2.1. Поняття корпорації, компанії та корпоративного права у Великобританії

Поняття "корпорація" має різне значення у різних правових системах сучасності [див. 67, с. 8-11]. Це ж стосується й терміну "корпоративне право" [67, c.12-14].

Британське право передбачає можливість використання різних організаційно-правових форм для ведення господарської діяльності (див. рис. 2.1.).

Аналіз сучасної британської літератури з питань корпоративного права [322; 343; 355] дозволяє дійти висновку, що усі організаційно-правові форми господарювання у Великобританії можна поділити на дві основні групи: неінкорпоровані (такі, що не мають статусу юридичної особи) та інкорпоровані (корпорації). До неінкорпорованих форм належать: фізичні особи – підприємці, партнерства (звичайне та зі змішаною відповідальністю учасників), трасти та інші неінкорпоровані асоціації. Корпорації можуть бути одноосібними та асоційованими. Останні існують головним чином у формі компаній та партнерств з обмеженою відповідальністю учасників (нова форма, запроваджена лише у 2000 році).

Рисунок 2.1. Організаційно-правові форми господарювання у Великобританії

Розглянемо більш детально зазначені організаційно-правові форми господарювання. 2.1.1. Неінкорпоровані форми господарювання за правом Великобританії

Найбільш простою в економічному та юридичному аспектах формою ведення бізнесу є приватне підприємництво (sole proprietorship). На відміну від континентальних правових систем сучасне британське право не проводить розмежування між статусом фізичних осіб-підприємців і не-підприємців за винятком окремих правових норм, що стосуються захисту прав споживачів.

Партнерство розглядається у британському праві як договір між двома й більше особами, що спільно здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Правовий статус партнерств визначає Акт про партнерство, прийнятий ще у 1890 році [399]. Однак, цей Акт не є вичерпним кодексом, що регулює всі аспекти діяльності партнерств. При вирішенні багатьох питань суди керуються також загальним правом і правом справедливості (за винятком норм, що суперечать Актові 1890 року) [343, c. 5]. В основу права партнерств закладені принципи, що застосовуються до довірчих відносин й комерційного представництва.

Ст. 4 Акта про партнерства називає сукупність партнерів фірмою, однак партнерства не є юридичними особами й не підлягають інкорпорації (тобто, державній реєстрації^[7]). Більш того, партнерство вважається існуючим не з моменту укладення особами відповідного договору, а з моменту початку підприємницької діяльності, передбаченої цим договором [368].

Партнерами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, при цьому останні вважаються підприємцями. Однак, вони ведуть бізнес не одноосібно, а спільно, і прибуток від даного бізнесу підлягає поділу між партнерами.

Кожний з партнерів є представником фірми в цілому й інших своїх партнерів. Це означає, що він може укладати договори, обов’язкові для партнерства в цілому (усіх партнерів). Ці договори повинні бути пов’язані зі спільним бізнесом. Договори, укладені особою, що є партнером, і спрямовані на задоволення її особистих або сімейних потреб, не розглядаються як договори, укладені від імені фірми, а її партнери не відповідають за зобов’язаннями із таких договорів.

За загальним правилом партнери несуть необмежену особисту відповідальність за боргами своєї фірми. У той же час, Акт про обмежені партнерства 1907 року [376] дозволяє сформувати партнерство зі змішаною відповідальністю учасників або, говорячи інакше, обмежене партнерство (аналог вітчизняних командитних товариств). Таке партнерство складається з двох категорій партнерів: звичайних партнерів ("general partners") та партнерів з обмеженою відповідальністю ("limited partners"). Партнери з обмеженою відповідальністю можуть вступити в партнерство шляхом внесення капіталу, але вони не можуть укладати правочини від імені фірми і не можуть залучатися до додаткової особистої відповідальності за її боргами. Партнерство зі змішаною відповідальністю учасників повинно бути обов’язково зареєстроване – інакше воно буде вважатися партнерством з необмеженою відповідальністю й всі партнери будуть мати статус звичайних партнерів, незалежно від змісту договору про партнерство.

Тривалий час у британському праві існувало обмеження максимальної кількості учасників партнерств 20 особами. Якщо партнерів ставало більше 20, то партнерство мало бути інкорпороване, тобто фактично перетворено на компанію. Ця вимога не поширювалась на деякі професійні партнерства, що поєднували адвокатів, аудиторів, біржових брокерів, архітекторів, дипломованих інженерів, топографів тощо. Однак з 21 грудня 2002 р. це обмеження перестало діяти відповідно до наказу Державного секретаря, ухваленого у рамках регуляторної реформи [475].

Законодавчі акти та прецеденти, що регулюють діяльність партнерств утворюють право партнерств (Partnership Law), яке являє собою симбіоз принципів трасту, представництва й контрактного права.

Термін "неінкорпорована асоціація" застосовується до будь-якого об’єднання осіб (фізичних або юридичних), що не є інкорпорованим (зареєстрованим) і не може бути визнано партнерською фірмою, оскільки члени даного об’єднання не займаються спільною підприємницькою діяльністю з метою одержання прибутку.

Раніше кількість учасників асоціацій обмежувалася, як і у партнерствах, 20 особами. З 21 грудня 2002 обмеження кількості учасників асоціації 20 особами перестало діяти відповідно до вже згадуваного вище наказу Державного секретаря.

Неінкорпорованих асоціацій у сучасній Великобританії налічується мало і з погляду права вони не існують (розглядаються як проста сукупність окремих осіб). Керуючі або члени таких асоціацій від свого імені укладають контракти, наймають персонал, вчиняють інші юридично значущі дії, включаючи можливість позивати в суді в інтересах асоціації. Ці ж особи несуть персональну відповідальність за всі дії, що можуть розглядатися як дії асоціації [275].

У Великобританії майже відсутнє спеціальне законодавство про неінкорпоровані асоціації. Основним джерелом права, що регулює діяльність таких асоціацій, виступає прецедент.

Приватний траст є надзвичайно розповсюдженим у Великобританії способом об’єднання капіталу, власності декількох осіб для її використання в комерційних цілях без створення для цього компанії.

Іншою формою трасту є "charities" – публічні або благодійні трасти. Це організації, засновані на довірчій власності, але довірителі не вправі одержувати прибуток або інші вигоди від їхньої діяльності. Публічні трасти можуть створюватися в благодійних цілях (для допомоги малозабезпеченим особам), в освітніх, релігійних та інших суспільно корисних цілях. Довірчі власники (адміністрація трасту) зобов’язані укладати правочини на користь трасту від власного імені і нести особисту необмежену відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з діяльності трасту. У випадку ліквідації такого трасту майно не повертається довірителям, а передається іншому трастові або використовується в благодійних цілях.

Діяльність трастів регулюється спеціальним законодавством про трасти, а також загальним правом, які у сукупності утворюють право трастів (Trust Law). – 2.1.2. Поняття корпорації та корпоративного права. Характеристика компанії як різновиду корпорації

Корпорації, на відміну від перелічених вище форм господарювання, вважаються британськими правниками якісно новою формою організації. У Великобританії тільки корпорації наділені правосуб’єктністю (тобто мають статус юридичної особи), інші організації юридично не існують – вони розглядаються з позиції права як проста сукупність окремих осіб. Таким чином, поняття "корпорація" у англійському праві є еквівалентом вітчизняному поняттю "юридична особа".

Слід відзначити, що у Великобританії немає єдиного законодавчого акту який би визначав статус корпорації.

Одноособові корпорації призначені для надання корпоративного статусу одній фізичній особі – звичайно це високопоставлена особа, уповноважена представляти інтереси держави або якої-небудь релігійної конфесії. Наприклад, статусом одноособової корпорації за загальним правом наділені королева та архієпископ. Згодом статус одноособової корпорації став надаватися й на підставі актів Парламенту. Англійське законодавство про компанії практично не поширює свою дію на одноособові корпорації, що мають спеціальний правовий статус, визначений загальним правом або окремим актом Парламенту.

Асоційована корпорація наділяє корпоративним статусом групу осіб^[8].

Організації можуть отримати правосуб’єктність тільки за допомогою спеціальної процедури – "інкорпорації". Інкорпорація – це "народження" нової юридичної особи, визнання того або іншого утворення, організації корпорацією, тобто самостійним суб’єктом права. За загальним правилом, неінкорпоровані організації не можуть мати свого майна, не можуть вчиняти від свого імені правочини, не можуть виступати позивачами або відповідачами в судах^[9].

Правовий статус корпорацій розрізняється у залежності від способу їх інкорпорації. За правом Англії й Уельсу інкорпорація може здійснюватися: 1) шляхом дарування королівської грамоти (хартії) про інкорпорацію; 2) шляхом прийняття спеціального акта парламенту; 3) шляхом прийняття рішення (акту) особою, що реалізує повноваження, делеговані парламентом; 4) шляхом реєстрації (з видачею сертифіката про інкорпорацію); 5) суд може визнати організацію інкорпорованою в силу "давності її існування" [383, с. 3-6]. Більшість сучасних корпорацій інкорпоруються шляхом реєстрації і носять назву "зареєстрованих корпорацій" (registered corporation).

Основними організаційно-правовими формами зареєстрованих корпорацій є компанії та партнерства з обмеженою відповідальністю.

Більшість зареєстрованих корпорацій є компаніями^[10]. Тому в правовій літературі терміни "корпорація" і "компанія" часто вживаються як синоніми. Саме на підставі цього термін "Company Law" досить часто перекладається у вітчизняний літературі як "корпоративне право", тоді як дослівно він має бути перекладений як "право компаній" (втім, останній термін також використовується у наукових працях українських та російських вчених). Тобто, слід визнати, що термін "корпоративне право Великобританії" вживається у цій роботі досить умовно (у вузькому значенні) для позначення системи норм британського права, що регулюють порядок створення, діяльності та припинення компаній. Ці норми закріплені у значній кількості джерел, які детальніше будуть розглянуті далі. Основним законодавчим актом, що визначає правовий статус компаній, на сьогоднішній день є Акт про компанії 1985 р. (далі – СА 1985) [294].

Досить парадоксально виглядає той факт, що англійське законодавство не містить визначення поняття "компанія". Фундаментальні праці британських юристів, присвячені питанням корпоративного права, починаються з застереження про те, що "термін "компанія" не має чіткого юридичного значення" [322, c. 3]. Визначення поняття компанія здійснюється британськими правниками через окреслення її характерних ознак: а) інкорпорація шляхом реєстрації відповідно до Акту про компанії; б) наявність самостійної правосуб'єктності (виникає з моменту інкорпорації); в) наявність системи менеджменту, відокремленої від учасників.

На відміну від законодавстві більшості континентальних країн, у Великобританії форма компанії може використовуватися для здійснення як комерційної, так і некомерційної діяльності. До недавнього часу законодавство не проводило жодного розмежування між прибутковими та неприбутковими компаніями – після інкорпорації вони повністю підпадали під дію СА 1985. Втім, після вступу у дію Акту про компанії (аудит, перевірки, громадські підприємства) 2004 р. [289] компанія з обмеженою відповідальністю може бути зареєстрована у якості громадського підприємства. Останнє є компанією, створеною не для отримання прибутку, а для досягнення певних суспільно-корисних цілей у своїй діяльності. За загальним правилом прибуток та майно цих компаній не підлягатиме розподілу серед учасників (діє так зване "правило заблокованого майна"). Але не можна вважати такі підприємства повним аналогом континентальних неприбуткових організацій. Громадські підприємства підрозділяються на дві категорії: а) підприємства які матимуть можливість випускати акції, що передбачають виплату дивіденду (таку можливість матимуть публічні компанії та приватні компанії з відповідальністю, обмеженою сумою, що підлягає сплаті за акції); б) підприємства, що взагалі не зможуть розподіляти прибуток серед своїх учасників (приватні компанії з відповідальністю, обмеженою сумою гарантії).

Форма громадського підприємства є певним гібридом між трастом і звичайною компанією. Це підприємство надає своїм учасникам можливість використовувати всі переваги компанії як організаційно-правової форми і у той же час на нього не поширюються численні обмеження у діяльності, характерні для трасту. Цікаво, але громадські підприємства не отримують жодних пільг щодо оподаткування. Таким чином, статус громадського підприємства має скоріше "іміджеві", аніж правові наслідки. Громадські підприємства повинні кожного року оприлюднювати звіт з результатами своєї роботи (в ньому мають відображатися не фінансові результати, а те корисне, що компанія зробила для рік для суспільства).

Британське законодавство розрізняє декілька видів компаній. Тривалий час законодавча класифікація компаній ґрунтувалася на одному критерії – формі відповідальності учасників за боргами компанії. Розподіл компаній за даним критерієм уперше було введено в 1855 році в зв’язку з прийняттям Limited Liability Act (Акту по обмежену відповідальність). Унаслідок прийняття СА 1907 виникла ще одна підстава для класифікації компаній – вони стали поділятися на публічні та приватні^[11]. Англійське право, на як і право деяких інших європейських країн, розглядає публічну і приватну компанію як два варіанти однієї і тієї ж базової форми – компанії. Приватна компанія виникла як форма державної дерегуляції (спрощення) процесу створення, діяльності й припинення компанії. Її правовий статус формувався шляхом винятків із загальних правил (вимог), що застосовувались до "класичної компанії"^[12]. Приєднавшись до ЄС, Великобританія була змушена провести більш чітку межу між приватною і публічною компанією. Основні відмінності в правовому статусі публічної і приватної компанії відбиті в у табл. А.11 (Додаток А).

Ще одним критерієм, що впливає на вид компанії є необхідність формування акціонерного капіталу (див. рис. 2.2.).

Рисунок 2.2. Класифікація компаній у залежності від наявності акціонерного капіталу

Враховуючи викладені вище формоутворюючі критерії, сьогодні у Великобританії можуть реєструватися наступних п’ять видів компаній (див. рис. 2.3.): публічна компанія; приватна компанія з відповідальністю обмеженою сумою, що підлягає сплаті за акції; приватна компанія з відповідальністю, обмеженою гарантією; приватна компанія з необмеженою відповідальністю й акціонерним капіталом; приватна компанія з необмеженою відповідальністю без акціонерного капіталу.

Рисунок 2.3. Кількість компаній різних видів

З рис. 2.3. видно, що переважну кількість компаній (93%) у Великобританії складають саме приватні компанії з відповідальністю учасників, обмеженою сумою, що підлягає сплаті за акції (аналог вітчизняних ТОВ).

Слід зазначити, що зміна компанією свого виду не розглядається як її реорганізація (припинення), а здійснюється за спеціальною процедурою перереєстрації, якає досить простою (вносяться зміни до статуту компанії та її сертифікату про реєстрацію). Це дозволяє дійти висновку, що за англійським законодавством всі п'ять видів компаній розглядаються як різновиди однієї базової організаційно-правової форми – компанії (чи похідні від неї організаційно-правові форми).

Правовий статус компанії у Великобританії залежить не тільки від її виду, а й від характеру відносин усередині компанії та розміру компанії.

Залежно від першого критерію компанії можуть бути визнані партнерськими або квазіпартнерскими. Партнерська компанія – це компанія з обмеженою відповідальністю, у якій значна частка акцій належить найманим працівникам компанії або планується їхнє поширення у такий спосіб. Цей вид компанії одержав досить широке поширення у Великобританії [393]. СА 1985 уповноважує Державного секретаря затверджувати модельний статут для партнерських компаній. Запровадження таких компаній спрямовано на урахування тенденції залучення працівників до управління компанією.

Компанії, у яких учасники є одночасно і директорами, визначаються як квазіпартнерські компанії. Компанія може розглядатися як квазіпартнерство якщо:

а) вона базується на особистих взаєминах і взаємодовірі, що існують між учасниками – часто такі компанії реєструються на базі партнерств; їх установчими документами нерідко встановлюються обмеження права учасників розпоряджатися своїми акціями (звичайно обмеження стосуються права продажу акцій третім особам); втім існування особистих, довірчих відносин між учасниками компанії є питанням факту, який розглядається судом з урахуванням різних доказів і не обов’язково має підтверджуватися змістом установчих документів компанії;

б) всі або більшість акціонерів компанії є одночасно її директорами, тобто вони спільно беруть участь не тільки в розподілі прибутку компанії, але й у веденні її бізнесу.

Визнання партнерських та квазіпартнерських відносин між членами компанії дозволяє регулювати дані відносини з позицій права справедливості, на акціонерів часто покладаються додаткові обов’язки, що випливають із дружніх, довірчих відносин.

Як базовий прецедент з цього питання англійськими юристами розглядається справа Ebrahimi v Westbourne Galleries Ltd [1973] [336]. Ебрахімі і Назар тривалий час були партнерами, що вели торгівлю зі східними колоніями. У 1958 році вони зареєстрували приватну компанію з метою ведення того ж бізнесу й обидва були призначені її директорами. Незабаром після інкорпорації компанії, син Назара був призначений директором, отримавши при цьому додаткову кількість акцій. Завдяки цьому батько і син придбали вирішальну більшість голосів на загальних зборах акціонерів. Компанія отримувала значний прибуток, що розподілявся винятково у вигляді винагороди директорам, дивіденди ж узагалі ніколи не виплачувалися. У 1969 році Ебрахімі рішенням загальних зборів акціонерів був зміщений з посади директора компанії і фактично був позбавлений можливості брати участь у розподілі прибутку компанії. З точки зору закону всі дії Назара і його сина були правомірними. Ебрахімі звернувся в суд з позовом про застосування примусової ліквідації компанії, оскільки така ліквідація буде "обґрунтованою і справедливою". Суд виніс рішення про ліквідацію компанії, підтримане згодом Палатою Лордів, ґрунтуючись на тому, що Ебрахімі несправедливо був позбавлений можливості виконувати функції директора компанії і, унаслідок цього, брати участь у розподілі її прибутку (оскільки останній розподілявся у формі виплати винагороди директорам).

Такий підхід до компанії (з позицій партнерства), закріплений згодом у ряді положень СА 1985 і IA 1986, серією судових прецедентів [285, 324, 277], дозволяє судам більш гнучко використовувати законодавство про компанії, уникати формального застосування положень закону, що у певній ситуації можуть явно не відповідати поняттям про справедливість. Завдяки ідеї квазіпартнерства, суд може застосовувати адекватні засоби правового захисту від дій, які є формально законними, але фактично спрямованими на обмеження інтересів акціонерів.

У Великобританії компанії у залежності від розміру поділяються на малі, середні і великі. Для класифікації компаній за розміром у законодавстві використовується не один, а кілька критеріїв, за якими у сукупності можна досить реально оцінити величину компанії (річний обсяг продажів, сальдо балансу, кількість працівників). Розмір компанії впливає на її правовий статус у галузі оподатковування, обсяги фінансової й іншої публічної звітності, обов’язковість проведення аудиторських перевірок тощо.

Партнерство з обмеженою відповідальністю (Limited Liability Partnership або скорочено – LLP) є іншою організаційно-правовою формою корпорації. Ця форма була запроваджена лише у 2000 році відповідно до Акту про партнерства з обмеженою відповідальністю [375].

Правовий статус LLP досить специфічний. Дана форма істотно відрізняється від звичайного партнерства і за своїми правовими характеристиками наближається до компанії. Ст. 1 (5) Акту про партнерства з обмеженою відповідальністю прямо закріплює, що законодавство про партнерства не застосовується до партнерств з обмеженою відповідальністю, за винятком випадків, безпосередньо названих у даному Акті. LLP зберігає риси партнерства в основному в галузі оподаткування – прибуток, отриманий LLP, не обкладається корпоративними податками, а розглядається як прибуток, отриманий безпосередньо кожним з партнерів; майно, що належить LLP, в цілях оподатковування розглядається як майно його учасників.

LLP може бути утворене двома і більш учасниками (партнерами) шляхом реєстрації, яка здійснюється Реєстратором компаній. LLP має загальну правоздатність. Кожен учасник LLP є його агентом – тобто має право діяти від імені партнерства. Особа може вступити в LLP тільки шляхом укладення договору з усіма його учасниками. Особа припиняє членство в LLP внаслідок смерті (ліквідації) або виходу з партнерства. Відносини між учасниками партнерства мають особистий характер і тому особи, до яких переходять права померлого партнера або партнера, визнаного неплатоспроможним, не стають повноправними партнерами і не мають права приймати участь в управлінні партнерством. Вони мають право на одержання частки прибутку від діяльності LLP і на виділення відповідної частки в його капіталі. За згодою всіх інших партнерів такі особи можуть вступити в партнерство.

Відповідальність партнерів обмежена: а) сумою внеску, яку партнер зобов’язується внести в капітал партнерства для забезпечення його діяльності; б) сумою, яку партнер зобов’язується внести в капітал партнерства у випадку ліквідації останнього при недостатності майна партнерства для покриття всіх його боргів (сумою додаткової відповідальності).

Організація, що має одну або більше ознак корпорації, але не інкорпорована, часто називається квазікорпорацією. Досить часто цей термін застосовується для позначення профспілок, які у Великобританії не наділені статусом юридичної особи (корпорації), однак володіють частковою цивільною правосуб’єктністю – можуть виступати позивачами і відповідачами в суді [266]. Іноді терміном "квазікорпорація" називають іноземні корпорації – корпорації, створені відповідно до іноземного права [370].

Наприкінці слід зазначити, що у вітчизняній юридичній літературі дуже часто проводять паралелі між вітчизняним АТ та британською публічною компанією, а також між вітчизняним ТОВ і британською приватною компанією. Але такий підхід є занадто спрощеним. Його використання іноді призводить до помилкових висновків. Публічну та приватну компанію не можна розглядати як повні аналоги наших АТ та ТОВ. До того ж приватна компанія не становить собою окрему організаційно-правову форму, це родовий вид компаній, яким охоплюється чотири різних організаційно-правових форми, що відрізняються одна від одної за своїм правовим статусом. Співвідношення між організаційно-правовими формами товариств за правом України^[13] та компаній за правом Великобританії відбито у табл. А.4. Додатку А.