Право на приватність

Інна Сухорукова

«Найбідніша людина у своїй хатині має право на захист від усіх королівських сил. Нехай її житло старе, крізь стіни дме вітер, дах дірявий, всередину проті­кає дощ.

Уїльям Пітт, англійський парламентарій і прем’єр-міністр Англії на межі 18-19 сторіч

Так країни розвиненої демократії сприймають право на приватність. Одне з найвідо- міших визначень наголошує: «приватність — це право бути залишеним в спокої. Кожна людина має право на свій «куточок» в просторі, захищений від втручання ззовні.

Приватність — фундаментальне право людини, що знаходиться в одному ряду з пра­вом на життя і свободою переконань.

Спеціалісти двох громадських організацій, Electronic Privacy і Privacy International в своєму дослідженні розділили приватність на чотири види:

1. Фізична приватність;

2. Територіальна приватність;

3. Інформаційна приватність (приватність персональних даних);

4. Приватність комунікацій.

Фізична приватність — захист від примусових заходів медичного втручання, від роз­голошення медичних відомостей про людину. Ще мова йде про те, що поліція деяких країн має право знімати у арештованого відбитки пальців і робити аналіз на ДНК — для вклю­чення до національної бази даних.

Територіальна приватність — це найзвичніший і зрозумілий різновид приватності. Зазвичай мається на увазі недоторканність житла. Певним рівнем захисту повинні ко­ристуватись не тільки будинки і квартири, але й гаражі, робочі місця, номери готелів, купе потягу. Цей вид приватності в багатьох країнах знаходиться під захистом закону.

Два інших види приватності — приватність комунікацій і приватність персональних даних — тісно пов’язані з новими технологіями, зокрема, з Інтернетом.

На міжнародному рівні є низка документів, що стосуються приватності:

1. Це Загальна декларація прав людини 1948 року, а саме стаття 12, де зазначено: «ніх­то не може бути підданим протизаконному втручанню в його особисте і сімейне життя, протизаконне зазіхання на недоторканність його житла, таємницю кореспонденції».

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст. 8).

3. Конвенція Співдружності Незалежних держав о правах і основних свободах людини від 26 травня 1995 року, підписана у Мінську.

4. Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства, прийнята 22 липня 2000 року лідерами країн Великої вісімки та інші.

У зв'язку з поширенням Інтернету поширюються і зловживання в галузі приватності, як держав, так і фізичних осіб та приватних корпорацій. Одночасно поширюється і зло­чинність, пов'язана з Інтернетом, тому захист персональних даних в Інтернеті є однією з серйозних сучасних проблем.

В країнах розвинутої демократії право на приватність захищалось на законодавчому рівні і в реальному житті сторіччями.

Ми бачили це і в Англії, і бачимо в США, де право на недоторканність житла є одним з найстаріших і засадничих прав людини. Натомість в тоталітарних і авторитарних краї­нах право на приватність або не визнавалося зовсім, або було суттєво обмеженим свавіл­лям держави.

В Радянському союзі права на приватність не існувало як такого. Це повністю під­тверджувалось комуністичною ідеологією — просто було її наслідком.

В нацистській Німеччині все це було більш складно, бо право на приватність прямо ніхто не скасовував. Інша справа, що державі офіційно надавались необмежені права на втручання в життя людини.

Але комуністична ідеологія сильно обмежувала і право власності, і можливості грома­дян користуватися будь чим приватним, особливо це стосувалося засобів виробництва.

Це призвело до того, що само слово «приватність» могло існувати в радянській країні тільки як насмішка.

В будь-який момент в життя будь-якої людини держава мала право і могла втрутити­ся. Починаючи з житла, помешкання і до володіння особистими речами. Таких прикладів було безліч. В романі М. Булгакова «Собачье сердце» автор описує перші роки після рево­люції. Ми бачимо професора-лікаря, який мешкає в своїй квартирі і впевнений в своєму праві жити, як він вважає за потрібне.

В ситуації з професором Преображенським це проявиться в тому, що рішенням домо­вого комітету під головуванням Швондера, в нього намагаються забрати декілька кімнат в його квартирі. І тільки втручання якогось дуже впливового високопосадовця, який був пацієнтом доктора Преображенського, завадило цьому. Так в романі висвітлена картина того, що насправді відбувається в масштабах цілої країни. Людей більш-менш заможних або зовсім виселяли з їхніх квартир і давали їм приміщення в комунальних квартирах, або підселяли до них чужих людей. «Комуналка» стає знаковим символом на багато років ра­дянської влади.

Про яку приватність можна було мріяти в побуті, де в одному коридорі мешкало іноді десять, іноді менше або більше сімей. Де була одна на всіх кухня, ванна кімната, вбираль­ня. Все, що людина робила, всі її звички були очевидні сусідам. Якщо додати до цього один на всю квартиру телефон, який зазвичай стояв у коридорі, то будь-які секрети могли бути відомими усім сусідам.

Про побут 20-х років дуже влучно написали письменники Ільф і Петров в романі «Два­надцять стульев».

Сам роман побудований на новому радянському побуті, в якому немає місця власності і власникам.

В романі М.Булгакова «Мастер и Маргарита»теж мова йде про початок вибудови ко­муністичного побуту, з його стеженням усіх за усіма, з неможливістю приховати приватне життя. Життя кожного громадянина — як на долоні. Люди не можуть, як не хочуть, при­ховати від сторонніх свої секрети, свої мрії і бажання.

«Мастер и Маргарита» — роман-гротеск, але життя інколи було ще більш гротеск­ним. Комунальні квартири з їх побутом вирощували і певну свідомість. Людина звикала до того, що в неї немає куди сховатися від соціуму. Вона розчинялася в ньому. Такі люди, особливо молодь, не вбачала нічого соромного в тому, щоб розповісти про сусіда, чи това­риша по інституту або школі, роботі те, про що його запитували старші товариші. Позбав­лення людини особистого життя, перетворення в клітину тоталітарного суспільства було метою держави. Тому привіталось стеження одного за одним. На комсомольських або за­гальних зборах часто обговорювалася та засуджувалася поведінка в сім'ї якоїсь особи. Звичайно, частіше за все скарги поступали від сусідів. Інколи дружина чи чоловік, спій­мавши свою половину на сімейній зраді, зверталися до парткому. і тоді винного засуджу­вали усім колективом на роботі.

В «Мастере и Маргарите», як я вже казала, М. Булгаков написав про тотальне стежен­ня за людьми правоохоронними органами. За сімдесят років радянської влади система стеження вдосконалилася і стала справді тотальною. Існувала система інформаторів, які працювали на КДБ, інформували органи про кожний крок тих, за ким стежили. Втручання в особисте життя відбувалося на ґрунті секретних відомчих інструкції і тільки органами МДБ-КДБ. Тоді вважалося, що КДБ прослуховує законно, а МВС — ні.

В романі «Мастер і Маргарита» показане не тільки постійне стеження всіх за всіма, але й зникнення людей, як наслідок цього стеження. Отже, життя людини, не тільки його приватність, були абсолютно нічого не варті. Людина була, як під мікроскопом, під оком державних органів, і, якщо вони вирішували, що людина не варта бути — вона зникала.

Держава взагалі завжди використовує притаманне людям бажання більше знати про особисте, приватне життя сусідів, співробітників, знайомих. Отже, арсенал засобів нагля­ду за людиною багато віків залишається незмінним: підслуховування, підглядування, сте­ження, доноси, розшук, тайні канцелярії, інформатори.

Нам відомий приклад, коли телефони великої групи людей, пов'язаних родинними і дружніми зв'язками, постійно і відкрито прослуховували.

КДБ часто втручалося в приватні розмови, демонструючи свою обізнаність у сімей­них секретах і зв'язках. Наприклад, в Харкові протягом багатьох років КДБ таким чином тероризувало більше 20 людей. І далеко не всі з них спокійно сприймали це стеження. Деякі з тих, кого так наявно прослуховували, обірвали свої зв'язки, перестали спілкувати­ся з тими, кого вони вважали небезпечними знайомими. Так КДБ досягло своєї цілі. Але треба зазначити, що більшість з цієї групи людей залишилась із своїми зв'язками і просто ігнорувало дії КДБ, часто навіть висловлюючи їм своє до них ставлення. Наскільки зви­чайною була для людей того часу така поведінка, сказати важко.

У відповідності до чинного законодавства контроль комунікацій і зняття інформації з каналів зв'язку та негласні обшуки допускаються тільки під час оперативно-розшуко- вої, розвідувальної, контррозвідувальної діяльності, а також під час розслідування тяж­ких та особливо тяжких злочинів.

Якщо зараз оперативно-розшукові дії (ОРД) регламентуються законами, то в радянсь­кі часи КДБ спиралося на підзаконні акти, таємні інструкції та накази.

Особливо стежили за дисидентами. Вище ми вже описували таке стеження за ком­панією друзів-інакодумців. Зазвичай прослуховували не тільки їхні телефонні розмови, а і квартири, до них підсилали негласних інформаторів КДБ, які стежили за дисидента­ми на роботі, а часто і дома. Життя людини перетворювалося на пекло, бо вона не могла тримати в таємниці будь-яку приватну інформацію. Якщо проти дисидента відкривали кримінальну справу, то дуже часто йому закидали те, що він розповів або повідомив в при­ватній розмові. Як правило, шляхом підслуховування і прослуховування квартир КДБ ви­являло коло осіб, близьких до дисидентів, а потім шукали серед них свідків для судових процесів, різними шляхами примушуючи їх давати свідчення.

І не останньою причиною економічного краху СРСР було утримання надто дорогих спецслужб.

Часто КДБ починало прослуховувати якихось громадян, не знаючи, що вони є диси­дентами. Просто якась компанія друзів не подобалась їм своїми поглядами та висловлю­ваннями. Стеження, прослуховування було тоді джерелом інформації для розборок на комсомольських чи робочих зборах, де погляди цих людей публічно засуджувалися, інко­ли з виключенням винних з комсомолу. Якщо це були студенти, виключення з комсомолу означало автоматичне виключенням з вишів. На роботі такі обвинувачення могли буди підставою для пониження або навіть зняття з посади. І це була повсякденна практика. Під каток КДБ міг потрапити кожний, хто мав хоч якусь сміливість думати і говорити не те, чого вимагала правляча партія — КПРС.

В різні часи таку людину чекали різні покарання. Від розстрілів і загибелі в тюрмах за часів Сталіна, до звільнення за те ж саме з роботи в 60-80-ті роки. Але людина повністю залежала від держави, не маючи будь-якого права на приватність. Про неї навіть мова не йшла.

При цьому була велика кількість людей, які знаходили в собі сили опиратися сис­темі, протистояти їй. Рух за права людини був одночасно рухом за право на приватність. Це право вважалося правозахисниками одним з основних, як і право на свободу слова, право на життя.

Дисиденти, правозахисники ризикували свободою, а інколи і життям, відстоюючи право на приватність.

Після розпаду СРСР ситуація з правом на приватність, звичайно, дещо покращилася, але зарано вважати проблеми приватності вирішеними. Будь-яка держава завжди прагне володіти інформацією про своїх громадян в цілях безпеки, запобіганню злочинам тощо. Будь-яка людина хоче, щоб її залишили в спокої і вважає, що має на це право. Це віковічна війна між особою і державою ведеться завжди, усюди, на всіх рівнях.

Згадаємо протести австралійців проти введення персональних біометричних карток для посвідчення особи. Тисячі людей вийшли на вулиці австралійських міст, охороняю­чи своє право на приватність. І введення карток було скасовано. Звичайно, на теренах колишнього Радянського Союзу ситуація з приватністю є гіршою, ніж у більшості розви­нених країн. Надто широкі повноваження правоохоронних органів, і, особливо, практика застосування законів призводить до того, що і зараз право на приватність треба постійно відстоювати, стежити за законодавством, за діями правоохоронних органів, які весь час намагаються розширити свій вплив.

Я вже писала про ОРД, яка має великий арсенал обмежень прав людини. При цьому права порушуються таємно. Громадянин про це нічого не знає і не може протидіяти без­законню, якщо таке було допущене. Контроль за електронною поштою, роботою в Інтер- неті в реальному часі відбувається без дотримання процесуальних вимог, в порушення встановленої процедури. При цьому вживається сучасна техніка, якої немає, як правило, при проведенні слідчих дій. Оперативно-розшукова діяльність — це вотчина і поле дій спецслужб і оперативних підрозділів, куди майже не потрапляє прокурорський нагляд. Нагляд за ОРД, як правила, утаємничений і тільки спеціально уповноважені співробітни­ки прокуратури контролюють цей процес, що звичайно є небезпечним для права на при­ватність громадян.

Незважаючи на норми Конституції України, що захищають право на приватність, за­кон про ОРД і практика його застосування суперечить конституційним гарантіям. Але ж і Конституція СРСР декларувала таємницю особистого життя громадян, проте органи КДБ робили вигляд, що їх це не стосується. Отже, тільки введення цивільного контролю за ОРД може призвести до поліпшення ситуації. Взагалі, законодавство, щодо ОРД треба змінювати за зразком західних демократій. У них теж існують проблеми з приватністю, але все ж таки порівняння не на нашу користь.

Частина 1 ст.30 Конституції України проголошує: «кожному гарантоване недотор­канність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.» Ст. 31 Конституції України гарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбаче­них законом «з метою запобігання злочинам чи з’ясування істини під час розгляду кримі­нальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію не можливо.»

Порядок здійснення таких виключних заходів регулюються Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність (ОРД), який був прийнятий 18.02.1990 р. (чисельні змі­ни і доповнення приймалися в 1992 — 2012 рр.) та новим Кримінальним процесуальним кодексом, який набув чинності 19 листопада 2012 року.

Незважаючи на існуючі закони, ОРД в Україні проводиться часто за своїми внутріш­німи таємними інструкціями. Зокрема, це стало явним під час судового процесу колиш­нього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка: ОРДЖ здійснюється МВС за інструкцією з грифом «цілком таємно». Отже, українці, не зважаючи н існуючу законодавчу базу з чітким пріоритетом судового нагляду і дозволу, часто стикаються на практиці з повним нехтуванням законодавством на рівні правоохоронних органів та органів нагляду (про­куратури).

ОРД — це тільки один з ланцюгів порушення приватності в наш час. Зрештою, право на приватність порушують усі державні та муніціпальні органи — від ЖЕКів до робото­давців.

Право на захист кореспонденції частково торкається ОРД, частково є правом, яке може бути порушено іншими інституціями. Наприклад, роботодавцями, співробітниками банків, просто зацікавленими особами. Треба знати, що втручання в листування, її роз­секречування, якщо це не відбулось за рішенням суду, є протизаконним і тягне за собою кримінальну відповідальність.

Загалом всі пострадянські держави, окрім, можливо, країн Балтії, є нащадками тоталі­тарного СРСР і тому, за своєю суттю є поліцейськими державами, які вважають своїх гро­мадян своєю власністю, які винні перед цією державою за визначенням. Тому так мало і в Україні, і в Росії суди виносять виправдувальних вироків, тому так часто беруть під вар­ту і тому так часто порушуються в цих країнах право на приватність.

Ми вже торкнулися права на таємницю кореспонденції. Відомо, що ще в 2000-2001 рр. в Україні декілька банків з метою розширити клієнтську базу збирали особисту інформа­цію, в тому числі під контролем було листування клієнтів з банками. Є випадок, коли пе­реписка двох осіб потрапила до ЗМІ, спричинивши скандал в галузі отримання житла.

Таких прикладів можна наводити багато. Але головне, що будь-яка людина в Україні не може мати стовідсоткової довіри до таємниці свого листування. До порушення права на таємницю листування треба віднести і цензуру.

Цензура мала в Російській імперії стару традицією. Як відомо, Пушкін втратив свідо­мість і його відливали крижаною водою, коли він дізнався, що імператор Микола І-й, бу­дучи його цензором, читав листи Пушкіна до дружини, Наталії Миколаївні. Право на при­ватність важило для Пушкіна більше, ніж право на життя. За радянських часів цензура носила тотальний характер. Отак КДБ за власним бажанням, починаючи за кимось стежи­ти, зазвичай читали і його листи. Інколи вони не втаємничували таке стеження, а навпа­ки повідомляли тому, за ким стежили, інформацію з його листів. Під жорстким контро­лем були і твори авторів. Як відомо, сюжет роману «Мастер і Маргарита» побудований на тому, що роман автора, який ще не надрукований і тому є власністю автора, піддається в ЗМІ нищівній критиці. Так зазвичай бувало у сталінські і післясталінські часи. Авторське право повністю ігнорувалося. Цензурі піддавалися всі друковані твори, статті, телепере­дачі, радіопередачі тощо.

Існувала подвійна цензура: органів, яким це було доручено — головліту, редакціям теле- і радіопередач, і цензура КДБ. Ці дві цензурні ланки перетиналися і доповнювали одна одну. Багато талановитих поетів, письменників, журналістів не друкувалися в той час через заборони, прийняті органами цензури.

За поетами, письменниками велось особливе стеження, до них приставляли інфор­маторів, які читали і переписували або передруковували їх твори і передавали їх до КДБ. І, як правило, на цьому рівні вирішувалося, чи вийдуть в світ твори цього автора.

За тотальної цензурі, звичайно, і приватність листування постійно порушувалася. Цензурі піддавались всі сфери приватного життя людини, її особисті, робочі, ділові доку­менти.

В пострадянських країнах через недолугість законодавства і брак політичної волі цензура продовжує існувати в неявному, прихованому вигляді, інколи є і явною.

Цензура ЗМІ була в Україні при Кучмі, майже відсутньою вона була після Помаранче­вої революції.

А після президентських виборів 2010 року цензура виникла знов. Засоби масової ін­формації є залежними від влади, і намагаються не критикувати її рішення. Ті ЗМІ, які ма­ють мужність висловлювати відкрито свою думку, піддаються тиску Опозиційні телека­нали позбавляють частот, газети закривають. В Харкові місцевою владою були закриті всі опозиційні канали телебачення, закриті і майже всі опозиційні газети. Ті, що залишилися, знаходяться під постійним тиском.

Щодо особистого листування, тобто права на таємницю цього листування, ніхто не може дати гарантію, що приватність переписки у нас надійно захищена. Цьому сприяє і поганий закон про ОРД, та і, взагалі,держава Україна настільки часто порушує права своїх громадян, що де це порушення відбудеться черговий раз — невідомо. Так само відбуваєть­ся і з прослуховуванням.

За часів радянської влади, як ми вже писали, прослуховування носило тотальний ха­рактер. Зараз цього не можна сказати, але й не можна напевно стверджувати, що вас не прослуховують.

Особливо політиків, активістів громадських організацій, працівників ЗМІ, тощо. Зви­чайно, такого тотального стеження за громадянами, як за радянських часів, немає, але оперативно-розшукові дії можуть в будь-який момент торкнутися кожного.

Щодо партій, ЗМІ, громадських організацій, які представляють інтерес для СБУ то вірогідність їх прослуховування дуже висока.

Розвиток Інтернету породив нові проблеми із приватністю.

З одного боку держава повинна захищати і себе, і своїх громадян від інтернет-зло- чинів, яких стає дедалі більше. Інтернет похитнув і саме поняття «приватність».

Як зазначив один з авторів в журналі «Економіст» за травень 1999 року, в статті за назвою «Кінець приватності», «Обсяг даних, що записуються стосовно громадян, буде продовжуватися, розширюватися драматично... Спроби стримати суспільство суцільного спостереження через нові закони будуть посилюватися».

Однак—це песимістичний погляд на ситуацію. Ідея приватності, яка нерозривно пов'язана із категорією свободи особистості, здатна суттєво впливати на самий розвиток інформаційно­го суспільства. Здатна об'єднувати людей, які цінують власну інформаційну свободу

Інтернет зараз всеосяжний. Важко перелічити усі його можливості із збирання інфор­мації та її використання. Інтернет зараз використовується в економічних цілях для пошу­ку покупців, заключення договорів.

Звичайно держава зацікавлена в стеженні за інтернетом для запобігання злочинів, але це має свою зворотну сторону: збираючи інформацію про користувачів інтернету, дер­жава так чи інакше порушує їх права.

Але обізнаність в законах і прагнення захисту своєї приватності у користувачів ін­тернету дає сподівання, що чим далі, тим більше приватність в інтернеті буде захищати­ся. Однак постійний розвиток існуючих і поява нових технологій вимагають прийняття адекватних заходів для забезпечення права на повагу до приватного життя користувачів глобальної інфраструктури Інтернет.

І ще одна сучасна технологія може обмежити право на приватність — це створення індивідуальних карток для посвідчення особи. Це небезпечно, бо в даних для цих карток використовуються біометричні дані: відбитки пальців, аналіз ДНК. Збирання та викори­стовування такої кількості інформації про особу може суттєво порушити її право на при­ватність. Я вже згадувала протести в Австралії через намір держави ввести індивідуальні картки. Тоді це рішення уряду було скасовано. Такі протести відбулися ще в деяких краї­нах, але вони були менш масштабними.

У будь-якому випадку нові технології будуть надавати державам нові можливості для спостереження за громадянами. І хоча всі наміри зазвичай корисні — боротися зі злочин­ністю, з тероризмом, тощо, наслідком цього є порушення права на приватність. Тому буде зростати і суспільний рух за збереження цієї однієї з найбільших людських цінностей.