ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я І ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ

Згідно з ч. 2 ст. 32 Конституції України, кожний громадянин має право ознайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Ця стаття становить конституційну основу права громадян на інформацію, у тому числі про стан свого здоров’я. Конкретизоване і деталізоване це право у ст. 285 Цивільного кодексу України⁶⁷ та п. “е” ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я, у яких закріплено право на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь⁶⁸. Даному праву кореспондує обов’язок лікаря надати медичну інформацію, визначений у ст. 39 Основ: лікар зобов’язаний пояснити пацієнтові у доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я. У Рішенні Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення ст. З, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа Устименка)⁶⁹ визначено, що медична інформація — це свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров’я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної. У тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено обов’язок лікаря на вимогу пацієнта та членів його сім’ї або законних представників надавати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

Національна правова база і зарубіжне законодавство у сфері охорони здоров’я ґрунтуються на однакових принципах, зокрема і щодо інституту права на інформацію.

Наприклад, згідно з ст. 2 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі від 1994 p.^7u, пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи медичні факти щодо свого стану, відомості про можливий ризик і переваги пропонованих та альтернативних методів лікування, про можливі наслідки відмови від лікування, інформацію про діагноз і план

5. Окремі суб’єктивні юридичні права як гарантія здійснення права... лікувальних заходів (п. 2.2). Інформацію слід повідомляти у доступній для пацієнта формі, мінімізуючи вживання термінів (п. 2.4). Відповідно до п. “с” ч. 2 Лісабонської декларації про права пацієнта від 1981 р., пацієнт має право, отримавши адекватну інформацію, погодитись на лікування чи відмовитись від нього⁷¹. У ст. 34 Кодексу медичної деонтології Франції від 1995 р. закріплено обов’язок лікаря формулювати свої приписи чітко, у зрозумілій для хворого і його оточення формі. Також у Кодексі визначено обов’язок лікаря надавати особі, яку він оглядає, лікує чи якій дає поради, правдиву, зрозумілу і доречну інформацію про її стан і про запропоновані їй методи дослідження та лікування. Пояснюючи особливості перебігу хвороби, лікар повинен враховувати особливості пацієнта, стежити, чи правильно той розуміє це, що відбувається (ст. 35)⁷².

Міжнародно-правові стандарти і українське законодавство передбачають, що інформація, яка надається пацієнту, повинна відповідати певним вимогам і повідомлятись у відповідних формах. Як зазначає В. Акопов, правильне дозування і вибір моделі інформування сприяють налагодженню взаєморозуміння і взаємовідносин з пацієнтом. Вміння повідомляти хворому те, що йому необхідно знати, на думку вченого, — це прояв лікарського таланту⁷³.

Законодавство України висуває до медичної інформації вимоги достовірності, своєчасності, повноти, доступності. П. Рікер і Л. Рене вважають, що така інформація повинна бути простою, приблизною, зрозумілою і чесною⁷⁴.

Дуже важливими для пацієнта є перші слова лікаря, його спокійний, уважний і доброзичливий погляд, вміння у розмові з хворим показати, що у цей момент він і його проблеми є найважливішими для медика. Лікар також повинен добре володіти словом, щоб ввійти у довіру до хворого й отримати від нього всю інформацію, необхідну для обрання правильних напряму і методів лікування. Слово лікаря, спосіб, у який воно вимовлене можуть бути зброєю у боротьбі з хворобою, або ж, навпаки, створити несприятливий фон для лікування і негативно вплинути на весь процес видужання. З приводу цього досить категорично висловлюється В. Бехтерев: “Якщо хворому після розмови з лікарем не стає краще, це не лікар”⁷⁵. Особливо обережно лікар повинен добирати слова, якщо у пацієнта складний чи невиліковний діагноз і існує загроза, що ця інформація може бути небезпечною і шкідливою для нього. С. Боткін зазначав, що лікар не повинен

5.3. Право на охорону здоров’я і право на інформацію висловлювати хворому свої сумніви щодо успіху лікування⁷⁶. В українському законодавстві, зокрема у ч. З ст. 39 Основ, закріплене право лікаря обмежити інформацію для пацієнта, якщо вона у повному обсязі може завдати йому шкоди. Але у такому випадку лікар зобов’язаний поінформувати членів сім’ї або законного представника пацієнта. Рішенням Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. (справа К. Устименка) також передбачено, що в особливих випадках, як і визначає ч. З ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім’ї або законних представників пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Тйк само лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані⁷⁷.

Це положення відповідає вимогам міжнародних стандартів у сфері охорони здоров’я. Зокрема, у ст. 2 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі⁷⁸ визначено, що інформацію можна приховати від пацієнта лише тоді, коли існують вагомі підстави вважати, що надання медичної інформації не тільки не принесе користі, але й заподіє пацієнту серйозної шкоди (п.2.3).

Відповідно до ч. 2 ст. 35 Кодексу медичної деонтології Франції⁷⁹, в інтересах хворого і на законних підставах, котрі лікар визначає, покладаючись на власне сумління, хворому можна не повідомляти небезпечний діагноз чи прогноз, за винятком випадків, коли захворювання, яке він має, загрожує зараженням інших осіб. Згідно з ч. З ст. 35 Кодексу, смертельний прогноз може бути оголошений лише з обачністю, але близькі хворого, як правило, повинні бути про нього попереджені, якщо попередньо хворий не заборонив подібну відвертість чи не вказав конкретно, кого слід інформувати.

Російський законодавець право на медичну інформацію закріпив дещо по-іїшюму. Згідно з ст. 31 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян від 22 липня 1993 р., кожний громадянин має право у доступній для нього формі отримати інформацію про стан свого здоров’я (ч. 1). У ч. З ст. 31 Основ закріплено, що інформація про стан здоров’я не може бути надана громадянину всупереч його волі. Інформацію про несприятливий прогноз розвитку захворювання слід повідомляти у делікатній формі громадянину і членам його сім’ї, якщо громадянин не заборонив повідомляти їм про це і (чи) не призначив особу, якій слід надати таку інформацію⁸⁰. Зі змісту цій статті випливає, що відносини лікаря і пацієнта баз^^оться на інформаційній моделі, яка полягає у превалюванні волі хворого у відносинах лікар — пацієнт, у його ініціативі та активній поведінці. Українське законодавство надає переваги паритетності цих взаємин, співпраці, без виокремлення пріоритетної ролі будь-кого (про це докладніше див. далі).

Вимоги міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я та законодавчі позиції знаходять відображення і в авторських позиціях.

Як підкреслюють А. Грандо та С. Грандо, навіть якщо лікар з хворим відвертий, він не повинен поводитися як свідок на суді (“говорити правду, тільки правду і нічого крім правди”). Він не має права поводитися і як суддя, що оголошує вирок.

Правда лікаря не існує заради правди. Вона, на думку авторів, повинна служити життю, бути ліками, а не отрутою⁸¹. Як зазначала Г. Степанковська, жодним словом, жодним рухом чи виразом очей лікар не повинен засмучувати хворого. Навіть якщо його пацієнт безнадійно хворий, лікуючий лікар повинен бути максимально уважним до цього, вміти заспокоїти і його самого, і його рідних і близьких⁸². Приховування діагнозу у певних випадках є не обманом, а своєрідним елементом терапії, яка зміцнює позиції хворого у боротьбі з недугою, адже на одному боці цій боротьби стоять лікар і пацієнт, а на іншому — лише хвороба... Лише поганий лікар, зазначають А. Грандо та С. Грандо, не замислюючись над наслідками для хворого, прямо повідомляє йому діагноз захворювання чи висновок, що звучить як вирок. Така правда нікому не може допомогти, не в стані нічого змінити⁸³. Ще Гіппократ говорив: “Зостав хворого у незнанні того, що йому загрожує”⁸⁴. Лікар-онколог А. Гаврилов відзначав: “Доброзичливий обман підтримує вогонь життя”⁸⁵.

Обрати правильну тактику поведінки, яка б дала позитивний результат і сприяла боротьбі з хворобою, лікарю може допомогти індивідуальний підхід до кожної конкретної ситуації та психоаналіз пацієнта. Спираючись на ці методи, свій професійний досвід, а також дослухаючись власної совісті, лікар повинен надавати пацієнтові інформацію про стан його здоров’я у відповідному ситуації обсязі і в належний спосіб доведення.

У системі охорони здоров’я зарубіжних країн застосовуються чотири моделі інформування, які обирають залежно від особливостей пацієнта, хвороби і стану його здоров’я. Дотримуючись інформаційної моделі, лікар виступає у ролі експерта, безпристрасно надає у доступній формі повну інформацію про хворобу, способи лікування, прогноз. Пацієнт сам ухвалює рішення і бере на себе відповідальність. Ця модель характеризується збереженням повної автономії хворого за мінімальної ролі лікаря. Інтерпретаційна модель передбачає зростання ролі лікаря за збереження автономії пацієнта.

У цьому випадку лікар активніше співпрацює з пацієнтом, виступає у ролі радника. Дородна модель характеризується гармонією відносин, у яких лікар відіграє важливу роль, а пацієнт зберігає свою автономію. Суть полягає у досягненні згоди щодо методів лікування, обговоренні стану і діагнозу хворого. Па- терналістська (батьківська) морель полягає у тому, що лікар самостійно ухвалює рішення, іноді нав’язує його хворому, не враховуючи прав пацієнта, поводиться не як порадник чи друг, а як опікун чи диктатор.

Згідно з українським законодавством, відносини лікаря і пацієнта будуються на засадах дорадчої моделі. Але на практиці, залежно від обставин та умов співпраці, звичайно використовуються усі моделі, що зумовлено особливостями цієї сфери суспільного й державного життя, морально-психологічних і професійних характеристик лікаря та психоемоційних ознак пацієнта. Зважаючи на психологічні особливості пацієнта, його діагноз, стан здоров’я, визначені умови, враховуючи законодавчо встановлені права пацієнта, лікар зобов’язаний дотримуватись етико-деонтологічних принципів, спираючись на професійний досвід та інтереси хворого, надавати йому інформацію в обсязі та формі, які б налаштували його на позитивний результат лікування і подолання хвороби або слугували опорою в боротьбі з невиліковною недугою.

Окрім того, важливою гарантією забезпечення права на охорону здоров’я є ст. 34 Конституції України. У ч. 2 цій" статті зазначається, що “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір”. У ч. З ст. 34 Конституції України передбачено, що здійснення цих прав може бути обмежене законом для охорони здоров’я населення⁸⁶. Відповідно до ст. ЗО Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.⁸⁷, інформація, приховування якої становить загрозу для життя і здоров’я людей, становить виняток серед інформації з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіденційну і таємну. Згідно з ч. 4 ст. 8 Закону України “Про державну таємницю”⁸⁸, державною таємницею не вважається інформація про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення.

Право на інформацію, зокрема й на медичну, є важливою гарантію належного забезпечення не лише права на охорону здоров’я, а й права на особисту недоторканність, зокрема медичного втручання.

Отже, з викладеного випливають такі пропозиції щодо удосконалення законодавчого забезпечення права на медичну інформацію:

? необхідно закріпити на законодавчому рівні (Медичному кодексі України) визначення терміна “медична інформація” та його критерії;

? доцільно провести чітке законодавче розмежування понять “медична інформація” та “лікарська таємниця”, враховуючи наукову літературу, практичний досвід та Рішення Конституційного Суду України від ЗО жовтня 1997 р. (справа К. Устименка);

? потрібно детальніше визначити право людини на безпосереднє ознайомлення з інформацією, яка міститься у медичній документації, зокрема в історії хвороби. Це зумовлено можливістю виникнення конфліктних ситуацій між медичними працівниками та пацієнтами і членами їхніх сімей щодо обсягу надання медичної інформації, способу її повідомлення тощо.

5.4.

<< | >>

↑

Источник: Сенюта І. Я.. Медичне право: право людини на охордну здоров’я: Монографія. — Львів: Астролябія,2007. — 224 с.. 2007

Еще по теме ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я І ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ:

- Медицинское право России - Медичне право України -