Свобода думки, совісті та релігії

Інна Сухорукова

Одним з засадничих прав людини є свобода совісті. У демократичних державах свобо­да совісті, віросповідань є невід’ємною частиною суспільного життя.

У США молода демократична держава утворювалася на ґрунті різних релігійних кон­фесій — рівноправних і рівно значущих для суспільства.

В Європі, де демократії зароджувалися у середні віки і дозрівали шляхом еволюційно­го розвитку, як у Англії, чи революційного, як у Франції, ситуація зі свободою совісті дов­гий час була не такою однозначною. Релігійні війни, боротьба католиків і протестантів вивела право на свободу совісті чи не на першу позицію в країнах Західної Європи.

Перемога буржуазно-ліберальних цінностей, закріплена французькою буржуазною революцією і прийняттям Конституції Франції у 1791 році, поклала край релігійному про­тистоянню в Європі. Свобода совісті опанувала широкі верстви населення.

У 19-20 сторіччях ми бачимо послідовний поступ демократичних країн Європи до рівності і взаємоповаги усіх конфесій.

Утворення в 20 сторіччі тоталітарних режимів в Європі та Росії дещо змінює цей про­цес, робить його більш складним і неоднозначним. В СРСР за часів комуністичного тоталі­таризму свободи совісті не існувало взагалі. В той же час у нацистській Німеччині окрім іудаїзму і Свідків Ієгови, представники інших конфесій не переслідувалися. Іудаїзм пере­слідувався, як правило, не як релігія, а за расовою приналежністю. Інколи піддавалися репресіям і священики різних конфесій, але не через належність до цих церков, а за нело­яльність до режиму. Отже, в тоталітарній Німеччині майже не було послідовних переслі­дувань окремих конфесій. Зовсім іншу ситуацію ми бачимо в СРСР.

Після революції 1917 року прихід до влади більшовиків, а потім комуністичної пар­тії, відзначився прийняттям державної ідеології, яку комуністи об’явили єдиною для всіх. Одним з головних напрямків цієї ідеології був атеїзм. Усі громадяни СРСР, які мали бути носіями комуністичної ідеології, повинні були сповідати атеїзм, як єдино правильну «релігію». В перше десятиріччя існування радянської влади в СРСР починаються репресії проти священників усіх конфесій. У 1918 — 1930-х роках багато священників були зааре­штовані і відправлені на заслання до Сибіру, або знищені. В цей період масово закривають­ся церкви. Багато з них комуністи просто підривають, а в інших розміщують склади, теат­ри, інші не пов’язані з релігією установи. Священики дуже часто позбавлені можливості відправляти служби, йдуть в підпілля аби продовжувати свою релігійну діяльність таєм­но. Таємно хрестять, вінчають, ховають. Часто переслідування священиків прив’язують до заходів масового терору, розкуркулювання, розкозачення. В тих областях, де компак­тно проживали донські та кубанські козаки, репресії проти них супроводжувалися реп­ресіями проти священиків.

За часів сталінського терору співробітники ЧК та НКВС виявляли священиків, і, на­віть вірян, які не відступилися від церкви, і піддавали їх нищівним репресіям: розстрілю­вали, висилали до Сибіру, кидали в концтабори. В цей час репресії йдуть масово проти всіх існуючих конфесій: РПЦ, баптистів, катакомбної православної церкви, католиків тощо. Не атеїст — це потенційний ворог системи. Йде тотальне бомбування віруючих в засобах масової інформації, в школах, вишах. Ідея атеїзму нав’язувалася державою тотальне і по­стійно. Комсомолець, піонер не могли не бути атеїстами.

Письменники цього часу роблять все від них залежне, щоб донести ідеї атеїзму до читачів. Ті, хто був виключенням, не мали ніякої надії на публікації.

Звичайно, пропаганда і тотальний контроль над гуманітарним простором робили свою справу. Зазвичай молоді люди того часу вважали себе атеїстами — і це було масовим явищем.

Ситуація зі свободою совісті не змінювалася протягом 40-х років, але під час дру­гої світової війни Сталін, намагаючись консолідувати суспільство у боротьбі з ворогом, визнає РПЦ. Ії роблять офіційною в 1944 році. Вихід РПЦ з підпілля був на користь то­талітарній державі. Вона отримала можливість контролювати таким чином віруючих. РПЦ стає інструментом впливу і нагляду за суспільством. Деяким парафіям повертають будівлі церков. Священиків примушували співпрацювати з органами НКВС-КДБ. Атеїс­тична пропаганда не вщухала, напроти — посилилась. Часто священиків примушували давати відомості, хто хрестився або одружувався в церквах. Часто після цього винува­тих виключали з партії, комсомолу. Але все-таки РПЦ була офіційно визнаною держа­вою церквою.

В цей час радянська влада прагне або підпорядкувати всі церкви РПЦ, або знищити їх взагалі. Репресіям піддаються і віряни, і священики катакомбної православної церк­ви. А у 30-40-х роках в Україні розгортаються масові репресії проти Української гре- ко-католицької церкви — УГКЦ та Української автокефальної православної церкви — УАПЦ.

Після того, як Західна Україна стає часткою СРСР, на її території відбуваються ма­сові репресії проти населення. Не оминули ці репресії і УГКЦ. На так званому «соборі» 1946 року, який повністю контролювався і був організований КДБ, УГКЦ об’єдналася з РПЦ. Після так званого возз’єднання почався справжній терор проти тих священиків, монахів і вірян, які не підтримали ідеї возз’єднання з РПЦ.

І тут виявилося, що УГКЦ — унікальне духовне явище. В умовах тотального терору і переслідувань вона вижила як церква і відродилася на теренах України, Польщі, Чехо- словаччини.

У 1946 році був заарештований і ув’язнений відомий громадський діяч Митрополит Йосиф Сліпий, який з невеликою перервою провів в таборах до 1963 року. Були заареш­товані епіскопи і більше тисячі священиків. Три тисячі парафій було ліквідовано або на­сильно переведені в православ’я.

Але ті, хто вцілів від репресій, не зламалися. Багато священиків, монахів, вірян ство­рюють в умовах тотального стеження і переслідувань катакомбну церков УГКЦ. Свяще­ники відправляють служби, хрестять дітей, освячують шлюби, відспівують померлих. На засланні навколо засланих священиків збираються громади вірян-українців. І свяще­ники відправляють серед них служби. Значно важче було проводити служби у таборах, але й там священики греко-католицької церкви збирали навколо себе віруючих і правили служби. В цей час на Західній Україні виникають не тільки катакомбні церкви, а й монас­тирі. В катакомбних монастирях оселяються в приватних приміщеннях монахині і мона­хи, до них приходять віряни, вони працюють для церкви. Наприклад, навесні 1960 року КДБ виявило три жіночі катакомбні монастирі. Греко-католицький рух на Західній Ук­раїні був масовим. Населення чинило опір руйнації, пограбуванню храмів, використан­ню приміщень як складів і іншим проявам вандалізму з боку радянської влади. Віруючі страйкували, виходили на мітинги, виносили зі складів те, що складували радянські чи­новники, захоплювали будівлі храмів.

Були спроби захищати храми за допомогою петицій до влади. 15 листопада 1958 року священик УГКЦ Г. Будзинський звернувся до Генерального прокурора СРСР з протестом проти переслідувань його за релігійними мотивами. І це був перший лист, який потрапив на Захід через самвидав.

Треба зазначити, що релігійні рухи на Україні були тісно пов'язані з правозахисним рухом. Часто віряни і священики УГКЦ були і правозахисниками. Вони виробляли самви- дав, передавали його на Захід.

7 січня 1963 року Митрополит Йосиф Сліпий був звільнений після 18-річного ув'яз­нення і заслання.

Рух УГКЦ був поширений далеко за межами України. Греко-католики діяли в еміграції у Канаді, США, Італії тощо. Також він був дуже поширений на своїй традиційній території у Чехословаччині, Польщі, Румунії. Треба зазначити, що в цей період в цих трьох країнах греко-католики теж зазнають утисків. І тільки в Чехословаччині УГКЦ була легалізована у 1968 році.

Хрущовська відлига ніяк не сприяла свободі совісті в СРСР, і, зокрема, в Україні. Полі­тика партії по відношенню до релігії не змінилася. Але під час відлиги вийшли з таборів деякі священики УГКЦ. Їх випускали із повною забороною релігійної діяльності.

Однак з кінцем відлиги, особливо після «Празької весни» 1968 року і введення ра­дянських військ до Чехословаччини, репресії поновилися, і священиків УГКЦ знову почи­нають заарештовувати і саджати у табори. Ті, хто служив у катакомбних церквах, і монахи катакомбних монастирів були дуже вразливими для правоохоронних органів, бо в СРСР існувала стаття у Кримінальному кодексі — «дармоїдство». Всі, хто не працював офіційно, міг бути засудженим за цією статтею. І КДБ постійно використовував це у переслідуванні священиків і монахів УГКЦ.

Після горбачовської перебудови під час другої відлиги почався рух за легалізацію УГКЦ. Цей рух мав значну підтримку з-за кордону. Священики і віруючі УГКЦ влаштову­вали демонстрації, навіть об'являли голодування біля стін Верховної Ради СРСР В резуль­таті таких активних дій церква була легалізована, і їй в 1987 році дозволили війти із під­пілля.

Українська автокефальна православна церква відокремилася від РПЦ під час ство­рення першої української держави у 1917 році. Вона була ліквідована більшовиками у 1930 році, а її священники і віряни піддані жорстоким репресіям. Відновлена УАПЦ була тільки під час німецької окупації, але проіснувала зовсім недовго. УАПЦ була звинуваче­на у співпраці з німцями. Під час наступу радянських військ значна частина священиків УАПЦ відступала разом з німцями і емігрувала на захід. Ті, хто залишився, були репресо­вані більшовиками, або приєдналися до РПЦ. Весь час, до початку 90-х років вона існувала тільки за кордоном. Руху УАПЦ на відміну від греко-католицького руху в Україні не було. Але був один священик Володимир (Василь Романюк), який уособив в собі боротьбу ук­раїнського православ’я за права людини. Ще юнаком він потрапив до сталінських конц­таборів за належність до ОУН. У 1959 році він був реабілітований, повернувся до України, служив дияконом, вступив до московської духовної семінарії. Служив священиком на Іва- но-Франківщині. У 1970 році виступив на захист дисидента Валентина Мороза, внаслідок чого йому заборонили служити, розпустили його церковну громаду. У 1972 році Володи­мир Романюк був заарештований і засуджений за ч. 2 статті 62 Кримінального кодексу УРСР до семи років таборів особливого режиму і три роки заслання. У 1979 році Романюк був оголошений членом Української Гельсінкської групи — УГГ. Він повернувся до Києва у 1982 році, загалом відбувши двадцять років в неволі. Потім емігрував на Захід. Патріар­хом Володимиром УПЦ КП (Українська православна церков Київського патріархату) він став після повернення з еміграції у 1993 році. І саме на початку 90-х починається і віднов­лення УАПЦ.

Під постійним наглядом КДБ знаходилась і католицька церква. В Україні до католиць­кого служіння часто переходили священики УГКЦ. Католики підтримували вірян і свяще­ників УГКЦ, допомагали катакомбним монастирям і церквам. У середині 70-х років зросла активність римо-католицьких громад, особливо у Винницькій, Житомирський, Хмельни­цькій та Львівській областях.

Активізація римо-католицьких громад стала предметом спеціального обговорення на засіданні Ради в справах релігій при АН УРСР. Рада постановила посилити контроль за діяльністю римо-католицької церкви.

Але активність громад примусила владу йти на поступки. Так було дозволено підго­товку ксьондзів для українських парафій в Каунаській духовній семінарії, і це зміцнило зв’язки українських католиків з опозиційними католицькими колегами в Литві.

У 1973 році в Литві створено правозахисну організацію «Католицький комітет захис­ту прав віруючих», вплив якого поширювався на римо-католицькі парафії інших респуб­лік СРСР, зокрема, і на Україну.

Влада намагалася обмежити контакти римо-католиків України з їх опозиційно нала­штованими єдиновірцями в Прибалтиці і зарубіжних країнах. Владні структури вдалися до цілої низки запобіжних заходів. Так були встановлені обмеження на ввезення пред­метів культу та релігійної літератури. Влада забороняла священикам служити в зарубіж­них парафіях, обмежувала їх в справах церковного управління.

У відповідь католицькі громади почали відмовлятися від реєстрації, що до почат- ку80-х не практикувалося. Так у 1982 році тільки в Житомирській області було виявлено три незареєстровані римо-католицькі громади, куди входила переважно молодь, яка зби­ралася у приватних приміщеннях на колективні моління.

Загалом римо-католики були теж пов’язані з правозахисним рухом в Україні. Вони пе­редавали відомості про утиски за кордон, їх друкували «Хроника текущих событий».

Дуже переслідувались владою прибічники юдаїзму За часів Сталіна вони піддавалися репресіям, їх розстрілювали, кидали в концтабори. Але юдейські громади продовжували існувати. У 50-60-ті роки в Україні спостерігається масове зняття з реєстрації юдейських громад. У 1959 році діяла 41 юдейська громада, а на кінець 1962 року їх залишилось 15. Причому синагоги мали тільки 13 громад.

Влада намагалася скомпрометувати ці громади, вдаючись до наклепів у пресі. Юдеїв звинувачували у хабарництві, шахрайстві, спекуляції.

Скорочення юдейських громад викликало зростання міньянів — незареєстрованих об'єднань віруючих. На початок 1986 року в Україні функціонувало 20 синагог і 52 міньяни.

В більшості міньяни об'єднували громадян за рівнем освіти і навіть віком. Були мінь­яни, що складалися з єврейської молоді.

Влада звинувачувала віруючих юдеїв у націоналізмі і сіонізмі.

Таким чином, влада реагувала на очевидний зв'язок юдейських громад з рухом «від­мовників». Тобто тих, кому відмовляли у виїзді до Ізраїлю. А саме в кінці 60-х на початку 70-х років рух за повернення євреїв до Ізраїлю став дуже потужним. Багато кого з тих, хто бажав виїхати в Ізраїль випускали, але декому відмовляли з різних причин. Так виник рух «відмовників», серед яких часто були віруючі — юдаїсти. Таким чином віруючі і правоза­хисники були в тісному контакті.

Треба зазначити, що разом з міньянами наприкінці 50-х — початку 70-х років ра­зом з кількістю міньянів зростає кількість підпільних хедерів (юдейські початкові шко­ли для хлопчиків). КДБ зафіксувала наявність таких шкіл відразу в декількох областях України.

У кінці 70-х — початку 80-х років кількість незареєстрованих юдейських громад зростає. Таким чином, заходи, спрямовані на дискредитацію владою юдаїзму, не давали бажаних результатів. Вони тільки ще більше стимулювали процес виходу юдейських гро­мад з-під контролю держави.

Дуже жорстоким переслідуванням піддавалися і протестантські церкви. Так найпо­тужніша з протестантських церков — євангельські християни-баптисти (ЄХБ) пересліду­вались в 20 — 30-ті роки так, що у в'язниці і табори було кинуто більше 25 тисяч їх єди­новірців.

Під час війни політика влади змінюється, і в наступні десятиріччя влада всіляко нама­гається підпорядкувати собі духовний центр баптистів, використовуючи його в конкрет­них політичних цілях. Так, у 1944 році під тиском владного політичного керівництва краї­ни пройшло об'єднання двох великих релігійних течій і створено «Союз євангельських християн-баптистів». Штучність такого об'єднання була очевидною тому, що більшість євангельських християн-баптистів йшли на утворення Союзу з великою неохотою, ос­кільки, як і в ситуації з РПЦ, радянський уряд бажав контролювати віруючих через цер­ковні структури. З цією метою, за вказівкою згори, була створена Всесоюзна рада цер­ков (ВР ЄХБ) та таємний документ «Інструктивний лист старшим пресвітерам». Усе це мало серйозні розбіжності із принципами баптистської церкви. Тому деякі пресвітери: А. Прокоф'єв, Г. Крючков, Г. Вінс та інші, отримавши Інструктивний лист, сприймають його як віроотступництво. У травні 1960 року вони об'єдналися в «Ініціативну групу». Група закликала ВР ЄХБ до покаяння. ВР відмовилась. Тоді Ініціативна група розповсюдила сек­ретний «Інформаційний лист» та роз'яснення щодо відступницького духу документу. На­ступним кроком стали намагання зібрати загальний з'їзд громад ЄХБ з усієї країни для пе­реобрання ВР ЄХБ. Як вважає Л. Алексєєва, тільки потужна петиційна кампанія широких кіл баптистів до уряду СРСР з вимогою надати дозвіл на проведення з'їзду, утримало владу від негайних репресій щодо членів ініціативної групи. Проте, протягом 1960 — 1969 років було заарештовано близько 200 активних противників ВР ЄХБ. Але, незважаючи на це, баптисти масово переходили на бік «Ініціативної групи».

25 лютого 1962 року «Ініціативна група» перетворилася на оргкомітет зі скликання всесоюзного з'їзду. Щоб не втратити контроль над баптистами, влада вдається до скли­кання з'їзду ВР ЄХБ, на якому були присутні виключно представники громад, які підтри­мували ВР ЄХБ. На з'їзді «Інформаційний лист» відмінили і був прийнятий Статут ВР ЄХБ. Цей документ був м'якшим і менше суперечив баптистським принципам. Таким чином влада намагалася знайти компроміс з баптистами. Але Оргкомітет не визнав з'їзд легаль­ним. Оргкомітет втратив надію на проведення демократичного з'їзду і у вересні 1965 року прийняв разом з непокірними громадами рішення про утворення окремої церкви, яка не підпорядковувалася ВР ЄХБ. Керівним органом у них стає Рада церков ЄХБ (РЦ ЄХБ). До неї увійшли 11 членів. Вже в травні 1966 року керівники РЦ ЄХБ М. Хорєв, Г. Крючков і Г. Вінс були заарештовані і засуджені до трирічного ув'язнення. З того часу арешт загрожував всім членам Ради Церков.

У 1964 році виникла правозахисна організація «Рада родичів в'язнів євангельських християн-баптистів». Очолювала її протягом 15 років Лідія Вінс — матір Г. Вінса. За свою діяльність вона відбула трирічне ув'язнення з 1970 до 1973 року.

Ця правозахисна організація займалася поширенням інформації про репресії щодо віруючих ЄХБ.

У 1974 році Григорій Вінс і сам був вдруге заарештований, але це викликало таку хви­лю протестів як на Заході, так і в СРСР, що керівництво Радянського Союзу було вимушене обміняти Г.Вінса на кількох радянських шпигунів, заарештованих на Заході.

В еміграції Г.Вінс вів активну правозахисну діяльність щодо захисту прав баптистів в СРСР та допомоги сім'ям ув'язнених. Ним було організовано представництво РЦ ЄХБ у США.

Баптистський рух тісно співпрацював з правозахисним рухом, а в Україні з українсь­ким національним рухом. Зближення з правозахисниками зробило цей рух неізольова- ним, відкритим. У ХТС постійно публікувалися відомості про репресії проти баптистів. Син Григорія Вінса — Петро Вінс вступив до УГГ.

Баптисти розповсюджували свій самвидав. З 1963 року виходив журнал ЄХБ «Вісник спасіння» (з 1967 року «Вісник істини»), а з 1971 року «Бюлетень Света родственников ЄХБ».

З 1971 року баптисти відкривають видавництво «Християнин», яке було вимушене тримати свою типографію у підпіллі. До 1983 року вони надрукували близько півмільйо- на Євангелій і духовних видань різними мовами, в тому числі українською. Влада переслі­дувала видавців, їх заарештовували, кидали за грати. Взагалі, в народі баптистів поділяли на легальних і нелегальних. Нелегальні баптисти і були членами РЦ ЄХБ.

Розмах судових репресій проти баптистів можна оцінити за такими цифрами: на тра­вень 1982 року у радянських таборах і тюрмах утримувалось 158 баптистів, що станови­ло половину усіх релігійних в'язнів сумління в СРСР В Україні в 1980 — 1981 роках було засуджено 208 віруючих ЄХБ.

Баптисті відмовлялися від служби в армії. За це їх кидали до в'язниць. Деякі юнаки встигали відсидіти по два терміни ув'язнення поки не закінчувався призовний вік. Часто влада розганяла служби нелегальних баптистів, вилучали книги і предмети культу.

Другою за чисельністю протестантською конфесією були п'ятидесятники. Їх також жорстоко переслідували. В 30-ті роки близько 25 тисяч п'ятидесятників знаходилися у сталінських таборах. Однак вони продовжували своє існування у підпіллі. Після ство­рення ВР ЄХБ рішенням влади п'ятидесятники були приєднані до неї, тобто приєднані до легальних баптистів — зовсім іншої протестантської конфесії. Це, безумовно, не вла­штовувало більшість п'ятидесятників. Тому левова частка їх громад офіційно не була за­реєстрована. А це, в свою чергу, тягнуло за собою нові репресії проти пресвітерів і вірян. У 1974 році на 539 незареєстрованих громад приходилось 16 зареєстрованих. Сама по собі релігійна діяльність п’ятидесятників — богослужіння, проповідництво, виховання дітей могло привести до арешту і суду. Безперервні утиски з боку радянської влади підштовху­вали п’ятидесятників їхати геть з СРСР — безбожної і жорстокої країни. Рух за виїзд по­чався ще наприкінці 40-х років.

А вже організований еміграційний рух почався з 1973 року серед п’ятидесятників Да­лекого Сходу СРСР. Боротьба за еміграцію вивела рух п’ятидесятників з ізоляції і зблизила їх з правозахисниками. Вони через правозахисників зв’язувалися із західними кореспон­дентами, отримували із Заходу запрошення на виїзд. У цей час вони здобувають дозво­ли на еміграцію. Вони нелегально публікують періодичне видання «Інформаційна служ­ба християн Віри Євангельської — п’ятидесятників (потім — «Факти і тільки факти»). В 1970-і роки його повідомлення регулярно публікуються в «Хронике текущих событий». На кінець 70-х років документи на виїзд подали тисячі п’ятидесятників.

Загалом в СРСР їх кількість сягнула 30 тисяч з 1979 року. Репресії проти п’ятидесят­ників значно посилюються, і в 1981 році вони створюють правозахисний комітет «Пра­во на еміграцію».

Треба зазначити, що за часи СРСР проти протестантських конфесій була розгорну­та і поширена агітація, спрямована на дискредитацію цих конфесій. Їх називають «секта­ми». В ЗМІ постійно писали про те, що належати до цих церков небезпечно для самопо­чуття, здоров’я людини, що ці церкви погано впливають на виховання дітей баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня (ще одна протестантська конфесія), цькували у школах. Проводилися комсомольські збори, на яких піддавалася критиці належність до будь-якої конфесії, особливо до протестантських.

Однією з найбільш переслідуваних конфесій була протестантська церков: «Вірні і Вільні адвентисти сьомого дня». Її керівники загинули в таборах. Г.Освальд і П Мажура загинули ще в сталінських таборах, а їх спадкоємець Володимир Шелков провів у емігра­ції 26 років, і помер у таборі в 1980 році у віці 84 років. Усе життя він поклав на відстою­вання прав віруючих в СРСР.

В Україні адвентисти сьомого дня були в двадцяти областях. Особливо репресії проти них посилилися в 1979 році. КДБ переслідувало віруючих, вилучало літературу, зокрема видання «Вірний свідок».

Так само, як і протестантські церкви за часів СРСР, переслідувались і справжні секти. Наприклад — квазіхристиянська секта «Свідки Ієгови». Віруючі цієї церкви теж не служи­ли в армії, як і баптисти, і п’ятидесятники. Отже, віруючих молодих людей дуже часто за це кидали за грати.

Наприкінці 80-х всі церкви були легалізовані. Припинилася антирелігійна пропаганда і агітація. Але законодавство стосовно віруючих в армії змінилося тільки на початку 90-х, коли вже в незалежній Україні були прийняті закони «Про військову службу і військовий обов’язок» та «Про альтернативну (невійськову) службу», які передбачали для віруючих альтернативну військову службу. Таким чином, переслідування протестантської молоді і віруючих тих сект, які не дозволяють брати в руки зброю, було припинено.

За часів незалежної України всі церкви були легалізовані, зареєстровані і пересліду­вань за ознакою віри до цього часу не спостерігалося. Однак це не виключає внутрішньо- церковних суперечок, в яких держава інколи бере участь. Так Російська Православна Цер­ква (РПЦ) не визнає Православну Церкву Київського патріархату (УПЦ КП) і Українську Автокефальну церкву (УАПЦ) канонічними. Очільники РПЦ ведуть серед населення про­паганду, спрямовану на дискредитацію УПЦ КП та УАПЦ. Інколи, в окремих регіонах, вла- да стає на бік РПЦ. І тоді відбуваються такі події, як в Харкові та Одесі, коли віруючі РПЦ пікетували храми УПЦ КП, а місцева влада не перешкоджала цьому.

У 2010 році з приходом до влади В. Януковича, контроль держави за церквами поси­лився. Так, до пресвітерів баптистських церков, до деяких священиків почали приходи­ти співробітники Служби безпеки України домовлятися про співпрацю. Посилився тиск з боку керівництва РПЦ на інші православні конфесії. В засобах масової інформації часто можна почути, що РПЦ — єдина канонічна церква, що УПЦ КП та УАПЦ — розкольники. Все це тривожні ознаки втручання держави у сферу свободи совісті.

В Україні свобода совісті є невід’ємною складовою демократичних перетворень. Бо в Україні присутні різні православні конфесії, греко- і римо-католики. Тому будь-який тиск, будь-яке втручання з боку держави у релігійні справи є неприйнятним.

Зараз можна сказати, що в Україні існує свобода совісті і релігії. Але тенденції втру­чання держави у релігійні проблеми викликають хвилювання. Бо будь-яке повернення до радянських часів може обернутися катастрофою для країни, яка за радянський період постраждала чи не найбільше серед республік СРСР