Характеристика окремих органів із міжнародного захисту прав людини

Більшість міжнародних інстанцій зосереджені на загальному нагляді за станом прав людини в державах, які підписали міжнародні угоди, на основі яких ці організації працюють. Таке спостереження полягає у заслуховуванні періодичних доповідей держав, перевірках на місцях.

Багато міжнародних механізмів улаштовані так, що вони можуть безпосередньо реагувати тільки на масові чи систематичні порушення прав тими чи іншими державами, скарги ж на одиничні випадки порушень враховуються лише як ще один штрих до загальної ситуації захисту прав людини в окремих державах. Тобто, вони діють у рамках процедур «скарг до роздумів», коли відповідний орган не прагне до виправлення кожного порушення прав людини, про які йому повідомляють. Скарги, які надходять до нього, він оцінює на предмет визначення того, наскільки те чи інше порушення торкається всього населення держави, скарги втрачають свою індивідуальність і збираються в масиви даних, які згодом використовують для рішення питання про необхідність, методи й обсяг втручання. Заявник при цьому, як правило, не має ніякої офіційної можливості довідатися про долю своєї заяви.

Переважна більшість спеціалізованих міжнародних організацій по захисту прав людини засновує свій вплив на держави-порушники на своєму авторитеті і можливості впливу на міжнародну і внутрішньодержавну суспільну думку. Скажімо, основний акт Європейського комітету запобігання катуванням - висновок за результатами перевірок на місці, готується таємно і направляється державі. Остання повинна вжити заходів по виправленню знайдених порушень і, якщо побажає, може цей звіт опублікувати.

Ще одна можливість впливу на держави-порушники для деяких організацій полягає у скеруванні звіту про становище в країні у вищий орган: для Комітету експертів МОП - це Міжнародна конференція праці, для Комісії ООН з прав людини - ЕКОСОР. Однак варто пам’ятати, що такого роду вищі органи - завжди більше політичні організації, ніж правозахисні, тому вони оцінюють ситуацію не стільки з точки зору наявности чи відсутности порушення прав людини, скільки з точки зору політичної доцільности чи недоцільности покарання держави-порушника. І в будь-якому разі вони ніколи не розглядають окремі порушення, якщо вони не носять масовий чи грубий характер.

Найефективнішими є органи й організації, які мають право прийому і розгляду індивідуальних скарг (петицій) від громадян і організацій - жертв порушень прав людини. Тобто, ці організації провадять квазісудовий процес, на якому сперечаються між собою дві сторони - обвинувачувана держава й особа, яка заявляє про порушення її прав. За результатами виноситься рішення, обов’язкове для виконання державою чи юридично, чи фактично через величезний міжнародний авторитет відповідного органу і характеру самого рішення. Відмінність цих органів полягає в їх «обов’язку прийняти рішення по кожній спрямованій до них справі, навіть якщо це усього лише рішення щодо питання про його допустимість». Таким чином, метою процедури є виправлення кожного конкретного порушення. Сторони при цьому можуть бути присутні при розгляді їхньої справи (обсяг цього права варіюється в різних органах). Подібних правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, громадянин України може звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Європейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій МОП.

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини).

жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.

РАДА ООН З ПРАВ ЛЮДИНИ (англ. The United Nations Human Rights Council, UNHRC) -

міжнародний правозахисний орган в системі ООН, який є допоміжним органом ГА ООН. та є головним в обговоренні і співпраці з прав людини. Здійснює загальні дослідження, готує рекомендації та проєкти

міжнародно-правових актів у сфері

захисту прав людини, заслуховує доповіді

спеціально створених нею допоміжних

органів.

Головною метою РПЛ є захист прав і основних свобод людини на справедливій та рівній основі, а також ефективна координація та інтеграція діяльності, що стосується прав людини, у рамках системи ООН.

До складу РПЛ входять 47 держав-членів, які обираються членами Генасамблеї ООН шляхом прямого таємного голосування за географічним розподілом: група африканських держав - 13 місць, група азійських держав - 13 місць, група держав Латинської Америки та Карибського басейну - 8 місць, група східноєвропейських країн - 6 місць та група західноєвропейських та інших держав - 7 місць. Члени РПЛ виконують свої повноваження протягом трьох років та не мають права на переобрання після двох поспіль термінів членства.

Протягом року проводиться не менше трьох сесій РПЛ, загальна тривалість яких складає десять тижнів.

Передбачено також механізм скликання спеціальних сесій, наприклад, з метою попередження масштабних порушень прав людини та швидкого реагування на надзвичайні ситуації у сфері прав людини.

спеціальні сесії на вимогу одного з членів РПЛ за підтримки не менш ніж однієї третини членів Ради.

Україна вперше стала членом РПЛ у 2006 р. 2008 р. нашу країну було переобрано до складу Ради на другий термін, до 2011 р. З червня 2011 р. Україна активно співпрацювала з РПЛ у якості спостерігача, а в 2017 р. була знову обрана членом Ради. Обрання та переобрання України до Ради ООН з прав людини слугувало визнанням досягнень нашої держави на шляху демократичного розвитку та зміцнення її міжнародного авторитету.

27 червня 2014 р. у ході 26-ї сесії РПЛ була ухвалена голосуванням ініційована нашою країною резолюція «Співпраця та допомога Україні в галузі прав людини». Побудована на положеннях доповідей Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), що містять оцінки правозахисної ситуації в нашій країні, насамперед, на території тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та на сході України, резолюція вітає співпрацю нашої держави з міжнародними правозахисними механізмами ООН та засуджує порушення прав людини, передусім у згаданих регіонах.

Мета цієї резолюції - заснування й підтримання механізму регулярних інтерактивних діалогів щодо правозахисної ситуації в Україні, в тому числі щодо систематичних і грубих порушень прав людини на територіях нашої держави, тимчасово окупованих російською федерацією - в Автономній Республіці Крим та окремих районах Донецької і Луганської областей. Цей механізм дозволяє тримати ситуацію з правами людини, грубо порушуваними росією, у фокусі міжнародної уваги.

ЮНІСЕФ, Дитячий фонд ООН (англ. United Nations Children's Fund, UNICEF,) спеціалізована структура ООН, створена 11 грудня 1946 року.

ЮНІСЕФ є світовим лідером із захисту прав та інтересів дітей, який працює у понад 190 країнах і територіях світу заради захисту й підтримки дітей з моменту їх народження і до початку дорослого життя.

1989 році світові лідери взяли на себе історичне зобов’язання щодо дітей у світі, прийнявши Конвенцію ООН про права дитини - міжнародну угоду про дитинство. Ця Конвенція була ратифікована найбільшою кількістю країн з-поміж усіх міжнародних договорів про права людини в історії. Вона допомогла змінити на краще життя дітей у всьому світі.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відкрив своє Представництво у Києві у 1997 році. За цей час Фонд надав Уряду України допомогу на загальну суму

130 мільйонів доларів США, що дозволило розробити і реалізувати низку програм у галузі охорони здоров’я, води і санітарії, освіти та захисту прав дітей.

З початку воєнних дій на території України ЮНІСЕФ працює над реалізацією ключових зобов’язань із задоволення гуманітарних потреб дітей, зокрема доступу до освіти, психосоціальної допомоги, води і санітарії, навчання з питань мінної небезпеки, охорони здоров’я матері та дитини, а також послуг для людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом.

Комітет з прав дитини Committee on the Rights of the Child) складається з 18 незалежних експертів, які здійснюють моніторинг виконання державами-

учасницями Конвенції про права дитини. Комітет спостерігає за виконанням двох факультативних

протоколів до Конвенції, які

стосуються участі дітей у збройних конфліктах (ФПВК) та торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії (ФПТД).

19 грудня 2011 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила третій факультативний протокол щодо процедури повідомлень (ФИПС), який дозволяє дітям звертатися до Комітету зі скаргами щодо порушень їх прав, закріплених у Конвенції та перших двох Факультативних протоколах до неї. Протокол набув чинності у квітні 2014 року.

Усі держави-учасниці зобов'язані регулярно надавати Комітету доповіді щодо виконання відповідних прав. Держави повинні надати початкову доповідь через два роки після приєднання до Конвенції, а потім періодичні доповіді кожні п'ять років.

Комітет з прав дитини поки не розглядає індивідуальних повідомлень, скарг держав на недодержання іншими державами положень Конвенції і не веде розслідувань. Факультативний протокол до Конвенції, який передбачає такі можливості, був розроблений відповідною робочою групою Ради ООН з прав людини у 2010-2011 рр.., без голосування схвалений пленумом Ради на його 17-ї сесії і прийнятий Генеральною Асамблеєю на її 66-ї сесії. Після вступу Протоколу в силу, для чого потрібна ратифікація або приєднання до нього 10 держав, Комітет буде наділений цими повноваженнями.

З частотою приблизно раз на рік Комітет проводить одноденну загальну дискусію. Вона носить відкритий характер: запрошуються представники держав, органів і спеціалізованих установ ООН, неурядових організацій, наукового та експертного співтовариства, а також діти. Зазвичай обговорюється якесь тематичне питання, пов'язане із застосуванням положень Конвенції в певних обставинах або у відношенні певної категорії дітей. Всього Комітет провів 19 таких дискусій.

Як і інші договірні органи. Комітет з прав дитини приймає зауваження загального порядку, які тлумачать і розвивають положення Конвенції (всього їх 13). Крім них, у Комітету є й інша форма роботи - рішення. Зазвичай вони стосуються процедурних питань (строки подання доповідей, їх формат, порядок засідань), але ряд рішень містить і предметні рекомендації державам і органам ООН.

Комітет з прав осіб з інвалідністю (Committee on the Rights of Persons with Disabilities) був заснований у відповідності зі ст. 34 Конвенції про права осіб з інвалідністю 2006 р. Він почав функціонувати у 2009 р. згідно з Конвенцією юрисдикція Комітету

поширюється не тільки на держави, але і на їх інтеграційні об'єднання.

Цей Комітет є органом незалежних експертів, які спостерігають за виконанням державами-учасницями Конвенції про права осіб з інвалідністю. Загалом у світі приблизно один мільярд людей з інвалідністю. За рахунок взаємодії та співробітництва з державами-учасницями Комітет сприяє інклюзії, домагається дотримання прав людини всіх людей з інвалідністю та дає рекомендації щодо здійснення положень Конвенції.

Членство і організація роботи

Комітет складається з 18 незалежних експертів з високими моральними якостями та визнаною компетентністю та досвідом у питаннях, пов'язаних із Конвенцією про права осіб з інвалідністю. Члени обираються на чотирирічний термін державами-учасницями з-поміж своїх громадян, при цьому враховується справедливий географічний розподіл, відповідний юридичний досвід та збалансоване гендерне представництво. Члени Комітету працюють у своїй особистій якості, а не як представники держав-учасниць, які висунули їхню кандидатуру. Вони можуть бути переобрані у разі висування.

Комітет проводить в Женеві дві сесії в рік тривалістю одна робоча тиждень кожна. Станом на кінець 2011 р. відбулося 6 сесій. Раз у два роки Комітет подає Генеральній Асамблеї та ЕКОСОР доповідь про свою діяльність.

Комітет встановлює власні правила процедури і обирає посадових осіб - голови, трьох його заступників та доповідача.

Необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до Конвенцією надаються Генеральним секретарем ООН.

Основним обов'язком Комітету є розгляд періодичних, що держави- учасники представляють перший раз протягом двох років після набрання Конвенцією для них силу, а потім - не рідше ніж раз на чотири роки, а також тоді, коли просить Комітет.

Процедура розгляду доповіді включає в себе етапи, характерні для інших договірних органів: аналіз доповіді, напрям попереднього списку питань, отримання відповідей, власне розгляд в ході інтерактивного діалогу з представниками зацікавленої держави. За підсумками розгляду Комітет складає заключні зауваження, в яких виносить пропозиції і загальні рекомендації, що представляються йому доречними, і надсилає їх підзвітній державі. Комітет може запитувати у держав-учасниць додаткову інформацію, що має відношення до здійснення положень Конвенції.

На відміну від інших універсальних міжнародних договорів з прав людини в Конвенції безпосередньо передбачені повноваження Комітету розглядати виконання державою своїх зобов'язань у відсутність доповіді на основі наявної інформації.

Комітет також наділений правом направляти доповіді держав-учасниць до спеціалізованих установ, фондів та програм Організації Об'єднаних Націй, а також іншим компетентним органам, щоб ті звернули увагу на прохання про технічної консультації або допомоги або на вказівку про необхідність таких.

У Конвенції детально регламентовані відносини Комітету з іншими універсальними правозахисними органами. Спеціалізовані установи та інші органи ООН мають право бути представленими при розгляді питання про здійснення положень Конвенції, які підпадають під їхній мандат. Коли Комітет уважає це доречним, він може запропонувати дати експертний висновок щодо здійснення Конвенції або представити доповіді про її імплементації в областях, що відносяться до сфери їх діяльності.

Під час виконання свого мандату Комітет консультується по мірі необхідності з іншими договірними органами на предмет того, щоб забезпечувати узгодженість у керівних принципів подання доповідей, пропозиції і загальні рекомендації, а також уникати дублювання та паралелізму під час здійснення конвенційними механізмами своїх функцій.

Комітет не приймає і не розглядає скарг, держав-учасників на порушення положень Конвенції іншими державами-учасниками.

Відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції, Комітет уповноважений приймати і розглядати повідомлення окремих осіб або груп осіб, які перебувають під юрисдикцією держави - учасника Конвенції, які заявляють, що вони є жертвами порушення цією державою-учасницею положень Конвенції. Розглядаються також повідомлення від імені цих осіб або груп осіб.

Повідомлення визнається неприйнятною, якщо воно анонімно, необгрунтовано, недостатньо аргументовано, несумісне з положеннями Конвенції, не вичерпані всі засоби правового захисту (за винятком випадків, коли їх застосування невиправдано затягується або навряд чи принесе дієвий ефект) або являє собою зловживання вдачею петиції. Крім того, повідомлення повинно стосуватися подій, що сталися після набуття чинності Протоколу для держави-учасника, а порушене питання не повинен бути розглянутий або розглядатися в рамках іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання.

У разі визнання прийнятності повідомлення Комітет доводить його до відома держави-учасника і запитує інформацію по суті питання. У будь-який момент між отриманням повідомлення і винесенням ухвали по суті Комітет може направити відповідній державі-учасниці для невідкладного розгляду прохання про прийняття ним тимчасових заходів, необхідних для запобігання заподіянню можливої непоправної шкоди жертвам передбачуваного порушення.

Повідомлення розглядаються на закритих засіданнях. Після їх вивчення Комітет надсилає свої пропозиції та рекомендації (якщо такі є) зацікавленій державі і заявникові.

Факультативний протокол також передбачає процедуру конфіденційного розслідування. Якщо Комітет отримує достовірні відомості, що вказують на серйозні або систематичні порушення державою-учасником прав, закріплених у Конвенції, він пропонує цій державі представити зауваження з даного питання. По вивченні цих зауважень та іншої наявної достовірної інформації Комітет може доручити одному або кільком своїм членам провести розслідування і терміново представити доповідь. За згодою держави-учасника розслідування може включати відвідання її території.

Після вивчення результатів такого розслідування Комітет надсилає їх результати зацікавленій державі разом зі своїми коментарями і рекомендаціями. Протягом шести місяців з цього моменту держава являє Комітету свої зауваження.

В якості подальших заходів Комітет може рекомендувати державі включити інформацію про заходи, вжиті у відповідності з отриманими рекомендаціями, в черговий періодичний доповідь або запропонувати направити її окремо.

Будь-яка держава може заявити при ратифікації Протоколу про те, що не визнає дану компетенцію Комітету.

Однієї з форм вираження Комітетом своєї думки є заяви з актуальних проблем міжнародного порядку денного, які мають відношення до дотримання прав осіб з інвалідністю. Крім того. Комітет проводить одноденні загальні дискусії з метою обговорення застосування окремих положень Конвенції.

Поштова адреса для подання скарг:

Petitions and Inquiries Section / Committee on the Rights of Persons with Disabilities Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights United Nations Office at Geneva

8-14 Avenue de la Paix, 1211 Geneve 10, Switzerland

Факс: +41 22 917 90 22

Міжнародний суд ООН.

Він виступає головним судовим органом ООН. Заснований у 1945 році замість Постійної палати міжнародного правосуддя, цей орган складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки ООН.

Статтею 92 Статуту Організації Об’єднаних

Націй, ст. 1 Статуту Міжнародного Суду ООН визначено, що одним із головних органів системи

ООН є Міжнародний Суд ООН. Він був заснований у 1945 році як судовий орган для досягнення одного з основних принципів міжнародного права - мирного врегулювання спорів між державами-членами ООН. Даний орган складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки ООН. За період своєї діяльності Суд розглянув майже 200 справ.

За предметом розглянутих в суді міждержавних суперечок або проблематики запитуваних консультативних висновків всі справи можуть бути умовно розділені на кілька категорій. Згідно з офіційними даними

Міжнародного суду ООН, більше половини прийнятих до розгляду справ стосуються виниклих конфліктів інтересів між державами з територіальних і прикордонних питань. Другою за кількістю звернень до Суду є група питань, що знаходяться в сфері міжнародного морського права. Частина судових справ (які перебували і перебувають ще на розгляді) пов’язана з проблемами національної юрисдикції і дипломатичного і консульського права. Нечисленними, але найбільш важливими для збереження світопорядку є справи про незаконне застосування сили. Найрідше до Суду звертаються з проханнями про винесення рішень по претензіях комерційного або приватно­правового характеру до однієї держави, яка підтримує іншу державу.

Хоча цей орган не розглядає індивідуальні звернення щодо порушень прав людини, проте у консультативних висновках суд неодноразово висловлював позицію стосовно злочинів проти людства й окремих порушень прав. Україна тричі брала участь у розгляді справ у Міжнародному Суді як сторона процесу (один раз в якості відповідача та два - як позивач). Справа про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі перебувала в суді з ініціативи Бухареста з 2004 року.

3 лютого 2009 року рішення «щодо Зміїного» було винесено. На думку експертів, воно є справедливим і прийнятним для сторін, які вже встигли заявити про беззастережне його виконання. І навряд чи можна говорити про перемогу або поразку в «зміїному» суперечці. Перш за все необхідно задатися питанням, які наслідки це рішення спричинило для України.

Міжнародний суд в Гаазі у 2009 році визначив кордон між Україною і Румунією, що проходить по Чорному морю, досягнувши компромісу в давньому спорі. Відповідно до рішення суду, Румунія отримує право використовувати 79,34 відсотка континентального шельфу площею 12 тисяч квадратних кілометрів з запасами нафти і газу. Родовища нафти і газу виявлено в безпосередній близькості від острова Зміїний, на який претендували обидві країни. Зміїний був визнаний судом саме островом, а не скелею, як цього вимагала румунська сторона. Проте, обставина, що цей острів незаселений і, таким чином, не є територією України, послужила причиною для визнання його нерелевантною обставиною збільшення виключної економічної зони України.

16 січня 2017 року Україна звернулась до Міжнародного Суду вже як позивач. Позов був поданий з метою притягнення російської федерації до відповідальності за підтримку тероризму на сході України і дискримінацію етнічних українців і кримських татар в окупованому Криму. У цій справі Україна вимагає припинити триваючі порушення росією Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, а також компенсації завданих збитків.

На даний момент справа все ще на розгляді в Суді. 8 листопада Міжнародний суд ООН в Гаазі визнав свою юрисдикцію у справі «України проти Росії», зокрема, що стосується звинувачення Москви у фінансуванні тероризму на сході України і расової дискримінації в Криму. Таким чином, згідно з попереднім рішенням суду, росія в окупованому Криму повинна:

1. Утриматися від введення обмежень для кримсько-татарського населення щодо права на представницькі інститути, включаючи Меджліс кримсько-татарського народу;

^rL Забезпечити доступність освіти в окупованому Криму українською мовою.

Міністерство закордонних справ України назвало «беззастережною перемогою» рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі у справі України проти росії. Проте, як свідчить досвід роботи Міжнародного Суду розгляд справи не завершився.

26 лютого 2022 року Україна звернулася до Міжнародного Суду ООН з позовом про порушення російською федерацією Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Позивач посилається на хибне тлумачення та спотворення відповідачем поняття злочину «геноциду», яким росія виправдовує застосування збройної агресії до України. Крім того, згідно позиції України відповідач грубо зловживає обов’язком, який передбачений вищевказаною Конвенцією, а саме - запобігання злочину геноциду. Зокрема, збройна агресія росії як запобіжна міра, а також покарання за видуманий «путінським режимом» геноцид щодо російськомовного населення не відповідає положенням даної Конвенції.

Доцільно зазначити, що держави, як суб’єкти міжнародних відносин виступають відповідачами в міжнародних судах та арбітражах, тільки якщо вони погодилися на такий розгляд у відповідній справі або щодо конкретного порушення. Оскільки російська федерація є стороною зазначеної Конвенції, тим самим вона дала згоду вирішувати спори за цим нормативним актом в Міжнародному Суді ООН.

Міжнародний кримінальний суд.

Він діє на підставі Статуту Міжнародного кримінального суду (Римського статуту), що був прийнятий у 1998 році, а набрав чинності у 2002, після його ратифікації 60 державами. Прийняття Римського статуту було покликане продемонструвати рішучість міжнародної спільноти покласти край безкарності осіб, що скоюють серйозні злочини. Значний вплив на формування міжнародного кримінального права та створення цього суду справили Нюрнберзький трибунал і Токійський процес.

Міжнародний кримінальний суд має обов’язкову юрисдикцію та діє постійно. До його компетенції належить розгляд злочинів осіб, відповідальних за геноцид, воєнні злочини і злочини проти людяності, тобто питання індивідуальної кримінальної відповідальності за найтяжчі злочини у сфері прав людини.

Суд складається з 18 суддів, об’єднаних у три відділення (попереднього, судового та апеляційного розгляду). Судді обираються Асамблеєю держав- учасниць, що складається з представників країн, які ратифікували Римський статут, з-поміж кандидатів, компетентних у питаннях кримінальної юстиції, міжнародного права, у тому числі, міжнародного гуманітарного права та права прав людини.

Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юрисдикції у випадку, коли держава не бажає або не здатна реалізувати кримінальне переслідування належним чином. Він має статус незалежної міжнародної організації та не входить до офіційних структур ООН, але справа може бути порушена у ньому за поданням Ради Безпеки ООН.

Будівля Міднародного кримінального суду, Гаага (Нідарланди)

Низка держав, як, наприклад, США, Ізраїль, Індія, Китай не ратифікували Римський статут та заперечують проти існування Міжнародного кримінального суду у його сучасному вигляді, зважаючи на те, що він порушує національні інтереси, обмежує суверенітет держав і має доволі широку компетенцію.

Крім того, 16 листопада 2016 року російська федерація оголосила про намір не стати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду (який вона підписала, але не ратифікувала).

На сьогодні більшість міжнародних судових установ не можуть розглядати спір, якщо держава не погодиться на визнання юрисдикції названих судів. Разом з тим, споглядаются тенденції до визнання обов’язковості їх юрисдикції, а також до підвищення доступності міжнародного правосуддя для фізичних і юридичних осіб. Також зростає роль міжнародних судових установ як авторитетних і неупереджених, й одночасно високопрофесійних і спеціалізованих органів правосуддя.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте наступні міжнародні документи про права людини:

- Загальну декларацію прав людини 1948 р.;

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

- Конвенцію ООН про права дитини 1989 р;.

- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.;

- Конвенціяю проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. ;

- Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю 2006 р.

2. Назвіть повноваження Верховного Комісара ООН з прав людини та проаналізуйте ефективність його діяльності.

Теми рефератів, повідомлень та презентацій:

1. «Декларація прав жінки і громадянки» 1791 року.

2. Документи ООН з прав людини.

3. Конвенційні органи ООН з прав людини.

4. Міжнародний суд ООН та Міжнародний кримінальний суд.

Теми для есе:

1. «Не можна навчити масу людей користуватися свободою у великих справах, якщо вони не звикли до неї в малих» (А. де Токвіль).

2. «Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди» (О. Довженко).

3. «Людина, владарюючи над іншими, втрачає власну свободу» (Ф.Бекон).

4. «Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива - лише для себе» (Л.Берне).