Виникнення та розвиток інституту нотаріату в Західній Європі

Нотаріат — це правовий інститут, носії якого — нотаріуси — уповноважені державою здійснювати і посвідчувати юридичні акти, надаючи їм публічної сили. Саме тому історія нотаріату співпадає з історією доказів, коли усним доказам на зміну прийшли письмові.

Історично генезис інституту нотаріату пов’язаний з розвитком цивільного обороту, з об’єктивною необхідністю сприяти його учасникам у здійсненні угод і юридичному закріпленні їх дій, в охороні їх прав. Нотаріат є невід’ємною складовою частиною будь-якої правової системи, він дозволяє державі успішніше здійснювати її правоохоронні, фіскальні і судово-юрисдикційні функції^[61].

Зародження «нотаріату» відбулося ще тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї, Греції, де існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково- витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель в країні, переписували населення і його майно. Функції посадових осіб, що забезпечували формування доказів, виконували в Єгипті агорономи, в Греції — ієромемнеси чи епістати, які були священнослужителями. Там з’являлися законодавчі акти, зафіксовані на кам’яних брилах, глиняних табличках, дощечках, папірусі чи пергаменті.

Та найбільшого розвитку за стародавньої епохи юриспруденція досягла в Римі. Від давньоримського законодавства людство успадкувало знамениту правову систему, стрижнем якої був ретельно розроблений інститут приватної власності; римські правники-юрисконсульти стали авторами багатьох класичних термінів, визначень, формулювань тощо. Внаслідок накопичення правового матеріалу склалися традиційні форми, яких належало дотримуватися при укладанні та редагуванні тих чи інших актів.^[62]

У Стародавньому Римі ще в період республіки (приблизно ІІІ ст. до н.е.) у населення виникли потреби у юридичних послугах. Переважна частина цих послуг полягала в механічній роботі над текстами документів у відповідності до встановлених норм, які виконували численні писарі.

Серед них вагоме громадське значення мали scribae - писарі, які перебували на державній службі. Частина з них перебувала на службі при посадових особах римського управління і суду. До їх обов'язків входило вчинення публічних документів та копій з них, посвідчених від магістрату, оформлення журналів засідань у судах. Офіційні писарі призначались довічно. До них могли належати лише римські громадяни з бездоганною репутацією. В період імперії такі писарі почали об'єднуватись у канцелярії при римських магістратах із складною бюрократичною організацією.

Поряд із офіційними у багатьох приватних осіб перебували приватні писарі, які відігравали роль своєрідних власних секретарів -консультантів. Вони або працювали за вільним наймом (exceptores), або призначалися з освідчених рабів (notarii). Останній термін уже більше скидається до слова «нотаріус». Це слово походило від назви особливих стенографічних знаків (notaе): домашній писар записував такими знаками під диктовку господаря зміст документа, якому мав надати бездоганної юридичної форми. Пізніше, вже на початку нової ери,

• 64

нотаріусами називали імператорських секретарів.

Згодом, відповідаючи зростаючому рівню юриспруденції, виникла особлива інституція - так звані табеліони (tabelliones). «Під іменем табеліонів розуміються особи, які, не перебуваючи на державній службі, займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів та цінних паперів під контролем держави для всіх потребуючих в них, за встановлену законом 65 винагороду».

Свою діяльність вони здійснювали під наглядом офіційних органів. Табеліоном міг бути лише вільний громадянин, який в достатній мірі володів правовими знаннями, прийнятий до корпорації табеліонів і затверджений на посаді префектом міста.

Табеліони свої функції виконували виключно в конторах, що знаходились у визначених публічних місцях. Для надання складеного табеліоном документу характеру публічного акта, його необхідно було внести до судового протоколу, щоб не виникало суперечок щодо справжності цього акта.

Щодо самого порядку вчинення актів табеліонами,то він починався складанням проекту угоди (scheda), з якого потім писався сам акт на особливому папері (protocollum); після його прочитання він підписувався контрагентами і табеліоном із зазначенням місця і часу його здійснення і прикладенням печаток; присутність ж при цьому свідків стала обов'язковою лише з часів Юстиніанового законодавства, що вимагало в новелі 73 наявність на кожному табеліональному документі підписів не менше трьох свідків, хоча іноді число свідків, за бажанням сторін, досягало семи осіб^{[64] [65] [66].}

Ми погоджуємося з думкою Л. Ясінської про те, що за своєю зовнішньою структурою розглянутий нами римсько-правовий інститут мав багато спільного із сучасним нотаріатом, але, все-таки їх не можна ототожнювати, оскільки незважаючи на здійснюваний державною владою суворий контроль за діяльністю табеліонів, укладені у них акти не мали публічної сили, і не були 67 наділені жодними перевагами перед приватними документами.

Значно більше спільного із сучасним нотаріатом мав інший інститут римського права, хоча не отримав спочатку широкого розповсюдження. Це - явка( пред'явлення) табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Явка ця відносилася не лише до таких документів, які в силу самого закону повинні були бути внесені до протоколу під страхом їх недійсності (дарування на великі суми, судові заповіти та розпечатувані заповіти), але й до інших документів та актів, якщо на це було воля сторін^{[67] [68].}

Шляхом такого протоколювання документи, посвідчені табеліонами, отримували силу публічних актів і ставали безспірними. У цьому випадку, як бачимо, прослідковується очевидна схожість із сучасними принципами нотаріату, який покликаний не лише надавати правову допомогу громадянам, але й здійснювати правозастосовчу діяльність, захищаючи при цьому суб'єктивні права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб, фіксуючи і посвідчуючи безспірні права осіб, надаючи цим правам публічної сили й доказовості офіційного визнання від імені держави^{[69] [70].}

Звідси випливає, що римський табеліонат відігравав виключно допоміжну, другорядну роль помічника-порадника приватних осіб недостатньо знайомих із суворими та складними вимогами сучасного їм римського права.

Отже, цей інститут мав на меті не лише надання сторонам юридичної допомоги, а й дійсне засвідчення приватних актів, що надавало їм особливу силу і значення безспірних документів.

Поряд із світським інститутом табеліонів, що з плином часу отримував дедалі більшого поширення, у сфері християнської церкви виникає аналогічна йому установа - нотаріат. Спочатку (приблизно ІІІ ст. н. е.) при єпископах, а згодом - потім і при абатах і інших церковних урядниках під час їх бесід із народом були присутні спеціальні особи (нотаріуси), зобов’язані записувати такі бесіди і складати протоколи. Згодом такі нотаріуси зустрічаються не лише у папських, патріарших і єпіскопських канцеляріях, але і при абатах і інших нижчих церковних урядниках, причому вони починають об'єднуватись у корпорації бюрократичного характеру.

Маючи значний вплив на правове життя держави, церква не обмежилась організацією нотаріату, покликаного служити виключно потребам церковного управління, але із плином часу почала впроваджувати цей інститут і у світське життя, шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян, котрі конкурували табеліонами і публічними писарями римського права. При цьому, уже з УІІІ століття запроваджених церквою світських нотаріусів підносять до рангу державної посади, що затверджується духовною владою^[71].

Під час та після великого переселення народів, створений варварами на уламках Римської імперії, новий порядок не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої завойованих земель. Збереження за римським правом його попереднього значення справило могутній вплив на правову систему германських племен, а в результаті його рецепції разом із матеріальними нормами країнами Європи був запозичений і нотаріальний інститут^{[72] [73].}

Після завоювання Римської імперії варварами їхня правова система зазнала могутнього впливу римського права, адже, не маючи писаних законів, вони були особливо схильні до легкого запозичення чужих юридичних норм і принципів, які, без сумніву, стояли на вищому шаблі розвитку, ніж їх власне звичаєве право.

Протягом ІХ—Х століть в Італії відбувається процес авторизації нотаріусів (затвердження їх на посаді представниками верховної влади). У ХІ ст. в Італії вже існували школи нотаріусів, найвідоміша з яких знаходилася в Болоньї.

Новим етапом в історії нотаріату стало законодавство доби імперії Карла Великого, який, не скасовуючи правові системи підкорених ним народів, водночас запровадив проголошення капітуляріїв — загальноімперських законодавчих актів. Зокрема капітулярій 803 року став першим кроком з боку верховної влади щодо авторизації нотаріальної посади. Згідно з ним нотаріуси (notarii electi) отримували посаду від імператорських комісарів — зендграфів, розподілялися по округах і були зобов’язані з’являтися на громадські збори для укладання судових рішень, а разом з тим — і приватних угод. З часом імператор запровадив порядок, відповідно до якого усі єпископи, абати і графи при здійсненні владних функцій повинні були користуватися послугами авторизованих нотарів.

Справу Карла Великого у формуванні нотаріальної системи продовжив його внук Лотар І, який законом 843 р. окреслив порядок виконання notarii electi своїх обов’язків. Так, авторизовані нотарі, перш ніж обійняти посаду, присягалися діяти згідно з вимогами закону; за вчинення актів отримували встановлену плату (заборонялося стягувати плату із сиріт та бідних); мали право вільно працювати лише у межах свого округу.

Так, у франкській державі було створено королівську канцелярію, до складу якої входили декілька нотаріусів. Очолював канцелярію референдарій, а згодом — канцлер. Крім того, при Каролінгах була утворена особлива канцелярія при вищому судовому органі, члени якої, нотаріуси, крім контрасигнування королівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні документи, в результаті чого останні набували характеру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспорювання таких документів заборонялося під страхом смертної кари. На місцях, при окремих судових і адміністративних органах також перебували провінційні нотаріуси, яких згідно із капітулярієм Карла Великого 803 р. затверджував на посаді представник влади (зендграф), після чого вони вносились до списків імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат із вільної професії поступово перетворювався на державну посаду, що авторизувалася самим імператором.

Структура та стандартні формули актів (які укладалися поки що латинською мовою) в основному збереглися з давньоримських часів. Новацією стало застосування печатки для посвідчення документів, виголошених на громадських зборах. Спочатку це була особлива судова печатка; згодом (з ХІ ст.) до практики увійшли власні печатки авторизованих нотарів.

Слід зазначити, що notarii electi були призначені все-таки у недостатній кількості, аби задовольнити потреби населення в юридичних послугах. Тому поряд із авторизованими нотарями подекуди продовжували існувати й табеліони (або міські нотаріуси). Престижність, кар’єрні можливості та значна вигідність посади, яку обіймали notarii electi, спонукали — табеліонів також домагатися для себе урядової авторизації. Влада охоче задовольняла їх. У ХІ ст. цей процес набув невідворотного характеру: практично всю нотаріальну діяльність здійснювали notarii electi. Можна стверджувати, що саме тоді в Італії відбулося остаточне перетворення нотаріальної справи з вільного допоміжного зайняття фахівців-консультантів на офіційно авторизовану професію державного рівня.

У ХІІ ст. Франція, а у ХІУ ст. Німеччина провели рецепцію нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він існував у цей час в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів; певні вимоги до кандидатів на посаду, як-от: стать, вік, моральні критерії, складання іспиту; організація нотаріальних корпорацій, які здійснювали нагляд за діяльністю її членів). ^[74]

Класичним втіленням латинського нотаріату став французький нотаріат, який був запроваджений ще у ХІІ ст. Саме Франція відіграла у розвитку нотаріату не менш вагому роль, ніж Італія за часів Середньовіччя та Ренесансу.

Поворотною датою став 1270 р., коли король Людовик ІХ Святий запровадив 60 посад нотаріусів при Паризькій судовій палаті для вчинення публічних актів. Таким чином було реформовано безспірну юрисдикцію.

У 1300 і 1302 рр. Філіп ІV Красивий, залишивши за собою право призначати нотаріусів, розповсюдив цей інститут на всю Францію. Королівським указом 1304 р. створюється реєстр, до якого кожен нотаріус повинен був вносити заповіти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. При Франциску І та Генріху ІІ (Х VI ст.) потреби королівської скарбниці викликають зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нотаріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони — засвідчені копії з оригіналу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для надання актам обов’язкової сили, а охоронці записів забезпечують збереження документів. У 1597 р. Генріх TV і в 1706 р. Людовик Х^ об’єднують ці різноманітні функції у рамках однієї посади. Розрізнялися королівські нотаріуси, компетенція яких розповсюджувалася на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Монпельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сеньйоріальні, яких призначали сеньйори. В такому вигляді інститут французького нотаріату про! існував до Великої революції, коли 27 вересня — 6 жовтня 1791 р. був обнародуваний закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж посади •75

нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності.

Перемогу нових ідей над старими принесло правління Наполеона Бонапарта. Зокрема в серпні 1800 р. була створена комісія з підготовки нового Цивільного кодексу. 16 березня 1803 р. (або за французьким республіканським календарем — 25 Вентоза ХІ р.) запровадили новий закон, яким було введено інститут нотаріату в тому вигляді, в якому він зберігся з незначними змінами до початку Першої світової війни. Вказаний закон вважається основоположним законом французького нотаріату.

В основу Кодексу було вкладено багато принципів та правил римських дигестів, французьких нормативних актів та правових звичаїв того часу. Фактично цей правовий документ є результатом синтезу діючих на той час норм римського та звичаєвого права, перевірених часом норм середньовічних королівських статутів і ордонансів, а також постанов і регламентів республіканського законодавства. Вступивши в силу, він здійснив заміну понад 14 000 законодавчих актів, які були прийняті в попередні роки революційним урядом Франції, які змінили, в свій час, багато середньовічних цивільно- правових інститутів^{[75] [76].}

Відповідно до цього закону нотаріуси стали публічними посадовими особами, які призначалися представником виконавчої влади (президентом) за клопотанням попередника пожиттєво. Кожний нотаріус був зобов’язаний жити в місці, призначеному йому урядом. Нотаріуси розподілялися на три класи — при судових палатах, судах першої інстанції та мирових суддях. Нотаріусам заборонялося здійснювати свої повноваження за межами свого району. Порушення цієї заборони вело лише до каральних наслідків для нотаріуса, але в жодному випадку не вело до нікчемності цих дій з точки зору закону. Чисельність нотаріусів у кожній місцевості визначалася самим урядом та могла бути скороченою тільки за дотримання особливих, вказаних у законі умов.

Всі акти безспірної юрисдикції підлягали веденню нотаріусів. На них покладалося складання опису майна, здійснення публічних торгів, видача різного виду свідоцтв, шлюбних договорів, актів про усиновлення дітей, встановлення іпотеки та інше.

Найхарактернішими рисами французької моделі нотаріату були:

— повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної і передача останньої виключно у відання нотаріуса;

— надання нотаріальним актам сили судових рішень, що забезпечувало примусове їх виконання без участі судової влади;

— визнання за нотаріусами права рекомендувати свого наступника на посаді, що спричинило випадки їх купівлі-продажу, на відміну від інших посад публічного характеру;

— призначення нотаріуса на посаду пожиттєво, що забезпечувало його самостійність і незалежність.

Розвиток інституту нотаріату в Німеччині також мав свої особливості. Організація німецького нотаріату цього періоду характеризувалася, по-перше, відсутністю єдиного законодавства для всіх земель; по-друге, суміщенням судових, адвокатських і нотаріальних функцій. Ці особливості були наслідком багатовікової феодальної роздробленості Німеччини, де окремі держави і князівства існували відокремлено один від одного, в результаті чого в кожному із них склались свої (багато в чому унікальні) юридичні норми^[77].

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до ХІУ ст. Імператор Максиміліан І в 1512 р. видав перший нотаріальний статут, який детально регламентував діяльність нотаріусів. Подальший розвиток цього інституту відбувався шляхом прийняття окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка в той час була роздрібненою державою. На початку ХІХ ст. у деяких німецьких державах відбувається рецепція французького права, що мала значний вплив на розвиток нотаріального інституту. В Німеччині поступово починають з’являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця ХІХ — початку ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Разом із тим, у німців спостерігається відсутність чіткої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім деяких нотаріальних функцій^{[78] [79].}

Варто зазначити, що модель французького нотаріального інституту по служила прототипом для подібних установ по всій Європі.

Уся багатовікова історія нотаріальних органів підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.

Відтак на основі дослідженої нами історії становлення та розвитку правового регулювання нотаріальної діяльності в Італії, Франції та Німеччині, доходимо висновку, що нотаріат цих держав формувався на основі римського, зокрема візантійського права та їм характерні ознаки латинського нотаріату, але вони мають і специфічні риси, зумовлені історичним розвитком та правовою традицією загалом.

2.