§ 3. Основні функції управління у сфері природокористування і охорони навколишнього природного середовища

Під функціями державного управління втеоріїуправління розуміють специ­фічний за предметом, змістом і засобом забезпечення цілісний управлінський вплив держави. Це роль, яку виконує державний апарат для того, щоб здійснити відповідний вплив на суспільну систему для досягнення цілей держави, напрям його владного впливу.

Під функціями управління у сфері охорони навколишнього природного середо­вища (екологічного управління) слід розуміти основні напрями організаційно- правового впливу на суспільні відносини в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Проте в правовій літературі наводяться й інші визначення екологічного управління. Так, на думку В.М. Комарницького, функція екологічне управління це - визначений у законодавчих та інших нормативно-правових актах напрямок діял ьності суб'єкта чи групи суб'єктів щодо організації охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання та відтворення природних ресурсів¹.

Функцїїуправління забезпечуються діяльністю суб'єктів управління. Основ­ним суб'єктом управлінської діял ьності є держава в особі її органів, насамперед органів виконавчої влади. До функцій державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища відносяться: спостереження; дослі­дження; екологічна експертиза; екологічний контроль; прогнозування; про­грамування; інформування та інша виконавчо-розпорядча діяльність. Такий невичерпний набір функцій законодавчо закріплено в ст. 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». У теорії екологічного права перелік функцій значно розширено, а самі функції розподілено по певних класи­фікаційних угрупованнях.

Державне управління у сфері охорони навколишнього природного се­редовища ґрунтується на здійсненні як загальних, так і спеціальних функцій державного управління (державний моніторинг довкілля, державний облік та ведення державних кадастрів природних ресурсів, екологічне ліцензуван­ня, стандартизація, нормування, екологічна сертифікація та інші). Організація стандартизації, сертифікації, нормування та ліцензування у галузі охорони на­вколишнього природного середовища - це врегульована нормами екологічного права діяльність спеціально уповноважених органів з розробки і встановлення загальнообов'язкових правил, вимог, критеріїв та норм і нормативів в галузі природокористування і природоохорони.

Екологічне прогнозування, програмування та планування, екологічна стан­дартизація та сертифікація, екологічне нормування і ліцензування. Правовою підставою здійснення відповідноїуправлінськоїфункціїє закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про державне прогнозуван­ня та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23березня 2000 року «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 року. Ці закони встановлюють правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-

Комарницький В. М. Екологічне право : навчальний посібник І В. М. Комарницький, В. І. Шевченко, С.В. Єлькін. - 3-є видання. - K., 2006. - 224 с.

територіальних одиниць як складової загальної системи державного регулю­вання економічного і соціального розвитку держави.

Екологічне прогнозування - це особливий вид діяльності суб'єктів екологіч­ного управління, спрямований на розробку прогнозних показників стану навко­лишнього природного середовища та окремих його елементів, життя та здоров'я людей. На підставі даних екологічного прогнозування органами державної влади в межах їх повноважень здійснюється екологічне планування.

Екологічне планування поділяється на загальне (комплексне) та спеціальне. До загального планування відноситься прийняття комплексних планів еколо­гічного розвитку та інших документів. Спеціальне екологічне планування здійс­нюється шляхом включення до правових актів окремих екологічних елементів, нормативів та стандартів. Слід мати на увазі, що зазначена функція управління властива не лише державному управлінню у сфері охорони довкілля, а й управ­лінню, що здійснюється іншими (недержавними) суб'єктами.

У науковій та навчальній літературі наводиться класифікація програмно- стратегічних документів, зокрема за терміном програмування (довгострокові, середньострокові, короткострокові); за масштабом поширення (загально­національні, регіональні, місцеві, галузеві, локальні); за рівнем затвердження (законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України тощо); за змістом (комплексні програми чи прогнози економічного і соціального розвитку, а також секторальні, міжсекторальні та цільові).

Екологічні стандарти - це юридично закріплені в спеціальних нормативно- технічних документах загальнообов'язкові вимоги, норми та правила, що висува­ються до суб'єктів природокористування та охорони навколишнього середовища та видів їх діяльності. Вони розробляються та затверджуються державними органами й мають обов'язковий характер.

Діяльність у сфері екологічної стандартизації регулюється: Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 31,32); Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 року; Законом «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 року; Законом «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 1 грудня 2005 року та іншими нормативно-правовими актами. Так, відповідно до ст. 1 Закону «Про стандартизацію», стандарт - це документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для за­гального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим.

Влітературі з екологічного права описується така система екологічних стан­дартів: державні стандарти України (ДСТУ); державні класифікатори (ДК); держав­ні будівельні норми (ДБН)¹; колишні державні стандарти Союзу PCP (ГОСТи), які визнано чинними натериторіїУкраїни як міждержавні стандарти із збереженням абревіатури; інші міждержавні стандарти (ISO, IEK₇ EH тощо); кодекси усталеної практики; галузеві стандарти України (ГСТУ); стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови (ТУ); стандарти підприємств (СТП). Останні-це нормативно-технічні документи, затверджені наказом керівника (органу управління) конкретного підприємства, на яке і поширюється їх дія.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про будівельні норми» від 5 листопада 2009 року будівельні норми-це затверджений суб'єктом нормування підзаконний норма­тивний акттехнічного характеру, що містить обов'язкові вимоги у сфері будівни­цтва, містобудування та архітектури. Державними будівельними нормами визна­ються нормативні акти, затверджені центральним органом виконавчої влади з питань будівництва та архітектури. Галузеві будівельні норми-це нормативний акт, затверджений міністерством та іншим центральним органом виконавчої влади в межах своїх повноважень у разі відсутності державних будівельних норм або необхідності встановлення вимог до будівництва окремих видів споруд, що конкретизують вимоги державних будівельних норм. Порядок розроблення, погодження, затвердження, внесення змін до будівельних норм та визнання їх такими, що втратили чинність встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розроблення, погодження, затвердження, внесення змін до будівел ьних норм та визнання їх такими, що втратили чинність» № 543 від ЗО червня 2010 року.

Окремої уваги заслуговує система міжнародних стандартів (ISO). Необхідно звернути увагу на те, що протягом 90-х років XX сторіччя в Україні було адаптовано (тобто надано юридичної сили державного стандарту України) групу стандартів ISO,якими регулюються питання екологічного менеджменту, екологічного ауди­ту,атакож екологічного маркування. Сьогодні чинними в Україні є такі міжнародні стандарти ISO: ДСТУ ISO 14001:2006. Системи екологічного керування. Вимоги та настанови щодо застосування (ISO 14001:2004, IDT); ДСТУ ISO 14004:2006. Системи екологічного управління. Загальні настанови щодо принципів, систем та засобів забезпечення (ISO 14004:2004, IDT) та інші.

Екологічні нормативи в екологічному законодавстві вживаються у декількох значеннях: як сукупність гранично допустимих величин впливу на навколишнє природне середовище, що не призводять до безповоротних перетворень та суттєво не впливають на життя та здоров'я людей; як науково визначені та об-

Згідноз положеннями Закону України «Про будівельні норми» від 5 листопада 2009 року, будівельні норми поділяються на «державні будівельні норми» та «галузеві будівельні норми». ґрунтовані нормативи з видів діяльності та окремих об'єктах, за якими визнача­ються індивідуальні нормативи антропогенних викидів у навколишнє природне середовище; як нормативи використання окремих природних ресурсівта вимоги до конкретних природокористувачів та їх груп тощо. Перша група нормативівє власно екологічними, друга група має переважно екологічний зміст і напрям, третя - здебільшого є природноресурсовим і належать до екологічної сфери антропогенного впливу на стан навколишнього середовища, життя і здоров'я людей.

Відповідно до ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного серед­овища», до екологічних нормативів належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) у атмосферне повітря та гранично допустимих скидів (ГДС) у воду та ґрунти забруднюючих хімічних речовин, а також гранично допустимих рівнів (ГДР) фізичних факторів, зокрема шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання (радіації),^електромагнітних факторів, а також шкідливих біологічних факторів, тобто будь-яких чинників біотичного походження (віруси, бактерії, грибки, токсини, чинники біохімічної дії, генетично модифіковані організми тощо), що здатні спричиняти масові захворювання людей, тварин, рослин, можуть при­звести до погіршення стану довкілля, заподіяння значних економічних збитків, погіршення умов життєдіяльності населення.

Екологічна сертиф/тоц/я-діяльністьспеціальноуповноваженихдержавних органів і організацій, спрямована на юридичне закріплення по результатах про­ведення необхідних екологічних, технічних та інших досліджень та експертиз відповідності або невідповідності окремих видів продукції, робіт, послуг тощо вимогам екологічних стандартів і нормативів із видачею відповідного серти­фіката встановленого зразка, який визнає даний вид продукції, робіт і послуг екологічно допустимим.

Екологічне ліцензування - це діяльність спеціально уповноважених держав­них органів і організацій, спрямована на юридичне закріплення права приро­докористувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсів окремих об'єктів природного походження в кількостях і об'ємах, вказаних у ліцензії, що видається на підставі вимог екологічних стандартів і нормативівта інших юридично закріплених критеріїв. Екологічне ліцензування можна також визначити, як відносини між державою в особі її спеціально уповноважених органів та суб'єктами господарювання (фізичними та юридичними особами), змістом яких є санкціонування здійснення цими суб'єктами певної діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища на основі оцінки їх відповідності комплексу вимог, що висуваються з боку держави. Ліцензуванню підлягають найбільш важливі з точки зору державних інтересів види діяльності, а також види діяльності, які можуть спричинити найбільш суттєвий вплив на якісні та кількісні характеристики окремих природних ресурсів та довкілля в цілому.

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг). Правові за­сади екологічного моніторингу в Україні закріплені Земельним кодексом (ст.ст. 191-192), Водним кодексом (ст. 21), Лісовим кодексом (ст. 55), а також За­конами «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про природно-заповідний фонд Украї­ни» (ст. 9,), «Про курорти» (ст. 35), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Протваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст.39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. ст. 13,17, 21), «Про статус і соціаль­ний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» ст. 17) та деякими іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного серед­овища» з метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні створюється система державного моніторингу навколишнього природного середовища. Дійсно, належне державне управління якістю навколишнього природного середовища потребує наявності достовірної, актуальної та вичерпної інформації про його стан. З точки зору теорії права, екологічний моніторинг можна визначити як комплексний правовий інститут. Державний моніторинг довкілля складається з сукупності держаних відомос­тей про стан якості навколишнього природного середовища та спостережень галузевих державних органів за змінами об'єктів природокористування, які узагальнюються на загальнодержавному рівні з метою отримання єдиної та всебічної оцінки екологічного стану навколишнього середовища.

Система екологічного моніторингу є складовою частиною національної інформаційної інфраструктури, сумісної з аналогічними системами інших країн. Моніторинг довкілля здійснюється центральними органами виконавчої влади та іхорганами на місцях (територіальними органами), а також підприємствами, уста­новами та організаціями, що належать до сфери їх управління, які є суб'єктами системи моніторингу за загальнодержавною і регіональними (місцевими) про­грамами природоохоронних заходів.

Проведення державного моніторингу регламентується Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 391 від ЗО березня 1998 року. Зміст цього нормативно- правового акта деталізується у спеціальних галузевих положеннях про прове­дення державного моніторингу окремих об'єктів природокористування. Такими, зокрема, є: Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабіне­ту Міністрів України № 661 від 20 серпня 1993 року; Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення, затверджене наказом Мінагропол ітики України № 51 від 26 лютого 2004 року; Порядок здійснення дер­жавного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 815 від 20 липня 1996 року; Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 343 від 9 березня 1999 року; Положення про моніторинг потенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи № 425 від 26 грудня 2003 року.

У літературі виділяють різні типи, види і рівні екологічного моніторингу та стадії його здійснення. Зокрема, виокремлюють: загальний (стандартний] моніторинг - здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного ста­ну, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях; оперативний (кризовий) моніторинг-здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанк­ціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідаціїїх наслідків та захисту населен­ня, екосистем і власності; фоновий ^наукови^/ион/торинг-здійснюється через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій.

У залежності від об'єкта моніторингу можна виділити: комплексний моні­торинг навколишнього природного середовища; моніторинг земель (їх ґрунтів); поверхневих та підземних вод; лісів; рослинного світу; дикої фауни; атмосфер­ного повітря; місць видалення відходів; фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо); територій та об'єктів природно-заповідного фонду; курортів та деякі інші види моніторингу. За рівнем узагальнення інформаціїроз­різняють: загальнодержавний моніторинг, регіональний моніторинг і локальний моніторинг.

Існуюча система моніторингу не працює цілком задовільнота на належно­му рівні. До основних причин такого становища можна віднести недостатність фінансування заходів з екологічного моніторингу, застаріле обладнання, відсут­ність єдиної мережі спостережень тощо. Тим не менш, не варто недооцінювати значущість екологічного моніторингу. Його слід розглядати як засіб отримання необхідної інформації для забезпечення налагодження зворотного зв'язку в управлінський схемі «суб'єкт управління- об'єкт управління-суб'єкт управління». Це є шляхом вивчення «реакції природи», що надає змогу зважено оцінити пра­вильність прийнятих відповідними суб'єктами управлінських рішень, скоригувати їх, усунути допущені помилки тощо. Тому за результатами оцінки екологічного стану навколишнього природного середовища складаються доповіді, програми, звіти, прогнози та рекомендації, що надаються до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення запобігання та ліквідації наслідків негативних процесів. Вони є підставою здійснення екологічного пла­нування та підлягають оприлюдненню відповідно до спеціальних вимог, що висуваються до екологічної інформації.

Екологічне інформаційне забезпечення - це врегульована нормами еколо­гічного права діяльність спеціально уповноважених органів з надання, збору, узагальнення та оприлюднення відомостей про екологічну обстановку та її вплив на стан здоров'я населення. Екологічна інформація поділяється на офіційну та неофіційну, наукову та побутову тощо.

До екологічної інформації належать: дані кадастрів; екологічного моніто­рингу; звіти та доповіді про виконання екологічних програм і заходів; висновки екологічного аудиту; результати екологічних експертиз; відомості про екологічну карту захворюваності населення тощо. Важливо підкреслити те, що право на екологічну інформаціює одним з найважливіших екологічних прав (і прав людини взагалі), що закріплено у ст. 50 Конституції. Інформування населення про стан навколишнього природного середовища здійснюється міськими, сільськими, селищними радами та їх виконавчими органами, а також місцевими держав­ними адміністраціями, Мінприроди України та його органами на місцях. Так, наказом Мінприроди України № 444 від 11 листопада 2011 року, зареєстрова­ного в Мін'юсті України 29 листопада 2011 року за N2 1363/20101, передбачені заходи про забезпечення доступу до публічної інформації екологічного змісту та стану довкілля.

Державні кадастри природних об'єктів та їх ресурсів. Відпові дно до ст. 23 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», для обліку кіль­кісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання ведуться державні кадастри природних ресурсів у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Державні кадастри призначені для забезпечення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, зацікавлених підприємств, установ, організацій та громадян відомостями про природні ресурси, з метою організації їх раціонального ви­користання та ефективної охорони, регулювання природоресурсних відносин і обґрунтування розміру плати за спеціальне природокористування.

Державні кадастри мають містити систему відомостей та документів про правовий режим природних ресурсів, їх розподіл серед власників та корис­тувачів, розподіл по категоріях і видах, кількісних та якісних характеристиках, цінності тощо. Екологічна функція державних природоресурсних кадастрів відносно незначна та проявляється в екологізації природоресурсних норм у тій мірі, в якій економічний раціоналізм природокористування співпадає із еколо­гічним раціоналізмом. Інша справа - ведення Червоної книги України та Зеленої книги України, у яких концентрується виконання як екологічної, так і виховноїта культурно-естетичної функції держави. В них містяться відомості про особливо охоронювані рідкісні та вимираючі тварини та рослини, які взагалі не можуть роз­глядатися як природні ресурси в економічному значенні цього поняття. Чинним законодавством передбачається ведення значної кількості природоресурсних кадастрів. Деякі з них фактично не функціонують, або не ведуться в повному обсязі, не забезпечені організаційно, фінансово тощо.

Основними видами державних природоресурсних кадастрів є: державний земельний, водний, лісовий кадастри; кадастр родовищ і проявів корисних ко­палин; кадастр тваринного світу; кадастр рослинного світу; кадастр територій і об'єктів природно-заповідного фонду; державний кадастр природнихтериторій курортів; державний кадастр природних лікувальних ресурсів. Пов'язаними можна вважати містобудівний кадастр, кадастр сховищ радіоактивних відходів та деякі інші. Найважливішим з них є державний земельний кадастр. Правові засади ведення державного земельного кадастру визначені Земельним кодек­сом та спеціальним Законом України «Про Державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 року із змінами, внесеними згідно із Законом від 9 грудня 2011 року, а також Законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року в редакції Закону від 11 лютого 2010 року.

Ведення Червоної книги України на даний час визначається Законом України «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 року. Відповідно до ст. З вказа­ного Закону, Червона книга України є офіційним державним документом, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення.

Згідно зі ст. 15 Закону «Про Червону книгу України», його ведення здійсню­ється центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Так, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України № 312 від 17 червня 2009 року, зареєстрованого в Мін'юсті України 13 липня 2009 року за № 625/16641, затверджені переліки видів рослин та грибів, що заносяться до Червоної книги України (рослинний світ), та видів рослин та грибів, що виключені з Червоної книги України (рослин­ний світ), а наказом № 313 від 17 червня 2009 року, зареєстрованого в Мін'юсті України 13 липня 2009 року за N2 627/16643, затверджені переліки видівтварин, що заносяться до Червоної книги України (тваринний світ), та видів тварин, що виключені з Червоної книги України (тваринний світ).

Ведення Зеленої книги України регламентується Положенням про Зелену книгу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1286 від 29серпня 2002 року¹. Зелена книга України - це офіційний державний документ, в якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які під­лягають охороні.

Постановою визначено, що ведення Зеленої книги України покладається на Мінприроди України і фінансується за рахунок державного бюджету. Так, на­казом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України №545 від 16 жовтня 2009 року, зареєстрованого в Мін'юсті України 4 листопада 2009 року за N2 1024/17040, затверджено Перелік рідкісних і таких, що перебу­вають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні і заносяться до Зеленої книги України.

Державний контроль за дотриманням вимог щодо охорони, відтворення та використання рослинних угруповань здійснює Мінприроди України. Воно забезпечує офіційне видання Зеленої книги України не рідше ніж один раз на 10 років та розповсюдження її примірників, а також оперативне інформування заінтересованих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та громадян про зміни, що вносяться до неї.

* Екологічний контроль є регламентованою природоохоронним законодав­ством діяльністю державних органів та спеціалізованих формувань екологічних громадських об'єднань, спрямованою на здійснення нагляду та перевірки до­держання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог екологічного законодавства та за­стосування заходів щодо попередження екологічних правопорушень. Контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шель- фута виключної (морської) економічної зони, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, а також стан довкілля в цілому.

За суб'єктним складом екологічний контроль поділяється на: державний, громадський, міжгосподарський і внутрішньогосподарський. За об'єктним складом екологічний контроль може бути природоохоронним, спрямованим на перевірку реалізації екологічних програм, стану навколишнього природного середовища, додержання вимог екологічних нормативів та антропоохоронним, спрямованим на перевірку додержання екологічних нормативів, що впливають на життя та здоров'я людей, стан захворюваності населення, захистекологічних прав і свобод громадян.

До методів екологічного контролю відносяться: нагляд; спостереження; інспектування; перевірка; обстеження тощо. Стадіями екологічного контролю е: вибір об'єкта контролю; проведення контрольних дій; узагальнення отриманої

Офіційний вісник України. - 2002. - № 36. - Ст. 1692. інформації; прийняття рішень про заходи реагування; визначення комплексу заходів реагування.

Важливою характеристикою екологічного контролю є те, що він прово­диться у формах попереднього і поточного контролю. Попередній контроль здійснюється стосовно різних видів діяльності, які можуть потенційно вплинути на стан навколишнього природного середовища. До попереднього контролю можна віднести діяльність щодо погодження органами охорони навколишнього природного середовища проектів будівництва об'єктів, відведення земельних ділянок для цих потреб, погодження органами виконавчої влади в установле­ному законом порядку документації із землеустрою тощо.

Відповіднодо ст. 186-1 Земельного кодексу та постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 186-1 Земельного кодексу України» № 1420 від 23 грудня 2009 року, представники природоохоронних органів обов'язково входять до складу комісій з розгляду питань, пов'язаних з погод­женням документації із землеустрою. Так, наприклад, у м. Одесі до складу такої комісії, утвореної рішенням Одеської міської ради № 43-VI від 28 грудня 2010 року, увійшли поряд із іншими членами начальник Державної екологічної інспекції з охорони довкілля Північно-західного регіону Чорного моря та за­відувач відділу Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області. Погодження певних видів містобудівноїта про­ектної документації природоохоронними органами передбачається Законами «Про основи містобудування» від 16 л истопада 1992 року та «Про регулювання містобудівної діяльності» від 13 січня 2011 природоохоронними органами, а також будівельними нормами.

Державний екологічний контроль здійснюється відповідно до Конституції України, актів екологічного законодавства, нормативних актів, якими регулюєть­ся правовий статус відповідних державнихорганівта іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також спеціально уповноваженими органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (органами спеціальної компетенції). Контроль і нагляд за дотриманням вимог екологічного законодавства здійсню­ється: органами прокуратури, у тому числі спеціальними природоохоронними прокуратурами; органами Міністерства внутрішніх справ України, центральними органами виконавчої влади та їх територіальними органами.

Проте основні функції щодо здійснення державного екологічного контролю покладені на Держекоінспекцію України. До основних завдань Держекоінспек- ції належить реалізація державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства у сфері охорони навколиш­нього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів; додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду; за екологічною та радіаційною безпекою (утому числі у пунктах пропуску через державний кордон і в зоні діяльності митниць призначення та відправлення) під час імпорту, експорту та транзиту вантажів і транспортних засобів; біологічною і генетичною безпекою щодо біологічних об'єктів природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів (ГМО) у відкритій системі, поводженням з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) і небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами.

Питання проведення державного екологічного контролю регламентують­ся Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», Законом «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Кодексом про адміністративні правопорушення, Інструкцією про оформлення органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України матеріа­лів про адміністративні правопорушення, затвердженою наказом Мінприроди України № 264 від 5 липня 2004 року, зареєстрованою в Мін'юсті України 27 липня 2004 року за Ng 934/9533, Методиками розрахунку відповідних збитків, що за­тверджуються наказами Мінприроди України і підлягають реєстрації у Мін'юсті України та іншими нормативно-правовими актами.