1.2. Співвідношення понять європейського права і права Європейського Союзу.

В юридичній літературі термін "європейське право" має різноманітні значення, зокрема, під ним розуміють "право Європейського співтовариства", "право Європейських співтовариств", "комунітарне право", "право Європейського Союзу" та ін.

1. ним позначають сукупність національних правових систем європейських держав;

2. використовується для позначення частини міжнародно-правових норм, якими регулюються відносини між європейськими державами в різноманітних сферах, в цьому випадку "європейське право" означає регіональну, або субрегіональну міжнародно-правову систему, що формується переважно у відносинах між державами Європейського континенту;

3. "європейське право" використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють відносини, які складаються в рамках європейських інтеграційних об'єднань, в рамках Європейських співтовариств та Європейського Союзу [46, 134].

При дослідженні європейського права слід враховувати такі його суттєві особливості, як:

1. комплексний характер права ЄС, яке включає в себе міжнародно-правові, конфедеративні та федеративні риси;

2. динамізм цього права, що тягне за собою зміну його природи, структури, сфери та механізму дії;

3. незавершеність процесу формування права, і як наслідок, його "проміжковий" характер, дію на стику міжнародного та національного права.

Ми цілком погоджуємося із визначенням, наведеним Л.М. Ентіним, який під "європейським правом" розуміє систему юридичних норм, що створюються у зв'язку із утворенням та функціонуванням Європейських співтовариств і ЄС та діють і застосовуються в межах їх юрисдикції на основі та у відповідності з установчими договорами та загальними принципами права [46, 43].

Характеризуючи європейське право, слід мати на увазі, що воно не представляє собою якусь окрему галузь права поряд із конституційним, адміністративним, цивільним, фінансовим і т.п. Європейське право виступає як особлива самостійна наднаціональна правова система, що існує поряд із національними правовими системами та міжнародно-правовою системою. Суд Європейських співтовариств, звернувшись в своїх рішеннях до аналізу правової природи Європейських співтовариств, зробив висновок про те, що їх правова система не може бути ідентифікована ані з національним, ані з міжнародним правопорядком. Тобто, європейське право - це особлива правова система (sui generis), що існує поряд з національними системами права та міжнародним правом і відрізняється від них низкою важливих рис та особливостей.

Відносно структури європейського права можна відзначити, що на даний момент вона знаходиться у стані формування. Завдяки особливостям даної правової системи, номенклатура галузей європейського права не може бути ідентичною тій, що властива національному праву, та співпадає з ним лише частково (хоча принципи побудови та виокремлення галузей права повністю співпадають). З певною умовністю та з урахуванням високого рівня динамічності європейського права можна вирізнити найбільш важливі та розвинуті галузі європейського права: інституційне право, яке значною мірою нагадує національне конституційне та адміністративне право; економічне та торгове право, пов'язане з утворенням спільного та єдиного внутрішнього ринку, ЄВС та реалізацією "чотирьох свобод"; митне право; право конкуренції; податкове право; банківське право; інвестиційне право; соціальне право та ін.

Галузі європейського права поділяються на інститути, інститути в свою чергу складаються з норм. Норми європейського права, в залежності від порядку формування, місця в загальній ієрархії поділяються на три групи: норми первинного, вторинного та третинного права.

Принципи європейського права, як це вже відзначалося, характеризують своєрідність даної системи права, її взаємовідносини із іншими системами права.

1. принцип пропорційності та субсидіарності;

2. верховенство європейського права по відношенню до національного права;

3. принцип прямої дії;

4. принцип юрисдикційного захисту європейського права;

5. принцип інтегрованості норм європейського права в національні системи права.

Однак, слід зазначити, що термін "європейське право", не дивлячись на досить широке розповсюдження в спеціальній літературі (про це свідчать, зокрема, підручник під редакцією акад. Б.Н. Топорніна, який був виданий у 2001 році [165], та під редакцією проф. Л.М.Ентіна, який вийшов друком у 2001 році [46] під назвою "Європейське право") ще не став загальновживаним.

Термін "європейське право" з‘явився досить давно і в своєму початковому розумінні позначав конгломерат діючих на території європейського континенту норм, включаючи завальні принципи права, норми національних правових систем європейських країн, а також норми європейського міжнародного права.

Як зазначає академік Б.Н.Топорнін, - європейське право у певному розумінні є збиральним поняттям, яке охоплює хоча й близькі, а інколи і взаємопов‘язані, але тим не менш різні правові феномени. Відверто кажучи, одного, єдиного європейського права в природі не існує. Кожного разу, коли ми говоримо про європейське право, необхідно уточнювати, про що саме йде мова, що саме мається на увазі.

Найбільш широко розповсюдженим є розуміння європейського права у двох аспектах - широкому та вузькому. Під європейським правом в широкому аспекті розуміють, як правило, правове регулювання всіх європейських міжнародних організацій, всю сукупність економічних, соціальних, політичних, наукових та культурних відносин. Мова, таким чином, йде про регіональне право, яке у своїй основі є ні чим іншим як міжнародним правом. Європейське право у вузькому аспекті - це право європейських співтовариств, доповнене певним чином правовим регулюванням всього Європейського Союзу. Таке право вже багато в чому відійшло від міжнародного права і являє собою особливий правовий феномен [164, 19].

Такої ж думки дотримується і авторський колектив підручника "Право Європейського Союзу" під керівництвом професора, член-кореспондента НАН України В.Ф.Опришка. Вони зазначають, що в юридичній літературі наявні різні підходи до визначення поняття "європейське право". В ряді випадків термін "європейське право" використовується для визначення сукупності національних правових систем європейських держав. Такий "арифметичний" підхід, з нашої точки зору, неправильний у зв‘язку з тим, що європейське право є відповідним регіональним еквівалентом права міжнародного. Якщо навіть врахувати таку категорію, як імунітет держави і міжнародної організації, то не можна сказати, що сукупність національних правових систем становить європейське право.

Термін "європейське право" також розглядається у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні він означає сукупність правових систем європейських міжнародних організацій. На нашу думку, саме таке його розуміння сприяє якнайкращому з‘ясуванню цього терміна.

Поняття "європейське право" у вузькому розумінні - це право Європейських Співтовариств, доповнене певною мірою нормами та принципами, що регламентують діяльність всього Євросоюзу [127, 22].

Поряд з терміном "європейське право" в літературі для позначення цього ж явища використовують й інші терміни. Інколи говорять про право Європейського Співтовариства, як це робить, наприклад, британський професор Е.К.Хартлі [174]. В це поняття включають сукупність норм, прийнятих в межах лише однієї організації - Європейського Співтовариства. Але при цьому слід мати на увазі, що понад 80 % всіх норм права Європейського Союзу належать саме до права Європейського Співтовариства.

Використовують також термін "право Європейських Співтовариств". Він включає не тільки норми, що були прийняті для забезпечення діяльності європейського Співтовариства, а й норми, прийняті в межах двох інших Співтовариств - Євроатома та ЄСВС.

В наці європейського права для позначення права Європейських Співтовариств досить часто використовують термін "комунітарне право". Ці терміни є синонімами.

Крім того, в спеціальній літературі отримав поширення термін "право Європейського Союзу". Наприклад, підручник під загальною редакцією проф. С.Ю.Кашкіна, виданий у 2003 році, [141] або підручник англійського правника А.Татама "Право Європейського Союзу" [155], а також підручник під загальною редакцією професора член-кореспондента НАН України В.Ф.Опришка "Право Європейського Союзу: загальна частина" [127]. Цей термін є найбільш широким по відношенню до термінів "Право Європейського Співтовариства" та "право Європейських співтовариств", він охоплює всі норми, які були прийняті не тільки в межах першої опори, але і двох наступних "опор" Союзу - спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗПБ), а також співробітництва поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері (СПСО).

Поняття "право Європейського Союзу" почало використовуватись після створення у 1992 р. Європейського Союзу на основі трьох Європейських Співтовариств. Поняття "право Європейських співтовариств" та "право Європейського Співтовариства" з‘явилися раніше і пов‘язані з більш чим 45-річним функціонуванням європейських інтеграцій [65, 69].

Уявлення про право Європейського Союзу буде неповним, якщо не розглянути процедуру прийняття його норм.

Європейські установи володіють істотними нормативними повноваженнями, які цілком можна прирівняти до прерогатив законодавчої влади на національному рівні. Згідно зі ст. 249 Угоди ЄЕС\ЄС, "для виконання своїх повноважень та відповідно до положень цієї угоди, Європейський парламент спільно з Радою, Рада та Комісія приймають регламенти та директиви, ухвалюють рішення і надають рекомендації і висновки".

Загалом ухвалення рішень в ЄС є надзвичайно складним, оскільки передбачає використання різноманітних процедур та засобів голосування. Воно базується на співпраці між трьома основними акторами - Комісією, Радою та Парламентом, однак включає також низку інших формальних та неформальних учасників, які разом формують комплексні мережі взаємодії.

Право законодавчої ініціативи покладено в основному на Єврокомісію як незалежного захисника інтересів ЄС. Римські угоди закріпили за Комісією виняткове право на висунення законодавчих пропозицій. Відтак, для того, щоб Рада змогла ухвалити той чи інший нормативний акт, вона повинна попередньо отримати відповідний законопроект від Комісії. Здійснення цієї прерогативи підпорядковане двом правилам, викладеним в ст. 250 Угоди про ЄЕС\ЄС:

1. Рада може внести поправки до проекту Комісії тільки на умовах одностайності (крім випадків, передбачених процедурою спільного рішення);

2. Комісія має право змінювати свою пропозицію протягом усього ходу законодавчої процедури.

Таким чином, перед Радою відкриваються дві можливості ухвалення законодавчих актів: 1) Рада приймає проект Комісії (ймовірно, змінений нею) одностайно або кваліфікованою більшістю у відповідності з чинними правилами голосування; 2) вона ухвалює одноголосно нормативний акт, що йде всупереч позиції комісарів. На практиці Єврокомісія неодноразово вносить зміни до законопроекту для того, щоб заохотити держави-члени до пошуку компромісу або щоб врахувати поправки Європарламенту. Вона може теж зняти законодавчу пропозицію, якщо та втратила свою актуальність чи дієвість (з огляду на можливе компромісне рішення Ради). Такі широкі повноваження Комісії мають на меті забезпечити ефективність європейського законодавчого процесу. Вони унеможливлюють зокрема прийняття нормативних текстів, які б суперечили загальним інтересам Союзу або, навпаки, ставили б під загрозу важливі інтереси держав-членів, що опинилися в меншості.

Водночас угоди наклали на право законодавчої пропозиції Комісії низку обмежень. Передусім монополія Комісії на законодавчу ініціативу не поширюється на II та III стовпи Євросоюзу, в межах яких держави-члени мають право також висувати законодавчі проекти. У певних сферах економічного та валютного союзу Комісія розділяє право законодавчої ініціативи з ЄЦБ і, крім того, у багатьох випадках воно зводиться до формулювання рекомендацій. У той же час, Маастрихтська угода надала Європарламенту право непрямої законодавчої ініціативи, згідно з яким той може більшістю голосів його членів просити Комісію про подання необхідної законодавчої пропозиції. Зі схожим проханням до Комісії може звернутися і Рада або й окрема держава-член.

Розробка законодавчого проекту Комісією має, як правило, два етапи:

1) стадію попередніх консультацій;

2) фазу редагування та ухвалення.

Як свідчить статистика, лише незначну кількість законодавчих пропозицій Комісія висуває повністю з її власної ініціативи або без попередніх консультацій з державами-членами чи різними соціально-професійними групами. Насамперед Комісія щорічно представляє в Європарламенті свою програму діяльності на наступний рік, яку затверджують євродепутати. Водночас Комісія частіше публікує так звані "білі книги", які пропонують на розгляд громадськості докладний аналіз можливих реформ у тій чи іншій галузі інтеграції. Окрім того, в результаті консультацій професійних кіл з'являються інші підготовчі дослідження - „зелені книги”, присвячені більш технічним питанням (супутникове телебачення, вплив транспорту на довкілля тощо).

Комісія проводить велику кількість попередніх консультацій з представниками національних урядів та різноманітних лобі, присутніх в Брюсселі. Для цього вона спирається на розгалужену мережу консультативних комітетів та груп експертів. Врешті-решт Комісія використовує численні неформальні канали консультації: організація слухань, "круглі столи", конференції. Ця відкритість дозволяє Комісії бути всебічно поінформованою та компетентною в підготовці законопроекту. З іншого боку, прагнення заручитися підтримкою з боку держав-членів та професійних кіл інколи приводить Комісію до висунення законодавчих пропозицій, які втрачають їх дієвість та недостатньо враховують загальні інтереси Спільноти. При цьому фаза консультацій з деяких законопроектів, яка триває в середньому 6-12 місяців, може надмірно затягнутися.

Після завершення підготовчого періоду відповідне головне управління (ГУ) редагує текст законопроекту. Підготовлена пропозиція проходить далі процедуру внутрішніх консультацій з іншими ГУ й перевіряється Генеральним секретаріатом та юридичним відділом. На стадії колективного ухвалення пропозиції її спочатку обговорюють на нарадах галузевих радників, а згодом голів кабінетів комісарів. Потім законопроект розглядають самі комісари, які приймають його консенсусом або простою більшістю голосів.

Для уникнення надмірних перевантажень у своїй роботі Комісія також вдається теж до механізмів, які відступають від правила колегіальності. Так, між зацікавленими комісарами можуть організовуватися спеціальні обговорення найбільш комплексних або спірних законопроектів. Натомість чимало менш вагомих законодавчих пропозицій ухвалюють згідно зі спрощеною письмовою процедурою: кожен комісар отримує проект пропозиції у письмовій формі, та, якщо протягом певного часу від нього не отримано заперечення чи поправок, вона вважається ухваленою.

У цілому слід зазначити, що прагнення Комісії до відкритості та компромісу є запорукою подальшого успішного ухвалення законопроекту Радою та Парламентом. Водночас Комісії досить нелегко захищати інтереси Співтовариства, особливо коли держави-учасниці воліють за будь-яку ціну домогтися консенсусу. Ефективності в роботі Комісії не сприяють також два інші чинники. По-перше, занадто велика розпорошеність в її адміністративній структурі значно ускладнює процедуру внутрішнього необхідного узгодження та колективного прийняття рішень. По-друге, попри їх задекларовану незалежність комісари та їхні кабінети часто схильні лобіювати інтереси національних урядів.

Протягом тривалого часу право ухвалення нормативних актів належало до виключної компетенції Ради міністрів. З утворенням Євросоюзу у багатьох сферах інтеграції Рада поділяє законодавчі повноваження з Європарламентом. У залежності від ролі, яку відіграє Парламент, сьогодні розрізняють чотири процедури прийняття нормативних рішень на рівні ЄС: консультації, співпраці, спільного рішення та згоди.

Процедура консультації відводить Європарламенту функцію простого дорадчого органу. Згідно з цією процедурою, законодавчий процес відбувається спрощено за такою схемою:

1. Комісія ухвалює законопроект та передає його до Парламенту та Ради;

2. Парламент надає свій рекомендаційний висновок;

3. Комісія ймовірно вносить зміни до своєї пропозиції з урахуванням побажань Парламенту та Ради;

4. Рада ухвалює нормативний акт.

Ця базова процедура, встановлена Римською угодою, не дозволяє Раді ухвалити законодавчий акт без отримання попереднього рекомендаційного висновку Парламенту. При цьому ані Рада, ані Комісія не зобов'язані його дотримуватися. Відповідно до Римської угоди, процедура консультації поширювалася здебільшого на акти, що вимагали одностайного ухвалення Радою. Нині Європарламент діє як дорадчий орган у сферах ЕВС, ССП, зближення законодавства, гармонізації податкових систем держав-членів тощо.

Процедуру співпраці було введено Єдиним європейським актом 1986 р. в контексті переходу до єдиного внутрішнього ринку. Потрібно відзначити такі етапи її застосування (ст. 252 Угоди ЄЕС/ЄС):

1) Рада ухвалює спільну позицію кваліфікованою більшістю голосів на основі законодавчої пропозиції Комісії та після отримання висновків від Європарламенту. Спільна позиція передається на розгляд до Парламенту;

2.1) Якщо протягом трьох наступних місяців Європарламент у другому читанні схвалює цю спільну позицію або не висловлює своєї думки, Рада остаточно приймає цей акт;

2.2) Європарламент пропонує поправки до спільної позиції Ради або її повністю відхиляє абсолютною більшістю голосів її членів. Результати голосування передаються в Раду та Комісію;

3.1) Протягом трьох наступних місяців рада одностайно ухвалює в другому читанні спільну позицію, відхилену раніше Парламентом. За відсутності рішення Ради законопроект вважається остаточно не прийнятим;

3.2) Протягом одного місяця Комісія розглядає поправки, запропоновані Парламентом, і подає на розгляд Ради свою законодавчу пропозицію та, ймовірно, не прийняті нею поправки Парламенту;

4.1) Протягом трьох місяців Рада приймає пропозицію Комісії кваліфікованою більшістю;

4.2) Рада приймає одноголосно не враховані Комісією поправки Парламенту або нову редакцію законопроекту. За відсутності рішення Ради акт вважається остаточно не прийнятим.

Таким чином, процедура співпраці надає Європарламенту можливість відхилити в другому читанні законопроект, що ставить Раду перед необхідністю його одноголосного прийняття. Ця загроза змушує Раду та Комісію прислухатися до думки Парламенту.

Застосування даної процедури зведено сьогодні до певних питань економічного та валютного союзу.

Процедуру спільного рішення було запроваджено Маастрихтською угодою та частково видозмінено Амстердамською угодою. Вона ознаменувала собою вінець законодавчої еволюції Європарламенту, оскільки надає йому право ухвалювати нормативні акти нарівні з Радою. Цей розподіл повноважень між Парламентом та Радою випливає з багатоетапної процедури, описаної в ст. 251 Угоди ЄЕС/ЄС:

1) Комісія подає на розгляд Ради та Європейського Парламенту свою законодавчу пропозицію;

1.1) Після отримання висновку від Європейського парламенту Рада приймає проект кваліфікованою більшістю за умови, що вона схвалює всі поправки, які містяться у висновку Парламенту, або якщо цей останній не запропонував жодних поправок;

1.2) Рада ухвалює кваліфікованою більшістю спільну позицію та передає її на розгляд Парламенту;

2.1) Якщо протягом трьох наступних місяців Європарламент схвалює у другому читанні цю спільну позицію або не висловлює своєї думки, Рада остаточно ухвалює нормативний акт;

2.2) Якщо Європарламент відхиляє абсолютною більшістю голосів його членів запропоновану спільну позицію, нормативний акт вважається остаточно не прийнятим;

2.2) Парламент пропонує абсолютною більшістю голосів його членів поправки до спільної позиції Ради. Результати голосування передаються до Ради та Комісії. Комісія надає висновок щодо цих поправок;

3.1) Якщо протягом трьох наступних місяців Рада приймає всі поправки Парламенту кваліфікованою більшістю, нормативний акт вважається остаточно прийнятим. Поправки, щодо яких Комісія надала негативний висновок, повинні прийматися одноголосним рішенням Ради;

3.2) Якщо Рада не схвалює всі поправки, Голова Ради за погодженням із Головою Парламенту скликає протягом 6 тижнів комітет узгодження. Цей комітет складається з рівної кількості представників Ради та Парламенту та може ухвалювати рішення кваліфікованою більшістю членів Ради та більшістю представників Парламенту. Як посередник в роботі комітету бере участь Комісія;

4.1) Якщо протягом 6 тижнів від часу свого скликання комітет узгодження схвалює спільний текст законопроекту, то Європарламент та Рада мають у своєму розпорядженні ще 6 тижнів для того, щоб остаточно прийняти нормативний акт (абсолютною більшістю депутатів, що брали участь в голосуванні у Парламенті, та кваліфікованою більшістю в Раді). Якщо акт не схвалено хоча б одним з цих органів, він вважається не прийнятим;

4.2) Якщо комітет узгодження не схвалює спільний текст законопроекту, то той вважається не прийнятим.

Процедура спільного рішення допомагає урівноважити законодавчі повноваження Парламенту та Ради через запровадження двох важливих елементів: 1) можливості скликання паритетного комітету узгодження Парламентом та Радою; 2) права вето парламенту на текст законопроекту в другому читанні. Отже на відміну від процедури співпраці, Рада не може нав'язати Парламенту свою волю одностайним рішенням. У свою чергу, на стадії комітету узгодження Єврокомісія не має права ані зняти свою законодавчу пропозицію, ані змусити Раду одностайно голосувати при несхваленні внесених поправок. Таким чином, у даній схемі прийняття рішень Рада та Парламент діють на зразок бікамерального парламенту, тоді як Комісії відводиться роль в основному посередника між цими двома інституціями.

Відповідно до Маастрихтської угоди, ПСР застосовують у межах внутрішнього ринку, а також в сферах освіти, культури, здоров'я, захисту прав споживачів, довкілля, наукових досліджень, транс'європейських мереж. Амстердамська та Ніццька угоди розширили вплив ПСР на чимало інших галузей: соціальна політика, транспорт, митна співпраця, професійна підготовка, соціальна та економічна інтеграція, промислова політика, переміщення осіб тощо. Попри наполегливі вимоги Європарламенту, процедуру спільного рішення не охоплюють, однак, до сьогодні такі вагомі спільні політики, як сільськогосподарська, торговельна, гармонізація оподаткування тощо.

Процедура згоди, яку було введено ЄЄА, є спрощеною версією спільного ухвалення рішень Радою та Парламентом. Згідно з нею, Рада не може прийняти рішення без відповідної згоди Парламенту. Іншими словами, процедура згоди дозволяє Парламенту накласти вето на нормативний текст без можливості внесення до нього змін. Йдеться, передусім, про схвалення Парламентом вагомих міжнародних угод Спільноти: договорів про приєднання, асоціацію, партнерство та співробітництво, угод із колишніми колоніями держав-членів Союзу. Маастрихтська угода поширила дію цієї процедури на низку інших питань: зміна статуту ЄЦБ, визначення цілей та організація структурних фондів, ухвалення єдиної процедури виборів до Європарламенту. У більшості випадків для висловлення згоди Європарламенту вимагається абсолютна більшість голосів його членів, що брали участь в голосуванні. Абсолютна більшість голосів від загального числа від депутатів потрібна, проте, для схвалення угод про приєднання до Євросоюзу.

На зразок інших текстів, що юридично зобов'язують практичне застосування актів, ЄС часто вимагає прийняття додаткових нормативних правил, подальшого адміністративного виконання і контролю. Згідно із загальними правилами, встановленими Римською угодою, нормативну імплементацію актів ЄС покладає в основному на Комісію, тоді як поточне адміністративне управління доручено державам-членам. На практиці доцільніше говорити про утворення своєрідної виконавчої мережі Спільноти, що включає Комісію, Раду та національні адміністрації на місцях.

Небажання національних урядів втрачати контроль за імплементацією актів ЄС, з іншого боку - технічні труднощі у тому, щоб ухвалювати всю сукупність імплементаційних актів у межах Ради, призвели до вироблення складної процедури комітетів - "комітології".

Відповідно до ст. 155 (211) Угоди про заснування ЄЕС, Рада міністрів могла надавати Комісії право на імплементацію законодавчих актів, які вона попередньо ухвалила. Таке делегування повноважень супроводжувалося утворенням спеціальних комітетів, що складалися з представників національних урядів і були покликані контролювати імплементаційні заходи Комісії. Таким чином, в 60-х роках XX ст. виникли комітети управління та регламентації, яким було доручено наглядати відповідно за впровадженням ССП та спільного ринку, а згодом й інших спільних політик.

ЄЄА зобов'язав Раду передавати Комісії повноваження щодо імплементації актів Спільноти, за винятком особливих випадків (ст. 202 Угоди ЄЕС/ЄС). У зв'язку з цим рішенням Ради від 13 липня 1987 р. було систематизовано процедуру використання комітетів контролю. Нове рішення Ради від 28 червня 1999 р. дещо спростило механізми "комітології" та пристосувало їх до процедури спільного рішення. Отже, імплементаційні повноваження Комісії підлягають контролю трьох типів міжурядових комітетів: консультації, управління та регламентації.

Консультативні комітети уповноважені надавати простий рекомендаційний висновок щодо імплементаційного проекту Комісії, який юридично її не зв'язує. Негативний висновок комітету управління призупиняє впровадження проекту Комісії на термін до 3 місяців, протягом яких Рада має право ухвалити кваліфікованою більшістю власні імплементаційні заходи. Комітети управління контролюють, зокрема, впровадження спільної сільськогосподарської політики та рибної політики.

У разі, якщо імплементаційний проект Комісії не відповідає думці комітету регламентації чи за умов відсутності такого висновку, Комісія зобов'язана подати свою імплементаційну пропозицію на розгляд Ради та сповістити про неї Парламент. Далі протягом 3 місяців Рада може ухвалити чи відхилити пропозицію Комісії її кваліфікованою більшістю. При цьому Європарламент може поінформувати Раду про можливе перевищення Комісією своєї імплементаційної компетенції у тому випадку, якщо базовий акт прийнято в межах процедури спільного рішення. Якщо Рада відхиляє пропозицію Комісії кваліфікованою більшістю, то та має право подати ще раз свою переглянуту пропозицію на розгляд Ради. Врешті-решт, якщо після завершення загального терміну 3 місяці Рада не ухвалила пропозиції Комісії або не висловилася проти, Комісія затверджує остаточно свою пропозицію. Процедура регламентації охоплює імплементацію нормативних актів у сфері охорони здоров'я, довкілля, спільної торговельної політики та ухвалення санітарних, ветеринарних, технічних норм.

Отож Комісія ухвалює нині переважну більшість імплементаційних актів під наглядом різноманітних міжурядових комітетів (близько трьохсот). Сам тип комітету затверджує Рада в ході обговорення базового законопроекту.

Декларація № 43, додана до Амстердамської угоди, підтвердила, що "адміністративне застосування права Співтовариств покладається в принципі на держави-члени відповідно до їх конституційних правил". Це означає, що національні адміністрації самі забезпечують повсякденне виконання та дотримання європейського законодавства (з боку підприємств і фізичних осіб) і, таким чином, відпадає потреба у створенні потужного адміністративного апарату на рівні Спільноти.

Адміністративна компетенція держав-членів поширюється на більшість галузей інтеграції в межах ЄЕС/ЄС. Національні адміністрації уповноважені, зокрема, збирати власні фінансові ресурси Співтовариств (митні збори, сільськогосподарські відрахування, частка ПДВ). Вони здійснюють усю сукупність заходів, пов'язаних з реалізацією митного союзу, спільної торговельної та сільськогосподарської політики тощо. Натомість Єврокомісія безпосередньо слідкує за дотриманням правил конкуренції та розпоряджається бюджетними коштами Євросоюзу. Крім того, вона може збирати всю необхідну інформацію та вдаватися до перевірок на місцях у тому, що стосується збору власних ресурсів, ССП. Прямі адміністративні повноваження Комісії охоплюють також чимало положень угод про заснування ЄОВС та Євроатому. Відповідно Комісія спроможна накладати адміністративні санкції на підприємства держав-членів (зокрема, грошові штрафи) у рамках політики конкуренції ЄЕС/ЄС та, ширше в межах ЄОВС та Євроатому. У свою чергу, держави-члени можуть також застосовувати низку адміністративних та, за потреби, кримінальних покарань щодо їхніх підприємств, юридичних та фізичних осіб.

Прийняття рішень в межах II та III стовпів Євросоюзу спирається на метод міжурядового співробітництва. Відповідно, Єврокомісія втратила прерогативу висунення законодавчої пропозиції, Європарламент виконує консультативну функцію, тоді як Рада здійснює свої законодавчі повноваження на базі одностайності.

Згідно зі ст. 22 Угоди про ЄС, "будь-яка держава-член або Комісія може звертатися до Ради з будь-якого питання, що стосується спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також вносити на розгляд Ради свої пропозиції". Єврокомісія розділяє також право ініціативи з державами-членами у межах реформованого III стовпа (ст. 34 Угоди про ЄС).

Міжурядовий характер II та III стовпів ЄС виявляється також у слабкому законодавчому залученні Європарламенту, якому відводиться дорадча роль. Відповідно до ст. 21 Угоди про ЄС, "Голова Ради радиться з Парламентом щодо основних аспектів та істотних рішень СЗПБ", однак не передбачено жодної попередньої консультації європарламентаріїв перед ухваленням самих актів впровадження СЗПБ. Натомість Амстердамська угода запровадила механізм обов'язкової консультації Парламенту у сфері ПССКС перед прийняттям рамкових рішень, рішень або конвенцій (ст. 39 Угоди про ЄС). Поза тим, Європарламент може звертатися з питаннями чи формулювати рекомендації на адресу Ради та організовує щорічні дискусії про стан справ в реалізації II та III стовпів ЄС.

Відтак право ухвалення рішень належить до виняткової компетенції Ради, яка діє в основному за правилом одностайності. Амстердамська угода дозволила вдаватися до голосування кваліфікованою більшістю в Раді при запровадженні спільних стратегій, спільних дій та спільних позицій в межах СЗПБ (ст. 23 Угоди про ЄС) та при здійсненні рішень та конвенцій у рамках ПССКС (ст. 34 Угоди про ЄС).

Підводячи підсумок слід зазначити, що європейське право - явище багато- аспектне. Під ним розуміють: а/ окремий правовий комплекс, який має власний предмет і методи правового регулювання; б/ сукупність національних правових систем європейських держав; в/частину міжнародно-правових норм, якими регулюються відносини між європейськими державами в різноманітних сферах; г/ сукупність правових систем різноманітних європейських інтеграційних об‘єднань, таких як: Рада Європи, ОБСЄ, Європейський Союз та інших; д/ науку, яка досліджує основи європейського права, його історію, джерела, структуру, тенденції розвитку та багато іншого; е/ навчальну дисципліну, призначену для підготовки спеціалістів у сфері правового регулювання.

Отже, можна зробити висновок, що, порівнюючи поняття "європейське право" та "право Європейського Союзу", перше є більш широким і включає до свого складу поняття права Європейського Союзу. Хоча, з іншого боку, ці терміни часто використовуються як синоніми.

Говорячи про право європейського Союзу, необхідно звернути увагу на те, що в спеціальній літературі досить часто використовують різноманітні терміни: і європейське право, і право Європейського Союзу, і право Європейських Співтовариств, і "комунітарне право", і право Європейського Союзу.

Таким чином, використання різноманітних термінів в тій або іншій мірі відображає реальний стан речей, структурну різнорідність та одночасно складність порівняльних явищ.