Канонічне право Східної Церкви

Східним канонічним правом вважається церковне законодавство Східної Церкви (Eastern Church). Це поняття англомовна література поширює як на православні, так і на церкви, що знаходяться в союзі з папою римським.

На Халцедонській раді (451р.) згадувалася підбірка законодавства, яке формулювали ранні церковні ради. Ця підбірка має назву “Syntagma canonum”. Офіційною вона не вважається, але нею грецька церква користувалася до 600 р. Колекція була побудована за хронологічним принципом. У середині VI ст. якийсь невідомий видавець (editor) розмістив цю підбірку під 60 рубриками (titles) та доповнив їх 21 новою рубрикою, запозиченою з кодексу візантійського імператора Юстиніана I. Такий експеримент призвів до того, що згодом розпочали з’являтися змішані підбірки, які складалися як з церковного, так і цивільного права. Ці підбірки одержали назву номоканонів (nomocanons). Ім судилося здійснити великий вплив на розвиток грецької церкви.

Квінісетську (Quiniset) раду було скликано 692 р. Вона ще відома як Рада у Трулло — за назвою зали в палаці, де вона відбувалася. На Раді було прийнято 102 канони, запозичені з попередніх Рад та примітивного (primitive) церковного законодавства. Трулланська колекція вважається офіційною підбіркою канонічного права Східної Церкви.

Католицька церква не визнавала Квінісетську раду. Все ж таки друга Нікейська рада (second Council of Nicaea, 787 р.) прийняла схожу підбірку церковних правопорядків.

Константинопольський патріарх Фотій (Photius) у другій половині IX ст. склав систематизовану підбірку церковного права. Основними джерелами канонічного права також вважаються:

- коментарі XII ст., складені монахом Іоаном Зонарасом (John Zonaras);

- коментарі патріарха Антиохії Теодора Бальзамона (Teodore Balsamone);

- компендіум (тобто конспект) XIV ст. монаха Матвія Бластареса (Mathew Blastares).

Після зазначених джерел впродовж наступних століть канонічне право доповнювалося синодами та радами в різних патріархатах Східної Церкви. Різні церкви Сходу запозичували одна в іншої певні канонічні норми, але, на думку західних дослідників, Східна Церква не має загального канонічного права (common canon law) у тому розумінні, як воно існує у Західній Церкві.

У тих церквах, які уклали союз із Римом, у канонічному праві виокремились ритуальні і культурні тенденції. Папа Пій XI утворив 1929 р. комісію кардиналів з метою наведення порядку в канонічному праві Східної Церкви. Було поставлено завдання створити “Кодекс Східного канонічного права”. 1930 р. було утворено дві комісії. На першу комісію покладалося завдання створити новий кодекс. Друга комісія мала зібрати і опублікувати джерела Східного канонічного права. За станом на початок 1970-х років, було опубліковано 40 томів джерел. Робота з публікування продовжувалася.

Окремі частини новоствореного Кодексу публікувалися в офіційному органі Священного престолу — журналі Acta Apostolicae Sedis. Наприклад, розділ про шлюбне законодавство (matrimonial legislation) було опубліковано 22 лютого 1949 р., про процесуальне право — 6 січня 1950 р., про релігійну і світську адміністрацію — 9 лютого 1952 р., а про церковнослужителів (persons in the church) — 2 січня 1957 р.

На думку фахівців, Східний кодекс за своєю структурою нагадує Codex Juris Canonici, який стосується західних католиків.

Офіційний текст Східного кодексу було складено латинською мовою.

Першим головою комісії, яка готувала Східний кодекс, був кардинал П’єтро Гаспаррі. Свого часу він очолював і підготовку Codex Juris Canonici.

Роботі над Східним кодексом завадили політичні ускладнення, що виникли після Другої світової війни, а також бажання уніатських церков (Uniate churches) мати більшу самостійність (self-determination). Тенденція до цього виявилася під час Другої Ватиканської ради і після неї.