9.1. Групи компаній за правом Великобританії

Британськими авторами неодноразово відзначалося, що ведення бізнесу з використанням груп компаній виступає характерною рисою сучасної британської економіки [355, с. 509]. На рубежі 21 століття незалежні одиночні компанії є скоріше рідкістю, а не типовою формою організації бізнесу.

Поява і діяльність груп компаній призвели до виникнення цілого ряду проблем в англійській правовій практиці, оскільки британське корпоративне право, основні принципи якого сформувалися ще в 19 сторіччі, не враховувало специфіки правовідносин, що виникають у рамках економічних груп, а також між компаніями, що входять до групи, і третіми особами.

Проблеми, пов’язані з діяльністю груп компаній, майже не одержали комплексного вирішення в спеціальному законодавстві. Спеціальне комплексне регулювання діє лише з питань фінансової звітності компаній, що входять до групи^[79]. Частково діяльність груп регулюється нормами корпоративного, податкового законодавства й законодавства про неплатоспроможність компаній. Крім того, британське загальне право включає досить багато прецедентів, які враховують особливості правовідносин, що складаються в рамках економічних груп.

У відповідності зі ст. 736 (1) СА 1985, компанія розглядається як холдингова (материнська) (holding (parent) company) у відношенні іншої компанії (дочірньої) (subsidiary company) якщо вона: а) володіє більшістю голосуючих прав у цій компанії; б) є учасником цієї компанії і має право призначати або відправляти у відставку більшість її директорів; в) є учасником дочірньої компанії і контролює одноосібно чи на підставі домовленостей з іншими учасниками компанії, більшість голосів у цій компанії. Крім того, якщо дочірня компанія має свої дочірні компанії (для яких вона виступає в якості холдингової), то такі дочірні компанії також є дочірніми й для головної холдингової компанії.

У ст. 736А СА надається детальне пояснення кожного із положень та термінів ст. 736. Зокрема закріплюється, що акції компанії, які знаходяться у номінального утримувача, довірчого власника, заставоутримувача чи у власності її дочірніх компаній, розглядаються у цілях ст. 736 як акції самої компанії.

Ст. 736 (2) СА дає визначення "wholly-owned subsidiary" (дочірньої компанії, що повністю належить холдинговій компанії) – це компанія, у якій холдингова компанія є єдиним учасником або поряд з холдинговою компанією в компанії також беруть участь інші дочірні компанії, що повністю належать даній холдинговій компанії.

Дані визначення виявили свою ефективність на практиці і тому увійшли без змін до СВ 2005.

Поняття групи компаній, закріплене в ст. 736 СА 1985, знаходить застосування в різних правовідносинах:

–† дочірній компанії заборонено мати у власності акції холдингової (материнської) компанії, за виключенням випадків, прямо встановлених законом (ст. 23 СА 1985),

–† дочірня компанія не може надавати фінансову допомогу на придбання акцій своєї холдингової компанії (ст.

–† директори холдингової компанії не можуть отримувати позики від дочірніх компаній (ст. 330 СА 1985);

–† директори компанії зобов’язані розкривати інформацію щодо володіння акціями не тільки у їх власній компанії, але й у компаніях, що входять до складу групи (ст. 324 СА 1985) тощо.

Однією з базових проблем, що виникають у зв’язку з існуванням груп компаній, є неврегульованість ситуації, пов’язаної з конфліктом "групових інтересів" з інтересами компанії, що входить до групи.

Холдингова компанія, маючи контроль над дочірньою компанією, може діяти не в інтересах останньої. Як правило, інтереси компанії, що входить до групи, підкоряються груповим інтересам, що може виявлятися в укладанні нею невигідних договорів в інтересах усієї групи, зокрема, наданні порук й іншого забезпечення по кредитах, які отримують інші компанії групи, взятті кредитів під високу відсоткову ставку, продажі активів за заниженими цінами іншим компаніям, що входять до групи, виплаті завищених дивідендів тощо. При цьому страждають інтереси міноритарних акціонерів дочірньої компанії, а також її кредиторів.

Слід зазначити, що за відсутності у СА 1985 прямого та комплексного врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з діяльністю груп, британське право (головним чином прецедентне) виробило цілу низку засобів, за допомогою яких вирішуються проблеми, пов’язані із функціо­нуванням груп компаній.

Якщо дії в "групових інтересах" призводять компанію до неплатоспроможності, то її правочини у рамках групи можуть бути оскаржені ліквідатором, а також можливим є залучення самої материнської компанії або її директорів до відповідальності за боргами дочірньої (як тіньових директорів) [383, с. 449-450; 351; 422]. Однак така субсидіарна відповідальність може наставати лише при здійсненні холдинговою компанією неправомірних дій, пов’язаних з управлінням діяльністю дочірньої компанії (таких як fraudulent trading або wrongful trading), а не просто в силу наявності в неї статусу холдингової компанії (ст.

Дії директорів дочірньої компанії в "інтересах групи", а не в інтересах самої дочірньої компанії, можуть бути кваліфіковані судом як порушення фідуціарних обов’язків і директори будуть зобов’язані відшкодувати дочірній компанії заподіяний їхніми діями збиток [452].

Міноритарні акціонери дочірньої компанії, чиї інтереси порушуються діями холдингової компанії, також можуть використовувати досить широкий арсенал правових засобів для захисту своїх інтересів, передбачених СА 1985 та ІА 1986. Відповідно до ст. 459 СА 1985, учасник компанії може звернутися до суду, якщо він вважає, що компанія веде чи вела свої справи недобросовісно, ущемляючи інтереси усіх своїх учасників або будь-якої їх частини, яка може включати щонайменше учасника-позивача, або якщо недобросовісною є будь-яка дія або бездіяльність компанії, що здійснюється або буде здійснюватись у майбутньому. Із таким же позовом може звернутись до суду Державний секретар. Суд може у своєму рішенні: 1) визначити майбутню поведінку компанії; 2) спонукати компанію вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення (припинити дії); 3) дозволити особі звернутись із цивільним позовом від імені та в інтересах компанії на умовах, визначених судом; 4) зобов’язати компанію або інших учасників викупити акції у учасника, інтереси якого були порушені; ухвалити відповідне рішення про зменшення капіталу компанії^[80]; 5) внести зміни до установчих документів компанії, які матимуть таку ж силу, як і зміни, внесені на підставі резолюції загальних зборів.

Відповідно до ст. 122 ІА 1986, на підставі заяви учасника компанії суд може прийняти рішення про її ліквідацію, якщо на думку суду це буде обґрунтованим і справедливим. Судова практика свідчить, що найбільш часто підставами для ліквідації компанії за даною статтею виступають: 1) створення компанії з шахрайськими цілями (без наміру здійснення діяльності); 2) якщо компанія знаходиться у безвихідній (тупиковій) ситуації; 3) якщо управління компанією та її діяльність є такими, що буде несправедливо та необґрунтовано примушувати учасника залишатись у складі компанії; 4) якщо компанія є квазіпартнерською і припущене суттєве порушення взаємодомовленостей між учасниками, що не були зафіксовані у установчих документах; 5) у випадках, коли "втрачений дух компанії".

Істотний вплив на правовідносини між материнською і дочірньою компанією здійснює доктрина "підняття корпоративної завіси", про яку говорилося вище. Суди досить часто звертаються до даної доктрини, коли справедливе вирішення справи вимагає визнання факту існування групи компаній [детальніше див. 64]. Наслідки такого визнання можуть бути різними – холдингова компанія може залучатися до відповідальності за боргами дочірньої, холдингова компанія може одержати відшкодування збитку, заподіяного дочірній компанії, або скористатися правами, що належать дочірній компанії, тощо.

Часто суди, піднімаючи корпоративну завісу, визнають дочірню компанію агентом (представником) чи довірчим власником майна материнської (холдингової) компанії. Однак, як зазначив суддя Аткінсон, "один той факт, що особа володіє 100% акцій компанії, не перетворює бізнес компанії в її особистий бізнес і не робить компанію агентом даної особи" [463, с. 120]. Для констатації представництва потрібні додаткові докази.

Багато британських коментаторів вважають, що накладення інститутів представництва або трасту на відносини між компанією та її учасниками не має під собою правових підстав. Це свого роду "лазівка для суду", що дозволяє суддям, усупереч нормам закону, що проголошує прямо і беззастережно самостійний правовий статус компанії, прийняти таке рішення, яке вони з урахуванням обставин справи вважають справедливим [400, c. 62].

Але корпоративна завіса може підійматися в силу одного факту існування групи, тобто без використання допоміжних інститутів, таких як траст чи представництво.

У справі DHN Food Distributors Ltd v Tower Hamlets London Borough Council (1976) [323] у групі, що складалася з трьох компаній, компанія DHN Food Distributors Ltd виступала як холдингова. Одна з її дочірніх компаній – Bronze Investments Ltd – володіла землею, на якій розміщалися виробничі потужності, друга дочірня компанія – вантажівками, що здійснювали доставку товару. DHN Food Distributors Ltd керувала діяльністю даних компаній і безпосередньо здійснювала поставки.

У даній справі були закріплені основні умови, що дозволяють судам ігнорувати самостійну правову особистість компаній, що входять до групи: а) компанії повинні бути цілком підконтрольні материнській (холдинговій) компанії; б) вони повинні спільними зусиллями вести спільний бізнес (при цьому компанії не повинні мати свого власного).

Ведення спільного бізнесу компаніями, що входять до групи, на практиці є досить рідким явищем. Звичайно кожна компанія в групі має власні виробничі потужності, свій персонал, від свого імені укладає правочини зі своїми постачальниками і клієнтами (хоча сам вид здійснюваної діяльності може бути однаковий для всіх компаній групи). Унаслідок цього, принцип, закріплений у справі DHN Food Distributors Ltd v Tower Hamlets London Borough Council, не одержав згодом широкого застосування. У багатьох подібних випадках суди відмовляли позивачам в одержанні компенсації.

У судовій практиці неодноразово робилися спроби використовувати справу DHN для обґрунтування взаємної майнової відповідальності компаній, що входять до групи. Але суди не пішли даним шляхом – ціла серія судових справ базується на принципі, що говорить: "материнські компанії не залучаються до відповідальності за боргами своїх дочірніх компаній" [436, c. 1208].

Іноді суди суто з міркувань прагматизму можуть проігнорувати юридичну самостійність компанії або декількох компаній, що входять до групи, якщо це не впливає на зміст рішення по справі, але дозволяє істотно прискорити її розгляд або знизити судові витрати.

У справі Re Bank of Credit and Commerce International SA (No. 3) (1993) [412] суд прийняв рішення про об’єднання майна семи компаній, що знаходилися у процесі ліквідації, в єдину ліквідаційну масу, з якої повинні були задовольнятися вимоги всієї сукупності кредиторів даних семи компаній. Справи цих компаній велися настільки взаємопов’язано, що суд вирішив нерозумним витрачати час і кошти на те, щоб спробувати розділити майно і зобов’язання даних компаній у рамках окремих ліквідаційних процедур.

Таким чином, британське прецедентне право поступово відходить від аксіоматичної моделі юридично самостійної компанії і наближається до сучасної конструкції, що враховує особливості статусу компанії, що входить до складу групи. І все ж таки визнання судами факту існування груп компаній проходить дуже повільно, судові рішення у цій сфері залишаються різнополюсовими і, за відсутністю єдиних принципів правового регулювання діяльності груп, відзначаються високим ступенем непередбачуваності.

Тому питання щодо врегулювання діяльності груп компаній саме на законодавчому рівні постійно підіймаються британськими юристами. У докладі "Сучасне корпоративне право: завершення структури", який був підготовлений групою провідних британських експертів на одному з етапів роботи над CB 2002, питання щодо вдосконалення правового режиму діяльності груп компаній було всебічно розглянуто [387, c. 177-204]. Цим питанням був присвячений розділ 10 "Корпоративне право та групи компаній".

Експерти зазначають, що сучасна правова модель не відповідає економічним реаліям і не є задовільною для директорів, акціонерів та кредиторів (п. 10.7). Прагнучи відповісти на запитання, наскільки потрібно приводити юридичну форму у відповідність до змісту, експерти звертають увагу на необхідність поєднання у правовому регулюванні засобів, спрямованих, з одного боку, на зменшення регуляторного навантаження на групи, а з іншого – поліпшення захисту третіх осіб та міноритарних акціонерів у дочірніх компаніях.