Зміни у джерелах права

Різке збільшення нормативного правового матеріалу, подальший розвиток правових систем призвели до змін і в джерелах права. Старі кодекси, особливо ті, що були прийняті в XIX ст., обросли численними поправками.

Зростання й ускладнення законодавства, поява великої кількості нових правових актів зумовили проведення значних кодифікаційних робіт. Але в багатьох країнах відбулася своєрідна «декодифікація», яка проявилася в тому, що значна частина положень кодексу починає підмінюватися або ж витіснятися поточним законодавством.

Істотні зміни відбулися в самій внутрішній структурі джерел права. У XX ст., незважаючи на зростання законодавства, в загальній масі правового матеріалу збільшилася питома вага актів виконавчої влади. Цій зміні (у співвідношенні закону й актів виконавчої влади) сприяли в низці країн також конституції, що обмежили законодавчі повноваження парламенту визначеними предметними рамками. Самі закони нерідко приймаються парламентами в досить узагальненому вигляді і вимагають певної нормативної конкретизації.

Президентські та урядові декрети, накази й регламенти міністерств, як і інші види адміністративних актів, в усіх без винятку державах Заходу стали важливим інструментом практичного пристосування змісту права до мінливих суспільних умов. Процес зростання ролі урядових та інших адміністративних актів прискорювався у випадках послаблення парламентської системи, виходу виконавчого апарату з-під фактичного контролю представницьких органів. У державах з тоталітарними й авторитарними режимами уряди відкрито узурпували законодавчі повноваження, скасовуючи або підмінюючи своїми актами не тільки парламентські акти, але й конституційні норми.

Урядова нормотворчість набувала розвитку у вигляді так званого делегованого законодавства, прийняття котрого здійснювалося за вповноваженням парламенту та при його офіційному контролі.

У ряді інших джерел права зростає також значення судової практики. Вона все більше впливає на розвиток окремих правових інститутів і в тих країнах континентальної системи, де історично судовий прецедент не визнавався джерелом права, але рішення вищих судів фактично набували властивостей прецеденту. Найбільшу правотворчу роль відіграє судове рішення, що виноситься у зв’язку з тлумаченням законів.

Особливе місце серед джерел права посіли рішення конституційних судів, створених після Другої світової війни в багатьох країнах Європи й Азії. Незважаючи на низку антидемократичних рішень, винесених під тиском консервативних сил у 40—50-х рр. ХХ ст., у цілому інститут судового конституційного контролю і створені в ході його здійснення конституційні доктрини сприяли розвитку права та зміцненню демократичних принципів політичного життя.

2.4.