Свобода вираження поглядів

Інна Сухорукова

Право на свободу вираження поглядів включає «свободу дотримуватися своїх по­глядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» і є одним з фундаментальних прав людини.

З того часу в світі існують дві парадигми втілення в демократичній країні свободи вираження поглядів: американська та європейська. Перша Поправка до американської конституції забороняє приймати закони, які вводять будь-які обмеження свободи слова. Суперечності, які виникають на цьому ґрунті, вирішуються судами загальної юрисдикції. У Великобританії та США діє прецедентне право, і Верховний Суд США неодноразово ви­носив рішення, які забороняли обмеження свободи слова, оскільки це суперечить Першій поправці. ВС США підвів під дію Першої поправки свободу інформаційного обміну і свобо­ду слова в Інтернеті.

Європейська парадигма свободи вираження поглядів дозволяє обмеження цієї свобо­ди законом, але ці обмеження повинні бути строго регульованими виключеннями. А саме, втручання у здійснення свободи слова має ґрунтуватися на законі, мати визначену мету з вичерпного переліку цілей і бути необхідним у демократичному суспільстві. Це означає, зокрема, що втручання у здійснення свободи має відповідати невідкладній суспільній потребі. Вичерпний перелік цілей визначається частиною другою статті 10 Європейської конвенції, це: інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я чи моралі, захист ре­путації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації або під­тримання авторитету і безсторонності суду.

Україна як член Ради Європи містить таку саму конструкцію гарантування свободи вираження поглядів, як і Європейська конвенція, хоча список цілей в статті 34 Конститу­ції України дещо відрізняється від наведеного переліку зі статті 10 Конвенції. При цьому обмежується свобода вираження поглядів в цілому, а не її здійснення, і відсутня презум­пція для втручання держави бути необхідним в демократичному суспільстві. Крім того, в Конституції України немає згадки про розповсюдження інформації «незалежно від дер­жавних кордонів». Загалом Конституція України містить 15 обмежень щодо свободи сло­ва, надаючи перевагу державним або суспільним інтересам.

В двадцятому сторіччі в світі відбулися великі геополітичні зміни. На тлі зміцнення західних демократій в Європі, з'являються країни з тоталітарними і авторитарними ре­жимами: Радянський Союз, до якого входила сучасна незалежна Україна, нацистська Ні­меччина, Італія, Іспанія, Португалія, Угорщина, Югославія.

Тоталітарними вважають Радянський Союз і Німеччину. В цих двох країнах свобода слова була зовсім відсутня. В авторитарних країнах свобода слова була де більше, де мен­ше обмежена.

Розглянемо, як історичний приклад. ситуацію зі свободою слова в Радянському Со­юзі, бо тоталітарний режим в ньому був сформований і існував досить великий історич­ний термін: 73 роки. За цей час можна відстежити різні періоди зі свободою вираження поглядів.

Перший період — це ситуація після приходу до влади більшовиків і часи правління Сталіна — з 18-го до 53-го року. В цей період взагалі не існує таких понять як «свобода поглядів», «свобода інформації», «свобода слова». Весь громадянський простір підпоряд­кований радянській ідеології і генеральній лінії партії. Незгода, сумніви, не кажучи вже про протести — придушуються з нелюдською жорстокістю. Тих, хто хоча б висловлює по­зицію, яка відрізняється від партійних вказівок, розстрілюють чи кидають до концтаборів.

Люди від загально розповсюдженого страхіття перед державою починають присто­совувати до неї своє мислення.

Прийняття комуністичної ідеї передбачало, що Радянський Союз є єдиною на той час державою, де будується найсправедливіше і найкраще суспільство з рівністю і братерством усіх людей і народів, що головує в державі найкращий з людей, найрозумніший і найспра- ведливіший вождь усіх народів і людей — Сталін. Культ особи Сталіна був своєрідною суспільною психічною хворобою, коли весь народ (за винятком «ворогів»), обожнювали цього мегатирана, який позбавив життя десятки мільйонів своїх підданих.

Одна з найголовніших догм комуністичної ідеї — це атеїзм. Держава боролася з усіма проявами релігійності: зі священиками, монахами, віруючими. Мільйони постраждали за свою віру, за свою належність до якоїсь конфесії. Деякий час усі релігійні конфесії були в одному і тому ж стані — вони були ворогами комуністичної держави з усіма наслідками. Громадяни масово втрачали віру в Бога, панували ідеї атеїзму і ворожого ставлення до церков. Церкви масово закривались. Їх будівлі передавались для використання в побуто­вих цілях — з них робили склади, клуби, кінотеатри тощо. Небагато церков вціліло, але не використовувались за призначенням. Там робили музеї, або вони просто виконували роль архітектурного пам’ятника.

Атеїзм стає провідною темою радянської літератури. Варто згадати вірш поета Едуар- да Багрицького «Смерть піонерки». Дівчина помирає від скарлатини, і мати хоче одягну­ти на неї хрестик, але дівчина від цього відмовляється і помирає з піонерським салютом.

«Я всегда готова —

Слышится окрест.

На больничный коврик Упадает крест.

Іншою провідною темою в літературі є боротьба з ворогами комунізму. Громадянська війна, потім винищування капіталістів, куркулів, інтелігенції — це основні вороги — лу­нають у творчості поетів і письменників 20 — початку 40-х років.

Автор чудової збірки «Сонячні кларнети» Павло Тичина, змінює не тільки сенс своїх віршів, а й поетику. Замість символіста ми бачимо агресивного соціаліста:

«Всіх панів до дноїями Буржуїв за буржуями Будем, будем бить.»

Будь-який поет чи письменник, щоб його надрукували, мав зробити над собою зусил­ля і написати щось у дусі Тичини. Якусь оду чи похвалу радянській владі. Інакше годі було і думати про друк. Усі письменники цього періоду відзначались такими творами. Це озна­чає, що в період 20 — початку 50-х років не було не тільки свободи слова, але й свободи думки. Бо люди примушували себе думати так, як того воліла комуністична диктатура.

Але лояльність до радянської влади не завжди рятувала письменників від терору. Варто було не вписатися в систему, чимось виділитися з загального заштампованого взір­ця — і кара була неминуча. Так в 30-і роки був доведений до самогубства поет і письмен­ник Микола Хвильовий. Серед 28 українських письменників, вирок яким винесла виїзна колегія Верховного Суду СРСР, були розстріляні поети-модерністи Олекса Близько, Кость Буревій. У 1937 році були розстріляні Валер'ян Підмогильний та інші поети та письменни­ки, які створювали молоду українську літературу цього часу. Загалом їх називали пізніше «розстріляне відродження»... Таким чином Сталін та його оточення намагалися знищити будь-яку національну культуру, яка не підходила під стандарти соціалістичного реалізму.

Вся їх провина полягала в тому, що вони, по-перше, писали українською мовою, а по­друге, були наявними неосимволістами або модернистами. Тобто їх творчість не вкла­далася у рамки соцреалізму. Фізичне знищення українських письменників було часткою загального масового терору, мета якого — створення єдиного слухняного і не мислячого суспільства, де не зароджується жодна жива і стійка думка.

Але не тільки українські поети та письменники зазнали переслідувань. Варто згада­ти долі провідних поетів і письменників 20-50-х років — О. Мандельштама, А. Ахматової, М. Цветаєвої, Б. Пастернака, М. Булгакова.

Осип Мандельштам був репресований і загинув у таборах. Твори інших перелічених письменників майже не друкувалися.

З деякими творами суспільство ознайомилося під час хрущовської «відлиги». А части­на цих творів потрапили до самвидаву і розповсюджувались таємно.

Надруковані ці твори були в різні роки — в 60-ті і 80-ті, але більшість цих творів по­бачили світ тільки після того, як розпочалася «горбачовська перебудова», тільки напри­кінці 80-х років. Отже, ми довели, що ані свободи слова, ані, навіть, свободи думки за часів сталого тоталітаризму не було.

Другий період розвитку радянського тоталітарного режиму — це період хрущовсь­кої відлиги. У 1953 році помер Сталін і першим секретарем ЦК КПРС став Микита Хрущов супротивник сталінізму. Коли на ХХ-му з'їзді КПРС Хрущов розвінчав культ особи Сталі­на, він, сам того не бажаючи, заклав міну уповільненої дії в підвалини комуністичного ладу. Люди схаменулися. Все, що вони зазвичай сприймали, як абсолютну істину: непо­грішимість вождя народів Сталіна, вірність його курсу — все це підлягало критиці і пере­осмисленню.

Достатньо було суспільству включитися в процес мислення — і повернення в минуле було вже неможливим. По-перше, молоде покоління радянської інтелігенції зрозуміло, що все неоднозначно, що партія може бути не права. А далі цей процес розвитку суспільної думки пішов своїм шляхом. Під час хрущовської відлиги почали друкуватися деякі твори Ахматової, Пастернака, Цветаєвої, Булгакова, Тарковського, Солженіцина, Шаламова. Сус­пільство поглинуло у страшну правду про сталінський терор, про тюрми і концтабори. Цю правду їм частково переповідали такі письменники, як Солженіцин та Шаламов, частково вони дізнавалися про це від тих, хто повернувся на волю з концтаборів.

Реакція суспільства була двоїстою. Частина тих, хто мислив за стандартами комуні­стичного концтабору, вірила в те, що «Сталін поганий, а Ленін — гарний». Тобто сприйня­ли хрущовську доктрину, як істину. Вони не розчарувалися у самій ідеї комунізму, часто в їх творах, навіть про сталінський терор, мова йшла про злочини самого Сталіна проти комунізму — єдиної провідної ідеї. Меншість переосмислила саму ідею комунізму і відмо­вилась від неї.

В період хрущовської відлиги шаленим попитом в суспільстві користувалося віль­не друковане слово. Поети збирали десятки тисяч слухачів. Таких провідних поетів часів хрущовської відлиги як Євтушенко, Вознесенський, Ахмадуліна, збирались слухати цілі стадіони. Ніколи поетичне слово не користувалося таким шаленим попитом. Суспільна думка, паростки громадянського суспільства зароджувались на очах. В кожному велико­му місті — Москві, Ленінграді, Києві, Харкові, були свої поети, письменники, митці, акто­ри, які стали відомими на цій хвилі. Вони збирали натовпи слухачів і глядачів, вони фор­мували суспільну думку. В цей час зароджуються мікротовариства за інтересами — поети, письменники, митці збираються у своєму колі у когось вдома і читають свої і чужі вірші, обмінюються літературою.

Свободи слова в цей час не в повному обсязі і не по всіх позиціях, але все ж таки з’являється, як безумовне суспільне досягнення.

Безумовно, це була контрольована свобода слова, бо Хрущов, викриваючи культ особи Сталіна, не брав під сумнів основні догми комуністичної ідеології. СРСР залишився в цих догмах єдиною державою з найсправедливішим суспільним ладом, атеїзм і комуністичні ідеали залишилися підвалинами радянської пропаганди, і відверто висловлювати сум­ніви, протести проти цих догм було небезпечно. КГБ — таємна політична поліція — сте­жила за людьми не менш, ніж за часи Сталіна. Тому суспільна думка загалом наприкінці 50-х — початку 60-х є обмеженою. Пізніше про цей час складається прислів’я: «Крутится, вертится шар голубой, Ленін хороший, а Сталін плохой.»

Це прислів’я доволі чітко пояснює загальний напрямок суспільної думки. Але були люди, в більшості — інтелігенція, які сягнули за межі дозволеної свободи думки і свобо­ди слова. Це був потужний громадський рух, який потім назвали рухом «шестидесятни­ків». Обмежити громадську думку, яка прокинулася після сталінського терору, було вже неможливо. Рух шестидесятників — це спротив проти обмеження свободи слова, свобо­ди інформації, свободи думки. Шестидесятники не тільки масово влаштовували поетичні виступи, неформальні збори, а й почали обмінюватись недрукованими офіційно творами ще заборонених на той час письменників: поетів розстріляного покоління (неокласиків, модерністів) в Україні, а на загал у всьому СРСР розповсюджувалися твори Б. Пастернака, О. Мандельштама, М. Цветаєвої, В. Хлебнікова, Д. Бурлюка, І. Буніна тощо.

Саме в цей час з’являється самвидав як надбання суспільної думки, який має ключове значення у здійсненні суспільством свободи слова.

Самвидав ніяк не залежав від держави, розповсюджувався людьми, які прагнули сво­боди і інформації з рук в руки. КДБ почало виявляти тих, хто розповсюджував самвидав, знову почалися арешти, терміни ув’язнення. Але такого масштабу, як за часів Сталіна, не було і приблизно. Зазвичай КДБ вистежувало і хапало справжніх інакодумців, яких пізні­ше назвали дисидентами. В боротьбі з самвидавом КДБ застосовувало свій репресивний апарат: інформаторів, стукачів. Їх засилали у неформальні гурти, які розповсюджувались дедалі швидше. КДБ стежило за офіційними виданнями і втручалося в роботу редакцій ЗМІ і спілок письменників.

Свобода слова на початку 60-х років була обмеженою і підконтрольною, але, з’явившись як суспільне явище, вона починає жити власним життям, тільки частково підконтроль­ним державі. Розповсюдження самвидаву і його поширення серед громадян є явищем, що суперечило засадам тоталітарного устрою. Саме тому навіть в найдемократичніші часи відлиги КДБ так завзято боролося з цим явищем.

В Україні в ці часи починається відродження національної ідеї. Рух шестидесятників в Україні поділяється на дві взаємопов’язані течії: демократичний рух і національний. На­ціонально свідомі українці розмовляють українською мовою, набуває обертів відроджен­ня української літератури, історії. Самвидав в Україні сприяв цьому відродженню, стає носієм української культури.

КДБ контролювало друкарські засоби, навіть друкарські машинки. Тому ті, хто роз­повсюджував самвидав, часто переробляли друкарські машинки, міняли шрифт, тощо. Часто книги знімали на фотоплівки, а потім друкували на папері. Виготовлення цих книг була кропіткою і важкою працею. Але бажання знати все без контролю держави за інфор­мацією була така, що зупинити поширення самвидаву було неможливо. І хоча суспільній думці була протиставлена міцна державна машина на чолі з КДБ, призупинити шлях до свободи слова держава була не в змозі. Рух шестидесятників став прапором свого часу.

Наступний період у розвитку тоталітарної держави і її ставлення до свободи слова визначається згортанням відлиги і, відповідно, згортанням демократизації. Хрущов був зміщений зі своєї посади, його змінив Леонід Брєжнєв. Зміна керівництва партії вигляда­ла як державний переворот, бо зміна лідера супроводжувалась зміною курсу партії. Роз­вінчання культу особи Сталіна було призупинено. Партія зробила спробу реабілітувати людожера-генералісімуса. але довести це до кінця Брєжнєву і його команді не вдалося. Те, що зробив Хрущов, не можна було зовсім знешкодити, бо правда пустила паростки в сус­пільстві. Але цей період, який умовно називається періодом «застоя», відзначився насту­пом на свободу слова, свободу думки, наступом на громадянське суспільство, яке почало відроджуватися. З 1964 року починається цей новий етап в житті тоталітарної держави, яка прагнула самозбереження. Починається нова хвиля репресій проти інакодумців. Її не можна навіть порівняти за масштабами зі сталінськими часами, але кількість тих, хто був ув’язнений за самвидав чи інші прояви інакодумства, була доволі великою. Суспільство відповіло на спробу реабілітації Сталіна, наростанням протестних настроїв.

У 1968 році відбулася відома протестна акція. Сім інакодумців вийшли на Красну пло­щу, протестуючи проти введення радянських військ до Чехословаччини і придушення так званої «Празької весни» — руху демократизації і свободи в Чехословаччині.

25 серпня 1968 року на Красну площу в Москві вийшли: Лариса Богораз, Павел Литви­нов, Константин Бабицький, Наталія Горбаневська, Віктор Файнберг, Вадим Делоне і Воло­димир Дремлюга. Вони сіли на парапет Лобного міста і розгорнули плакати: «Да здравству­ет свободная и независимая Чехословакия!» — чеською мовою, російською мовою — «Позор оккупантам!», «Руки прочь от ЧССР!», «За нашу і Вашу свободу!». Негайно ця демонстрація була припинена співробітниками КДБ у цивільному Вони накинулися на демонстрантів, вихопили лозунги у демонстрантів, а їх заштовхали у машину. В жовтні відбувся суд. Двоє з демонстрантів були кинуті в табори, трьох відправили на заслання, одного до психіат­ричної лікарні. Відпустили тільки Наталію Горбаневську, у якої була мала дитина. Про цю демонстрацію дізналися і в СРСР, і у світі, в Чехословаччині — також.

Але окрім цього відвертого, підготовленого протесту, проти введення військ до Че- хословаччини висловилися багато людей. Зазвичай на зібраннях, які збирались на під­приємствах, в учбових закладах на підтримку дій радянського керівництвах. Найбільш поширеним протестом була відмова голосувати за підтримку цієї акції. Як правило, про­тестуючих звільняли з роботи.

В цей час почалися і відкриті виступи проти десталінізації. Була запроваджена під­писна кампанія — звернення до Брєжнєва і до партійного керівництва проти реабілітації Сталіна.

Можна сказати, що в цей час — з 1964 до 1968 років починається масовий правоза- хисний рух. На цей час інакодумці об’єдналися, встановили зв'язки з Заходом, куди почали передавати відомості про переслідування дисидентів і придушення свободи слова в СРСР. Почало виходити періодичне видання «Хроника текущих событий», в якому друкували­ся факти стосовно репресій, придушення свободи слова, факти порушень інших свобод в СРСР. «Хроника текущих событий», відкрила можливості висловлювати свої думки, вияв­ляти злочини радянського режиму, знайомити Захід зі станом справ із правами людини в СРСР

За три роки до демонстрації проти вводу військ до Чехословаччини, 5 рудня 1965 року на Пушкінській площі в Москві відбулася перша за часи радянської влади демонстрація під правозахисними лозунгами. Демонстранти (за деякими даними їх було приблизно 200 осіб) вимагали відкритості і гласності в процесі Даніеля і Синявського. Ці два пись­менника були заарештовані КДБ і отримали строки ув'язнення за те, що друкували свої твори на Заході.

За часів Сталіна про таке годі було і думати. А після відлиги репресії викликали у сус­пільстві хвилі протесту.

Демонстрація 1965 року теж була недовгою. Її теж розігнали кадебісти. Затриманих було приблизно 20 осіб. Затриманих відпустили через декілька годин, більшість з них були студенти, яких потім виключили з вишів.

Але після цієї демонстрації суд над Даніелем і Синявським був об'явлений відкритим, хоча насправді до залу суду пропускали за спеціальними пропусками відібраних кадебіс- тами людей. До залу суду пропускали близьких підсудним людей, але тільки жінок.

Починаючи з того процесу, більшість процесів над дисидентами відбувалась за таким же сценарієм. Вперше за процесом Даніеля і Синявського стежили кореспонденти закор­донних ЗМІ. Потім вони розповсюджували інформацію по радіо. Таким чином, про цей процес дізналися і за кордоном, і в СРСР — чого раніше не бувало. Все це підсилювало протестні настрої і формувало правозахисний рух. Цей рух вважав однією з засадничих свобод — свободу вираження поглядів.

Але і влада в ті часи відмовилася від сталінських методів розправ: ані смертних ви­років, ані тортур під час слідства, ані позасудових розправ вже не було. Радянське керів­ництво не бажало виглядати перед усім світом сталінськими нащадками. І, хоча весь час радянська пропаганда, протиставляючи СРСР і Захід, де за догмами радянської пропаган­ди панував «дикий» капіталізм, насправді і економічно, і політично він все більше зале­жав від західних країн, що не могло не позначитися на внутрішній політиці. Повернення до часів Сталіна було вже абсолютно неможливим.

Однак влада СРСР, як і раніше виконувала закони, як вважала за потрібне. І домінува­ла практика «хто не з нами — той проти нас». Реальне використання гарантованої Кон­ституцією свободи слова вважалося антирадянською «агітацією і пропагандою з метою підриву радянського ладу, суспільства і держави». Саме за цією статтею судили і і Даніеля, і Синявського, і інших правозахисників-дисидентів.

За цією статтею можна було отримати до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Як казали дисиденти — «7+5». Але це не спинило багатьох людей в їх прагненні говорити правду відкрито.

Процес над Даніелем та Синявським не зупинив ані поширення самвидаву, ані друку­вання авторами власних творів за кордоном.

Правозахисники поширюють і розвивають практику публічних звернень на захист політв’язнів. Ці звернення вимагають від влади дотримуватися гарантованих Конститу­цією СРСР свободи слова, інших свобод.

Ті, хто писав ці звернення не розраховували на позитивний відгук радянських чинов­ників. Це була заява власної позиції, розрахованої на читачів самвидаву, кількість яких дедалі збільшувалась. У вишах зазвичай на кожному курсі була група студентів — читачів самвидаву А от тих, хто його виготовляв, було значно менше і ризикували вони свобо­дою, тоді як читачі самвидаву ризикували, як правило, виключенням з вишів, звільнен­ням з роботи.

Політика партії за часів Хрущова і Брєжнєва в галузі гуманітарних наук залишилась незмінною: замість філософії у вишах викладали діалектичний матеріалізм, замість іс­торії — історію КПСС і науковий комунізм. Закінчуючи виші, студенти мали здавати де­ржавні іспити за цими курсами. Тобто всі, хто отримував диплом про вищу освіту, прохо­див процедуру промивки мозків на комуністичний лаштунок. Особливо важко це було для студентів-інакодумців. В деяких вишах і на деяких факультетах викладали і науко­вий атеїзм, як частину курсу філософії. У школах гуманітарні предмети були проникнуті комуністичною пропагандою і включали в себе і елементи наукового атеїзму, і елементи історії партії. Література 20-го сторіччя включала майже виключно патріотичні твори, в невеликому обсязі — ліричні.

Отже, гуманітаріям-інакодумцям було навчатись у вишах дуже важко. Частину з них виключали із інститутів, вони були під пильним оком інформаторів КДБ.

В цілому рух шестидесятників, який розпочався як культурологічне явище, а за­кінчився зародженням правозахисного руху, існував до початку 70-х років (приблизно з 1956 року до 1972 року) після чого домінуючим напрямком розвитку громадянського суспільства стає правозахисний рух. В Україні цей розвиток був дещо відмінним від того, що відбувалося в СРСР.

В Україні наприкінці 50-х з’являється нова течія національного руху — це і є рух шес­тидесятників, але в Україні основним напрямком цього руху була боротьба з русифіка­цією і відродження національної культури. Основу його складали молоді люди, яких роз­будила хрущовська відлига: поети, художники, музиканти, історики, публіцисти.

Рух шестидесятників пройшов шлях від культурологічної свободи думки і слова до відвертого громадського протистояння владі.

Треба зазначити, що в Україні в 40-5 0-роки була справжня війна за незалежність. Було багато організацій, які продовжували справу ОУН-УПА. За даними КДБ протягом 1954 — 1959 років було ліквідовано 183 підпільних «націоналістичних та антирадянських» угру- пувань.

Рух шестидесятників — громадський рух, який був відкритим, не підпільним і тому став зародком громадянського суспільства. Рух шестидесятників тривав з кінця 50-х до 1972 року і закінчився повним розгромом руху в 1972 році. Видатними діячами культур­но-просвітницького руху шестидесятників були молоді поети, письменники, художники публіцисти, історики: Іван Світличний, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Стасів-Калінець, Ігор Калінець, Василь Стус, Валерій Шевчук, Алла Горська, Людміла Семикіна, Опанас Заливаха, Галина Савчук, Стефанія Шабатура, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Євген Сверс- тюк, Михайло Брайчевський та інші.

Головною заслугою шестидесятників є зруйнування утопії про нову радянську куль­туру, про нову радянську людину і повернення до загальносвітової культури. Як сказав Йосип Бродський «вони інтуїтивно прагнули відтворення безперервної культури». По­вернення до загальнолюдських цінностей: віра в Бога, Душа, Вічність.

Виразно охарактеризувала культурницький рух шестидесятників Михайлина Коцю­бинська: «Шестидесятники — то спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислен­ня, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталі­тарної системи».

В Україні в цей час з'являється окреме видання, яке теж друкується за кордоном — «Український вісник», в якому висвітлювалась ситуація з дисидентським рухом в Україні, відомості про репресії і ситуацію зі свободою слова, дисидентським рухом в Україні. Про­тотипом його була «Хроника текущих событий», але в «ВІснику» друкували також худож­ні твори — прозу, поезію, вміщували зраки самвидаву.

Радянська влада, боячись національного руху, вбачаючи в ньому велику загрозу для свого існування, починає боротися з шестидесятниками так, як ніде в Союзі. Україна пере­творюється на полігон, де КДБ випробував нові методи боротьби з інакодумством. В Ук­раїні були скоєні перші політичні вбивства — Алла Горська, Володимир Івасюк, Василь Зварич, Іван Мандрик, вперше були підкинуті наркотики під час обшуку, поширюється практика фабрикування кримінальних справа проти інакодумців.

Репресії в Україні були найжорстокішими. Саме в Україні вперше засудили жінку — Ольгу Гейко — за участь у гельсінкському русі. Порушена кримінальна справа за статтею 187прим Кримінального кодексу проти 75-річної Оксани Мешко. Засудили Раїсу Руден­ко — за те, що вона вимагала звільнити свого чоловіка — Миколу Руденка.

Репресії проти інакодумців в Україні були не тільки жорстокішими, але і масштабні- шими ніж в цілому на теренах СРСР.

Умовно правозахисний рух можна поділити в Україні на загальнодемократичний і на­ціональний, але вони перетиналися і взаємодоповнювалися.

Провідними представниками загальнодемократичного руху є Генріх Алтунян, Вла­дислав Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін, Леонід Плющ, Семен Глузман, Іосиф Зісельс, Володимир Маленкович та інші. Представниками національно-демокра­тичного руху можна вважати Оксану Мешко, Вячеслава Чорновола, Івана Дзюбу, братів Горинів — Богдана і Михайла, Івана та Надію Світличних, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Валентина Мороза, Василя Овсієнка, Степана Сапеляка, Миколу Горбаля, Зіновія Антоню­ка, Юрія Бадзьо та інші.

Рух шестидесятників, який в Україні переріс у справжню хвилю національного відрод­ження, можна порівняти з польськими і чехословацькими національно-демократичними рухами.

Звичайно, держава прагнула не допустити свободи слова. У Україні саджали не тільки за дії, а навіть за слова, за публічне висловлювання своєї антирадянської позиції. Так було в у 1981 році в справі Г. Алтуняна.

Після підписання СРСР Гельсінських угод 1975 року починається новий етап розвит­ку правозахисного руху як і в усьому СРСР, так і в Україні.

В країні з’являються правозахисні організації, які передбачають легальні дії на захист прав людини, спираються в своїй діяльності на статті Заключного Акту гельсінських угод. 11 травня оголошується про створення Московської Гельсінської групи (МХГ), її ініціато­ром був Юрій Орлов. Свобода слова була одним з головних напрямків діяльності цієї гру­пи. МХГ закликала громадськість інших республік підтримати їх ініціативу.

9 листопада 1976 року була створена Українська Гельсінська група (УГГ). Українська Гельсінська група намагалася, як і МХГ в легальний спосіб і відкрито боротися за права і свободи громадян, примушуючи державу виконувати свої зобов’язання за гельсінськи­ми угодами і дотримання нею Конституції СРСР.

Від самого початку реакція влади на роботу УГГ була брутальною і жорстокою. Її учас­ників заарештовували, а з 1979 року просто за входження в УГГ кидали за грати за кримі­нальними або політичними звинуваченнями.

До середини 80-х років дисидентський рух в Україні був практично розчавлений жор­стокими репресіями, але УГГ не об’являла про припинення своєї роботи і поповнювала­ся новими членами, які відбували покарання в таборах або були на засланні. Українські дисиденти повідомляли про репресії проти них і про свою діяльність «Хронику текущих событий», яка виходила за кордоном і підготовлювалась до друку в Москві. МХГ стежила за діяльністю своїх українських колег і допомагала їм. Через Москву часто листувалися в’язні таборів з України із своїми родичами і з закордоном. Всі новини з таборів теж над­ходили до московських дисидентів.

Ситуація зі свободою слова до 1981 року стає дедалі гіршою, особливо в Україні, де йдуть тотальні переслідування інакодумців.

Зміни настали тільки між 1985 і 1987 роками із зміною керівництва країни, коли Ге­неральним Секретарем КПРС стає Михайло Горбачов — «батько перебудови».

Епоха перебудови — це епоха революційних змін в СРСР, коли до влади в країні при­йшли реформатори, які розуміли, що і економічна, і політична ситуація в країні потребу­ють негайних змін.

Курс на перебудову — це курс на демократизацію всіх суспільних відносин. Лібералі­зація торкнулася і ситуації зі свободою слова: почали виходити нові журнали, а вже іс­нуюча періодика почала друкувати авторів, які розповсюджувались тільки в самвидаві: Б. Пастернака, О. Мандельштама, Й. Бродського, А. Ахматову, О. Солженицина, В. Шаламо­ва, В. Гроссмана, Ю. Домбровського, Г. Владімова тощо.

Але в Україні в’язнів сумління почали звільняти тільки в 1987 році — навіть за часи перебудови радянська влада боялася більш за все національно-визвольних ідей. І як потім виявилося, недарма. Ідея створення української незалежної держави має в країні все біль­ше прибічників.

Відпущені на свободу українські дисиденти несуть ці ідей в маси.

Український правозахисний рух, на відміну від російського був політичним. Напри­клад, у кінці 80-х — початку 90-х років багато колишніх в’язнів сумління йдуть в політи­ку, створюють політичні партії. Кожну партію національно-демократичного спрямування очолював тоді колишній політв’язень.

Свобода слова в цей час є необмеженою. але до 1989 року влада намагалася не допус­кати мітинги під жовто-блакитними прапорами. Але зупинити національно-демократич­ний рух вже було неможливо. Все більше людей приєднувалися до нього, ідея створення незалежної держави опанувала масами і знаходила все більше прибічників.

У 1991 році відбувся перший загальнонаціональний референдум в Україні, на якому більшість населення країни висловились за відокремлення країни від СРСР і створення власної держави — Україна.

І тут починається нова історія зі свободою слова в Україні.

Великий внесок в набуття Української незалежності зробив її перший Президент Ле­онід Кравчук. Він був Першим секретарем КПУ і саме він був схильний до набуття Ук­раїною незалежності. Йому належить і ідея загальноукраїнського референдуму, на яко­му більшість громадян України підтримала незалежність. Кравчука обирають в 1991 році першим Президентом незалежної української держави.

При Президенті Кравчуку особливих проблем зі свободою слова в країні не було. На­родилось багато нових друкованих видань, почали працювати нові національні телевізій­ні канали. Країна поступово йшла до демократичного суспільства, де свобода слова є нор­мою. Ситуація змінюється у 1994 році, коли другим Президентом незалежної України став Кучма.

За часів цього президента свобода слова в Україні звужується. На опозиційні до пре­зидента видання починається тиск. Журналістів залякують, інколи навіть відбуваються напади на журналістів із побиттям. Найгучнішою справою в ці часи стає вбивство жур- наліста-опозиціонера Гії Гонгадзе, начебто, за прямою вказівкою президента Л.Кучми. Але справа ця й досі не розкрита і провина Кучми в суді не доведена.

Проти опозиційних журналістів відкривають справи за наклеп. Ця стаття була де- криміналізована тільки у 2001 році відповідно до вимог Ради Європи.

З національних телеканалів за десятирічне правління Кучми тільки з 2001-2002 років з’являється 5-й канал і ТРК Ера, яка виходила на Першому національному каналі після одинадцятої години. Але друковані опозиційні газети виходили більш менш вільно, хоча інколи на видавців влада починала тиснути. Так було з газетою «Сільські вісті», редакто­ру якої невідомі почала загрожувати телефоном. Але інформація про тиск розповсюджу­валась у ЗМІ і, таким чином, тиск інколи припинявся.

Після 2001 року і в країні, і в парламенті виникає, формується потужна опозиція — «Наша Україна», яка на виборах 2002 року набирає більшість у парламенті. Правда, за ра­хунок мажоритарної системи виборів, ця більшість була зневільована владою, але велика кількість опозиційних депутатів в парламенті значно поліпшила ситуацію зі свободою слова.

В цей період ключову роль у розвитку свободи слова належить Інтернету. Саме опо­зиційні Інтернет-видання стають об’єднуючим фактором для всіх опозиційних депутатів, для всіх опозиційно налаштованих українців.

Інтернет-видання «Українська правда», сайт Майдан та інші просто знешкодили мо­нополію держави на інформацію. Повернення до радянських часів стає неможливим, перш за все, завдяки Інтернету.

Опозиція в країні стає дедалі потужнішою. Проти режиму Кучми об’єднуються все біль­ше громадян. В результаті це у 2004 році викликало суспільний революційний вибух.

Спроба влади сфальсифікувати вибори Президента була тим привидом, який привів до Помаранчевої революції, коли люди масово вийшли на протестні акції і не дали владі сфальсифікувати вибори.

За президентську посаду боролися кандидат від влади В.Янукович і опозиціонер В.Ющенко. Помаранчева революція не тільки призвела до перемоги Ющенка, але і до пе­ремоги ліберальних цінностей в країні.

Після приходу до влади Віктора Ющенка, свобода слова стає повною і необмеженою.

Опозиція, яка програла вибори — Партія регіонів під керівництвом Януковича була присутня в усіх телеефірах. Їй ніхто не чинив жодних перепон.

Так продовжувалось до 2010 року, коли на демократичних виборах перемагає В. Яну­кович.

За часи його президентства свобода слова починає згортатися. У деяких містах Ук­раїни, наприклад, у Харкові закривають усі опозиційні телеканали, які тепер можна по­бачити тільки в Інтернеті. Центральні опозиційні канали — 5-й канал і ТВІ — зазнають тиску.

Це призводить до самоцензури на 5-ому і до позбавлення частот ТВІ. Зараз ТВІ транс­лює тільки телепровайдер Воля, і тільки в дорогому розширеному пакеті. В Інтернеті цей телеканал присутній повністю.

В Харкові продовжується наступ на свободу слова: через суд закривається газета «Зміївський Кур'єр», проходять обшуки в редакції газети «Главное».

Ця тенденція є особливо небезпечною для демократії в Україні, а про її посилення свідчить спроба ввести знову до Кримінального кодексу статтю про наклеп. Закон про це був прийнятий у першому читанні Верховною Радою України у вересні цього року. Проти цього виступили майже всі українські ЗМІ.

Таким чином, згортання демократії в Україні, перш за все, починається зі згортання свободи слова.