинні розглядатися державами-учасницями у позитивний, гуманний та оперативний спосіб. Держави-учасниці далі забезпечують, щоб подання такої просьби не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їхньої сім’ї.

2. Дитина, батьки якої живуть у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за винятком особливих обста­вин, особисті відносини і прямі контакти з обома з батьків. З цією метою і відповідно до зобов’язання держав-учасниць за пунк­том 2 статті 9 держави-учасниці поважають право дитини та її батьків покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися до своєї країни. Щодо права покидати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлено законом і які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку (ordre public), здоров’я або моралі населення чи прав і свобод інших осіб, і є сумісними з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Стаття 11

1. Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з неза­конним переміщенням і неповерненням дітей з-за кордону.

2. З цією метою держави-учасниці сприяють укладенню дво­сторонніх або багатосторонніх угод або приєднанню до чинних угод.

Стаття 12

1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулю­вати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, які торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага відповідно до віку і зрілості дитини.

2. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного роз­гляду, що зачіпає дитину, або безпосередньо, або через представ­ника чи відповідальний орган, у порядку, передбаченому проце­суальними нормами національного законодавства.

Стаття 13

1. Дитина має право вільно висловлювати свою думку; це пра­во включає свободу шукати, одержувати і передавати інформа­цію та ідеї усякого роду, незалежно від кордонів, в усній, пись­мовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва або за допо­могою інших засобів на вибір дитини.

2. Здійснення цього права може бути піддано деяким обме­женням, проте цими обмеженнями можуть бути тільки ті обме­ження, які передбачено законом і які необхідні:

а) для поважання прав і репутації інших осіб або

б) для охорони державної безпеки або громадського порядку (ordre public), або здоров’я чи моралі населення.

Стаття 14

1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу дум­ки, совісті і релігії.

2. Держави-учасниці поважають права та обов’язки батьків і у відповідних випадках законних опікунів керувати дитиною у здійсненні її права методом, який узгоджується із здібностями дитини, що розвиваються.

3. Свободу сповідувати свою релігію або віру може бути під­дано тільки таким обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського по­рядку, моралі і здоров’я населення або захисту основних прав та свобод інших осіб.

Стаття 15

1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асо­ціацій і свободу мирних зборів.

2. Відносно здійснення цього права не можуть застосовувати­ся будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в ін­тересах державної безпеки, громадського порядку (ordre public), охорони здоров’я або моралі населення чи захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 16

1. Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або неза­конного втручання у здійснення її права на особисте життя, сі­мейне життя, недоторканість житла, або таємницю кореспонден­ції, або незаконного посягання на її честь і репутацію.

2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Стаття 17

Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової ін­формації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особ­ливо до такої інформації та матеріалів, які спрямовані на спри­яння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а та­кож здоровому фізичному і психічному розвиткові дитини. З цією метою держави-учасниці:

а) заохочують засоби масової інформації до поширення ін­формації та матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях, в дусі статті 29;

б) заохочують міжнародне співробітництво в галузі підготов­ки, обміну і поширення такої інформації та матеріалів з різних культурних, національних і міжнародних джерел;

в) заохочують випуск і розповсюдження дитячої літератури;

г) заохочують засоби масової інформації до приділення особ­ливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якоїсь групи меншостей або корінного населення;

д) заохочують розроблення належних принципів захисту ди­тини від інформації та матеріалів, які завдають шкоди її благо­получчю, враховуючи положення статтей 13 і 18.

Стаття 18

1. Держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу спільної й однакової відповідальності обох з батьків за виховання н розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть одна­кову відповідальність за виховання і розвиток дитини. Якнайкра­щі інтереси дитини є предметом їхньої основної турботи.

2. З метою гарантії і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, держави-учасниці подають батькам і законним опі­кунам належну допомогу у виконанні ними своїх обов’язків щодо виховання дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих зак­ладів,

3. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами і закладами по догляду за дітьми.

Стаття 19

1. Держави-учасниці вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних та освітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи або зловживання, відсутності піклування або недбалого ставлення, грубого поводження або експлуатації, включаючи сек­суальне зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь- якої іншої особи, яка піклується про дитину.

2. Такі заходи захисту, в разі потреби, включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які про неї дбають, а та­кож для здійснення інших форм запобігання і виявлення, пові­домлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування і по­дальших заходів у зв’язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у разі потреби, для пору­шення судової процедури.

Стаття 20

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена свого сі­мейного оточення або яка в її якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, які надаються державою.

2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних зако­нів забезпечують заміну догляду за такою дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на вихо­вання, «кафала» за ісламським правом, усиновлення або, в разі потреби, влаштування у відповідні заклади по догляду за дітьми. При розгляді варіантів заміни необхідно належним чином врахо­вувати бажаність наступності виховання дитини та її етнічне по­ходження, релігійну і культурну приналежність та рідну мову.

Стаття 21

Держави-учасниці, які визнають і (або) дозволяють існування системи всиновлення, забезпечують, щоб якнайкращі інтереси дитини враховувалися в першорядному порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволялось тільки компетентними властями, які визначають відповідно до застосов­них закону та процедур і на основі всієї інформації, яка має відношення до справи і є достовірною, що всиновлення є допус­тимим з огляду на статус дитини відносно батьків, родичів та законних опікунів і що, коли потрібно, заінтересовані особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на основі такої консуль­тації, яка може бути необхідною;

б) визнають, що всиновлення в іншій країні може розгляда­тися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитину не може бути передано на виховання або приміщено в сім’ю, яка могла б забезпечити її виховання або всиновлення, і якщо забез­печення якогось підхожого догляду в країні походження дитини є неможливим;

в) забезпечують, щоб у разі всиновлення дитини в іншій краї­ні застосовувалися такі ж гарантії і норми, які застосовуються щодо всиновлення всередині країни;

г) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у разі всиновлення в іншій країні влаштування дитини не призвело до одержання невиправданих фінансових вигод пов’­язаним із цим особам;

д) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домов­леностей чи угод і прагнуть на цій основі забезпечити, щоб влаш­тування дитини в іншій країні здійснювалось компетентними властями або органами.

Стаття 22

1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, з тим щоб забезпечити дитині, яка бажає дістати статус біженця або вва­жається біженцем, відповідно до застосовного міжнародного або внутрішнього права та процедур, як тій, що супроводиться, так і тій, що не супроводиться її батьками чи будь-якою іншою осо­бою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах у галузі прав людини або гуманітарних документах, учасниками яких є зазначені держави.

2. З цією метою держави-учасниці допомагають, у разі, коли вони вважають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об’єднаних Націй та інших компетентних міжурядових організа­цій або неурядових організацій, які співробітничають з Організа­цією Об’єднаних Націй, щодо захисту такої дитини та подання їй допомоги і пошуку батьків чи інших членів сім’ї усякої дитини- біженця, з тим щоб одержати інформацію, необхідну для її воз­з’єднання зі своєю сім’єю. В тих випадках, коли батьків чи інших членів сім’ї не може бути знайдено, цій дитині надається такий же захист, як і будь-якій іншій дитині, що з якоїсь причини пос­

тійно або тимчасово позбавлена свого сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.

Стаття 23

1. Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумово­му чи фізичному відношенні дитина повинна провадити повно­цінне і достойне життя в умовах, які забезпечували б її гідність, сприяли її упевненості в собі і полегшували б її активну участь у житті суспільства.

2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу і заохочують та забезпечують за умови наяв­ності ресурсів дитині, яка має на це право, та тим, хто відповідає за неї, допомогу, про яку подано просьбу і яка відповідає станові дитини та становищу її батьків чи інших осіб, які забезпечують піклування про дитину.

3. На визнання особливих потреб неповноцінної дитини допо­мога відповідно до пункту 2 цієї статті надається, по можливості, безплатно з урахуванням фінансових ресурсів батьків чи інших осіб, які забезпечують піклування про дитину і мають на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до пос­луг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуго­вування, відновлення здоров’я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку в такий спосіб, який веде до найбільш повного, по можливості, залучення дитини до соціаль­ного життя та досягнення розвитку її особистості, включаючи культурний і духовний розвиток дитини.

4. Держави-учасниці сприяють у дусі міжнародного співробіт­ництва обмінові відповідною інформацією в галузі профілактич­ної охорони здоров’я та медичного, психологічного і функціональ­ного лікування неповноцінних дітей, включаючи поширення ін­формації про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступ до цієї інформації, з тим щоб дати змогу державам-учасницям поліпшити свої можливості та знання і розширити свій досвід у цій галузі. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 24

1. Держави-учасниці визнають право дитини на користуван­ня найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновлення здоров’я. Держави- учасниці прагнуть забезпечити, щоб ні одна дитина не була поз­бавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охо­рони здоров’я.

2. Держави-учасниці добиваються повного здійснення цього права і, зокрема, вживають необхідних заходів для:

а) зниження рівнів смертності немовлят і дитячої смертності;

б) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та охо­рони здоров’я всіх дітей з приділенням першочергової уваги роз­виткові первинної медико-санітарної допомоги;

в) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в рам­ках первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, окрім Іншого, застосування легкодоступної технології і надання достатньо по­живного продовольства та чистої питної води, беручи до уваги небезпеку й ризик забруднення навколишнього середовища;

г) надання матерям належних послуг у галузі охорони здо­ров’я в допологовий і післяпологовий періоди;

д) забезпечення обізнаності всіх верств суспільства, зокрема батьків і дітей, про здоров’я і харчування дітей, переваги груд­ного годування, гігієну, санітарію життєвого середовища дитини і запобігання нещасним випадкам, а також їх доступу до освіти та їх підтримання у використанні таких знань;

е) розвиток освітньої роботи та послуг у галузі профілактич­ної медичної допомоги і планування розмірів сім’ї.

3. Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних заходів з метою ліквідації традиційної практики, яка негативно впливає на здоров’я дітей.

4. Держави-учасниці зобов’язуються заохочувати міжнародне співробітництво і розвивати його з метою поступового досягнення повного здійснення права, яке визнається в цій статті. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 25

Держави-учасниці визнають право дитини, відданої компетент­ними органами на піклування з метою догляду за нею, її захисту або фізичного чи психологічного лікування, па періодичну оцінку лікування, яке надається дитині, та всіх інших умов, пов’язаних з таким піклуванням про дитину.

Стаття 26

1. Держави-учасниці визнають за кожною’дитиною'право ко­ристуватися благами соціального забезпечення, включаючи соці­альне страхування, і вживають необхідних заходів для досягнен­ня повного здійснення цього права відповідно до їхнього націо­нального законодавства.

2. Ці блага в міру потреби надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідаль­ність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов’я­заних з одержанням благ дитиною або від її імені.

Стаття 27

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, мораль­ного і соціального розвитку дитини.

2. Батько (и) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення у межах своїх здібнос­тей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для роз­витку дитини.

3. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в ме­жах своїх можливостей вживають необхідних заходів для подан­ня допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і, в разі потреби, подають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення харчуванням, одягом і житлом.

4. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення поновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які несуть фінансову відповідальність за дитину, як усе­редині держави-учасниці, так і з-за рубежа. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина прожи­вають у різних державах, держави-учасниці сприяють приєднан­ню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також до­сягненню інших відповідних домовленостей.

Стаття 28

1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з ме­тою поступового здійснення цього права на основі однакових можливостей вони, зокрема:

а) запроваджують безплатну і обов’язкову початкову освіту;

б) заохочують розвиток різних форм середньої освіти, як за­гальної так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей і вживають таких необхідних заходів, як запровадження безплатної освіти та надання в разі потреби фінансової допомоги;

в) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на основі здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів;

г) забезпечують доступність інформації та матеріалів у галузі освіти і професійної підготовки для всіх дітей;

д) вживають заходів для сприяння регулярному відвідуванню шкіл і зниженню кількості учнів, що полишили школу.

2. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб шкільна дисципліна підтримувалася за допомогою методів, які відображали б поважання людської гід­ності дитини, і відповідно до цієї Конвенції.

3. Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробітництво у питаннях, які стосуються освіти, зокрема, з метою сприяння ліквідації невігластва й неграмотності в усьому світі та полегшення доступу до науково-технічних знань і сучас­них методів навчання. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 29

1. Держави-учасниці погоджуються в тому, що освіта дитини повинна бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів і розумових та фізичних здібнос­тей дитини в їх якнайповнішому обсязі;

б) виховання поваги до прав дитини і основних свобод, а та­кож принципів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй;

в) виховання поваги до батьків дитини, її культурної само­бутності, мови і цінностей, до національних цінностей країни, в якій дитина живе, країни її походження та до цивілізацій, від­мінних від її власної;

г) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспіль­стві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними і релігійними групами, а також особами з числа корінного населення;

д) виховання поваги до навколишньої природи.

2. Ніяка частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як така, іцо обмежує свободу окремих осіб та органів створю­вати навчальні заклади і керувати ними за умови постійного додержування принципів, викладених у пункті і цієї статті, та виконання вимоги про те, щоб освіта, шо дається в таких нав­чальних закладах, відповідала мінімальним нормам, які може бути встановлено державою.

Стаття 30

У тих державах, де існують етнічні, релігійні або мовні мен­шості чй особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей або корінного населення, не може бути від­мовлено у праві разом з іншими членами своєї групи користува­тися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати іі обряди, а також користуватися рідною мовою.

Стаття 31

1. Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх та розважальних заходах, які відповідають її вікові, і вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом.

2. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню відповідних можливостей для культурної і творчої ді­яльності, дозвілля й відпочинку.

Стаття 32

1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, що може становити небезпеку для її здоров’я або бути перешкодою у здобутті нею освіти, або завдавати шкоди її здоров’ю і фізич­ному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвит­кові.

2. Держави-учасниці вживають законодавчих, адміністратив­них і соціальних заходів, а також заходів у галузі освіти, з тим щоб забезпечити здійснення цієї статті. З цією метою, керуючись відповідними положеннями інших міжнародних документів, дер­жави-учасниці, зокрема:

а) встановлюють мінімальний вік або мінімальні рівні віку для прийняття на роботу;

б) визначають необхідні вимоги про тривалість робочого дня й умови праці;

в) передбачають відповідні види покарання або інші санкції для забезпечення ефективного здійснення цієї статті.

Стаття 33

Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів, включа­ючи законодавчі, адміністративні й соціальні заходи, а також за­ходи в галузі освіти, з тим щоб захистити дітей від незаконного вживання наркотичних засобів і психотропних речовин, як їх виз­начено у відповідних міжнародних договорах, і не допускати ви­користання дітей у протизаконному виробництві таких речовин та торгівлі ними.

Стаття 34

Держави-учасниці зобов’язуються захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуального розбещення. З ці­єю метою держави-учасниці, зокрема, вживають на національно­му, двосторонньому і багатосторонньому рівнях усіх необхідних заходів для запобігання:

а) схиляння або примушування дитини до будь-якої незакон­ної сексуальної діяльності;

_ б), використання з метою експлуатації дітей у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці;

в) використання з метою експлуатації дітей у порнографії та порнографічних матеріалах.

Стаття 35

Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньо­му та багатосторонньому рівнях усіх необхідних заходів для за­побігання викраденню дітей, торгівлі дітьми або їх контрабанді з будь-якою метою і в будь-якій формі.

Стаття 36

Держави-учасниці захищають дитину від усіх інших форм екс­плуатації, які завдають шкоди будь-якому аспектові добробуту дитини.

Стаття 37

Держави-учасниці забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не була піддана катуванню чи іншим жор­стоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження або покарання. Ні смертна кара, ні довічне ув’язнен­ня, яке не передбачає можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами віком менше 18 років;

б) жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання або ув’язнення дитини здійснюються згідно із законом і використовуються лише як край­ній захід і протягом якомога коротшого відповідного періоду часу;

в) кожна позбавлена волі дитина користувалася гуманним по­водженням і поважанням невід’ємної гідності її особи з ураху­ванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі ди­тина повинна бути віддалена від дорослих, якщо тільки не вва­жається, що в якнайкращих інтересах цього робити не слід, і мати право підтримувати зв’язок із своєю сім’єю шляхом листу­вання і побачень, за винятком особливих обставин;

г) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішення щодо будь-якої такої про­цесуальної дії.

Стаття 38

1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати норми міжна­родного гуманітарного права, які є застосовними до них у разі збройних конфліктів і мають відношення до дітей, та забезпечу­вати їх додержання.

2. Держави-учасниці вживають усіх можливих заходів для за­безпечення того, щоб діти, які не досягли 15-річного віку, не брали прямої участі у воєнних діях.

3. Держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу в свої збройні сили. При вербуванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років, держави-учасниці прагнуть від­давати перевагу особам більш старшого віку.

4. Згідно із своїм зобов’язанням за міжнародним гуманітар­ним правом, пов’язаним із захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, держави-учасниці зобов’язуються вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких зачіпає збройний конфлікт, та догляду за ними.

Стаття 39

Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для то­го, щоб сприяти фізичному і психологічному відновленню та со­ціальній реінтеграції дитини, яка є жертвою: будь-яких видів зне­ваги, експлуатації або зловживання, катувань чи будь-яких інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження, покарання або збройних конфліктів. Таке відновлен­ня і реінтеграція повинні здійснюватися в умовах, які забезпечу­вали б здоров’я, самоповагу і гідність дитини.

Стаття 40

1. Держави-учасниці визнають право кожної людини, котра, як вважається, порушила кримінальне законодавство, обвинува­чується або визнається винною в його порушенні, на таке повод­ження, яке сприяло б розвиткові в дитини почуття гідності і значущості, зміцнювало б у ній повагу до прав людини та основ­них свобод інших і при якому враховувався б вік дитини та ба­жаність сприяння її реінтеграції і виконанню нею корисної ролі в суспільстві.

2. З цією метою і беручи до уваги відповідні положення між­народних документів, держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не вважалася такою, що порушила кримі­нальне законодавство, не обвинувачувалася і не визнавалася винною в його порушенні з причини дії або бездіяльності, які не було заборонено національним або міжнародним правом під час їх вчинення;

б) кожна дитина, котра, як вважається, порушила криміналь­не законодавство або обвинувачується в його порушенні, мала принаймні такі гарантії:

1) презумпція невинності, поки її вину не буде доведено згід­но з законом;

2) негайне і безпосереднє інформування її про обвинувачен­ня проти неї, і, в разі потреби, через її батьків або законних опікунів та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці і здійсненні свого захисту;

3) невідкладне прийняття рішення у питанні, яке розгляда­ється, компетентним, незалежним і безстороннім органом або су­довим органом у ході справедливого слухання відповідно до за­кону у присутності адвоката чи іншої відповідної особи, і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;

4) свобода від примусу до давання свідчень або визнання ви­ни; вивчення показань свідків обвинувачення або самостійно, або з допомогою інших осіб і забезпечення рівноправної участі свід­ків захисту та вивчення їхніх показань;

5) якщо вважається, що дитина порушила кримінальне зако­нодавство, повторний розгляд вищестоящим компетентним, неза­лежним і безстороннім органом або судовим органом згідно з законом відповідного рішення та будь-яких вжитих у зв’язку з цим заходів;

6) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє мови, яка використовується, або не говорить нею;

7) повна повага до її особистого життя на всіх стадіях роз­гляду.

3. Держави-учасниці прагнуть сприяти встановленню законів, процедур, органів та установ, які мають безпосереднє відношення до дітей, котрі, як вважається, порушили кримінальне законо­давство, обвинувачуються або визнаються винними в його пору­шенні, і зокрема:

а) встановленню мінімального віку, нижче від якого діти вва­жаються неспроможними порушити кримінальне законодавство;

б) у разі потреби і бажаності, вжиттю заходів щодо повод­ження з такими дітьми без використання судового розгляду за умови повного додержання прав людини і правових гарантій.

4. Необхідною є наявність таких заходів, як догляд, положен­ня про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення ви­пробного строку, виховання, програми навчання і професійної підготовки та інші форми догляду, які замінюють догляд у зак­ладах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке відповідало б її добробуту, а також її становищу І характерові злочину.

Стаття 41

Ніщо в цій Конвенції не порушує будь-яких положень, які більшою мірою сприяють здійсненню прав дитини і можуть бути викладені:

а) у законі держави-учасниці; або

б) у нормах міжнародного права, які діють щодо даної дер­жави.

ЧАСТИНА II

Стаття 42

Держави-учасниці зобов’язуються, використовуючи належні і дійові засоби, широко інформувати про принципи та положення Конвенції як дорослих, так і дітей.

Стаття 43

1. З метою розгляду прогресу, досягнутого державами-учасни- цями у виконанні зобов’язань, прийнятих відповідно до цієї Кон­венції, засновується Комітет з прав дитини, який виконує функ­ції, передбачувані нижче.

2. Комітет складається з 10 експертів, яким притаманні висо­кі моральні якості і які визнаються компетентними у галузі, що охоплюється цією Конвенцією. Члени Комітету обираються дер- жавами-учасницями з числа своїх громадян і виступають як такі, при цьому приділяється увага справедливому географічному роз­поділові, а також головним правовим системам.

3. Члени Комітету обираються таємним голосуванням з числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями. Кож­на держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян.

4. Перші вибори до Комітету проводяться не пізніш як через шість місяців з дня набрання чинності цієї Конвенції, а потім раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня кожних ви­борів Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй звер­тається до держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список усіх висунутих таким чи-

•

ном осіб із зазначенням держав-учасниць, які висунули цих осіб, і подає цей список державам-учасницям цієї Конвенції.

5. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, які скли­каються Генеральним секретарем в Центральних установах Ор­ганізації Об’єднаних Націй. На цих нарадах, на яких дві третини держав-учасниць становлять кворум, обраними до Комітету є ті кандидати, які здобули найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників держав-учасниць, які були при­сутні і брали участь у голосуванні.

6. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними у разі повторного висунення їхніх кандидатур. Строк повноважень п’яти членів, які обирають­ся на перших виборах, закінчується наприкінці дворічного періо­ду; негайно після перших виборів імена цих п’яти членів визна­чає жеребкуванням Голова наради.

7. У разі смерті або виходу у відставку якогось члена Коміте­ту або якщо він чи вона з якоїсь причини не може більше вико­нувати обов’язки члена Комітету, держава-учасниця, яка висунула цього члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян на решту строку за умови схвалення Комітетом.

8. Комітет встановлює свої власні правила процедури.

9. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.

10. Сесії Комітету, як правило, проводяться в Центральних установах Організації Об’єднаних Націй або в будь-якому іншому підхожому місці, визначеному Комітетом. Комітет, як правило, проводить свої сесії щороку. Тривалість сесії Комітету визнача­ється і при потребі переглядається на нараді держав-учасниць цієї Конвенції за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.

11. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійс­нення Комітетом своїх функцій відповідно до цієї Конвенції.

12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, одержують затверджувану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об’єднаних Націй у порядку і на умовах, що встановлюються Генеральною Асамблеєю.

Стаття 44

1. Держави-учасниці зобов’язуються подавати Комітетові че­рез Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй допо­віді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Кон­венції прав та про прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

а) протягом двох років після набрання Конвенцією чинності для відповідної держави-учасниці;

б) далі через кожних п’ять років.

2. У доповідях, що подаються відповідно до цієї статті, зйЗ^- взнаються фактори й утруднення, якщо є, які впливають на сту­пінь виконання зобов’язань за цією Конвенцією. Доповіді також містять достатню інформацію, з тим щоб забезпечити Комітетові повне розуміння дії Конвенції в даній країні.

3. Державі-учасниці, яка подала Комітетові всебічну першу доповідь, не має потреби повторювати в наступних доповідях, які подаватимуться відповідно до п. 1 цієї статті, раніше викладену основну інформацію.

4. Комітет може просити у держав-учасниць додаткову інфор­мацію, яка стосується здійснення цієї Конвенції.

5. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки пода­ються Генеральній Асамблеї за посередництвом Економічної і Соціальної Ради.

6. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїх до­повідей у своїх власних країнах.

Стаття 45

З метою сприяти ефективному здійсненню Конвенції та заохо­чувати міжнародне співробітництво в галузі, що охоплюється цією Конвенцією:

а) спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації Об’єд­наних Націй та інші органи Організації Об’єднаних Націй мають право бути представленими при розгляді питань про здійснення таких положень цієї Конвенції, які входять до сфери їхніх пов­новажень. Комітет може запропонувати спеціалізованим устано­вам, Дитячому фондові Організації Об’єднаних Націй та іншим компетентним органам, коли він вважає це доцільним, подати висновок експертів щодо здійснення Конвенції в тих галузях, які входять до сфери їхніх відповідних повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації Об’єднаних Націй та іншим органам Організації Об’єднаних Націй подати доповіді про здійснення Конвенції в га­лузях, які входять до сфери їхньої діяльності;

б) Комітет надсилає, коли він вважає це доцільним, у спеціа­лізовані установи, Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй та інші компетентні органи будь-які доповіді держав-учасниць, в яких викладено просьбу про технічну консультацію або допо­могу чи вказується на потребу цього, а також зауваження і про­позиції Комітету, якщо такі є, відносно таких просьб або вка­зівок;

в) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї запро­понувати Генеральному секретареві провести від її імені дослід­ження з певних питань, які стосуються прав дитини;

г) Комітет може вносити пропозиції та рекомендації загаль­ного характеру, засновані на інформації, що одержується відпо­відно до статей 44 і 45 цієї Конвенції. Такі пропозиції та реко­мендації загального характеру надсилаються будь-якій заінтере­сованій державі-учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із зауваженнями держав-учасниць, якщо такі є.

ЧАСТИНА ПІ

Стаття 46

Ця Конвенція відкрита для підписання її всіма державами.

Стаття 47

Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 48

Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої дер­жави. Документи про приєднання здаються на зберігання Гене­ральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 49

1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після дати здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або доку­мента про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифі­каційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі такою державою па зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про при­єднання.

Стаття 50

1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку і подати її Генеральному секретареві Організації Об’єднаних На­цій. Генеральний секретар потім надсилає запропоновану по­правку державам-учасницям з просьбою вказати, чи висловлю­ються вони за скликання конференції держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення щодо них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців, починаючи з дати такого пові­домлення, принаймні третина держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конферен­цію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю голосів держав-учасниць, які були присутні на цій конференції і брали участь у голосуванні, подається Ге­неральній Асамблеї на затвердження.

2. Поправка, прийнята відповідно до п. 1 цієї статті, набирає чинності після затвердження її Генеральною Асамблеєю Органі­зації Об’єднаних Націй і прийняття її більшістю у дві третини держав-учасниць.

3. Коли поправка набирає чинності, вона стає обов’язковою для тих держав-учасниць, які її прийняли, а для інших держав- учасниць залишаються обов’язковими положення цієї Конвенції та будь-які попередні поправки, що були ними прийняті.

Стаття 51

1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй одер­жує і розсилає всім державам текст застережень, зроблених дер­жавами в момент ратифікації або приєднання.

2. Застереження, не сумісне з цілями і завданнями цієї Кон­венції, не допускається.

3. Застереження може бути знято в усякий час шляхом відпо­відного повідомлення, надісланого Генеральному секретареві Ор­ганізації Об’єднаних Націй, який потім повідомляє про це всім державам. Таке повідомлення набирає чинності з дня його одер­жання Генеральним секретарем.

Стаття 52

Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Орга­нізації Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності після скінчення року від одержання повідомлення Генеральним секре­тарем.

Стаття 53

Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй призна­чається депозитарієм цієї Конвенції.

Стаття 54

Оригінал цієї Конвенції, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якої є однаково автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй. На посвідчення чого нижчепідпи­сані повноважні працівники, належним чином на це уповноваже­ні своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.