Звернення до українських читачів

Дорога читачко, дорогий читач,

Україна має багатий досвід, досвід несправедливості та насильства. «Черво­ний терор», громадянська війна, Голодомор, «Великий терор», радянізація Захід­ної України, Друга світова війна та німецька окупація з масовими вбивствами, де­портації, ув’язнення в таборах, повторний голод, ГУЛАГ За кожним з цих слів зяє прірва загрози та знищення.

У Оксани Мешко, наприклад, було таке життя століття: їй було 15 років, коли її батька було вбито як заручника, її 17-річного брата було також вбито, а сімейний дім було експропрійовано. В 1935 році було ув’язнено її чоловіка, під час «Велико­го терору» було вбито декілька родичів. Її старший син помер 11-річним під час німецького бомбардування. В 1947 році Оксану Мешко було заарештовано та за­суджено, в 1954 році — помилувано та реабілітовано. В 1972 році було заарешто­вано її молодшого сина, як дисидента, під час виступів за його звільнення Оксана Мешко стала правозахисницею. В 1976 році вона належала до членів-засновни- ків Української Гельсінської групи. В 1981 році — у віці 75 років — вона отрима­ла вирок шість місяців увязнення в тюрмі та п’ять років заслання. В 1985 році вона була звільнена, та поїхала в екзил в США і повернулася в Україну в 1989 році, де вона до своєї смерті виступала за права людини.

Одне ім’я, одне життя, неймовірна кількість страждань та людяність, яка за­хоплює. Такий досвід є також в Україні: виступати за права людини, незалежно думати та робити те, що вважаєш за правильне — не зважаючи на загрозу диск­римінації або загрозу бути ув’язненим. Було багато людей, хто посилався на право та закон і вплинули таким чином на традицію солідарності та демократії в умо­вах, які перешкоджали цим діям. Двоє з цих дисидентів, Василь Овсієнко та Мико­ла Горбаль, будуть представлені в цій книзі.

Ці два досвіди йдуть як дві червони нитки через дану книгу: суспільні по­трясіння, масивні порушення прав людини, які стосувалися кожного — в тій, чи іншій ролі. Тому що в цьому всьому приймали участь люди, як кати чи жертви, як спостерігачі чи ті, хто дивився убік, як подорожні чи ті, які мали вигоду. А з іншо­го боку існував мирний бунт, який посилався на права людини — громадяни зро­били себе суб’єктами своїх доль та впливали таким чином на традицію, яка була у своїй природі чесною силою при перебудові та після неї, навіть якщо вона не стала визначальною силою в Україні.

Заслуга цієї книги в тому, що вона вписує цей український досвід в європей­ський та міжнародний контекст. Вона посилається до «Загальної декларації прав людини» та до «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року та документує окрім цього Декларацію Парламентської Асамб­леї Ради Європи щодо пам'яті про масові злочини, які були скоєні в 20-му столітті, особливо в Центральній та Східній Європі.

Книга показує, що права людини були сформульовані на основі гіркого досві­ду та що виборювання їхнього дотримання багато коштувало. Якщо ми подиви­мося на злочини, то ми можемо радіти, що вони є минулим. Але так, як вони від­булися, ми не можемо бути певними, що подібне більше не буде можливим. Саме тому є таким важливим взяти права людини як масштаб та виступати проти їх порушення, поки для цього не потрібні героїчні вчинки. Якщо ця книга зможе мо­тивувати та освічувати в цьому сенсі, то вона зможе внести свій вклад, в те, щоб розвивати та продовжувати традиції прав людини.

Харківська правозахисна група вийшла з традиції, на яку українські дисиден­ти впливали задовго до перебудови. Вона вимагає дотримання прав людини в Ук­раїні та постійно виказує при цьому сміливість. Я бажаю Харківський правозахи- сній групі успіхів в їхній роботі, а цій книзі — багато зацікавлених читачів.

Др. Мартін Зальм Голова правління Фонду «Пам'ять, Відповідальність та Майбутнє»