2.6 Феноменологія правової реальності

Використання феноменологічного підходу в дослідженні правового буття зумовлює нове розуміння правової реальності, що постає як світ даностей права, який виникає в інтуїції стійкості і порядку, та реалізується в специфічних здібностях суб’єкта права - правомочностях, правових обов’язках і правових судженнях, конкретизованих і закріплених правовими інституціями.

Наявний в філософії та правознавстві корпус ідеалізацій стримує переосмислення підстав теорії та методології права, укладає явища сучасної правової дійсності в «прокрустове ложе» традиційних типів праворозуміння.

Думається, що вирішення теоретико-методологічних проблем дослідження права має супроводжуватися переосмисленням підстав науки про право, яка тривалий час формувалася як позитивне об’єктивістське знання.

Необхідність пошуку нових засобів пізнання права Е. Гуссерль обґрунтовував так: «Узагалі, як з’ясувалося, предметності вперто протистоять будь-яким своїм психологічним і натуралістичним перетлумаченням. Такими є всі види ціннісних і практичних об’єктів, усі конкретні культурні явища, що визначають наше актуальне життя як жорстку дійсність, - наприклад, держава, право, звичай, церква і т. д. Ці об’єктності слід описувати, зважаючи на те, як вони досягають своєї даності, згідно з їх основоположними видами і в порядку їх ступенів, щодо них треба ставити і вирішувати проблеми конституювання» [37].

Головною особливістю феноменології права є її орієнтованість на дослідження актуального права як соціального процесу, що триває в принципово «відкритій» реальності.

Видається, що найбільш перспективним у цьому переліку є поняття правової реальності, оскільки воно, з одного боку, відображає закономірні і випадкові, а з іншого, - явні і приховані правові процеси, тобто сукупність проявів права в суспільстві. «Правова реальність» - це світ даностей права, що виникає в інтуїції порядку, постійно коригується соціальним досвідом і реалізується в специфічних здібностях суб’єкта права - правомочностях, правових обов’язках і правових судженнях, які закріплені і конкретизовані у правових інституціях.

Поняття «правової реальності» поступово упроваджується в лексикон вітчизняних теоретиків права, або для опису нестійких правових ситуацій, або як регламентуюче поняття для системи правових відносин. Так, наприклад, М. І. Матузов за допомогою цього поняття визначає специфічну сферу людського спілкування поряд із такими, як економічна, культурна, релігійна, творча, спортивна і т. д. Як зауважує відомий правознавець, «особливість правової реальності полягає в тому, що вона багато в чому має офіційний, нормативно-організаційний, а часом владно-імперативний характер, бо ґрунтується на законах та інших правових актах, і підпорядкована певним правилам, вимогам» [87, с.112].

М. І. Матузов не вважає поняття «правової реальності» науковим. На його думку, воно пов’язано з побутовим бажанням людей жити нормально, впорядковано, цивілізовано.

Що стосується досліджень, присвячених концепту правової реальності, то, незважаючи на їх очевидну однобічність, в них все ж переважає позитивістське трактування і прагнення виявити в цьому понятті певну визначеність. Так, наприклад, А. В. Малько вважає, що ««правова реальність» суспільства - це форма соціального життя, що виражається переважно в правових актах і правовідносинах, які характеризують специфіку і рівень правового розвитку суспільства, ставлення суб’єктів до права і ступінь задоволення їх інтересів» [80, с. 67].

Схоже трактування поняття «правової реальності» знаходимо у наукових роботах К. Т. Бєльського, В. А. Затонського, С. І. Максимова, С. Ф. Палінчака та ін., хоча в їхніх дослідженнях можна виявити спрямованість до інтегративного праворозуміння. Так, В. А. Затонський вважає, що «правова реальність» - це категорія, яка характеризує право з боку активності суб’єкта, а саме: відображає його бачення реальності. Інших подібних категорій в правознавстві немає. «Таке поняття дозволяє охопити всі нюанси і прояви права, його структуру і динаміку, що сталося і що станеться. Досліджуючи природу «правової реальності», необхідно керуватися принципами «філософії життя», яка дозволяє зрозуміти повсякденне життя як органічну, динамічну сукупність, здатну до самоорганізації, продукування норм раціональної поведінки, соціальної діяльності» [50, с. 5-7].

С. Ф. Палінчак вважає поняття «правової реальності» соціально- філософською категорією, яка могла би виразити сукупність функціонуючих у суспільстві правових процесів та явищ. В оригінальній концепції праворозуміння С. І. Максимова «правова реальність» розглядається як одна з форм правового буття, поряд з ідеями права. Попри це, «правову реальність» визначають як процес соціальної взаємодії, котра виражає таку стадію здійснення права, як самореалізація [76, с.

Інша позиція, що має підстави у вченні про «життєвий світі» Е. Гуссерля, представлена І. Д. Нєвважаєм, який стверджує, що, подібно до «життєвого світу», «правова реальність» є «невідрефлектованим шаром людського досвіду, який іманентно містить правові феномени, та «цементує» теоретично осмислені, юридично оформлені структури» [93, с. 18-24]. «Правова реальність», як подоба «життєвого світу» Гуссерля, складається із забобонних форм поведінки, переживання, оцінки і висловлювань щодо дій, з точки зору їх відповідності до належного. На відміну від моралі, «правова реальність» пов’язана з уявленнями про шкоду, що може бути заподіяна іншому суб’єкту.

«Правова реальність», унаслідок своєї невідрефлектованості, не завжди зрозуміла для суб’єкта. Відтак, як стверджує І. Д. Нєвважай, виникає потреба пізнавати її герменевтично, враховуючи її «непрозорість» для суб’єктів. Результатом такого розуміння «правової реальності» є сумніви стосовно загальноприйнятої версії щодо передзаданості правових норм, які регламентують поведінку. Відзначаючи суттєвий внесок І. Д. Нєвважая у дослідження концепту «правової реальності», не можна не помітити, що у своєму прагненні підкреслити її вкоріненість у досвід (повсякденне життя), він елімінує такі її ознаки, як нормативність і раціональність.

Слід визнати, що феноменологічна методологія і вчення про життєвий світі Е. Гуссерля значно впливають на концепт «правової реальності» і повертають науку про право до її підстав, дозволяють виявити право як «горизонт» актуального освоєння світу загалом. Інтерпретуючи філософський задум Е. Гуссерля, Г. Гадамер підкреслював, що він насправді спрямований не стільки на свідомість, скільки на «життя», тобто на універсальну діяльність, «яка може бути мірилом універсальності вчинку, тобто конституйованого у своїй значущості» [31, с. 297]. Дійсно, Е. Гуссерль свідомо відмовився від поняття світу на користь поняття життя, щоб відмежуватися від онтологічних постулатів об’єктивістських наук і зосередитися на передумовах досвіду, що виникають із кожної конкретної ситуації.

Розпочинаючи детальніше досліджувати проблематику «правової реальності», слід уточнити, що в контексті феноменологічного пізнання права вона постає як горизонт життєвого світу, тобто як якась первинна пасивна даність, яка регламентує майбутнє в процесі його «пізнання». Перебуваючи в процесі постійного становлення, право позбавляє нас змоги дізнатися, в чому ж його остання істина і призначення. Напевно, ми здатні лише на занурення в допредикативну даність життєвого світу, а потім на сходження до горизонту права з одночасним виділенням його онтологічних форм і структур. Власне, виразом цього процесу сходження і є концепт «правової реальності», що дозволяє описати його форми в міру руху «від...» і «до...».

«Проектна» логіка, іманентно включена у вчення про життєвий світі, є однією з причин «буму» публікацій, присвячених його проблематиці. Як аргументує Н. В. Мотрошилова, «термін «Lebenswelt» тепер вже перемістився з вузькоспеціального філософського, феноменологічного поля на широкий простір суспільного життя - наприклад, у політику, в практику mass media» [90, с. 102]. Це вчення створює новий образ світу як нетематизованого цілого, що сприяє розумінню сенсу людських дій.

Справді, поняття «правової реальності» вказує на право як на один із вимірів життєвого світу, який, своєю чергою, утворює «основу і горизонт» права. Водночас смислові характеристики життєвого світу покликані надати праву різних інтерпретацій, метою яких власне і є розуміння того, що всі правові смисли вкорінені в структурі свідомості.

Отже, якщо розглядати «правову реальність» у контексті того, що «життєвий світ - єдиний дійсний світ», то вона постає як первинне узагальнення, безпосередній досвід освоєння права, зі змісту якого еліміновані наукові абстракції і звичні уявлення. Однак, це «виключення» має тимчасовий характер, оскільки наукові ідеалізації безпосередньо вплетені в процес правозастосування.

Відтак «життєвий світ як забутий чуттєвий фундамент науки» дозволяє осмислити «правову реальність» як світ донаукового досвіду. Це дає змогу уявити існування «правової реальності» до появи держави, власності, санкціонованих форм покарання і т. д., тобто поза межами наукового пояснення права, а також засумніватися у непорушності констатацій класичної теорії права.Обґрунтованість подібного феноменологічного «скепсису» є більш ніж очевидною: правознавству так і не вдалося сформулювати мету своїх досліджень, пояснити внутрішню логіку свого розвитку, необхідність використання саме цих понять, положень, теорії.

На відміну від права як предмета об’єктивістської науки, «правова реальність» в цьому контексті постає як процес накопичення, конституювання і символізації соціально значущих смислів, на які люди орієнтуються у повсякденній діяльності. «Оскільки світ закривається не завдяки своїм межам, а за допомогою активування його внутрішнього сенсу» [75, с. 164], то можна припустити, що зміни, які тривають у «правовій реальності», безпосередньо впливають на процес конституювання права і визнання значущості правової нормативності.

Думається, що підтвердженням цього припущення повинно слугувати розуміння «життєвого світу, як завжди і у всьому наперед даного». Таке трактування має надати концепту «правової реальності» ознак фаталізму і детермінізму. Однак, для Е. Гуссерля «наперед даність» життєвого світу пов’язана з його трансцендентальним генезисом, що забезпечує йому постійну і явну значущість як сущого. В такий спосіб життєвий світ виявляється сам, без попередніх предикації. Право, як фрагмент життєвого світу, також набуває цієї властивості. Самоцінність права обумовлена його здатністю до формування уявлень про «нормальне життя». Сучасний німецький феноменолог К. Хельд описує цю здатність так: «Кожен уявляє собі загальну систему (Gesamtsystem) нормальності як таку, на яку він може покластися, оскільки вона має характер відпрацьованої звички. Вона бере початок у минулому, яке передує нашому власному досвіду тієї нормальності, котру ми можемо частково модифікувати або розширити» [128, с. 144].

Суб’єктність, яку представляє смислоутворення, постає не тільки даністю життєвого світу, але й посідає центральне місце у

феноменологічному праворозумінні. Видається, що усвідомлення нормативності, як очевидної даності, може здійснити значно більший вплив на правосвідомість, аніж раціональні доведення правових наук. Як зауважує В. А. Бачинін, «якщо говорити про правосвідомість, то, згідно з логікою феноменологічного аналізу, всередині її позаемпіричної «оболонки» перебуває трансцендентальне «его», завдяки якому утворюються ті структури і сутності, котрі, перебуваючи на поверхні свідомості, перетворюються на морально-правові норми і цінності.... Феноменологія переміщує домінанту нормативності із зовнішнього трансцендентного світу у внутрішній, трансцендентальний» [13, с. 938]. У результаті, людина постає не як маріонетка, котрою можна керувати як завгодно, а як суб’єкт, що розглядає право як іпостась свого повсякденного життя, визнаючи за ним загальну значущість і нормативність.

Процесу виявлення права (правової реальності) в повсякденному людському житті сприяє осмислення «життєвого світу як царства споконвічних очевидностей». За таких умов право постає настільки очевидним, як і предмети, що сприймаються «зараз» і «тепер», - будинок, стіл, олівець і т. д. Ймовірно, людина тільки тоді усвідомлює свою присутність у правових процесах, коли її інтенції та очікування збігаються зі сформованим комплексом «суспільні відносини - правові норми». Стан присутності в праві має бути для неї звичним. «Нормальність» правової присутності не виникає автоматично, а формується ззовні, з урахуванням інтересів людини, формалізованими і неформалізованими інституціями регулювання життєвого світу.

Звичність і доступність правових даностей передбачає виділення в їх межах стандартів у вигляді норм, зразків поведінки, стійких реакцій на повторювані ситуації і т. д. попри це, формування норм права здійснюється і у повсякденному житті, в звичаєвому праві, так і на законодавчому рівні на основі соціальної типізації, що виникає у процесі узагальнення індивідуального і соціального досвіду, накопичення соціального знання. Властиво, на цей аспект «правової реальності» звертав увагу А. Шюц, стверджуючи, що в будь-якій ситуації «обличчям до обличчя» такі стандарти вкрай необхідні, а інтерсуб’єктивність правових взаємодій іманентно охоплює нормативність як умова відтворення самих себе.

Дослідження актуальних правових проблем передбачає звернення до «життєвого світу як актуального світу життя». Відверто кажучи, настанова Е. Гуссерля на те, щоб дати філософії орієнтацію на світ актуального досвіду, в якому живуть і діють люди, передувала появі вчення про життєвий світ. Якщо в класичній модальній логіці поняття актуального знаходить сенс тільки у зв’язку з поняттями потенційного, можливого, то у філософії Е. Гуссерля актуальне, або «тепер» (Jetzt), виступає свідченням справжності, присутності людини у світі. Актуальність як справжність він протиставляє припущенням об’єктивістської науки про вічність і універсальність сущого.

Феноменологічне дослідження «правової реальності» начебто передбачає історичну визначеність, але ця визначеність іманентно містить певні нюанси людської діяльності. Як справедливо зазначає Н. В. Мотрошилова, «критика Гуссерлем «натуралізму» і «об’єктивізму» класичної науки повертає його до філософії історії К. Маркса, котрий наполягав на тому, що дійсність у філософії не слід брати в формі «об’єкта» чи споглядання, а як «людську чуттєву діяльність, практику» [90, с. 106]. Іншими словами, актуальне право є умовою і результатом людської предметно-перетворювальної активності. Справді, активна присутність у праві чи «правовій реальності» передбачає, що суб’єкт, будучи включеним у право, освоює його практично, тобто діє (не діє) відповідно до норм права, беручи участь в їх створенні, духовно представляючи право як цінність і теоретизуючи про нього.

Слід звернути увагу на те, що критика класичної науки не означає заперечення цінності правової науки як такої. Вона має свою основу в життєвому світі, подібно до інших видів людської діяльності. Перефразовуючи міркування Е. Гуссерля про історичну місію наук, можна стверджувати, що, «незважаючи на те, що правові науки часто бувають зрозумілими або незрозумілими, значущими або позбавленими значення, вони, подібно до всіх добрих чи поганих інструментальних форм людства, належать до світу реального досвіду» [39, с. 346]. «Правова реальність» і науки про право мають один і той же об’єкт - право, проте утворюють різні «горизонти» життєвого світу, оскільки освоюють його різними, але змістовно пов’язаними шляхами. У першому випадку це теоретичне освоєння, а в іншому - духовно-практичне.

«Правова реальність» утверджується у своїй актуальності ще й завдяки тому, що повертає суб’єкту права, волю, потреби, інтереси, право розсуду т. д. Ці прояви суб’єкта були витіснені на задній план в універсальній абстракції суб’єкта права. В результаті суб’єкт права з «живих», укорінених в історії людей, людських спільнот і їх інституцій перетворився на форму правового пізнання. Зв’язок актуальності і суб’єктності «правової реальності» базується на їх рефлективності і перетворенні смислів права в дії, тобто на тому, що прийнято називати «освоєнням». У термінології Е. Гуссерля цей фундамент життєвого світу отримав назву «самоосмислення» або діяльності людини, яка прагне вирішити всю сукупність воліючого і діяльного життя щодо того, що є «Я». Результатом самоз’ясування виступає формування уявлення про «узгоджений стиль здійснення майбутнього життя взагалі» [39, с. 361].

Таким чином, інтерпретація феномена «правової реальності» в контексті вчення про життєвий світі дозволяє надати класичному праворозумінню тієї основи, на якій воно історично виникло і яка є фундаментом його значущості. Отож, «правова реальність» - спосіб людського співіснування, що реалізується в діяльності суб’єкта права, актуальних формах правосвідомості та передує будь-яким твердженням про право.